Текст книги "Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри"

Автор книги: Кристофер Паолини

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 50 страниц) [доступный отрывок для чтения: 12 страниц]

КРИВАВИЙ ВОВК

«Який гордий цей чоловік, – думала Насуада, поглядаючи, як Роран виходить із її намету. – Вони з Ерагоном такі схожі й водночас такі різні. Ерагон може бути одним з найнебезпечніших воїнів Алагезії, проте йому не притаманні суворість і жорстокість, тимчасом як Роран зроблений із зовсім іншого тіста. Залишається тільки сподіватись, що він ніколи не стане на моєму шляху, бо тоді мені доведеться його знищити. Інакше його навряд чи зупиниш».

Дівчина перевірила свої бинти й була задоволена з того, що вони ще й досі свіжі. А потім покликала Фарику й наказала їй принести чогось попоїсти. Коли служниця залишила на столі наїдки й вийшла з намету, Насуада махнула рукою. Тієї ж миті зі схованки хутенько вибралась Елва, щоб розділити зі своєю пані сніданок.

Потому Насуада кілька годин вивчала звіти варденів і намагалась підрахувати кількість обозів, що знадобляться для її армії, аби якомога швидше почати пересування на північ. Упоравшись із підрахунками, вона послала гінців до гномів та ургалів, щоб ті переказали їхнім ковалям, що вони мають збільшити виробництво вістер для списів, Наостанок, пригрозивши раді старійшин розпуском, як вона це робила майже щотижня, Насуада взяла із собою Елву й поїхала на своєму жеребцеві Гроза Битви на зустріч з Тріанною, яка захопила одного з вивідачів Галбаторікса й саме збиралась його допитувати.

Після відвідування Тріанни Насуада й Елва хотіли були повернутись до свого намету, коли раптом на півночі табору зчинився якийсь гамір. Дівчина почула радісні вигуки, а потім серед наметів з'явився чоловік, який тут-таки кинувся до неї. Охорона миттю взяла Насуаду в кільце, залишивши попереду лише одного ургала, який звів свого кийка, готовий убити зухвальця, якщо той становитиме для його пані хоч якусь загрозу.

Тим часом чоловік, побачивши чудовисько, зупинився за кілька метрів від нього, перевів подих і закричав:

– Пані! Ельфи вже тут! Ельфи прийшли!

Спочатку Насуада подумала, що той мав на увазі королеву Ісланзаді та її армію, але потім пригадала, що Ісланзаді була поряд із Сейноном, а навіть ельфи не могли перетнути всю Алагезію швидше ніж за тиждень. «Мабуть, він має на увазі тих дванадцятьох чарівників, яких Ісланзаді послала, щоб вони захищали Ерагона», – подумала тоді Насуада.

– Швидше, мій коню, – мовила дівчина й клацнула пальцями. Її руки запекли вогнем, коли вона схилилась над Грозою Битви. Дівчина пришпорила коня, і той помчав галопом по вузькій вуличці між двома рядами наметів, перестрибуючи діжки з дощовою водою й оминаючи повстанців, які траплялися їм на шляху. Люди кидали все й теж бігли за Насуадою, щоб побачити ельфів на власні очі.

Примчавши до північного входу табору, Насуада й Елва зіскочили з коня й стали вдивлятися в горизонт.

– Он там, – сказала Елва й тицьнула своїм маленьким пальчиком.

Повітря було розпеченим і переливалося, тому дванадцять довгих худорлявих постатей, які з'явилися з-за заростів ялівцю приблизно за дві милі від табору, спочатку нагадували марево. Ельфи бігли нога в ногу, не здіймаючи жодної пилинки, тож здавалося, що вони взагалі летять у повітрі, їхній біг був дуже красивим і водночас якимось бентежним – вони нагадували зграю хижаків, яка переслідує свою здобич. Насуада нервово затупцяла, бо відчула той самий страх, що й тоді, коли вперше побачила шррг – велетенського вовка Беорських гір.

– Вражає, правда?

Почувши голос за своєю спиною, дівчина аж здригнулась від несподіванки. Анжела, як зазвичай, з'являлась непомітно, ніби привид.

– А ти завжди там, де відбувається щось цікаве, як я на тебе подивлюся!

– Саме так, ніде правди діти, адже значно ліпше побачити все й одразу на власні очі, ніж чекати, доки тобі про це хтось розкаже. А крім того, люди не завжди звертають увагу на те, що треба. Приміром, хто зможе помітити, чи був чийсь безіменний палець довшим за вказівний, або чи були в них магічні щити, або ж те, що якийсь із їхніх віслюків мав залисину у формі півнячої голови. Хіба не так?

Насуада спохмурніла:

– Ти ніколи ні з ким не ділишся своїми секретами?

– А що гарного може із цього вийти? Якщо я скористаюсь магією, то люди, можливо, із цього й потішаться, проте потім мені доведеться дуже довго все вам пояснювати, а король Орин – той узагалі, приміром, захоче відтяти мені голову, й тоді мені доведеться вбити половину твоїх чарівників, щоб утекти. Навіщо мені все це?

– Твоя відповідь не викликає довіри, однак…

– Це тому, що ти надто серйозна, леді Нічні Кроки.

– Може, й так, але скажи мені, – не вгавала Насуада, – до чого тут віслюк із залисиною у формі півнячої голови?

– Усе дуже просто! Хазяїн цього віслюка надурив мене під час гри в кості на три ґудзики й шматок зачарованого кристала.

– Надурив тебе?

Анжела міцно стисла губи, напевно, ще й досі дратуючись через ту прикру пригоду.

– Кості були заговорені. Я підклала йому їх, а потім він замінив їх на власні, коли я втратила пильність… Я й досі точно не знаю, як саме він мене надурив.

– А ти теж намагалася його надурити?

– Яка різниця! Це був дуже цінний кристал! А крім того, як можна надурити того, хто сам тебе дурить?

Перш ніж Насуада встигла відповісти, шестеро Нічних Яструбів, які вийшли з табору, взяли її в кільце. І хоч це була її власна охорона, дівчина глянула на воїнів з неприхованим невдоволенням. Особливо її дратувало те, що двоє ургалів огидно смерділи. Тим часом капітан зміни, Гарвен, дужий чоловік зі зламаним носом, підійшов до неї майже впритул і крізь стиснуті зуби, так, ніби намагався вгамувати свій гнів, мовив:

– Моя пані, чи не міг би я поговорити з вами на самоті?

Анжела й Елва зиркнули на Насуаду, аби переконатись, що вони справді мають відійти. Дівчина ствердно кивнула, і вони попрямували на захід, убік річки Джиєт. Коли Насуада пересвідчилась, що їх ніхто не почує, вона хотіла була першою почати розмову, проте Гарвен її випередив.

– Чорт забирай, пані Насуадо, – гаркнув він, – ви не маєте так чинити!

– Заспокойтесь, капітане, – відповіла вона, – адже я майже нічим не ризикувала, а сюди потрібно було дістатись вчасно, щоб привітати ельфів.

Нетямлячись від люті, Гарвен ударив себе по нозі, закутій у лати, і його кольчуга голосно брязнула.

– Майже нічим не ризикували? Рівно годину тому ви отримали попередження, що серед нас ще й досі є вивідачі Галбаторікса. Тобто вони знову й знову проникають до нашого табору, а ви так бездумно залишаєте свою охорону й мчите крізь натовп, в якому можуть бути вбивці! Хіба ви забули про напад в Абероні й про те, як Близнюки вбили вашого батька?

– Капітане Гарвене! Ви надто багато собі дозволяєте.

– Я дозволятиму собі ще більше, головне, щоб ви завжди були в безпеці.

Ельфи тим часом уже були майже вдвічі ближче до табору. Роздратованій Насуаді зовсім не хотілося продовжувати цю розмову, тому вона відрубала:

– Якщо ви гадаєте, що я геть беззахисна, капітане, то це зовсім не так.

Гарвен зиркнув на Елву й відповів:

– Не знаю, що вам казати, пані… – Капітан зробив паузу, неначе чекаючи, що дівчина зараз усе йому пояснить, проте вона нічого не відповіла, тож він продовжив: – Якби ви й справді були в безпеці, то мої звинувачення виглядали б геть безглуздо, і я б неодмінно перед вами вибачився. Але справжня безпека й те, що вам здається, ніби ви в безпеці, – різні речі. Адже серед Нічних Яструбів найсильніші й найрозумніші воїни війська, і всі мають у це вірити. Кожен, хто посміє на вас зазіхнути, повинен розуміти, що, перш ніж він спробує вдарити вас ножем, вистрілити у вас із лука або завдати вам шкоди за допомогою магії, буде мертвий. Ми маємо зробити все, щоб вони бачили, що в них стільки ж шансів убити вас, як у миші, яка наважилася вбити дракона, й повірте, це позбавить нас від багатьох неприємностей.

Ми не можемо битись з усіма вашими ворогами, пані Насуадо. Для цього б знадобилася ціла армія. Повірте, навіть Ерагон не зміг би вас урятувати, якби всі, хто прагне вашої смерті, діяли так, як їм підказує їхня ненависть. Ви можете пережити сто замахів на ваше життя, навіть тисячу, але один може виявитись вдалим. І єдиний шанс уникнути цього – це переконати більшість ваших ворогів, що вони ніколи не пройдуть повз Нічних Яструбів. Наша репутація може захистити вас так само надійно, як наші мечі й наші обладунки. А те, що люди бачать, як ви тікаєте від нас, не йде нам на користь. Адже ми виглядали, наче купа йолопів, коли стрімголов мчали за вами й намагалися вас наздогнати. Словом, якщо ви нас не поважаєте, то чому тоді хтось має нас поважати?

Гарвен підійшов ближче й заговорив майже пошепки:

– Ми з посмішками на обличчях віддамо заради вас життя, якщо в тому буде потреба. І єдине, про що б ми вас хотіли просити, це те, аби ви дозволити виконувати нам наші обов'язки. Адже це зовсім невеличка послуга з вашого боку. І може настати день, коли ви будете вдячні нам за те, що ми завжди поруч. Ваша захисниця – людина, а це означає, що, попри всі її заслуги, вона все ж таки може припуститись помилки. А крім того, вона не присягала вам на вірність прадавньою мовою, як це зробили всі Нічні Яструби. Не хочу зводити наклепу, але вона може вас розлюбити й стати вашим ворогом, а Нічні Яструби ніколи вас не зрадять. Ми ваші, пані Насуадо, душею й тілом. Тож, будь ласка, дозвольте Нічним Яструбам робити те, що вони мають робити… Дозвольте нам захищати вас.

Спочатку Насуада слухала його зовсім неуважно, проте невдовзі красномовність і розум капітана вразили її до глибини душі. Їй здалося, що він дуже надійний чоловік, якому можна було доручати й інші важливі завдання.

– Схоже, Джормандер оточив мене воїнами, які вміють орудувати своїм язиком незгірше, аніж мечем, – мовила вона з посмішкою.

– Моя пані…

– Ви маєте рацію. Мені не слід було тікати й залишати ваших людей позаду. Мені дуже шкода, я й справді вчинила геть нерозумно. Просто я ще й досі не можу звикнути до того, що мене весь час оточують охоронці, й інколи забуваю, що не можу рухатись вільно. Присягаюсь, капітане Гарвене, більше цього ніколи не буде, адже мені дуже не хочеться ображати ані вас, ані Нічних Яструбів.

– Дякую, моя пані.

Насуада розвернулася, щоб глянути на ельфів, але ті вже сховалися від її очей, пірнувши в русло пересохлого струмка за чверть милі від їхнього табору.

– Гарвене, мені здається, що хвилину тому ви придумали девіз для Нічних Яструбів.

– Справді? Щось не пригадую.

– Справді! Ви сказали: «…найсильніші й найрозумніші воїни»! Це буде гарним девізом! І якщо решта Нічних Яструбів уподобають його, то ми попросимо Тріанну, щоб вона переклала ці слова прадавньою мовою, а потім наші майстри напишуть їх на ваших щитах, а наші швачки вигаптують їх на ваших формах.

– Ви дуже щедра, моя пані. Коли ми повернемось до наметів, я поговорю про це з Джормандером та іншими капітанами. От тільки…

Капітан завагався, але Насуада випередила його, миттю здогадавшись, що саме турбує досвідченого воїна:

– Ви, певно, хвилюєтесь, що такий девіз є надто простим для воїнів вашого рангу, і вам, мабуть, хотілося б чогось більш високого й шляхетного?

– Саме так, моя пані, – сказав капітан, полегшено зітхнувши.

– Ну що ж, ви маєте рацію. Нічні Яструби є представниками варденів, і під час служби ви маєте справу з представниками геть усіх рас. І я б була дуже засмучена, якби ви справляли на них якесь хибне враження… Я залишаю це на ваш розсуд, і ви самі вигадаєте собі девіз, думаю, усі гуртом ви легко впораєтеся.

А вже наступної миті дванадцять ельфів випірнули з русла пересохлого струмка, і Гарвен, проговоривши слова вдячності, відійшов від Насуади на належну для охоронця відстань. Готуючись прийняти ельфів, Насуада махнула рукою й попросила Анжелу та Елву повернутися.

Ельфи були вже за кілька сотень футів від них, їхній ватажок виявився чорний, ніби сажа. Спочатку Насуада вирішила, що в нього така ж темна шкіра, як і в неї, або що він увесь вбраний у чорне. Та коли ельфи наблизились, дівчина побачила, що у ватажка була тільки пов'язка на стегнах та плетений пояс, на якому висіла торбинка. Решту тіла вкривала синьо-чорна шерсть, що виблискувала під сонячним промінням.

Шерсть була завдовжки у чверть дюйма й нагадувала гнучкі обладунки, що передавали форму м'язів. Проте на гомілках та з внутрішнього боку рук вона сягала двох добрих дюймів, а між лопатками взагалі переходила в гриву, завдовжки з долоню, що спадала кудлатими пасмами вздовж усього хребта. На загострених вухах ельфа красувалися котячі китички. Обличчя теж вкривала шерсть, проте вона була такою короткою й гладесенькою, що її видавав лише колір. Очі ватажка були небесно-блакитними, а на кожному пальці замість нігтів стирчали пазурі, що напевно вселяли в усіх ворогів цієї раси неабиякий страх. Коли ж ельфи врешті-решт зупинилися перед Насуадою, дівчина помітила, що від них лине особливий запах, мускусно-солоний аромат сухого ялівцю, змішаного з димом. Це був запах сильних чоловіків, і Насуада враз відчула, як по її шкірі поповзли мурашки, кидаючи дівчину то в жар, то в холод. Вона вся зашарілася й дуже сподівалась на те, що цього ніхто не помітить.

Решта ельфів, вбраних у короткі сорочки жовтогарячого й зеленого, ніби хвоя, кольору, мали звичайний вигляд і були схожі на Арію. Серед них було шестеро чоловіків і стільки ж жінок. Вони майже всі мали чорне, як смола, волосся, якщо не брати до уваги двох жінок, чиє волосся нагадувало своїм кольором зоряне сяйво. Визначити вік ельфійських чаклунів було дуже важко, оскільки їхні обличчя не мали жодної зморшки. Правду кажучи, це були перші ельфи, яких Насуаді доводилось бачити, крім Арії, тож дівчині дуже кортіло дізнатись, чи її ельфійська подруга була справжньою представницею своєї раси.

Торкнувшись двома пальцями вуст, головний ельф вклонився, так само як і його супутники, а потім приклав праву руку до грудей.

– Мої вітання, Насуадо, донько Аджихада, – мовив він. – Атра естерні оно тхелдуін, – його акцент був більш помітним, ніж в Арії, а слова прадавньої мови, що їх він вимовляв, якимось дивним чином обертались на музику.

– Атра ду еваринія оно варда, – відповіла Насуада, згадуючи уроки Арії.

Ельф задоволено посміхнувся, показавши свої гострі зуби.

– Я Блодхгарм, син Ілдріда Красивого, – перш ніж продовжити, ватажок ельфів назвав решту своїх супутників. – Ми принесли вам гарні новини від королеви Ісланзаді: минулої ночі нашим чаклунам пощастило прорватися крізь ворота Сейнона. Тепер наше військо просувається вулицями до вежі, де забарикадувався лорд Таррант. Дехто ще намагається нам опиратися, але загалом місто здалося, і невдовзі ми будемо повністю контролювати Сейнон.

Охорона Насуади й вардени, які скупчились позаду неї, сповнили повітря радісними вигуками, почувши таку гарну звістку. Насуада спочатку теж зраділа перемозі, проте її тут-таки опанували похмурі думки. Вона уявляла собі, як дужі ельфи вриваються в домівки мирних людей. «Які ж неземні сили я потурбувала?» – думала вона.

– Це справді радісна звістка, – мовила Насуада, – і мені дуже приємно її чути. Якщо Сейнон у нашій владі, тоді ми стали ближчими до Урубейна, а отже, й до Галбаторікса, ми стали ближчими до здійснення нашої мрії. – Знизивши голос, дівчина додала: – І я вірю, що королева Ісланзаді буде доброю до мешканців Сейнона, принаймні до тих, хто не любить Галбаторікса, та водночас не має достатньої відваги, щоб повстати проти Імперії.

– Королева Ісланзаді завжди добра й милосердна до своїх підлеглих, навіть якщо вони опинилися під її владою без великого на те бажання. Але якщо хтось із них наважиться проти нас повстати, ми зметемо їх геть, ніби порив вітру опале листя під час осінньої бурі.

– Я не чекала чогось інакшого від такої старої й могутньої раси, як ваша, – відповіла Насуада. Перемовившись з ельфами ще кількома словами, Насуада вирішила, що час перейти до справи, й наказала юрбі, яка зібралась позаду неї, розійтися.

– Наскільки я зрозуміла, ви прийшли сюди, щоб захищати Ерагона й Сапфіру. Чи не так?

– Ви маєте рацію, Насуадо Світ-коно. І ми знаємо, що Ерагон ще й досі на землях Імперії. Проте незабаром він повернеться.

– Тоді вам напевно відомо, що Арія пішла на його пошуки й зараз вони мандрують разом?

– Авжеж відомо, – повівши вухами, відповів Блодхгарм. – Нам дуже прикро, що вони опинились у такій небезпеці, але ми сподіваємось, що їх не спіткає жодне лихо.

– То що ж ви збираєтесь робити? Знайдете їх і приведете назад до варденів? Чи залишитесь тут і будете сподіватись, що Ерагон та Арія зможуть самі захистити себе від слуг Галбаторікса?

– Ми залишимось вашими гостями, Насуадо, дочко Аджихада. Ерагон і Арія будуть у безпеці, доки їх ніхто не помітить. А якщо ми приєднаємося до них на території Імперії, то це неодмінно приверне до всіх нас небажану увагу. Ми б воліли бути там, де зможемо принести бодай якусь користь. Якщо Галбаторікс надумає піти в наступ, то він нападатиме саме на табір варденів, а це означає, що з ними будуть Торнак і Мертаг, тож Сапфірі вкрай знадобиться наша допомога, аби дати їм відсіч.

Украй подивована їхньою відповіддю, Насуада сказала:

– Ерагон говорив, що ви найсильніші чарівники своєї раси, та чи справді у вас стане сил, щоб відігнати цю трикляту парочку? Адже завдяки Галбаторіксу вони мають куди більше сили, ніж звичайні Вершники.

– Разом із Сапфірою ми будемо принаймні не слабші за них, а може, навіть сильніші. Ми добре знаємо, на що були здатні клятвопорушники… Нехай навіть Галбаторікс зробив Торнака з Мертагом значно сильнішими за решту Вершників-зрадників, але вони все одно не зрівняються з ним. Саме цією його слабкістю ми й скористаємось. Адже навіть троє клятвопорушників не встояли проти нас, коли ми були з драконом. Тож ми свято переконані, що зможемо битися проти всіх, окрім самого Галбаторікса.

– Це не може не тішити. Бо після того як Мертаг переміг Ерагона, мені здалося, що нам доведеться відступити й ховатися, аж доки сила нашого Вершника не зросте. Але ваші слова вселяють в мене надію. І хоча в нас ще й досі немає плану, як ми вб'ємо Галбаторікса, нас ніщо не зупинить! Ми розіб'ємо ворота Урубейна або переможемо його на полі бою, коли він вирішить протистояти нам зі своїм Шруйканом. – Трішки помовчавши, Насуада додала: – Я довіряю вам, Блодхгарме, але перш ніж ви зайдете до нашого табору, я все ж таки маю попросити, щоб ви дозволили одній моїй людині перевірити вашу свідомість, щоб пересвідчитись у тому, що ви справжні ельфи, а не замасковані люди, яких сюди прислав Галбаторікс. Мені дуже незручно вас про це прохати, але нас оточують зрадники й шпигуни, і ми нікому не наважуємось вірити на слово. У жодному разі не сприйміть це як образу, але війна навчила нас обачності. І я дуже сподіваюся, що ви мене зрозумієте, адже ви й самі оберігаєте зелене листя Ду Вальденвардена захисними закляттями. Чи не так?

Недобре зблиснувши очима, Блодхгарм заскреготав зубами.

– Дерева Ду Вельденвардена здебільшого мають голки, а не листя, – мовив він. – Ну що ж, перевірте нас, коли це аж так необхідно, але хочу вас попередити… Той, хто буде нас перевіряти, має бути дуже обережним, щоб не зайти в наші думки надто глибоко, інакше йому загрожує божевілля. Адже смертним украй небезпечно блукати поміж наших думок – вони легко можуть загубитись і більше ніколи не повернутися до свого тіла. Та й навряд чи смертному вдасться дістатися наших секретів.

Почувши відповідь Блодхгарма, Насуада збагнула, що ельфи знищать будь-кого, хто посміє зайти на заборонену територію.

– Капітане Гарвене, – мовила дівчина.

Гарвен ступив крок уперед із виразом людини, яка йде назустріч долі, й зупинився навпроти Блодхгарма. Заплющивши очі й насупившись, він пробував проникнути у свідомість Блодхгарма. Насуада спостерігала за всим цим, прикусивши губу. Коли вона була маленькою, одноногий чоловік на ім'я Харгров навчив її ховати свої думки й блокувати напади телепатів. Дівчина вміла добре захищатись, але проникати в чужу свідомість їй ніколи не доводилось. Проте Харгров розповідав їй, яка це важка праця, тож вона щиро співчувала Гарвену, оскільки мандрувати просторами свідомості ельфа було й справді вкрай небезпечно.

За мить до Насуадиного вуха схилилась Анжела й схвильовано зашепотіла:

– Краще б ти доручила це мені. Так було б надійніше.

– Можливо, – кивнула головою Насуада, бо попри те, що знахарка незрідка допомагала і їй, і варденам, вона усе одно не наважувалась доручати їй якихось дуже важливих справ.

Гарвен ще й досі намагався проникнути у свідомість ельфа, проте за мить він широко розплющив очі й зі свистом втягнув у себе повітря. На шиї й обличчі воїна виступили краплинки поту, а його зіниці стали такі широкі, ніби на землю несподівано впала ніч. Блодхгарм тим часом був геть спокійний, і на його вустах блукала ледь помітна посмішка.

– Ну що? – спитала Насуада.

Гарвен якийсь час мовчав, але, зібравшись на силі й перевівши подих, урешті-решт мовив:

– Він не людина, моя пані. Поза всяким сумнівом.

Утішена й водночас неабияк схвильована, дівчина відповіла:

– Дуже добре, продовжуйте, будь ласка.

На перевірку решти ельфів у Гарвена пішло значно менше часу, а щоб упоратися з останнім із них, він витратив узагалі близько трьох-чотирьох секунд. Насуада пильно спостерігала за своїм охоронцем – вона бачила, як його пальці побіліли й зробилися безкровними, а шкіра на скронях запала в череп, ніби вушні мембрани в жаб. Він нагадував людину, яка плавала глибоко під водою.

Закінчивши перевірку, Гарвен повернувся на своє місце позаду Насуади. Дівчині здалося, що за ці кілька хвилин її вірний воїн зовсім змінився, бо від його колишньої заповзятості й непохитності майже нічого не лишилось. Зараз він більше нагадував лунатика, а коли Насуада спитала, чи з ним усе гаразд, той відповів рівним холодним тоном. Складалось таке враження, ніби його душа блукає залитими сонцем галявинами десь у таємничому лісі ельфів. Дівчина сподівалася, що невдовзі йому стане ліпше, в інакшому разі доведеться звернутися по допомогу до Ерагона або Анжели, щоб ті його зцілили. Проте зараз, доки Гарвен перебував у непевному стані, Насуада вирішила поберегти його й поки що звільнити від служби в лавах Нічних Яструбів. «Джормандер запропонує йому якусь простішу посаду, – міркувала дівчина, – що не наражатиме його на небезпеку й дасть змогу прийти до тями після тих видінь, які лишилися в Гарвеновій свідомості після контакту з ельфами».

Правду кажучи, усе це вивело Насуаду з рівноваги, тож, відчуваючи розпач утрати й злість на всіх на світі, разом із собою, ельфами, Галбаторіксом та Імперією, їй було дуже важко говорити м'яким тоном і дотримуватись манер.

– Блодхгарме, невже ви не могли сказати, що навіть ті, хто повертається до власних тіл після перевірки вашої свідомості, не можуть уникнути психічних травм?

– Моя пані, зі мною все гаразд, – мовив Гарвен. Однак заперечення воїна було таким слабким і невпевненим, що його майже ніхто не почув, і це ще дужче розлютило Насуаду.

Шерсть на зашийку Блодхгарма стала дибки й, здається, навіть погустішала.

– Якщо я невдало висловив свою думку, то дуже перепрошую. Однак не слід звинувачувати нас у тому, що сталося, адже ми не можемо змінити своєї природи. Вам також не варто картати себе. На жаль, ми живемо у час підозри, і якби ви дозволили нам увійти на територію табору неперевіреними, це було б необачно з вашого боку. Мені дуже шкода, що такий неприємний інцидент може зіпсувати історичну зустріч між нами, але тепер ви можете бути спокійні й упевнені в тому, що ми справді ті, ким є – ельфи з Ду Вельденвардена.

Від Блодхгарма війнуло мускусним запахом, і роздратована Насуада знову відчула в усьому тілі якусь незрозумілу слабкість. У її голові промайнули лучники, вбрані в шовковий одяг, чаші з вишневим вином і сумні пісні гномів, що їх вона чула колись у порожніх залах Тронжхейма. Відігнавши ці геть непотрібні думки, дівчина мовила:

– Гадаю, було б значно ліпше, аби вашу свідомість перевірили Ерагон або Арія, вони б напевно не втратили розуму.

Та вже наступної миті запах Блодхгарма вдруге переплутав у голові дівчини всі думки, і їй здалося, що зараз вона візьме й проведе руками по його гриві. Прийти до тями Насуаду змусив легенький доторк Елви. Дівчинка потягла її за руку, а коли Насуада схилилася до неї, вона швиденько зашепотіла їй на вухо:

– Собача м'ята. Думай про собачу м'яту.

Послухавшись її поради, Насуда згадала, як колись вона з'їла цукерку із собачої м'яти на одному з прийомів у короля Ротгара. Від однієї тільки згадки про різкий запах цукерки в Насуади аж у роті пересохло, тож думки про Блодхгарма не знати куди й поділися. Дівчина спробувала приховати свою зніяковілість, тому мовила:

– Моя юна подруга вкрай здивована, що ви не схожі на решту ельфів. Буду відверта, мене це теж неабияк вразило. Адже ви виглядаєте не зовсім так, як інші представники вашої раси, яких нам уже доводилось бачити. То чи не були б ви такі ласкаві усе нам пояснити?

Блодхгарм ніяково знизав плечима, а по його шерсті пробігла ледь помітна хвилька.

– Певно, ви будете подивовані, але така подоба просто припала мені до смаку, – відповів він. – Хтось пише вірші про сонце й місяць, хтось вирощує квіти, зводить чудові будівлі або створює музику. Я дуже поважаю всі ці мистецтва, та мені здається, що справжня краса існує лиш в іклах вовка, у шкірі лісового кота й в оці орла. Саме тому я й набув такої подоби. Але це не означає, що в наступні сто років я не втрачу інтерес до земних тварин й натомість стану вважати, що найчарівніші істоти на світі – це морські створіння. Тоді моє тіло вкриється лускою, руки обернуться на плавці, ноги – на хвіст, я спокійнісінько пірну собі в море, і мене більше ніхто ніколи не побачить в Алагезії.

Ельф розповідав усе це з таким серйозним виглядом, що якоїсь миті Насуаді почало здаватися, що він просто з неї кепкує.

– Це дуже цікаво, – мовила дівчина. – Але я сподіваюсь, що бажання стати рибою не прокинеться у вас найближчим часом, адже ви потрібні нам тут, на суходолі. Хоч якщо Галбаторіксові раптом заманеться втекти на морське дно, то нам і справді стане в пригоді чарівник, який уміє дихати під водою.

Усі дванадцятеро ельфів голосно зареготали, а птахи, що були довкола, зацвірінькали. Їхній чистий сміх був схожий на звуки води, що падає на кришталь. Насуада й собі посміхнулась, хоч зовсім того не хотіла. Її доблесні охоронці також розпливлися в посмішках, навіть два ургали, що були серед них, здавалося, стали не такими набурмосеними.

Проте, коли сміх ельфів стих, світ знову став звичайнісіньким. У Насуади було таке відчуття, ніби вона прокинулась після гарного-гарного сну, тож їй стало сумно, що він так раптово урвався.

Блодхгарм тим часом знову посміхнувся й мовив:

– Для мене велика честь служити поруч з такою розумною й кмітливою жінкою, як ви, пані Насуадо. Днями, якщо у вас з'явиться бодай одна вільна хвилька, я б залюбки навчив вас грати в руни. Думаю, ви були б дуже грізним суперником.

Така несподівана зміна в настрої ельфів змусила Насуаду згадати одне-єдине слово, що його дуже часто вживали гноми, щоб змалювати представників ельфійської раси, – непередбачувані. Бувши маленькою дівчинкою, Насуада думала, що це дуже гарно, й ельфи пурхають від однієї цікавої пригоди до іншої, ніби феї з пелюстки на пелюстку. Проте зараз дівчина зрозуміла, що саме гноми мали на увазі: «Стережися! Стережися, бо ніколи не знаєш, що можна чекати від ельфа». Важко зітхнувши, вона згадала про те, що їй знову доведеться мати справу з істотами, які намагатимуться її контролювати й використовувати задля своїх цілей. «І чому життя таке складне? – міркувала вона. – Чи, може, це тільки в мене воно таке?»

Тим часом з-поміж наметів табору, вдалині, виринув король Орин, який їхав на своєму вірному коневі. За ним тягнулась вервечка шляхтичів, поважних і менш поважних чиновників, радників, помічників, слуг, воїнів і ще бозна-кого, про чиї посади Насуада не мала жодного уявлення. На заході, високо в небі з'явились обриси Сапфіри, яка почала спускатися, планеруючи на своїх розпростертих крилах. У таборі здійнявся галас, і Насуаді довелось майже кричати, аби відповісти ельфові:

– Можуть минути цілі місяці, перш ніж у мене з'явиться нагода прийняти вашу пропозицію, Блодхгарме, але я все одно дуже вам вдячна. Адже часом мені й справді варто відволіктися від своїх справ. А зараз раджу вам запастися терпінням, оскільки невдовзі тут буде купа людей. А ми, як вам, напевно, добре відомо, дуже цікаві створіння, тож на вас посипляться тисячі запитань.

– Ми готові до цього, пані Насуадо, – коротко мовив Блодхгарм.

Коли галаслива кавалькада короля Орина підійшла зовсім близько, а Сапфіра вже була готова приземлитись, у Насуадиній голові промайнула лиш одна думка: «Господи! Мені доведеться поставити довкола Блодхгарма цілий батальйон, щоб місцеві жінки не розірвали його на дрібні шматочки. Хоч це, мабуть, і не допоможе!»