355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Кристофер Паолини » Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри » Текст книги (страница 4)
Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри
  • Текст добавлен: 15 сентября 2016, 03:13

Текст книги "Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри"


Автор книги: Кристофер Паолини



сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 50 страниц) [доступный отрывок для чтения: 12 страниц]

За мить із щелеп Сапфіри вирвалось блакитне полум'я, таке гаряче, що в ньому б розтопився навіть метал. Однак вогонь, оповивши летрблака з ніг до голови, не завдав йому жодної шкоди. Тим часом чудовисько вдарило Сапфіру по шиї й змусило її відступати й захищатися.

Спливло всього кілька секунд, і з вузького проходу швидко, ніби стріла, вилетів іще один летрблака. Він атакував Сапфіру з флангу, а потім, роззявивши свого вузького дзьоба, так жахливо заверещав, що в Ерагона аж волосся стало дибки й похололо в животі. Юнак страшенно розгубився, оскільки він чув тільки цей неймовірний вереск, тимчасом як усі інші звуки вперто оминали його слух.

Тепер, коли обидва летрблаки були тут, у печері стояв такий сморід, ніби хтось кинув протухле м'ясо до барила з нечистотами й залишив усе це бродити на цілий тиждень під спекотним літнім сонцем.

Ерагон міцно стис щелепи, побоюючись, що його зараз знудить. За кілька кроків від нього, під стіною печери, скрутившись, лежав Роран. За якусь мить він здійняв руку, став на коліна й урешті-решт таки звівся на повен зріст. Його очі були скляними, і він рухався, ніби п'яний.

У цей час із найближчого тунелю, вихід якого був якраз за спиною Рорана, вийшло двоє разаків. У руках вони тримали довгі старовинні мечі. На відміну від своїх пращурів, молоді разаки були дуже схожі на людей. Усе їхнє тіло, з голови до ніг, вкривав чорний кістяний панцир, хоча його було дуже важко розгледіти, бо навіть тут, у Хелгрінді, разаки не знімали із себе темних балахонів та плащів.

Їхні рухи були такими блискавичними й різкими, що часом вони починали нагадувати велетенських комах.

Так чи так, Ерагон ще й досі не міг відчути ані їх, ані летрблаків. «Можливо, вони теж тільки ілюзія?» – промайнуло в нього в голові. Та де там, ворожа плоть, яку Сапфіра видирала своїми пазурами, була більш ніж реальною. І тоді Ерагон збагнув, що разаки все-таки вміли маскуватися від людської свідомості, так само, як павуки маскуються від мух. Адже люди були всього-навсього їхніми жертвами. «Так ось чому вони так успішно полювали на чарівників і Вершників, коли ті не користувалися магією», – зрозумів юнак.

– Чорт забирай! – Ерагон міг би й далі вправлятись у прокльонах, проте на це не було часу. Він добре пам'ятав слова Брома, який казав, що при денному світлі разаки не такі спритні, як уночі. Сам Бром дуже добре знався на своїх ворогах і вигадав проти них безліч заклять, однак основною зброєю залишалась усе ж таки швидкість, і саме за допомогою неї Ерагон, Роран і Сапфіра зараз могли врятувати своє життя, а також визволити Катріну.

Звівши над головою праву руку й крикнувши «Брізінгр!», Ерагон жбурнув у разаків вогненну кулю. Утім хитрі чудовиська ухилились, і куля розбилася об кам'яну підлогу, вибухнувши снопом іскор. Це закляття було зовсім дитячим, тож не могло завдати разакам та летрблакам великої шкоди, якби Галбаторікс захистив їх своєю магією. Однак Ерагон був дуже задоволений. Він відвернув увагу ворогів і вмить опинився біля брата, притиснувшись своєю спиною до його спини.

– Затримай їх хоч на хвильку! – гукнув він, сподіваючись, що Роран його почує. Невідомо, чи почув його Роран, проте він усе ж таки закрився щитом і звів догори молот, приготувавшись до бою.

