Текст книги "Борозна у чужому полі"

Автор книги: Иван Корсак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 10 страниц)

Врешті через сім років таки вдалося домовитися про видання збірника, але побачив він світ лиш че– рез одинадцять літ, відколи Григолюк почав кло– потати. В Україні у видавництві «Наукова думка» двотомник праць з теорії пружності з друкарських машин зійшов через дванадцять років.

Здаватися  вже  почало,  що   отой   лід цензурно– го переляку таки зрушено: взявся Едуард Іванович клопотатися про видання «Роботи з питань вищої освіти» – величезний досвід Степана Прокоповича викладання в європейських та американських уні– верситетах міг би вельми знадобитися… Тим паче ідею підтримали найкращі фахівці.

Але тут почалися пригоди, які важко якоюсь логі– кою пояснити. Зданий рукопис, що складався з мо– нографії та шести статей, сперш добряче вилежався в московському видавництві «Вища школа», тоді по– радили забрати рукопис, і Едуард Іванович здав його

в «Вищу школу», у Київ. Звідти, зазнавши відмови, перекочовує праця в «Наукову думку» і нарешті – у видавництво Московського університету, де руко– пис за нез’ясованих причин… губиться. Неофіційно ж знайомі Григолюка казали, що перепоною стали окремі фрази про «вільне життя» під кремлівською зіркою – ті фрази хоч і зняли при перекладі, та все ж… Хоч і з мукою, але перші видані книги Степана Прокоповича вселили надію Григолюку, що вдасть– ся опублікувати вибрані праці в серії «Класики нау– ки». Ідею підтримали академіки П. Капиця, Л. Сєдов і В. Новожилов. Вони направляють колективного листа віце-президенту Академії наук СРСР О. Ви– ноградову, обґрунтовуючи потребу видання ювіле– єм: «В цьому зв’язку вважаємо доцільним публікацію до ювілейної дати вибраних праць С. П. Тимошен– ка в серії «Класики науки», редакційну колегію якої в даний час очолюєте Ви. Вважаємо, як редактора праць С. П. Тимошенка належить запросити члена– кореспондента АН СРСР Е. І. Григолюка, якому    і

доручити скласти проспект видання».

Тяжко знову думали в Академії наук, аж доки че– рез два роки не помер її віце-президент О. Вино– градов, до якого й зверталися. Змайнула було на– дія, коли головою редколегії цієї серії став академік Петро Капиця. На розгляд редколегії йде чергове прохання: «Необхідність цього видання не викли– кає сумнівів. Ініціатива надходила від члена-корес– пондента АН СРСР Е. І. Григолюка, який, як це за– значалося в попередньому листі, рекомендується редактором видання, оскільки то він видав до цього чотири томи оригінальних робіт С. П.  Тимошенка і має особисті контакти з С. П. Тимошенком впро– довж майже п’ятнадцяти років, і саме він повністю

підготував рукопис вибраних праць С.П . Тимошен– ка до друку».

Дивовижним чином клопотання розглядають чомусь за відсутності голови редколегії П. Капиці і ухвалюють рішення: «Видати книгу в обсязі 15 д. а. в малій серії. Просити академіка Работнова очолити підготовку  видання».

Це була відмова, до того ж навіть не вельми де– лікатна. Работнов згодом зізнається Григолюку, що ніяких пропозицій він редколегії не робив, ніхто з ним не розмовляв і взагалі цією справою займатися він ніякого наміру та бажання не має.

Едуард Іванович Григолюк чимало часу свого присвятив історії механіки. Врешті в нього зібрало– ся близько півтори тисячі запитань, які він вирішив обговорити з людиною, що, як жодна інша, знала проблематику, – зі Степаном Прокоповичем. Об– мінялися листовно думками, і Тимошенко запросив приїхати до нього в ФРН, у місто Вупперталь, де він мешкав на той час у доньки. Академія наук СРСР підтримала ідею і згідна була відрядити Григолюка десь тижнів на три в наукове відрядження.

