Текст книги "Борозна у чужому полі"

Автор книги: Иван Корсак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 10 страниц)

Тимошенко не міг відхилити пропозицію викла– дати, з якою звернувся до нього керівник і «вічний двигун», як з нього добродушно іронізували, двигун і натхненник студії пластичного мистецтва Дмитро Володимирович Антонович. В очах Сергія Прокопо– вича цей чоловік істинно був тим «двигуном вічним», що діяв усупереч усім фізичним законам. Тимошен– ко міг би цілковито підписатися під тим, що по роках скаже про Антоновича учень та близький сподвиж– ник Симон Наріжний: «Ніхто з українців на емігра– ції не розвинув у культурно-науковій праці такої продуктивності  з  такими  багатими результатами,

як професор Дмитро Антонович. Те, що почав ще в Києві, продовжив у Відні й розвинув у Празі. З його ініціативи і його зусиллями чи за його участі були засновані культурно-наукові установи, як Україн– ський вільний університет, Українське історико-фі– лологічне товариство, Українська студія пластично– го мистецтва й Музей Визвольної боротьби України в Празі. Кожна з цих установ, у які Дмитро Володи– мирович вклав чимало духа й мозольної праці, здо– була собі місце в культурній історії України. Дуже поважною була участь професора Антоновича і в деяких інших організаціях, як Товариство прихиль– ників української книги, Український академічний комітет та Видавництво української молоді. Був і організатором українських виставок, одним з орга– нізаторів 2-го Українського наукового з’їзду у 1932 році, учасником багатьох міжнародних фестивалів... Був він також співробітником українських наукових інститутів у Берліні й Варшаві та УТГІ в Подєбра– дах. Всі цінили його наукову співпрацю й нею ко– ристувалися...»

А ще Сергію Прокоповичу чисто по-людськи хо– тілося поділитися власним творчим набутком з цією молоддю, яку хоч і погнали зі своєї землі злі вітри, та вона однаково за ґрунт чіпляється і готова пустити яскраво-зелені й тугі, спраглі життя паростки й паго– ни. Бо дещо встиг він таки, попри лихоліття, зробити на своєму віку. Як архітектор, брав участь у виставках і конкурсах у Києві та Москві, Харкові та Єлисавет– граді, з десяток хіба нагород з тих виставок надій– шло. Після студентської лави відразу на двох роботах у Ковелі починав – розбудовував залізничний вузол станції і в місцевому повітовому земстві ще мав твор– чий клопіт. То з його уяви в місті зродилися земський

шпиталь і жіноча гімназія, школа та інтернат, примі– щення кондукторських та паровозних бригад. У Ки– єві за його проектами виростають чотириповерхові будинки Л. Юркевича і С. Лаврентьєва.

Будував Сергій Прокопович... і вчився. Бо так важливо пізнати  історію  української архітектури, її в Петербурзі, звісно, не викладали, потрібно са– мому вивчити пам’ятки староукраїнського будів– ництва, зрозуміти стилістику  козацького  бароко. В оглядових пресових матеріалах його причисляли до тих, хто розробляв новий архітектурний стиль, закладав підвалини українського архітектурного модерну.

А як запросили на будівництво Південно-Захід– ної залізниці, то випало проектувати і будувати лінії залізниць Гришине – Рівне, Яма – Бахмут – Микитів– ка, Федотівка – Скадовськ, інші напрями, а ще при– міщення управління Північно-Донецької залізниці у Харкові, а ще консультувати зведення чималень– кого заводу «Русскокраска» і робітниче містечко на десять тисяч осіб, а ще вілли, готелі та санаторії...

Як знаного фахівця, Сергія Прокоповича за– прошують у журі з розгляду проектів спорудження пам’ятника Т. Г. Шевченку в Києві. Однак як виникли непорозуміння між членами об’єднаного комітету, він до кінця захищатиме свою точку зору, – коли ж цього не вдасться, завше виважений і толерантний, Тимошенко виходить зі складу журі.

Будь-коли Тимошенко пізнав би свої лінії у будів– лях Сочі, Туапсе й Геленджика, на узбережжі Криму, у Народних домах на Полтавщині, приміщенні зем– ської управи в Костянтинограді... А ще скільки про– ектів та креслень загинуло в Харкові, як прийшли більшовики, – то немов його ненароджені діти.

