Текст книги "Борозна у чужому полі"

Автор книги: Иван Корсак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 10 страниц)

ББК 84.4УКР6 К69

Корсак, Іван

К69 Борозна в чужому полі: роман / Іван Корсак. ‒ К.:Ярославів Вал, 2014.‒224с. (Серія «Сучасний Бестселер  України»)

ISBN 978-617-605-041-4

То славетна родина: старшого брата Степана Тимошенка звуть батьком амери– канської прикладної механіки, середульший Сергій –міністр УНР, знаковий архітектор, посол і сенатор польського сейму, молодший Володипир – член уряду Рузвельта. А ще Сергіїв син Олександр був головним архітектором Вашингтонського метро та зводив хмарочоси  в Нью-Йорку…

Шкода, звісно, що так випало мало їм свій край розбудовувати, більше різні да– лекі краї. Та склалося вже, як склалося, кожен з них свою борозну прокладав, хай навіть і не на своєму полі. Але ж воно, нивка до нивки, в висліді дасть поле загальнолюдське, вічне й невимірне: колись таки поцінують вклад нашого люду у поступ цивілізації світо– вої. Істотно тепер, аби ці імена не розвіялися суходолами європейськими та заокеан– ськими обширами, не привласнювалися нетрудними…

Видавнича  рада:

Віктор Баранов, голова НСПУ, головний редактор журналу «Київ» / Михайло Ватуляк, голова Асоціації видавців і книгорозповсюджувачів Львівщини / Сергій Грабар, секретар Національної спілки письменників України / Григорій Гусейнов, головний редактор журналу «Кур’єр Кривбасу», лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка / Дмитро Іванов, головний редактор газети «Гарт» (Чернігів), лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка / Володимир Загорій, президент Ліги українських меценатів / Світлана Короненко, заступник директора каналу «Культура» Національної радіокомпанії України / Іван Корсак, головний редактор газети та радіо

«Сім’я і дім» (Луцьк) / Василь Простопчук, головний редактор газети «Віче-інформ» (Луцьк) / Михайло Слабошпицький, директор видавництва «Ярославів Вал» / Павло Щириця, головний редактор видавництва «Ярославів  Вал».

Всі права застережено. Жодна частина цього твору не може бути використана чи відтворена без письмового дозволу видавництва.

ISBN 978-617-605-041-4

© Іван Корсак, роман, 2014

© Видавництво «Ярославів Вал», видання, 2014

– 1

В ін шкодував, що не застрелив відразу Загірня– ка. І шкодуватиме багато літ, картаючи себе  за

гріховний замисел і не зрікаючись його. А так обнадійливо все починалося...

Оті суворі, наче зацементовані, обвітрені та за– смаглі чоловічі обличчя, що вже, видавалося, забу– ли навіки усміх, сьогодні несподівано зацвіли на всі свої тридцять два, оте сонце, таке веселе, аж з того кривобоке, що підбивалося в ретельно відмите осін– нє небо, отой перший іній на пожухлих зжовтілих травах, що зблисне раптово досі ще не існуючими кольорами – того дня весь світ був празниковим. Бо нема в подорожнього ліпшої прикмети, думав Сер– гій Прокопович Тимошенко, аніж подібне розхрис– тане і добродушне сонце над головою… А ще коли той подорожній полишає нарешті колючі дроти за спиною, просмерділі казарми польських таборів для інтернованих, де хворість заразна в кожнісінькому кубику гнилого повітря, а замість постелі та одягу лише вошиве протухле лахміття…

Довга колона вояків вирушала в дорогу, і дорогу ту зватимуть Другим зимовим походом.

Вам не варто іти, – з тою ж усмішкою, що на– глою епідемією вразила сьогодні усеньке військо, мовив полковник Отмарштайн.

Хай серед простих жовнірів буде в поході хоч один міністр, – не згодився на те Сергій Прокопо– вич. На той час він не знав, що в рейд піде ще один його колега – недавній морський міністр УНР Ми– хайло Білинський.

Тимошенко до полковника Отмарштайна, на– щадка шведського вояка, що на Вкраїну прийшов разом з Карлом ХІІ та став побратимом Івана Ма– зепи, відчував якусь особливу приязнь – полковник умів себе так повести, що до нижчих рангом ніколи зверхності й крихти не чулося. І так само до вищих – запобігань; він не вдавав із себе когось іншого і не мав бажання вдавати.

А ще як інженера і міністра шляхів у недавніх трьох урядах УНР Сергія Прокоповича Тимошен– ка приваблювала в Юрієві Оттовичу Отмарштайні точність і обов’язковість кадрового військовика, та обов’язковість навіть не від виховання, здавалось, ішла, а була особливістю його натури, від роду наді– леною. Отмарштайн, – випускник Академії Геншта– бу в Петербурзі, перед цим командувач українським Сердюцьким Лубенським полком, керівник штабу Корпусу Січових Стрільців, – тепер був призначений начальником штабу Української Повстанчої Армії. Добігав кінця жовтень 1921 року, і вже з таборів ін– тернованих в Каліші, Вадовицях та Александрові– Куявському у волинські ліси переїхало понад тисячу добровольців, готових землю свою від більшовика звільняти, – для людського ока йменувалися поки що вони лісовими робітниками.

Цілком випадково, принаймні так видавалося спочатку, за два дні до походу, чи, як здебільшого іменували, листопадового рейду, у Тимошенка з Отмарштайном відбулася відверта розмова. Пол– ковник говорив про немислиме, неймовірне: сперш аж піднудило від почутого Сергія Прокоповича, навіть близько в таке Тимошенко не міг повірити, тож він так пальці затис у кулак, що нігті  впилися в долоні до крові; якби то був не Юрій Оттович,   а

якась інша людина, – хтозна, чим би завершилася їхня балачка.

Вам зовсім не випадає іти у рейд, – повторив зараз полковник, немов вертаючись до їхньої по– передньої мови, тільки тепер сяюча усмішка геть злиняла з його лиця.

А ва-а-м… А ви то йдете? – заїкаючись, блимнув у відповідь, мов на затятого ворога, Тимошенко.

Я не маю права навіть у цій ситуації зачислити себе в боягузи.

Дякую, що це право мені перепасували, – у Тимо– шенка на оці злегка тіпалась ліва повіка, вона кожного разу від хвилювання так себе вела ще відтоді, як півто– ра десятиліття тому на маніфестації українських сту– дентів у Петербурзі кріпко побили його поліцаї. Але перед такою дорогою Сергію Прокоповичу щонай– менше хотілося псувати стосунки з Отмарштайном.

Три армійські групи, з яких найчисленнішою була волинська, рушили здобувати долю та волю, і в на– путній промові Тютюнник не обіцяв воякам чекати прогулянки, печеного й вареного, і так шматками:

У нас зброї нема, але є набої, скільки хто понесе. Зброю, як взуття та одяг, маємо на тій стороні діста– ти. Що в мене є – те зараз видадуть. Прикро лишень, що дехто з малодушних зі мною довгенько був, а за– раз не повірив і залишився. Ну, нічого, підемо цими силами бити і гнати з нашої землі різну зайду…

І ось уже в селі Боровому роззброюють польську жандармерію та здобувають майже півсотні крісів та двадцять сім коней, а вже по той бік кордону, в селі Майдан, у полон беруть четверть сотні червоноар– мійців, шість десятків гвинтівок та кулемет. У сіті повстанців стала втрапляти й крупніша риба – по– лонений командир батальйону тільки подивовано

головою крутив, наче та голова на гвинту сиділа, бо ніяк не очікував тут українських вояк.

Як бувала щука поміж очерету, вправно вививав– ся поміж постоями червоних загін сотника  Падал– ки: вже смерком у селі Зубковичі шугонули добря– че більшовицький відділ кінноти, а ті, напуджені, повтікали в Ємільчино,  залишивши  чимало  зброї. У звільнених селах люд збирався на сходку, де чи– тали заклик Тютюнника до  повстання.  Та  обереж– ні дядьки, хоч стрічали повстанців із приязню, не вельми спішили до них долучатися, хіба у селі не– далеко Полонного відразу добра сотня молодиків приєдналася…

Тим часом лаштувала вози у похід Басарабська група повстанців Гулого-Гуленка. А головна части– на Подільської групи, глупої ночі нечутно здолавши Збруч, вже на кордоні полонила до півсотні черво– них прикордонників, відбивала у «продзагонів» цілі валки награбованого в тутешнього селянина збіж– жя, розсіювала червоноармійські відділи, розжива– лася на зброю, набої та амуніцію.

Однак чомусь усі перші дні цього походу, як ша– шіль пересушене старе дерево, точила Сергія Про– коповича незрозуміла тривога, щось муляло йому в душі, наче забув вельми важливе і оце тужиться, та ніяк згадати не здатен. І тривога ця, як видавалося, не була безпідставною.

Ще тільки рушали, то, попри запевнення поль– ської сторони забезпечити всім необхідним по– встанців, домовленості попередні та обіцянки рап– том рватися стали, мов старе мотуззя. На весь штаб Повстанчої Армії виділили аж троє коней, навіть начштабу виявився пішим, – і це при передбачува– ному рейді через ліси, болота, що збулькують  під-

ступною трясовиною, та розлогі поліські річки, які неминуче форсувати їм доведеться.

Генерал Тютюнник на нараді старшин відчай– душно старався приховати тривогу, коли доповідав про ситуацію, та це погано вдавалось командувачу: голос його зрадливо тремтів; генерал навмисно про– кашлювався, аби приховати образу та хвилювання, однак мало помагав той силуваний кашель. Старши– ни лише мовчки перезиралися, коли генерал гово– рив, що в Другій збірній бригаді шістдесят відсотків козацтва одягнені у лахміття, до півсотні стрільців зовсім босі, а три десятки просто попідв’язували підошви черевиків шнурками. Плащів, звісно, не мав ніхто, для босих спішно заготовляли личаки з кори, що на осінню пору слабеньким було порятунком…

Стиха, але вельми зло, лаялося козацтво, як на– стала черга отримувати зброю. Польський уряд, аби не дражнити совітів, мав удавати, що не знає нічого про майбутній похід, вагон зі зброєю прийшов у прикордоння, і там повстанці  напали і пограбували вагон. З чотирьохсот гвинтівок чи– мало було заіржавілих, частина чомусь без замків, навіть ремені до гвинтівок кудись подівалися, тож замість них якісь шнурки теліпалися… Чотири ку– лемети системи «кольт» були на важких станках і зовсім не надавалися до такого рейду – їх просто потім покинули.

Четвертого листопада випав перший осінній сніг, напівсніг-напівдощ. Волинська група, розділе– на на три частини, швидко посувалася лісами – хто не мав взуття, той швидше стрибав, а не йшов, три– маючи в намерзлих руках гвинтівки без замків, від снігу до ниточки одяг мокрів… Але гріли душу перші перемоги, повстання селян в Олевську, народження

партизанки в Кам’янець-Подільському повіті, роз– губленість, зрештою, ворога.

Вкотре згадав Сергій Прокопович ту неймовір– ну розмову перед рейдом із Юрієм Отмарштайном та його застереження не йти в похід вже в селі Малі Миньки. Досвітком, ледве п’ята година настала, ще тільки півнячі виспіви набиралися в силі, входила у село колона – перевтомлена, майже після сорокакі– лометрового маршу. Більшість командирів хворіли, ледве міг ворухнути рукою полковник Сушко, який так радів початкам рейду, а командир Київської ди– візії Янченко взагалі лежав на санях безрушно.

Отмарштайн, як і командири бригад, наполягав перед командувачем:

Не спиняймося, переправляймося негайно через річку Уж. Прикриймося Рокитнянськими болотами.

Перевтомлені всі, падають з ніг. До полудня перепочинемо та хоч поранених перев’яжемо, – не згодився тоді генерал Тютюнник.

