Текст книги "Борозна у чужому полі"

Автор книги: Иван Корсак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 10 страниц)

випустили з каталажки не тільки Володимира, а й усіх членів страйкового комітету.

Тоді вже зовсім інші вітри над Україною  віяли, тож Володимир їде на батьківщину. Ще й іншим ра– дить, лиш злегка перефразувавши писане  Гоголем до Антоновича:

– Мерщій у Київ! Він уже наш, він уже не їхній...

– 4

К онверт, який Степан Тимошенко тримав у руках, був з незвичною ще символікою, де за-

мість колишнього орла-мутанта – розлогий тризуб. Виявився той конверт листом прем’єра Української держави Миколи Василенка. Поштар потрапив, певне, під легкий дощ, тож на цупкому папері три– зуб розплився і нагадував скорше лапату шуфлю. Прем’єр запрошував прийти до нього в справі орга– нізації Української академії наук.

«Ти вже знаний в Європі вчений, а тепер ще ролі бабці-повитухи тобі забракло? – подумалося мимо– хіть чомусь невдоволено. – Чи й таке на віку має су– дитися? Та не дано людині знати, яку будуччину їй виписано; он вас троє кревних братів, а всі такі різні. Тобі світ механіки до шмиги найбільше, середульший Сергій дивовижно архітектуру з політикою поєднав, а Володимир, найменший, економіку  облюбував».

Вже діє комісія під головуванням  Вернадського, і я просив би Вас взяти участь від наук інженерних, – неспішний тон прем’єра, інтелігентні манери та м’який, по-своєму делікатний погляд з-під окулярів мимоволі роззброювали співрозмовника, навіть як той налаштував себе було супроти.

Справа цікава, – не став лукавити Степан Про– копович, хоч і був заскочений пропозицією. – От тільки з літературною мовою в мене проблема, а ще гірша – з українською термінологією…

У вашому царстві механіки більше формул, ніж тексту. Погоджуєтеся? – чи то перепитав, чи швид– ше ствердив настирний господар кабінету.

З Володимиром Вернадським Тимошенко рані– ше зустрічався і в Петербурзі, і в Москві, про нього лишилося в пам’яті враження як про людину, що не молотить марно язиком. Спільно доводилося роз– робляти статут Саратовського університету, інші справи вирішувати – не було пересторог щодо цьо– го вже знаного вченого.

Тож діло в’язалося невимушено й до пуття: Тимо– шенко готує записку про відділ механіки, при якому належить постати експериментальній лабораторії, доповідає ті матеріали на комісії, а згодом публікує в трудах Академії. Було покладено з легкої руки Сте– пана Прокоповича початки академічного Інституту механіки. Гетьманським указом  затверджують– ся перші академіки – історики Д. Багалій та О.Левицький, економісти М. Туган-Барановський та В.  Косинський,  сходознавці  А.  Кримський  та В. Петров, лінгвіст С. Смаль-Стоцький, геологи В. Вернадський та П. Тутковський, біолог М. Кащенко, правознавець Ф. Тарановський та від механіки він, Степан Тимошенко, – наступних академіків мають надалі вже обирати.

До ладу спеленали «немовля-академію» поваж– ні учені, от тільки за академічними вікнами той лад нітрішки не проглядався… Як полишила українська влада Київ, а ввійшли більшовики, то стала Академія почуватися як на сухоти хворий – і викашляти свої проблеми самотужки було немислимо. Віконце, в якому касири виплачували вченим досі заробітну платню, тепер було вічно зачинене, бюджет на рік наступний ніхто й не гадав затверджувати, в тума– ні, густому і непроникному, полишалася подальша доля всієї Академії. Тривожні розмови у коридорах та на зібраннях; і тут Степанові Тимошенку привалило

щастя у кашу – ухвалили саме йому іти до влади та рятувати молоді академічні установи. І Степан Про– копович врешті пішов…

Особняк цей наче навмисне хвалився своєю роз– кішшю, йому, видавалося, аж не терпиться вистави– ти її напоказ: прем’єр більшовицького уряду, усіх бідних та обездолених пролетарів, займав один з найбагатших особняків у Липках. На ґанку націли– лася в порожнє небо зенітна гармата, поруч виши– кувалися кулемети, – так і не зрозумів Степан Про– копович, від кого мав боронитися товариш прем’єр; порожньо було і в коридорах та приймальні Раков– ського, не зустрів відвідувачів у кабінеті, хіба в тиші відлунював кожен крок.

