Текст книги "Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри"

Автор книги: Кристофер Паолини

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 50 страниц) [доступный отрывок для чтения: 12 страниц]

– Покляніться прямо зараз же, – попрохала Насуада.

Орин міцно вхопився за поли свого одягу й процідив крізь зуби:

– Так, я клянуся бути свідком.

Тієї ж миті чотири воїни Фадавара витягли зі своїх велетенських рукавів маленькі барабани з волохатої шкури козлів. Сівши навпочіпки й затиснувши барабани поміж колін, вони забили в них із такою силою, що їхніх рук майже не стало видно. Ця дика музика заглушила всі звуки навколо, а разом із ними й неспокійні думки, що вирували в голові Насуади. Її серце калатало так, ніби наслідувало скажений ритм дикого барабанного бою.

Тоді найстарший із воїнів Фадавара поліз за пазуху, дістав звідти два довгих, вигнутих ножі й підкинув їх під стелю намету. Насуада, немов заворожена, споглядала, як вони крутилися в повітрі, а коли один із ножів опинився недалечко від неї, різко випростила руку й відчула крижаний холод металу.

Фадавар також упіймав свого ножа й, ухопивши лівий рукав, задер його вище ліктя. Рука воєначальника була велика й м'язиста. І хоча Насуада вважала, що це навряд чи допоможе йому перемогти, вигляд його м'язів усе ж таки збив її з пантелику. Одне-єдине, що не давало дівчині цілком утратити контроль над собою, було пророцтво Елви – дівчинка сказала, що в цьому двобої Насуада обов'язково переможе. Тож вона подумки схопилася за ці слова, так, ніби не знала жодних інших. «Елва сказала, що я маю перемогти, отже я повинна перемогти Фадавара… – повторювала вона про себе. – Я повинна його перемогти!»

Оскільки виклик кинув Фадавар, то перший крок мав зробити саме він. Відтак воєначальник випростав праву руку вперед, тримаючи долоню догори. Потім, приклавши лезо ножа до долоні, він провів ним по ній, після чого пильно глянув на Насуаду.

Дівчина спокійно посміхнулась і так само приклала ножа до своєї долоні. Метал був холодний, наче крига. Суть випробування полягала в тому, що найсильніший мав витримати якнайбільшу кількість порізів, а правила випробування засновувалися на давньому віруванні, згідно з яким, той, хто зможе витримати сильніший біль, буде здатен на все задля свого народу. Бо як інакше можна було завоювати довіру сили-силенної люду? І хоча ритуал випробування довгими ножами більше важив для чорношкірих, Насуада все ж таки сподівалася, що після перемоги над Фадаваром її ще дужче шануватимуть як вардени, так і люди короля Орина.

Дівчина помолилася богині Гокукарі й повільно провела лезом ножа по руці. Гостра сталь легко ковзнула по її шкірі, хоч Насуада й намагалася зробити поріз не надто глибоким. Відчувши раптовий спалах болю, вона була дуже близькою до того, аби відкинути зброю й притиснути скалічену руку до себе, проте залізна воля дівчини дозволила їй залишатись непохитною.

Насуада намагалася не напружуватись, адже тоді біль би став іще нестерпніший. А коли ніж повільно розтинав Насуаді долоню, з її обличчя не сходила посмішка. За кілька секунд усе скінчилося, але цих кількох секунд було досить для того, щоб сто разів відмовитись від випробування. Проте Насуада була не така. Опустивши ніж, дівчина помітила, що люди Фадавара ще й досі б'ють у барабани, але вона не чула нічого, крім биття свого власного серця.

Тоді Фадавар зробив іще один поріз. Коли він розтинав свою шкіру, вени на його шиї випнулись так, що здавалося, ось-ось мали луснути від надміру крові.

Після Фадавара знову настала черга Насуади, проте знання того, що на неї чекає, зробило її страх іще сильнішим. Інстинкт самозбереження, сила, яка стільки разів ставала їй у пригоді, вимагав припинити це криваве божевілля, але дівчина намагалась його не слухати й думала тільки про дві речі, яким присвятила все своє життя: як їй захистити варденів і як поставити на коліна Галбаторікса.

Перед її внутрішнім зором промайнули Джормандер, Ерагон, народ Вардена, і вона ледь чутно прошепотіла: «Задля них! Я роблю це задля них. Я народилась, щоб служити, і саме це і є моя служба».

І вона зробила ще один поріз.

За мить Фадавар утретє скалічив власну руку, однак Насуада навіть не думала поступатися.

Далі вони порізали свої руки вчетверте…

І вп'яте…

Після цього Насуаду огорнула цілковита байдужість, вона була страшенно стомлена й відчувала неймовірний холод. Якоїсь миті їй почало здаватися, що переможе не той, хто витримає більше болю, а той, хто не знепритомніє від утрати крові. Цівочки крові, які стікали по Насуадиному зап'ястку, а потім по пальцях, утворили чималу калюжку біля її ніг. Схожа, а може, ще й більша калюжка багряніла довкола черевиків Фадавара.

Смуги глибоких порізів на руці воєначальника нагадали Насуаді кістяк риби, й ця несподівана думка здалася дівчині настільки смішною, що їй довелось прикусити язика, щоб не захихотіти.

Скажено завиваючи, Фадавар порізав собі руку вшосте.

– Спробуй, зроби так само, відьмо! – гаркнув він на неї, заглушаючи гуркіт барабанів і падаючи на одне коліно.

І вона зробила.

Тремтячи всім тілом, Фадавар переклав ножа з правої руки в ліву, бо правила вимагали, щоб на одній руці було не більше шести порізів, інакше можна було скалічити вени й сухожилля, розташовані близько до зап'ястка. Коли Насуада повторила його рух, король Орин не витримав, став між ними й закричав:

– Припиніть! Я не дозволю, щоб усе це продовжувалось! Ви вб'єте себе!

Однак йому тут-таки довелося відскочити, бо Насуада блискавично махнула ножем і прошипіла крізь стиснуті зуби:

– Не лізь…

А Фадавар уже взявся за свою правицю, випустивши з неї цілу річку крові. «Він стиснув кулак», – збагнула дівчина й стала молитися, щоб ця помилка стала для нього фатальною й зламала його дух.

Коли ніж торкнувся Насуадиної правої руки, вона не стрималась і зашипіла від болю. Лезо ножа пекло ніби розпечене, а коли воно було якраз посередині долоні, її ліва рука несподівано здригнулась, і ніж залишив на її шкірі довгий, кривий слід, удвічі глибший за всі попередні. На мить дівчині перехопило подих. «Я більше не можу, – подумала вона. – Я більше не можу… Я не можу! Це надто важке випробування для мене. Ліпше б я померла…

Нехай усе це скінчиться!» Але цей напад душевної слабкості несподівано заспокоїв її, вона відчула полегшення, а також упевненість у тому, що тепер уже нізащо не відступить.

Коли Фадавар увосьме приклав ніж до руки, його блідий метал застиг за чверть дюйма від чорної шкіри. Піт заливав воєначальникові очі, а його рани стікали рубіновими сльозами. Здавалося, відвага ось-ось покине його, проте він загарчав і різким рухом лишив на правій руці другий поріз.

Сили Насуади теж майже вичерпувались, але вагання супротивника миттю змусило її оговтатись, і біль став нагадувати їй відчуття насолоди. Дівчина лишила на руці другий поріз і відразу ж замахнулася ножем іще раз.

– Витримай це, – прошепотіла вона сама до себе.

Думка про те, що йому доведеться зробити аж два порізи за один раз, щоб наздогнати Насуаду, а другий, щоб перемогти її, схоже, неабияк вжахнула Фадавара. Він заплющив очі, облизав губи й міцніше стис руків'я ножа, перш ніж завдати подвійного удару.

Потому він знову облизав губи, проте його ліву руку несподівано зсудомило, і ніж випав зі скарлючених пальців, глибоко встромившись у землю.

Зробивши надлюдське зусилля, воєначальник підняв зброю. Його груди здіймалися під сорочкою із шаленою швидкістю. Він укотре торкнувся лезом руки, зробив маленьку подряпинку, але тут-таки затремтів усім тілом, випустив ножа й, притуливши скалічені руки до живота, мовив:

– Я здаюсь.

Барабанний бій стих.

Запанувала тиша, але за мить намет сповнився вигуками Орина, Джормандера й усіх, хто в ньому був.

Ні на кого не звертаючи уваги, Насуада насилу допленталась до свого стільця й упала на нього, намагаючись звільнити свої ноги від ваги тіла, перш ніж вони підкосяться під нею. Дівчина старалася не втратити свідомість, оскільки знепритомніти перед людьми зі свого племені зараз їй аж ніяк не хотілось. Вона відчула, як хтось обережно торкнув її за плече. То була Фарика з купою бинтів у руках.

– Моя пані, ви дозволите мені полікувати вас? – спитала служниця, і на її обличчі водночас відбились неспокій і вагання, ніби вона не знала, як Насуада зреагує.

Знесилена Насуада лиш ствердно кивнула. А коли Фарика стала бинтувати її руки, до них підійшли Наако та Рамусева. Шанобливо вклонившись, вони сказали:

– Ніхто й ніколи не витримував стількох порізів під час випробування довгими ножами. І ви, і Фадавар довели, що маєте сталеві характери, однак безсумнівним переможцем є ви. Ми розкажемо своїм людям про ваш учинок, і вони присягнуть вам на вірність.

– Дякую вам, – спромоглася на відповідь Насуада й одразу ж заплющила очі, бо біль у руці ставав дедалі сильнішим.

– Моя пані…

Довкола Насуади залунало безліч звуків, але вона не хотіла в них розбиратись і вирішила поринути в себе, туди, де біль був не такий нестерпний і відчутний. За мить дівчина розчинилася в безкінечному чорному просторі, помережаному кольоровими плямами, що весь час змінювали свою форму.

До реального світу Насуаду повернув голос Тріанни.

– Служнице, облиш своє ганчір'я, щоб я могла полікувати твою пані, – почула Насуада й, повільно розплющивши очі, побачила Джормандера, короля Орина й Тріанну, які стояли довкола неї. Фадавар та його люди вже пішли з намету.

– Ні, – прошепотіла Насуада.

Усі з подивом глянули на неї, а потім Джормандер сказав:

– Насуадо, твої думки затьмарені. Випробування скінчилося, і тобі зовсім не обов'язково терпіти біль. У будь-якому разі, ми маємо зупинити твою кровотечу.

– Фарика дасть лад моїм порізам, а пізніше я покличу лікаря, щоб він мені їх зашив, і зроблю припарку, щоб зменшити набряки, ото й усе.

– Але навіщо?

– Випробування довгими ножами вимагає, щоб супротивники дозволили своїм ранам загоїтись природним шляхом. Інакше ми б не відчули біль повною мірою. І якщо я порушу це давнє правило, то Фадавара оголосять переможцем.

– Тоді дозволь мені бодай трішки полегшити твої страждання, – попрохала Тріанна. – Я знаю кілька заклять, що можуть зняти будь-який біль. І якби ти порадилася зі мною напередодні, я б зробила так, що ти могла б відрізати собі руку, нічого при тому не відчувши.

Насуада захихотіла, але її голова тут-таки знесилено схилилась набік від запаморочення, та за мить дівчина опам'яталася й сказала:

– Моя відповідь завжди буде однаковою: шахрайство – це огидно. Я мала виграти випробування без нього, щоб ніхто не зміг заперечити моєї перемоги.

Тоді король Орин дуже обережно поцікавився:

– Ну а що б було, якби ти програла?

– Я не могла програти. Я б ніколи не дозволила Фадавару керувати варденами, навіть якби це означало, що я помру.

Орин трохи помовчав, поглядаючи на дівчину спідлоба, а потім сказав:

– Я вірю тобі. Але чи варта вірність племен аж такої великої жертви? Насуадо, ти не звичайна людина, і ми, у разі чого, не зможемо так просто знайти тобі заміну.

– Вірність племен? Ні… Мій учинок справить враження не тільки на племена, і ти це знаєш. Це надихне всіх варденів, а що може бути більш важливим?

– Ти ще скажи, що вардени перемогли б Галбаторікса, якби ти сьогодні померла… Померши сьогодні, ти б просто змарнувала своє світле життя, залишивши після себе хаос і безлад.

Правду кажучи, Насуада пила і вино, і медовуху, й інші міцні напої, проте щоразу вона намагалася бути обачною зі своїми словами й учинками, інакше б хтось інший міг уважати себе вищим за неї. Однак зараз дівчина сп'яніла від болю, тож стримувати себе було куди важче. Пізніше дівчина зрозуміла, що змогла б відповісти Оринові ввічливіше навіть після трьох кухлів гномівської чорничної медовухи з медом. Але зараз вона не втрималась:

– Ти хвилюєшся, ніби якийсь стариган, Орине! Я мала це зробити і я це зробила. І говорити про мій учинок зараз немає жодного сенсу… Ніде правди діти, я дуже ризикувала. Але ми ніколи не переможемо Галбаторікса, якщо не будемо танцювати на краю крутої скелі. Орине, ти король і мусиш розуміти, що небезпека – то ніби капелюх, який людина вдягає тоді, коли вона наважується вершити долі інших людей.

– Я добре це розумію, – відповів Орин. – Я й моя родина захищали Сурду від Імперії кожен день свого життя, доки вардени ховались у Фартхен Дурі, сподіваючись на щедрість Ротгара. – Із цими словами він круто повернувся, так, що поли його накидки здійнялися в повітря, і вийшов з намету.

– Це дуже необачний вчинок, моя пані, – зітхнув Джормандер.

Цієї миті Фарика смикнула Насуаду за пов'язку, від чого дівчина аж здригнулася, а потім прошепотіла:

– Знаю. Завтра я виправлю свою помилку.

КРИЛАТІ НОВИНИ

Після цих слів Насуада поринула в забуття, вивести з якого її вдалося лише Джормандеру. Він торсав її за плече й щось голосно говорив, однак дівчині знадобилося аж кілька хвилин для того, щоб зрозуміти, що саме він каже:

– …дивись на мене, чорт забирай! Ось так! І не здумай засинати, бо більше ніколи не прокинешся.

– Можеш мене відпустити, Джормандере, – сказала Насуада й вичавила жалюгідну посмішку. – Зі мною вже все гаразд.

– А мій дядько Ундсет був ельфом!

– Хіба?

– Ха! Ти така сама, як і твій батько, ніколи не зважаєш на небезпеки! Але знаєш, різні там племена можуть гнити у своїх кривавих звичаях, скільки їм заманеться, однак ти маєш негайно пустити до себе цілителя! Адже в такому стані ти не можеш тверезо мислити!

– Саме тому я й чекала, доки настане вечір. Бачиш, сонце вже майже сіло, і сьогодні я можу спокійно відпочити, а завтра зроблю всі справи, які вимагатимуть моєї уваги.

Фарика обережно схилилась над Насуадою з другого боку:

– Ой, пані, як же ви нас тоді налякали!

– І, правду кажучи, ще й досі продовжуєш лякати, – буркнув Джормандер.

– Мені вже справді ліпше, – Насуада рвучко звелась на стільці, незважаючи на те, що її руки пронизав пекучий біль. – Ви обоє можете бути вільні, зі мною нічого не станеться. Джормандере, пошли звістку Фадавару, що він може залишатись ватажком свого племені, якщо присягне мені на вірність як своєму воєначальникові. Фарико, прошу тебе, коли будеш повертатися, перекажи, будь ласка, знахарці Анжелі, що я на неї чекатиму. Вона люб'язно згодилась зробити мені кілька цілющих припарок.

– Я не залишу тебе саму в такому стані, – заявив Джормандер.

Фарика й собі заперечно кивнула:

– Вибачайте, моя пані, але я цілком із ним згодна. Це дуже небезпечно.

Тоді Насуада зиркнула на вхід до намету, аби переконатися, що ніхто з Нічних Яструбів не стоїть надто близько, щоб почути їхню розмову, а потім прошепотіла:

– Я не буду сама.

Джормандер здивовано звів брови, а на обличчі Фарики промайнуло занепокоєння.

– Я ніколи не буваю сама. Невже це так важко зрозуміти?

– Ти маєш іще когось, хто про тебе піклується, моя пані? – поцікавився Джормандер.

– Так, маю.

Джормандер і Фарика виглядали вкрай стурбованими.

– Насуадо, – мовив Джормандер, – твоя безпека – це моє життя, і я маю знати, хто ще тебе охороняє і з ким ти бачишся.

– Ні, – м'яко відповіла вона, однак, побачивши ображені й водночас обурені очі Джормандера, відразу ж додала: – Не думай, що я сумніваюсь у твоїй вірності, але це має бути моєю таємницею. Заради спокою власного серця я мушу мати кинджал, який ніхто більше не зможе бачити: зброю, заховану в рукаві, якщо вам так завгодно. Можете вважати це моєю примхою, проте в жодному разі не думайте, що я вами незадоволена.

– Моя пані, – Джормандер уклонився, чи не вперше дотримавшись формальностей, на яку він майже ніколи не зважав.

Насуада звела руку, дозволяючи їм піти, і Джормандер та Фарика вийшли з її червоного намету.

Єдиним звуком, який долинав до слуху Насуади наступні кілька хвилин, було хриплувате каркання ворон, що кружляли над табором варденів. Потім позаду неї почувся легкий шурхіт, що нагадував дріботіння лапок мишки, яка поспішала кудись у пошуках їжі. Розвернувшись, дівчина побачила, як зі своєї схованки обережно вислизнула Елва.

Дівчинка й надалі продовжувала рости з неприродною для дитини швидкістю. Коли Насуада побачила її вперше, а це було зовсім недавно, Елва виглядала на три або чотири роки, проте зараз вона нагадувала шестирічну дитину. Елва була вдягнена в простеньку сукенку чорного кольору з кількома пурпуровими смужками навколо шиї та плечей. Її довге й рівне волосся стало ще чорнішим, спадаючи з голівки на маленьку спинку, наче нічна пітьма. Личко дівчинки було біле, ніби кістка, бо вона рідко коли виходила на вулицю. Над її бровою, як і раніше, виблискувала срібна мітка дракона, а фіолетові оченята були сповнені відчаю й болю – такою була ціна Ерагонового благословення, що насправді виявилось прокляттям, оскільки змушувало дівчинку відчувати увесь людський біль, а також намагатися йому зарадити. Нещодавня битва ледь не вбила Елву, незважаючи навіть на те, що один із чаклунів Ду Врангр Гата, намагаючись її захистити, змусив дівчинку поринути в чарівний сон, і вона прокинулась тільки наприкінці битви. Маленька Елва почала розмовляти й цікавитися всім, що її оточувало, зовсім недавно.

– Тобі було боляче? – спитала в дівчинки Насуада.

Елва здригнулася й, провівши зворотним боком долоньки по своєму рожевому ротику, відповіла:

– Я вже звикла до болю, хоч це не так уже й легко… Знаєш, мене важко вразити, Насуадо, але ти справді дуже сильна жінка, бо витримала стільки порізів.

Попри те що Насуада не раз чула Елвин голос, він усе одно майже завжди змушував її тремтіти, бо аж ніяк не підходив дитині – то був сумний, хриплуватий голос дорослої людини, яка багато чого перетерпіла в житті. Проте, відповідаючи, Елві, Насуада намагалася на це не зважати:

– Але ти значно сильніша за мене, адже мені не довелося страждати, відчуваючи біль Фадавара. Дякую, що залишилась зі мною. Я знаю, чого це тобі коштувало, й дуже тобі вдячна.

– Вдячна? Ха! Для мене це порожнє слово, леді Нічні Кроки, – відповіла Елва, скрививши свої маленькі губки в посмішці. – От якби ти дала мені щось попоїсти. Я просто вмираю від голоду.

– Фарика залишила хліба й вина он за тими сувоями, – сказала Насуада, після чого дівчинка миттю кинулася туди й стала жадібно набивати рота хлібом. – Щойно Ерагон повернеться, тобі більше не доведеться страждати, він зніме з тебе закляття, – додала Насуада, поглядаючи на Елву.

– Може, й так, – озвалася дівчинка, проковтнувши майже половину хлібини. Якусь мить помовчавши, вона знову сказала: – Я збрехала тобі про випробування довгими ножами.

– Як?

– Я бачила, що ти програєш…

– Що?

– І якби я тобі не допомогла, ти б занепала духом іще на сьомому порізі, і зараз на твоєму місці сидів би Фадавар. Я шепотіла тобі «Витримай!», і ти наказувала собі, повторюючи це слово за мною.

Насуаду аж холодом пройняло від її слів. Якщо Елва казала правду, то це означало, що тепер вона в ще більшому боргу перед нею. Але як би там не було, Насуаді страшенно не подобалось, коли нею хтось командував, навіть якщо це й пішло їй на користь, тож вона сказала:

– Схоже, я знову маю тобі дякувати.

Елва хриплувато, зовсім не по-дитячому, захихотіла й відповіла:

– Бачу, ти не любиш дякувати, але це дрібниці. Можеш не перейматися, адже я ніколи не ображусь на тебе. Ми просто даємо одна одній користь, от і все.

Елвина відповідь збентежила Насуаду, але вже наступної миті вона з полегшенням зітхнула, почувши, як один із гномів, що охороняв її намет, вдарив сокирою об щит й оголосив:

– Знахарка Анжела просить, щоб ви її прийняли, леді Нічні Кроки!

– Нехай заходить, – озвалась Насуада, підвищивши голос.

Анжела, обвішана торбами та кошиками, тут-таки влетіла до намету. Кучеряве волосся знахарки, як завжди, нагадувало грозову хмару, а біля її ніг крутився кіт-перевертень Солембум. Помітивши Елву, він одразу ж задріботів до неї, вигнув спину й став лащитись об її ноги.

Знахарка тим часом поставила торби та кошики на землю й, розправивши плечі, трохи стривоженим голосом мовила:

– Тобі не здається, що останнім часом я тільки те й роблю, що панькаюся з тобою та Ерагоном? І все тому, що ви чомусь ще й досі не збагнули, що варто уникати всіляких небезпек, а тим паче, не пробувати порізати себе на дрібні шматочки. – Потім знахарка швидко підскочила до Насуади, розмотала один із бинтів на її правій руці й, невдоволено цмокнувши губами, продовжила: – Зазвичай цілитель питає у хворого, як той почувається, а пацієнт має прошипіти крізь стиснуті зуби: «О, вже краще»… На що цілитель відповідає: «Це добре, дуже добре. Більше посміхайтеся, і тоді ви швидше одужаєте!»

– Краще скажи мені, чи я взагалі одужаю? – поцікавилась Насуада.

– Ти б одужала дуже швидко, якби я могла скористатися магією, щоб загоїти твої рани. Але оскільки я не можу цього зробити, то зараз мені важко сказати щось напевне. Тобі доведеться якийсь час потерпіти, і було б дуже добре, якби в жодну з твоїх ран не потрапила інфекція. – На мить знахарка відірвалась від роботи, пильно глянула Насуаді в очі й спитала: – Ти хоч розумієш, що в тебе залишаться шрами?

– Залишаться, то й залишаться.

– А й справді, нехай собі залишаються, – спробувала покепкувати з неї Анжела, проте Насуада глухо застогнала й аж зіщулилась, коли та почала зашивати першу з її ран.

Упоравшись, знахарка змастила всі рани товстим шаром мазі, виготовленої з трав. Краєм ока вона спостерігала за тим, як Солембум стрибнув на стіл і всівся поруч із Елвою, а потім, сподіваючись, що ніхто того не помітить, потягнувся своєю великою волохатою лапою до тарілки Елви й швиденько поцупив звідти окрайчик хліба. За мить від нього вже не лишилось жодної крихти. Ласо облизуючись, Солембум насторожено водив китичками вух, дослухаючись до брязкоту обладунків Нічних Яструбів, які походжали довкола намету.

– Барзул, – буркнула Анжела. – Тільки чоловікам могло спасти на думку різати себе, щоб визначити, хто з них найголовніший. Йолопи!

Насуада, незважаючи на нестерпний біль, усе ж таки посміхнулась.

– Що правда, то правда! – мовила вона.

Щойно Анжела закінчила накладати останню пов'язку на зап'ясток Насуади, як гном, що стояв на вході до намету, голосно вигукнув: «Стій!» Потім пролунав брязкіт металу, й Насуада зрозуміла, що її вірні охоронці схрестили мечі, заступивши дорогу невідомому прибульцю до її намету.

Не гаючи ані хвильки на роздуми, дівчина миттю вийняла з піхов, вшитих у свій корсет, чотиридюймового ножа. Тримати його металеве руків'я було дуже важко, адже пальці Насуади стали зовсім неслухняні. Здавалось, що руки не відчувають нічого, окрім гострих пекучих смуг, що врізались у її шкіру.

Анжела й собі невідомо звідки вихопила кинджал і заступила собою Насуаду, прошепотівши якийсь рядок прадавньою мовою. Солембум тим часом зашипів і стрибнув до своєї хазяйки – його шерсть настовбурчилась, через що гігантський кіт здавався ще більшим, аніж був насправді.

І тільки Елва продовжувала безтурботно жувати собі хліб. Здавалося, що до цього переполоху їй не було жодного діла. Вона відламувала невеличкий шматочок, уважно його вивчала, тримаючи двома пальцями, ніби якусь небачену досі комаху, потім умочала хліб у кубок з вином і починала швиденько його їсти.

– Моя пані, – долинув знадвору чоловічий голос. – 3 північного сходу наближаються Ерагон і Сапфіра!

Почувши добру звістку, Насуада сховала ножа, підвелась із силою зі стільця й сказала Анжелі:

– Допоможи-но мені вдягнутись.

Знахарка тут-таки схопила Насуадину сукню, швиденько натягла її дівчині на ноги, а потім дуже обережно просунула її руки в рукави. Переконавшись, що все гаразд, Анжела й Елва хутко затягли шнурівки на її спині, й незабаром Насуада була готова до прийому.

Зиркнувши на свої руки, дівчина побачила, що її забинтовані рани прикриті рукавами сукні.

– Я маю ховати чи показувати свої рани? – поцікавилась вона.

– Та як тобі сказати, – відповіла Анжела. – З одного боку, твій народ та інші раси ще дужче стануть тебе поважати, а з другого – твої вороги, побачивши їх, знатимуть, що ти слабка й вразлива… Одним словом, це риторичне питання… Це нагадує мені ситуацію з чоловіком, який утратив великого пальця… Хтось може сказати про нього – «Він каліка», а хтось – «Він славний воїн, бо втратив тільки палець, тимчасом як міг утратити цілу руку!»

– Твої порівняння якісь дуже дивні.

– Дякую.

– Випробування довгими ножами – це змагання сили, – раптом озвалась Елва. – І вардени, і сурданці добре це знають. Ти пишаєшся своєю силою, Насуадо?

– Відріжте рукава, – тут-таки наказала Насуада, проте, побачивши, що Анжела й Елва вагаються, додала: – Швидше! Від самісіньких ліктів. І не хвилюйтесь, сукню мені перешиють.

Кількома вправними рухами Анжела миттю відчикрижила рукава й кинула їх на стіл.

– Елво, – мовила Насуада, гордо підвівши голову, – коли відчуватимеш, що я можу знепритомніти, будь ласка, скажи Анжелі, щоб вона мене підхопила. То що, почнімо? – І з цими словами вони всі залишили намет. Насуада крокувала попереду, за нею йшли Елва й Анжела, а Солембум ступав своїми м'якими лапами трохи віддалік.

Охоронець-гном віддав наказ, і шестеро Нічних Яструбів оточили Насуаду та її почет: гноми й люди розташувались попереду й позаду, а велетенські ургали, у вісім футів заввишки, прикривали їх із боків. Сонце повільно наближалося до обрію, й небеса огортали своїми золотаво-пурпуровими крилами верхівки наметів табору варденів. На землю почали спускатися перші сутінки, і вартові запалили багаття та факели, що вихоплювали їхні суворі, зосереджені лиця з обіймів пітьми. На півдні в небо здіймалися хмари чорного диму, затуляючи горизонт і Палаючу рівнину, що залишилась на відстані півтори ліги позаду. На заході бовваніла лінія буків та осик, окреслюючи русло річки Джиєт, на якій стояв човен «Драконове крило», що його викрали карвахольські селяни на чолі з Джоудом та Рораном. Проте очі Насуади були спрямовані на північ, туди, де на обрії з'явились примарні обриси Сапфіри, яка вже починала знижуватись. Останні промені сонця вигравали на її лусці, огортаючи дракона блакитним ореолом, через що той нагадував безліч зірок, які падали з небес.

Картина, що постала перед Насуадою, була така чудова, що дівчина застигла на місці, мов зачарована, і дякувала долі за те, що їй пощастило побачити таку красу. «Вони в безпеці!» – подумала Насуада й полегшено зітхнула.

Воїн, який приніс звістку про прибуття Сапфіри, – худорлявий чоловік із густою неохайною бородою – вклонився й шанобливо мовив:

– Моя пані, тепер ви бачите, що я казав вам щиру правду.

– Авжеж! Напевно, у тебе дуже гострий зір, якщо ти помітив Сапфіру раніше за всіх. Як тебе звати?

– Глетчер, син Хардена, моя пані.

– Дякую тобі, Глетчере. Ти можеш повертатися на свій пост.

Ще раз шанобливо вклонившись, чоловік поспішив на край табору.

Не зводячи очей із Сапфіри, Насуада попрямувала між наметами до великої галявини, яку залишили для того, щоб Сапфіра могла злітати й приземлятися. Охорона й почет крокували поряд із нею, але Насуада майже не звертала на них уваги, так їй кортіло побачити Ерагона й Сапфіру. Усі попередні дні дівчина дуже хвилювалася за них – і як ватажок варденів, і як їхній друг.

Сапфіра летіла швидко, ніби яструб, проте її ще й досі відділяли від табору кілька миль. Тим часом довкола галявини зібралася ціла юрба воїнів: люди, гноми й навіть сірошкірі ургали, що приєдналися до повстанської армії на чолі з Нар Гарцхвогом, який височів над людьми, котрі його оточили. Неподалік стояв і король Орин, а поруч із ним його почет: Нархейм – гном-посланець, який посів місце Орика, коли той поїхав до Фартхен Дура, Джормандер, решта членів ради старійшин та Арія.

Побачивши Насуаду, струнка ельфійка стала пробиратися до неї крізь юрбу, і навіть тоді, коли над воїнами залопотіли Сапфірині крила, вони не дивились на небо, бо їхні погляди були прикуті до Арії, яка виглядала просто вражаюче. Вона була вбрана у все чорне, а її ноги облягали високі боти. Ніби в справжнього чоловіка, на стегні ельфійки висів меч, а на спині – лук і сагайдак. Обличчя Арії було кутастим, ніби в кішки, а рухалась вона так граційно, що в її ході можна було помітити як надзвичайну силу, так і вміння вправно володіти своєю зброєю.

Насуаді завжди здавалося, що Арія трішки грубувата як для дівчини, проте вона була переконана в тому, що навіть якби Арію вбрали в якесь мішкувате дрантя, то вона все одно виглядала б куди більш владно й привабливіше, ніж багато хто з підлеглої їй знаті.

Спинившись перед Насуадою, Арія кивнула на її рани й з легкою посмішкою сказала:

– Як говорив поет Еарне: «Стати на шлях болю заради народу країни, яку ти любиш, – це найкращий учинок, що його можна колись здійснити». Я знала всіх ватажків варденів. Вони були мужніми чоловіками й жінками, та ніхто з них не міг зрівнятись із Аджихадом. Але ти перевершила навіть його.

– Твоя думка є великою честю для мене, Аріє, однак я боюся, що коли моя зірка й справді палає аж так яскраво, то вона може затьмарити зірку мого славного батька.

– Вчинки дітей – це перевірка того виховання, яке вони отримали від своїх батьків. Палай, наче сонце, Насуадо, бо чим яскравіше ти палатимеш, тим більше буде людей, які поважатимуть Аджихада за те, що він виховав тебе як справжнього воїна, і тепер ти вправно керуєш цілим військом у такому юному віці.

Насуада вдячно схилила голову, бо слова Арії припали їй до серця, а потім посміхнулась і мовила:

– Юний вік? За нашими мірками – я вже зовсім доросла жінка.

Арія здивовано глянула на неї своїми зеленими очима.

– Твоя правда. Але якщо зважати не на роки, а на мудрість, то для моїх побратимів жоден із людей, окрім Галбаторікса, не є мудрим.

– А як же я? – обурилась Анжела.

– Заспокойся, – мовила Насуада, – ти не можеш бути значно старшою за мене.

– Отакої! Ти плутаєш зовнішній вигляд із віком, а мала б куди більше розумітися на цьому, зважаючи на те, скільки часу ти спілкувалася з Арією.

Але перш ніж Насуада встигла спитати, скільки ж усе-таки років Анжелі, вона відчула, як хтось добряче смикнув її позаду за сукню. Озирнувшись, дівчина побачила стурбовану Елву, яка поманила її до себе своєю маленькою долонькою. Насуада миттю схилилась вухом до Елвиних вуст, і дівчинка прошепотіла:

– А Ерагона чомусь нема на Сапфірі!

У Насуади аж у грудях похололо. Уривчасто дихаючи, вона глянула вгору: Сапфіра кружляла прямісінько над табором на висоті близько тисячі футів, а її велетенські крила, схожі на крила кажана, здавалися чорними на тлі темного неба. Дівчина дуже добре бачила черево дракона, його білі кігті, але того, хто сидів у нього на спині, наразі було неможливо розгледіти.

– Звідки ти знаєш? – спитала вона майже пошепки.

– Я не відчуваю ані його болю, ані його страху. Там угорі Роран із якоюсь жінкою, швидше за все, з Катріною, і більше нема нікого.