Але вже о восьмій годині прибігають перші гінці: кілометрів за шість від села збирається більшовиць– ка кіннота. І другі гінці небавом з тривогою таке ж принесли, і треті – нависала загроза оточення…

Тимошенко не міг, не випадало йому якось втру– чатися у прийняття рішення, та збіг обставин зіштов– хнув його в штабній хаті з сотником Загірняком. Невисокого зросту,  якоїсь  хворобливої  повноти, із завше невдоволеними сірими очима, сотник дав– но вже ходив між найближчого оточення генерала і був у довірі в нього: подейкували, ту довіру Загірняк здобув ще за часів Першого зимового походу. Зараз із кімнати командувача сотник не вийшов, а швидше викотився, розчервонілий все ще від недавньої  су-

перечки шпаркої в Тютюнника; голос Загірняка там дзвінко вирізнявся серед приглушеного гамору: «То живі люди! У поранених вже бинти просмерділися, бо перев’язати ніколи!»

Викотившись, сотник все ще не міг спинитися:

Хоч кілька годин на постій, бо до колін ноги вже стоптані!

Як би у пастку тут тільки не втрапити, – ви– рвалося мимохіть у Тимошенка, якому чомусь по– думалося: досі сотник частіше перебільшував силу й можливість червоних, а сьогодні така безпечність…

Недовіра до цього чоловіка в Сергія Прокопови– ча була небезпідставною. Бувалий вояка і досвідче– ний партизан Петро Філоненко, давній знайомий, наводив Тимошенкові неспростовні факти, що За– гірняк чекіст. Філоненко ділився своїми думками з полковниками Ступницьким і Добротворським, та ті або не повірили, або побоялися в немилість упас– ти в Тютюнника. Зрештою всі свої неспростовні факти Філоненко виклав сам на аудієнції в коман– дувача, але той, не дослухавши до кінця, демонстра– тивно полишив кабінет.

Тимошенко пробував особисто переконати Тю– тюнника в достовірності фактів, та результат мав уже відомий.

Загірняк, видавалося, інстинктивно відчував від Сергія Прокоповича пересторогу, тож зараз, коли йшлося про «пастку», круто до нього розвернувся:

– А ви хто тут такий? Ви забули, що вже не мі– ністр, – стрельнув сотник сірими, досвіткового при– морозку очима.

«А ти, жабо рамінна», – промайнула лиха думка у Тимошенка, і він, повільно та загрозливо піднімаю– чись, лапнув рукою кобуру револьвера.

Присутні старшини враз схопилися і стали поміж сотником і Сергієм Прокоповичем.

– Ми ще зустрінемося на вузенькій стежці-до– ріжці! – хряпнув за собою Загірняк дверима.

Тим часом нові, все тривожніші повідомлення надходили в штаб.

Хіба об одинадцятій Юрій Тютюнник дає наказ вирушати у бік села Звіздаль, де, як твердила розвід– ка, ще не замкнуте кільце  оточення.

Та не скора то річ розгорнути довжелезну колону, лише о дванадцятій вона рушила, а тим часом у пів– нічній та західній частині села вже зав’язався бій – то ввірвались котовці.

Серед повстанців у колоні почалася паніка, на– самперед не озброєні ще вояки чимдуж прорива– лися наперед, створюючи і так затори серед доро– ги, запрудженої вже мертвими кіньми та саньми, й возами безрушними; прорватися через місток річки Звіздаль вдалося лиш головним силам штабу разом із командувачем Тютюнником. Тимошенко їхав у передостанніх санях, а в наступних лежав полковник Лисогор з обмороженими опухлими ногами: візником була його дружина. І вже в останню мить, як котов– ці перерізали їхню колону, відчайдуха-жінка заки– дала ворожу кінноту гранатами і врятувала себе та усіх попереду – тільки невмерзла чорна земля летіла грудками з-під снігу…

А позаду творилося пекло. На місток,  хоч  і був під кулеметним вогнем, рвалися сотні людей, вони падали під кулеметними чергами, і на очах вирос– тали  завали;  врешті  хирлявий  місток  не  витримав і люди просто посипалися в ріку, де кривавитися стали ще ламка перша крига та непорочні досі сніги, де відчайдушний болісний крик людський   зливався

з диким храпом та безпам’ятним іржанням знаві– снілих коней…

Три ескадрони червоних розвернулися на обоз із пораненими, багатьом із яких ще не судилося досі здобути гвинтівок: хтось боронився гранатами, під– риваючи ворога, а хтось підривав себе, аби живцем не датись на муки більшовикам; недавній міністр Михайло Білинський ще підпустив зовсім близько нападника, а тоді зірвав себе разом з ним.

Все поле біля села всіялось трупами, беззброй– ний люд червона кіннота рубала, немов на показо– вому військовому навчанні, тільки замість тирси з людських муляжів на полігоні з-під шабель тепер струменіла кров справжнісінька; поручник Маля– ренко збожеволів і нявкав, мов кіт, недавній студент учительської семінарії, тяжкопоранений Федір про– сив старшого брата:

Кинь, Василю, у мене гранату, а сам якось ря– туйся…

На очах у Сергія Прокоповича помахами роз– машистими смерть косила його товариство, тих, кому пощастило вийти з «трикутника смерті», хто відстрілювався тоді навіть у мареві тифозному, здолав версти криваві ще Першого зимового по– ходу; як інженер та архітектор він знав різні між– народні системи мір, от тільки досі не вигадали мірки, якою б вдалося зміряти подвижництво його побратимів…

Ось тоді знову згадалася Сергію Прокоповичу розмова з Юрієм Оттовичем напередодні рейду, ота неймовірна мова.

Гірко стає, коли таке знаєш, – чомусь очі ховав Отмарштайн, наче то він винуватець у тому. – Мені показували лист уряду УНР до польського Генштабу з

проханням не дати зброї Тютюннику для цього по– ходу. Підозрюю, що лист  автентичний…

Вірилося і довго не вірилося Сергію Прокопови– чу такій новині, сумнів точив весь цей час, як черв’як недозріле яблуко, доки не почув з вуст самого Юрка Тютюнника:

– Буде нова влада, новий уряд і замкнення гра– ниць України для тих, що лишилися за кордоном, а передусім для уряду УНР.

Боже милий, через що кров людська так поде– шевіла?

І чом же він не пристрелив тоді Загірняка, через якого, можливо, і прийняв Тютюнник оте фатальне рішення, чом малодушшю своєму й ваганням дозво– лив узяти верх? Коли б химерне життя ще раз звело їх на путівцю одному, він, хай і з запізненням, хиби– ти більше б не став…

– 2

П оштар приніс телеграму сирого імлистого ранку.

Розпишіться.

Степан Прокопович побіг очима рядками теле– грами:

Вітаємо Вас із перемогою в конкурсі…

Їй-богу, світ цей приязний та добросердний: із семи кандидатів, йшлося у телеграмі, саме його, Степана Прокоповича Тимошенка, обрано на кафедру опору матеріалів у Київську політехніку. Збігав 1906 рік.

Звісно, така телеграма не могла не потішити – йому лише двадцять вісім років, досі не випадало прочитати жодної лекції, а тут відразу ставав пред– ставником інженерної механіки в одному з найпо– важніших вузів держави.

Найперш спало на думку: чому обрали саме його? Нехай наукові роботи, представлені ним на конкурс, найкращі, але ж інші кандидати куди поважнішо– го віку, на скронях у декого вже сивина памороззю зблискує, та й викладацький стаж у них неспівмірно більший. Очевидно, гадав Степан Прокопович, кия– ни знехтували цілковито старою методою «вислуги літ», натомість за основу взяли висновки експертів та наукові роботи цих кандидатів.

Вкотре сади зацвітатимуть, і вкотре той цвіт опа– датиме: він ще не раз переконається, що кияни мали рацію. І не тому, що спинилися саме на його парсуні, а тому, що при старій методі талановиті молоді люди в’янули, мов непідлиті вазони на підвіконні, – затри– мувалися в науковому зростанні та науковій  кар’єрі,

досягали професури лише в поважному віці, коли енер– гія, вигадка і добра задерикуватість геть уже вичахли…

Викладати Степан Прокопович теж взявся не «за правилами». Він пожбурив у найдальшу шуфляду книжку з методою німецьких професорів Грасгода і Феппля, яка переважно була у вжитку в петербурзь– ких вишах, де він працював попередньо, натомість у Києві вибудував виклад за власною логікою. У ті літа студенти не мали звички ходити на лекції, бо ж гуль– ки там різні та шпацір куди цікавіші, до іспитів же готувалися переважно за книгами. Але вже на першу лекцію Тимошенка набилося до зали сотень чотири студентства, – і в наступні рази на спудейських лавах ще тісніше ставало.

Окидаючи оком аудиторію, де поспіхом шкряба– ло перами його студентство та силилось за оповід– дю встигнути, Тимошенко не раз задумувався над долею цих хлопчаків. Йому хотілося, щоб з аудито– рій виходили не просто сухі теоретики, надмір го– норові, але без практичних навиків, а пішли істинні інженери, від яких так часто залежать людські жит– тя. Світ потрясла трагедія Квебекського мосту.

То очікувався талановитий витвір інженерної думки. Перекинутий через річку Святого Лаврентія у Канаді, завдовжки мало не в кілометр, міст мав дві залізничні колії, дві трамвайні, дві шосейні дороги і дві тротуарні.

Одного серпневого ранку робітники на будівни– цтві мосту помітили вигини ферми, тож був викли– каний головний інженер квебекської фірми.

– Серйозна справа, але не загрозлива, – вирік він по оглядинах.

Але робити істотне щось, що не допускало б тра– гедії,  чомусь  не  взявся.  Натомість  хіба повідомив

генерального підрядника і то не телеграфом або телефоном, аби приховати тривожний стан від ро– бітників на мосту, а посланцем. Очевидно, поголос потім ішов поміж люду, добігав серпень, і з ним до– бігав будівельний сезон, начальство остерігалося, що робітники попросту розбіжаться…

Наступного ранку роботи продовжували, як рап– том помітили ще один прогин. Та й цього разу за– мість реальної дії могли втішитися хіба телеграмою від консультанта фірми. Той радив не збільшувати навантаження, а ще прислав ескізний малюнок і по– спішив запевнити:

– Для виправлення потрібно тільки три години роботи і 100 доларів.

Біда трапилася, коли стрілка годинника не добі– гала п’ятнадцяти хвилин до завершення робочого дня, – вісімдесят шість чоловік перебувало на будів– ництві. Гучний тріск і крики відчаю люду, що нісся стрімко униз назустріч смерті, неймовірно болісний крик, в якому лише безнадія… Сімдесят п’ять чоло– вік загинуло на очах, дивом врятувалися лиш кілька, які були на мосту, при тому числі кранівник, який іс– тинно народився в сорочці.

…Тільки одних лекцій для інженера замало, – то було тверде переконання Тимошенка з власного, зовсім недавнього студентського досвіду. Тому по– трібно розбити студентство на групи, дати підбірку практичних задач. Та де їх взяти, оті задачі?!

І Степан Прокопович, хоч із часом запізно, бе– реться сам їх складати – засиджуватися доводилося нерідко до третіх півнів. Пізніше задачі ті утворять книгу, яка ширитиметься всіма інженерними школа– ми держави, ще згодом ввійдуть вони в американські підручники з опору матеріалів.

Нещастя Квебека, гадав Тимошенко, має виро– бити в інженерів потребу за необхідності будь-які розрахунки перевіряти лабораторно. У Київському політехнічному, на його погляд, лабораторія була доволі пристойна, оснащена необхідними машина– ми, здебільшого швейцарськими Амслера. Тут ішло випробування матеріалів для промисловості, охоче студентство досліди проводило інколи, а неохоче, – звісно, хіба погляд байдужий кине в той бік.

– Не інколи досліди, – наполягав Степан Проко– пович, – лабораторні заняття мають іти паралельно лекціям, приладами перевіряти розрахунки. Досить біди Квебека…

Та от притичина: де взяти прилади? Таких, як бачи– лося Степану Прокоповичу, просто в природі ще не існувало.

І тоді він з іншими небайдужими співробітника– ми Київської політехніки береться за їх конструю– вання та виготовлення.

З осені дев’ятсот сьомого Тимошенко розширює курс опору матеріалів на два семестри. Курс-то роз– ширюється, а спудеям вчитись по чому? Скільки б не никав очима полицями книгарень чи бібліотек, годі знайти такий посібник. Ніде не подінешся, Степане Прокоповичу, мусиш паралельно з лекціями своїми ще десь викроїти окраєць часу та виписати курс….

