Текст книги "Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри"

Автор книги: Кристофер Паолини

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 50 страниц) [доступный отрывок для чтения: 12 страниц]

Юнак задоволено посміхнувся – слуги Галбаторікса були надто далеко, аби хтось із його чарівників міг відчути свідомість Ерагона або Слоуна. «На той час, як вони знайдуть тіла разаків, – подумав він, – я вже встигну подолати лігу, а то й дві, тож навряд чи вони зможуть мене вистежити. До того ж вони шукатимуть дракона й Вершника, а не людину, яка пересувається пішки».

Задоволений з того, що йому не слід боятися несподіваного нападу, Ерагон спокійно покрокував уперед – такий темп не вимагав багато енергії, і він міг іти так навіть цілий день.

Сонце вигравало в небесах золотом і білістю. Юнак ішов, час від часу натрапляючи на невеличкі селища, і в його серці жевріла радість і нова надія.

Нарешті разаки були мертві! Нарешті він помстився й виконав свій обов'язок перед Герроу та Бромом. Нарешті він позбувся страху й злості, з якими щоразу кидався в бій, після того як уперше зустрівся з разаками в Карвахолі. Щоб помститися, йому довелось витратити значно більше сил, ніж він чекав, але тепер справу було зроблено, і юнак не міг натішитись тим, що він, Роран і Сапфіра все ж таки дотримали свого слова.

Однак радість перемоги була водночас і солодкою, і гіркою, адже полювання на разаків, це діло честі, було чи не єдиним, що пов'язувало його з Палаючою рівниною. І Ерагонові страх як не хотілося втрачати цей зв'язок, хоч він і викликав у нього не вельми приємні спогади. Більше того, юнак втратив мету – мету, задля якої жив і покинув рідну домівку. Тож усередині нього утворилась якась незрозуміла порожнеча.

Ерагон по-справжньому засмутився, що його жахлива місія завершилась, і це неабияк його лякало. Він дуже довго думав про це й вирішив більше ніколи не повторювати своєї помилки. «Не варто давати війні проти Імперії, Мертага й Галбаторікса аж так багато місця у своєму серці. Адже я можу захопитися, й тоді ця війна стане значно страшнішою, ніж може бути», – думав він. Однак невдовзі похмурі думки обридли юнакові, й він просто радів із того, що помстився й залишився живим та здоровим. Гарний настрій зробив його кроки легшими. І він сподівався, що саме такими вони й будуть усе його подальше життя, адже тепер разаки зникли й він міг бути тим, ким є, тобто Вершником дракона, а не тим, ким вони його зробили.

Юнак весело засміявся й побіг уперед, назустріч обрію. Йому було байдуже, що його може хтось почути, а все навколо здавалося новим, сонячним і сповненим надії.

ПРОЙТИ ШЛЯХ НА САМОТІ

В Ерагона сильно забурчало в животі.

Він лежав на спині, зігнувши ноги в колінах, і цей звук був такий несподіваний, що юнак скочив і схопився за палицю.

По землі шурхотів легенький вітерець, сонце сідало за обрій, і без нього все починало здаватися блакитним та пурпуровим. Усе застигло, окрім травинок, що ледь помітно тріпотіли, та Слоуна, чиї пальці нервово тремтіли, певно, через якісь не зовсім приємні сновидіння. Із початком ночі стало дуже холодно. До того ж Ерагон страшенно зголоднів. І в цьому не було нічого дивного – варто було лиш згадати, скільки сил у нього забрали битва з разаками, чарівні закляття й Слоун, якого йому довелось нести на собі майже цілий день. Якби юнак умів мандрувати в часі, то зараз залюбки опинився б на бенкеті в гномів, який ті влаштували на честь його візиту до Тарнага. Ерагон пригадав аромат смаженого награ, велетенського вепра, і його рот миттю сповнила слина.

Однак у нього не лишилося жодних припасів. Здобути воду він міг досить легко, витягнувши її з-під землі, а от знайти їжу в цій місцині було вкрай складно. Учитель Ерагона, гном Оромис, приділяв доволі багато часу вивченню різних видів клімату й географічних зон, які існували в Алагезії, тому, залишивши табір, юнак упізнавав більшість рослин, що траплялися йому на шляху. Деякі з них були їстівними, проте жодна не була достатньо великою або поживною, щоб послужити вечерею для двох дорослих чоловіків. Ерагон знав, що в місцевих тваринок мали були схованки із зернятками та фруктами, однак він і гадки не мав, де їх шукати. До того ж користі з цього було б зовсім небагато, оскільки одна польова миша могла назбирати не більше двох жменьок харчів.

Тепер у нього залишалося два варіанти, але жоден із них йому не подобався. Він міг забрати енергію в рослин і комах, які жили довкола табору, проте тоді тут лишилась би мертва земля, місце, на якому не вижив би жоден найдрібніший організм. Це дозволило б йому та Слоуну рухатись далі, але їхні шлунки все одно були б порожні. Крім того, він міг вийти на полювання, але після того як Ерагон став розуміти думки тварин, його починало нудити від самої лиш згадки про те, що він їх колись їв.

Однак виходу не було. Він не міг знесиліти, урятувавши життя кролика, а натомість дозволивши Імперії взяти себе в полон. Він довго думав над словами Сапфіри й Рорана, які намагалися втовкмачити йому, що кожне живе створіння виживає тільки тому, що поїдає інших, слабших за себе. «Наш світ жорстокий, – визнав Ерагон, і я не в силах його змінити… Можливо, ельфи й мають рацію, коли не вживають плоті, але мені зараз не до того. І я не збираюсь почуватися винним, скуштувавши чийогось м'яса або повечерявши фореллю».

Ерагон продовжував переконувати себе, але від однієї думки про те, що йому зараз доведеться вбити й засмажити ні в чому не винну істоту, його знову починало нудити. Так він і стовбичив на місці майже півгодини, не наважуючись зробити те, що йому підказував голод.

Проте юнак усе ж таки не витримав. Картаючи себе за те, що змарнував стільки часу, тоді, коли важила кожна мить відпочинку, він став посилати навколо мацальця своєї свідомості й перевіряти землю. Мацальця знайшли двох великих ящірок і колонію гризунів, яка мирно спала в нірці, – вони нагадали Ерагонові щось середнє між щуром, білкою та зайцем.

«Джиєрда», – мовив юнак, і його магічне закляття вбило ящірок та одного гризуна. Вони померли водночас, не відчувши жодного болю, та Ерагон усе одно заскреготів зубами, адже він знищив істот, чиї думки міг відчувати.

Ящірок він дістав руками, відкинувши каміння, під яким вони ховалися, а гризуна витяг із нірки за допомогою магії. Ерагон витягував тільце нагору дуже обережно, щоб не розбудити решту тварин. Адже це було б дуже жорстоко – дати зрозуміти їм, що невидимий хижак може вбити їх у найпотаємнішому місці.

Потому він випатрав свою здобич і закопав шкуру та нутрощі якнайглибше в землю, щоб їх не дістали стерв'ятники. Зібравши кілька тонких плоских камінців, юнак зробив невеличке вогнище, розпалив вогонь і став готувати м'ясо. У нього не було солі, але деякі з місцевих рослин мали дуже приємний запах, тож Ерагон розтер їхні листочки між пальцями й напхав у тушки.

Гризун засмажився швидше, бо був менший за ящірок. Витягши його із саморобної пічки, Ерагон понюхав м'ясо, і його ледь не знудило. Так чи так, голод був настільки сильний, що юнак, продовжуючи слідкувати за вогнем, став повільно-повільно жувати.

Перший ковток був найважчим – шматок застряг йому в горлі й обпік його гарячим жиром. Потім стало трохи легше. Ерагон дуже радів з того, що м'ясо було прісним, бо майже повна відсутність смаку допомогла йому забути про те, що саме він зараз жував.

Упоравшись із гризуном, юнак з'їв шматочок ящірки й задоволено зітхнув. Як би там не було, а ця простенька вечеря здалася Ерагонові дуже смачною. «Можливо… – подумав він, – можливо, колись я знову повернусь до цієї звички… якщо сидітиму за столом Насуади або короля Орина… Адже за їхнім столом відмовлятися від страв – дуже нечемно… І я з'їм кілька шматочків м'яса… проте вже ніколи не їстиму стільки, скільки їв раніше. Головне – вживати його помірно».

Раптом головешки відкинули світло на руки Слоуна, який лежав за кілька ярдів від Ерагона. Його довгі, кістляві пальці з надто великими кісточками були вкриті десятками тонких білих шрамів. Швидше за все, вони були не від катувань разаків, а від того, що він усе своє життя працював з ножем. Нігті м'ясника, такі акуратні в Карвахолі, тепер були пощерблені, порепані й почорнілі від бруду, шкіра вкрилася зморшками, й крізь неї проступали вени, схожі на хробаків, хоча м'язи Слоуна й залишалися твердими та міцними.

Ерагон усівся поруч із м'ясником і схрестив на колінах руки.

– Не можна його відпускати, – буркнув юнак собі під носа.

Адже Слоун вистежить Рорана й Катріну, а це зовсім ні до чого. Окрім того, хоч Ерагон і не збирався вбивати Слоуна, він був свято переконаний у тому, що м'ясник має бути покараний за свої злочини.

Розмірковуючи про це, юнак згадав Бірда. Вони не були добрими друзями, проте Ерагон знав, що той був хорошою, чесною й надійною людиною. Він також добре пам'ятав дружину Бірда – Фельду та їхніх діточок. Ця порядна карвахольська сім'я кілька разів давала притулок Герроу, Роранові й Ерагону на ніч. Смерть Бірда стала для Ерагона справжнім потрясінням, і він гадав, що родина охоронника заслуговує на справедливість навіть у тому разі, якщо вона ніколи про неї не дізнається.

Але як можна було покарати Слоуна? «Я відмовився бути катом лиш для того, щоб стати суддею, – міркував Ерагон. – Але що я знаю про закон?»

Звівшись на ноги, він підійшов до Слоуна й нахилився до його вуха. «Вакна», – мовив він. Слоун здригнувся й заборсався на землі. Його повіки затремтіли, й здавалося, що він намагається розплющити очі. Та попри всі зусилля, м'ясник був приречений провести решту свого життя в темряві.

– На, з'їж ось це, – сказав Ерагон і простягнув Слоунові смажену ящірку. Той нічого не міг бачити, проте напевно відчув її запах.

– Де я? – поцікавився Слоун і тремтячими руками заходився обмацувати каміння й рослини довкола себе. Потому він торкнувся своїх скалічених зап'ястків та гомілок і, схоже, був украй збентежений тим, що на ньому більше немає кайданів.

– Колись давно ельфи й Вершники нарекли це місце Мірна тор. Гноми називають його Вергадн, а люди – Сіра Пустка. Але якщо це нічого тобі не говорить, скажу простіше: зараз ми за кілька ліг на південний схід від Хелгрінда, де тебе було ув'язнено.

Слоун здригнувся й прошепотів: «Хелгрінд».

– То ти врятував мене?

– Урятував.

– А як же…

– Залиш свої питання на потім. Спочатку з'їж м'ясо.

Суворий тон Ерагона подіяв на м'ясника, ніби удар нагайкою. Слоун зіщулився й простягнув свої закам'янілі пальці до ящірки. Віддавши її, Ерагон повернувся до вогнища й засипав його землею, щоб їх не змогло помітити жодне вороже око.

Спочатку Слоун обережно помацав ящірку, аби зрозуміти, що саме дав йому Ерагон, а потім жадібно вп'явся в неї зубами й відкусив чималий шмат. Він пхав м'ясо до рота, скільки міг, і ковтав його, майже не пережовуючи. Упоравшись, м'ясник обсмоктав кожну кісточку й склав їх акуратною купкою ліворуч від себе. Тоді Ерагон подав йому ще одну рептилію. Слоун пробелькотів слова вдячності й знову став запихатися м'ясом, час від часу намагаючись витерти жир на підборідді.

Друга ящірка виявилась для Слоуна надто великою, тож, не доївши її, він поклав рештки м'яса на купку кісточок, випрямився, витер губи рукою, а потім заправив своє довге волосся за вуха:

– Спасибі тобі, невідомий пане, – мовив він, – за твоє частування. Я так давно не їв гарного м'яса, що вдячний тобі за їжу анітрохи не менше, ніж за власну свободу… А тепер дозволь спитати, чи не знаєш ти, бува, бодай щось про мою доньку Катріну? Її кинули до Хелгрінда разом зі мною, – у голосі м'ясника вчувалися повага й страх до незнайомця, а також сум і тривога за долю дочки, проте він був твердий і рішучий. Юнак гадав, що Слоун говоритиме з презирством, як це завжди було в Карвахолі, однак від його колишніх гордощів не лишилося й сліду.

– Вона з Рораном.

Почувши таку несподівану звістку, Слоун аж закашлявся:

– З Рораном? Але як він туди потрапив? Невже разаки і його захопили в полон? Чи… може…

– Усі разаки мертві.

– Ти їх убив? Але як? Хто… – Слоун на мить застиг, щось прошамкотів губами й, схопитись за кущ, аби втримати рівновагу, увесь зіщулився. – Ні… Ні… Ні… Цього не може бути. Разаки питали про тебе, вони вимагали від мене відповідей, яких я не знав, а я ж думав… Та хіба в це можна повірити? – м'ясник дихав так глибоко й уривчасто, що Ерагон почав побоюватись, як би з ним не сталося чогось поганого. Насилу заспокоївшись, Слоун прошепотів:

– Ти не можеш бути Ерагоном.

Вкладаючи у свої слова всю тугу й лють, так що вони ставали важкими, мов удар молота, Вершник дуже повільно заговорив:

– Я не просто Ерагон… Я Арджетлам, Убивця Тіні й Вогнемеч. У мене є дракон на ймення Сапфіра, а ще його знають як Б'яртскулар і Вогняний Язик. Ми довго вчилися в Брома, який свого часу був Вершником, а також у гномів та ельфів. Ми зійшлися в смертельному двобої з ургалами, Тінню й Мертагом, сином Морзана. Ми служимо варденам і народу Алагезії. І я привів тебе сюди, Слоуне Алденссоне, щоб судити за вбивство Бірда, а також за те, що ти зрадив Карвахол, віддавши його на поталу Імперії.

– Ти брешеш! Цього не може бути.

– Брешу?! – скрикнув Ерагон. – Я брешу? – Із цими словами він тут-таки проник у свідомість Слоуна й передав йому свої спогади, щоб той ні на хвильку не сумнівався, з ким має справу. Юнакові дуже кортіло, аби м'ясник відчув усю його силу й збагнув, що він тепер не просто хлопчак. Цілковита влада над колишнім ворогом, який повсякчас кепкував із нього й завдав так багато прикрощів його родині, давала Вершникові неабияке задоволення. Однак за якусь мить він вийшов зі свідомості м'ясника й насуплено зиркнув на нього.

Слоун увесь тремтів, і Ерагонові здалося, що він ось-ось впаде на землю, проте старий м'ясник швидко взяв себе в руки, й від нього повіяло колишньою впевненістю й суворістю.

– Будь ти проклятий, – сказав він. – Я не буду нічого тобі пояснювати, Ерагоне – бозна-чий сину. І ще – усе, що я зробив, я зробив заради Катріни.

– Знаю. Можеш мені повірити, бо це єдине, що й досі тримає тебе на цьому світі.

– Роби зі мною, що хочеш, мені все одно, якщо моя донька в безпеці… Ну ж бо! Що ти зробиш? Поб'єш мене? Поставиш тавро? Ці потвори вирвали мені очі, а ти чого хочеш? Може, тобі потрібна моя рука? Може, ти хочеш покинути мене тут, щоб я помер з голоду або мене знову схопили слуги Імперії?

– Я ще не придумав.

Слоун кивнув і різким рухом закутався у своє лахміття, аби хоч якось захиститись від нічного холоду. Вдивляючись порожніми очницями в морок, що оточив їхній табір, він сидів струнко, ніби воїн. Хоробрість м'ясника вразила Ерагона: той навіть не думав просити в нього пощади й не заперечував своїх злочинів, а просто чекав на його вирок.

Темрява була такою ж глибокою, як і роздуми, в які поринув юнак. Адже зараз від його рішення залежало все подальше життя старого Слоуна. Він знав про нього дуже багато. Знав, що той любить Катріну, любить так сильно, що часом вважає її своєю власністю. Знав, що той ненавидить і боїться Хребта, який забрав життя його дружини Ізміри. Знав, що він відцурався всієї рідні й був дуже гордий зі своєї роботи.

Ерагон намагався зібрати всі думки докупи, ніби фрагменти мозаїки, але спочатку в нього майже нічого не виходило. Він відчував кожну емоцію Слоуна, бачив кожну ниточку, що зв'язувала одну подію його життя з іншою, і врешті-решт виплів для себе ціле мереживо його існування. Це допомогло краще зрозуміти всі м'ясникові вчинки, й Ерагон почав трохи хвилюватися. Аж раптом йому на думку спали три слова прадавньою мовою, що, здавалось, якнайкраще могли описати Слоуна, тож юнак мимохіть прошепотів їх собі під носа.

М'ясник не міг їх почути, проте поворухнувся – його руки, якими він охопив стегна, нервово засовалися, а обличчя набуло збентеженого виразу.

Ерагон витріщив очі від здивування, а коли в його голові промайнув здогад, йому аж мороз пішов по шкірі. Тоді він узяв і ще раз прошепотів три слова. Слоун знов заворушився, і Ерагон почув, як він пробелькотів: «…Хтось пройшов по моїй могилі».

Юнак не міг повірити, але тепер не лишалося жодних сумнівів: він зовсім випадково назвав справжнє ім'я м'ясника Слоуна. Це було просто неймовірно, адже знання справжнього імені давало цілковиту владу над людиною. Ельфи, приміром, майже завжди приховували своє справжнє ім'я, а якщо про нього хтось і дізнавався, то лише той, кому вони довіряли так само, як і собі.

Ще жодного разу в житті Ерагонові не доводилось дізнаватися чиєсь справжнє ім'я. Юнакові чомусь завжди здавалося, що коли це й станеться, то йому просто його скажуть, і це буде якась дуже близька людина, про яку він піклуватиметься все своє життя. Але справжнє ім'я Слоуна він дізнався сам, дізнався й тепер був геть розгублений, бо зовсім не уявляв, що ж його робити далі. Схоже було на те, що він пізнав Слоуна глибше, ніж той міг пізнати сам себе, адже м'ясник навіть не здогадувався про своє справжнє ім'я.

Такий поворот подій змусив Ерагона задуматись. «Адже я й сам не все про себе знаю, – думав він, – і може статися так, що хтось із моїх ворогів дізнається про мене більше, ніж знаю я сам, і тоді мені вірна смерть. Я неодмінно маю знати своє справжнє ім'я, хоч Оромис і Глаедр уже давно могли б мені його сказати».

Насилу впоравшись із хвилюванням, Ерагон усе ж таки придумав, як йому вчинити з м'ясником, але навіть після цього ще добрі десять хвилин не наважувався зробити те, що задумав, бо не був певен, чи спрацює його затія.

Урешті-решт він закрокував геть від табору, розчиняючись у темряві.

Почувши кроки, Слоун повернув у його бік голову.

– Куди це ти пішов? – схвильовано гукнув він навздогін.

Та Ерагон не відповів.

Юнак ішов і йшов долиною, аж доки не надибав плаский, подекуди вкритий лишайником камінь із заглибиною посередині. Уважно його обстеживши, Вершник прошепотів «Адурна, рейза», й тієї ж миті довкола каменя з'явилося безліч краплинок, що вже за хвильку перетворились на срібні струмочки, які поповзли до заглибини. А щойно вона наповнилась, Ерагон відпустив магічний потік і став чекати, доки водна гладінь не заспокоїться. Коли ж поверхня води зробилась рівнесенькою, ніби дзеркало, сам камінь почав нагадувати кошик із зорями. Тоді юнак вимовив «Драумр копа» й став шепотіти безліч інших слів прадавньої мови, намагаючись переказати закляття, що дозволило б йому не лише побачити, а ще й поспілкуватись із кимось на відстані. Зрештою, у самому заклятті не було нічого складного, адже перш ніж Ерагон і Сапфіра вирушили з Елесмери до Сурди, Оромис навчив Вершника багатьох різних способів, за допомогою яких можна було зазирнути в кристал.

Вода стала зовсім чорною, ніби хтось задмухав зорі, неначе свічки. Та вже за мить на її поверхні з'явилася світла овальна пляма, й Ерагон побачив великий білий намет, освітлений червоним Ерисдару, одним із магічних світильників ельфів.

Ніколи раніше юнакові не вдалося б побачити те обличчя або те місце, яких він іще не бачив, проте ельфійське дзеркало мало магічну силу, що дозволяла передати зображення місцини, в якій перебував співрозмовник. Таким самим чином Ерагонове закляття передавало його власне зображення. Цей магічний пристрій дозволяв спілкуватися з іншими особами, де б ти не перебував, тож він дуже багато важив під час війни.

Незабаром Ерагон побачив у дзеркалі високого ельфа зі сріблястим волоссям і потьмянілою в боях зброєю. Це був лорд Датедр, радник королеви Ісланзаді та друг Арії. Схоже було на те, що Датедр неабияк здивувався, уздрівши в дзеркалі Ерагона, однак намагався не подавати виду. Він нахилив до дзеркала голову, торкнувся двома пальцями правої руки губів і мовив своїм двінким голосом:

– Атра естерні оно тхелдуін, Ерагоне Шуртугале.

Подумки перейшовши на прадавню мову, Ерагон і собі повторив ельфійський жест, а потім відповів:

– Атра ду еваринія оно варда, Датедре-водхр.

Привітавшись таким чином, Датедр заговорив рідною для Ерагона мовою:

– Радий бачити тебе живим-здоровим, Убивце Тіні. Арія Дротнінг розповіла нам про твій похід кілька днів тому, й ми дуже хвилювалися за тебе та за Сапфіру. Сподіваюсь, у вас усе гаразд?

– Так! Але я хотів спитатися в королеви Ісланзаді її мудрої поради.

Котячі очі Датедра звузились так, що від них залишилися тільки дві скісні шпаринки, в яких поблискували люті вогники.

– Я знаю, – сказав він, – що ти б не став звертатися по її пораду, якби це не було дуже важливо, Ерагоне-водрх, але стережися: зігнутий лук може легко тріснути й поранити самого лучника, а може й послати стрілу в політ… Тож якщо тобі так кортить, зачекай хвильку, я покличу королеву.

– Авжеж, почекаю. Дуже вдячний тобі за допомогу, Датедре-водрх.

Коли ельф відійшов від дзеркала, Ерагон невдоволено скривився. Він терпіти не міг зарозумілості ельфів, та ще дужче ненавидів розгадувати загадкові слова, якими вони говорили. «Швидше за все, Датедр попереджав мене про те, що приховувати щось від королеви – це дуже небезпечна забавка, або… про те, що Ісланзаді – це зігнутий лук, який ось-ось трісне? Або він мав на увазі взагалі щось зовсім інше…»

Так чи так, Ерагон тішився вже бодай із тієї думки, що навчився зв'язуватись з ельфами. Адже охоронні закляття ельфів не давали проникнути до Ду Вельденвардена жодній магії, включно з магічними закляттями, за допомогою яких можна було зазирнути до магічного кристала. І доки ельфи залишались у своїх містах, єдиним засобом спілкування з ними були гінці. Проте тепер, коли ельфи рухались уперед і покинули затінок своїх соснових лісів, їхні потужні закляття більше не діяли, тому з ними можна було зв'язатися за допомогою магічного дзеркала.

Минула хвилина, потім ще одна, і юнак почав не на жарт хвилюватися.

– Ну ж бо, давай, – буркнув він і швидко роззирнувся навкруги, аби переконатися, що жодна жива істота не бачить, як він розмовляє зі звичайнісінькою калюжею.

За мить юнак почув щось таке, що віддалено нагадувало звук, з яким рветься тканина, – то Ісланзаді відкинула полог намету й майже підстрибом підбігла до дзеркала. На ній був яскравий корсет, панцир із золотими лусочками, кольчуга, щитки й красивий шолом, прикрашений коштовним камінням, з-під якого вибивалося її хвилясте чорне волосся. Червоний плащ із білою підкладкою спадав з її плечей і нагадував затягнуте грозовими хмарами небо. У лівій руці королева Ісланзаді тримала оголений меч. Її права рука була вільною, і юнакові здалося, ніби Ісланзаді вдягла на неї пурпурову рукавичку, але вже за мить він збагнув, що то кров, яка скрапувала на її пальці та зап'ясток.

Коли королева глянула на Ерагона, її розкосі брови зійшлися на переніссі, і вона стала дуже схожою на Арію, хоч і виглядала значно поважніше й упевненіше. Вона була прекрасна, проте її краса вселяла жах, як вселяє жах чарівний лик богині війни.

Ерагон торкнувся пальцями вуст, потім притис руку до грудей на знак своєї вірності й першим вимовив рядок традиційного ельфійського привітання, як і личило вітатися з королевою.

Ісланзаді швидко відповіла. В її голосі вчувалась суворість і напруга. Та, почувши від Вершника третій рядок привітання – «Нехай мир панує у твоєму серці», – королева ледь помітно всміхнулася, адже навіть самі ельфи зазвичай забували про ці слова.

– І у твоєму так само, Убивце Тіні.

Голос Ісланзаді лунав, ніби шурхіт соснових голок, мов дзюркотіння струмка, пересипаний нотами ельфійських очеретяних сопілок. Засунувши меч до піхов, вона пройшла через увесь намет до складаного столика й стала до Ерагона боком, змиваючи кров водою з глечика.

– Боюсь тільки, що в ці дні для миру не буде місця.

– Ідуть запеклі бої, ваша величносте?

– Ще ні, але загони мого війська рухаються вздовж західного кордону Ду Вельденвардена, і його дерева дають нам силу, що допоможе здобути перемогу в бою. Проте нам потрібен ще деякий час, аби зібратися, адже ми, ельфи, ніколи не просуваємось шеренгами, а йдемо поодинці, бо просування шеренгами завдає неабиякої шкоди родючим землям.

– Цілком з вами згоден. Але… – юнак на якусь мить замовк, розмірковуючи над тим, як би йому поставити питання, щоб воно не здалось королеві надто зухвалим і грубим. – Але чи не будете ви такі ласкаві сказати, чому ваші руки в крові, якщо битва ще не почалася?

Струсивши з пальців останні краплі води, Ісланзаді підняла свою бездоганну золотаво-коричневу руку, і тоді Вершник збагнув, що королева позувала для скульптури двох схрещених рук, яка стояла перед входом до її будинку на дереві в Елесмері.

– Уже не в крові. Єдина пляма, яку кров лишає на нас, то пляма на душі, а не на тілі. Я сказала тобі, що бої будуть жорстокими, проте не говорила, що ми ще не розпочали війну. – Королева відкотила з-під обладунків рукави сорочки й натягла їх аж до зап'ястків. Потім вона вийняла з-за помережаного коштовним камінням пояса бойові рукавички зі срібним гаптуванням і стала пильно їх розглядати. – Ми довго спостерігали за містом Сейнон, бо збирались завдати перший удар саме по ньому. Але два дні тому наші вивідачі помітили людей з мулами, які рухались від Сейнона до Ду Вельденвардена. Спершу ми гадали, що вони хочуть запастися дровами на узліссі. Загалом, нас це дратує, але ми розуміємо, що людям потрібні дрова. А крім того, дерева на узліссі ще зовсім молоді й користі нам із них майже ніякої. Однак на узліссі ті люди не зупинилися. Вони стали заглиблюватися до Ду Вельденвардена, прямуючи стежками тварин, які вони, швидше за все, непогано знали. І тут почалося – вони шукали найкращі, найвищі дерева, старі, ніби сама Алагезія, розумієш, саме ті дерева, що були старими вже навіть тоді, коли гноми знайшли Фартхен Дур. А коли вони дісталися цих дерев, то почали їх рубати. – Голос королеви забринів від люті. – Із їхніх розмов ми дізнались, що Галбаторіксу потрібні нові знаряддя для облоги й тарана, оскільки поразка на Палаючій рівнині була майже нищівною. Люди рубали найкращі дерева, і, якби вони прийшли з добрими намірами, ми б, мабуть, змогли пробачити їм утрату одного або навіть двох володарів лісу, проте не восьми й не двадцяти.

Від недобрих здогадів у Ерагона аж мороз поза шкірою пробіг.

– І що ж ви зробили? – приречено спитав він, хоч уже майже напевно знав відповідь.

Ісланзаді підвела голову, і її обличчя набуло непохитного виразу.

– Я прийшла туди з двома вивідачами, і ми виправили людську помилку, – сказала вона. – Колись люди із Сейнона не наважувались перетинати кордони наших земель, тож сьогодні ми вирішили нагадати їм, чому все було саме так. – Вона мимохіть потерла праву руку, так, ніби її пронизав біль, і глянула кудись повз магічне дзеркало. – Ось ти, Ерагоне-фініарелю, ти маєш зв'язок із життєвою силою рослин і тварин. І якби цей зв'язок існував між вами бодай кілька століть, ти б завжди піклувався про своїх менших братів. Ми весь час підтримуємо Ду Вельденварден, адже він – це наші тіла й думки. І будь-який біль, від якого страждає він, – це наш біль… Ти добре знаєш, що нас дуже важко розгнівити, проте якщо вже нас розгнівили, ми стаємо ніби дракони, ми шаленіємо від люті. Відтоді як ельфи востаннє проливали свою кров на війні, минуло майже століття, тому світ трішки забув, на що ми здатні. І хоч ми втратили сили, коли занепали Вершники, усе ж таки ще дещо вміємо. Можеш мені повірити, коли почнеться війна, нашим ворогам здаватиметься, що проти них повстав цілий світ. Адже ми значно старша раса й уміємо куди більше за найспритніших та найрозумніших людей. Тож нехай Галбаторікс тремтить, бо ми, ельфи, готові вийти зі свого лісу й повернемося сюди тільки з перемогою або не повернемось узагалі.

Вислухавши її, Ерагон здригнувся. Навіть під час бою зі Смерком він не бачив такої непохитності й безжальності. «Вона – не людина, – подумав юнак і відразу ж визнав себе бовдуром. – Ясна річ, не людина. І було б дуже некепсько, аби я навчився не забувати про це. Усе-таки ельфи й люди зовсім різні, навіть попри те, що зовні вони дуже схожі».

– А якщо ви захопите Сейнон, – поцікавився він, – як тоді контролюватимете його мешканців? Адже може статися так, що вони ненавидять Імперію дужче за смерть, проте навряд чи повірять вам тільки тому, що ви ельфи, а вони люди.

Ісланзаді махнула рукою.

– Байдуже. Опинившись у місті, ми відразу ж вигадаємо, що треба зробити для того, аби нам ніхто не опирався, адже ми не вперше воюватимемо з людським родом. – Із цими словами королева зняла шолом, і її розкішні локони, кольору воронового крила, впали їй на обличчя. – Правду кажучи, я була не дуже втішена, почувши про твій похід на Хелгрінд. Сподіваюсь, у тебе все гаразд?

– Авжеж, ваша величносте.

– Тоді мої докори не матимуть сенсу, проте попереджаю тебе, Ерагоне Шуртугале, більше ніколи не наражай себе на таку небезпеку. Може, мої слова здадуться тобі надто жорстокими, але твоє життя куди важливіше за родинне щастя твого двоюрідного брата.

– Але ж я присягав Роранові, що допоможу йому.

– Тоді твоя присяга була необачною, оскільки ти зовсім не думав про можливі наслідки.

– Невже ви хочете, щоб я покинув у біді тих, про кого маю піклуватися? Вчинивши так, я був би гідний зневаги, й тоді навряд чи хтось вважав би мене справжнім Вершником, який зможе перемогти Галбаторікса. А крім того, Катріна була у ворожому полоні, а це означало, що Галбаторікс міг би легко керувати діями Рорана.

Королева звела свої гострі, ніби кинджали, брови й мовила:

– Якби ти навчив свого брата кількох заклять прадавньою мовою, то Галбаторікс був би йому нестрашний… І я жодним чином не вимагаю, щоб ти відцурався своїх друзів та родини. Це була б справжня дурниця. Але ти маєш пам'ятати: ціна війни – ціла Алагезія. І якщо ми зараз схибимо, то Галбаторікс отримає владу над усіма расами, а його правління може тривати вічно. Збагни, ти вістря нашого війська, а якщо вістря зламається, то спис не проб'є ворожих обладунків і ми всі помремо.

Ерагон схопився за кам'яний кошик і відчув під своїми пальцями м'який лишайник. Він хотів був сказати Ісланзаді, що кожен вправний воїн, окрім списа, мусить мати меч або ще якусь іншу зброю, на яку можна покластися під час бою, проте не наважився. Юнак спробував опанувати себе й перевести розмову в інше річище.

– Повірте мені, ваша величносте, – мовив він, – я дуже серйозно ставлюся до вашого занепокоєння, але якби я не допоміг Роранові, то почувався б цілковитим нікчемою, а надто тоді, коли б він спробував урятувати Катріну самотужки й загинув у бою. У будь-якому разі, я був би в надто великому розпачі, щоб допомогти вам або ще комусь. І нам з вами потрібно дійти згоди, бо, схоже, жоден із нас не збирається поступатись.

– Гаразд, – мовила на те Ісланзаді. – Давай облишимо цю розмову… Та не думай, що ми до неї не повернемось, Ерагоне Вершнику дракона. Мені здається, що ти вкрай несерйозно ставишся до своїх найважливіших обов'язків, і я поговорю про це з Оромисом, а він уже нехай вирішує, що з тобою робити. А тепер розкажи мені, чому ти вирішив зв'язатись зі мною?