Текст книги "Борозна у чужому полі"

Автор книги: Иван Корсак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 10 страниц)

Біда негадано звалилася на Гриньки, якби на го– лови сніг у Петрівку впав. Копівці, себто корпус охорони прикордоння, празникував своє свято, на шкільній стіні вивісили портрети польських вождів та урядовців, а тоді відгуляли бучну забаву.

На ранок всі побачили портрети попсованими, певне, з великої любові до урядовців. У відповідь копівці показали всьому селу, що собою являє хай і не пекло, а принаймні його передпокої. Тепер без паспорта в прикордонні села і не показуйся, зась ве– чорами за поріг виходити, заборонено навіть світло

в домівках, будеш читати українську газету чи книжку – виженуть, якщо ти на державній  роботі.

Люди не відали, що тут вдіяти, як жити, доки «не підказали»: приймайте католицьку віру – і спокійно дихатимете. Тож мало не все село, крім найзатяті– ших, пішли перехрещуватися в костел.

– Давайте як посол офіційний запит до уряду, – попросив Тимошенко Степана Скрипника. – А я їду в Гриньки.

Історія з невеличким селом набула розголосу, і знана польська письменниця Марія Домбровська запише тоді в своєму щоденнику: «Бідна Волинь. Залишаться в ній лише Гриньки… і військо у ролі польських хрестоносців, які навертають православ– них у католицизм. Морально – відраза, політично – божевілля, гріх, за який дорого заплатить Польща». Через низку років, у сорок третьому, як знімуть-

ся над Волинню криваві заграви і піде на брата брат, Домбровська переглядатиме давні сторінки щоден– ника і сама вжахнеться своєму пророцтву…

А як під’їхав Сергій Прокопович до Гриньок, то перестріли його копівці ще перед селом. Огрядний вояка довго вертів-крутив у руках Тимошенкову пе– репустку, а тоді вирік:

Не позволям.

Як? Законно оформлена перепустка – не до– кумент? Як посол Сейму, я скаржитимуся у Вар– шаву! – дива такого не доводилося ще зустрічати Сергію Прокоповичу.

Пану Богу в окно направляйте скарги свої, – продавав витрішки копівець. – Варшава далеко, а Гриньки он, і я тут комендант.

Сільські люди, що вийшли зустрічати Тимошен– ка, тільки головами скрушно хитали.

Тепер ви бачите, як нам тут живеться, коли на– віть послові невільно…

Тим паче, в село не пустили отця Бриниха і єпархі– ального місіонера Казновецького, яких сюди направ– ляла духовна консисторія. Здивки чинили з благочин– ного округи отця Малюжинського, який мав постійну перепустку, проте кожного разу повинен принижува– тися та випрошувати дозвіл, а як врешті потрапляв у село, то тінню за ним ішов копівський капрал.

Проти цього насильства протестувла і польська інтелігенція, хоча влада її теж не почула. Підлеглі добре знали слова міністра військових справ гене– рала Каспшицького, що перед тим на зустрічі із ко– мандувачами корпусів виголошував:

«Шануючи всі віросповідання, потрібно підпо– рядкувати їх потребам нашої держави. Віруючі окре– мих визнань повинні піддаватися асиміляційним впливам польської культури, а там, де це можливо, особливо в середовищі слов’янських меншин, про– цес ополячення в галузі церковно-релігійного жит– тя повинні оточити виразною і рішучою опікою…

Певно, тому-то й хоробрим таким почувався ко– півець, що насмілився не визнати перепустку навіть сеймового посла. Але клопоти Сергія Прокоповича, оббивання міністерських порогів у Варшаві та тиск на волинського воєводу все ж, видавалося, не про– пали марно: як їхав у село архієпископ волинський Олексій, то йому вже опору не чинили.

Я відчуваю, що не своєю волею ви впали в най– більше нещастя – відпадіння від рідної церкви, – го– ворив владика перед селянами. – А коли не по своїй волі, то кому це потрібно?...

Майже всі, хто перехрещувався, вернулися до тої віри, в якій немовлятами їх батьки хрестили.

Над Волинню й не тільки хмари з часом густіли й темніли, але не тими ці хмари були, з яких волога життя впаде, силу братиме поле і зеленітимуть ве– селіше витоптані й виснажені, куці громадські ви– гони для худоби – ліпше польським осадникам діс– тавалося. Слабли позиції воєводи Юзевського, що ще в уряді УНР був товаришем міністра внутрішніх справ, набиралися моці тепер урядовці з іншим ба– ченням: зизом здебільшого дивилися вони на спра– ву, якою клопотався Тимошенко з друзями. Тому не випадково з голосу генерального секретаря ВУО Степана Скрипника було прийнято «Декларацію про політичне і економічне становище українсько– го населення на Волині».

Такого досі чинним урядовцям не доводилося ще читати:

Позбавлення самоуряду громадського характе– ру зводить нанівець можливість налагодження цілої низки справ;

Українці не в силі спокійно спостерігати, як ни– щаться їхні права, як зневажається їхня гідність і на– ціональна свідомість…

Вже намір був декларацію в своїй пресі видруку– вати, але воєводські чини застерегли:

Спробуйте – ваше видання буде конфісковане невідкладно.

Сергій Прокопович довго вагався – відсилати Де– кларацію в усі первинні організації об’єднання чи ні: зимна вельми насувалась політична погода.

Врешті Степан Скрипник не витримав, з протес– том виступив:

Я не можу брати на себе вину за сліпий послух адміністрації, чим з квітня грішить Сергій Тимо– шенко…

Отакої, гірчило на душі Сергію Прокоповичу, вперше за всі роки хай і не обізвали тебе боягу– зом, але все ж… Ти гадав, що при цьому житті вель– ми вдумливо чинити належить, по лезу весь час іти, аби не зірватися – заняття дещо складніше навіть від усталеного артистизму канатохідця, коли й вітер може катастрофічно тебе похилити туди, де безодня і чорна смерть… А може, й справді ти постарів, втра– тив почуття міри ризику, якщо таке тільки існує на світі, хай би інші взялися за цього невдячного плуга? На засіданні Української парламентської репре-

зентації його виступ цього разу був найкоротшим:

Я подаю у відставку з голови ВУО…

Довга й наче електрикою наповнена тиша, десь за вікном пискнув на розвороті трамвай, а врешті всі озвалися майже відразу.

– 21

П ромиготять роки, мов раптовий вітер з ше– лестом прогорне сторінки розкритої книги,

і Степан Прокопович з неабияким інтересом пере– читуватиме чернетки своїх давніх листів до Воло– димира Вернадського. Читатиме так, мов то було зовсім чуже життя, в якому ж до того щось можна змінити та відредагувати...

«15 липня 1922 р.

303 Harrison Building

15 th Market street. Philadelphia USA Дорогий Володимире Івановичу!

Вельми радий Вашій поштовій листівці і споді- ваюся отримати від Вас ширшого і детальнішого листа, де Ви б оповіли, що діялося у Вас в останні роки, якою сьогодні є Росія і російська наука. Ви пи– шете, що наукова робота іде. Та я не уявляю, щоб вона могла йти успішно, коли люди помирають від голоду і живуть в неопалювальних приміщеннях. Що стосується мене, то я кожен день дякую долі моїй та удачі. Мені вдалося і самому виїхати, і ви- везти свою сім’ю. Життя в Югославії мені дуже сподобалося. Загреб – прекрасне місто з хорошою бібліотекою і мальовничими околицями. Я та всі мої – превеликі прихильники природи, і для нас було неабияким задоволенням пішки подорожува- ти околицями.

Зараз я починаю нове життя. Три тижні живу в Філадельфії. Служу в Vibration Specialty C, де за- ймаюся застосуванням моїх знань в галузі механіки

і теорії пружності саме для вирішення практич- них завдань, найпершим чином пов’язаних з будів- ництвом військового флоту. Питання ці мене за- вше цікавили, і я поринув у роботу з головою. Хоча після милого Загребу і його неповторних околиць тут мені видалося спочатку не вельми затишно, та я зважився випробувати свої сили на новому поприщі. Через місяць перевезу сюди свою сім’ю і почнемо американське життя. Люди, з якими зу- стрічаюся, мені подобаються. Немає вузького «на- ціоналізму», з яким Ви повсюдно зустрічаєтеся в Європі і який особливо неприємним був для мене в маленьких слoв’янських країнах, на зразок Югосла– вії або Чехословакії. В Югославії навіть слово «Уні- верситет» переінакшили в Sveuciliste. З наукою в моїй царині тут слабувато, але я дивлюся на мій нинішній стан як на перехідний. Як тільки утвер- джуся в мові – постараюся повернутися до науко- во-педагогічної діяльності. Будь ласка, напишіть, чому Ви себе обмежуєте 5 місяцями і не залишаєте- ся в Європі на більш тривалий час. За 5 місяців Ви ж книги свої не зможете видати. Виїжджати ж назад, не завершивши свою капітальну працю, – немож- ливо. Прошу передати вітання Вашій дружині.

Ваш С. Тимошенко»

«22 грудня 1922 р.

Дорогий Володимире Івановичу, щиро вітаю Вас зі святами і бажаю всього найліпшого в році, що на- ступає. Як було б гарно, коли б Ви здійснили Вашу пропозицію про переселення в Америку. Тут же у Вас є чимало знайомих, американських знайомих, і з їх поміччю Ви напевне легко могли б влаштува- тися. Адже тут велика бідота з науковими сила-

ми. Зовсім не те, що в Західній Європі, де в нинішні часи працівник науки опиняється цілковито за- йвим. Про можливість Вашого влаштування тут я говорив з Вашим давнім знайомим Михайлом Михайловичем Карповичем (він служить у кон- торі Бахметьєва Rector Str. New York). Він вельми просив передати свій уклін. М. М. весь час служив у Бахметьєва, має чималенько знайомих, і я його просив дізнатися все, що могло би становити ін- терес у зв’язку з Вашою пропозицією стосовно Америки. З отриманих довідок випливає, що на- чебто влаштування в одному з університетів має більші складнощі, аніж, для прикладу, отримання служби в Carnegiе Institution. Та якщо у Вас в уні- верситетах є особисті знайомства, то це міняє цілковито справу. Мені видається, ні в жодній країні знайомства і зв’язки не грають такої ве- личезної ролі, як тут. Я досі ще задоволений своєю роботою, та не полишаю задумок повернутися до педагогічної діяльності. Як тільки ліпше освою мову та глибше ознайомлюся з тутешніми поряд- ками – почну клопотати про професуру. Зараз до- волі часто отримую листи з Росії і чим далі, тим більше зміцнююся в думці, що напевне не доведеть- ся повертатися додому – надто вже похмурі ві- сті доходять. Все зруйновано, і ті крихти науки, що залишилися, цілковито не відповідають укладу отого нинішнього російського життя і поступово можуть щезнути зовсім.

Між іншим, недавно отримав листа від одно- го з моїх колишніх учнів – прекрасного праців- ника. Просить розшукати книги: Whitehead and Russel, Principia Mathematika, Cambr. Univ. 2/ Boole

G. Su Investigation of the laws of Thought  (London,

Cаmbridge, Macmillan and C). Тут знайти ці книги нереально. Можливо, щось вдіяти вдасться з поміч- чю французьких чи англійських професорів? Книги можна було б подарувати Путєйській бібліотеці, де мій знайомий числиться викладачем.

Ваш С. Тимошенко»

«303, Harrison Bldg. Philadelphia, Pa. USA 7 th of March, 1923

Дорогий Володимире Івановичу.

Зараз отримав Вашого листа від 18.ІІ. Я про- довжую служити на попередньому місці і поки не маю стосунку до тутешньої науки. Чим пильніше придивляюся, тим більше переконуюся, що наука тут не в великій пошані. Професорська платня не перевищує зарібок залізничного машиніста, а кло- потів у професора стільки, що важко їх поєднувати із науковою роботою. Довелося з одного питання виконати кілька дослідів у фізичному інституті тутешнього університету. Інститут жалюгід- ний – дерев’яний будиночок, бідняцьки обладнаний. Професор не тільки всі приготовлення та приспо- соблення зробив власноручно, навіть коли для дослі- ду потребувалася залізна балка, то особисто пішов у відповідний магазин, купив балку і притарабанив її по місту на власних плечах. Як бачите, в інсти- туті зовсім немає потрібного нижчого персоналу. Проникнути в місцеве академічне коло мені досі ще не вдалося, та це й не просто, особливо як узяти до уваги моє недостатнє знання мови. Стосовно двох книг, про які я писав Вам, нічого додатково сказати

не можу. Я цих книг не знаю. Тут знайти їх не зміг. Назви, як мені їх написали, я Вам повідомив. Тут, судячи з усього, прохання росіян про книги всім уже набридли. Я пробував було дістати деякі журнали для Києва і Петербурга, але в усіх місцях мені відпо– відали, що багато пожертвували вже екземплярів, тож більше дарувати не в силі.

Що стосується умов життя в Філадельфії – можу повідомити наступне: я живу тут з дружи- ною і дітьми. На харчування доводиться витрача- ти 15–20 доларів на тиждень. Стільки ж потрібно платити за квартиру. Для найскромнішого існу- вання належить мати річний заробіток тисяч зо три доларів. Аби купляти книги і мати можливість відпочити влітку – треба одержувати платню щонайменше 4000 доларів на рік. Нам ведеться тут ще нічого. Американський клімат непоганий. Чи не знаєте Ви когось в Harvard’e? Думаю спробувати знайти там якісь наукові заняття. Передайте моє вітання Вашим.

Ваш С. Тимошенко

Чи не змогли б Ви порекомендувати мене комусь у Carnegie Institution? Я гадаю, що цей заклад міг би допомогти видати англійською мовою мою книгу про теорію пружності».

«Westinhouse Electric Research Dept.

East Pittsburgh, Pa.

Дорогий Володимире Івановичу,

я покинув Філадельфію і вже три місяці пра- цюю в Westinhous’a. У зв’язку з виробництвом електричних локомотивів і крупних електричних

машин виникає низка цілковито нових питань ме- ханіки і питань міцності. Я тепер захопився цією роботою і на якийсь час забув, що живу в дикій країні. Моя донька називає своїх друзів по акаде- мії добре вдягнутими дикунами і, на мій глузд, то справедливо. Я працюю в Research Dept. Видавало- ся б, мала бути інтелігентна публіка з наукови- ми інтересами – нічого схожого досі не бачив. Мій найближчий сусід – молодий інженер – вдень заді- яний в лабораторії, а вночі грає на трубі в якомусь танцювальному закладі, аби подвоїти свій заро- біток і витратити загорьоване на дорогий авто- мобіль. Звичайно, за такого способу життя ніяких наукових інтересів тут немає. Був у тутешньому політехнікумі, познайомився з деканом механіч- ного відділення, – всі його інтереси на заводі, де перебуває він консультантом, тож йому ніколи сповна віддаватися заняттям; і ось справу колега вирішує цілком по-американськи. Він найняв за- мість себе одного молодого чоловіка, і той тепер викладає. І все це помимо Ради. Бібліотека Карнегі справляє жалюгідне враження – маса грошей по- трачена на мармур та золоті прикраси, а в бібліо- теці нічого немає. Я не зміг знайти найголовніших книг зі своєї спеціальності. Жодного європейського журналу з математики! Взагалі, щодо літерату- ри, особливо німецької, тут помітно гірше, аніж в Загребі. Я собі уявляв, що тут можна чомусь по- вчитися в справі організації лабораторії. Однак лабораторії з моєї спеціальності справляють най- жалюгідніше враження – тут поняття не мають про точні вимірювальні прилади. Неможливо по- рівняти ці лабораторії ні з Петербургом, ні з Ки- євом, ні навіть із Загребом. Все, що тут робиться,

робиться іноземцями. У краще оснащеній май- стерні Westinhous’a 80% робітників із централь- ної Європи. У Пітсбурзькому технічному районі серед відповідальних інженерів іноземців понад половини. Американці надають перевагу торгівлі продуктами та організації масового виробництва – в цьому вони справді досягли успіхів. А для мене тут вельми втішною є можливість проводити досліди в широкому масштабі. Вони не жмуться в витра- тах, якщо думають, що ці досліди знайдуть ко- лись практичне застосування.

Стосовно організації дослідів, я ніколи не був ще в такому доброму становищі. Всі потрібні прила- ди та інструменти купляють без заперечень! До росіян (але не євреїв з Росії) ставлення дуже добре. До євреїв ставляться з більшою підозрою. Адже се- ред шпигунів, а тепер більшовицьких агітаторів, 100% євреїв. Серед організаторів підпільної тор- гівлі спиртним 80%. Величезний процент євреїв серед злочинців, організаторів фіктивних підпри- ємств, підроблювачів чеків та грошей. Американці стараються убезпечити себе від євреїв встанов- ленням норми для вихідців зі Східної Європи, хоча це не досягає цілі. Зі мною в Гамбурзі при посад- ці на пароплав попутники пред’являли паспорти тринадцяти різних держав, але я не помилюся, якщо скажу, що 95% з них – євреї з Росії з фальши- вими документами.

Антисемітизм тут такий, якого не доводилося бачити в Європі.

Ви пишете, що збираєтеся в Росію. Але не- вже там становище настільки змінилося, що буде можливість працювати в науці? У мене від остан- ніх років перебування в Росії лишилися настільки

важкі спомини, тож не думаю, аби в найближчі часи заманулося вертатися на батьківщину. Чи знаєте Ви, що тут, в Пітсбурзі, російський пале– онтолог Толмачов? Він у музеї Carnegiе. М.б. Через нього можна дізнатися що-небудь стосовно мож– ливості влаштування в Америці?

Будь ласка, передавайте моє вітання Наталії Єгорівні.

Щиро Ваш С. Тимошенко»

«7716 Brashear St. Pittsburgh. Pa. 29 січня 1925

Дорогий Володимире Івановичу.

Зараз від Н. П. Рашевського дізнався Вашу нову адресу, дізнався, що Ви весь час працювали у Фран- ції і не поверталися в Росію. Я вже близько двох ро- ків служу в Research Dept. Westinhouse’a. Як не спів- падають всі ці заклади з тими фантазіями, які я мав колись стосовно американських наукових ін- ституцій! Ніякої науки і ніякого Research’a тут немає! У крайньому разі в моїй галузі це справжня пустеля, і тутешні лабораторії ні з російськими, ні з Загребом навіть порівняти не можна. Диво- вижна країна! Живуть люди в матеріальному до- статку і обходяться без газети, без театру, без пристойного книжкового магазину, без бібліотек! Щоби дістати поважну наукову книгу, треба пи- сати в Європу. Така бібліотека, як Carnegіе, на яку вгатили чималенько коштів, не має жодного мате- матичного журналу з Європи! Наукова літерату- ра французькою і німецькою мовами майже відсут- ня! Для мене залишається загадкою, як при такому

науковому і технічному невігластві країна процві- тає! Весь час витрачається на роботу на заводі. Ніколи думати, ніколи займатися наукою, і я від- чуваю, що ще рік-два такого животіння – і я втра- чу зв’язок з науковим життям Європи. Люди, яких судилося тут зустрічати, мало схожі на наших. По завершенню заводської праці більш старанні про– довжують роботу вдома, все лагодять і фарбують власними руками і дуже люблять фізичну працю. Менш старанні тратять час на автомобільні про- гулянки та кінематограф. Більше нічого тут не- має. Я не уявляю, як до цієї країни можна звикнути. Важко позбутися відчуття, що життя тут якесь несправжнє і люди тут тимчасово зібралися, щоб заробити грошей і собі піти.

Вельми радий буду, якщо знайдете хвильку і на- пишете про Ваше життя у Франції та про Ваші наукові роботи. Що нового чути з Росії? Влітку зустрічав петербурзьких  математиків  на з’їзді в Торонто. За розповідями, живеться їм вельми жахливо.

Щиро відданий Вам С. Тимошенко»

«7716 Brashear St. Pitsburgh. Pa. 14 березня 1925 р.

Дорогий Володимире Івановичу, дякую Вам за листа і за надіслану статтю. Тут, в Америці, по- стійно доводиться зустрічати висловлену Вами думку, що в загальному розподілі продуктів люд- ської праці інтелектуальний працівник отримує непропорційно малу долю. Капіталісти, з одного боку, і робітники – з іншого, отримують, дякую– чи своїй організованості та грубим методам дій,

більше, аніж вони насправді вартують. Особливо печально, що доля робітників зависока. В Америці чітко видно, як поліпшення матеріального добро- буту робітника не супроводжується відповідним підвищенням духовних запитів. Духовно – це ди- кун, хоча він має автомобіль і живе у затишному домі. За тутешніми газетами і повною відсут- ністю інтересів до книг вельми видно, яке убоге життя цих людей. Значна частина їх заробітків розтринькується. Капіталісти в кращих умовах – оскільки їх прибуток йде на подальше накопичен- ня капіталу та для збільшення матеріальної по- туги країни.

Становище вченого чи університетського про- фесора вельми незавидне, і я не подивуюся, чому тут наука не процвітає. Я починаю думати, що демократичний лад є цілковито неприйнятним для розвою наук та мистецтв, – для цього деспо- тичний режим, ймовірно, навіть кращий (бачите, як мало залишається від російського радикалізму при зустрічі з американською дійсністю). Бачив улітку академіка Стеклова на з’їзді в Торонто. Визначний вчений, який, видавалося, міг би бути цілком незалежним, а ось «слугує» більшовикам. Як його послухати, то більшовицький лад ніяк не гір- ший від царського режиму, бо й тоді бували обшу- ки, бували гоніння на студентів, шпигуноманія, і тепер те ж саме коїться. А я звик тепер вважати, що зовсім не «те саме», що в 1000 разів гірше. Про Дзержинського говорить Стеклов як про твердого правителя, а не як про ката.

Ось ця готовність росіянина «слугувати» і є ймовірна причина сили більшовиків. Достатньо мати купку нахаб – і всі готові їм підкорятися.

Я цікавлюся зараз також єврейським питан- ням. Через них ми, росіяни, тут в Америці, опи- няємося вельми у невигідному становищі. Адже до війни майже вся еміграція із Росії, що залиши- лася в містах, була єврейською. Вони зажили собі тут поганої слави, через них частково була про– ведена іміграційна реформа закону, що став тя– гарем для росіян. Антисемітизм тут розвивався доволі швидко, і я думаю, зараз Америка в цьому не поступиться Європі. Як це питання постав- лене у Франції? Передайте моє сердечне вітання дружині.

Ваш С. Тимошенко»

«17 липня 1928, Подєбради

Дорогий Володимире Івановичу, пишу Вам з Праги. Вчора бачився з сином П. І. Новгородце- ва, розмовляв про його плани. Мені здається, що він зможе влаштуватися в Америці, якщо йому вдасться отримати візу. Я домовився з ним, що по його поверненні в Америку буду говорити з адмі- ністрацією Westinghouse’C і гадаю, що все якось влаштується. Умови моєї роботи в Америці значно поліпшилися. Я тепер лише один раз в місяць бу- ваю на заводі. Всю решту часу в університеті. Я маю кафедру Research Professor’a і тому вільний від загальнообов’язкових занять зі студентами. Весь час можна витрачати на власну наукову ро- боту і на заняття з докторантами.

В Європі зараз цікавився дослідницькими за- кладами з прикладної механіки. Німеччина успішно вирізняється новими роботами і новими інститутами. У французів, як і раніше, нема що побачити.

Наші плани з’їхатися всім разом у Празі – не здійснилися. Все псує тяганина Вашої влади. Бать- кові все обіцяли дати паспорт і тягнули так довго з цим, що термін давно минув, і ось ми, зібравшись у Празі зі всіх кінців світу, знову роз’їжджаємося, не побачившись з батьком. Йому зараз 82 роки, і цілковито не втямлю, навіщо було його затриму- вати: зрозуміло, що ніякої небезпеки для радян- ського ладу він не становить. У 1930 році, якщо все складатиметься благополучно, збираюся побува- ти на математичному з’їзді в Стокгольмі, і якщо умови в Росії будуть більш-менш терпимими для подорожі, то постараюся пoбувати в Петербур- зі, Москві та Києві.

У найближчий рік маю намір зайнятися орга- нізацією інституту прикладної механіки при Мічиганському університеті. Планів багато – не знаю, які з них вдасться здійснити.

Щиро відданий Вам С. Тимошенко»

– 22

С ергій Прокопович вимовив ті слова без най– меншого присмаку помсти, без злоби і  при-

мітивної втіхи когось настрахати:

Панове, я прошу прийняти мою відставку з по– сади голови Волинського українського об’єднання.

На душі було в Тимошенка, як у казанку неуваж– ної господині, що поставила той казанок на вогонь і забула про нього, лиш накип в остатку лишився; схоже, зараз він почувався: все викіпило, тільки вто– ма на денці.

На засіданні української парламентської репре– зентації польського Сейму настала тиша, непри– стойно довга й занудна.

Так не годиться, – першим озвався Степан Скрипник, той самий парламентар, який щойно на– сідав найбільш на Сергія Прокоповича, навіть кинув слова, які нестерпно будь-кому заперчили б:

Я не можу брати на себе вину за тактику сліпого послуху адміністраційній владі, яку з квітня прово– дить Сергій Тимошенко…

Ні, його не перепрошували, не пробували якось укоськати, йому нагадали, чого гуртом надбали цим товариством та аж ніяк не численною тутешньою небайдужою інтелігенцією.

Це не вчинок – відставка, – не збирався вспо– коювати також посол Микита Бура. – За дещицю зробленого не соромно нам, але шмат який ще по– переду…

Мова зайшла, що не помилилися, створивши Український кредитовий банк у Луцьку, бо ж тепер селянинові  легше  буде  якусь  молотарку  придбати,

відновлене Товариство імені митрополита Петра Могили повертає мову споконвічну люду цього у богослужіння,  своє  роблять  «Просвітянські хати»,

«Рідні хати», «Народні хори», але конча потреба викурити з тих «хат» гнилий дух угодовства…

Не приймається відставка, – ухвала репрезента– ції була в один голос.

Того дня, приплентавшись нарешті додому, Тимошенко, завше акуратний та  вимогливий  до себе, швидше педант, плюхнувся на ліжко нероздяг– неним і довго навіть світла вмикати йому не хотіло– ся. Вже збігло таки часу, відколи на установчих збо– рах голосами 151 делегата Товариство імені Петра Могили приймало заготовлену ним  декларацію:

Православна віра була вірою наших батьків і прадідів. Була вона для нас завжди близькою, рід– ною, бо перебував у ній дух живий. Нею жила душа народна, бо підсилювала вона у вірі братів немічних, несла поміч убогим і слабим по богадільнях і шпи– талях, давала світло науки школам і будувала церкви Божі, краса котрих і величність у них служб Божих ушляхетнювали людські душі…

І таки не лінувався він, аби отой «дух живий» уберегти і примножити. Зводилися церкви за його проектами на Волині і в Галичині, зорганізували видання журналу «За соборність», а ще релігійно– громадський часопис «Шлях», видано багацько ду– ховної літератури українською мовою, при тім числі молитовники, партитури. Їх потребували не тіль– ки парафії волинські чи сусідніх воєводств, чимало книг надсилалося за океан, до Сполучених Штатів та Канади. Натомість звідти надходили  прохан– ня ще «прислати їм Акафіст, Апостола, Євангелію, Октіохон, Мінею Святочну, Тріод»… Теплого листа

пошта принесла від Глави Української православної церкви в Америці архієпископа Івана Теодоровича, в якому він сердечно дякує за велику справу. Старан– нями управи Товариства імені Петра Могили запо– чатковано реформи духовних шкіл, закладено осно– ви ліцеїв у Кременці і Вільно, для малописьменних і неписьменних у краї створено тримісячні курси, на яких безоплатно вчили писати, читати, рахувати, ви– ступали з лекціями з релігійних і не тільки тем. Хоч не вельми вже багацькою була скарбниця Товари– ства, та все ж надавали допомогу українській гімназії в Луцьку та Музеєві Визвольної боротьби у Празі, а ще немічним, бідним та хворим…

Так-то воно так, напливали думки, може, й справ– ді часу не марнували, але ж он ще скільки попереду незробленого, невідкладного, до якого інколи неві– домо з якого й підступитися боку… Відразу по Сві– товій війні польська влада закрила сто одинадцять православних церков, ще півтори сотні перетворе– но на костьоли, а всього тільки з двадцять четверто– го року відібрано півтисячі храмів та двадцять тисяч гектарів церковних земель, на яких загосподарював прийшлий здебільшого люд, направлені в край осад– ники.

Це ж треба було дожитися, щоб на Волині зали– шилося в один час лише чотири українські школи, коли навіть чехи тутешні мали тоді п’ятнадцять на– ціональних шкіл, росіяни – п’ять, євреї – п’ятдесят сім, німці – шістдесят шість, а винятково польських було шістсот шістнадцять...

Сергій Прокопович ще пробував Сейм совістити:

– У краї, півторамільйонному краї, немає жодної гімназії з українською мовою навчання. Три гімназії в Луцьку, Рівному й Кременці – то приватні, їх люди

утримують на кревні свої, тож де їхні податки? – він говорив перед байдужою цілковито залою, де хіба одні стенографісти, поскрипуючи поспішно пера– ми, уважно мусили слухати його.

Багато нашої молоді залишається поза школою, – відлунням чулося у сенаті, де такий же настирний сенатор Маслов рвав голос у законодавчій пустелі.

А недержавні оті – рішуче замало...

Марно, марно вкотре нагадувати, що будинок Рівненської гімназії забрав повітовий сеймик: обі– цянка-цяцянка лунала спорудити натомість нову будівлю, але на справу таку ваги не найпершої, звіс– но, коштів забракне.

Непереливки велося гімназії в Луцьку – викупити ділянку землі й будинок забракло сили.

Гімназії загрожує конфіскація, – лунало на зі– браннях громади. – Товариство імені Лесі Українки розсилає підписні листи, уклінно просимо всіх під– тримати наш осередок освіти й культури.

Найстаріша гімназія в Кременці хиріла-хиріла і врешті почила у  Бозі...

Сергій Прокопович не зчувся, як задрімав, а про– кинувся вже під досвіток, коли змерз доволі при– стойно: диво дивнеє, хоча з холоду його злегка тряс– ло, та десь начисто вивітрився кислий вчорашній настрій, ясною була голова і тіло пружним, до дії готовим.

– 23

У Володимира Прокоповича було таке відчут– тя, якби негадана буря, аж шибки дзвеніли, з тріском вікно відчинила і пішла гуляти кімнатою, те– ліпаючи та тріпаючи шторами, перекидаючи зі зліс– тю та колошкаючи все, що здужала. Після стількох переїздів – двічі переїхати як раз погоріти – врешті настало благословенне розмірене життя: вже ко– трий рік він викладає економічні науки в Мічиган– ському університеті. І раптом на порозі посланці  з

високих кабінетів у Вашингтоні:

– Вам пропонують стати науковим  радником із сільського господарства, економістом в уряді Рузвельта.

«Дайте мені спокій», – найпростіше було б від– казати – і не осудив би ніхто, не переговорив, тим паче не винуватив. Київ і Петербург, Фергана, Па– риж і Відень, Подєбради і Прага, і ось нарешті Енн– Арбор, де розташований Мічиганський університет, тепер у Вашингтон переїжджай, – милі мої візи– тери, людина не м’ячик, якого перекочувати та копати можна все життя.

Але… Але над всією країною, і не тільки Сполуче– ними Штатами, мов колись у Туркестані пилова буря, де вивчати судилося Тимошенкові можливості роз– витку бавовняного промислу, кружляла лиховісна, не– очікувана і незнана досі економічна криза. Нестримно котилася вниз промисловість, за рік попередній грим– нувши майже вдвічі, а фермери, обвітрені і загорілі, що, видавалося, витриваліші за худібку їхню, за місяці тепер жебраками ставали і безперервними потоками мільйонними брели шукати зарібку.

Володимр Прокопович розумів,  чому  урядов– ці спинили вибір саме на ньому. До поважного ви– кладацького стажу професора додавалися наукові роботи з економіки, писані різними мовами і ви– знані в різних країнах: L’Ukraine et la Russie dans leurs rapports conomiques, 1919; Картелі і трести: модерні форми організації промисловості, 1923; Світове господарство, 1924; Ukraine  und Russland in Ihren gegenseitigen wirtschaftlichen Beziehungen (Mitteilungen des Ukrainischen Wissenschaftlichen Institutes in Berlin, 1928; Danub Basin as a producer and exporter of wheat, 1930; Agricultural Russia and the wheat problem, 1932. А ще було дослідження зер– нового ринку в Дунайських країнах, об’ємна праця про роль сільськогосподарських коливань у ділово– му циклі, дослідження взаємозв’язку між динамікою цін на сільгосппродукцію і вироби промисловості, аналіз особливостей міжнародної торгівлі між про– мислово розвиненими і аграрними країнами. Фа– хівці розуміли, який потребувався колосальний ма– теріал «перелопатити» про стан цін виробництва, торгові  контакти,  скільки  мозолів  нажити  від тої