Текст книги "Борозна у чужому полі"

Автор книги: Иван Корсак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 10 страниц)

Йому випало якось побачити, як хрещення не– мовляти змінили на вигадку якогось левенсборнів-

ського гауптмана. У вистуженому приміщенні стоя– ли батьки з дитинчам, що скричалося геть і хрипнути синіючи почало, стояли перед якоюсь подобою ол– таря, прикрашеного свастикою і портретом фюре– ра, обабіч палахкотіли, потріскуючи, факели та ви– сіли два прапори: офіцер скоромовкою, бо й самого вже дрижаки хапали, бурмотів щось затверджене у високих штабах. Звично дитя наректи могли яки– мось давньогерманським іменем, аби на арійському корені  наголос був...

Тимошенкові дивним чином те нагадувало опо– відь земляків, яким на Захід вирватися вдалося. Те– пер в його рідному краєві, де церкви в кращому разі клунями стали, замість хрещення теж якісь «зори– ни» вплелися, дівчинку можуть назвати Сталіною, а хлопчик в життя піде з ім’ям Вілен – від Володимир Ілліч Ленін себто...

То на початках Мамчичу не раз мурашки по спи– ні бігали від баченого і чутого, вельми як мав наго– ду спостерігати, як вантажили і мали везти кудись двадцять четверо хлопчаків: вони були однакові– сінькі, мов під копірку мальовані, допитливо крути– ли голівками, як каченята з одного і того ж інкубато– ра... «Невже клони»? – майнуло сперш, але жив він життям таким, що дивуватися вельми не випадало та й не належало.

Зате він таки домігся, як тішив сам себе, задума– ного ще колись-колись: на культі руки, після жах– ливої рани, вдалося кілька разів відростити пальців якусь подобу; ще неоковирні ті відростки були, жас– кувато на них дивитися навіть, але все ж каліка міг хоч ложку тримати.

– Мені було байдуже до всього навкруг, – густа дротяна чуприна Мамчича навіть в темені   нічній

добре виднілася, мовби мала підсвічувати чоловіко– ві ту темінь. – Мені було однаково, Третій то рейх за лабораторним вікном чи Четвертий, світ весь обі– йняв він чи лише частину, в Берліні столиця його чи деінде, мова німецька королевою стала у світі чи тільки на його шматку... Хай би було те, байдуже, думав, як там верхи набалакали, може, воно й на добро. Але все пішло шкереберть, коли наш відділ з департаментом переселення душ об’єднали. «Я спеціаліст з генетики, – не стримався тоді, – а дия– вольщина – то інший фах»...

Так опинився Мамчич у будівельників Тодта: «Я ще потрібен їм зараз як довідкове бюро, бо дечо– го німець досі не знає і не в усьому певен. Інакше б мене давно...» І він показав пальцем, як вгору гвин– том піднімається дим.

Все відбулося у хвилю яку, і нічого вже вдіяти неможливо, і ніхто передбачити це не міг. Мамчич носилками, важко покрекчуючи, ніс цеглу угору східцями, чимсь невдоволений Загірняк прикрикнув було: «Обертів більше, худобо сербська!»; від не– сподіванки серб мимоволі спіткнувся, цегла з гурко– том посипалася і покотилася, підстрибуючи на схід– цях, а Загірняк, хекнувши, з силою вдарив Мамчича в бік. Не стримавшись, Тимошенко схопив   лопату і кинувся на охоронця, але в ту ж мить десь високо угорі літак ревнув і почувся свист, такий знайомий в усі воєнні роки, той бомбовий свист, від якого ми– моволі піднуджувало, наближався невпинно і не– вмолимо – хряскіт, а далі грім, вогненний спалах, в якому ще встиг окрунутися світ, по тому ж ніч упала, непроглядна темінь...

– 29

В сиру імлисту погоду, коли сіявся, мов з най– дрібнішого сита, занудний дощ, Степан Про– копович вертався додому здебільшого з геть викваця– ними у багнюку чобітьми. Дружина раз на те зизом

глянула, і вдруге, а потім котрогось разу не втерпіла:

У тебе, чоловіче, непересічний талант. Степан Прокопович в тон відкинув:

Так, інженера, фізика...

Ні, – крутнула головою дружина – талант у будь-яку пору виквацяти взуття.

