Текст книги "Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри"

Автор книги: Кристофер Паолини

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 50 страниц) [доступный отрывок для чтения: 12 страниц]

Випроставшись на повен зріст, Насуада плеснула в долоні й голосно гукнула:

– Джормандере!

Той був майже за дюжину ярдів від дівчини, проте миттю кинувся до неї, розштовхуючи всіх, хто траплявся йому на шляху.

– Так, моя пані!

– Будь ласка, подбай про те, щоб усі пішли звідси ще до того, як Сапфіра сяде на землю.

– А Орин, Нархейм і Гарцхвог теж?

– Ні, – скривилась на мить дівчина, – але більше тут нікого не має бути. Мерщій!

Джормандер, не гаючи жодної хвилини, тут-таки заходився виконувати її прохання, а Арія й Анжела підійшли до Насуади. Вони були так само стурбовані, як і вона.

– Сапфіра не була б такою спокійною, – сказала Арія, – якби з Ерагоном щось сталося.

– Але де ж він тоді? – спитала Насуада. – І в яку халепу надумав ускочити?

Коли Джормандер і його помічники заходилися розганяти юрбу до своїх наметів, вимахуючи довгими палицями, галявину сповнив гамір, оскільки дехто з воїнів не хотів повертати назад. Подекуди навіть почались бійки, проте помічники Джормандера швидко вгамували винуватців і повернули їх до табору. До слова, ургали, на превеликий подив Джормандера, покинули галявину вже після першого слова свого ватажка, Гарцхвога, який залишився з Насуадою, королем Орином та гномом Нархеймом.

Коли височезний ургал підійшов до Насуади, вона відчула, як під її ногами здригнулась земля. Гарцхвог тим часом звів своє кістляве підборіддя, відкашлявся, згідно з традицією його раси, і спокійно мовив:

– Що сталося, леді Нічні Кроки? – Його мова була спотворена страшенним акцентом і формою щелеп, через які він кепсько вимовляв більшість слів, тож Насуада не одразу зрозуміла його питання.

– Чорт забирай, я теж хотів би почути пояснення, – озвався Орин, чиє обличчя почервоніло від роздратування.

– І я так само, – підтакнув Нархейм.

Насуада обвела їх схвильованим поглядом і тут-таки подумала, що це, певно, перша мить за останні кілька тисяч років, коли представники стількох рас Алагезії зібрались разом на мирну розмову. Бракувало лише разаків, але ніхто б із присутніх, будучи при здоровому глузді, ніколи б не наважився запросити цих зловісних потвор на їхню секретну нараду. Трохи помовчавши, дівчина показала рукою на Сапфіру й сказала:

– На всі питання відповість вона.

Щойно останній із глядачів залишив галявину, на ній враз здійнялася курява, оскільки Сапфіра зробила кілька потужних змахів, аби сповільнити свій політ перед приземленням. Невдовзі всі її чотири лапи торкнулися землі, й довкола розлігся глухий гул. Роран і Катріна хутко відв'язалися від сідла й злізли на землю.

Зробивши крок уперед, Насуада пильно глянула на Катріну, бо їй страх як кортіло побачити, яка жінка змогла надихнути чоловіка на такі безумні подвиги. Молода обраниця Рорана мала бліде, виснажене обличчя, волосся кольору міді й таку бруднючу та подерту сукню, що цієї миті не можна було напевне сказати, як та виглядала від самого початку. Але навіть не зважаючи на той жахливий слід, що залишило на Катріні тривале ув'язнення, Насуада збагнула, що дівчина була досить привабливою, хоч про неї, напевно, й не складали віршів поети-співці. Тим не менше, її погляд приховував у собі якусь незбагненну силу, й Насуада майже не сумнівалася, що якби Роран потрапив до ворожого полону, то Катріна теж змогла б підняти селян Карвахола й повести їх далеко на південь, до Сурди, воювати на Палаючій рівнині, а потім поспішити до Хелгрінда, щоб урятувати свого коханого. Навіть помітивши Гарцхвога, Катріна не виказала свого хвилювання й спокійно стояла поруч із Рораном.

Роран вклонився Насуаді й королю Орину.

– Моя пані, – мовив він, страшенно збліднувши, – ваша величносте, дозвольте вас познайомити, це – моя наречена Катріна.

Катріна тут-таки присіла перед ним у низькому реверансі.

– Ласкаво просимо до варденів, Катріно, – мовила Насуада. – Ми багато чули про тебе від Рорана, а пісні про його любов до тебе вже виспівує весь табір.

– Дуже просимо, – додав від себе Орин, – справді, дуже просимо.

Насуада помітила, що король дивився тільки на Катріну, як, зрештою, й усі присутні чоловіки разом із гномами. Розглядаючи їхні заворожені обличчя, дівчина була впевнена, що їхні побратими дізнаються про чари Катріни ще до початку ночі. Адже зважаючи на те, що зробив заради неї Роран, для решти воїнів вона була не просто привабливою жінкою, а справжньою красунею. І якщо такий лицар, як Роран, стільки витримав заради неї, то вона була того варта.

Катріна зашарілася й, посміхнувшись, мовила:

– Дякую.

Вираз її обличчя був водночас збентежений і гордий, наче вона тільки зараз збагнула, який герой її Роран і як їй пощастило, що він зволив завоювати саме її серце серед безлічі жіночих сердець Алагезії. Він цілком належав їй і був її найбільшим скарбом.

На мить Насуада відчула себе страшенно самотньою. «Як би мені хотілося, щоб у мене було те саме, що й у них», – подумала дівчина. Проте статус та обов'язки Насуади не дозволяли їй плекати жіночих мрій про романтику, весілля й купу діточок. Одне-єдине, на що вона могла сподіватися, так це шлюб із кимось, хто міг би покращити долю варденів. Часом Насуада думала, що може вийти заміж за Орина, однак їй не вистачало духу натякнути на це королеві гномів. Урешті-решт, Насуада поки що не скаржилась на власну долю, тому без жодних заздрощів просто раділа за Рорана й Катріну. Зараз вона переймалася лиш одним – війною проти Галбаторікса, і їй було не до таких дурниць, як весілля. Адже одружується майже кожен, але не кожен може розпочати нову еру.

«Здається, я аж надто збентежена, – подумала Насуада. – Через це випробування довгими ножами мої думки зараз нагадують бджолиний рій». Дівчина зібралась на силі, глянула на Сапфіру й відкрила невеличку шпаринку в своєму захисті, аби мати змогу поговорити з драконом.

– Де він? – спитала Насуада.

Сапфіра зашурхотіла лускою, зробила крок уперед і вигнула свою шию так, щоб її голова опинилась якраз навпроти Насуади, Арії та Анжели. У лівому оці дракона мерехтіли блакитні вогники. Сапфіра двічі втягнула повітря, а потім висолопила свого довгого червоного язика. Її гаряче дихання було таким міцним, що підняло мереживний комірець на сукні Насуади.

У дівчини аж подих перехопило, коли думки Сапфіри увірвалися до її свідомості. Дракон був не схожий на жодну з живих істот, з якими Насуаді досі доводилось обмінюватись думками. У ній вчувалася велич віків, щось чуже, люте й водночас ніжне. А крім того, дівчина ще й досі не могла подолати якогось підсвідомого страху, бо хоч Сапфіра й була драконом Ерагона, який служив на боці варденів, проте їй нічого не важило миттю проковтнути Насуаду чи будь-яку іншу людину, так принаймні дівчині здавалося.

«Я відчуваю кров, – мовила Сапфіра. – Хто тебе поранив, Насуадо? Скажи мені, хто, і я розірву його на шматки, а його голову покладу до твоїх ніг!»

– Не треба нікого розривати. Принаймні зараз. Ніж, що мене поранив, тримала моя рука. Проте байдуже, скажи, ліпше, де твій Вершник.

«Ерагон, – відповіла Сапфіра, – вирішив залишитись в Імперії».

Кілька секунд Насуада не могла вимовити бодай слово. Вона зовсім не розуміла, що відбувається, і зовсім не хотіла вірити драконові. Всі, хто були поруч із Насуадою, теж виглядали спантеличеними, бо, швидше за все, так само почули Сапфірину звістку.

– Але як… як ти могла дозволити йому залишитись? – спитала дівчина.

Перш ніж відповісти, Сапфіра невдоволено гмукнула й випустила з ніздрів хмаринки диму.

«Ерагон зробив свій вибір, і він був для нього важливіший за ті наслідки, які цей вчинок міг мати для нього або для Алагезії, – мовила вона. – Урешті-решт, мені нічого не важило схопити його за шкірку, ніби дурне цуценя, і нікуди не пустити, проте я гадаю, що він усе зробив правильно, і пишаюся ним. Не хвилюйтесь, він зможе про себе подбати, і зараз із ним усе гаразд, бо якби його поранили, я б уже давно це відчула».

Вислухавши дракона, Арія з недовірою спитала:

– Але чому він так учинив, Сапфіро?

«Мені доведеться довго пояснювати, ліпше буде, якщо я вам усе це покажу. Ви дозволите?»

Усі присутні перезирнулись і кивнули на знак згоди.

Наступної ж миті ріка Сапфіриних спогадів розлилась у свідомості Насуади. Вона побачила похмурий Хелгрінд, що виднівся десь далеко внизу, за шаром хмар, і почула, як Ерагон, Роран та Сапфіра сперечались, з якого боку їм краще нападати. Потім перед її внутрішнім зором постало лігво разаків і картина відчайдушної битви Сапфіри з летрблаками. Незважаючи на те, що Насуада народилася в Імперії, вона зовсім нічого про неї не пам'ятала, і це був чи не перший раз, коли дівчина змогла побачити землі Галбаторікса на власні очі.

Останній Сапфірин спогад був про її суперечку з Ерагоном. Дракон намагався його приховати, проте біль, який завдала йому несподівана розлука зі своїм Вершником, був настільки свіжий, що в куточках Насуадиних очей з'явилися сльози, які вона поспішила витерти бинтами, перш ніж хтось устиг їх помітити. І хоча все було як на долоні, дівчина відчувала, що є якась таємниця і що Вершник не міг залишитися на ворожій території тільки через те, що йому кортіло вбити останнього разака та якнайкраще дослідити Хелгрінд.

Насуада поринула в невеселі роздуми. «Може, в Ерагона й вітер у голові, – розмірковувала вона, – але він не настільки дурний, аби наражати на небезпеку всю їхню справу тільки через те, що йому заманулось зазирнути до кількох печер і втамувати спрагу своєї помсти. Щось тут не так… – Насуада хотіла було натиснути на Сапфіру, аби та розповіла їй усю правду, проте вчасно схаменулась, розуміючи, що дракон ніколи того не зробить, якщо сам не схоче. – Можливо, Сапфіра збирається поговорити про це зі мною наодинці», – подумала дівчина й трішки заспокоїлась.

– Чорт забирай! – вигукнув король Орин. – Невже Ерагон не міг обрати більш підходящого часу, щоб розгулювати самому по ворожих землях? На біса йому один-однісінький разак, якщо за кілька миль від нас стоїть уся армія Галбаторікса?.. Ми повинні якнайшвидше його повернути.

Анжела захихотіла, бо Орин і сам не відав, що каже. Продовжуючи в'язати шкарпетку за допомогою п'яти кістяних спиць, що вистукували одна об одну із якимось дивним, заворожуючим ритмом, вона мовила:

– І як ви хочете це зробити? Адже Ерагон мандруватиме вдень, а Сапфірі небажано здійматися в небо при світлі сонця, бо її легко можуть помітити й одразу ж доповісти про це Галбаторіксу.

– Це зрозуміло, але ж він – наш Вершник! І ми не можемо сидіти склавши руки, доки він залишається на землях наших ворогів.

– Я теж такої думки, – мовив Нархейм. – Ерагон на ворожій території, і ми маємо зробити все, щоб він повернувся живим і здоровим. Грімстборіт Ротгар прийняв Ерагона до власної родини й клану, а його клан – це мій клан, тож наші обов'язки й наша кров наказують нам витягти Ерагона з халепи.

Арія сіла навпочіпки й стала швидко й вправно перешнуровувати свої боти, часом допомагаючи собі зубами. Упоравшись, вона задумливо глянула на дракона.

– Сапфіро, а де саме був Ерагон, коли ти востаннє торкалася його розуму? – спитала вона.

«Біля входу до Хелгрінда».

– А ти хоч приблизно уявляєш, якою дорогою він хотів повертати назад?

«Тоді він іще й сам цього не знав».

Звівшись на повен зріст, войовнича ельфійка скрушно похитала головою:

– Тоді мені доведеться шукати його скрізь, де тільки буде можна.

Прудко, ніби молодий олень, вона перестрибнула галявину, прошмигнула між кількома наметами й побігла на північ із такою вражаючою легкістю, ніби то була не вона, а сам вітер.

– Аріє, зупинись! – крикнула Насуада, але вона навряд чи її вже чула. Дівчина дивилася ельфійці вслід, і її душа сповнювалася безмежним відчаєм. «Серце нашої армії, – думала вона, – кришиться, ніби старезний камінь».

Тим часом, брязнувши своїми важкими обладунками, до Насуади підскочив Гарцхвог:

– Хочете, я побіжу разом з нею, леді Нічні Кроки? Звісно, я не вмію бігати так само швидко, як ельфи, зате можу бігти дуже довго.

– Ні-ні, не треба. Адже Арію принаймні здалеку можна сплутати з людиною, а от якщо хтось із фермерів побачить вас, то миттю скаже про це солдатам, і вони стануть на вас полювати.

– Я звик, що на мене полюють.

– Я вірю вам, але в самісінькому центрі Імперії, де перебувають сотні людей Галбаторікса, це буде дуже й дуже нерозумно. На жаль, Арії доведеться покластись на власні сили, і я молитимусь, щоб їй якнайшвидше вдалось відшукати Ерагона й живого-здорового повернути до нашого табору, бо без нього ми приречені.

ВТЕЧА Й ВІДХИЛЕННЯ

Ерагонові ноги глухо вистукували об землю. Удари відлунювали спочатку в його п'ятах, потім здіймалися по ногах угору, переходили на хребет, досягали черепа, змушуючи дрібно тремтіти його щелепи й породжуючи нестерпний головний біль, що з кожною милею ставав іще нестерпнішим.

Цей монотонний ритм спочатку неабияк дратував Вершника, а потім він став провалюватися в напівсон, але все ж таки продовжував рухатися. Коли його черевики опускались на землю, він чув, як під ними тріщать тонкі гілочки й ламаються стебла трави, а також бачив хмаринки куряви, що здіймалися над потрісканою землею. Схоже, останній дощ пройшов в Алагезії щонайменше місяць тому. Сухе, розпечене повітря, сонце й вітер відбирали у Вершника кожну краплинку вологи, і скільки б він не пив, його вуста залишалися спраглими.

Хелгрінд був далеко позаду, проте юнак біг повільніше, ніж на те сподівався. Ворожою землею раз у раз сновигали сотні невеличких загонів Галбаторікса, кожен із яких мав свого чарівника, тож Ерагонові нерідко доводилось петляти, аби оминути їх. А те, що вони шукали саме його, не викликало жодних сумнівів. Минулого вечора він навіть помітив Торнака, що летів низько над землею в західному напрямку. Побачивши ворожого дракона, Вершник миттю заблокував свою свідомість і кинувся до першого-ліпшого рівчака, де просидів аж півгодини, доки той не зник за обрієм.

Добре все обміркувавши, Ерагон вирішив мандрувати битими шляхами, адже за минулий тиждень він і так втратив дуже багато сил, аби зараз продиратися крізь зарості ожини, долати пагорби й замулені річки. Юнак розумів, що попереду в нього ще буде безліч подій, які вимагатимуть чимало сил, тож бодай таким чином намагався полегшити собі шлях.

Вийшовши на битий шлях, Вершник біг тільки тоді, коли був цілком переконаний, що його ніхто не може помітити. Коли ж він наближався до селищ, то починав іти повільною, розміреною ходою, вдаючи із себе звичайнісінького мандрівника, адже якби хтось із фермерів помітив на шляху чоловіка, який мчить уперед із такою швидкістю, ніби за ним женеться зграя вовків, то напевно поспішив би розповісти про це солдатам імперії. А такий поворот подій міг стати для Ерагона фатальним.

Однак зараз Вершник вирішив пробігтися, оскільки поблизу не було жодної живої душі, крім велетенської змії, що грілася на сонці приблизно за лігу від нього. Часом він зовсім вибивався із сил, і йому страшенно кортіло зупинитися, упасти на землю й пролежати так бодай кілька годин, але думка про те, що він якомога швидше має повернутися до табору варденів, змушувала його триматись на ногах. Єдине, що втішало юнака під час цієї важкої подорожі, – можливість побути на самоті. Адже він не міг дозволити цього собі відтоді, як знайшов на Хребті яйце Сапфіри, бо з того часу думки дракона завжди перепліталися з його свідомістю або ж поряд були Бром, Мертаг чи хтось інший. А крім того, залишивши Паланкарську долину, Ерагон упродовж кількох місяців тренувався, перериваючи свої вправи на час нетривалих подорожей або кривавих битв. Ще жодного разу в житті йому не доводилось стільки передумати й зіштовхнутися з такою кількістю страхів і переживань. Тож тепер він був радий своїй самотності й тому спокою, який вона принесла із собою.

Тиша й цілковита відсутність голосів були для нього солодшими за материнську колискову й на якийсь час знищили його страх перед майбутнім. Правду кажучи, юнакові навіть не хотілося дивитись у магічний кристал, бо, глянувши в нього, він напевно дізнався б яку-небудь лиху звістку, приміром, про те, що його вірного дракона Сапфіру поранили, або просто почув би безліч дорікань від Арії й Насуади. Його слуху торкався тільки спів пташок і легкий шурхіт вітерцю, що плутався в траві та листі дерев.

Так тривало ще якийсь час, аж раптом Ерагона повернули до реального світу голоси кількох чоловіків і лункий стукіт копит. Юнак миттю спинився й стривожено роззирнувся навкруги, намагаючись зрозуміти, з якого боку наближаються незнайомці. З найближчого ярка випурхнули дві наполохані галки.

Єдиною схованкою, в якій можна було зачаїтися від непроханих гостей, були невеличкі зарості ялівцю. Вершник, ніби ошпарений, кинувся до них і закотився під обвисле гілля саме в ту мить, коли шестеро солдатів випірнули з яру й галопом промчали по вузькій брудній дорозі, від якої його відокремлювало якихось десять футів. Зазвичай Вершник відчув би їх іще здалеку, проте відтоді, як у цих краях з'явився Торнак, він тримав свою свідомість за кількома захисними кордонами.

Солдати проїхали кількадесят метрів, спинилися посеред дороги, й між ними зав'язалася суперечка.

– Кажу ж вам, я точно щось бачив! – кричав один із них. Він був середнього зросту, мав рум'яні щоки й жовтувату бороду.

І хоча Ерагонове серце ледь не вистрибувало з грудей, він усе ж таки спробував зробити так, щоб його дихання стало повільним і ледь чутним. Потім юнак помацав свого лоба і з полегшенням переконався, що пов'язка, яку він одягнув на голову, надійно прикривала його розкосі брови й гострі вуха. «Якби ж то в мене були ще й мої обладунки», – подумав він. Щоб не привертати до себе зайвої уваги, Вершник змайстрував із сухого гілля й шматка тканини, що його він виміняв у старого кошикаря, торбу, до якої й заховав свою зброю. Та якби він почав її зараз діставати, то солдати неодмінно б його почули.

Тим часом воїн із жовтуватою бородою зліз зі свого коня й став походжати вздовж дороги, уважно досліджуючи землю й поглядаючи на зарості ялівцю, в яких ховався Ерагон. Як і кожен солдат армії Галбаторікса, він був убраний у червону сорочку, прикрашену язиком полум'я, вигаптуваним золотавими нитками. Його обладунки були доволі простими – шолом, старий щит і шкіряна кольчуга. Тим не менше, це свідчило, що за рангом він був вищий за звичайного солдата. У правій руці чоловік тримав спис, а на його лівому стегні висів довгий меч.

Невдовзі солдат, клацаючи шпорами, підійшов до Ерагонової схованки, і Вершник став шепотіти складне закляття прадавньою мовою. Слова злітали з його вуст, ніби одне суцільне полотно, аж доки він неправильно вимовив особливо складний рядок із самих тільки голосних звуків. Відтак він мав розпочати закляття знову.

Воїн тим часом зробив іще один крок у його бік.

Потім другий.

І тільки тоді, коли солдат зупинився прямісінько перед ним, Ерагону нарешті вдалося закінчити закляття, і він відчув слабкість в усьому тілі – це була непомильна ознака того, що магія почала діяти.

Тим не менше, воїн потягнувся рукою до гілля, під яким лежав Ерагон, розгорнув його й задоволено скрикнув: «Ага!».

Вершник продовжував лежати, не рухаючись.

Воїн дивився прямо на нього, і його обличчя спохмурніло. «Якого біса?» – прошепотів він, а потім поштрикав у зарості списом, ледь не зачепивши Ерагонової щоки. Юнакові довелося щосили стиснути кулаки, щоб стримати тремтіння, яке аж розривало його м'язи.

– Нехай йому грець, – мовив урешті-решт солдат і відпустив гілля, що знову повернулось на своє місце й сховало Ерагона від чужих очей.

– Що там таке? – поцікавився один із чоловіків.

– Та нічого, – сказав солдат, а потім підійшов до своїх товаришів по службі й, знявши шолом і витерши з лоба піт, додав: – Мої очі надумали зі мною погратися.

– І що той триклятий Браетан від нас хоче? Адже ми вже й так не спимо майже два дні.

– Схоже, король у великому відчаї, якщо так нас ганяє… Але, правду кажучи, я б волів не знаходити того, кого ми шукаємо. Не те щоб я боявся, але простим воїнам на зразок нас годі змагатися з тим, хто наважився кинути виклик самому Галбаторіксу. Нехай краще Мертаг та його чудовисько-дракон ловлять цього таємничого втікача!

– Але ж ви самі не згірше за мене чули від нащадка Морзана, що з нами буде, коли ми не розшукаємо втікача…

Серед воїнів запала напружена мовчанка, а потім той, що стояв на землі, скочив на коня, намотав повіддя на ліву руку й мовив:

– Краще б ти мовчав, Дервуде. Ти надто вже язикатий.

Після цього загін із шістьох вершників пришпорив своїх коней і помчав у північному напрямку.

Коли стукіт копит розчинився в повітрі, Ерагон нарешті зупинив дію магії, а потім потер очі кулаками й нервово зареготав. Він тільки зараз усвідомив, як близько був до того, щоб вскочити в неймовірну халепу, й розумів, що вже одна ця пригода могла перевершити всі небезпеки, на які він наражався за все своє життя в Паланкарській долині. «Я навіть гадки не мав, що зі мною може статися щось подібне», – подумав він.

Закляття, яким він скористався, складалося з двох частин: перша – заломила сонячне проміння довкола його тіла так, що він здавався невидимим, а друга, на що він мав велику надію, мала приховати дію його магії від інших чарівників. І хоча цього разу закляття виручило Ерагона, насправді в нього було кілька недоліків. По-перше, воно не могло приховати слідів, і тому потрібно було весь час залишатися нерухомим, ніби камінь, а по-друге, дуже часто воно не могло сховати людської тіні.

Вибравшись із заростів, Ерагон повернувся обличчям до ярка, з якого з'явилися солдати, проте в його голові була одна-єдина думка – що сказав їм Мертаг?

– А-а-а! – закричав Ерагон, і вирвався з обіймів якогось бентежного сну. Геть нічого не розуміючи й безладно розмахуючи руками, щоб відбитись від ударів уявних ворогів, юнак покотився по землі й урешті-решт прийшов до тями.

Навколо була глупа ніч, а над головою вершника продовжували кружляти у своєму віковічному танкові міріади зірок. Усе живе навколо спало, і він чув тільки легенький шурхіт вітерцю, що куйовдив пасма трави.

Вершникові ще й досі здавалося, що на нього хтось напав, тому він миттю облетів думками прилеглу територію – на тисячу футів у кожен бік, проте скрізь було порожньо.

Ще й досі так і не збагнувши, що сталося, він безсило опустив руки. Його груди важко здіймалися, а шкіра палала дивним вогнем. Думки Вершника нагадували смерч, у якому мерехтіли мечі й списи. На мить йому здалося, що він знову опинився на полі бою у Фартхен Дурі чи на Палаючій рівнині й що б'ється з простими людьми, які воюють на боці Галбаторікса.

Кожне юнакове видіння було настільки реальним, що він легко міг заприсягнутись, ніби якась дивна магія перенесла його назад у часі й просторі. Потім він побачив перед собою всіх людей і ургалів, які загинули від його зброї. Усі вони були такими справжніми, що Ерагонові стало цікаво, чи можуть вони говорити. Далі з Вершником сталося щось і зовсім дивне – сліди від усіх поранень уже давно зникли з його тіла, проте зараз він здригнувся від болю, так, ніби мечі й стріли знову вп'ялися в його плоть. Відчайдушно застогнавши, Ерагон упав на землю й судомно охопив себе руками. «Усе гаразд… Усе гаразд…» – повторював він, притискаючись лобом до землі й скрутившись у живий клубок м'язів. Його дихання стало таким гарячим, що мимохіть обпікало йому живіт.

«Та що ж це зі мною таке?» – запитав він сам у себе.

Справді, Бром ніколи не розповідав у Карвахолі, що в когось із Вершників були такі видіння. Та й ніхто з доблесних варденівських воїнів, яких доводилось зустрічати Ерагонові, здається, ніколи не переймався тією кров'ю, яку він пролив. Навіть Роран, який весь час повторював, як йому огидно вбивати, ніколи не прокидався посеред ночі в холодному поту.

«Я слабодухий, – подумав Ерагон. – Справжній чоловік, а тим паче Вершник, не має цим перейматися. Герроу або Бром легко б упорались із цим. Адже вони, як і я, просто робили те, що мали робити. Без жодних докорів сумління, без жодних нічних жахіть… Я просто слабак».

Скочивши на ноги, він кілька разів обійшов довкола свого лігва, зробленого в траві. Минуло добрих півгодини, проте страх ще й досі сковував його груди залізними лещатами, а шкіра свербіла так, ніби попід нею повзали тисячі мурах. Юнакові було лячно від найменшого звуку, тож він схопив усі свої речі й кинувся бігти в темряву, не переймаючись тим, що зовсім не знає дороги й що хтось може його помітити. Він просто намагався втекти від своїх страхів, тимчасом як його розум, здавалося, повстав і навідріз відмовився вірити в те, що це звичайнісіньке марево. І єдиним порятунком для Вершника залишались його інстинкти, що зараз наказували йому тікати, бігти вперед, у жодному разі не озираючись.

Отож, він біг і намагався забутися у своєму нестримному русі. Він щосили розмахував руками й дослухався до кожного свого кроку, хапаючись за будь-яке інше відчуття, аби позбутися своїх нічних жахіть.

Обганяючи Вершника, по небу, ніби прудкі океанські риби, промчала зграя шпаків. У Паланкарській долині дуже часто бувало так, що шпаки поверталися з теплих країв такими гігантськими зграями, які, ніби хмара, затуляли сонце й обертали погожий день на ніч. І хоча зграйка, яку помітив Ерагон, була зовсім невеличкою, вона все одно нагадала йому довгі вечори вдома, коли він сидів на ґанку й пив із Герроу та Рораном запашний м'ятний чай, споглядаючи, як над його головою розсікає небесний простір безліч птахів. Поринувши у спогади, він зупинився й сів на камінь, щоб перешнурувати свої черевики.

Погода змінилася. Стало прохолодно, й сірі плями на заході говорили про те, що невдовзі може початись гроза. Рослинність у цій місцині була соковита – навколо росли мох, очерети й густі зарості зеленої трави. За кілька миль від Вершника височіли п'ять пагорбів, на одному з яких розкинувся старий гай із велетенських дубів. Крізь їхні віковічні крони Ерагон помітив стіни давно покинутої, напівзруйнованої будівлі, яку звела якась із рас Алагезії.

Юнак зацікавлено гмукнув і вирішив влаштуватись на сніданок посеред тих загадкових руїн, адже там, напевно, водилось багато дичини, до того ж, дослідивши рештки будівлі, він зможе дізнатися, де саме зараз перебуває.

Для того, щоб добігти до підніжжя першого пагорба, Вершникові знадобилась година. Там він знайшов стару розбиту дорогу, подекуди вимощену квадратним камінням. Уже звідси було видно, що споруда не нагадувала будівлі жодної зі знайомих йому рас – людей, ельфів чи гномів.

Гігантські дуби милостиво прийняли мандрівника в обійми свого затінку й захистили його від сонця. Земля під його ногами нарешті стала рівною, й Ерагон вийшов на велику галявину, де височіла напівзруйнована вежа. Її нижня частина була широка та ребриста, ніби стовбур дерева. Далі споруда вужчала й здіймалась у небо на тридцять футів, завершуючись гострою рваною лінією. Горішня частина вежі лежала на землі, розсипавшись на безліч шматків.

Юнак був у захваті, оскільки йому здалося, що він знайшов ельфійський аванпост, споруджений задовго до занепаду Вершників. Жодна інша раса не могла та й не зуміла б звести такої споруди.

На мить відволікшись від споглядання вежі, Ерагон помітив на іншому боці галявини город, на якому обробляв грядку гороху самотній згорблений чоловік. Його обличчя приховувала тінь, а сіра довжелезна борода звисала до самісіньких колін, ніби пучок нечесаної вовни. Не підводячи голови, незнайомець промовив:

– То що, допоможеш мені з цим горохом чи ні? Ця їжа для тебе, якщо вона, звісна річ, тобі потрібна.

Ерагон на мить розгубився, не знаючи, що його робити, але потім подумав: «І чому я маю боятись цього старого пустельника?»

Ступивши на город, він сказав:

– Я Берган… Берган, син Герроу.

– Тенга, син Інгвара, – мовив чоловік у відповідь.

Коли юнак поклав свою саморобну торбу на землю, у ній брязнули його обладунки. Кілька годин вони мовчки працювали разом із Тенгою. І хоч Ерагон чудово розумів, що йому не можна тут дуже довго залишатись, ця проста робота дуже припала йому до душі, оскільки відволікала від сумних і страшних думок. Обробляючи горох, Вершник об'єднався зі свідомістю багатьох живих істот, які були на галявині, й ця ідилія розливалась по його тілу приємним теплом.

Коли вони очистили грядку гороху від портулаку й кульбаб, Ерагон попрямував за Тенгою до вузьких дверей у вежі. Зайшовши досередини, вони опинились у просторій кімнаті, що слугувала кухнею та їдальнею. Посеред кімнати здіймалися гвинтові сходи, що вели на другий поверх. Скрізь, навіть на підлозі, лежало безліч книжок, сувоїв і пергаментів.

Тенга махнув рукою вбік вогнища, і невеличка купка сухого гілля миттю спалахнула. Побачивши це, Ерагон увесь напружився й приготувався боротись із Тенгою як магією, так і зброєю, якщо в тому буде потреба.

Проте стариган, здається, не звернув на його збентеження жодної уваги й став метушитись по кухні, збираючи кухлі, тарілки, ножі та різні недоїдки, аби приготувати з них сніданок. Порпаючись на кухні, він увесь час щось белькотів собі під носа.

Схвильований Ерагон усівся на порожнього стільця, що стояв найближче до нього. «Він не скористався прадавньою мовою, – подумав юнак. – І навіть якби він вимовив закляття подумки, то ризикував би померти. Але навіщо йому так ризикувати, для того щоб запалити вогонь і приготувати сніданок?»

Оромис повсякчас утовкмачував Ерагону, що слова – це засіб, за допомогою якого можна було контролювати магію. Створення заклять без слів, поєднуючи магічну дію з думками, було дуже небезпечним. Воно годне було дати зовсім інший результат, оскільки до думок могли долучитися емоції, чий вплив міг бути просто непередбачуваний.

Юнак уважно оглянув кімнату, сподіваючись побачити те, що допомогло б йому зрозуміти, ким насправді був її господар. Неподалік від себе він помітив пергамент із рядками прадавньої мови. Придивившись уважніше, Ерагон зрозумів, що це перелік справжніх імен, дуже схожий на ті, з якими він познайомився в Елесмері. Кожен чарівник ладен був віддати все на світі, щоб отримати їх, оскільки завдяки цьому можна було вивчити безліч нових заклять і додавати до своїх власних ті магічні слова, які винайшли інші чарівники. Проте дістати таку збірку коштувало неабияких зусиль, адже їх було дуже мало, а ті чарівники, що все ж таки володіли ними, нізащо б не розлучились із ними з власної волі. Ясна річ, Ерагон дуже здивувався, зрозумівши, що Тенга був власником однієї з таких збірок. І, схоже, стариган не так уже нею й дорожив, оскільки вона лежала серед купи інших пергаментів, що стосувалися безлічі наук, починаючи з історії й закінчуючи математикою, астрономією та ботанікою.