Перед початком бою Ерагон захистив Сапфіру закляттям, що мало послаблювати удари летрблаків, однак тих ударів було так багато, що поступово закляття перестало діяти. Без нього летрблаки розідрали драконові стегна. Подряпини були довгі, проте неглибокі. Натомість Сапфіра неабияк потерпала від їхніх гострих дзьобів, що залишали на її тілі, хоч і невеличкі, але дуже глибокі рани. Сапфіра теж не залишилась у боргу й обідрала одному летрблакові ребра, а іншому відшматувала три фути хвоста. На превеликий подив Ерагона, кров у летрблака була металевого блакитно-зеленуватого кольору й дуже нагадувала наліт, що утворюється на старій міді.

Тим часом бій тривав. Летрблаки трішки відступили й кружляли довкола Сапфіри, вичікуючи, доки вона стомиться, щоб можна було вбити її страшними ударами своїх дзьобів.

Правду кажучи, луска Сапфіри була значно міцнішою за панцирі летрблаків, та й ікла її були куди небезпечнішою зброєю в ближньому бою, ніж їхні дзьоби, проте відбиватися від двох чудовиськ одночасно ставало дедалі сутужніше, тим паче, що низька стеля не дозволяла їй літати, ба навіть стрибати. Тому Ерагон дуже боявся, що летрблаки можуть її покалічити, перш ніж вона їх переможе.

І тоді, набравши повні легені повітря, Ерагон приготувався вимовити одне-єдине закляття, що містило в собі кожну з дванадцяти технік убивства, яких його навчив Оромис. Потому юнак обережно вимовив усі слова, так, що коли б Галбаторікс наклав на них захисні закляття, то він миттю б зміг зупинити потік магії. Інакше вона могла забрала всі його сили, й він би помер.

І він недарма був таким обачним. Промовивши закляття, Ерагон не без подиву зрозумів, що магія не завдала летрблакові жодної шкоди. Проте він не втрачав надії й хотів спробувати ще одне закляття – звичайнісінький проклін на смерть, оскільки Галбаторікс міг просто про нього забути.

Та в цей час Ерагон почув позаду Роранів крик і став розрізняти деякі інші звуки – ось меч ударився об щит, ось брязнула кольчуга й пролунав схожий на дзвіночок брязкіт меча, що збив шолом Рорана.

Ерагон став чути значно краще.

Разаки атакували знову й знову, проте щоразу їхня зброя або відскакувала від обладунків Рорана, або проходила за міліметр від нього, як би швидко вони нею не розмахували. Роран був надто повільний, щоб нападати, однак його спритності цілком вистачало для того, щоб разаки не могли завдати йому шкоди. Вони роздратовано шипіли й поливали його щонайбруднішою лайкою, яка здавалась іще більш брудною через те, що їхні тверді щелепи клацали й спотворювали слова.

Вершник з полегкістю посміхнувся. Усе-таки кокон закляття, що його він сплів довкола Рорана, діяв. Юнак мав надію, що невидима сітка енергії витримає аж до тієї миті, доки йому не вдасться спинити летрблаків.

Аж раптом обидва летрблаки заверещали в один голос, і довкола все затремтіло. На якусь мить Ерагон закляк на місці й не міг поворухнутись, але тут-таки опанував себе й, струснувши головою, ніби пес, що виліз із води, вирішив діяти. Тепер вереск чудовиськ уже не здавався йому аж таким жахливим – він просто нагадував плач дитини, яка боляче об щось забилася.

Отож, Ерагон став вимовляти слова прадавньою мовою. Він говорив так швидко, як тільки міг, намагаючись не зробити жодної помилки. І кожне речення, яке він вигукував, мало вбивчу силу, а кожен смертельний удар, який воно завдавало, був унікальний і неповторний. Тим часом Сапфіру атакували з лівого флангу й завдали їй іще одного потужного удару. Відважний дракон відмахнувся лапою й розідрав у клоччя крило свого ворога. Роранові теж було непереливки – Ерагон відчував, як здригалася братова спина, коли той відбивав своїм щитом важкі блискавичні удари. Тепер більший із разаків став обходити Рорана, збираючись напасти на Ерагона.

Попри те що все довкола заглушав брязкіт металу й скрегіт пазурів об каміння, Ерагон раптом почув удар меча об кольчугу й крик Рорана, а за мить Вершникову гомілку обдало чимось липким і гарячим. Краєм ока юнак помітив, як на нього кинулась згорблена постать, тримаючи поперед себе вузьке лезо меча. Здавалося, що в цю мить довкола страшної ворожої зброї, чий кінчик сяяв, ніби грань кристала чи струмок ртуті в яскравих світанкових променях, зосередився цілий світ. Часу було обмаль, його вистачило б тільки на одне закляття, яке могло зупинити разака й не дати йому встромити свого меча Ерагонові в бік. Тому юнак у відчаї вигукнув: «Гарізла, летта!»

Це було грубе закляття, вигадане нашвидкуруч і вимовлене з помилками, проте воно все ж таки спрацювало. Банькаті очі летрблака несподівано обернулись на дзеркала, й засліплене чудовисько застигло, а разак став штрикати мечем повітря, марно намагаючись зачепити когось зі своїх ворогів.

Ерагон миттю крутонув своєю палицею й відбив удар ворожого меча якраз тоді, коли той був за якийсь дюйм від його ребер. Разак приземлився прямісінько перед ним, витягнув шию, і з-під його каптура висунувся короткий міцний дзьоб, що вже за частку секунди клацнув зовсім близько від правого ока Вершника. Мимохідь Ерагон помітив, що пурпуровий язик разака був помережаний шпичаками й звивався, ніби безголова змія.

Цього разу юнак схопив свою палицю за середину й, хвацьким рухом влучивши чудовиську якраз у запалі груди, відкинув його на кілька ярдів назад. Оглушений, той упав навкарачки, і Ерагон вирішив скористатись цим, щоб обійти Рорана, чий бік виблискував від крові, й відбити удар другого разака. Вершник зробив обманний випад, ударив разака по мечу, а коли той кинувся до його горла, він завдав йому удар другим кінцем палиці. Не зупиняючись, Ерагон зробив випад уперед і встромив дерев'яну частину палиці разакові в живіт.

Якби Ерагон бився Зароком, він би вбив разака прямо зараз, оскільки всередині чудовиська щось хруснуло, й воно розлетілося на дванадцять шматків. Але за секунду чудовисько знову було живим і здоровим, лишивши на нерівній кам'яній підлозі плями блакитної крові.

«Мені потрібен меч!» – промайнуло Ерагонові в голові.

Але не встиг він про це подумати, як обидва разаки знову стали його атакувати. У нього не було іншого вибору, як спробувати відбити їхній напад, бо тільки він міг захистити неприкритого Рорана. Вершник почав був вимовляти закляття, що подіяло на летрблака, проте град ворожих ударів посипався на нього ще до того, як він устиг сказати бодай один склад. Мечі відлітали від його палиці з глухим стуком і не могли завдати жодної шкоди зачарованому дереву.

Удари сипались зліва, справа, згори, знизу. Ерагон вийшов за межі своїх думок, він просто діяв і реагував, він завдавав шквал ударів разакам. Палиця була ідеальною зброєю для боротьби з кількома супротивниками, бо Ерагон міг водночас і бити, і блокувати потужні удари чудовиськ. Юнакові груди важко здіймалися, а кожен його подих був коротким і швидким. Піт заливав обличчя й краплями збирався в куточках очей. Погляд був затьмарений, бо очі пульсували у відповідь на кожен удар серця. Юнак ще ніколи не відчував себе таким збудженим і наляканим, як під час цієї битви.

Невдовзі охоронні закляття Ерагона стали вичерпуватись – він віддав надто багато енергії Сапфірі й Роранові. Скориставшись цим, менший разак зробив блискавичний випад і поранив юнака в ліве коліно.

Рана не була аж така серйозна, однак сильно дошкуляла Ерагонові, бо він майже не міг спертись на ліву ногу. Схопивши палицю за шип, юнак махнув нею, ніби молотом, і вперіщив одного з разаків по маківці. Разак не витримав такого удару й звалився на землю, проте Ерагон не міг сказати напевно, чи той мертвий, чи просто на деякий час втратив свідомість. Наступаючи на другого разака, юнак став бити чудовисько по руках і плечах і врешті-решт таки вибив його меч.

