Борозна у чужому полі

Текст добавлен: 15 сентября 2016, 02:37

Текст книги "Борозна у чужому полі"

Автор книги: Иван Корсак

Жанр:

Роман

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 10 страниц)

Збігло кілька місяців опісля публікації, і перед Сергієм Олександровичем Тимошенком лежав від– гук. З тим, що писав адресат, він був місцями згоден, а місцями ладен іти на суперечку і то затяту. Тимошен– ко не певен в оповіді про ті події чи факти, що чужі вуста передавали, зате не мав підстав сумніватися в баченому і чутому особисто, самим пережитому.

Але хоч як би там було, автор не заперечує най– істотнішого: національна архітектура – багата і роз– маїта, і ніхто не подужає зіпхнути її у могилу.

«До редакційної колегії

«Вістей Т-ва Українських інженерів в Америці».

Шановні панове!

В І/23 числі «Вістей» було надруковано стат- тю Ол. Тимошенка «Українська архітектура в ХХ столітті». Стаття дуже цікава і змістовна, про- те, на жаль, очевидячки – за браком у автора до– статньої інформації, декотрі з поданих в ній відо– мостей потребують поправок і доповнень.

Вважаю за необхідне подати деякі з них до відо- ма читачів. До стор. 2: Будинок «Прісутствєнних мєст» у Києві, збудований в 1857 р. за традиціями Миколаєвської «казьонної архітектури», не має нічого спільно з так зв. «російським стилем», який постав і виробився в останній четвертині ХІХ століття. «Російський стиль» урядовим стилем ніколи не був.

Збірка «Українське мистецтво» була видана не Данилом Щербаківським, а Вадимом Щербаків- ським. В 1913 році Данило Щербаківський був авто- ром другої збірки під тою самою назвою, надруко– ваною в 1926 р.

Маляр С. Васильківський не брав ніякої участи в складанні проектів будинку Полтавського зем– ства і проектів для нього нікому не замовляв.

На конкурсі з 5 проектів було ухвалено проекта, зробленого архіт. В. Кричевським, за його власною ідеєю, самостійно і без будь-чиєї допомоги.

Конкурс мав місце не в 1907 році, а ще в 1903 р. В. Кричевський вже тоді був не «молодим архітек- турним креслярем», а 30-літнім архітектором– митцем, учнем архіт.-митця С. Загоскіна та акад. архітектури Ол. Бєкєтова, і мав за собою більше

ніж 10-літній стаж архітектурно-мистецького проектування.

До стор. 3: У статті сказано, що «...Васильків- ському було доручено внутрішню декорацію...». Насправді ж внутрішня декорація Полтавського земського будинку також була розроблена В. Кри– чевським і, в більшій своїй частині, виконана згід– но з його проектом. Частина ж оздоблення була виконана С. Васильківським та іншими, всупереч загальному задумові архіт. В. Кричевського, після того, як останній, через різні неприємності, зрікся мистецького нагляду над виконанням його проек– ту і покинув Полтаву.

В. Кричевський не одержував ні від кого стипен- дії на вивчення старих українських будівель; він студіював українську народну архітектуру і на– родне мистецтво, починаючи ще з 1892 року, що й дало йому матеріал для створення проекту будин- ку Земства в Полтаві тоді, коли ще не було ні одної друкованої розвідки про українську архітектуру.

Для доповнення треба зазначити також, що архіт. В. Кричевський ще до закінчення будування цього будинку одержав низку замовлень на проек– тування інших будинків у створеному стилі. Він спроектував «Народний дім» для м. Лохвиці в 1904 р., будинки для дідичів Дмитрієва в с. Яреськи, на Полтавщині, та Д. Милорадовича в с. Веселий По- діл, на Полтавщині ж, у 1905 р., фасад і внутрішню декорацію будинку для Ів. Пітліковського, в Києві, на Полтавській вул., у 1907 році, будинок Школи ім. Сергія Грушевського в Києві, на Куренівці, в 1910 р., три типових проекти для ряду сільських шкіл на замовлення Чернігівського земства, в 1912 р., літній будинок С. Лаврентьєва, під Києвом, у 1913 р., лі-