Сперш літографським способом виданий, той курс став до вподоби у більшості технічних вузів держави: його видають вже накладом у десятки ти– сяч примірників, а на американському континенті він буде перероблений на дві частини та слугувати– ме не одному інженерному   поколінню.

А в літню відпустку – гайда в Європу. Автори– тетний викладач Київської політехніки не вважає за

применшення гонору стати… студентом своєрідним. Заманливі пляжі та парки затишні нехай почекають, Степан Прокопович старається побувати на лекціях у Геттінгені, де прослуховує курс Ф. Клейна з тео– рії пружності, курс В. Фойгта з гідродинаміки, а ще лекції Л. Прандтля з аеродинамічної проблематики; не зайве побувати на виставці повітроплавальній у Франкфурті-на-Майні. Справжній вчений, гадав він, має знати все найновіше.

А в Києві потихеньку, окрім наукових, ще й адмі– ністративні клопоти наздоганяли Степана Проко– повича. Сперш обирають його секретарем інженер– но-будівельного відділення, яке до приходу в 1905 році Євгена Патона ні живим було, ані мертвим; згодом обирають його деканом цього ж відділення.

Ухилятися, звісно, не в натурі Тимошенковій, але шкодував-таки за витраченим на різні поточні клопо– ти часом. Хоч і тоді з-під його пера виходять наукові роботи, які публікують поважні німецькі журнали.

Між тим набігали події,  яких  начебто  можна було сподіватися, – і все ж вони застають людину зненацька, як негаданий раз на кілька десятиліть трапляється  червневий  приморозок:  від   побито– го інеєм картопляного цвіту в селянина мимоволі серце стискується. Після подій дев’ятсот  п’ятого року, відлиги першої в тому столітті, знов уряд по– чав гайки закручувати. Петербурзьке міністерство освіти сперш зизом дивилося на Київську політех– ніку, яка не поспішала виконувати черговий його шовіністичний припис, – наказувалося у політех– ніці встановити норму прийому євреїв, а саме: не більше 15 відсотків. Коли ж такий дикий припис не виконали, то кара невідкладно настала. Трьох дека– нів Політехніки, для науки та остраху іншим, було

увільнено; серед них значилося й прізвище Степа– на Прокоповича.

Кара ця мала одну особливість. Увільнені та їхні сім’ї позбавлялися не лише засобів до існування, позбавлялися також казенного житла, яке досі за– ймали. І то ще не все, оскільки навчальні заклади та значна частина промисловості були державними, то увільнених будь-куди з урядового терену забороня– лося надалі на службу приймати.

Порятувала цього разу Степана Прокоповича… наука. Минулого літа їздив він із сім’єю до Швей– царії, та не випадало йому милуватися вельми там– тешніми краєвидами, хіба пачку грубезну поштових листівок із краєвидами тими привіз додому; він засів за статтю для оголошеного  престижного  технічно– го конкурсу.

Хоча до відпочинку справа так і не дійшла, ро– боту своєчасно завершив і представив журі. То був неабиякий успіх. Степан Прокопович удостоюєть– ся золотої медалі Журавського і встигає одержати грошову премію – ваговиту доволі, дві з половиною тисячі золотих рублів. Небавом цю роботу перекла– ли французькою мовою, видрукували в Annales des Ponts et Chaussees, і мала вона гарні відгуки фран– цузького інженерного товариства.

А премія помогла пережити лихий час, подару– нок російського шовініста.

– 3

В олодимира Тимошенка після арешту більшо– вики зачинили в доволі простору тюремну камеру, в якій повітря однаково було густо про– сякнуте немитим тілом, не праними, видавалося, вічність онучами та ще сизуватим махорковим ди– мом, від чого незвиклому довгенько доводилося кашляти та раз по разу чхати. У камері почувався вже старожилом добірний кримінальний елемент – в домушників у сусідах були кишенькові злодії, а ведмежатники  статечно  оповідали  свої  пригоди

грабіжникам поїздів.