На біду, це відрядження збіглося з потребою від– рядити ще трьох вчених у «капіталістичні» країни. Отож питання потрапило аж у найвищі інстанції і розглядалося під головуванням Михайла Суслова, того самого секретаря ЦК КПРС, який дубовим мисленням своїм заслужив довге й сумне відлуння.

– Як це так? – обурювався Суслов. – Всі пачкою їдуть на зустріч з емігрантами, які покинули нашу соціалістичну  Вітчизну?

І на відрядженні Едуарда Івановича було постав– лено хрест. З серця Григолюк порвав свій зошит з півтора тисячами запитань до одного з найкваліфі-

кованіших фахівців світу і ті жмути паперу викинув у сміттєпровід.

Збіжать роки, у сотнях російських видань вже пи– сатимуть про Степана Прокоповича Тимошенка, як про «выдающегося ученого-механика». І не забува– тимуть при цьому додати: «российский ученый»…

– 34

У душі Олександра Сергійовича, наче на гой– далці, вже не перший місяць сумніви хилита-

лися: братися йому за цю роботу чи ні? Гойдалка, як не підштовхувати, небавом сама приспиниться, а от сумніви спинятися не хотіли ніяк. На цім полі, не скрізь ораному, що зветься історією архітектури східноєвропейських земель, зростає посіяне з руки поляка і німця, француза і росіянина, британця та італійця, лише з руки української так рідесенько проросло…

Олександр Сергійович давно б за цю публікацію взявся, якби не муляв десь у середку острах, дійсний чи мнимий, що звинуватять його принаймні у не– скромності: бач, як виставляє мало не на найперші ролі рідного батька, Сергія Прокоповича Тимошен– ка, та і себе, сердешного, не забув по дорозі…

Врешті в якийсь момент він подужав себе та пересилив. І нехай, нехай хтось дорікне нескром– ністю, хтось посперечається про  деталі,  поскубе за неточності, бо де ж тут, на іншому континенті, першоджерела надійні знайти? Але він таки покла– де на папір йому відоме, бо ж не може лишитися батько тільки автором надгробної плити на могилі Симона Петлюри в Парижі чи надгробка на могилі Миколи Лисенка… Інакше попливе все за плином ріки часу, і не знайдеться верші, якою б прожите виловити можна було.

Він розмістить свою публікацію у  квартальнику

«Вісті Товариства інженерів в Америці». Олександр писав швидко, потім поправить, хіба полишав перо,

як руку від втоми судома хапала: «Українська архі– тектура в ХХ столітті. Олександер Тимошенко».

«На тему української архітектури в ХХ столітті майже нічого нема в друкованій літературі, тим-то дуже важко зібрати належні дані чи згадати про всі видатніші будови, що їх створили українські архітек– тори за останніх 50 років на всіх українських   землях.

Довгий час бездержавного існування українського народу спричинився до занепаду не тільки політич– ного, а в чималій мірі й культурного життя. На по– чатку 19-го століття російський уряд заборонив був будувати будинки в українському стилі та почав на– саджувати в урядовому тоді російському стилі. «Прі– сутственниє мєста», пізніше Покровський монастир

– церква на Львівській вулиці та інші будови замаячіли в м. Києві. Проте, незважаючи на заборони й утиски наїзників, національне і культурне відродження укра– їнського народу в минулому столітті неминучо спри– чинилося й до відродження української архітектури з початком нашого століття. Це відродження відбува– лося приблизно одночасно з різким зворотом у сві– товій архітектурі. Після безпроглядної безідейности, копіювання різних стилів і декорування їхніми еле– ментами тогочасних будівель, що вже прогресували щодо конструкції, починається доба шукання нових форм, згідних з новими конструкціями та новими призначеннями будинків.

Україна, хоч і під чужою владою, все ж таки не гу– бить духовних зв’язків з Європою. Іще в минулому столітті чимало наших людей виїздило до Західньої Європи. Згадаймо хоч би математика Остроград– ського, що мав перше признання від паризької Ака– демії наук, визначних мистців кінця минулого    або

початку нашого століття, що студіювали або працю– вали в Парижі, – Сергія Васильківського, Михайла Ткаченка й інших. Так само європейська архітекту– ра тих часів мала великий вплив на дальше поколін– ня українських архітекторів, що студіювали тоді в Петербурзі (Микола Дамиловський, Лінник, Сергій Тимошенко та пізніше Д. Дяченко). У Петербурзі тоді навіть заклався був у 1902 році окремий гурток українців – студентів архітектури; за першого голову того гуртка був Сергій Тимошенко».