Треба ще дослідити це явище, – обережно по– філософствував, аби не дражнити дружину.

Вертався він звично додому, щось про себе міз– куючи, бо час у дорозі – то теж крихта життя, і не вартує навіть її марнувати. Тепер же взявся було таки дослідити, чи й справді володарем є поміченого дружиною таланту. Вздовж його вулиці вибудували свого часу низку студентських гуртожитків, і як ішов Тимошенко додому, то навстріч якраз студентство сунуло. З подивом вперше помітив, що при зустрі– чі з професором той чи інший спудей не поспішає дати дорогу; зайнятий своїми думками, Тимошенко машинально робив із містків крок убік. Тепер же він зарікся шмаркачам дорогу давати.

І справді, успішним був науковий дослід – при ви– сокому зрості Степана Прокоповича і поважній фі– зичній вазі юнаки, опасливо глипаючи на таку ста– туру, вважали за краще самим вступити з дороги.

З’ясувалося, що в Мічиганському університеті, де працював тепер Тимошенко після компанії Вестин-

гауза, більшість студентства приходить з незамож– них та малокультурних прошарків і особливою чем– ністю не вирізняються.

Власне, багато несхожого тут із тим, до чого звик у Київському політехнічному інституті чи в петер– бурзьких вузах, де судилось раніше займатись на– укою та викладати. Студент, як начебто цілком при– стойно, може зайти в кабінет професора і, не знявши шапки, почати балакати про своє. Наполегливе і тривале нагадування про це не мало очікуваного на– слідку. Алгебра для спудеїв, що думають інженерами стати, виявилася здебільшого вантажем непідйом– ним, аби хоч арифметикою потрібний розрахунок провести. Схожа проблема і з мовами, і з гуманітар– ними науками, доводилося студентів вчити звичай– нісінької грамоти, навіть ази історії подавати. До осягнення предмета опору матеріалів юнаки при– ступають лише на третьому курсі, а в наступний рік вже завершується вся його інженерна наука.

Тимошенко не мав і крихти сумніву, що на той час інженерна підготовка в цьому та схожих аме– риканських університетах помітно поступалася єв– ропейській, і належить чимало мозолів та поту «до– класти», аби бодай вирівнятися.

Не подобалося Степану Прокоповичу й екза– менування. Всі групи збирають в одну аудиторію, і всім роздають одне і те ж завдання. Студенти самі слідкують, аби ніхто не списав і ні в кого, – справ– ді, списування траплялося досить нечасто, бо тут же

«настукають», що вдома було немислимим.

І ще одному випало подивуватися, на самісіньких початках при тому. Одного ранку став він мимовіль– ним свідком доволі дикого, як на здоровий глузд, явища. Біля студентського гуртожитку несподівано,

як вогонь у тривалу посуху, спалахнула бійка. Йшли один на одного навкулачки, билися ногами, незва– жаючи хто, куди і кому поцілить, рвався з тріском одяг, на який ці молоді люди ще самі не заробили, обличчя в крові, і досить рясно таки розфарбовані.

Врешті з цього броунівського руху утворилися дві стінки, і одна пішла на іншу, як хвиля на хвилю, крайній молодик, певне, з надірваним вухом, бо кров залила півлиця і за шию бігла, творячи з недавно ще білої сорочки бурячкову, – молодик вправно зняв чобота і хотів поцілити ним у найближчого супро– тивника; той спритно якось ухилився, а молодик пе– речепився і рачкував; супротивник же, мов по м’ячу, вдарив ногою в обличчя..

Що відбувається? Чого ніхто не кличе поліцію? – не міг втямити Степан Прокопович.

Т-е-е, – махнув лиш рукою перехожий, що добре, очевидячки, знав тутешні звичаї. – Це сту– дентство так забавляється. Щороку в цю пору стар– шокурсники вчать таким рипом щойно прийнятих університетських «фрешманів».

Наука виявилася не всім новачкам під силу,  бо вже наступного ранку газети повідомляли, що кіль– ка учасників побоїща довелося відправити до лікар– ні з серйозними ранами.

І газети,  і  вся  громадськість  осудливо  ставили– ся до таких молодіжних забавок, проте, мовби  по– між рядків виправдовуючи, нагадували, що схожі безпам’ятні бійки звичні й в інших країнах, для при– кладу, в Англії, в Оксфорді й  Кембриджі.

– 30

У цілковитій  темені  де   не   взялася   посеред– ку світла цятка, вона стрімко збільшувалася, допоки не залила все видноколо; водночас у роз– митому молочному видиві, як у  вічкові фотоапара– та, з’являлася чіткість, що творила тепер для    Сергія

Прокоповича  зриму картину.

Посеред картини стояв, самовпевнено склавши руки на грудях, Іван Ілліч Іванов, з яким Тимошенко зустрічався колись у Парижі. «Боже, – змайнуло, – тож відтоді літ двадцять спливло...»

Іван Ілліч рвучко зняв окуляри і окинув Тимошен– ка переможним, в якому домішувалася іронії дещи– ця, прудким поглядом.

– Я тоді переконував вас, що свого доб’юся, а ви лиш підсміювалися... Я ще в 1910 році на Всесвітньому конгресі зоологів у Граці в своїй доповіді казав, що можливий гібрид людини і мавпи. І ось через чотир– надцять років нарешті отримав від дирекції Інсти– туту Пастера дозвіл користуватися для цього екс– периментальною станцією приматів у Французькій Гвінеї. Правда, не щастило чомусь тоді в Африці, то вже у Сухумі втрачене наздоганяв.

Сергію Прокоповичу пригадалася та давня роз– мова, коли шукав він якоїсь ради супроти малярії, що як бурею слабосилу траву клала люд на волинському Поліссі; малярію в тих болотистих місцях поштиво іменували «тіткою», навіть прокльони такі ходили:

«А щоб тебе тітка трясла!». Помочі особливої від Інституту Пастера він не дістав, окрім відомих порад та відомих ліків, ще в цьому бракувало сили науці, але

відклалася в пам’яті сумбурна розмова з одним уче– ним.

Жвавий, невсидющий, він то руками рвучко жес– тикулював, то хилитався з боку в бік при розмові, а як не робив ні одного, ні другого, то брови вверх– вниз кумедно рухав, навіть вуха, як засміється було, повзли чомусь назад і до голови щільніще тулилися.

Не хворобу ліками треба міняти й гнітити, а людину сперш змінювати, – крутив Іванов голо– вою так, мов була вона слабесенько припасована. – Схрестити мавпу з людиною і перемогти спадкову схильність до болячок – ось що насамперед чинити... Тимошенко чував, що Іван Ілліч в заповіднику Асканія-Нова схрещував диких і домашніх тварин,

зебру й осла, зубра й корову, але щоб людину...

Зараз же, як відтоді спливло два десятки літ, окрім цього спантеличило Тимошенка й інше:

А хіба вас, пане професоре... товаришу про– фесоре, – заїкнувся було, мов від наглої гикавки, не відаючи, як правильно тепер величати. – Я читав... Хіба вас совіти не встрелили?

Та-а-а, – махнув рукою професор, зневажливо розтягуючи оте «а». – Я писав листи Луначарсько– му, набридав іншим наркомам, – і все марно. Тільки добра душа Горбунов, керуючий справами Ради ко– місарів, почув мене наостанок. Дав він десять тисяч доларів, але наказав: «Ти мені виведи не напівмавпу якусь, а кмітливого бійця революції!» Ходімо ж бо, похвалюся...

І потяг Іванов Тимошенка за руку, як неслухня– ного школяра. Вони йшли вздож залізних кліток, за якими виднілися дивні якісь, зарослі шерстю істоти: то вже не мавпи були, але й ще не люди, вже без хвос– та, та ще прямовисно стояти навіть не здатні;  одні

підстрибували, немов вітали Івана Ілліча, що звично, як і цього разу, приходив із повнісіньким кошиком бананів, а деякі, видавалося, кидали ненависні по– гляди, в яких застиг весь сум далеких  тисячоліть.

Я поділив їх на класи, немов у школі, – похва– лився було Іванов і дістав з-під бананів дзеркало, очевидно, із шліфованого металу. – Оце перший клас, полюбуйтеся.

І він кинув у клітку дзеркало, яке вправно впій– мала істота: сперш, зиркнувши на власний відбиток, злякано зашипіла і шерсть на потилиці загрозливо настовбурчилася, а врешті гребнула щомоці від себе назад, мов хотіла, аби забрали ту дивовижу.

А тепер перейдемо в наступний клас, – поті– шався Іван Ілліч і кинув дзеркало у сусідню клітку.

Істота, себе забачивши, не збиралась лякатися, вона вереснула весело і стала корчити писок, зго– дом, побавившись, затулила лице долонями і взялася крізь пальці по-злодійському сама за собою підгля– дувати, а врешті, ставши на голову, дивувалася пере– вернутому геть світові...

Шкода, що предків приматів цих важко вчити розмови, – журився було Іван Ілліч. – Ніяк не  да– ється їм слово, хіба вигук – так вже в них горлянка влаштована. Звуків тридцять від сили хіба здола– ють... Та не біда, заговорити з ними куди простіше мовою жестів – своєрідний сурдопереклад для них посильний...

І тут Іванов рвучко підняв розкриту долоню до лоба і гаркнув командирським бувалим:

Будь готов!

Волосаті істоти в клітках раптово на ноги схопи– лися та випросталися, як могли, і дружно всі руки до перенісся гуртом піднесли – геть як Іван Ілліч.

Шкода, що вимовити не здатні оте піонерське

«Завжди готов!» – гордість і втіха вихлюпнулися на лице Іванова, і він, запишавшись, не став таїтися від Тимошенка:

До річниці революційної товаришу Горбунову в знак вдячності першу їх сотню пошлю... Це навіть ліпше, аніж пролетарі: без забобонів мови, націй або кордонів, без жалю й ностальгій, і прапор чер– воний понесуть у світи...

Тимошенко неспішно йшов повз довгий ряд за– лізних кліток, як раптом у найближчій клітці воло– сата істота лапою змовницькою помахала:

Жлоб він, бананів шкодує, – упівголоса шепеля– вила, кривлячи писок на Іванова. – Сам він нафіг піде, і прапор отой йому в руки… Як навчимося літати, то додому ми втечемо, на береги рідної ріки Луалаба…

Аж тут де не взявся Мамчич, він гонорово марши– рував попереду цілісінької колони дітисьок років до чотирьох, дивовижно схожих одне з одним, немов ляльки з одного конвеєра; навпроти Іванова Мамчич спинився і вдоволено зареготав:

А, це ти старий алхімік... Сам мавпа і з мавпами возишся... Он в мене справжнісінька гвардія, двад– цять чотири клони: як підникнуть, то світ дибки по– ставлять..

«Та ви ж не такий, ви людина!» – хотілося кричати Сергію Прокоповичу, розуміючи всю несправжність марення, але чомусь не здужав, хіба ледь вустами був здатен поворушити.

Тим рогом чухайся, яким дістанеш, – взявся від– сварюватися Іванов. – Вилами по воді писане, що буде з твоїх слимаків...

Іванов ще балакав, жваво руками махаючи, тільки знов Тимошенкові перед очима слатись почав туман,

що густішав усе і молочне видиво дивне творив, чіткість обрисів Іванова розпливалася, як в роз– регульованому фотоапараті, врешті туман тьмянів і перетворювався в ніч, темну таку і щільну, що й голки у неї не встромиш...

Цього разу ніч була справжньою, густою і чорною, яку ледве проколювали слабосилі зірки; прийшовши до тями по вибухові бомб, Тимошенко відчув не– ймовірний холод: його почало трясти.

У двох кроках від нього без ознак життя лежав Мамчич, а поряд, руки розкинувши, Загірняк. Влас– не, його можна було пізнати хіба по одягу, бо навіть при світлі цих немічних рахітичних зірок замість об– личчя Загірняка було лиш криваве місиво.

Сергій Прокопович, долаючи біль у спині, – чи поранило, чи вдарило чимось,– поповз навгад, на розсуд випадку: втрапить на нову біду він чи поряту– нок зустріне. Він повз, свідомість втрачаючи і знову до тями приходячи, піт заливав очі, і немічні зорі від того зблискували всіма мислимими і немислимими кольорами.

Вдосвіта його підібрали біженці, що втікали на Захід від більшовицької армії, аби пошукати при– хистку на іншій планеті, яку нарече Улас Самчук Планетою Ді-Пі.

– 31

І з сумом дивився Володимир Прокопович на місто, яке знав уже низку років і яке ані він, ані будь-хто інший тепер не здатен був упізнати: Берлін лежав переможений і упосліджений, власне, від ко– лишнього, більш ніж чотирьохмільйонного мегапо– ліса нічого не залишилося, хіба бляклий, затертий і

вицвілий з часом спогад.

Навпроти у напівлисому, всіяному ямами від сна– рядів та бомб, скверику, де стояло кілька дерев з об– рубаним осколками гіллям, обгоріла зенітка ціли– лася майже вертикально в порожнє небо, де вже не гули бомбардувальники чи винищувачі, хіба зрідка пролітали зграйки птахів, все ще сторожко трима– ючись у височині, подалі від тих химерних істот, які вміють влаштувати на місці колись затишного міста вогненне  пекло.

Якою ж ти будеш, доле цієї землі, – думав Воло– димир Прокопович, – землі, над якою хоч рідше те– пер знімаються ввись стовпи ядучого чорного диму, та все ж обсмаленої та обпеченої, в пору цвітіння та зеленого весняного буяння досі лиш чорно-білої?..

Тепер про це часто мова йшла в середовищі офі– церства американської адміністрації, колег Тимо– шенка. Голови найгарячіші, а ще в кого з рідні хтось загинув, могли докинути:

– Всю німчуру в Сибір, до союзників, запакувати.

Дві війни світових підпалити – то задуже.

Цих гарячкуватих не сприймали, звісно, але й не осуджували. Через третіх знайомих доходило, що думає та чинити гадає французький союзник.  Генерал

Шарль де Голль, що зверхником став тимчасового уряду, нівроку теж замахнувся: пошматувати Ні– меччину на автономні кавалки, західний кордон, не церемонячись і не вагаючись, – по Рейну, Саар пе– редати Франції, над Руром контроль хай пасе між– народна спільнота.

Одних вояк злість, мов біль зубний, раптом низ– не, іншим помста не дасть заснути, аж доки очі чер– воніти не стануть та різати почнуть і пекти, – то все на рівні чуток, балачок і пересудів було. Ідеї ж мі– ністра фінансів Сполучених Штатів Генрі Морген– тау ширилися і сприймалися серед люду знаючого і люду, якому дозволено знати. Ця земля, яка двічі за півстоліття трясла континент і весь світ, немов грушу, не повинна більш бути сама собою: прилеглі території мають Франції відійти, Рейнська область і Рур хай стають міжнародною зоною, принаймні навпіл слід розрубати Німеччину; індустріальна досі країна перетвориться з часом на край полів та пасовищ, навіть термін химерний вигадали: пасто– ралізація. І заїкнутися ніхто не повинен про крупну індустрію, тож руки вмілі й працьовиті тут здебіль– шого зайві, в еміграцію їх... Навіть, подейкували якось, на таке погодився Черчилль.

А що ти як економіст маєш сказати, як обраху– вати майбутнє так, щоб діти, які тут виростуть, не знали кривди через батьків та дідів, що підпалили світ, як обрахувати прийдешнє, аби новій твоїй батьківщині від мороки неминучої відбудовної не збиток, а користь якаcь була?

Ні, думав Тимошенко дивлячись, як повз нього двоколісним візком, наче рикша, віз дрова, покрек– туючи і щомоці пружачись, старий чоловік з давно неголеною сивиною, – на тих дровах, напевне,  хо-

тів щось поїсти зготовити; ні, думав Тимошенко, не можна лишати отак країну з подібними рикша– ми. І з жінками, які переходили вчора його само– го і безсоромними жестами, благально дивлячись очима, в яких незрушна мерзлота вічна, пропо– нували себе у ліжко за банку консервів. Має бути якийсь механізм помочі, який добрий для всіх, – і його розрахунки як вченого-економіста повинні також знадобитися. Вже поважний, здається, на– уковий наробок, ще 1923 року видрукував моно– графію на базі власних лекцій «Вчення про світове господарство», трохи раніше – «Світовий ринок», а в наступні часи – «Картелі і трести», «Проблеми і розуміння конкуренції», «Світове сільське гос– подарство  і  криза»,  «Сільськогосподарська  Росія і проблеми пшениці», «Аграрна політика Росії та війни» та чимало інших робіт з-під пера зійшло. Шелесту наробило дослідження «Роль сільсько– господарських коливань в діловому циклі» – свої дослідження не на пісочку він ґрунтував, а на по– важній теоретичній базі, рясно супроводжуючи прикладами зі світової економічної практики. Не– дарма ж, хоч і дискутував, але все ж мусив визна– ти відомий економіст Е. Гансен, що дослідження Тимошенка є найкращими в галузі.

І не важить, як називатимуть ці розрахунки, – пла– ном Айзенгавра чи Маршалла, важить, щоб спрацю– вали випробувані кредитні та інші механізми, при тім поле фермера десь у Філадельфії не залишиться яловим чи вростатиме бур’янищем, коли тут неймо– вірна черга за дармовим обідом…

Такі ж неймовірні черги на зупинках громад– ського транспорту, а те, що бачив Володимир Про– копович на залізничних вокзалах, нагадувало йому

призабуті картинки далеких сімнадцятого чи вісім– надцятого років – поїзд обліплений весь, наче ко– махами, людом: під загрозою життя загубити одні висять на підніжках, інші на вагонних дахах примос– тилися дивом, навіть зовсім уже не молоді, паровоз і той весь мурашнею людською вкритий…

Схопився вітер, і закрутив раптово стовп пилю– ги з піску, сажі та попелу, найголовнішого витвору люду за останні пекельні роки…

– 32

С тепан Прокопович вулицями Глазго мандру– вав недовго, хоч вперше судилося тут по– бувати, і він, чого гріха таїти, полюбляв такі по– ходеньки: сірим та невиразним видавалося Глазго йому. Десь в інших європейських столицях королі розбивали розлогі парки, один одного тужилися перевершити, хто найрозкішніший палац збудує, а тут від тих королів хіба згадки на пожовклих сто– рінках давніх книг лишилися... Провінційність, немов оця червнева пилюга, повільно спадала на давні будівлі, яким у розкоші ні з ким тепер позма– гатися, осідав той пил провінційності на тротуари і скверики, видавалося, навіть на обличчя перехо– жих неспішних – колоніальна пилюга доволі схожа

у різних займанщинах різних  країн.

Степан Прокопович одержав листа від ректора тутешнього університету, просив ректор прибути на святкування півтисячоліття закладу, знаного на європейських обширах, хоч і не в столиці метро– полії сущого. А з побічних джерел  стало відомо, що Степана Прокоповича визнано почесним док– тором університету і хочуть вручити йому диплом. Тож тепер у Тимошенка найголовнішою морокою стало купити та пов’язати білого галстука, який не вельми-то пасував до звичного й зручного йому, але добряче поношеного піджака, що навіть витертими ліктями вже виблискував.

То була далеко не перша наукова відзнака Степана Прокоповича: якраз рівно сорок літ тому, в 1911 році, вручали Тимошенкові премію імені Д. Журавського

в Петербурзі. А ще була премія імені Салова, медаль імені Ворчестера Ріда Вагнера, імені Ламма від Аме– риканського товариства інженерної освіти, імені Леві від інституту імені Франкліна, Міжнародна ме– даль імені Дж. Ватта Британського інституту інже– нерів-механіків, Велика медаль від інженерів-докто– рів Франції... Звання доктора honoris causa присвоїв йому Лехайський університет зі Сполучених Штатів, Мічиганський університет, Цюрихський вищий тех– нічний університет, згодом долучаться до цього ряду Загребська і Туринська політехніка, Болонський університет… Тимошенко якось кепкував сам із себе, що на одному подиху назви всіх нагород своїх він не годен вимовити, бо ще, окрім згаданих, обраний до академій Американської, Польської, Французької, Італійської, Лондонського королівського товари– ства, є членом Наукового товариства імені Шевчен– ка, Української вільної академії наук, Академії наук УРСР, Спілки швейцарських  інженерів...

У Стенфордському університеті, майже синхронно з шотландцями, його іменем назовуть Лабораторію інженерної механіки. А через шість років Відділом прикладної механіки Американського товариства інженерів «на честь Степана П. Тимошенка, всес– вітньовідомого авторитета в галузі прикладної ме– ханіки, і пошанування його внеску як автора і вчи– теля» вирішать заснувати медаль його імені. Тої медалі удостоюватимуться щороку найвизначніші вчені у галузі, але першим одержить її, за одного– лосною ухвалою громади вченої... Степан Проко– пович. І запишуть у нагородному документі: «За безцінний внесок і особистий приклад як лідера нової ери у прикладній механіці». Так повелося, що на поважних наукових зібраннях Тимошенка стали

звати фундатором галузі, батьком американської прикладної механіки, – забулося вже, хто першим вимовив це, але ймення пристало і узвичаїлося.

А в Глазго тим часом нагородження тривало:

– Диплом почесного доктора вручається... – зву– чало в університеті зі сцени ім’я Степана Прокопо– вича, звучало вже звично.

Незвичне почалося по офіціозі, на заключному банкеті з’їзду.

«Шотландська незалежність давно забута, тутеш– ній люд англійцями став», – думалося Тимошенкові, коли бродив вулицями Глазго і чув лиш одну англій– ську мову.

Зараз же, заледве віддзвеніли бокали, відразу по вечері полинула така своєрідна шотландська народна пісня, а потім і в танок пішли поважні вчені – серед них вельми кумедно витанцьовував старовинний на– ціональний танець прем’єр-міністр Атллі, який теж удостоївся почесного докторського ступеня; при– слуга навіть посуд перестала приймати, задивив– шись на недавно ще таких поважних гостей.

Ця волинкова музика, думалося Степану Проко– повичу, здавен тутешній люд супроводжувала, вона з ним була, коли йшли збирати врожай чи на рибал– ку гуртом вирушали, як сідали за ткацький верстат чи гостям відчиняли широко двері: музику складали століттями невідомі музики, в спадок внучкам від мудрих бабусь пісня ця переходила...

«Стривай, – сам собі дорікнув Степан Прокопо– вич, – а може, брати твої справді рацію мають: як би не пінився той технічний прогрес, як би не при– тлумлювала якась митрополія чужу пісню і слово, а вони однаково дивом життя збережуть і зійдуть колись, як оте зерня з прадавнього глечика, що невідь

скільки спало в землі, а як настав його час, то пус– тило негадано врешті зелений паросток?

Світ створений – такий розмаїтий, такий барвис– тий, – і не існує геніальнішого художника, аніж Все– вишній. У гордині своїй безконечній ще пробували наці той світ підстригти під одну німецьку гребінку, як розказував брат Сергій, юберменшів навіть тужи– лися було клонувати, що з конвеєра мали сходити, мов болти чи гайки; з іншого боку, в не меншій гор– дині намірилися мавпу з людиною було схрестити… Зараз ще одні, клянучись прогресом, знову всіх тою старою гребінкою під один манір зачесати думають, навіть вигадавши слівце доволі прехитре «глоба– лізм»…

Чи ж не посміється Всевишній і з цих, як з усіх по– передніх, з Вавилонської вежі ще починаючи?»

А забава мужів поважних, між тим, ставала ще шпаркішою, до танців «кейлі», що звично вико– нувалися на народних вечірках, додавались куди складніші – «хайланд», що неабиякої вправності потребували…

Cтепан Прокопович дивувався разючій несхо– жості між вулицями та будівлями Глазго, присипа– ними пилюгою провінційності, і вдачею люду на сьогоднішній забаві. Душа цього люду противилася і боронилася провінційній занехаяності, – невипад– ково і тебе, Тимошенка, як вченого відшукали ген– ген за океаном. Не може бути занехаяною земля, що дарувала світові Вальтера Скотта і Вільяма Воллеса, Роберта Бернса і Роберта Стівенсона, Адама  Сміта і Артура Конан Дойля. Стривай, це ж бо про ще од– ного славетного шотландця, короля Роберта Брюса, читав тобі колись брат Володимир з Лесі Українки, про короля, якого так суворо застерігали піддані:

Коли ти серед панських розкошів Продаватимеш люд свій панам, Ми самі боронити потрапим

Ті права, що належаться нам.

А коли ти англійській короні Віддаси королівство своє, – Знай, що в тую ганебну годину Пропаде й панування твоє.

Ми тебе королем увінчали, Ми тебе й розвінчаєм сами,

І коли проти нас ти повстанеш, Проти тебе повстанемо ми.

Ні, король Роберт Брюс не відступився від люду свого, марними були застереження – та й не зміг би він відступитися саме від люду, що гідність свою бо– ронити уміє…

Раптом Степан Прокопович аж здригнувся: за– звучала до болі знайома пісня, мало не з дитинства знана; слів шотландських він, звісно, не міг розі– брати, але в мелодії, безперечно, не помилявся. Так, то вона, – «Їхав козак за Дунай…» Так, то про того славного відчайдуха, що

Свиснув козак на коня, – Зоставайся, молода.

Я приїду, як не згину, Через три года…

Які вітри цю пісню занесли аж сюди, в неблизь– кі шотландські краї, чи якими ріками та морями   до-

пливти могла? І тут спала на пам’ять оповідь брата Сергія, що один час був комісаром УНР на Слобо– жанщині, про чудернацького слобожанського коза– ка Семена Климовського. То він, філософ, поет, му– зика, автор поважних трактатів, став і автором пісні цієї. Вона переходила з покоління в покоління, дола– ла кордони держав, видозмінювалася стосовно душі та характеру народу іншого, звучала мовою чеською і болгарською, німецькою і французькою, долетіла і до Шотландії. Німецький письменник Георг Коль ще в першій половині століття дев’ятнадцятого взявся слідами проїхати славетної пісні, а коли при– був в Україну, то дивувався вельми, як мало тут зна– ють про легендарного свого земляка…

Ти, Степане, якось відбився було від свого краю, хай і не з вини власної, але душа його, пісня давня, здолавши луки й поля, рівнини і гори, ліси й переліс– ки, неймовірним, немислимим чином знайшла тебе навіть тут, у такій неблизькій Шотландії, наздогнала і нагадала ненав’язливо про себе: чи відцурався зем– лі своєї, чи ще  пам’ятаєш?

– 33

В они    зустрілися    в    мальовничому    містечку Стреза, що в північній Італії, регіоні П’ємонт,

де писав свій роман «Прощавай, зброє!» Ернест Ге– мінгвей, – у московського професора Едуарда Іва– новича Григолюка була розкішна бібліотека вдома, і роман цей стояв на поличці кількома мовами.

Вони виросли з одного українського кореня, вони йшли вельми близькими шляхами науки, от тільки доля розкинула їх в такі різні географічні ши– роти. Степана Тимошенка світ визнав уже на той час батьком американської прикладної механіки, а на вислідах розрахунків Едуарда Григолюка будува– лися ракетні двигуни В. Глушка, злітали в космічні безкраї кораблі житомирянина С. Корольова.

Мова зайшла при зустрічі двох земляків про ви– дання праць Степана Прокоповича на батьківщи– ні – в домашній бібліотеці Григолюка, зібраною ним та мамою, викладачкою іноземних мов Марією Тимофіївною Шпак, стояли англійські, німецькі та інші видання праць Тимошенка, крім, звісно, росій– ською, а тим паче українською мовами.

– Якщо вже така проблема видання останніх ро– біт, то принаймні хоча б вартувало опублікувати статті, що колись, ще до еміграції, друкувались у Ро– сії, – драконівські цензурні рогатки не були нови– ною для Степана Прокоповича.

Коли повернувся в Москву Едуард Іванович, то звернувся з пропозицією до головного редактора Фізматдержвидаву Г. Рибкіна видати праці  члена-

кореспондента Академії наук СРСР з 1928 року Сте– пана Тимошенка.

Редактор обіцяв подумати, він думав тяжко, і ду– мало разом з ним видавництво років зо два. Тоді за– пропонували представити проспект видання, все тягнули та зволікали, а врешті відмовили. Через чо– тири роки від часу першого звернення надійшла по– вторна відмова.

Як тільки не викручувався Едуард Іванович, аби видати праці, цілковито не пов’язані з політикою, якої так боялися перестрахані чиновники від науки.

– У виданій на Заході книзі споминів Тимошенка, – переконував чиновників Григолюк, – окремі місця, звісно, можуть викликати роздратування. Але спри– чинені вони не антипатією до країни, а нерозумінням життя в СРСР після сорока п’яти років    еміграції.