карню д-ра Стаховського у Винниці, в тому само– му році, будинок для Терещенка, під Старокостян- тиновим, і міську бібліотеку, в Лебедині, – обидва в 1914 році, і церкву для військового табору під Прилуками в 1916 році, всі в українському модерно- му стилі. По революції він зробив проект у тому ж таки стилі для будинку Чубуна-Подульського, в Переяславі – в 1923 р., хату-читальню та лабо- раторію ім. Акад. Заболотного, в с. Чеботарка, на Поділлі, в 1931 р. та виставки «Україна гостем у Грузії», в 1931 р., окрім уже згаданих у статті Ол. Тимошенка, не говорив про проекти, виконані в ін- ших стилях…

Далеко не всіх свідомих українців – професорів було усунено від педагогічної праці в архітекту– рі; на архітектурних факультетах Будівельного інституту та Художнього інституту в Києві ви- кладали проф. М. Дамиловський (з 1931-го чи 1932 р. і аж до останньої війни), проф. В. Заболотний, проф. В. Кричевський та асистенти й доценти П. Костирко, В. Онащенко, О. Смик, П. Юрченко та ряд інших. Вина обставин, а не їхня, що українська національна архітектура не змогла останніми ро– ками розвиватися.

Дерев’яна греко-католицька церковця на Ново- Павлівській вул. у Києві (не на Павлівській) була знищена большевиками не на самому початку їх- нього планування, а за Павла Постишева, десь коло 1935 року, одночасно з рядом зразків давнього укра– їнського будівництва.

Будинок Лісового інституту, під Києвом, був не єдиною спорудою архіт. Д. Дяченка в стилі баро- ко за большевиків; він також обробив у бароково– му стилі фасад будинку для наукових робітників

у Києві, на Пушкінській вул.,. десь у 1926–1927 рр. Готель на березі Дніпра, коло могили Шевченка, по- будований в 1929 р.

До стор. 5: Будинок Універмагу в Києві, на Хре- щатику (проект арх. Л. Мецаяна та Д. Фрідмана), не був зруйнований за Другої світової війни і сто- їть там і досі. Те саме стосується і «будинку нар- коматів», тепер – «будинку міністерств», архіт. Фоміна та Абросимова на кол. Олександрівській вул. в Києві (тепер вул. Кірова).

Ім’я автора проекту укр. Павільйону в Києві 1939–1940 рр. не Тоздій, а Тацій.

З повагою…»

Спасибі тобі, чоловіче добрий, подумалося Олек– сандрові Сергійовичу, як пробіг останні рядки листа в редакцію. Культура наша в силу історії кривобо– кої нагадує високохудожню фреску, розбиту злими руками, і тепер від тої досконалої фрески хіба купка камінців різноколірних розлетілася вусібіч: тож ма– ємо отак, по камінчику, збирати розсипане, розсіяне і забуте та занехаяне, аби відтворити знову прекрас– ні образи, аби зазвучала наново велич цього народу. Шкода, звісно, що й самому тобі так випало мало свій край розбудовувати, більше натомість Польщу і Чехію, Вашингтон чи Нью-Йорк, вельми шкода, що батьків потужний талан далеко не весь йому відданий, і славетних також дядьків, Володимира та Степана; та склалося вже, як склалося, кожен з нас свою борозну прокладав, хай навіть і не на своєму полі. Але ж воно, нивка до нивки, складе в висліді поле загальнолюд– ське, вічне й невимірне. Істотно тепер, аби тільки оці імена (лиш з одної родини четверо!) не розвіялися суходолами європейськими та заокеанськими обши-

рами, не привласнювалися нетрудним…

– 35

Б оже, скільки води утекло в сивому Дніпрі, скільки разів зацвітали каштани і осипали той

цвіт під нечутну байдужому вухові музику, відко– ли останній раз ішов він цією київською вулицею… Навіть вимовити, здається, жаско – сорок три роки. І ось він врешті має можливість побувати на рід– ній землі. Степан Прокопович неспішно піднімав– ся угору колишньою Фундуклеївською, яка носила тепер ім’я самонареченого «вождя пролетаріату». Тимошенко з якимось щемом у серці наближався до їхнього родинного будинку, купленого колись бать– ком, в якому низку років і сам Степан Прокопович жив, викладаючи в Політехнічному інституті.

Будинок зберігся, от тільки в ньому тепер не три нормальні квартири, а в під’їзді висить величезний список нових мешканців. Від квітника, якого матір так залюбки доглядала, не лишилося й сліду, все за– топтано навкруги, запльовано та засмічено…

Зустріч з краєм, де на світ ти явився, – завше є святом, а для нього воно – подвійне, якби лиш на душі не гірчило. Так співпало, що в Київ черговим авіарейсом він прилетів на Трійцю. Тож від ро– динного будинку Степан Прокопович направився до Володимирського собору, куди люд прошкував: дзвонам, навіть у таке рокове свято, влада наказала бути глухонімими.

Але й тут не було чим серце потішити… Народу зібралось немало, судячи з усього, найбільш прибу– ло з передмість. Свіже око вражала бідняцька одіж вірян, траплялися навіть босі, що щулили пальці ніг

на камінні, багато були в найдешевших парусинових туфлях, бачив навіть взутих, на подив, у валянках.

Ще колись, за часів УНР, коли прем’єром був Голу– бович, як ходив Тимошенко на засідання Української Ради, то зробив він для себе твердий висновок: біль– шовизм тужиться Україну проковтнути усю; і ось ста– лося те, проковтнув, і що? Йому, людині російсько– мовній, вихованій здебільшого на російській культурі, невтямки зовсім було, чому з тої культури сюди при– пливло лише ледарство та пиятика, та бридкі матюки? Він ще не раз повертатиметься у думках, чом з усього вселенського світу розмаїття неймовірного племен, народностей та народів, чи то шкіра біла у них, чи пожовтіла, чи й зовсім петрівської ночі темніша, чом гнійник більшовизму вискочив саме в Росії, і прорвав, і гноєм тим затопив неймовірні обшири? Невже брати його, Володимир та Сергій, з якими стільки суперечок було, виявляться врешті правими?

Радо Степана Прокоповича зустрічала Політех– ніка київська, щемливі спомини ворухнулися десь на денці душі, хоч неспокійні були літа, коли навіть на посвист куль перестали кияни зважати, а в місті мало не через день інша влада прапори на балконах вішала. Але ж… У Політехніці ті ж самі саморобні прилади, які він колись майстрував, аби чимось ілю– струвати свій курс, його книга із описом дослідів, які виконували ще тоді студенти. На стіні висять пор– трети директорів лабораторії, навіть його портрет не забули. Дивовижне відчуття в Степана Прокопо– вича виникало: півстоліття минуло, а тут час зовсім завмер, життя завмерло, здавалось, навіки…

Боже милий, тут закисло все і заскорузло, і в той же час такі, як він, фахівці найвищої проби, такі, як брат Володимир, урядовець у команді Рузвельта і

професор кількох університетів на іншому конти– ненті, мають розбудовувати не свій край, а інші дер– жави… Ба, вже й наступному поколінню судилося зреалізовувати себе не там, де на світ білий явили– ся їхні батьки: брата Сергія син Олександр, опісля кочування Польщею, Німеччиною, Чехією та Бель– гією, коріння пустив у Штатах. То його талантом низка станцій вашингтонського метро так ошатно архітектурно оформлена, то він, як архітектор і ке– рівник будівельної компанії, зводить у Нью-Йорку стрімкі хмарочоси…

У Харкові на вокзалі представник «Інтуриста», без якого рідко міг Тимошенко бодай крок ступи– ти, підвів Степана Прокоповича до двох жінок. Ні– яково сперш було йому, бо не зразу впізнав рідну сестру: незнайома дама щонайменше нагадувала ту, яка залишилася в пам’яті молодесенькою викладач– кою математики. Листуватися ж було небезпечно, за лист з-за океану можна тут було запізнати сибір– ський сніговий океан…

Як витерла очі сестра, а в нього клубок зник у горлі, то дозволили за присутності представника

«Інтуриста» побалакати в окремій кімнаті.

Коли викинуло тебе, брате, в неблизькі краї, – врешті вспокоївшись, оповідала сестра, – то тато з мамою до мене переселилися. Мама незадовго по– мерла, а батько з моїм чоловіком на державній служ– бі були. Але ж ми не пролетарського, людино, похо– дження… Житло у нас забирали, в товарному вагоні один час зимували. Помер батько, а тоді чоловік… Сина й доньку в війну у Німеччину повезли, не ста– ли вони вертатися. Тепер я одна-однісінька, пенсію, правда, маю. Здогадуєшся, яка… Уроками приватни– ми підзаробляю, все легше стає.

Як був у Москві Степан Прокопович, то ходив у Міністерство внутрішніх справ, у той відділок, що візами за рубіж займається. Чолов’яга опасистий у військовій формі, у галіфе доволі просторих, що ро– били його ще огряднішим, якимось жінкоподібним, у бедрі замашистим, той чоловік довго, стиснувши губи, дивився з-під густих і майже зрослих поміж собою брів: і чого він до мене причепився? – мов сказати хотів той погляд.

Так доля родини моєї стелилася, – пояснював Тимошенко, чомусь хвилюючись. – Дозвольте се– стрі моїй виїхати до мене, хоч на старість знову ра– зом побудемо…

Ми розглянемо це питання, – якось невизначе– но відповідав чоловік. – Ви тільки прошеніє написа– ти маєте.

Степан Прокопович півдня добирав слова на ту бомагу, здав її і чекати став. Чекати довелося два роки, сестра за той час померла, так і не одержавши дозволу до брата поїхати.

А десь через рік, як вернувся Степан Прокопо– вич з поїздки в Радянський Союз, надійшло повідо– млення про обрання його іноземним членом Акаде– мії наук. З того Тимошенко не зрадів і не засумував, бо чомусь та Академія забула, що обирала його ще дореволюційним складом. Радянське посольство у Вашингтоні листом у конверті розкішному запро– шувало прибути для вручення йому диплома.

Степан Прокопович ухилився такої честі, і ди– плом дипмісія надіслала поштою.

– 36

Т роє братів через багато років чи навіть деся– тиліть знову сиділи за одним столом у про– сторому двоповерховому котеджі в місті Пало-Аль-

то: Степан, Сергій і Володимир.

Померла дружина Степана, донька десь далеко за океаном, в понищеній, потоптаній, обсмале– ній і війною потовченій Європі; дім було страхав Степана раптовою порожнечею, де кожен звук, ля– кливо від стін відбиваючись, мимоволі нагадував ще раз про пустку, що створилася не тільки у домі, а й у всьому його житті. Та саме прибув з Європи нарешті брат Сергій з дружиною і оселився тут, – вже можна якось відвести душу та спертися на рідне плече, хоч було воно теж понищене і лихоліттям немов обсма– лене. Неохоче говорив Сергій про останні роки.

Табори Тодта – то мій пекельний час, – зізнався якось. – Та й опісля не з медом велося... Ми вже, мов осінній лист, покотилися по вітру: Перемишль, Львів, Далмація, Загреб, Грац, Бєльськ, Прага, Карл– стад і в сорок п’ятому припленталися до Гейдель– бергу, де просиділи рік і вже думали, що не видоста– немося на поверхню.

Нерідко Степан дивувався затятості середуль– шого брата. Час від часу він супроводжував Сергія в поїздках Штатами та Канадою, де зустрічалися зі своїми громадами, доволі численними, бо з Європи на цей континент над’їхало українського люду по– верх двохсот п’ятдесяти тисяч. То були справді сер– дечні і щирі зустрічі, заслуги Сергія люд не забув та пошановував чинно, і Степан, швидше космополіт

чи «глобаліст», як вигадають згодом слівце, не пе– реставав дивуватися цим громадам та непомітно для себе ріднитися з ними. Бо і в нього мимовільно якесь досі не знане ще почуття народжувалося до людей, яких злі вітри загнали аж за океанське безмежжя, але які не втрачали надії на добро для своєї землі.

А вдома, коли не зайде в кімнату Сергія, то здебіль– шого застане брата згорбленого над креслярським папером, на якому вимальовувалися нові будови, насамперш церкви. А ще, на подив, народжувалися нові культурницькі проекти, хоча їх далеко не всі було так просто здійснити. Степан довгенько відко– лихував брата, коли не вдалася на позірний погляд цілком реальна затія з сатиричним виданням. Сергій показував листа від Євгена Маланюка.

«Пане Професоре!

Від Вашого сина я дістав Вашу пропозицію (як Ви пишете «зорганізувати сат. журнал».

Правда, я тепер робітником і цілий мій день за- йнятий (з неділями включно), тому організувати щось – одночасно з працею, не міг би.

Але я поговорив з деким з малярів – вони охоче годяться на таку річ, як журнал. Першу скрип- ку в цьому мав би грати Едвард Козак і – лише він, бо то взагалі першорядний карикатурист. А щодо сов. тематики – незрівняний монополіст у нас. Маю до нього теж писати. Та при всім цім постає натуральне питання: 1) хто стоїть за цим журналом? 2) які матеріяльні перспективи? і 3) наскільки ця імпреза поважна?

Всі ці майбутні співробітники – люди фахові, не аматори, їм потрібен гонорар. Такі майстри, як Козак або Бутович, ледве чи схотять щось ро- бити «на пробу»...

З літературною стороною – особливо поваж- на проблема, яку далося б розв’язати лише в часі функціонування самого журналу. Сатириків у нас майже немає. Я також – жодний сатирик (міг би хіба редагувати та вести якийсь відділ).

Отже, постає цілий ряд питань, що вимагають відповіді, про яку Вас і прошу.

З пошаною Євг. Маланюк

P.S. Пробою могли би служити численні кари- катури Козака в «Лисі Микиті» – їх передрукову- вала майже вся преса»

Вельми шкода, звісно, думалося Сергію Проко– повичу, але як не тепер, то в четвер цю справу має– мо – і нам таки вдасться зробити:

«Вельмишановний Пане Інженере!

Дуже мені прикро, що моя пропозиція в справі видання не знаходе співчуття. Але все ж мушу від- повісти на Ваші запитання.

1)Хто стоїть за цим журналом?

Стоїть С. Тимошенко, старий гром. і пол. діяч. 2)Які матеріальні перспективи?

Можливе дуже широке розвинення цілої справи видавництва.

3)Наскільки ця справа є певна і поважна? Трудно відповісти на цю точку, беручи ту ува-

гу наші часи непевні.

Я гадаю, що спроба і риск не дуже великі, хоч би для першорядних майстрів слова і пензля.

Думаю, що тут ходе о поважну редакцію і по- важні рисунки.

Для прикладу, я візьму «Лиса Микиту». Рядом з добрими рисунками і часом, хоч і рідко, з до– брою сатирою скрізь галицьке тупе остроуміє і хуторянство.

«Листи до пана посла Стаха Слоніва» і рисунки малого Ромця, Цюприк та Чуприк і т. д. Я мав на увазі колишній «Сатирикон» чи нами взятий ту- тешній The New Jorker. Хоч цей мало містить по- літики, але з художнього боку мені подобається. Звичайно, Вас цікавить, через що саме я почав ціка- витися справою журналу? Очевидно, через те, що зараз друкується, багатьом зовсім не подобається, і не можна про все те сказати, що воно є українське.

З пошаною Ваш С. Тимошенко».

…І знову горбиться та сліпить брат над кресляр– ським папером. Від того паперу відривався хіба на зустрічі, як запрошувала та чи інша українська грома– да: зустрічі щирі, щоправда, здебільшого ностальгій– но-журливі, хоч і доволі негадані траплялися інколи. Оглядаючи залу минулого разу, Тимошенко звер– нув увагу на літнього чоловіка, чиє обличчя шрами вздовж і впоперек поорали: «Долі у нас багатьох на таке лице нині схожі», – подумав і далі вів зустріч.

Але в перерві цей чоловік підійшов до Сергія Прокоповича.

Ви не впізнали, звісно, мене, пане Тимошенко… Цей голос, очевидячки, був знайомий, він відлу– нював з далеких часів, і Тимошенко пробував з гли– бин пам’яті згадку про нього дістати, як дістають воду з колодязя, де не один десяток цямрин: він зази– рав намарне туди, де й відблиску денця не видно, хіба відзивалося інколи, гоготіло відлуння, насмішкувате

й знущальне.

Загірняк, я, Сергію Прокоповичу. За уявою ва– шою, певен, раптом з могили встав.

Не було ляку в Тимошенка, хіба подив: перед очима у нього постало обличчя Загірняка того до-

світка в таборі Тодта, але то було тоді не лице, хіба шмат скривавленого безформного м’яса.

Живучий я… І навіть не побоявся вам показа– тись на очі.

Ти колись читав поезію одного талановитого ав– тора, думав Сергій Прокопович, поезію далеко не про поетичне – про мікробів. Землю всеньку тряс– ло, гинули велетні, йшлося в давніх рядках, вимира– ли мамонти, а вони, ці найпростіші, навіть в череві у велетнів тепер викопних жили… Чи ж варто про таке балакати з цим чоловіком?

Ви зневажаєте мене… Та марно, в круговерті кри– вавих часів тільки відчайдушним призвичаєнням мож– на вижити. Тепер я тут, у громаді, – і що ви мені зро– бите? Мені ж навіть пластична операція не потрібна… Колись без вагань смерть цього чоловіка він взяв би на душу, бо то шмат протоплазми, – не про лице кажучи, про істоту всю шкірну, звісно; тепер же до нього не було ні жалю, ні ненависті, хіба тільки хо– лод: горіло колись багаття, та згасло давно, і від при– ску лишилась лиш жменька попелу та піску, які роз-

віває спроквола вітер…

Тимошенко розвернувся круто і пішов із зали, надіючись на милостиву долю, що з цією людиною йому не судиться більш зустрічатися.

І таки пересилив себе, вдалося викинути його з думок та вимести з пам’яті, як вимітають з кутків який непотріб, дивом чомусь раніш не помічений; натомість зосередився над проектами, новими і до– робкою попередніх, – кожна хвилина була для ньо– го, як для жебрака золота копійка, знайдена з такою втіхою і так само поцінована.

Тимошенко якось спробував порахувати, скіль– ки будов виросло за його проектами, скільки їх на

землі з’явилося: в Грузії і Росії, Україні і Польщі, в Чехословаччині і Канаді, у США і Парагваї – нара– хував поверх чотирьохсот і збився; більше він не по– вертався до цього заняття.

А зараз йому ніяк не давався проект церкви на замовлення аргентинської громади: власне, в душі Сергій Прокопович сам собі трішки лукавив, він на– певне знав, що направду річ виходить талановита, але все ж так хотілося сягнути омріяної доскона– лості, аби кожна лінія співала урочисто й дзвінко, як злагоджений хор у незабутньому Хрестовоздви– женському храмі у Луцьку, який теж відновлювати судилося.

Майже в той самий момент, коли хтось наче роз– печену голку в серце ввігнав, в ту ж саму хвилю яви– лися йому ті кілька ліній в обрисі храму, які не дава– лися так довго і вперто, і зазвучав раптом увесь храм, стрімко злітаючи в пресвітле небо, і дзвони загово– рили істинно ангельськими голосами, і з недокінче– ного проекту вирізьбився і зримо постав величний храм, до якого він йшов усеньке життя і який досі міг тільки наснитися…

Історія талановитого роду

Р оман відомого літератора з Луцька Івана Корсака повертає нас у неймовірно тяжкі

і трагічні сторінки української історії, історії ХХ століття. Події Першої світової війни та поразка Української національно-демократичної революції через низку несприятливих внутрішніх та зовніш– ніх, об’єктивних і суб’єктивних факторів спричини– ли могутню хвилю української політичної еміграції.

«Вітри цього здичавілого століття вирвали з коре– нем здебільшого найталановитіших з українства, гнали й шпурляли, як висхлий типець, європейськи– ми витоптаними і випаленими полями, а врешті й через океан перекинули…», – пише автор. Важка доля емігранта торкнулася багатьох українських ро– дин, родин талановитих, самодостатніх, які могли би свої знання і вміння подарувати українському на– роду, але не склалося…

Нинішні процеси державного, духовного й релі– гійного відродження Української держави, боротьба за її територіальну цілісність спонукає до повернен– ня з небуття незаслужено забутих і замовчуваних ра– ніше імен видатних діячів української історії, висвіт– лення їхнього життєвого та творчого шляху, участі у науковому, культурному, громадському, політично– му житті. Імен, яких, як пише автор «лиха віхола, що час закрутила і простір, як соломинку нікчемну, ти– сячі доль шпурляла, носила світами незнаними досі і неоглядними». Ця віхола гострою бритвою по– значилася на долі відомої, але водночас до сьогодні добре не знаної родини Тимошенків, розділивши її державними кордонами.

Культурна і патріотично налаштована сім’я землеміра та землероба Прокопа Тимофійовича Тимошенка, на Полтавщині, подарувала не стільки Україні, як світові, своїх синів. Старшого, академіка Степана – всесвітньо відомого вченого в галузі опо– ру матеріалів та будівельної механіки, одного із за– сновників Української академії наук, дійсного члена низки академій наук (Російської, Польської, Фран– цузької, Американської, Італійської, Лондонського Королівського товариства, Американського філо– софського товариства), доктора багатьох універси– тетів та інститутів. Молодшого – Володимира, учас– ника Української революції, заступника міністра торгівлі і промисловості за часів П. Скоропадського, співробітника науково-дослідних установ Україн– ської академії наук, професора американських уні– верситетів і українських вищих шкіл у Чехословач– чині. Середнього – Сергія Тимошенка, архітектора, інженера, автора понад 400 проектів будов і архітек– турних комплексів у різних країнах світу, члена УЦР, міністра комунікацій УНР, учасника Другого зимо– вого походу, ректора Української господарської ака– демії у Подєбрадах, лідера Волинського українсько– го об’єднання, депутата польського Сейму.

Їхні таланти, здобутки, життя, роздуми, міжосо– бистісні комунікації, адаптацію у середовище різ– них країн яскраво, рельєфно і водночас правдиво ілюструє книга «Борозна у чужому полі». Воістину, троє братів залишили помітну, добре зорану бороз– ну життя, але, на жаль, не в Україні.

Склалося так, що фахівці найвищої проби – ака– демік, науковець Степан Тимошенко, урядовець у команді Рузвельта, професор Володимир Тимошен– ко, архітектор, політик Сергій Тимошенко – роз-

будовували не свою батьківщину, а інші держави. Крім того, вже й наступне покоління Тимошенків зреалізовувало себе не там, де народилися їхні бать– ки: Олександр Сергійович «опісля кочування Поль– щею, Німеччиною, Чехією та Бельгією, коріння пустив у Штатах. То його талантом низка станцій вашингтонського метро так ошатно архітектурно оформлена, то він, як архітектор і керівник буді– вельної компанії, зводив у Нью-Йорку стрімкі хма– рочоси…», – читаємо на сторінках роману.

Іван Корсак вміло відтворює неоднорідність емі– грантського середовища, у якому царювали супереч– ки, звинувачення, відкрита боротьба, чимало було та– ких, як вигаданий персонаж Загірняк, у чиї вуста автор вклав гіркі слова: «Я їсти хочу, і сім’я моя теж бодай скибку чорного хліба хоче мати в руці. І плювати мені, що хтось обізве «перекинчиком» або «зрадником».

Роман написаний на достовірних фактах, які автор віднайшов і опрацював у багатьох архівах та бібліоте– ках, осмисливши різні наукові розвідки і спогади оче– видців. Хоча «людина не м’ячик, якого перекочувати та копати можна усе життя», але брати Тимошенки змогли зреалізувати свої таланти, їхні напрацювання до сьогодні корисні і потрібні людям.

Роман Івана Корсака – це історія талановитого українського роду, який свою працелюбність, твор– чість, талант віддав світові, зробив безцінний внесок у загальнолюдську скарбницю економіки, науки, ар– хітектури.

Руслана Давидюк,

кандидат історичних наук, доцент Рівненського державного гуманітарного університету

Від автора

Коли в романі чи повісті поставлена остання крапка, то автору насамперед хочеться подякувати всім, хто прямо чи опосередковано прилучився до появи на світ білий нового твору.

Належить мені щире «спасибі» сказати праців– никам Волинського державного архіву. Звернення до посла і сенатора Сергія Тимошенка, інші доку– менти, які тут друкуються вперше, – то вони збере– гли, попри неймовірні історичні вихори у тутешніх краях, лавини фронтів, що випалювали все на цих, за висловом Тімоті Снайдера, кривавих землях.

Сердечна вдячність працівникам Волинської нау– кової бібліотеки імені Олени Пчілки, Національної парламентської бібліотеки нашої держави.

Особливу подяку складаю подвижницькому ко– лективу архіву-музею ім. Д. В. Антоновича Укра– їнської Вільної Академії Наук у США, зокрема, на– уковцю й письменниці Тамарі Скрипці, яка стільки зробила багато для повернення в Україну наших культурних надбань, для дослідження розлогої і ве– личної крони літературної спадщини.

ЗМІСТ

Борозна у чужому полі. Роман.................................. 7

Руслан Давидюк. Історія талановитого роду........... 215

Юрій ЩЕРБАК, «ЧАС ВЕЛИКОЇ ГРИ.

Фантоми 2079 року», 2014

Роман Юрія Щербака «Час Великої Гри. Фантоми 2079 року» є другою книгою – продовженням гостросюжетно– го політичного трилера, антиутопії «Час смертохристів. Міражі 2077 року».

У центрі роману «Час Великої Гри» – драматична доля головного героя, генерала української розвідки Гайдука. Діючи в період Великої Темряви та після її закінчення, беручи участь у жорстокій політичній боротьбі, наража– ючись на смертельний ризик, Гайдук приймає доленосне рішення...

Анатолій САХНО, «Соло бунтівного полковника. Вершина». Роман у трьох книгах, 2014

Цей роман справить ефект бомби: у ньому автор зриває маски з облич легковпізнаваних сильних світу цього і водно– раз втаємничує читача в секрети спецслужб, які сумлінно об– слуговують мафіозно-олігархічні клани.

Це роман-смерч. З роману б’є несамовита енергія зла й під– лості, він перейнятий катастрофальними передчуттями. Але в ньому й тонко жебонить надія, що людина вистоїть проти всіх нелюдських спокус і випробувань, якщо…

Автор роману – колишній полковник спецслужб, який добре знає те, про що пише.

Літературно-художнє видання

І В А Н К О Р С А К

БОРОЗНА

У ЧУЖОМУ ПОЛІ

Художній редактор Сергій ТАРАСЕНКО Коректори

Валентина ІВАНЧЕНКО Випусковий редактор Павло ЩИРИЦЯ

Підписано до друку 17.07.2014 Формат 84х108 1/32. Ум. друк. арк. 8,5 Папір офсетний. Замовлення № ТОВ «Видавниче підприємство»

«Ярославів Вал» Адреса: 01034, Україна, м. Київ,

вул. Ярославів Вал, 21-Є тел. (044) 234-15-24

e-mail: [email protected]

Свідоцтво про внесення до державного реєстру суб’єкта видавничої справи: