Текст книги "Борозна у чужому полі"

Автор книги: Иван Корсак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 10 страниц)

«лопати», аби пересипати й перевіяти розкидану по світах статистику…

То окреме лише з його наукового ужинку, най– більш цитоване в пресі і на яке найчастіше зустрі– нути можна було посилання іншого вченого люду.

І Володимир Прокопович, несподівано навіть для себе, згоду дає на пропозицію візитерів із Вашингтона. На щастя, «у мізковому тресті» Рузвельта, як охрестили майже відразу команду цього президента, народ підібрався непересічний, башковитий, такий, як Адолф Оганес Берлі. З цим науковцем Володими– ру Прокоповичу доводилося ще коли зустрічатися у

Парижі, на пам’ятній мирній конференції, де Берлі представляв економічні питання Сполучених Шта– тів, згодом випадало спілкуватися вже як з виклада– чем Колумбійського університету.

Вони починали роботу, як починають будівлю серед чистого поля, де немає прихистку від колючо– го вітру чи пекучого сонця. Лихо таке людей спітка– ло вперше, не було подібної кризи у світі досі, тож і

«рецепта» на ліки не існувало. Щоправда, вже зго– дом виплило, що весь план реформ вміщався у Руз– вельта в невеличкому «захалявному», зашмуляному і затертому записничку – з тих записів і починали.

То були роки, які ніяк не зітруться у споминах, роки, за які однаково міг Володимир Прокопович картати себе і так само пишатися: суперечки до піз– нього вечора, нерідко і до світання. Досі знали люди лише нестачу їжі чи іншого вжитку, а тут лихо при– йшло від перевиробництва.

Не один поважний державний діяч за голову брався, коли настав час виконувати    рекомендації

«мізкового тресту»: за рік посіви пшениці скороти– ли на сім з половиною мільйонів акрів, під плуг піш– ло, під плач і голосіння фермерів, десять мільйонів акрів дозрілого вже бавовнику. Не знала досі  істо– рія, щоби держава закупила і знищила понад шість мільйонів свиней та вісім мільйонів голів худоби, – і ще чимало відбувалось такого, чого ніхто і ніколи не пробував чинити. Водночас новостворена Ад– міністрація регулювання сільського господарства, яку здебільшого іменували просто  ААА,  розроби– ла механізм рефінансування фермерських боргів, які перед початком роботи Тимошенка в урядовій структурі сягали дванадцяти мільярдів тодішніх, не– співмірно  ваговитіших доларів.

Так уже в житті ведеться, що певну хворобу здо– лати можуть лиш певні ліки, але ще не факт, що вони не нашкодять десь в іншому тілі. Непереливки ве– лося дрібному фермерові, попри урядові старання, пільговими кредитами користались переважно під– приємства, які не мали великих боргів, чий продукт найконкурентніший. І скрипів зубами бувалий фер– мер, а то й витирав незнану досі сльозу, коли під ви– стук аукціонного молотка його нагорьоване пливло невідворотно  й назавше.

Ті роки так густо все перемішали – і біль, і втіху, розчарування і радість. Коли полишав Володимир Прокопович працю в уряді, то доходи фермерів у тому пам’ятному 1936 році в середньому підвищи– лися наполовину.

І все ж, розходячись, учасники «мізкового трес– ту» мали всі підстави з почуттям тихого вдово– лення потиснути один одному руки. Їхні дороги розійшлися в різні боки. Давній знайомий Адолф Оганес Берлі пішов далі урядовою стезею, ставши одним з найближчих радників Рузвельта, згодом по– мічником Державного секретаря, займав інші високі пости в Державному департаменті, а вже потім по– їхав послом у Бразилію. А Володимир Прокопович облюбував собі Стенфордський університет, ще й одночасно викладаючи в Інституті харчування.

– 24

В ін ніколи не думав, що судитиметься йому ще раз зустрітися із Загірняком: лиха віхола, що

час закрутила і простір, як соломинку нікчемну, ти– сячі доль шпурляла, носила світами незнаними досі й неоглядними; таких істот, як оця, думалося Сергію Прокоповичу, мала б та віхола знести у провалля якесь, і щоб там вони щезли в глухій темені, вічній та непроглядній.

Тим не менш вперся у нього зараз погляд Загірня– ка, живого-живісінького, парсуною власною, – хоча холодом звичним і непроминущим скутий, проте погляд той сповнений був чи то пересмішки їдкої, чи нахабного кепкування.

Сергій Прокопович як посол парламенту поль– ського не вважав для себе занизьким зайти до ко– менданта рядового постерунку і зажадати пояснень: за що похапала вчора польська поліція безневинних людей та чинить над ними знущання і кпини? В теці у нього вже лежав документ на ім’я воєводи, та все ж вважав він за потрібне своїми очима на свавільни– ків подивитися та все з’ясувати. Але принципово не титулом посла підписався, а очільником української організації:

«Доповідна записка голови Волинського україн– ського об’єднання С. Тимошенка для волинського воєводи Генрика Юзевського про неправомірні дії службовців щодо членів ВУО

У зв’язку з виступами на крайовому з’їзді Волин– ського українського об’єднання, у яких зазначено, що в їхньому розпорядженні є факти про неправо-

мірні дії поліції, які були в Костопільському повіті, маю честь запропонувати саме ці факти.

На адресу «Просвіти» поштою була вислана по– силка з нелегальною літературою та підбурливими інструкціями, при чому поштовий штемпель на конверті підроблений. Цю посилку з «Просвіти» негайно віднесли до поліції, де вимагали скласти протокол. Колишній управитель тамтешнього ма– єтку п. Мечислав Куницький заявив, що надіслання пакунку було справою коменданта постерунку п. Загірняка, який відверто зізнався п.   Куницькому.

Крім цього, за декілька днів до крайового з’їзду до постерунку поліції були викликані хористки з хору

«Просвітянська хата», де їм було заявлено, що вони звинувачуються у проституції і поширенні венерич– них хвороб, а тому мають з’явитися до повітового лікаря для перевірки…

Не чекали на зустріч таку? – важкувато було на– віть визначити відразу, чого більше таїлося в очах Загірняка – торжества чи сарказму.

То кому ж ви служите врешті: більшовикам, українцям чи польській державі? Чи за поштові про– вокації гонорар окремий? – по довгій доволі паузі взяв себе в руки Сергій Прокопович.

Загірняк усміхнувся пам’ятним усміхом упіврота і собі сперш помовчав.

Хто більше платить, – згасив  посмішку, мов на неї злегка дмухнув. – А що від мене ще треба? Я їсти хочу, і сім’я моя теж бодай скибку чорного хлі– ба хоче мати в руці. І плювати мені, що хтось обізве

«перекинчиком» або «зрадником», я такий, як усі, бо доля у цього краю така. Може, забув, що сюди на– бігали татари, турки його воювали, шведське поле Карла ще пам’ятають, француз на Москву йшов цим

боком, витоптували його три імперії, зовсім недав– но, у Світову минулу.

Йому було якось некомфортно дивитися знизу вгору в очі високому на зріст Тимошенкові, він не– спішно встав, хоч все ще доводилося піднімати го– лову:

А ви, патріоте задрипаний? Наслужив уже че– хам? Сюди впідбіги причвалав, поспіхом громадян– ство польське прийнявши? Аякже, нетямкуватого волиняка одурити нескладно, в посли Сейму про– пхатися – зарібок тут ого-го…

Аби не зірватися, промайнуло в Сергія Прокопо– вича мимохіть. Зрештою, гарячкуватим він не вдав– ся від роду, мало того, як хтось чимдуж кип’ятився, тим він ставав спокійнішим. Хай балакає собі цей перекинчик чи потрійний агент, в чому тепер не мав найменшого сумніву, нема чого тобі соромитися за празькі роки. Там виросли інженери, там вбилися в пір’я непересічні митці, там, зрештою, була довіра та розуміння колег, бо ж не випадково обирали його ректором Української господарської академії у най– тяжчі роки – і не його вина, що Академія поступо– во згасала, бо й кошти зміліли, і уряд новий зовсім іншими очима на українство дивився. А на Волині, куди переїхав на запрошення друзів, теж не забрак– не роботи.

Маєте пояснити, навіщо свідомо робили пере– силання з фальшованими штемпелями. Ви ж напе– ред знали, що на безневинних просвітян через цю провокацію кара чекатиме...

Хто би про фальшування базікав? – фуркнув ображено Загірняк. – Чи в мене з пам’яті випало, як перед темним людом селянським дехто клявся фальшиво: «Я боронитиму ваші права і національ-

ну ідентичність!» А той люд тільки за вухом спанте– личено чухав: «Який-бо то пан розумний... Що не скаже слівце, то не зрозумієш». Дядькові ж тому не

«ідентичність» потрібна, а йому було сіяти нічим...

Говори, Климе, коли твоє гине,  а  в  мене вуха не заболять... Свист та й годі, що дядькові байдужі споконвічні корені наші... Дядько втямив усе, коли

24 липня 1935 року Головна управа волинського об’єднання звернулася до люду із закликом «вибра– ти послами людей, відданих ідеї братства, – як поля– ків, так і українців, які б утворили спільну Репрезен– тацію Волині». І от той нетямущий дядько зробив свій вибір: всі п’ять послів-українців були членами об’єднання, і то вони зажадали проводити спеці– альний День Волині в Сеймі й сенаті, порушували справи шкільництва, освіти, церкви. А за тебе про– голосувало, ніколи не забути, 88 678 «дядьків», які почули таки і не відкинули твоє слово...

– Ви будете відповідати за провокації і незаконні арешти, – це єдине, що собі міг дозволити, хоч так вже кортіло, аж засвербіли долоні, ляснути з роз– маху коменданту під вухо та докинути кілька далеко не парламентських слів.

Через два тижні пан Загірняк був увільнений, і тепер комендант колишній, як переказували, генд– лярем заробився: скуповував у поліського «дядька нетямущого» худобу і переганяв у Варшаву. «Дасть Бог, – подумалося Тимошенкові, – що їхні дороги тепер більше ніколи не зійдуться – хай собі хвости бикам крутить надалі…

– 25

П уті Господні несповідимі – як людини, так, схоже, і книги. На конгресі в Цюрихському політехнічному інституті Степан Прокопович про– бігав очима програму в надії зустріти якесь знайоме ім’я. І ось тобі раз: поруч з його прізвищем в рядку наступному значиться професор М. Т. Губер, з яким

Тимошенко листується хіба з десяток літ.

Карколомні повороти долі цього вченого, як і обставини їхнього знайомства. У Першу світову Губер втрапив біля Перемишля в полон до  росіян, і його вивезли в якийсь табір аж на Волзі. Неспо– дівано Тимошенко отримує листа від незнайомого австрійського полоненого: той пише, що користу– ється нагодою та вчить російську мову, і в цьому має вже певний поступ. Губер просив дозволу переклас– ти польською мовою підручник Тимошенка з опору матеріалів.

З наукової літератури прізвище Губера йому було вже відоме, тож дозвіл такий він надав. То був іс– тинно щасливий початок ходи підручника знаними і незнаними світами, бо книга не тільки на багато літ прижилася у Варшавській політехніці, а й перекла– далася далі іншими мовами, кочувала собі країнами і континентами.

Доволі своєрідно пробивала дорогу в світ у Сте– пана Прокоповича книга англійською мовою. Нею він ще не сповна володів, а тут життя підганяє.... У двадцять восьмому-двадцять дев’ятому навчальному році Тимошенко читав теорію тонких стержнів та пластинок, а ще теорію пружності. Свого матеріалу в нього було предостатньо, от тільки слухачам готу– ватися немає книг. І він вдається тоді до оригінальної

технології: Тимошенко пише чорновики англій– ською, доволі ще кострубатою, а двоє його слухачів, молодих американців, що вже самі викладали, взяли– ся як волонтери правити; потім уже, при передруко– ві на машинці, додатково редагувалося.

Все ладилося якнайліпше, хіба видавець нерви згодом тріпав. Книга в обсязі видалася йому загру– бою, тож без погодження з автором він робить з неї... дві. А те, що виклад обірваний на півдорозі, то для нього звичайнісінький мізер.

Не без пригод торувало собі дорогу в бібліотеки та на книжкові полиці у магазинах видання у Фран– ції. До Степана Прокоповича надіслав листа бель– гійський професор, який вважав за кончу потребу для цієї країни мати французький переклад англій– ської книги про теорію пружності. Дозвіл такий професор отримав. Збіг час, і якось Тимошенко ви– йняв з поштової скриньки листа, в якому професор просив вибачити йому, бо досі не знайшов видавця для книги.

Цілком випадково Степан Прокопович по дорозі на черговий конгрес зустрів у Парижі колишнього свого студента з Київської політехніки, тепер про– сто біженця Гольдмерштейна. Учитель і учень згада– ли часи минулі, і Тимошенко між іншим оповів при– году з бельгійським колегою.

Цього не може бути! – обурювався щиро Гольдмерштейн. – Вони просто не розуміють зна– чення цієї наукової праці...

І, на превеликий подив, книга небавом виходить: курйоз полягав у тому, що книгу благословило у світ видавництво, яке раніше її відхилило.

Чого не здатен був відомий бельгійський про– фесор, – оповідатиме потім братам Степан Проко-

пович пікантну бувальщину, – те під силу виявилося невідомому біженцю з Києва...

В цьому ряду пам’ятних книг на поличці власної бібліотеки Степана Прокоповича стояла ще одна особлива: хоч не він був її автором, та дорога йому однаково.

У тридцять восьмому році він отримав від Това– риства інженерів-механіків запрошення на чергові збори. Організатори навмисне «забули» вказати в запрошенні, що планують бенкет з приводу шістде– сятиліття Тимошенка.

То був славний бенкет, де чимало переговорено, де немов прогорнули десятки сторінок минувшини, такої картатої, як картатим було століття.

– Дозвольте подарувати на згадку цю книгу, – звернулися наприкінці до Тимошенка.

То була поважна книга наукових праць, авторами яких стали його колишні й теперішні учні. Надалі завше видання стояло в одному ряду, що давно пере– стали вміщатися на одній полиці, з книгами самого Степана Прокоповича: Стабильность плит при сжа– тии, Киев: Тип. Кульженко, 1908; Курс сопротивле– ния материалов, Киев: Киевский политехнический институт, 1911; Applied Elasticity, with J. M. Lessells,

D. Van Nostrand Company, 1925; Vibration Problems in  Engineering,  D.  Van  Nostrand  Company», 1st Ed. 1928, 2nd Ed. 1937, 3rd Ed. 1955 (with D. H. Young); Festigkeitprobleme in Maschinenbau, 1928; Stabilit tsprobleme der Elastizitt, 1928; Прикладная теория упругости, 1931; Расчет упругих арок, 1933; Strength of Materials, Part I, Elementary Theory and Problems, D. Van Nostrand Company, 1st Ed. 1930, 2nd Ed. 1940, 3rd Ed. 1955; Strength of Materials, Part II, Advanced Theory and Problems, D. Van  Nostrand

Company, 1st Ed. 1930, 2nd Ed. 1941, 3rd Ed. 1956; Theory of Elasticity , McGraw-Hill  Book Company, 1st Ed. 1934, 2nd Ed. 1951 (with J. N. Goodier); Elements of Strength of Materials, D. Van Nostrand Co., 1st Ed. 1935, 2nd Ed. 1940, 3rd Ed. 1949 (with G.H. MacCullough), 4th Ed. 1962 (with D.H. Young); Theory of Elastic Stability, McGraw-Hill Book Company, 1st Ed. 1936, 2nd Ed. 1961 (with J. M. Gere); Engineering Mechanics, with D.H. Young, McGraw-Hill Book Company, 1st Ed. 1937, 2nd Ed. 1940, 3rd. Ed. 1951, 4th Ed. 1956; Theory of Plates and Shells , McGraw– Hill Book Company, 1st Ed. 1940, 2nd Ed. 1959   (with

S. Woinowsky-Krieger); Theory of Structures, with  D.

H. Young, McGraw-Hill Book Company, 1st Ed. 1945, 2nd Ed. 1965; Advanced Dynamics, with D. H. Young, McGraw-Hill Book Company, 1948; History of The Strength of Materials, McGraw-Hill Book Company, 1953; Engineering Education  in  Russia,  McGraw– Hill Book Company, 1959; As I Remember, D. Van Nostrand, 1968, ASIN: B000JOIJ7I; Устойчивость стержней, пластин и оболочек, Москва: Наука, 1971; Mechanics of Materials, with J. M. Gere, 1st edition,

Van Nostrand Company, 1972; Статические и ди– намические проблемы теории упругости, Киев: На– укова думка, 1975...

– 26

Х олодний метал торкнувся потилиці Сергія Прокоповича так несподівано, що він навіть страху не встиг відчути чи подібного чогось – єдине, що зрозуміти вдалося: то була зброя, карабін чи ав– томат, холодне залізо. А ще миттєва думка змайнула, що навіть поворухнутися йому не слід, бо оте неві– доме за його спиною невідомо ще як вчинити може. Тимошенко лише відчував, як холод металу неспіш– но перетікає у тіло, роблячи його дерев’яним,    не-

згинним і цілковито незрушним.

– Не сподівався я від життя на щастя таке, – озвався за спиною Сергія Прокоповича голос, знайомий і не– знайомий, але з відчутними нотками втіхи і торжества.

«Загірняк», – сам собою явився втомлений здогад. В одну хвильку пропав десь страх, хіба стрімкою злістю вичавлений, і Тимошенко круто  обернувся.

Перед ним справді був Загірняк, іронічно впіврота всміхаючись, він так само тримав автомат наготові.

Вони якийсь час мовчки стояли, один в одного впершись поглядами, незмигними і  ненависними.

Тимошенка в концтабір доля по тому закинула, як німець, що обезсилювався на очах, мобілізував його, шістдесятидворічного, в організацію Тодта. Коли ж одного дня від голоду і перевтоми, як верта– лися ввечері у бараки, Сергій Прокопович втратив свідомість, то розцінили те як спробу втечі і впаку– вали у цей вельми розкішний табір. То про нього на стіл рейхсляйтеру ліг доволі відвертий, як на той час, документ.

«Доповідна записка міністерського радника К. Дорша рейхсляйтеру А. Розенбергу про табір військовополонених і цивільних

Місто Берлін

В таборі для військовополонених, розміром орі- єнтовно, як площа Вільгельмплац, перебуває не- допустимо велика кількість військовополонених і цивільних ув’язнених.

В’язні, загнані в цей простір, ледве можуть во- рушитися і вимушені справляти нужду стоячи, там, де знаходяться.

Військовополонені, проблему харчування яких сумнівно вирішити, живуть по 6–8 днів без їжі, в стані тваринної апатії, вони не мають інших ба- жань, окрім знайти щось їстівне.

Цивільні в’язні у віці від 15 до 50 років харчу- ються винятково завдяки родичам, які з ранку до вечора стоять в чергах у надії на дозвіл передачі. Вночі ті цивільні в’язні, що не мають рідні, напа– дають на тих, хто отримав передачу, аби сило– міць здобути шматок хліба.

З ув’язненими єдиною мовою спілкування не- численної охорони, яка цілодобово несе беззмінну службу, є мова вогнепальної зброї, яку застосову- ють нещадно.

Виправити цей хаотичний стан військова вла- да не може внаслідок величезної потреби в тран- спорті і людях, яких вимагають фронти.

Організація Тодта намагалася застосувати рі- шучих заходів, враховуючи насамперед, що вели- чезну роботу в тилах неможливо виконати тільки з поміччю німецької робочої сили. Окрім того, че- рез знищення в окрузі всіх підприємств, які забез- печували постачання населення, з дня в день  на-

ростає загроза епідемії, яка буде поширюватися нестримно внаслідок великої кількості людської маси у таборі.

З числа цивільних ув’язнених організація Тодта відібрала в порядку експерименту повноцінних у расовому розумінні робітників і успішно викорис- тала їх на найвідповідальніших ділянках. Після цього виправданого досліду планувалося відібра– ти ще близько 200 робітників з метою викорис- тання їх на відновленні доріг.

Відбір ув’язнених повинен відбуватися і надалі задля використання близько 10 тисяч чоловік на будівництві шляхів під керівництвом німецьких інструкторів з організації Тодта. Однак посту- пила заборона відбору цивільних ув’язнених з по- силанням на наказ.

Небезпека цього зрозумілого з військової точки зору наказу полягає в тому, що:

)здійснення програми термінових робіт стає неможливим через нестачу робочої сили;

)сумнівно, що вдасться запобігти жахливому спалаху епідемії.

У зв’язку з цим вважаємо необхідним негайно ви- ділити організації Тодта потрібну кількість ци– вільних ув’язнених для відновлення підприємств, які б забезпечували продуктами, причому відбір має бути обмежений тільки повноцінними в расо– вому розумінні кваліфікованими  робітниками.

Оскільки в найближчому майбутньому про пом’якшення стану чи розподілу ув’язнених по різних таборах не може бути і мови, належить не- гайно ввести суворий карантин у цьому і подібних таборах.

Міністерський радник Дорш  (підпис)».

…З тою ж половинчастою усмішкою низькорос– лий Загірняк у формі охоронця концтабору авто– матною цівкою вперся в шию Сергію Прокоповичу, немов підперти знизу хотів Тимошенка, високого і худезного, що в тичку суху перетворився на табірній брукві.

Я бачив вас в одностроях різних, – блимнув зго– ри вниз Тимошенко. – Але ця форма вам найбільш до лиця.

А мені для тебе зараз навіть кулі шкода, – різко погасив, наче вимикачем, посмішку Загірняк.

– 27

В есняної днини, вже по війні…

На землю направду пекло зійшло, – так вида– валося Володимиру Прокоповичу, коли продирався він берлінською вулицею крізь завали битої цегли, обламків гармат та рваних шматків заліза, що недав– но були смертоносною зброєю, потрощених возів, які невідь звідки взялися тут, обсмалених автошин та іншого немислимого сміття і непотребу: від кілька– поверхівок після бомбардувань лишилися голі, об– дерті й обчухрані стіни, що нагадували довгі ряди людських скелетів, тут злою силою вишикувані, де– інде з колишніх вікон, а тепер просто роздовбаних снарядами отворів чорними клубами знімався дим; то не пахощі весняних садів пливли міськими вули– цями та провулками, то нудотний запах незахоро– нених трупів стелився понад землею.

Володимир Тимошенко з іншими офіцерами аме– риканської адміністрації блукав передмістям – див– на якась, жаска цікавість штовхала їх, а ще бажання зрозуміти душу людську, зазирнути в ту немислиму глибину падіння її, де в бездні від тої душі лишився лиш гній та сморід.

В американській військовій адміністрації Во– лодимир Прокопович мав зовсім не войовничі обов’язки: як авторитетному економістові йому на– лежало багато чого обрахувати. І все ж війна в нього була не лише за штабним вікном. Набачився різного по тому часові, відколи о другій годині ночі сорок одній хвилині сьомого травня радянський генерал Суслопаров з німецьким Йодлем та американськими

і англійськими воєначальниками підписали капі– туляцію, про що повідомляти було заборонено ще тридцять шість годин, – один тільки неслухняний Ед– вард Кеннеді порушив табу, за що й потурили його з праці… Не вкладалася в голову безцільна людська жорстокість, коли смерть наставала не в шалі бою, зазнавали її часто-густо до війни непричетні – не забути ніколи кімнати, де підлога всипана аркушами з нотними записами, а самого музику, мабуть, заду– шили, губну гармоніку забивши у рот, у горлянку. А ще трапилося йому бачити мінне поле, де, видава– лося, земля ще не вистигла після вибухів: командир радянський, казали, погнав дітлахів німецьких ро– ків дванадцяти чи десяти попереду своїх солдат. Ті дитячі руки та ноги, порозкидані полем, та тіла по– шматовані навіть захоронити не можна було, доки не попораються на полі сапери.

Оповідав товариш, як, продираючись вуличними завалами ще з двома своїми колегами з адміністрації, приспинився, було, біля радянського офіцера, що сидів на уламку бетонної брили, обхопивши руками голову.

Наволоч… Фашистська наволоч, перемать… Всю війну моїм друзям пощастило пройти, а вже он, по війні, отруїли. Я тут зараз тридцять за них німчу– ри покладу, – неголосно бурмотів офіцер, звертаю– чись найпевніш сам до себе.

Троє солдат, хто на боці, хто на спині, поруч ле– жали, і червона калюжа в кожного виднілася біля рота.

Раптом, забачивши американців, з пролому стіни вигулькнув німець, весь в пилюзі, з обличчям у  сажі.

Найн, найн, – крутив випацьканою головою ні– мець. – Зольдат паф-паф…

І вінегретом з англійської та німецької запацька– ний німець, мигами помагаючи, взявся пояснювати, що в цьому будинку в підвалах був склад старих вин і солдати з автоматів стріляли по бочках, а тоді з ці– вок, що струменіли з дірок, похлинаючись, пили те вино: там, показував німець жестами, ще й досі вина по коліна розлито…

І, мовби підтверджуючи правоту замурзаного берлінця, найближчий до офіцера солдат, до тями прийшовши, раптом голосно гикнув і зблювнув темно-червоною рідиною.

То ще комусь щастило, думалося Володимиру Прокоповичу, що нагабався той берлінець, а то б тридцять невинних душ офіцер напевне б поклав, і аби тим обійшлося… Так щастило не всім і не за– вжди: у містечку, вже під Берліном, куди раніше ввійшла радянська частина, яку проте вибив німець через дві доби, але довго не втримав, його в свою чергу вибив підрозділ американський, у тому міс– течку бачити довелося, як виносили з храму жіночі трупи. Туди, як розказували, радянський полковник зігнав кількасот жіноцтва, аби, мовляв, убезпечити. Та солдати ввірвалися в храм, – і почалося, нечуване і немислиме в місці такому, масове зґвалтування. А як вже відступали, було, від німця, поклали автомат– ники всіх підряд, залишилася тільки розіп’ятою ви– сіти молода дівчина, а зліва і справа від неї повішено по німецькому солдатові…

Страждало чи не найбільше цивільне населення. Вже під Берліном колона радянська наздогнала ні– мецьких біженців, що втікали на Захід і не втекли. На возах і пішаком, старі і малі, жінки з сім’ями і по– житками всенькими заважали проходу танків та ар– тилерії, що рвалися до столиці. Ті вози поскидали в

канаву, дітей зі старими нагнали вбік. Менш півго– дини, як жінки з дочками лежали рядком вздовж до– роги і перед кожною в чергу шикувалися чоловіки зі спущеними напоготові штанами; командири сперш шкірили зуби, а згодом і собі чергу займали. Регіт і стогін, гигикання і мольба малоліток помилувати змішувалися з ревом моторів машин; окривавлених жіночок вбік відтягали, а дітей, що без пам’яті кида– лись матерів боронити, на місці пристрілювали.

«Що ж воно з людиною таке сталося в середині століття двадцятого»? – шашелем думка точила... Оповідав Володимиру Прокоповичу  біженець від совітів, земляк, як у сусідньому з Тимошенковим ріднім чернігівському селі німець палив хати, і коли дійшла черга до садиби священика, то й вона запа– лахкотіла. Невідомо, що у розпачі вимовив було свя– щеник тоді, тільки його враз у полум’я штурхонули, а за ним, як зайшлася у крикові жінка священика, то й її, за руки та ноги схопивши, мов колоду пожбури– ли у вогонь… А в іншому селі, оповідав, усіх дівчат зґвалтували, потім у них відібрали одіж, вигнали на площу посеред села і танцювати їм наказали: хто не послухався, того розстріляли.

Помста за помсту вивертає душі, мов старого, на шмаття побитого міллю кожуха, все гидке, відразли– ве та потворне, що таїлося тисячоліттями, враз не– прошеним поміж люду вигулькнуло: мало того, най– ниціше тепер на доблесть претензію заявляє. Невже Творець світ білий нечистому в оренду віддав, невже це може тривати і діятись довго?

– 28

А втомата Загірняк опускав спроквола, якось знехотя, а згасла, мов вимикачем   електрич-

ним вимкнута, недавня усмішка на його лиці більше не з’являлася.

Ця форма для вас, як рідна, – Сергій Прокопо– вич за останні часи вже перейшов ту межу, на якій вичерпується страх, навпаки, йому навіть праглося, аби швидше все завершилося.

А дзуськи… Не мрій про кулю. Хоч нариватися навіть станеш, – охоронець цвиркнув убік крізь зуби і одним махом за плече автомата закинув. – Ти мені ще потрібен... Хоч пізнувато, та позбиткуюся всмак, зжену оскому.

Загірняк миттєво прикинув, який козир поважний йому дарував випадок: раптом хтось його здасть з по– лонених офіцерів-червоноармійців, з якими, можли– во, контактувати доводилося, тож у Тимошенковій особі в нього тепер правдивий свідок, що він у час Другого зимового походу з більшовиком воював.

Досвітком наступного дня табір, епідемійну бом– бу сповільненої дії, почали на шматки ділити: хрип– ко, може, від ранкової сирості, гарчали вівчарки, покрикували охоронці, слухняними отарами в’язні, здебільшого впідбіги, направлялися до вагонів.

Охоронцем у вагоні Сергія Прокоповича, як слід було сподіватися, виявився Загірняк.

– Подяки я, звісно, не дочекаюся, – на мить він біля Тимошенка спинився. – Ця партія в’язнів іде на поповненя організації Тодта. Не рай, не курорт, не на вечорниці, та все ж...

Знову на круги своя, – мимохіть заперчило.

Їх було кілька разів з об’єкта переганяли на інший об’єкт, доки не осіли вони на будівництві чогось схожого на військове містечко.

Доволі розмаїтий зібрався тут люд, чулася мова, звична то на півострові Піренейському, то на схи– лах полів Бордо, на скандинавських фіордах чи око– лицях Варни. Сергій Прокопович з часом зійшовся з немолодим, як і сам, геть сивим сербом Стефа– ном Мамчичем. Дивовижний вінегрет нагадувало їхнє спілкування, де польське слово доповнювалося сербським, а російське межувало з німецьким, – та все ж їм не потребувався тлумач.

Я сам біолог, генетик, – оповідав Мамчич про себе, погладжуючи, швидше п’ятірнею розчісуючи своє вибілене роками, густе і пружне волосся, що більше нагадувало пучки алюмінієвого дроту. – І в сні не могло привидитися мені, що доведеться спо– стерігати тут за істотами, в яких нічогісінько спіль– ного з гомо сапієнс.

Я би не проти такі спостереження десь в іншо– му місці вести, – своє додавав Тимошенко, що хоч пам’ятав про обачність, але з цим чоловіком не бо– явся відвертості.

Після однієї з таких розмов Сергій Прокопович насмілився запитати врешті, за що ж Мамчича, на– уковця типового, сюди замели – відчував не раз у бесіді Тимошенко, що то чоловік ґрунтовних знань, та й, судячи з усього, не останнім був у німецькій на– уковій ієрархії тогочасній.

Я в науку ішов наосліп, – не став критися Мамчич,– а штовхнула до неї людська біда. Хто не пам’ятає безногих калік на вокзалах по минулій ві– йні?... Вони благали милостині, стражденні оті на

дерев’яних візочках, що, брязкаючи непотрібними тепер вже нікому на грудях медалями та орденами, на перонах плуталися під ногами, і їх знервовано та лякливо обминали у поспіху пасажири...

Під вечір, по дванадцяти, а нерідко й шістнадця– ти годинах праці, руки й ноги у Тимошенка гули та нили намерзлим деревом, навіть поворухнути ними потребувалося надзусиль, але від цього спілкування відтавала душа.

Ще школяриком думав, – оповідав неспішно Мамчич, і від споминів тих легке світло тихо лягало на зморщками посічене та порепане на вітрах лице, – ще тоді я задумав: виросту, бородатим ученим буду і цим людям допоможу. Бо як на дереві зрізати гіл– ку, то нова небавом виросте, – чом же тоді людині схоже руку чи ногу не відростити? Я вже тямив, що воскресіння, – то промисел  Божий,  зась  до  цьо– го земному й гріховному, але ж не гріховно знову ту ж саму людину, як дерево з пагона, мудрим вче– ним одержати? І пішов я в життя генетичними тими стежками незміряними, і багато зробив, а ще більш зрозуміти вдалося.

...Те місячне світло щасливих років, як колись притишене світло лабораторій, не покидало зараз обличчя Мамчича, стирало викарбоване страждан– нями і вертало в ті неймовірно далекі, як тепер ви– давалось, літа.

Як загребли мене з лабораторії в армію, то втра– пив я в таємничу есесівську фірму Левенсборн... За тихою назвою «Джерело життя» крилися ризиковані досліди на людині. Сам устрій життєвий цілковито міняли, навіть обряди споконвічні переінакшували.