Перш ніж Ерагон устиг прикінчити ворога, один із засліплених летрблаків пролетів через усю печеру й врізався в стіну. Удар був таким сильним, що зі стелі посипалось каміння. Воно посипалось із таким гуркотом, що всі воїни на мить припинили битися й ледь устигли відскочити вбік. Тим часом Сапфіра підскочила до скаліченого летрблака й уп'ялася зубами в його м'язисту шию. Летрблака відчайдушно смикнувся, намагаючись звільнитися, проте дракон зробив різкий рух головою і зламав потворі хребет. Виплюнувши плоть ворога, Сапфіра переможно загарчала. Тоді інший летрблака миттю кинувся на Сапфіру, загнав свої кігті їй у боки, й вони покотилися по підлозі до виходу. Уже наступної миті їх не стало видно. Це була дуже хитра тактика, оскільки летрблака опинився там, куди не могла проникнути Ерагонова свідомість, а отже, юнак майже ніяк не міг впливати на хід подій.

«Сапфіро!» – гукнув Ерагон.

«Бережи себе, а цей від мене не втече».

Тоді Ерагон рвучко озирнувся і в останню мить помітив, як два разаки зникли в глибинах найближчого тунелю. Заплющивши очі, Ерагон знайшов бранців Хелгрінда, й прошепотів якусь фразу прадавньою мовою.

– Я заблокував камеру Катріни, – крикнув він Роранові, – щоб разаки не могли використати її як заручницю. Тепер тільки я й ти зможемо відкрити ті двері.

– Гаразд, – мовив Роран, стиснувши зуби. – Ти можеш із цим щось зробити? – двоюрідний брат показав очима на пляму, яку прикривав правою рукою. Крізь його пальці жебоніла кров. Ерагон уважно оглянув рану, а коли спробував легесенько доторкнутись до неї, Рорана всього аж пересмикнуло, і він відскочив на півкроку вбік.

– Тобі пощастило, – сказав Ерагон. – Меч влучив у ребро. – Поклавши одну руку на рану, а другу на дванадцять діамантів, захованих у паскові Белотха Мудрого, що висів у нього на поясі, Ерагон видобув силу, яка зберігалась у камінні. – «Вайзе хейл!» – прошепотів він, і магія миттю загоїла шкіру й пошкоджені м'язи.

Відразу ж потому Ерагон загоїв і власну криваву рану на лівому коліні. Завершивши лікування, юнак випростався й глянув у той бік, куди зникла Сапфіра. Їхній зв'язок став зовсім слабким, так, ніби вона переслідувала летрблака аж до самого озера Леона. Він дуже хотів допомогти їй, проте знав, що зараз вона має битись сама за себе.

– Мерщій, – крикнув Роран. – Вони тікають.

– Точно.

Піднявши свою палицю, Ерагон підійшов до темного тунелю й перевів погляд з одного кам'яного виступу на інший, чекаючи, що разаки ось-ось вистрибнуть з-за котрогось із них. Юнак рухався дуже повільно, щоб його кроки не відлунювали у звивистому тунелі. На мить утративши рівновагу й схопившись за перший-ліпший камінь, аби не впасти, Ерагон помітив, що той покритий слизом.

Пройшовши кілька ярдів і проминувши ще два-три повороти, обидва брати поринули в таку темряву, що годі було бодай щось розгледіти навіть на відстані кількох сантиметрів.

– Може, ти й зможеш битися в такій темряві, а от я навряд чи, – прошепотів Роран.

– Якщо я скористаюся магічним вогнем, разаки нізащо до нас не підійдуть, а лиш вичікуватимуть, коли ми звідси підемо. Ми маємо їх убити, доки в нас є така нагода.

– Ну, а мені що робити? Я скоріше вріжусь у стінку й зламаю собі носа, аніж знайду цих двох потвор… А крім того, вони можуть прослизнути повз нас й атакувати зі спини.

– Тссс… Тримайся за мій пояс, прямуй за мною й будь готовий до оборони.

Ерагон не міг бачити в такій кромішній пітьмі, проте міг чути, принюхуватись, торкатися й відчувати повітря на смак, а цього було цілком достатньо, щоб мати уявлення про те, що відбувається поруч. Найбільша небезпека полягала в тому, що разаки могли атакувати їх здалеку за допомогою лука. Однак він вірив у свою реакцію й сподівався врятувати себе й Рорана від цієї смертельної загрози.

Невдовзі Ерагонової шкіри торкнувся повітряний потік. Він на якусь мить затримався, а потім змінив напрямок. Так повторювалось іще кілька разів, повітря утворювало якісь невеличкі вихорці, що билися об братів, ніби струмені фонтана.

Дихання Ерагона й Рорана було дуже гучним і нерівним, порівняно з тими дивними звуками, що линули тунелем. Вершник чітко розрізняв звуки від падіння камінців у звивах тунелів: дзинь, дзинь, клац, клац, а також звуки від падіння невеличких крапельок зі стелі на поверхню підземного озера: донк… донк… донк… До його слуху долинав навіть шурхіт дрібних, завбільшки з горошину, камінців під підошвами їхніх черевиків. А десь далеко попереду було чутно довгий лиховісний стогін.

Натомість серед запахів не було нічого нового: піт, кров, волога й пліснява.

Крок за кроком Ерагон прокладав шлях уперед, і обидва воїни заглиблювались у таємниче черево Хелгрінда. Незабаром тунель пішов униз і став часто роздвоюватись та петляти, і якби Ерагон не орієнтувався на свідомість Катріни, то неодмінно б заблукав. Навколо братів почали з'являтися якісь незрозумілі вузлуваті, низькі нори, а Ерагон раз у раз бився головою об стелю, через що страшенно нервувався.

«Я повернулась», – вигукнула Сапфіра якраз тієї миті, коли Ерагон поставив ногу на вищерблену сходинку, вирубану в скелі. Юнак на мить застиг і з полегкістю зітхнув, зрозумівши, що його дракон повернувся живим і здоровим.

«А де летрблака?»

«Плаває черевом догори в озері Леона. Але боюсь, що рибалки помітили нашу битву. Коли я востаннє їх бачила, вони пливли на човні вбік Драс-Леони».

«Нічого не вдієш. Уважно оглянь тунель, з якого вилізли летрблаки, можливо, знайдеш там щось важливе. І пильнуй, аби не з'явились разаки. Вони можуть спробувати прослизнути повз нас і втекти з Хелгрінда через вхід, яким ми скористались».

«Гадаю, вони мають запасний хід десь на нижньому рівні».

«Може, й так, але я не думаю, що вони збираються просто втекти звідси».

Ерагонові здавалося, що, спустившись на сто футів до підземель Хелгрінда, він перебуває там уже щонайменше годину, хоч насправді минуло не більше п'ятнадцяти хвилин. Вершник спинився на майданчику з плоского каміння й подумки сказав Роранові: «В'язниця, в якій сидить Катріна, приблизно за п'ятдесят футів від нас, десь тут, праворуч».

«Але ж ми не можемо ризикувати й визволяти її, аж доки не вб'ємо чи не проженемо разаків», – заперечив Роран.

«А що, коли вони ховатимуться, доки ми її не звільнимо? Дивно, але я їх не відчуваю, а вони можуть сидіти тут скільки їм заманеться. То що, ми теж чекатимемо чи звільнимо Катріну, доки в нас є така нагода? Я можу накласти на неї кілька заклять, які захистять її від багатьох нападів».

«Гаразд, ходімо за нею», – трішки помовчавши, мовив Роран.

І брати стали знову навпомацки просуватись уперед довгою норою з нерівною підлогою. Ерагон мав повсякчас зосереджуватися на своїх кроках, щоб не втратити рівновагу, і це страшенно його підволікало. Ще трохи, і він би проґавив шурхіт тканини, а потім ледь чутне дзінь, що долинуло з правого боку.

Наступної миті Ерагон відскочив до стіни й відштовхнув назад Рорана, а ще за секунду щось пролетіло йому повз обличчя, залишивши на його правій щоці тонкий пекучий поріз.

«Квейква!» – вигукнув Ерагон.

І тієї ж миті спалахнуло яскраво-червоне, ніби полудневе сонце, світло. Воно не мало якогось певного джерела, тому рівномірно освітлювало цілу печеру, а всі предмети, які перебували в ній, набули дивного плаского вигляду, оскільки не відкидали тіней. Цей несподіваний спалах засліпив Ерагона, але ще більше він налякав разака, який стояв прямо перед ним. Чудовисько випустило лук, затулило пику каптуром і пронизливо заверещало. Такий самий вереск пролунав і за юнаковою спиною.

«Роране!»

Ерагон озирнувся якраз тоді, коли Роран здійняв свій молот над головою іншого разака.

– Це тобі за мого батька! – вигукнув Роран. – А це за нашу, домівку! – і вдарив удруге. Разак був уже мертвий, проте Роран замахнувся молотом утретє: – А це за Карвахол! – Його останній удар розтрощив панцир разака, ніби сухий гарбуз. Ворожа кров у чарівному рубіновому світлі здавалась пурпуровою.

Розкрутивши свою палицю, щоб відбити ворожу стрілу чи меч, Ерагон хвацько розвернувся всім корпусом, проте позад нього вже нікого не було. Він роздратовано вилаявся, підійшов і схилився над тілом мертвого разака, а потім, штурхнувши його палицею в груди, сказав:

– Я так давно цього чекав, брате.

– Я теж.

Вони з Рораном перезирнулися.

– Ой! – несподівано зойкнув Ерагон і схопився за щоку, що раптово запекла від болю.

– Вона набрякає! – скрикнув Роран. – Зроби щось!

– Певно, разаки покрили вістря стріли олією Сейтр, – здогадався Ерагон. Пригадавши потрібне закляття, він швидко очистив рану від отрути, а потілі загоїв її. Завершивши магічну процедуру, юнак кілька разів широко відкрив рота, аби пересвідчитись, що з його щокою все гаразд, а потім похмуро усміхнувся:

– Уяви собі, як би ми зараз виглядали без магії.

– Коли б не магія, нам би зараз було не до Галбаторікса.

«Пізніше поговорите, – урвала їх Сапфіра. – Щойно ті рибалки дістануться Драс-Леони, Галбаторікс зможе вистежити нас за допомогою свого магічного кристала».

«Авжеж», – погодився Ерагон.

Вимовивши «Брізінгр раудрх», він загасив червоне світло, а натомість запалив магічний ліхтарик, схожий на той, яким минулої ночі вони освітлювали видолинок. Ліхтарик завис за шість дюймів від стелі, тож тепер Ерагон міг докладніше вивчити тунель. В обох стінах юнак налічив двадцять, а то й більше дверей, оббитих залізом.

– Дев'яті праворуч, – сказав він Роранові. – Швидко забирай Катріну, а я перевірю інші камери. Разаки могли залишити в них щось цікавеньке.

Роран кивнув, оглянув убитого разака, але, не знайшовши ключів, знизав плечима:

– Ну що ж, будемо діяти іншим макаром.

Він підбіг до потрібних дверей, відкинув щит і став вибивати петлі своїм молотом. Кожен удар сповняв тунель жахливим гуркотом. Ерагон хотів був допомогти братові, але той настільки поринув у роботу, що, здавалося, зовсім його не помічав. Тоді юнак пішов до першої камери, прошепотів перед її дверима три магічних слова, і двері самі прочинилися. Усе, що Ерагон знайшов у кімнатці, – це чорний ланцюг і купу гнилих кісток. Правду кажучи, нічого іншого він і не думав тут знайти. Те саме Ерагон побачив і в двох наступних камерах. Однак, впустивши чарівний ліхтарик до четвертої камери, юнак побачив там людину, яку б йому зараз краще було не бачити… Це був Слоун.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю