Текст книги "Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри"

Автор книги: Кристофер Паолини

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 50 страниц) [доступный отрывок для чтения: 12 страниц]

Ерагонові довелося докласти певних зусиль, аби змусити себе говорити спокійним голосом. Невдовзі він розповів королеві про те, як звільнив Слоуна та яке покарання для нього вигадав.

Коли юнак завершив, Ісланзаді крутнулася на підборах і стала ходити туди-сюди по намету. Її рухи були гнучкі, ніби в кішки. За мить вона зупинилася.

– Отже, ти вирішив залишитися сам у центрі Імперії, щоб урятувати життя вбивці й зрадника. Ти йдеш пішки один із тим чоловіком без припасів і зброї. У тебе немає нічого, крім магії, а твої вороги наступають тобі на п'яти. Схоже, мої невтішні здогади таки справдились. Ти…

– Ваша величносте, якщо ви збираєтесь лаяти мене, то полайте трохи пізніше. Я хочу швиденько розв'язати цю проблему, аби трішки відпочити до світанку, адже завтра мені треба пробігти чимало миль.

Королева кивнула:

– Твоє життя – це єдине, що тепер має значення. І я буду розлючена, коли ми скінчимо цю розмову… Крім того, мені важко тобі щось порадити, бо в нашій історії такого ще ніколи не траплялось. Якби я була на твоєму місці, я б убила Слоуна, раз і назавжди позбавившись зайвих проблем.

– Я знаю, ви саме так би й зробили. Але якось я бачив, як Арія вбила пораненого кречета, сказавши при цьому, що той усе одно б помер і що вона врятувала його від кількох годин страждання. Можливо, те саме слід було зробити й зі Слоуном, але я не зміг. Мені здається, що потім я б шкодував про це все своє життя… а може, навчився б убивати геть легко, без жодних вагань.

Вислухавши Вершника, Ісланзаді зітхнула, й на її обличчі відбилася втома. Саме тоді юнак збагнув, що королеві теж було нелегко, адже сьогодні їй довелося добряче повоювати.

– Оромис міг бути вправним учителем, – сказала вона за якусь мить, – але ти став учнем Брома, а не Оромиса. Бром єдиний, хто зміг би вскочити в ту саму халепу, що й ти. І зараз ти намагаєшся знайти найглибший сипучий пісок, а тоді пірнути в нього з головою.

Ерагон насилу стримав посмішку. Він був задоволений, що його порівнюють із Бромом.

– А як же Слоун? – спитав він. – Адже тепер його доля залежить від вас.

Ісланзаді повільно опустилась на стілець, що стояв біля столу, поклала руки на коліна й глянула в один із куточків магічного дзеркала. На її обличчі з'явився загадковий вираз, така собі красива маска, за якою ховалися всі її думки й почуття. І як Ерагон не намагався, він так і не зміг бодай щось зрозуміти. Трохи помовчавши, королева сказала:

– Оскільки ти хочеш урятувати його життя, я не можу тобі це заборонити, та гадаю, що та жертва, на яку ти йдеш, є геть безглуздою. Тому, якщо Слоун виживе після випробування, яке ти йому приготував, Джильдериєн Мудрий дозволить йому жити з нами, й у нього буде своя кімната, ліжко та їжа. Більше я нічого не можу тобі пообіцяти, бо те, що станеться потому, залежатиме тільки від самого Слоуна. Але якщо йому все-таки вдасться пройти твої випробування, то що ж… ми позбавимо його тягаря вічної темряви.

– Дякую вам, ваша величносте. Ви надзвичайно щедрі.

– Ні, я не щедра. Ця війна не дозволяє мені бути щедрою, бо вимагає все прораховувати наперед. Іди й зроби те, що маєш зробити. І будь обережний, Ерагоне Убивце Тіні.

– Ваша величносте, – схилився перед дзеркалом юнак. – Якщо дозволите, я хотів би попрохати вас іще про одну послугу – не розказуйте, будь ласка, Арії, Насуаді або комусь із варденів про мої пригоди. Я не хочу, щоб вони хвилювались за мене більше, ніж мають. А крім того, Сапфіра й так незабаром усе їм розповість.

– Я подумаю над твоїм проханням.

Ерагон трохи почекав, але, не почувши від королеви більше нічого й зрозумівши, що вона не збирається ділитися з ним своїм рішенням, іще раз уклонився й знову подякував їй.

Зображення, що світилося на поверхні води, потьмяніло, а потім, коли Ерагон завершив закляття, узагалі розчинилося в темряві. Юнак випрямився, підняв голову до неба, помережаного безліччю зірок, і якусь мить споглядав їхнє слабке мерехтливе світло. Потім він повернувся й, оминаючи кущі, пішов до табору, де Слоун ще й досі сидів виструнчившись, ніби викутий із заліза.

Підходячи до м'ясника, Ерагон навмисне буцнув ногою камінець, і наполоханий Слоун швидко, наче той птах, став крутити навсібіч головою.

– Ти прийняв своє рішення? – спитав Слоун у порожнечу.

– Авжеж, – сказав Ерагон, а потім спинився перед м'ясником і сів навпочіпки, спершись однією рукою на землю. – А тепер слухай мене уважно, бо я не збираюсь повторювати двічі. Усе, що ти скоїв, ти скоїв через свою любов до Катріни. Якщо це не так, то ти просто прикриваєшся її світлим ім'ям. І мені байдуже, визнаєш ти це чи ні, проте мені здається, що тобою керували зовсім інші почуття… і ти не хотів віддати Катріну Роранові через свою злобу… ненависть… помсту… та біль.

Коли Ерагон замовк, губи Слоуна обернулись на тонку білу смужку.

– Ти помиляєшся, – відповів він.

– А я так не думаю. Та оскільки сумління не дозволяє мені тебе вбити, то твоє покарання, можливо, буде для тебе ще жахливіше за смерть. Я знаю, що те, що ти сказав мені раніше, – правда і що Катріна для тебе дорожча за все на світі. Тож твоє покарання буде таким: ти більше ніколи в житті не побачиш, не торкнешся своєї доньки й не скажеш їй жодного слова. Ти житимеш, знаючи, що вона з Рораном і що без тебе вони щасливі.

Слоун повільно втягнув повітря крізь стиснуті зуби.

– То ось яке твоє покарання? Ха! Але ти не можеш змусити мене, бо в тебе немає в'язниці, в яку б мене довелось посадити.

– Це ще не кінець. Я змушу тебе, бо ти вимовиш клятву мовою ельфів, мовою правди й магії, і цю клятву ти вже ніколи не зможеш порушити.

– Тобі не вдасться змусити мене присягнути, – вигукнув Слоун, – навіть якщо ти станеш мене катувати!

– Вдасться! І без жодних катувань. Більше того, я накладу на тебе закляття, яке поведе тебе на північ, аж доки ти не дістанешся ельфійського міста Елесмера, що стоїть у самому серці Ду Вельденвардена. Ти можеш спробувати опиратися, але моє закляття завжди тобі дошкулятиме, ніби сверблячка. І байдуже, скільки б ти з ним не боровся, ти все одно врешті-решт прийдеш до королівства ельфів.

– Тобі що, бракує сил мене вбити? – спитав у розпачі Слоун. – Ти просто нікчема, який боїться приставити меча до моєї горлянки. Невже ти змусиш мене, сліпого й безпомічного, блукати по цій дикій місцині, аж доки мене не роздеруть на шматки хижі звірі? – сказав м'ясник, плюнувши вбік Ерагона. – Ти жовторотий пуцьвірінок, болячка на тілі, байстрюк, шмаркач, товстопикий каменеїд, огидний мерзотник і пихата жаба, коротконогий, верескливий виродок жирної свині. Я б не віддав тобі жодної крихти, якби ти помирав з голоду, я б пожалів для тебе краплину води, якби ти горів, я б не вирив для тебе могили, якби ти помер. У тебе гній у кісточках, у тебе пліснява в мізках!

Ерагон був вражений Слоуновим красномовством, проте його захват зовсім не заважав юнакові задушити м'ясника або принаймні вилити на нього таку ж саму брудну лайку. Тим не менше, десь глибоко в душі Ерагон розумів, що хитрий стариган навмисне намагається його розлютити, аби він не стримався й завдав йому такого бажаного смертельного удару.

– Може, я й байстрюк, але не вбивця. – Слоун набрав повні груди повітря, але юнак урвав його, перш ніж він устиг бодай щось сказати. – Куди б ти не пішов, тобі не доведеться турбуватися про їжу, а дикі звірі ніколи не нападуть на тебе. Мої закляття захистять тебе від злих людей і зроблять так, аби тварини приносили їжу, щойно вона тобі знадобиться.

– Ти не зробиш цього, – прошепотів Слоун. Навіть у мерехтливому світлі зірок Ерагон побачив, як шкіра м'ясника стала блідою, ніби кістка. – Ти не зможеш. Ти не маєш права.

– Я Вершник дракона. І я маю стільки прав, скільки їх має король чи королева.

Сказавши це, юнак вирішив припинити порожні балачки й голосно вигукнув справжнє ім'я м'ясника. Обличчя Слоуна миттю спотворила гримаса жаху, він випростав руки й завив, ніби його смертельно поранили. Цей крик був пронизливий і самотній. Це був крик людини, котра змирилася зі своєю долею, від якої їй ніколи не втекти. А потім Слоун упав на землю й заплакав, ніби мала дитина.

Тим часом Ерагон ошелешено споглядав усе, що відбувалося з м'ясником. «Невже справжнє ім'я діє так на всіх? – думав він. – Невже зі мною станеться те саме, коли я про нього дізнаюся?»

Здолавши рештки свого жалю, юнак приступив до магічного закляття. Спочатку він повторив справжнє ім'я Слоуна, чітко й повільно вимовляючи кожен звук, а потім навчив м'ясника клятв прадавньої мови, які б не дозволили йому зустрітися з Катріною. Слоун намагався опиратися, він плакав і скреготав зубами, проте його шалений опір не мав жодних наслідків, бо Ерагон знов і знов вимовляв його справжнє ім'я, і м'ясникові доводилось миритися із цим. Завершивши з клятвами, юнак вигукнув п'ять заклять, що мали привести Слоуна до Елесмери, захистити його від усіх небезпек і змусити птахів, тварин і риб, які живуть у ріках та озерах, приносити йому їжу. Згідно із цим закляттям тварини мали використовувати енергію Слоуна, не завдаючи собі жодної шкоди.

Коли Ерагон промовив останнє закляття, було вже далеко за північ. Сп'янілий від утоми, він притулився до своєї палиці з глоду.

– Усе, – мовив Вершник і хотів було вже поринути в сон, проте Слоун глухо застогнав, наче намагався щось сказати. Спохмурнівши, Ерагон став перед ним на коліна й уважно зазирнув йому в обличчя – м'ясник розідрав нігтями щоки, й тепер вони були закривавлені, а з його лівої, менш скаліченої очниці, текли сльози. Відчуваючи гострий жаль і провину, юнак бачив перед собою чоловіка зі зламаним життям, чоловіка, в якого забрали все найдорожче, не залишивши навіть мрій, і саме він, Ерагон, був тим, хто зламав це людське життя. І хоча Вершник справедливо покарав м'ясника, у його серці залишилась якась неприємна огида. «Це треба було зробити, – подумав він, – але ніхто, ніхто не має робити те, що зробив я».

Одним словом, тепер м'ясник був зовсім іншою людиною. Він продовжував лежати на землі й марити: «Тільки шматок мотузки… Я не хотів… Ізміро… Ні, ні, будь ласка, ні…». Тоді Ерагон поклав йому на плече руку, й Слоун поволі прийшов до тями.

– Ерагоне, – прошепотів він. – Ерагоне… я сліпий, а ти посилаєш мене пішки через усю країну… пішки самого. Я клятвопорушник і я не можу більше із цим жити. Допоможи мені, хлопче, убий мене! Звільни мене від цього тягаря.

Та Ерагон лиш тицьнув йому в праву руку свою палицю з глоду й мовив:

– Візьми мою палицю, й нехай вона допоможе тобі у твоїй мандрівці.

– Убий мене!

– Ні.

Тієї ж миті навколишню темряву розітнув надломлений крик м'ясника, і він заборсався на землі, люто гамселячи її кулаками:

– Жорстокий, який же ти жорстокий! – застогнав він і, знесилівши, затих.

Ерагон миттю схилився над його вухом.

– Я не жорстокий, – швидко зашепотів він, – бо даю тобі надію. Коли ти дійдеш до Елесмери, ельфи подарують тобі житло й дозволять робити все, що ти захочеш, аж до кінця свого життя. Але щойно ти зайдеш до Ду Вельденвардена, то вже ніколи не вийдеш із нього… Послухай, Слоуне, коли я жив у ельфів, вони розповіли мені, що справжнє ім'я дуже часто змінюється з віком. Ти розумієш, що це означає? Це означає, що людина може створити себе заново.

Проте Слоун нічого йому не відповів.

Тоді Ерагон залишив палицю біля м'ясника, перейшов на інший кінець табору й простягся на землі. Очі юнака злипалися від утоми. Пробурмотівши закляття, що мало розбудити його перед світанком, він упав в обійми глибокого сну.

Коли до Ерагонових вух долинув якийсь звук, довкола була сіра холодна мряка. «Летта», – мовив спросонку юнак, і звук зник. За ніч його м'язи геть затерпли, тож він звівся на ноги й підняв руки над головою, щоб кров швидше рухалася жилами. Уся Ерагонова спина була вкрита синцями, тому він дуже сподівався на те, що йому ближчим часом не доведеться розмахувати своїм мечем. Опустивши руки, юнак зиркнув у той бік, де мав спати Слоун. Проте його вже не було.

Натомість Ерагон помітив сліди ніг та палиці й одразу ж усміхнувся. Сліди були заплутані й звивисті, але все ж таки прямували вбік великих ельфійських лісів.

«Я хочу, щоб йому пощастило, – подумав Ерагон і трохи здивувався своїй думці. – Я хочу, щоб йому пощастило, бо це означатиме, що в усіх нас є шанс виправити свої помилки. І якщо Слоун зможе з ними впоратися й визнає, що накоїв багато лиха, то зрозуміє, що його клятва не така вже й сувора». Щоправда, Ерагон не сказав Слоунові найголовнішого – якщо той покається й стане доброю людиною, то королева Ісланзаді накаже своїм чарівникам зцілити його зір. Однак цю винагороду потрібно було заслужити, не здогадуючись про її існування, інакше підступний стариган міг би легко надурити ельфів, і ті вилікували б його передчасно.

Подивившись іще якийсь час на сліди, Ерагон звів очі до обрію й мовив:

– Хай щастить.

Із цими словами, стомлений, проте задоволений, він повернувся в протилежний бік, і прудкі ноги понесли його в Сіру Пустку. Десь на південному заході була діамантова могила Брома, якому юнак уже давно хотів віддати шану. Але зараз з'являтися там було дуже небезпечно, бо Галбаторікс міг уже давно знайти це місце й вислати туди своїх воїнів.

– Я повернуся, – сказав Ерагон, – я обіцяю тобі, Броме, колись я неодмінно повернуся.

ВИПРОБУВАННЯ ДОВГИХ НОЖІВ

– Але ж ми твій народ!

Фадавар – високий чорноволосий смаглявий чолов'яга – говорив дуже повільно, недоладними фразами, які Насуада вже чула у Фартхен Дурі, будучи зовсім маленькою, коли до батька приїздили вивідачі його племені. Тоді вона сиділа й куняла на колінах в Аджихада, а чоловіки подовгу розмовляли й курили сушене зілля кардус.

Тепер же Насуада, поглядаючи на Фадавара, дуже хотіла вирости на шість дюймів, аби мати змогу дивитися воєначальнику та його чотирьом слугам прямісінько в очі, а не знизу вгору. Проте із цим довелося змиритися. Правду кажучи, дівчина почувалася трохи ніяково, адже її оточували чоловіки, які мали таку саму смагляву шкіру, як і вона. Насуада звикла, що всі здивовано розглядають її й загадково перешіптуються, тимчасом як у вивідачів колір її шкіри не викликав ані найменшого подиву.

Вона стояла посеред червоного намету перед різьбленим стільцем, одним із небагатьох стільців, що його вардени прихопили на війну. Зазвичай, умостившись саме на ньому, вона й проводила свої прийоми.

Сонце повільно спускалося до лінії горизонту, і його промені пронизували праву стінку намету, ніби вітраж, через що всі речі всередині набували таємничого рубінового кольору. Приблизно половину намету займав довгий, низький стіл, завалений усілякими картами й військовими документами. Навколо намету чатувало шестеро особистих охоронців Насуади – двоє людей, двоє гномів і двоє ургалів. Вони повсякчас тримали зброю оголеною, готові будь-якої миті кинутись у. бій, якщо буде бодай найменший натяк на те, що Насуаді загрожує небезпека. Джормандер, найстарший з усіх командирів, якому дівчина найдужче довіряла, змусив її ходити з охороною відтоді, як помер Аджихад, проте жодного разу охоронців не було аж шестеро. Однак уже наступного дня після битви на Палаючій рівнині Джормандер став дуже перейматися її безпекою й постійно повторював, що не може спокійно спати. Він був твердо переконаний, що після замаху на Насуаду в Абероні й після того, як Мертаг порішив короля Ротгара, Насуада неодмінно мусить мати при собі бодай невеличкий загін охоронців. Дівчина, звісно ж, була проти, але їй усе-таки довелося погодитись, оскільки в інакшому разі Джормандер узагалі погрожував відмовитися від своєї посади. Спочатку він вимагав, аби загін складався щонайменше з дванадцяти воїнів, тим часом як дівчина хотіла не більше чотирьох. Урешті-решт вони зійшлися на шістьох. Тож тепер Насуаду щодня супроводжувало шість найкращих воїнів. Брязкіт їхньої зброї весь час приголомшував дівчину, й вона стала боятися, аби всі, з ким вона зустрічається, раптом не подумали, що вона хоче їх залякати. Тим часом Джормандера дівчина стала називати старим упертим страхопудом. Той тільки посміхався й щоразу повторював, що ліпше бути старим упертим страхопудом, аніж дурним пташеням, що передчасно втратить життя.

Насуадині охоронці змінювалися кожні шість годин, отож усього їх було двадцять чотири. Окрім них, напоготові завжди було ще десять воїнів, які могли підмінити їх у разі хвороби, поранення або смерті. Сама ж Насуада наполягла, аби її охорону набирали з усіх трьох рас, що зголосилися вийти на смертний бій проти Галбаторікса. Таким чином вона хотіла зблизити народи й довести всім, що для неї важливі інтереси кожного з них, а не лише людей. Насуада радо б уключила до складу своїх охоронців і когось з ельфів, проте зараз єдиним ельфом, який воював разом із варденами, була Арія, а дванадцятеро чарівників, яких Ісланзаді послала захищати Ерагона, іще не прибули. На превеликий жаль Насуади, гноми й люди з числа її охорони дуже вороже ставились до ургалів, з якими їм доводилося служити пліч-о-пліч. Зрештою, вона здогадувалась, що саме так і буде, однак нічим не могла зарадити, адже ці раси воювали й ненавиділи одна одну багато століть, тож аби примирити їх, потрібно було щось куди більше, ніж просто війна проти спільного ворога. Одне-єдине, що тішило Насуаду, було те, що загін її охоронців нарік себе Нічними Яструбами. З одного боку, це був натяк на її смаглявий, майже чорний колір шкіри, а з іншого – ургали весь час називали її леді Нічні Кроки.

Дівчина ніколи б не зізналася Джормандерові, проте вона швидко звикла до відчуття цілковитої безпеки, бо кожен з її охоронців не лише вправно володів своєю зброєю – мечами, сокирами чи безліччю військових приладь ургалів – ай був досвідченим чарівником і заприсягнув їй на вірність прадавньою мовою. Відтоді, як Нічні Яструби стали охороняти Насуаду, вони ніколи не залишали її наодинці з кимось іншим – чи то була людина, чи гном, чи ельф, за винятком її служниці – Фари ки.

Проте сьогодні Насуада попрохала чекати Нічних Яструбів біля намету, оскільки переговори з Фадаваром обіцяли бути доволі напруженими й доблесні охоронці могли б їх припинити, переймаючись безпекою своєї пані. Тим не менше, залишившись без них, Насуада не була б геть беззахисною, оскільки вона приховала два кинджали – один у складках сукні, інший у корсеті, – а за ширмою, куди дівчина зазвичай прибирала свій стілець, причаїлася дівчинка-пророк Елва, яка будь-якої миті могла кинутись їй на допомогу.

Фадавар тим часом замислено постукав по землі чотирифутовим скіпетром. Різьблену палицю було виготовлено з чистого золота й оздоблено дивовижними прикрасами з коштовного каміння. На руках Фадавара були золоті браслети, груди прикрашала золота пластина, а на шиї висіли довгі товсті ланцюги. У мочках вух Фадавара красувалися різьблені диски з білого золота, голову увінчувала золота корона, така велетенська, що Насуаді аж дивно було, як його шия витримувала таку вагу і як такий архітектурний витвір, а інакше назвати його було важко, залишався на голові й не сповзав. Дівчині здавалося, що цю золоту споруду, заввишки у два з половиною фути, було б куди надійніше прикрутити чимось до голови.

Люди Фадавара були вбрані за тією ж самою модою, проте не так розкішно. Золоті прикраси, які вони носили, мали говорити не тільки про те, що вони багаті, а ще й про те, що вони мали поважний статус у племені й були вправними ремісниками. Адже всі чорношкірі мешканці Алагезії, байдуже – чи жили вони в містах, чи вели кочове життя, були неперевершеними майстрами ювелірної справи, а їхні витвори легко могли позмагатися із золотими коштовностями гномів.

У Насуади, ясна річ, теж були свої прикраси, але вона вирішила їх не вдягати, розуміючи, що їм годі буде зрівнятися із золотими брязкальцями Фадавара. Окрім того, дівчина вважала, що тут, на війні, коштовності були геть зайвими, оскільки серед варденів було дуже багато бідняків, і вони б, напевно, почувались ніяково, споглядаючи розкіш Насуади.

Фадавар, укотре стукнувши скіпетром по долівці, сказав:

– Кров – ось що найважливіше! І понад усе є обов'язки перед своєю родиною! І тільки потім ти маєш перейматися обов'язками перед племенем, воєначальниками й богами землі та неба. Щодо обов'язків перед королем і нацією, то на них узагалі слід зважати в останню чергу! Унулукуна вчив, щоб люди жили саме так! І саме так ми маємо жити, якщо хочемо бути щасливими! Згоден, ти дуже хоробра, але хіба ти наважишся плюнути під ноги старшій людині? Збагни, якщо ти не допоможеш своїй родині, то на кого врешті-решт зможеш покластися? Адже друзі з'являються й зникають, а родина – вона назавжди.

– Ти просиш мене, – мовила Насуада, – щоб я віддала твоїм людям керівні посади тільки через те, що ти двоюрідний брат моєї матері, й через те, що мій батько народився серед вас? Урешті-решт, я б радо зробила це, якби твої люди могли впоратися зі своїми обов'язками краще за варденів, проте нічого з того, що я від тебе почула, не дає мені жодних підстав у цьому пересвідчитись. І перш ніж ти знову почнеш вправлятися в красномовстві, затям – у нас є одна велика справа, а те, що ми з тобою однієї крові, для мене геть нічого не важить. Можливо, я б і погодилась, якби тоді, коли мій батько потрапив у біду під Фартхен Дуром, ти не прислав йому кілька маленьких загонів і не годував його порожніми обіцянками. Де ти був тоді? І чому прийшов до мене аж тепер, коли вся влада в моїх руках? Мої батьки померли, і тепер у мене немає родини. Ви для мене – мій народ, але не більше.

Вислухавши її, Фадавар примружив очі, задер носа й гордо мовив:

– Жіноча гордість – велика дурниця. Ти не витримаєш без нашої допомоги.

Він сказав це рідною мовою, тож Насуада теж була змушена перейти на неї. Це було щось жахливе, й за такий підступний крок дівчина, не задумуючись, убила б Фадавара, якби на те була її воля. Насуадина вимова й розгублені інтонації свідчили про те, що вона кепсько знала рідну мову й виросла не в їхньому племені, а отже – була чужинкою.

– Я завжди рада новим спільникам, – сказала вона, – проте не збираюсь виконувати ваших забаганок. Ваші племена сильні та розумні, й вони самі зможуть показати варденам усе, на що здатні Гадаю, що покладатись на мою милість для них буде просто принизливо. Тож скажіть мені, хто ви – голодні собаки, що скавулять і канючать під моїм столом, чи справжні чоловіки, які самі здатні себе прогодувати? Якщо на те ваша ласка я радо прийму вас до лав варденів, щоб ми спільними зусиллями якнайшвидше розбили Галбаторікса.

– Тьху! – вигукнув Фадавар. – Твоя пропозиція така ж підступна, як і ти сама. Ми не станемо вашими слугами, ми обрані! Ти ображаєш нас, дуже ображаєш! Твоя посмішка тепла й привітна, але в серці у тебе отрута скорпіона.

Насилу вгамувавши свій гнів, Насуада спробувала заспокоїти воєначальника:

– Я аж ніяк не збиралась вас ображати – я тільки сказала те, що хотіла сказати. І якщо ви спитаєте мене, чи люблю я мандрівні племена я відповім вам – ні, не люблю, проте й не відчуваю до них жодної ненависті. Що в цьому поганого?

– Це ще гірше, ніж просто погано! Це справжнє віроломство! Твій батько ніколи не відмовляв нам, бо ми були однієї крові, а ти чхати хотіла на те, що було в минулому, й виганяєш нас, ніби жебраків, із порожніми руками!

Зачувши це, Насуада збентежилась. «Виходить, Елва мала рацію – цього ніяк не уникнути, – подумала вона. – По її тілу пробігло легке, ледь помітне тремтіння. – І якщо це має статися, то навіщо мені зайві теревені».

– Ми звертались до вас із проханнями, – голосно мовила вона, – але ви не виконали їх навіть наполовину.

– Ні, ми все виконали!

– Брехня! І навіть якби ви говорили правду, то вардени зараз у надто хиткому становищі, щоб давати вам щось і не отримувати з того жодної користі. Ви просите мене про послугу, але що за це отримаємо ми? Ви допоможете варденам своїм золотом і коштовним камінням?

– Не зовсім, але…

– Ви дозволите нам скористатися послугами ваших майстрів безкоштовно?

– Напевно ні…

– То як же ти хочеш, щоб твої люди отримали керівні посади? Ви навіть не можете заплатити своїм воїнам, бо ваш народ уже б'ється на нашому боці – у лавах варденів і в лавах армії короля Орина. Воїне, бери те, що належить тобі по праву, і не канюч чогось більше.

– Ти брешеш, аби прибрати до рук усю владу! Адже я прошу те, що належить нам по праву! І саме тому я тут. Ти забагато говориш, але жодне з твоїх слів не має сенсу, бо ти зрадила нас своїми вчинками. – Він розвів руками, ніби говорив перед багатотисячним натовпом, і браслети на його зап'ястках дзвінко брязнули. – Ти визнаєш, що ми твій народ. Тоді ти ще й досі маєш дотримуватись наших традицій і вірити в наших богів!

«Ось воно що, – подумала Насуада. Вона не: могла збрехати й сказати, що вже не живе за старими законами. Адже якщо вона таке скаже, то вардени втратять племена Фадавара й решту кочівників разом з ними. А їхня допомога дуже їм потрібна. – Я маю втримати всі сили, які зараз зі мною, щоб зберегти бодай примарну надію перемогти Галбаторікса».

– Я дотримуюсь, – відповіла вона.

– Тоді я скажу, що ти геть безсила, аби очолювати варденів. І це моє право – я викликаю тебе на випробування довгих ножів. Якщо ти переможеш мене, ми визнаємо твою силу, а якщо програєш, то змушена будеш піти, і варденів очолю я.

Насуада помітила, як в очах Фадавара зблиснули радісні вогники. «Ось чого він хотів, – збагнула вона. – І він би кинув мені виклик навіть тоді, якби я пристала на його пропозицію».

Кілька секунд подумавши, дівчина відповіла:

– Може, я й помиляюся, але я гадала, що, за цією традицією, той, хто виграє, отримує над племенами супротивника таку саму владу, як і над своїми. Хіба не так?

Вона насилу стримала посмішку, коли побачила на обличчі Фадавара вкрай розгублений вираз, і сказала собі: «Ти навіть не чекав, що я можу про це знати?»

– Твоя правда, – озвався Фадавар.

– Гаразд! Я прийму твій виклик, але з однією умовою: у разі моєї перемоги твої корона й скіпетр мають стати моїми. Згода?

– Згода… – понуро кивнув Фадавар і так грюкнув скіпетром об землю, що той аж угруз у неї, а потім схопився за браслет на лівій руці й став його знімати.

– Зажди, – мовила Насуада. Потім вона підійшла до столу й, узявши в руки маленький мідний дзвоник, подзвонила спочатку двічі, а після невеличкої паузи ще чотири рази.

За мить до намету ввійшла Фарика. Вона здивовано зиркнула на гостей Насуади й, уклонившись, сказала:

– Я слухаю вас, моя пані.

– Можеш продовжувати, – кивнула Насуада до Фадавара, а потім звернулася до служниці: – Допоможи мені зняти сукню, бо я не хочу її зіпсувати.

Фарика геть збентежилась від такого прохання:

– Прямо тут, пані? Перед усіма цими чоловіками?

– Авжеж тут. І бажано хутчіше, бо в мене немає часу сперечатись із власною служницею. – Дівчина відповіла надто грубо, бо її серце шалено калатало, а шкіра стала такою чутливою, що м'яка підкладка вбрання здавалась їй грубшою за полотно. Тож повага й витримка були зараз не для неї. Зараз вона думала тільки про майбутній бій.

Доки Фарика розв'язувала й витягувала шнурівки її сукні, що йшли від самісіньких плечей аж до кінця спини, Насуада стояла непорушно. Потім служниця здійняла Насуадині руки вгору й витягла їх із рукавів, а легка сукня впала до ніг дівчини, і та залишилась у самій тільки білосніжній сорочці. Насилу вгамувавши тремтіння, Насуада спробувала не зважати на жадібні погляди чотирьох воїнів і переступила свою сукню, яку служниця миттю підхопила з брудної долівки.

Фадавар тим часом знімав із рук браслети, замерехтівши гаптованими рукавами своєї сорочки. Упоравшись із браслетами, він зняв з голови велетенську корону й передав її одному зі своїх людей.

У цей час знадвору долинули якісь голоси, а вже за мить до намету влетів хлопчик-посильний на ймення Джарша. Зробивши кілька кроків, він, уважно роздивляючись стелю, оголосив:

– Король Орин із Сурди, Джормандер від варденів, чаклунка Тріанна із Ду Врангр Гата та Наако й Рамусева з племені Інапашунна.

Клацнувши підборами, Джарша вилетів із намету, після чого досередини, на чолі з королем Орином, увійшли всі, кого він згадав.

– А, воєначальнику, – мовив король, побачивши Фадавара. – Це велика несподіванка для мене. Я довіряю тобі… – він затнувся, так і не договоривши, і витріщив очі на Насуаду. – Що таке, Насуадо, що все це означає?

– Я б теж хотів це знати, – буркнув басом Джормандер, схопившись за руків'я меча й роздратовано поглядаючи на чоловіків, що витріщались на оголену дівчину.

– Я покликала вас сюди, – мовила вона, – щоб ви стали свідками випробування довгих ножів між мною та Фадаваром, а також для того, аби потім ви всім розказали правду.

Наако й Рамусева, двоє сивоволосих чоловіків, схоже, були неабияк збентежені такою звісткою, бо підійшли один до одного й почали про щось шепотіти. Тріанна схрестила руки, блиснувши браслетом у вигляді змії, що звивалась довкола її тонкого зап'ястка, проте залишалась спокійною. І тільки Джормандер вилаявся й мовив:

– Ти що, з глузду з'їхала, моя пані? Адже це безумство! Ні, ти не можеш!

– Можу й буду!

– Моя пані, якщо ти це зробиш, то я…

– Я знаю, що ти неабияк хвилюєшся за мене, але це моє остаточне рішення. І я нікому не дозволю втручатися! – дівчина бачила, що Джормандер був готовий не послухатись наказу й кинутися її захищати, адже він був вірний їй як ніхто інший.

– Але ж, Насуадо, – мовив король Орин, – це випробування не зовсім те…

– Саме те!

– Тоді, чорт забирай, чому ти не облишиш цю дурну затію? Невже ти втратила глузд?

– Я вже дала слово Фадавару.

У наметі запанувала ще більша напруга. Адже те, що вона дала слово, означало, що вона не може порушити своєї обіцянки, не визнавши себе клятвопорушницею. А всі клятвопорушники були приречені на зневагу й прокльони з боку інших людей. Орин трохи помовчав, проте за мить спитав:

– Яка ціна? Я маю на увазі, якщо ти програєш…

– Якщо я програю, вардени більше не підкорятимуться мені, і їх очолить Фадавар.

Сказавши це, Насуада чекала шквалу обурення від усіх своїх друзів, однак у наметі запанувала мертва тиша, а розгніване обличчя короля Орина стало навіть більш спокійним.

– Ти наражаєш на небезпеку всі наші раси, і я цього не схвалюю, – мовив король, а потім звернувся до Фадавара: – Невже ти не можеш зробити хоч щось розумне й звільнити Насуаду від її обіцянки? Я гарантую тобі щедру винагороду, якщо ти відмовишся від цієї затії.

– Я й так багатий, – відповів Фадавар, – і мені не потрібне твоє олов'яне золото. Нічого, чуєш, нічого, окрім випробування довгих ножів, не може спростувати той наклеп, який Насуада звела на мене й на наші племена.