Слухаючи ці нерідко хвалькуваті та в немалій мірі вигадані оповідки, Володимир Прокопович з усміш– кою подумки шкодував, що вибрав фах економіста, а не письменника – кримінальних сюжетів наслухався небавом на цілісінький том. У камері поки що три– вало мирне співіснування, бо молода більшовицька влада почувалася доволі непевно і не навчилася ще на політичних нацьковувати кримінал; хіба зрідка хто тузав сусіда у картярських розбірках.

Власне, Володимирові Прoкоповичу Тимошен– кові петербурзька «кутузка» не була за новинку, ще при режимі царському за участь в Українській сту– дентській громаді його запроторили у сумної сла– ви тюрягу «Крести» – похмуру будівлю з червоної цегли, що наводила жах не лише на засуджених. Ле– генда оповідала, що якось цар наказав архітекторові збудувати в’язницю рівно на тисячу камер. Під час будівництва архітектор, було, прокрався, і в кару за те його замурували в тисячній камері – залишалось

тепер 999… Інша ж легенда заперечувала злодійство, архітектора замурували, аби він нікому не розповів про таємниці збудованої тюрми. А ще третя оповід– ка була про вельми хвацьку доповідь архітектора ім– ператорові:

Ваша величносте, тюрма для вас збудована!

На що імператорові заманулося дотепом похизу– ватися:

То не для мене, а для вас.

І посадив до буцегарні нещасного архітектора.

У «Крестах» мали нагоду розкошувати на нарах Керенський і Мілюков, Троцький і Луначарський, а ще цілий виводок депутатів Першої державної думи, які після розпуску її в дев’ятсот шостому долучили– ся до «Виборзького звернення». Так вже складало– ся у Володимира, що не осторонь був громадського життя, – ні коли навчався в Інституті шляхів сполу– чення, ні згодом, як перейшов на той же економіч– ний факультет до тамтешньої політехніки. Він сту– пив, не вагаючись, на нелегку дорогу середульшого брата Сергія, який очолював перед тим Українську студентську громаду. Рідко яка студентська акція в Петербурзі відбувалася без Сергієвої участі – під час однієї з демонстрацій жандарми так брата по– били, що стояв він, гадали, вже на смертній дорозі: та якось оклигав, вивів на стежечку до життя його ангел-охоронець, але зір у пошкодженому оці так сповна й не вернувся.

Зараз теж Володимир не збирався піддаватися лякові, перемелеться – борошно буде, хіба набри– дали більше за пустобрехів-кримінальників візити новітніх «революціонерів», переважно з суспільно– го прошарку, званого у народі босотою: вони почу– валися зарозумілими зверхниками, які можуть без-

карно відважити розмашистого «ляща» будь-кому з тих, у кого ще недавно в домівці було зась крок на– віть ступити далі передньої.

Найгірше, як заявлялися серед ночі добряче під– хмелені нові господарі життя зі своїми дамами, вчо– рашніми покоївками, кухарками чи просто повіями вуличними, вдягнутими з жахливим несмаком, оче– видно, у награбоване щойно в недавніх своїх госпо– динь, ті парочки гонорово проходилися камерою, розглядали зверхньо ув’язнених та тицяли пальцями в них, мов у звіринці в зачинених у клітки:

– Смотрі, смотрі, какой буржуй лупоглазий. На– вєрноє, експлуататор...

Володимирові Прокоповичу на те не хотілося ані сміятися, ані тим більше відсварюватися. Батькові його, народженому в домі кріпосного селянина, по– щастило закінчити дворічні курси у Харкові та здо– бути фах землеміра. Десяток років ним працював так, що одна зміна не витримувала з батьком, мусила приступати друга. Не менше трудився він згодом, як маєток в оренду узяв.

Хтозна, скільки б іще Володимирові довелося сьорбати тут баланду тюремну, якби не вернувся вже тепер до Петрограду старший брат Степан. Від колишнього студента свого, а ниньки вельми впли– вового діяча-есера брат дізнався, що звинувачують більшовики Володимира в організації страйку пе– троградських чиновників: Володимир після закін– чення навчання працював у Міністерстві шляхів спо– лучення, потім служив у армії, а згодом продовжував у Міністерстві сільського господарства; трудився у міністерстві вже й по жовтневому перевороті.

Авторитет Степана Прокоповича серед студент– ства не знав революцій, переворотів та заварух,     –