Голова українського уряду, який зовсім не володів українською, а російською балакав так, наче навмис– не перекручує слова, аби покепкувати з цієї мови, старався бути підкреслено чемним, запропонував присісти і все силився пригостити некурящого гостя сигарою.

– Наш уряд зацікавлений у працях Академії, – го– ворив Раковський з великими паузами між словами, бо те кожне слово було заважке, мов відлите з оло– ва чи свинцю і підняти його можна хіба з натугою.

Краще зверніться до моїх міністрів, вони швидше вам допоможуть.

До одного міністра треба йти було вдосвіта, бо більшовики наказали чомусь годинники перевести на три години вперед, а другий міністр приймав вчено– го, лежачи на дивані, певно, хворів. На обличчях обох міністрів доволі великими літерами писалося, що за– сиджуватися в Києві вони аж ніяк не збираються, тож байдуже і без розмов документ підмахнули. Але спра– ва зроблена, життя Академії, хоч там як, а подовжено.

Тим часом влада у місті мінялася зі швидкістю, аж в очах мерехтіло, інколи звиклі до всього кия– ни навіть билися об заклад: хто вгадає, яких кольо– рів завтра вивісять прапори на балконах? А голод між тим ставав щоднини все кріпше владарювати. У Політехнічному інституті, де також начитував лекції Степан Прокопович, викладачі створили спеціальний комітет з добування їжі, і верховодити в ньому зобов’язали невсипущого і невсидющого професора Євгена Патона. Надовго запам’ятався день, коли для голодної професури Патон дивом розжився пшеничним зерном – Степану Проко– повичу аж цілісінький мішок дістався. Щоправ– да, зерно вологим було, досушували на балконі, де вмить його могли рознести непрошені гості з очима, такими ж голодними, як і в людей, – табун– ці голубів, горобців та іншого птаства. Вартувати той неабиякий скарб посадили кішку Імперію, що кожного разу, як наближались нахабні і злодійку– ваті птахи, грізно стовбурчила шерсть на загривку, метала з очей злі блискавиці або й навіть підніма– лась на задні лапи та голосно вурчала, наганяючи страху.

– Єдине похвальне діло імперії, – сміялися хатні. Лунка тиша в академічних коридорах не була порушена, як київськими вулицями промаршували частини Добровольчої армії. Степан Тимошенко негайно записується на прийом до комісара з на– вчальних справ професора Спекторського: як-не– як, знайомі ще з дев’ятсот шостого року, з Геттін– гену, де разом вивчали зарубіжну науку. Пізніше Тимошенко мав діло з ним як з ректором Київсько– го університету: десь теплилась надія, що таки   не

формально зустріне колегу давнього.

Наш уряд не визнає ні України, ні створених будь– ким українських установ, – ковзнув Спекторський та– ким поглядом, що вода в графині замерзати стала.

З гіркотою оповідає про те Степан Прокопович на академічному зібранні. Не йме віри вчений на– род, що не позбувся досі надій на Білий рух:

То в Спекторського душа зачерствіла, от якби поїхати у Ростов, безпосередньо до уряду Добро– вольчої армії…

І знову всі дивляться в бік Тимошенка.

…І поїхав Степан Прокопович до Ростова за Ака– демію просити, то нічого, що дерев’яні лавки «тре– тього класу», що в Ростові ніде голову прихилити, бо вщерть заповнив місто прибулий люд; тож спати дозволили на залізничній станції, у тому ж вагоні. У першу ніч холод не дав зімкнути очей, а теплого одя– гу не брав із собою – на південь же їхав…

І ось він у приймальні міністра фінансів Бер– нацького: цей напевне відмовити не повинен, ра– зом викладали у Петербурзькому політехнічному інституті.

– Українські наукові заклади наш уряд не можуть цікавити, – відповідь тепла, як вагонна лавка у при– морозок.

«Ну, не всі ж такі, комусь має душа за науку ще– міти», – роздумує Тимошенко у приймальні міні– стра освіти.

Навдивовижу, майже слово в слово, почув Сте– пан Прокопович те, що й у попередньому кабінеті.

Може, він невезучий просто, он приїхав до Рос– това Володимир Вернадський, світова наукова вели– чина, раптом йому засвітить, принаймні хоч зблис– не, невеличка удача.

Не засвітила, не блиснула.

Зрештою, картав себе Степан Прокопович, він діє надто прямолінійно, треба шукати зв’язки, може, якісь знайомства в пригоді стануть. Зустрів якось товариша по Путійському інститутові, пізніше ра– зом викладали в Петербурзькій політехніці. Невже відвернеться, тим паче у Ростові його старший брат Драгомиров, доволі впливовий тут генерал, близь– кий до Денікіна, подейкують. А батько братів Дра– гомирових, теж генерал, родом із Конотопського повіту, генерал-губернатором київським був. Та ще й брати закінчили Київський кадетський корпус – невже серце не тьохне?

Не тьохнуло, холодним лишилося, як лоб мерця. З  бідою  пополам,  назад  вертаючись,  якось до-

брався разом із Вернадським до Харкова, а там хоч плач – у потягу жодного місця. Ввечері причепили службовий вагон, в якому мав постачальник армій– ський їхати: уклінно просимо, візьміть нас…

І справді милостиво дозволили, відвели на підлозі місце в кінці порожнього вагона: так і їхали, якийсь постачальник, барига, що заробляв маєтки на солдат– ській крові, їхав із шиком, і вони, академіки, на підлозі…

– Ні, – під вистук коліс думав Степан Прокопо– вич, – про це належить колись написати, викроїти шматочок часу не лишень для наукових робіт, зна– них уже у світі, а хоч конспективно покласти на па– пір невигадані й непричесані спомини. Він ще ко– лись напише, але де ж він на цій землі знайде тепер застосування своїм знанням, енергії своїй задля роз– вою науки: невже доведеться податися у світи, де ще цінять розум людський і він комусь потрібен, невже знання його і хист зовсім не треба своєму народу? Дикій орді зі сходу принаймні знання не до шмиги… А якщо й виїхати доведеться, то хоч би десь недале-

ко, до слова, у Югославію, щоби потім легше вер– нутися: он і братів доля в світи погнала, Володимир у Парижі, від українського уряду на мирову конфе– ренцію радником відрядили, Сергій десь у Польщі, – архітекторові з ім’ям теж не світить талан для своєї землі віддати.

Невже еміграція – єдино можливий для нього шлях, невже, якщо прийме таке він рішення, в остан– ню бодай хвилину не зможе сам перед собою його оскаржити?

– 5

Я к переступив Тимошенко поріг тісненької львівської квартири Йосипа Добротворсько-

го, недавнього начальника військового управління штабу Тютюнника, то немов Сергія Прокоповича в ту ж хвилю наглий правець схопив, а очі примерзли накріпко до чоловіка, що сидів під іконами за сто– лом. «Загірняк!», – не йняв віри очам своїм Тимо– шенко, не зразу знайшовшись на слово, а господар тільки головою з боку в бік крутив, кидаючи поди– вований і трішки тривожний погляд то на одного, то на другого.

Зустріч у радість чи...– спіткнувся на слові, як прирождений заїка, Добротворський, і тривоги у голосі його побільшало.

Я піду, – видихнув Тимошенко врешті, мов під воду оце пірнав і тільки щойно хапнув повітря. – Че– рез отого в проваллі похід наш...

Сідайте! – раптом прикрикнув господар, на цей тон собі право чомусь присвоївши. – Не покусаєтеся.

«Тут щось гірше мало би статися, – майнуло в Тимошенка, – з цією істотою непарнокопитою...» Нерішучість, незвична досі, ба, навіть розгубленість охопили його; він же не в поході, де в мент справу би вирішив револьвер, він у місті тепер чужої дер– жави – не йти ж по-хлоп’ячому з цим падлюкою навкулачки…

Знехотя, він опустивсь на стілець.

Хто тут святий? – охрипло і зло спитав Добро– творський, тицяючи пальцем по черзі в бік кожного.

– Ви? Я? Він? Чи, може, не знаєте, Сергію Прокопо-

вичу, що Загірняк пройшов весь Перший зимовий похід, що напівкалікою після поранення став, куль– гаючи досі – руб три копійки... А може, не знали, що в добрячих бувальцях то він вирятував життя Тю– тюннику? І хто посміє Загірняку дорікнути за по– саду державного інспектора, коли Юрко Тютюнник командував Київською групою Української армії?..

Добротворський гарячкував і вусібіч нервово блимав очима, мов прудке авто фарами на вибоїнах у темінь нічну:

Давайте тепер перегриземося всі, в кожному вздріємо більшовицького агента, щоб потішити во– ріженьків наших...

Хіба недоумок наступить вдруге на ті ж граблі? – огризнувся було Тимошенко.

Рідну матір у шпики московські небавом запише– мо, – неможливо було спинити господаря. – Замість підозр безпідставних на інше напряжімо мізки. Бо по– шиємося у нікчеми, якщо не вчитимемося на поразці: хто не знає гіркого, не засмакує й солодкого. Бо якщо відверто, без витребеньок дипломатичних, то Петлю– ра себе вичерпав, знекровили нас усіх оті чвари, – ма– ємо почати, без пересвар та гризні, новий рух.

...То довга розмова негадано виникла, сперш До– бротворський, а потім і Загірняк спроквола, опові– дали про своє ситуаційне бачення, потребу створен– ня широкого парламентсько-селянського союзу, що зліпив би докупи все оте розпорошене і розсварене.

«Бог йому суддя, – думав про Загірняка Тимошен– ко по тій розмові. – Чужі гріхи перед очима, а свої за плечима, – може, і справді на невинного клепав, хто здатен у чужу душу заглянути?.. А от про той союз, від Петлюри окремішній, варто почути думку Дми– тра Донцова».

Зараз, коли по листопадовому поході Сергій Прокопович осів у Львові, він частенько зустрічався з Дмитром Івановичем, і стосунки їхні склалися іс– тинно приязні.

Якийсь смуток змайнув в очах Донцова, як став оповідати Тимошенко про ту мову із Добротвор– ським та Загірняком, про вагання Симонові Петлю– рі нашкодити, якого таки поважав, хоч і не заплю– щував очі на хиби.

Йому закидають багато злочинів і дурниць, – не став таїтись Дмитро Іванович, – але має він тільки одну-однісіньку ваду: се заслаба людина.

А помовчавши, мов очікуючи на перечення, до– дав, час від часу примовкаючи, слово потрібне під– шукуючи:

Він був запанібрата з окруженням, яке його ви– сунуло, а сього юрба не дарує... Він не став понад масою, лишився у ній – річ непростима для чолові– ка, що має аспірації вождя. Не бачив, що часи Гарі– бальді минули, що дикій і чорній силі, яку розвинула большевицька Росія, треба було протиставити щось рівновартісне. А для цього в нім забагато м’якості та шляхетності. Петлюрі бракувало, певне, отого ге– ніального цинізму, який мав до своїх якобінців пер– ший Бонапарт.

Сергій Прокопович цінував ерудицію Донцова, з повагом ставився до його напористості, але його коробили не раз оті неприйнятні для себе слівця на кшталт «маса», «юрба» та ще замашисті вирази, мовби сокирою з-за вуха.

Але ж в напрямі руху свого він таки був послі– довний, – заїкнувся перечити Тимошенко.

Дмитро Іванович блимнув на те з-під лоба, мов на давнього ворога:

Напрям то правильний – у Європу... Але ро– сійській національній ідеї вартувало б поставити впоперек такий самий впертий і безпардонний на– ціоналізм, котрий робив дива в Латвії, Естонії, Фін– ляндії, Франції, Сербії, Польщі чи Грузії. Бо наші соціялісти не побачили, як зі старого триколірно– го російського прапора більшовики віддерли   білу і синю частину, не роблячи його при тому менш російським. А чи маємо право зараз спокійно собі сидіти? Ні, бо навіть хвилева невдача орієнтації на Європу ніскільки не нищить правильності дій, як не знищили невдачі Сагайдачного під Москвою та Ма– зепи тоді, під Полтавою...

У суворому і пронизливому якомусь погляді Дми– тра Івановича, видавалося, іскра раптом зблимнула, мов кремінь ударив об кремінь, – і Тимошенко ми– моволі позаздрив упевненості, навіть самовпевне– ності цього чоловіка.

...Найгірше рани на тілі заживають пізньої осені, у передзим’я, у марудну, кислу й сиру погоду. Ду– шевні рани в Сергія Прокоповича та його побра– тимів після походу осінньо-зимового заживали ще болісніше та повільніше, зарубцьовувалися вельми спроквола і довго кровили.

У перші часи настало якесь дивне затишшя, мов піcля бурі знеможені вітри втомлено склали крила. Тільки чутки та здогади неймовірні шелестіли по– між людей, насторожували і бентежили недавніх вояк. Подейкували, що тепер cтосунки між Петлю– рою і Тютюнником геть прохолодними стали, мав Головний отаман коштами підсобити, аби генерал до Румунії перемістився і там розбудовував україн– ські сили. Насправді ж Тютюнник марно чекав на поміч і врешті мусив самотужки пулятися.

А ще Сергію Прокоповичу скалкою, під ніготь за– гнаною, нили й досі пекли слова Отмарштайна про лист українських екзильних урядовців до зверхників Польщі, аби помочі Тютюнник від них не одержав: піди ж, дізнайся невідь у кого, на чийому боці тут правда...

Та не складати ж рук, однаково треба діяти, не потече водичка під камінь лежачий, хіба черва там заведеться...

Не віднікувався Сергій Прокопович і не відмов– чувався, коли мова зайшла про потребу скликання Селянсько-Парламентського союзу, коли його за– пропонували на голову, коли резолюції приймали непоштиві доволі до урядовців своїх еміграційних. Вельми рук тут докладав полковник Йосип Добро– творський. Не водилося ліньок і за метушливим, як звично, Загірняком. З ним  Тимошенкові  ще дов– го було якось ніяково бодай поглядом зустрітися, не кажучи вже перемовитися скупим навіть словом. Сперш на думку осінніми сизими хмарами напливали сумніви щодо дворушництва Загірнякового: чи ж бо докази всі правдиві, точило шашелем сумління, бо ж чув усе Сергій Прокопович винятково з чужих вуст.

А трагічна помилка із затримкою виходу із села, коли нависала загроза оточення, могла бути тільки помилкою. Люди справді падали з ніг, кульгавому ж Загірнякові й зовсім ставало непереливки. Над– мірна підозрілість у пору лиху, гадав згодом Тим– ошенко, цілком зрозуміла, бо найменший хибний чи необачний крок міг вартувати життя. Врешті, Сергію Прокоповичу хотілося бодай вибачитися перед Загірняком та щиросердно зізнатися у влас– них гріховних підозрах.

Але й на це в Тимошенка чомусь забракло душі.

– 6

Т і світи, у які намірився податися Степан Про– копович Тимошенко, на погляд позірний, не– зміримо великі, але хто там і де чекає його? Проте він вчений, чиє ім’я вже знане в університетах Єв– ропи, і має здійснити усе, що йому долею буде  на-

писане.

Лишаються в пам’яті окремі кадри – так можна фотографії тасувати, і в міру того, як знімок змінює інше фото, так і в пам’яті призабутий уже епізод один за одним чергується.

Ось добирається він у Ростов, у марній надії на підтримку, і на станції якійсь поїзна обслуга вельми втішила пасажирів: поїзд не зможе далі йти, немає палива. І викочується натовп з вагонів, з хряскотом ламає паркани й плоти, поїзд рушає, та ненадовго. Посеред лісу нагла зупинка – провідники обходять вагони ще з ліпшою новиною: не пройде далі ні кі– лометра поїзд, доки пасажири не зберуть і не вру– чать машиністові зазначену суму.

У Новоросійському з його пронизливим   вітром і безперервним дощем пароплава чекають чотири доби. У Феодосії, втомлені та зголоднілі, дізнають– ся прегарну для них новину – в місті є навіть діючий ресторан. Заледве обід замовили, як тут ввалюється натовп цілісінький п’яних у дим офіцерів Добро– вольчої армії. Крики, лайка захрипла і вимога всім штатським забиратися геть: для Степана Прокопо– вича то було першим знайомством з вояками, які йменували себе визволителями Росії; подальші зна– йомства так і не змінили тих перших вражень.

«Кого тільки злі вітри того століття не занесли на цю згорьовану землю, хто тільки не тужився за– гребти її в свої жадібні пригорщі», – набігали думки в Степана Прокоповича, як ходив на базар у Севас– тополі прикупити їстівного, бо піти в ресторацію, де пропивають останнє вояки Добровольчої, нада– лі не зважувався. Мав він нагоду в Києві спостеріга– ти за німцями, що позірно до населення ставилися дружелюбно, хіба заклопотані вельми були, як по– більше вхопити і вивезти збіжжя та різного харчу. Бундючним англійцям байдуже геть, яка тут країна, Індія чи Ефіопія, на люд тутешній дивилися тими ж очима, як на бур’ян  придорожній. Французам же бачилася окупація як заробіток,  не пропуска– ли вони мізерну нагоду десь поживитися, – вельми кумедно було спостерігати, як шпацірують вони на бульварі а чи пристані в Севастополі, закутавшись аж ніяк не в зимну пору в розкішні та дорогі нор– кові шуби й насунувши на очі хутряні шапки. Гру– бістю і брутальністю в ставленні до жіноцтва не поступались вони здебільшого п’яному офіцерству Добровольчої армії.

Чергуються в пам’яті у Степана Прокоповича знімки, мов їх хтось неспішно тасує, як картярську колоду… Одеса, Босфор, Принцеві острови, Со– фія, Белград, де вперше за три з лишком місяці міг заснути не на дошках чи просто немитій    підлозі, а в справжнісінькій хрусткій білосніжній постелі, що пахне вітрами; врешті Загреб. Лист від ректора тамтешньої політехніки з пропозицією прибути на перемовини про роботу.

Та от притичина: що вдягнути на зустріч із ректо– ром? Не в цій же йти військовій формі, яку виміняв за харч на базарі… Старий костюм, який перепросив

Степан Прoкопович, ще довго його дивуватиме – як тільки могли пропустити до ректора в такому же– брацькому вбранні…

Цю сердечну розмову він пам’ятатиме, як навіть збіжать роки чи десятиліття. Ректор зібрав у своєму кабінеті всіх деканів політехніки. То були поважні науковці, що вільно почувалися не лише на теоре– тичному терені, а й знали виробництво як інженери в минулому Австро-Угорської імперії. Слово за сло– вом, і з’ясувалося, що Степан Прокопович і є тим Тимошенком, з роботами якого давненько знайомі й на які нерідко спираються.

Пропонуємо вам зайняти кафедру опору мате– ріалів, – по цьому вимовленому ректором у Степана Прокоповича мов тягар з плечей спадав: невже вре– шті скінчилися поневіряння? Невже добігла кінця та смуга тривог і невизначеності, коли йдеш, мов у нічному лісі, та ще й із зав’язаними очима, тільки но– гами навпомацки дорогу пробуєш?

Викладання вашого предмета почнеться, як завше, з осені, – продовжував ректор. – Але пропонуємо вас зачислити в професори вже зараз.

З якою радістю, з якою втіхою невимовною мож– на тепер продовжувати свої теоретичні роботи, а ще вивчати хорватську мову – читати швидко на– вчився, а от розмовляти… Виявляється, говорити на близькій до рідної мови ще й як непросто, але то не найважча проблема.

Можна нарешті зв’язатися листовно з колега– ми з інших європейських університетів, відновити давні стосунки, насамперед з професурою Англії та Німеччини. Дні й тижні збігали неймовірно швидко, видавалося, аж миготять вони перед очи– ма,  життя входить у  звичну колію… От  якби  ще

сім’ю вихопити з краю, який злі люди підпалили навмисне, і те невситиме полум’я жодні вітри вга– мувати досі не в силі.

Невелика публікація в середині травня в хорват– ській газеті змусила серце битися так, мов Степан Прокопович на одному подихові вибіг східцями бу– динку принаймні на сьомий поверх.

– Київ знову вільний! – те, що спокійним, навіть байдужим тоном під чужим пером ішлося у публіка– ції, йому зараз кортіло голосно вигукнути. Хреща– тиком парадним строєм 9 травня промарширували союзницькі польські війська під орудою вихованця бережанської гімназії з Тернопільщини генерала Ридз-Смигли і шоста дивізія УНР полковника Мар– ка Безручка. – Саме час мені сім’ю сюди вирвати…

І знову дорожні пригоди, щоправда, неспівмірно дрібніші від шляху страдницького в Загреб, але ось він уже на порозі домівки…

То незабутні хвилини, коли радість зустрічі аж переляку сягає, коли з подиву наступає на хвилину оціпеніння; слава Богові, всі живі та здорові.

А ще тиха радість осідала на душу. Хоч як було скрутно українській владі, та сім’ю у безвиході не покинула. Політехнічний інститут справно дружи– ні платив його платню. Професура комісію зорга– нізувала, аби харчі забезпечувати, і належну частку його, попри мандрівки Босфорами і Принцевими островами, сім’ї видавали. А що часи скрутні, то вже видивився Степан Прокопович на засідання в Ака– демії наук. Вельми благенько вдягнуті академіки, все поношене на них або те, що, струснувши пилюку, перепросили з прадавніх часів. У маститого акаде– міка Граве чобіт геть їсти схотів, тож підошва моту– зочкою  перев’язана…

Не хотіли домашні Степана Прокоповича збира– тися в дорогу, та гармати більшовиків, що наступа– ли знову на Київ, вельми переконливо загомоніли. І вже останнім поїздом, останнім вагоном рушили у нове життя.

Ще пощастило у Варшаві з братом Сергієм поба– читися. На біду, той захворів, побалакати лікарі до– зволили лиш через вікно і то кілька хвилин – досі три роки не бачилися і не знайти на землі ворожки, яка б сказала напевне, чи побачаться ще і коли.

Такі болісні, зловісними спалахами часто осяяні, ті роки. Що там, за спалахами тими й загравами, че– кає на нього і його братів?

– 7

К аменюкою важнізною, брилою непідйомною привалила душі багатьох поразка Другого зи– мового походу. Почалися метушливі пошуки якогось виходу, проте нагадували вони найчастіше мацання на– осліп руками дверей у цілковитій темені, та ще й незу-

гарні пошуки у кімнаті, де зроду й не було тих дверей. Найгірше заколотилося по тому  селянсько-пар-

ламентському хуралові: чутки, здогади і прожекти шаруділи та сновигали, як голодні миші в порожній коморі. Добротворський, сторожко озираючись на– віть тоді, коли чужих вух не було і близько, ділився найпотаємнішим:

Треба скінчити нам гру дитячу в державу. Сві– домий українець має знищити свій будь-який уряд, бо ж скоро розгорнуться великі події європейського значення. Європа тішитиметься вельми з уряду УНР, аби різними договорами накинути ярмо на шию на– роду нашого...

І Добротворський навіть жестами брався показу– вати, як те ярмо через голову накидають та припа– совують вже до пліч, як мулятиме вельми воно і як важко буде його скидати.

Нам не простять, – сумовито і перелякано бала– кав тоді полковник, – якщо продамося Європі й до– ведеться воювати з українськими більшовиками – з обох боків проллється тоді братня кров...

А ще інші нашіптували:

Чого-то після поразки праця Юрка Тютюнни– ка стала такою вже потаємною? Чи правду казали, що об’явився аж у Румунії?

Бо поляки, мовляв, з ніг збилися, шукаючи гене– рала, – вирішили, що працює на шкоду він польській справі, навіть депеші писали в Бухарест, аби копну– ли того з румунського  терену.

Приголомшив, мов по тімені ковадлом бухнув, Чеботарів:

Нам удалося встановити,  що  Тютюнник справ– ді працює в контакті з дефензивою 6-ї Румунської армії, але  зв’язаний  через  деяких  наших колиш– ніх, доволі відомих у минулому діячів, з росіянами і генштабом французьким. А вступає в дружні сто– сунки з Дмитром Донцовим та іншими патріотич– но налаштованими людьми з міркувань, що Україна колись звільниться і держава заснована може бути тільки сильною особистістю, такою, як він, генерал Тютюнник.

Ті балачки на тлі ошуканства Польщі, що зами– рилася в Ризі з більшовиками, віддала на поталу їм Україну та собі відпанахала західні землі, жорновим каменем тисли на й так вже зболені  душі.

Навіть не розсмішила своєю абсурдністю Сергія Прокоповича ще одна версія, коли преса принесла приголомшливу звістку про перехід Юрка Тютюн– ника через Дністер і перебування його в червоних. Неймовірне довелося від Добровольського та Загір– няка почути:

То, знацця, невипадково... Тут вельми мудро за– думано. Коли настане знову війна з більшовиками, то з одного боку ми, а з другого – червоні, дійсно велика армія з гаслами визволення з-під лядської не– волі. Армія, котра українізована для більш успішної боротьби з Європою, армія, в котрій завдяки старан– ням Тютюнника окажеться багато инших команди– рів, наших по духу. На чолі тої армії стоятиме сам

Тютюнник, і от в рішучий момент, будучи зв’язаний з нашим командуванням, умовляється... Ми, перей– шовши до нього, відкриємо фронт і завдамо смер– тельного удару полякам та розпочнемо при великій Українській армії будувати свою власну державу.

Розвиднілося остаточно Сергію Прокоповичу, враз пропали, наче досвітня мліч, сумніви щодо За– гірняка: за словесним лушпинням звичайнісінька зрада прихована, ще й так неоковирно тими луш– пайками прикрита, тож правду-таки казав цей не– гідник колись, що судитиметься їм ще зустрітися – і розминутися просто так вже не випаде.

«...Що ж то за століття таке химерне і що за земля така, якій невгамовний люд не дасть ні року спокою», – гірчило не раз на душі Тимошенкові. – Може, спробувати хоч віддихатися від цього усього, кличуть до Чехії друзі його, недалечко навіть вони, може, послухатися?

– 8

Н а бульварі Кліші, в кабаре «Мулен Руж», врод– ливі дівки рвучко вимахували спідницями, ви– танцьовуючи хвацько канкан та чаруючи ним вже три десятиліття парижан і гостей; виставкові салони за– повнювала вишукана публіка, рясніли вулиці міста з ранку до вечора розмаїттям вбрання святечного люду, мовби й заняття іншого він не мав, окрім празникуван– ня, – Володимирові Прокоповичу Тимошенкові Па– риж був до серця. От тільки милуватися ним часу бра– кувало: економічного консультанта українських урядів та керівника Інституту економічної кон’юнктури при молодій Академії наук молодої держави послали на світову конференцію у Париж як економічного  рад-

ника нашої дипломатичної місії.

А клопотів тут не бракувало, через них, наче від пе– репою кріпкого, голова шумеляла під вечір та рябіло в очах... Офіційно делегація УНР на світову конфе– ренцію не була запрошена, ще треба доводити своє право на місце під погідним цим сонцем та платана– ми височенними у затишних паризьких парках. Бра– кувало і досвіду, і везіння, і збігу обставин бажаних.

– Ми приїхали в Париж як новачки, – казати– ме про той час М. Рудницький, – не знаючи терену праці, позбавлені всяких зв’язків, віруючи, що самої

«чистоти» справедливої праці вистачить...

Ще спотикатися почали, заледве 19 липня 1919 року Рада Народних Міністрів УНР переформува– ла склад української делегації, затвердивши тепер головою місії Михайла Тишкевича. Але він не зразу прибути зміг, тож продовжував керувати попередній

очільник П. Сидоренко. То про нього у звіті до укра– їнського МЗС писалося: «П. Сидоренко не має жод– ної дипломатичної підготовки і не знає звичаю, ха– рактеру і умов життя на Заході. Він віддалив від себе за час свого перебування в Парижі всіх прихильників України, не зумівши собі придбати нових приятелів». Покотилися веселіше справи, як прибув до Пари– жа Михайло Тишкевич. Він таки чимало робив, аби через оті викривлені окуляри західні альянти пере– стали дивитися на Україну як частину Росії.  Навче– ні життям, тут усі були однодумцями – наприкінці вересня Симон Петлюра писав у Париж: «Жодних комбінацій на ґрунті відновлення «єдиної, неділи– мої Росії» не повинно бути. Треба зацікавити    фран-