Дякувати Богу, хтось із них ще топче ряст, та ба– гацько уже в засвітах… І створене, викреслене і ви– будоване далеко не все збереглося: надто віхоли, вогненні й криваві, витанцьовували над цією зем– лею… Чхати було німчурі, що будинок вона руйну– вала в Полтаві, дім, який другі народини національ– ної  архітектури засвідчував.

«Економічний розвиток України в тих часах вису– вав нові архітектурні завдання (електрифікація, нові залізниці, житлове будівництво). Тоді запроваджува– но самоврядування, з’явилися земства, які часто-густо підпадали під вплив українців; а що ці земства мали в пляні своєї діяльности й будівництво шкіл, музеїв та своїх будинків, то ці будівлі іноді проектувалося в то– гочасному  українському стилі.

Приблизно тоді саме почало з’являтися більше роз– відок з історії українського мистецтва і, зокрема, архі– тектури. Треба згадати головніші з них:Данила Щер– баківського  «Українське  мистецтво»  та Павлуцького

– «З історії церковного будівництва». Священик Ю. Сіцінський (батько В. Січинського) видав кілька роз– відок про старовинні церкви, головно з Поділля, і між

іншим про Сутковецьку твердиню – церкву.

В «Історії російського мистецтва» Ігор Грабар при– ділив чимало місця українському  бароко.

За першу спробу будови в українському новому стилі треба вважати будинок Полтавського земства. Історія проекту цього будинку така. Полтавське зем– ство замовило було проект у архітектора Ширшова, який і виконав його в сучасному тоді модерному сти– лі з віденським впливом. Але відомий український ма– ляр Сергій Васильківський переконав членів земства, що, мовляв, «своя хата повинна бути в своєму стилі». Після довгих суперечок було доручено Васильківсько– му (у Харкові) зробити три різні шкіци фасаду (чола) будинку. С. Васильківський замовив ще один шкіц у архітектора Піскунова, другого прізвища, на жаль, не пригадую, а третій шкіц виконав він сам з допомогою молодого архітектурного кресляра Василя Кричев– ського. Це було 1907 року.

Управа земства прийняла шкіц оформлення фаса– ду й внутрішньої архітектури Васильківського – Кри– чевського. Васильківському було доручено внутрішню декорацію, яку він, з допомогою таких видатних укра– їнських малярів, як Самокиш, Беркас, Ткаченко, і вико– нав. Кричевському було дано стипендію на вивчення пам’яток старих українських  будівель.

Будування будинку Полтавського земства тривало 5 років. Цей будинок за нормальних обставин не яв– ляв би собою щось надзвичайне, тим більше, що тоді на Україні повстали імпозантніші будівлі. Але інші бу– динки не відбивали й не мали на собі рідних мотивів і традицій, тим-то цей будинок Полтавського  земства й має значення, як зразок відродження української ар– хітектури. Після цього більше архітекторів взялося до праці над створенням свойого рідного    будівництва,

І нехай дорікають синові, що знову згадає бать– ка. Але ж до виходу книги Данила Щербаківського

«Українське мистецтво», що в Празі побачила світ у двадцять шостому році, він теж рук докладав. Того самого Данила Михайловича Щербаківського, що в Першу світову як командир гарматної батареї стрі– ляти забороняв навіть у той бік, де церкви і дзвіниці, того самого, що УНР разом розбудовував, співтвор– ця Української академії мистецтв, професора тої ж Академії, а ще Археологічного та Архітектурного інститутів. Того самого професора, що в час при– ходу російського більшовика дрова на пристані роз– вантажував та пиляв, аби вижити, харчувавсь лобо– дою, професора, автора понад сорока друкованих праць та десятків ще не досліджених рукописів, що, зацькований, кинувся з мосту під Києвом у Дніпро…

Костянтиноградське земство оголосило було кон– курс на будинок в українському стилі. Першу пре– мію дістав архітект Сербінов (проект під впливом українського бароко). У Києві Кричевський деко– рує українськими орнаментами чиншовий буди– нок проф. Михайла Грушевського (знищений 1918 року внаслідок гарматного обстрілу Києва військом полковника Муравйова). Сергій Тимошенко того самого часу проектує й будує чиншові будинки в Києві для  Лаврентьєва (Маріїно-Благовіщенська), а пізніше Саксаганського вулиця) та для Юрченка (Контівська вул.). Він же, бувши головним архітек– тором будування Північно-Донецької залізниці, проектує будинок дирекції та всі будинки цієї за– лізниці, причому, за згодою її власників у пізніших будівлях йому щастить застосувати українські еле– менти. Незабаром запросили його спроектувати всі будинки для Чорноморсько-Кубанської залізниці, в управлінні якої були переважно українці (Безкров– ний, Живило, Рабовол). Але через переобтяження працею в Харкові С. Тимошенко порадив їм архі– тектора Кузьмина з техніками Александровичем та Троценком (пізніше проф. архітектури в Харкові за большевиків). У Катеринославі (Січеславі) архітект Фетісов (росіянин з походження), великий знавець української архітектури, спроектував будинок під кіно в українському стилі для Хреннікова. У Харкові С. Тимошенко проектує чиншові будинки в укра– їнському стилі для Бойка (вітражі та декоративні панно Васильківського), для Попова на Катеринос– лавській вул., для Томіцького та інших. Харківський єпископ оголошує конкурс на церкву в українсько– му стилі на передмістю Харкова – Москалівці. За цей проект першу премію одержав С. Тимошенко.

То був дивовижний спалах, бо тих «українських» років і жменьки не набереться, думалося Олексан– дрові Тимошенку, що звірявся з батьковими записа– ми, нечисленною літературою, яку вивезти вдалося за океан…

«У Галичині перед 1-ю світовою війною україн– ських архітектів було небагато. Обсяг їхньої праці також був обмежений і сходив до внутрішньоукраїн– ських завдань, а саме – церкви, народні доми та при– ватні школи. У Львові з таких будинків можна назвати Бурсу Василіянок (архітект Левинський) на вул. По– тоцького, будинок «Дністра» на Руській вул., Музич– ний інститут ім. Лисенка за проектом Левинського, проект українського театру Гр. Пежанського та ба– гато церков у псевдовізантійському  стилі (архітект Т. Нагірний).

Цікаво, що українське бароко, з якого так багато маємо пам’яток у Львові, не мало великого впливу на відродження української церковної архітектури в Га– личині.

Архітект Александр Лушпинський видає альбом власних рисунків сільських церков у Галичині та сам проектує кілька церков. Під час 1-ї світової ві– йни група галицьких архітектів-українців (між ними Лушпинський і Нагірний) опрацьовують шкіци май-

бутньої відбудови українського села після відступу російського військового наїзника. На жаль, із цих планів нічого не було переведено в життя, бо неза– баром почалася війна з Польщею, яка, унаслідок цієї війни, окупувала Галичину.

Наприкінці 1-ї світової війни, коли в Російській імперії сталася революція й відновилася Українська Держава, українські архітекти на Наддніпрянській Україні здобули широке поле для своєї діяльности. Архітект С. Тимошенко проектує всі будинки на за– лізниці Федорівка – Скадовське, М. Дамиловський, перебуваючи в Харкові, працює над проектами бу– динків для залізниці Гришино – Рівне, що тоді її по– чали будувати. У Харківський міській управі працює архітект Лінник і допомагає затвердженню проектів будинків в українському стилі, незважаючи на про– тести тамтешніх росіян. У Харківському земстві пра– цює архітект Сердюк. Приватне бюро С. Тимошенка в Харкові опрацювало тоді плани забудови трьох міст у Донецькому промисловому районі з усіма церква– ми, школами й міськими будинками в українському стилі. Проекти були закінчені, але потім усі пропа– ли у Харківській Чека 1920 року. 1918 року українська влада доручає С. Тимошенкові переробити проект Київського двірця, але внаслідок політичних подій ця праця далі прелімінарних шкіців не пішла, і вже під час московсько-большевицької окупації дворець у Києві збудовано за проектом архітекта Вербицького (автора ковельського двірця 1907 року).

Крім чисто архітектурної праці, українські архі– текти з допомогою мистецьких виставок намагають– ся збудити в українському суспільстві зацікавлення своїм старовинним  та  новим  будівництвом.  Одна з найактивніших мистецьких організацій, а може,   і

єдина того часу, була в Харкові, де гуртувалося тоді багато українських мистців, відомих і поза Україною, як ось: С. Васильківський, Самокиш, Ткаченко (пе– реважно перебував у Парижі, відомий мариніст), а з архітектів – С. Тимошенко, Фетисов, Лінник, Сер– дюк та в Києві Дамиловський і Дяченко. Художньо– архітектурне товариство улаштувало кілька річних виставок, де, крім малярства та скульптури, були нові архітектурні праці та багато матеріялів з народнього будівництва. Під редакцією С. Васильківського ви– дано альбоми українських орнаментів. Сергій Тим– ошенко підготував збірку зі старовинного будівни– цтва на Харківщині; – ці матеріали загинули в Чека разом із цілим архітектурним архівом С. Тимошенка та деякими збірками Фетисова».

Оповідав через роки Іван Шовгенів, що після обшуку помешкання Тимошенків у Харкові чекіс– ти вивезли з нього дві вантажних машини разом з книгами, кресленнями і документами батькового конструкторського бюро. Чимало було серед того добра матеріалів та досліджень з історії українсько– го архітектурного стилю, проектів ще не зведених будівель та іншої документації. Як оповідав Шовге– нів, професор Микола Сумцов, попри своє таке бла– геньке здоров’я, ще довго оббивав пороги тодішніх совдепівських канцелярій, марно силячись виряту– вати бодай щось від російських грабіжників.

архітектури. На жаль, з приходом большевицької влади, професорів – свідомих українців – усунено, з тодішніх українських большевиків. Яких своєю чер– гою пізніше так чи інакше заступили «певніші» ро– сійські або жидівські професорські сили.

З побуту галицьких українців у Києві залишилася дуже гарна пам’ятка церковного будівництва – не– велика дерев’яна греко-католицька церковця, що її збудував, здається, Іван Левинський (а може, На– гірний), на Павлівській вул. та, на жаль, большевики знищили її на самому початку свойого панування на Україні. Ця церковця, хоч і стояла на пустирях, якось більше виглядала природно в Києві, аніж цибулясті з балясниками церкви сусіднього, на Львівській вул., Покровського монастиря, що їх будували росіяни.

Іще перед Першою світовою  війною  для  Іва– на Бойка, заможного українця з Харкова, архітект Сергій Тимошенко спроектував в українському сти– лі дачну (відпочинкову) оселю біля Геленджика, над Чорним морем, але, здається, тільки курортний павільйон та ще один будинок встигли збудувати за цим проектом».

А ще Олександрові хоч штрихами, хоч пунктиром хотілося окреслити, де ж ти є, національна архітек– туро, як велося тобі, коли з моці останньої тужилась вижити, не датися розтоптати і знищити?…

уряді, тому при змінах влади доводилося конспірува– тися. С. Тимошенко, перебуваючи 1919 р. нелегально під Києвом, підготовляв повстання та Зимовий похід проти більшовиків, але одночасно виконав близько 15 шкіців різних будинків для майбутньої відбудови України. Два з них, – проект міської управи для провін– ційного українського міста та проект 9-банної церк– ви на 3500 чоловік, – опубліковано у виданні «Група Празької Студії – 1926 р.». Дмитро Антонович, даючи оцінку цих праць, вважає проект цієї 9-банної церк– ви за один з найцікавіших проектів у процесі розвитку української церковної архітектури. Архітект Дяченко працював тоді над проектами шкіл та інших будівель.

Від 1921 року українську архітектуру можна поді– лити на дві цілком відмінні течії. Перша – незалежна від політичної контролі праця в Польщі (Галичина, Волинь), на Підкарпаттю, у Чехословаччині та за океаном – у Канаді й США. Друга – на більшій части– ні української території, де архітектура, як і ціле укра– їнське культурне життя, перебуває під контролею московської окупаційної влади. На Великій Україні, через залежність від Москви, українська архітектура підупадає, бо черпання мотивів з українського баро– ко вважається за великий злочин. Крім декількох бу– динків, як ось Лісовий інститут у Києві за проектом Д. Дяченка чи готель та музей на могилі Шевченка – архітекта Василя Кричевського, які проскочили повз російську цензуру, решта будівель, приблизно від 1927 року аж до останнього часу, будується на загаль– ноімперський кшталт, і мають вони ті самі напрям– ки й архітектурні ідеї, що й архітектура російська. Треба визначити, що й  більшість  архітектів тепер на Україні – росіяни. З цих часів для характеристики слід подати такі визначні будинки з 1925–1929 років,

як Харківський поштамт (доба конструктивізму) та будинок Держпрому в Харкові – архітектів Серафи– мова й Кравця. На них помітний вплив російського кубізму. Багато ліпший пізніший комплекс архітектів Серафимова й Зандберга з 1990 року, де дуже поміт– ний вплив конструктивізму Західної Європи (Корбу– зьє, Гропіус та Лукарти – брати). У такому або, може, й гіршому оформленні збудовано кілька будинків у Кривому Розі, Сталіно (Юзівка)  та в інших містах. Ці будинки на 90% навіть мало модерні, а так, якась мішанина запозичених мотивів з віденського модер– нізму 1910-х років, спрощених і застосованих досить неохайно. Яскравим прикладом такого будівництва міг би бути будинок Універмагу в Києві, цілком зруй– нований за Другої світової війни».

Про руйнування Хрещатика і універмагу при тім числі Олександрові Сергійовичу оповідав  знайо– мий, він бачив місто лиш проїздом, з вікна авто, і не міг судити в деталях, що обвалилося, що вціліло. А от руйнування таланту мистців Олександрові довелося бачити, хоч і не вживу, на фото, але вони були крас– номовні вельми. Під «пролетарський» стиль совіт голив і стриг усіх, навіть найталановитіших не обми– нала ота державна гребінка. Тамбовські «пєтушки» раптом силилися закукурікати на чужих домівках…

і будинок Верховної Ради в Києві (архітект Заболот– ний). Найбільше шкода, що на будування цих будин– ків були знищені такі блискучі пам’ятки української архітектури, як Михайлівський монастир, військовий Микільський собор та багато інших. До ілюстрації, як у Совєтах підведено архітектуру під одну лінію, не зайво буде згадати український павільйон на сіль– ськогосподарській виставці в Москві 1939–1940 років за проектом архітектів А. Тодзія та Чванченка. Диву– єшся, чому цей павільйон має назву український, а не казахстанський чи якоїсь іншої азійської народности. На жаль, мені не пощастило знайти ніяких матеріялів з того, що будують тепер в Україні. Проте виходячи із загального совєтського напрямку, можна припус– тити, що там панує ніби «пролетарський», а в дій– сності зближений до самодержавного миколаївсько– го, класицизм. На конкурсі колгоспних будиночків я бачив для України хати, прикрашені без жодного смаку й потреби українським орнаментом. Були такі самі хати, прикрашені також московськими «пєтуш– камі» (півниками) для російських районів. Як бачи– мо, архітектурна спадщина буде жахлива, і свого часу потребуватиметься дуже багато праці, знання та ар– хітектурного смаку, щоб усунути ці пам’ятки росій– ського варварства. Колись українці зрозуміють, чому треба було усунути російський Собор з історичної Саської площі у Варшаві. Будівлі, що нагадують по– літичне поневолення, не становлять і не можуть ста– новити архітектурної вартости».

Інколи таке трапляється у житті: яскраві особис– тості волею обставин збираються в одному місці, утворюють сузір’я, яке світитиме довгий час, і не тільки при житті цих особистостей; обставини так зібрали непересічних митців тоді у Львові…

«Між Першою та Другою світовими війнами по цей бік большевицького кордону, хоч в обставинах теж матеріально та політично мало сприятливих, але без подиктованого згори напрямку, українські архітекти дaлі працюють над розвитком відроджен– ня української архітектури. На якийсь час Львів стає осередком еміграції мистців з Наддніпрянської України, і 1922 року заклався був тут гурток діячів українського мистецтва під проводом Петра Івано– вича Холодного.

До гурту свіжих емігрантів із Наддніпрянщини пристають видатні архітекти та мистці з Західної України. Олександер Лушпинський, Нагірний, Гри– цай виставляють свої архітектурні праці на трьох різних виставках поруч з Піщанським і Сергієм Тим– ошенком – архітекторами з Наддніпрянщини. Ми– кола Голубець – мистецький критик – популяризує українську архітектуру серед галицько-волинського громадянства. Архітект Піщанський та Володимир Січинський працюють над дослідами стародавньої архітектури. Вийшли тоді праці В. Січинського про стародавню архітектуру Крехівського монастиря та обміри типової хати біля Львова. З присланих про– ектів на конкурс, оголошений з приводу перебудо– ви Національного музею у Львові, знаємо проекти Піщанського, Пежанського, Лушпинського та С. Тимошенка. С. Тимошенко робить шкіц до проекту будинку українських техніків у Львові, проект Оселі українських журналістів та проект і одночасно до– глядає над перебудовою церкви на Левандівці. Він також проектує церкву на Клепарові (її забудовано), кілька приватних будинків та величезний комплекс монастиря Студитів у Зарваниці, що його замовив ігумен Климентій Шептицький, – з головною церк-

У стрімкій річці часу, істинно стрімкій, бо й не зогледівся ти, Олександре, як спливло відтоді май– же півтора десятка літ, полишився у пам’яті «острі– вець» – конкурс на проект костелу в Яновій Доли– ні. Храм мав вміщувати тисячу двісті мирян, хор на півсотні учасників та орган; проект, який захопив не тільки тебе: дванадцять учасників наважилися по– змагатися.

Здається, з тих пір тебе стали вважати самостійним художником, з почерком, що різниться від батьково– го. Празький успіх тепер не вважали вже випадковим.

тали премію майже всі, що їх зроблено в Новгород– ському стилі, і тільки один – в українському стилі, – мурована церква Е. Норверта. У цих часах декілька молодих українців студіюють архітектуру по різних чужоземних школах і, переймаючись ідеями, пробу– ють проектувати модерні будівлі. Як приклад, маємо модернізовану церкву за проектом архітекта Грицая на вулиці Потоцького у Львові. Дехто зі старших архітектів теж еволюціонує в напрямі модерної ар– хітектури (вілли в Крем’янці, Дубні та Луцьку архі– текта С. Тимошенка, кілька житлових будинків, між ними Тищенка біля Здолбунова, Сергія і Олексан– дра Тимошенків). Але в церковному будівництві, на жаль, нема спроби створити модерну церкву, цілком вільну від впливу старих стилів. Проф. Січинський пробує вернутись у церковному будівництві до ві– зантійських мотивів (церква на Закарпатті), вико– ристовуючи вже модерну залізобетонову конструк– цію для бань; кілька дерев’яних і мурованих церков на Волині С. Тимошенка. Архітект Левко Маслов робить шкіц церкви в кубістичному стилі й вистав– ляє його на виставці мистецького гуртка «Спокій». Тоді ж він публікує кілька коротеньких розвідок про волинські дерев’яні церкви та збирає дуже до– кладний матеріял з церковного будівництва в Лю– бомльському, Ловельському, Рівенському, Луцько– му та Костопільському повітах на Волині. На велику шкоду нам 1943 року німці розстріляли Л. Маслова, як закладника, матеріал, що його він зібрав, заги– нув для історії української архітектури; збереглася тільки невелика збірка про Холмські церкви, видана під час війни. З модерного напрямку треба згадати конкурсові проекти 1937 року на костел в Яновій Долині; одну премію дістав тоді Левко Маслов, а дві

Дивовижна річ… Вітри цього здичавілого століття вирвали   з  коренем   здебільшого   найталановитіших з українства, гнали й шпурляли, як висхлий типець, європейськими  витоптаними  і  випаленими  полями, а врешті й через океан перекинули; видавалося, вже ніколи те вирване коріння не зачепиться за ріллю і всохне навсігди. Аж ні, виявилося воно напрочуд жи– вучим. Не вартує тобі, Олександре, писати  найшир– ше про тих, хто підвалини клав, як твій батько. Мову вже можна повести про покоління наступне, твоїх ровесників.  От хоча  б про Юліана   Ястремського.

Вихованець університету Манітоби, Каліфорній– ського університету та Мангаттан-коледжу в Нью– Йорку, твій ровесник, стільки доброго вже зробив, що до нього і тутешній люд віру набув.

А хіба він такий одинак?

Від 1945 року група українських архітектів опи– нилась на чужині й цілком відірвалася від україн– ського ґрунту та від українських пам’яток. Молодша частина, вихована в чужих школах, часто-густо зо– всім не знає своєї архітектури та навіть не знає того, що робили її попередники. Тим часом у скупченнях української еміграції в Америці, Канаді, Австралії та в інших країнах існують архітектурні проблеми, і їх треба розв’язувати якнайліпше, щоб показати нашу культуру чужинцям, які до нас приглядаються. Куль– тура народів часто оцінюється архітектурою, тим– то від розуміння цього залежить майбутність нашої еміграційної архітектури. На наш погляд, досконала, оригінальна архітектурно, модерна церква станови– тиме нам і для тієї країни, де ми живемо, більший здо– буток, аніж поганенькі копії наших, хоч би й гарних, старовинних пам’яток. Очевидна річ, що нічого не робиться відразу; треба багато вкласти праці, щоб наше громадянство освідомило собі архітектурні проблеми та відповідно поставилося до належного й достойного нашої культури оформлення наших громадських домівок, церков та власних будинків. Досі відбулося тільки два архітектурних конкурси на еміграції: один 1946 року – на церкву в Мюнхені (першу премію дістав арх. Блакитний) і другий кон– курс на українську церкву в Канаді. І це вже великий поступ, хоч, може, їх наслідки багатьох архітектів не задовольняють. Навіть під впливом старих традицій треба творити, а не копіювати наявні будівлі. Одне з головних завдань архітектури – це пристосовування будівлі до оточення та застосування не пережитих іще конструкцій і форм, бо інакше ми тільки змен– шуватимемо вартість копійованих пам’яток, а не прославимо їх на чужині.

Досі більшість архітектурних проектів  в Амери– ці для українців виконували чужинці, і тільки від 1947 року існує в Нью-Йорку перше архітектурне бюро архітекта Юліана Ястремського, який спроектував ду– ховний інтернат у Вашингтоні та церкву в Станфор– ді, Нью-Джерсі. Сергій Тимошенко, перебуваючи від 1946 року у Ванкувері (збудована), в Саскатуні (збудо– вана), в Елдмонті, і перепроектував церкву в Торонто. Почав був також проектувати українську церкву для Буенос-Айреса....

Тяжко зробити повний огляд 50-літнього етапу в українській архітектурі, не маючи майже ніяких друко– ваних матеріялів, тому буду вдячний кожному читачеві цих рядків за доповнення та зауваження. Навіть із тих нечисленних архітектурних пам’яток багато знищено, архітектурні матеріяли по історії української архітек– тури. Належний розвиток може запевнити архітектурі тільки повна політична свобода та вільний обмін думок з іншими народами. Здобутки архітектури західного світу напевно будуть мати великий вплив на поновно відроджену українську архітектуру, яка, хочу надіятись, зможе імпонувати своїм і чужим не тільки традиційніс– тю, але й сучасністю та новими   здобутками».