Не тільки сам Сергій  Прокопович  розвивався як митець, як архітектор, разом з однодумцями він організовує в Харкові Українське імені Г. Квітки– Основ’яненка літературно-художнє та етнографіч– не товариство. Виставки, в яких беруть участь митці з усієї України, творчі зустрічі – їх згадуватимуть і через десятиліття.

...Ні, Сергій Прокопович не  міг  не дослухати– ся слова Дмитра Володимировича  та  відмовити– ся викладати в студії пластичного мистецтва. Те слово для нього ваговитим буде до останньої миті, до похорону Антоновича, що відбудеться в сорок п’ятому, в жовтні, у крематорії на Виноградах. Туди зможе прийти лиш маленька групка друзів найближ– чих та співробітників. Визволитель зі Сходу навіть у мить таку заборонить зібрання, невільно прощальне слово сказати, невільно буде заспівати ще за життя Дмитром Володимиричем замовлені три українські пісні. У гробовій істинно тиші їхні ноти композитор Росіневич-Щурівська мовчки покладе в труну...

– 14

Я к від’їжджав Степан Прокопович з Парижа, то на прощання, чомусь відвертаючись, стиха

сказав:

– Так і жити тепер доведеться… Зустрілися поспі– хом і розбіглися, щоб побачитися знову через роки, – якщо судить ще нам побачитися. Тільки дитинство назавше з нами.

Ці братові слова Володимир Прокопович згадав в Українській господарській академії в Подєбрадах, де викладав по закінченню паризьких обов’язків. В один з перших днів у коридорі Академії, поспішаючи, він не– нароком мало не зіткнувся з якимось чоловіком – і ви– бачення його обірвалося на півслові. Та це ж Сашко!

Тисли руки і обнімалися, тузали один одного в жарт: то справді був Олександр Коваленко, той са– мий, з яким у часи незапам’ятні минало дитинство в селі Базилівка, куди переїхала сім’я Тимошенків. Виринали мимоволі спогади про той старовинний базилівський маєток, чималий будинок у стилі ко– зацького бароко, яким володів у позаминулі часи гетьман Дорошенко, величезний парк з предовгими алеями, ставками копаними, з яких не вилазила дітлашня в спекотну пору….

У Подєбрадській академії чимало було викладачів із знаними в народі іменами. Ім’я Олександра Ковален– ка не набуло особливого розголосу, але для Тимошен– ка воно багато важило, і не лише через ностальгій– но-щемливі, такі далекі тепер літа. Бо земляк його здавна мав міцний хребет. Якось ще в реальній шко– лі вчитель присікався до відповіді Сашка:

На каком бєзобразном жаргонє ви говорітє?

Це моя рідна мова, – спокійно відказував хлопчак.

Нєт нікакой «мови», єсть только одін русскій язик!

Тоді Коваленко таку прочитав лекцію про Шев– ченка і Котляревського, що вчитель із класу просто втік.

Потім була харківська «Громада», яку творили разом з Борисом Мартосом, Дмитром Антонови– чем, Левком Мацієвичем, Юрієм  Коллардом…

Про останнього без тіні іронії нерідко відгукува– лися:

– Він хоч і бельгійський француз, проте пройня– тий українською стихією.

Особлива сторінка життя Коваленка – служба на броненосці «Князь Потьомкін». Цю сторінку то– дішнього флоту і корабельної команди трубадури з Петербурга розмальовували вельми вправно чер– воними фарбами, що й без того була червоною від людської крові.

Червневої ночі дев’ятсот п’ятого року з борту броненосця знесли на берег труп матроса Вакулен– чука, на грудях якого прикололи записку, що вби– то його лиш за те, що посмів начальству сказати:

«Борщ не годиться». А ще клич там був: «Смерть гнобителям, нехай живе свобода!»

Повстання очолив сперш Панас Матюшенко. Один-єдиний офіцер приєднався до повстанців – Олександр Коваленко.

Високі пресові хвилі в усьому світі зніматимуться про подію, згодом фільм знаменитий обійде світи, і в цьому дев’ятому валі правди, напівправди й брехні загубиться (точніше, зумисне потоплять та з кала– муттю змішають) вельми істотну деталь.

Команда броненосця складалася переважно з українців і, за висловом Івана Багряного, було то

«повстання української стихії». Що ж до лукавства червоного і червоних, то згодом про нього доволі точно скаже Геббельс: «Це чудовий фільм. З кіне– матографічної точки зору фільм особливий. Той, хто не твердий у переконаннях, після перегляду міг стати навіть більшовиком. Це ще раз доводить, що в шедеврі може бути закладена певна тенденція. На– віть найгірші ідеї можуть пропагуватися художніми засобами».

Матюшенко фактично передає командування броненосця Олександрові Коваленкові. І вже не в кіно, наяву вже рушила, ріжучи хвилі, на бунтівний корабель ескадра цілісінька: дванадцять бойових кораблів зі 150 гарматами, майже півсотнею міно– носних апаратів. Командувач ескадри наказує: аре– штувати екіпаж ослушників  або  потопити разом із судном. Але над «Потьомкіним» злітає бойовий прапор і з націленими гарматами йде він один-од– нісінький супроти всієї ескадри. Раптом стається ніким не сподіване: гармаші на всіх дванадцяти ко– раблях покидають свої гармати.

Двічі проходить «Потьомкін» поміж рядами ес– кадри, і командувач її адмірал Вишневецький без– силий  щось вдіяти.

То вже потім Коваленко очолюватиме департа– мент у Міністерстві морських справ УНР, то вже потім його запросять у Подєбради, де викладатиме вищу математику і опір матеріалів. Один за одним виходитимуть його підручники українською мо– вою з аналітичної геометрії, теоретичної та при– кладної механіки. На виставці в Празі російський професор біля стенда з книгами цими тільки руками

сплесне: «Так це ж їм наша книжка вже більш не потрібна!»

Славетне професорське гроно зібралося в По– дєбрадах. Тут викладали не лише імениті вчені, се– ред них було багато і тих, що лишиться назавше  і в історії як один з будівників Української держави. За професорською кафедрою тут  стоять  колиш– ні прем’єри УНР Ісаак Мазепа і Борис Мартос, прем’єр Кубанського уряду Василь Іванис, посол УНР в Греції і непересічний письменник Модест Левицький, міністр земельних справ Микита Ша– повал… Володимир Прокопович бачив Олександра Коваленка в одному ряду з цими знаковими імена– ми – і зовсім не через щемливі спогади таких дале– ких літ…

– 15

Т o радістю, тихою й світлою, щоразу було, як вдавалося  Сергію  Прокоповичу   зустрітися

з колишніми побратимами. Зустрічі з відомими ді– ячами УНР не ставали такою вже рідкістю, бо мав рацію Дмитро Дорошенко, коли Прагу порівнював з Ноєвим ковчегом, де докупи чимало збіглося різ– ного звіра, «чистого» і  «нечистого».

Доволі несподівана зустріч з Миколою Чеботарі– вим, колишнім начальником контррозвідки УНР та начальником охорони Симона Петлюри, була ви– нятком – і, здається, для обох.

До Тимошенка не раз упродовж років доходило криве слово Чеботаріва щодо його персони, доволі криве й несправедливе.

Я з Тимошенком знайомий ще з Харкова, – в гурті спільних знайомих балакав якось Чеботарів. – Належав до партії, але його заховання по партійній лінії більше ніж дивне. Ніколи не бував на партійних зборах, тож я його називав аристократом. А ще він не любив, щоб його відвідували партійні товариші, ясно, з робітництва.

Щодо зборів, то, може, й правда, вельми хоробрих на зборах багато, а от чи цурався він люду… Не бо– їться ж гріха чоловік.

Іншого разу нові докори позаочі лунали:

Як він, так і дружина з аристократичної та дуже багатої родини. Треба було мені уміло й тактовно, як з ніжною квіткою, з Тимошенком обходитися. Вельми прошеним був, аби згодився ввійти до Совє– та робочих, солдатських і крестьянських депутатів.

Коли ж уже ми, українці, набрали сили, то ми його зробили губерніальним комісаром. З Тимошенком ми об’їхали всі повітові міста Слобідської  України під час сесій повітових земств. На сесіях я виступав з великими промовами, а Тимошенко був ніби для репрезентації…

Бог з ним, махне було рукою Сергій Прокопович, хай там балакає. Хай розказує про аристократичну та багату родину, хоч насправді та родина кріпацька. Звісно, начальник контррозвідки мав би знати, де і з приводу чого язик розпускати. Зрештою, дивні від– гуки Чеботаріва були не лише про Тимошенка.

Я гадаю, що коли вмістити в один мішок Удо– виченка і Омеляновича, то вони навіки перегри– зуться за первенство, – казав якось Чеботарів серед колишніх вояків УНР.

Говорити про ад’ютанта Симона Петлюри Олек– сандра Доценка Чеботарів одного разу почав зі слів:

«Знаючи брехуна Доценка…» А професора Смаль– Стоцького він міг дозволити собі назвати «великої руки каналья».

Зрештою, заспокоював себе час від  часу  Сер– гій Прокопович, немає чоловіка на світі без якоїсь щербинки, гріха більшого чи меншенького – до лю– дей терпиміше ставитися вартує. От тільки навіщо Чеботарів збирає різні відомості про Господарську академію в Подєбрадах, у цілому з теренів Чехосло– ваччини, живучи здебільшого в Польщі? Використав він для цього давнє знайомство з колишнім сотни– ком Володимиром Шевченком, що навчався тепер в Академії. А коли в того, у свою чергу, виникли певні підозри і перестав відповідати на дивні запитання, Володимир одержав від Чеботаріва доволі сердито– го листа: «Що ж це Ви замовкли? Чи дістали    мого

до Вас останнього листа?.. А може… може, сичіння, провокації зробили своє діло, вплинули і на Вас?»

У Сергія Прокоповича були певні підозри, наві– що Чеботарів збирає інформацію, при тім числі, що стосується оборонної справи, але підтвердження своїм думкам куди пізніше отримає.

…Зараз же, зустрівши негадано Чеботаріва, Тимошенко почувався сковано і напружено, мов то не з товаришем грізних літ випало побачитися, а з чужим-чужаницею, в якого, до того ж, хтозна яка каменюка за пазухою. Більше, аніж на банальне: «Як життя?», Тимошенко не здатен був спромогтися.

А що мені тепер жити? – засміявся на всі трид– цять два у відповідь Чеботарів. – За собою аре– штантський вагон не треба возити.

Тепер мимоволі всміхнулись обоє: вони пригада– ли кумедну колізію літ минулих. Суди Директорії, не маючи нового законодавства, мусили користувати– ся нормативами судочинства старого, ухвалювали вироки на зразок: «заслання до Сибіру або на ка– торжні роботи». Але оскільки Україна не мала свого Сибіру і каторгу також ніде і ніяк злочинцям було відбувати, то мусив Чеботарів возити злісних аре– штантів в одному з вагонів свого поїзда.

Щоправда, не до сміху було, коли мова  зайшла про нинішні методи боротьби, про поєднання різ– них форм її, ширше використання дипломатії та культурницької роботи, розмаїття сучасних  методів.

Жадних уступок військових, фінансових чи яких других не може бути. Одна уступка – це зброя і кров… Шлях до Самостійної України через море крові.

Тимошенко тільки головою крутнув, мов то кут– ній зуб біль раптово схопив, – не вигадуймо мірки для крові людської…

А загалом, –  захоплювався власною  оповід– дю Чеботарів, і в очах його змайнув лихий блиск,  – я розчарувався в старому громадянстві... Хіба такі люди, як Прокопович, Саліковський, Чижевський, Ковальський, Юнаків та ще деякі, хіба можуть ста– ти провідниками сьогодні: хоч патріоти і чесні, але нездатні тримати державну керму?.. Безплідні вони творити нові форми боротьби, – хотіли б і «капітал пріобресті, і нєвінность соблюсті».

Отакої, – аби не розсміятися, закашлявся вдава– но Тимошенко.

Ось тому я вирішив, – підозріло глипнувши на співрозмовника, вів далі Чеботарів, – зачати органі– зацію молодих активних сил. Утворилась Централя, куди входять активні борці як в Україні, так і в емі– грації: ще вона діє поки конспіративно. Вам би на– лежало також до неї ввійти...

«Боже єдиний, – напливала Сергію Прокоповичу гіркота на душу, – за яку провину наслав на наш люд бацилу гордині, що під’юджує честолюбне та падке на марнославство «его» і змушує зачинати нову якусь справу, не владнавши ще до пуття попередню?..»

Ні, – тільки й відкинув було Тимошенко на про– позицію Чеботаріва.

А підозри щодо дивного інтересу до стану справ у Чехословаччині через низку років розвіють зна– йомі, коли оберуть Сергія Прокоповича парламен– тарем. Постане навіть питання про притягнення полковника Миколи Чеботаріва до «чинного суду Армії УНР». Чеботарів, як виявилося, дозволяв собі використовувати агентуру спецслужб УНР для потреб польського Генштабу, обходячи повністю український уряд. Пляцувка, в якій Чеботарів був гетьманом, навіть власний бюджет тоді мала – 8350

злотих на місяць. Тож обізнані не подивувалися, коли Андрій Лівицький клопотати почав перед Пілсудським про вислання  колишнього  керівника ІІ секції Генштабу Військового міністерства уряду УНР  геть  за  кордони Польщі.

– 16

С тепан Прокопович, двічі перечитавши, кру– тив  у  руках  дрібно  списаний  аркуш   паперу,

мов була там хтозна-яка дивина. «Ти ба, який чоло– вік економний, – всміхнувся він сперш, – маленькі букви щільно тіснилися на папері і нагадували йому мурашник. Лист з Америки колишнього його студен– та з Петербурзької політехніки Зелова, що емігрував подавно за океан, і потішив його, бо ж не забувають спудеї свою професуру, і спантеличив водночас.

Зелов писав, що власник компанії, де він зараз працює, ознайомившись із працями Степана Про– коповича, хоче запросити його до себе – коло на– укових інтересів Тимошенка, на його погляд, збіга– ється з проблематикою компанії.

Через кілька днів, ще відписати не встиг, тільки думки гули розтривоженим вуликом, у пошті лежав уже лист від самого власника, що мав російські коре– ні, Акімова. Він прислав офіційне запрошення, гото– вий був переказати кошти на переїзд і повідомляв про майбутню плату в сімдесят п’ять доларів на тиждень, що неспівмірно більше за його загребську платню.

Власне, не було в Тимошенка сверблячки зрива– тися з місця, намандрувався за останні роки нівроку, ситий по зав’язку переїздами. Тим паче, і з профе– сурою, і з юнню студентською Політехніки Загреба налагодилися прекрасні стосунки. Місто подобало– ся, клімат помірний. Хоча житло нормальне в най– ближчому часі не світить, діти досі на табуретках сплять: добре, що нарікань не чути, про розкішні ті ложа одні підсмішки. Професорської його платні на

харч цілком вистачає, а от на одяг, чи, тим більше, на меблі, вже зеро.

А ще, чи є на світі ворожка, яка гарантійну бомагу випише, як на новому місці йому поведеться, завше зманливо крилами лопотить журавель у високому небі, тільки синиця в руках часто мисливський тро– фей куди надійніший…

На сімейній раді лист Акімова по колу кілька ра– зів ходив, та так і не склалося якесь певне рішення, зате всі подивилися в його бік: він батько, і батькові його ухвалювати.

Ще якийсь час шкребли, точили і гризли душу сумніви, мов шашіль деревину, з якої вицідили ко– лись, наче кров, живицю, врешті прийняв Степан Прокопович соломонове рішення: він не покине Політехніку. Але в Америку таки поїде. Просто ві– зьме відпустку до початку семестру осіннього, по– працює в Сполучених Штатах кілька місяців, отоді й розвидниться, як далі жити.

Вперше судилося Тимошенкові океан долати, де– сяток діб  хилитатись  на  хвилях,  вперше  побачити з моря нічний Нью-Йорк, розмаїтими кольорами розцвічені хмарочоси, що наче наввипередки рва– лись у небо. Не захоплюватися цим творінням рук людських Степан Прокопович просто не міг: сам, будучи рвучким і діяльним, дивився з захопленням на ці будівлі, горді, величні і урочисті, видавалися вони символом невгамовного і заповзятого народу. І не– хай до цього десь спонукали амбіції, що свербіли і шилом під ребро підштовхували замовників, просто за висотою погоня скажена була, у височині творін– ня стрункі не були примітивно простими, а істинно благородними, чи навіть монументальними. Як фа– хівець з опору матеріалів Тимошенко бачив тут   нео-

зоре поле роботи для розрахунку стійких сталевих конструкцій.

А вже на березі таку  ж пильну  увагу приверну– ла надземна міська залізниця. Відзначивши в думці оригінальність ідеї, Степан Прокопович подивував– ся металічним конструкціям цих доріг – подивувався відсутністю елементарного дизайну, найбільше ж тех– нічною неграмотністю, інженерним виконанням «на око», що загрожувало навіть безпеці: вся конструкція, на його погляд, хиталася в недопустимій мірі.

Вражений велетами зі сталі і скла, що стрілами злітали до хмар, Тимошенко мав вельми поважну уяву про компанію, що його запросила. На подив, який щомоці приховувати довелося, вся компанія розмістилася в... невеликій п’ятикімнатній квартирі. Компанія виконувала важливе замовлення для морського відомства, тож Акімову потребувалося зайнятися обрахунками кручення колінвалів та тео-

рією згину.

– Я раніше займався коливанням циліндричних валів, – відказав Тимошенко, що остерігався якихось незнаних теренів. – Гадаю, розширити наробок тут складності особливої не буде.

Де сторона, там новина, там звичай свій і пове– дінка людська. Один з перших дослідів належало виконати в університетській лабораторії, завідувач якої, професор з поважним стажем, працював од– ночасно консультантом компанії. Потрібно  було їм зразок підвісити для розтягування – професор, ні хвилечки не вагаючись, на очах у Степана Про– коповича, в якого ті очі з видива негаданого вело– сипедними колесами округлилися, взяв чималий за– лізний костиль і, голосно хукаючи, став забивати в гарненько фарбовану та поліровану віконну раму.

Такого недбальства до «несвого» майна досі бачити ще не випадало.

Далі більше: потребувалася замашиста залізяка, і професор кудись раптом зник. Але повертається, весь упрілий, з чималою двотавровою балкою на плечі:

– Купив тут, недалечко від університету, – ски– нув з плеча вантаж, що був йому не по літах та не по статусу.

Мало того, виявляється, професорської платні в університеті величезного міста та підзаробітку в ком– панії йому для прожиття хронічно бракує, тож, аби звести кінці з кінцями, мусив курячу ферму на околи– ці ще завести. Тепер перестав Степан Прокопович дивуватися, чого ж то нервово і нетерпляче позирав на годинника професор наприкінці дня, то не поба– чення з якоюсь студенткою йому кортіло, то боявся, аби кури його з голоду не починали кудкудакати.

Шокувало на перших порах Тимошенка таке різ– не ставлення в Європі і тут до розумової праці та фізичної, – знайомий інженер, тямущий та пер– спективний, раптом покинув фах та подався у цех молотобійцем – там щедріше платили…

– 17

Є на світі прудкі ріки, та однак все ж прудкіша за всіх одна: ріка часу. Зовсім недавно, здається, колядники, дітлашня професури подєбрадської, на Різдво приходили, співали щемливо пам’ятних ще з літ далеких колядок, крутячи саморобну, змайстро– вану зі старого решета звізду; аж дивись, вже й весна на пташиних крилах з вирію прилетіла, літо й осінь не зогледілися, як прошуміли, і знову колядники на порозі, крутять звізду поволечки, в якій свічка  вос-

кова поблимує…

Гріх було б Сергію Прокоповичу нарікати вель– ми на своє життя в Подєбрадах. Робота улюблена, добрі стосунки з колегами, навіть ректором обира– ли в двадцять сьомому-двадцять восьмому навчаль– ному році, пошанування мав від студентської братії, нерідко-таки доволі примхливої та насмішкуватої… На конгресах міжнародних частенько бували, десь до семи сотень наукових публікацій видрукували, дві сотні ще й з поважним гаком книг наукових у світи благословили, інших справ добрих за плечи– ма чимало. Але джерела фінансові все міліли, уряду чеському не до них було, вже мусили для порятуван– ня створювати Товариство прихильників… А тут по– братими літ вогняних, які державне унезалежнення здобували, на Волинь до себе кличуть. На конвер– тах почерки з адресами Григорія Степури, комісара Поділля та Слобожанщини, і Павла Пащевського, генерал-хорунжого, головного душпастира військ УНР, Степана Скрипника, ад’ютанта Симона Пет– люри і Петра Певного, співредактора газети «Від– родження» за визвольних часів….

Отож Луцьк, давній Лучеськ під польською тепер займанщиною, на низку років стає рідним, хоч і По– дєбради не забувалися – волинський сеймик навіть переважними голосами ухвалив згоду на переведен– ня Академії в Луцьк; завадила добрій справі знайома біда, ота вічна нестача коштів.

Час від часу спиняючись, особливо в старому міс– ті, бродив Тимошенко Луцьком, силячись відгадати минувшину тої чи іншої будівлі. Гірчило на душі від занедбаного замку Любарта, що глибокими тріщина– ми взявся і нагадував престару, з поораним зморщка– ми обличчям людину, на яку літа поклали непосиль– ний тягар, і під ним вона никне, меншає й сиплеться; водночас біля в’їзної вежі копошилися люди, щось латали та підлагоджували – по нехлюйській Росій– ській імперії їм тут стачало до чого докласти руки. Може, Ягелонській вулиці менше діставалося стуса– нів у паскудні минулі літа, а може, вже встигли трішки її причепурити… А от у Свято-Троїцькому храмі був прикро й несподівано вражений: літургія велася мо– вою, яку люди лукаві звали церковнослов’янською, а проповідь батюшка й узагалі виголосив російською.

«Боже, – змайнуло, – та тут же окупація подвій– на, світською зараз польська, а духовною все ще московщини»…

У домівці Петра Певного давній гурт збирався не раз.

Не можемо так сидіти… По Ризькій зрадливій угоді від православних забирають церкви, а ще двад– цять тисяч гектарів землі їхньої також… І господа– рюють на них осадники, люд прийшлий, що знева– жає часто тутешніх.

У півторамільйонному краї більше половини не– письменних, лише третина з числа вчителів – укра-

їнці, а в вищих навчальних закладах польської молоді вчиться в дванадцять разів більше, аніж української… Цей літній, проте не жаркий день, бо – досвіт– ком дощик пройшовся, хоч землю не промочив, та збив куряву, – Сергію Прокоповичу таки    надовго

закарбується.

В українському клубі «Рідна хата» о 12-й годині 29 червня 1931 року голова клубу Пилип Пилипчук, у недавньому прем’єр в еміграції, відкриває установ– чий конгрес Волинського українського об’єднання; він небагато балакає, зате, хоч не парко, чомусь час– то витирає лоба хустиною:

Маємо об’єднати наші сили…

Низький голос Павла Пащевського  рокотів, як при відправі, хоч про акустику тут будівельники й гадки не мали:

Як ітимо гуртом, то дорога та приведе нас під покров Святої Софії…

Несподівано для Сергія Прокоповича обрали його заступником голови об’єднання, Петра Пев– ного – головою.

А далі стрімко, як крига прудкою рікою у повінь, один за одним пливли клопоти, кожен важливіший попереднього: добре було б створити товариство прихильників православної освіти та охорони тради– цій православної віри, запальний прихильник такого товариства Іван Власовський вже навіть запропону– вав назвати його іменем митрополита Петра Моги– ли, корисним був би банк для волинського селянина, конча потреба налагодити видавничу справу, вельми ж справу пресову, а ще скільки люду від кривди влад– ної заступити. Тимошенко розрізав чергового кон– верта – і вихлюпнулася зі шкільного аркуша в клітин– ку людська біда, несподівана і незаслужена.

«До Головної управи Волинського українського об’єднання в Луцьку

Спішу повідомити Вас про події, які відбува- ються в нас, у Радивилові, в сих днях.

Дня 23 травня прийшло до мене двох поліціянтів з вивядовцем та провели ревізію, потім забрали мене на постерунок і допитували. Як я потім від вивядов- ця довідався, то мене підозрювали, що ніби я належу до КПЗУ, але справа вияснилась, і вони переконались, що доноси були злобні і брехливі на мене, і, власне, певне тому, що я вписався до ВУО і вписую других.

В тому часі була проведена ревізія і в багатьох осіб ще, та, власне, тут і цікаве було явище. Комен- дант побачив у п. Я. Бортніка, члена ВУО, на столі статут ВУО і часопис «За Соборність» і допиту- вався, звідки то взяли, хотячи забрати їх на по- стерунок, але по виясненню зоставив, як видко, то їм і це не подобалось. Але найгірша справа з членом ВУО Володимиром Зигмунтом, котрого я особис- то уже добре знаю, і є він дуже вороже настроєний до комуністів, бо не раз його і мене наші знайомі лі- вих поглядів називали національними підсвинками, а останньо угодовцями і хрунями.

Того самого В. Зигмунта заарештували і під заки- дом приналежности до КПЗУ відправили до арешту в Дубно. Я на місці пішов до керівника політвідділу поліції з Дубна, котрий був у Радивилові і вияснював справу, він мені казав, що справа із Зигмунтом вже вияснена, за пару днів його випустять… Але ж поки всі ті папери полагодить п. прокурор, то може про- йти довше часу, отже прошу звернутись особисто до прокурора або через посла в Рівному…

В очікуванні ласкавої відповіді, позостаю з пова- жанням Володимир Луговий».

Оте слівце «хрунь», запроданець себто, здебіль– шого з-за рогу кидали, в спину могли поцілити, – і кидалися ним не найхоробріші. Сьогодні, думало– ся Сергію Прокоповичу, особлива хоробрість мала би прислужитися: за легальних умов своє право від– стояти. Захистити його тоді, коли міністр внутріш– ніх справ Речі Посполитої Маріян Косцялковський привселюдно говорить:

Не заперечую, що на Волині існує етнографіч– на маса, яку ви називаєте українцями. Але зрозу– мійте, панове, що цей край польський. Отже – єди– на дорога – це асиміляція Волині, як і взагалі всіх українців у Польщі.

Звісно, можна піти супроти з гвинтівкою на– вперейми, і він вже ходив нівроку, і впасти, як па– дали його побратими в «трикутнику смерті», та інше корисніше зараз. Через Волинське українське об’єднання він і однодумці його наполягатимуть:

Ті політичні чинники, які твердять, що лише поляки є повноправними господарями держави, повинні пам’ятати, що обов’язком машиністів є турбота про безпеку всіх пасажирів. Ми не    їдемо в потязі зайцями, маємо квитки, як й інші подоро– жуючі. Значить, маємо такі самі права на місця для себе й свого майна, а машиністи утримуються і за наші гроші.

І з цілковитим сумлінням на з’їзді ВУО скаже Сергій Прокопович:

«Завданням Волинського українського об’єднання є гармонізація інтересів держави з інтересами її укра– їнських громадян. Волинь вірить державі, але хоче, щоб держава вірила їй... Ми вимагаємо поваги до сво– їх прав, хочемо своєї віри, мови, а землі своєї не від– дамо нікому...

Не було такого ранку, щоби поштар не вкидав поважну пачку кореспонденції в скриньку Сергія Прокоповича; тільки одного разу виявилася вона порожньою, коли той поштальйон в час ожеледиці вивихнув собі ногу. Рідко траплявся наговір у листах чи дрібна помста, здебільшого про непрості мови– лося проблеми, чималенько з яких і непідйомні зо– всім. Ось рівненьким жіночим почерком списаний аркуш, ретельно виведеними літерами, певне, гарні оцінки мала людина та з каліграфії.

«До пана голови Української Парламентської Репрезентації Волині – Пана Інженера Сергія Тимошенка в Луцьку.

Головна Управа Союзу Українок в Рівному звернулася до Староства Повітового в Рівному з прозьбою про дозвіл: