Текст книги "Борозна у чужому полі"

Автор книги: Иван Корсак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 10 страниц)

цузькі промислові кола Україною».

Отим зацікавленням і віддавав найбільше уваги Володимир Прокопович. Бо ж французькі  інвести– ції в економіку колишньої Російської імперії були таки чималими, сягали вони, за підрахунками ан– глійського посла у Франції Л. Берклі, 800 мільйонів франків – і, що особливо значимо, вкладалися   вони в підприємства, здебільшого розташовані в Україні. Інколи Володимирові Прокоповичу долоні че– салися пожбурити всі службові папери в найдальшу шухляду, зустрітися з відомими земляками, відвіда– ти мистецькі салони. До Парижа прибувало з рідних країв все більше знаної професури, талановитих інженерів, таких, як авіатор та конструктор, якому належала вже низка світових рекордів, Ігор Сікор– ський. Олександр Архипенко хоч і переїхав до Ніц– ци, та в столиці не почувався гостем. Картини пол– тавчанки  Марії   Башкирцевої   викликають дискусії і фахівців, і просто пошанувальників, Олекса Гри– щенко в одному каталозі з репродукціями Ван    Гога,

Модильяні й Матісса. Відвідавши першу виставку кубістів в Осінньому Салоні, Гійом Аполлінер був у захопленні від робіт Софії Левицької. Тканини Соні Делоне з полтавського Граджиська, що по заміжжі набула французького прізвища, Париж перевдягли в кольори далеких полтавських ланів…

Але мрії ці Тимошенку потрібно відкласти, бо не заховаєш у далеку шухляду насущне. Діяльність свою місія має вибудувати в обстановці, коли, наче змовившись, і російська, і польська дипломатія у Па– рижі лідерам держав Антанти навперейми клепає: Україна – то нова Мексика, захоплена анархією.

Чого таїти гріха, сама місія наша нерідко давала підстави для критики, хай навіть упередженої та не– доброзичливої. По Актові Злуки механізм роботи держустанов просто не встигли «відрегулювати», що давало підґрунтя для закидів: «У вас дві армії і дві закордонні політики». А ще приналежність членів дипломатичної місії до різних політичних партій та угруповань нагадувала інколи ситуацію із вельми плідної співпраці Лебедя, Рака та Щуки.

Зрештою, 20 липня з Відня прийшла телеграма від члена Директорії Андрія Макаренка про від– кликання з посади голови дипломатичної місії Ми– хайла Тишкевича. Закиди перед тим йому вислов– лювалися і слушні, але й безпідставних та дивних звинувачень не бракувало, хоча б на кшталт: граф Тишкевич прагне окатоличення України, навіть для цього закладено спеціальну інструкторську школу у Франції.

У Володимира Прокоповича, який щиро шанував голову місії, все ж були свої зауваги. Якщо фран– цузькі інвестиції в підприємства на теренах Укра– їни становили 800 мільйонів франків, а   загальний

борг колишньої Російської імперії перевищував 14 мільярдів 700 мільйонів, то, поділивши першу циф– ру на другу, економічний радник одержував менше шести відсотків. А чому ж тоді голова місії згоджу– вався покласти на українські плечі аж тридцять про– центів імперських боргів?

Конфлікт розв’язався сам собою: через декілька днів надійшло повідомлення, що Макаренка з поса– ди увільнено і його телеграма не більше ніж аркуш паперу, пожмаканий у поштаревій сумці.

– 9

К оли врешті Степан Прокопович добрався до Загреба і зайшов до ректора   політехнікуму,

той тільки головою струснув, наче видиво яке бачив та вірив і не вірив власним очам.

– Ми читали в газетах про швидкий наступ біль– шовиків, ось-ось могли вони взяти Варшаву, – по– яснював ректор свій подив. – Ми хвилювалися, що застрянете в Києві або напівдорозі. Навіть надію втратили, чи вернетеся до початку навчання.

Сердечна людина, той ректор… Він не вважав за обтяжливе поклопотатися, аби в школу дітей Тимошенка прийняли без зайвих формальностей та тяганини, а для Степана Прокоповича відшукав асистента зі знанням російської мови.

Залишалось найтяжче – житло. З країв східних, де не знала спокою земля, де двигтіла вона й стогнала від вибухів та гармат, а небо нічне на шмаття рвали пожежі, з тих країв вал люду котився на захід у по– шуках спокою та прихистку. Винайти помешкання тут безнадійно, – так в один голос казали знайомі. Тож як вже зовсім небагато часу до занять лишило– ся, ректор як тимчасове житло запропонував примі– щення майбутньої лабораторії Тимошенку.

Про ті два роки в частині лабораторії сім’я дов– го ще згадуватиме з підсмішками та дотепами: одне ліжко якось розмістилося, а дітям випало спати на табуретках. Десяток тих табуреток, хитромудро вірьовками перев’язаних, за конструкцією утво– рювали подобу ліжка; за матраци слугували міш– ки,  пахучим  наповнені  сіном.  Ті  пахощі Степану

Прокоповичу чомусь нагадували далеке тепер село Шпотівка на Сумщині, де на світ він явився і звідки стежки у велике життя повели.

Щоправда, виникла одна непередбачувана при– тичина: делікатні хорвати без запрошення в ці роз– кішні апартаменти не мали звички заходити, зате свій брат, вихований на звичаях імперії колишньої, міг приплентатися у будь-яку пору. І тоді дітям уро– ки готувати частенько ставало ніде, та й господині з вечерею  поратися  непросто.

Та все минуще, бо небавом вдалося зробити не– абияке відкриття: в університетській бібліотеці була окрема кімната для занять професури.

Як ставав за кафедру Степан Прокопович пер– шого дня в Загребі, то чомусь коліна дрібно трясли– ся, мов на холоді вистиг, – наче й не було солідного викладацького досвіду в провідних технічних вузах Києва та Петербурга: боявся він за мову свою, мі– шану дивовижно, з хорватських та російських слів вінегрет. Але страх той швидко минув, розтопили його студентські допитливі та довірливі очі.

Міг би бути задоволеним Степан Прокопович першим роком викладання у Загребській політехні– ці, якби... Якби теоретичний курс можна було під– кріпити лабораторними заняттями з вивчення міц– ності  будівельних матеріалів.

– Якщо ми готуємо не паперових інженерів, якщо хочемо випустити всебічно підготовлених до прак– тики фахівців, – на раді професорів доповідав Тимо– шенко, – то маємо зорганізувати лабораторію з набо– ром новітніх машин. Я готовий виїхати у відрядження до європейських країн, аби підібрати найкраще.

Закивали згідливо голови професури поважні: не може Загреб лишатися хутірцем при   великому

загальноєвропейському поселенні, ухвалили кошти відповідні для відрядження виділити.

Чималенько задумав Тимошенко об’їздити, голод науковий його підганяв. Бо вже років сім не  бував у провідних західноєвропейських лабораторіях, не зустрічався з колегами тамтешніми, навіть інженер– ні журнали були йому недосяжні. Тож надії на не– бавом побачене такі рожеві були...

І вже перша поїздка до Мюнхена гіркий осад ли– шає. Наче й місто те ж саме, що бачив колись, у дале– кому вже 1904-му, і будинки лишилися попередніми, от тільки у знаній лабораторії новинок він не знай– шов. І люди якісь тут невеселі стали, давила їхні пле– чі невидимим тягарем інфляція, відчувалося, що не до науки їм, бо навіть недоїдали вони.

Ось уже Штутгарт і Карлсруе – і там новинок не густо. Не відійшли, певне, шпари від Першої світової. У паризьких лабораторіях, добре відо– мих Степану Прокоповичу із довоєнних поїздок, теж марно шукати нового – мовби час зупинився, стрілка за стрілку чомусь зачепилася, і нікому дати їм лад.

У Парижі зате з Володимиром, братом молод– шим, сталася зустріч щаслива. Брат, що в місії укра– їнській дипломатичній тоді працював, запросив до себе, верстах у тридцяти він жив від столиці, – тихо там так опісля гаму та гуркоту міст великих, зовсім як десь у Шпотівці, далекому тепер українському, довік селі незабутньому.

Наговорилися за літа, відколи не бачилися, і за ті також роки, через які, може, судить, а може, й ні, зу– стрітися.

– Напевне, зазнає поразки українська справа, – казав Володимирові. – Що робити думаєш?

Диво дивнеє, не побачив в очах брата розпачу, швидше була там затятість.

– У Відні має постати Український вільний універ– ситет, – відказував брат таким тоном буденним, наче на власному городі розпоряджався. – У Подєбрадах перемовини ведемо, облаштуємо Українську госпо– дарську академію, а ще буде педагогічний універси– тет, школу пластичного мистецтва намічаємо... Не вибудувати нам України без добрих фахівців.

Воно-то так, лиш  подумав  Степан Прокопо– вич, бо не хотілося братові настрій псувати. Він згадав, як у Києві якось вирішив піти на засідан– ня Центральної Ради. Народу повнісінько, зала вщерть переповнена, але тут підійшов молодий чоловік у солдатській гімнастерці, який, видавало– ся, знав його, – тут чимало було колишніх слухачів Тимошенкових лекцій. Як з’ясувалося, то на ньо– го звернув увагу Голубович, тодішній голова Ради Міністрів УНР. Він провів і знайшов місце    поряд з іншими міністрами. Степан Прокопович деякий час уважно слухав дебати, відвіюючи та відсіюю– чи, мов на вітрові, словесну полову від зерня жи– вого. Проблеми були непрості, бо більшовицький уряд у Петербурзі зовсім непосильні вимоги виста– вив. Знайомий уже подавно Володимир Винниченко пропонував деякі корективи у відповідь внести, якесь

«полівіння» зробити. Степан Прокопович потім казав йому, що це нітрохи більшовиків не влаштує: їм не «полівіння» треба, вони на всю Україну зуб заточили.

Блажен, брате, хто вірує...

А йому, Степанові, доля напевне судила оті жор– на науки довіку крутити, і не має він права зважати ні на які мозолі на долонях.

Лондонські ж лабораторії тим часом подивували Тимошенка своєю закритістю, безліччю формаль– ностей, аби дозвіл доступу надали, – наче не вчений шукає контактів, а шпигун держави недружньої. Зате в Единбурзі, на зборах річних Британської асоціації для розвитку науки, приємна сталася зустріч із зем– ляком, Петром Капицею, – і по батькові, і по матері нащадком давнього волинського аристократичного роду. Петро Леонідович, майбутній Нобелівський лауреат, умів бути душею гурту, охоче після поваж– них доповідей та дискусій забавляв публіку фізич– ними фокусами та кумедними  експериментами.

Тривалою та поїздка була і виснажливою, зате в Загребський політехнічний небавом почало при– бувати на той час найновіше обладнання, яке тільки могла надати тодішня Європа. І слугуватиме те об– ладнання та лабораторія тамтешній професурі і сту– дентству ще не одне десятиліття.

– 10

У же позаду Львів, уже в споминах і ті гіркі лис– топадові дні, коли славне лицарство йшло в Другому зимовому поході відвойовувати Україну: того лицарства частина була зовсім босою, ще чи– мало попідв’язували підошви шнурками, а ще хтось був у наспіх сплетених личаках; ішли з гвинтівками, іржею вкритими, в яких замість ременів чомусь мо-

туззя лише теліпалося.

Не судилося…

І розносила доля лицарство по світах, одні зне– вірилися, інші, зуби міцно стиснувши, далі справу свою вели, свій хрест не скинули з плечей. Сергія Прокоповича Тимошенка стежка життєва повела на запрошення друзів в Українську господарську ака– демію, в Подєбрадах.

– Тут чималенько нашого брата, – оповідав про тодішнє життя Дмитро Дорошенко, – хіба полови– на колишнього українського Києва! Як у Ноєвім переповненім ковчезі, всі «чисті» й «нечисті» звірі збіглись докупи.

То вже потім Сергій Прокопович від Дорошенка почує про «звірів нечистих», а зараз, ідучи коридо– ром Академії, він розминувся з невисоким повнува– тим чоловіком, – він би й далі собі простував, якби не спинив його раптом погляд того зустрічного: мов низонули наскрізь сірі втомлені, наче примо– розком прихоплені, очі.

«Загірняк!» – спалахнуло раптово, і Тимошенко, спинившись, обернувся круто.

Той і собі приспинився, вони якусь мить стояли, розгублені з несподіванки, один на одного отетеріло

дивлячись, впізнаючи і поступово упевнюючись, що не обізналися, вони стояли як вражені струмом, коли беззвучно трясе, але й поворухнутися навіть забракне сили.

– Бачив напис на дверях «Професор С. Тимо– шенко», – нарешті вимовив, швидше вичавив із себе Загірняк. – Ситу лавочку тут для вас влаштував пан Масарик.

«А чого ж, – не здатен все ще на слово, подумав Сергій Прокопович, – хай там не вельми сита, але цю наукову «лавочку» згадуватимуть і через десятиліття, цінитимуть її достойно і через багато десятиліть».

Добра душа і зіркий інтелект Томаша Масарика, не раз балакали в Тимошенковому товаристві, що, видавалося, бачив навіть за миготливим виднокраєм тодішньої європейської коловерті, той самий Маса– рик, якого Бернард Шоу без вагань називав готовим президентом Сполучених Штатів Європи, Прези– дент Чехословаччини Масарик допоміг відкрити і фінансово підтримав українські виші. У Празі діяли Український вільний університет і Вищий педагогіч– ний інститут імені Драгоманова, у Подєбрадському замку, що будував колись зять луцького і галицького князя Ростислава Михайловича Оттокар ІІ, знайшла осідок собі Академія.

Але не возвістив ще голосистий дзвінок про пер– шу лекцію, як між студентства майбутнього зчини– лася колотнеча. Виявляється, заклад задумувався за зразком звичайнісінького технікуму і програмою на стільки ж семестрів.

Ми маємо поважно вчитися, – наполягала мо– лодь. – На зборах же недарма ухвалили домагатися чотирирічного курсу з п’ятим роком навчання для підготовки до державного іспиту та дипломової пра-

ці. Не відділи, а факультети тут мають бути з декана– тами та професорськими радами – все, як у чеських високих школах. Ми хочемо здобути диплом інже– нера.

Бракує професури, – остерігалося старше по– коління еміграції. – Не пересолімо з вимогами, а то, чого доброго, заклад не відбудеться зовсім.

Маємо попрохати і чеських професорів, – своє вела молодь, що спиралася на однодумців зі старшо– го покоління.

Ще кинулися, було, шукати підтримки у голови Українського громадського комітету Микити Ша– повала, але й від нього теж не дочекалася помочі, – чи побоявся доволі рішучий цей чоловік «пересолу», чи просто не вірив у таку можливість.

«Ні, пане Загірняк, – змайнула було в Сергія Про– коповича колюча, як сливова гілка, сердита думка. – Навіть при доброму серці Масарика манни з неба не буде – один раз лише падала».

Та пощастило і цього разу.

Тимошенкові старі знайомі ще по Києву в уряді ЧСР із розумінням поставилися  до задумок  моло– ді – УГА таки заіснувала з часом як вища школа з трьома факультетами. І, окрім української, залюбки працювала тут знакова професура чеська. Іван Горбачевський викладав органічну хімію, Федір Щербина – статистику, Василь Біднов – історію України, Володимир Старосольський – державне право, а серед чеської професури знаходимо імена Яна Граського, котрий читав водносанітарну техні– ку, Рудольфа Кукача, що навчав будівельної техніки, Теодора Єждіка, який викладав використання вод– ної енергії… Усі вони були визнаними фахівцями з чималим списком опублікованих наукових праць –

то нічого, що Академія ще не мала ні фахових книг, ні таблиць, ані жодного українського підручника.

Дивовижне студентство заповнювало тут ауди– торії: поміж нього чулося в зверненнях один до од– ного «пане хорунжий», «пане сотнику», а в згаданім щойно Загірняком кабінеті з написом «Професор С. Тимошенко», де асистентом працював командир уславленої  дивізії  Олекса  Алмазів,  звучало також

«пане генерале».

Викладачі Академії, при тім числі чеські, прекрас– но розуміли, кого й для чого вони готують. Про– фесор Давид Райхінштейн, що асистентом раніше був у Альберта Айнштейна, лекції починав, хоч і з великим трудом, українською, прагнучи цим свою повагу виявити до окупованого народу; щоправда, траплялися й винятки. Колишній професор Київ– ського політехнічного інституту Каміл Шиндлер, зрусифікований німець, затявся було навіть вживати слова «Україна», «українське»; коли ж на черговій лекції бовкнув було «Малоросія», то студенти тут же встали і покинули аудиторію. Для Шиндлера всі слов’яни були «русскімі», навіть чехів причислював до них. Врешті ректорат у відповідь на протести сту– дентства увільнив цього зазомбованого імперськи– ми нісенітницями викладача.

...Для Загірняка, думалося Сергію Прокоповичу, тут просто «лавочка», зовсім інше, напевне, скажуть всі ті, хто пройде тут повний курс.

Через роки колишній студент Євген Маланюк Подєбрадську академію називатиме «Національною політехнікою» і так напише про неї: «Не можна не– дооцінювати того факту, що складні високошкільні дисципліни вперше викладалися і вчилися рідною мовою… в той спосіб незмірно збагачувалася і без-

державна мова, і бездержавна національна психіка… Подєбрадська академія була перш за все лабораторі– єю, де культивувався тип новітнього українця…. Це було чудове видовище – спостерігати, як з людсько– го матеріалу, часом ще досить сирого… вирізьблю– валася, виформовувалася і вишліфовувалась осо– бистість, особистість повновартісна й національно конструктивна».

...Урешті Загірняк знову озвався:

Мені тут теж заманулося вчитися. Документи оце привозив, пристрілятись хотів...

Якось відпустило немов Сергія Прокоповича, перестав електричний струм трясти, і він вимовив мало не байдуже:

Не пристрілятися... пристрелити вас тут вар– тує. Шкодую за своє малодушшя, тоді, в листопаді. Але не пізно...

І він мимоволі крок уперед ступив і завис висо– ченькою статурою власною над Загірняком, що й до грудей його не доріс; той опасливо ступив крок на– зад, потім, по ваганню на мить, ще один...

Не тіштеся, – з видихом зло відказав Тимошен– кові, і сиві очі його крижаніли. – Запізнився я з до– кументами, через рік веліли прийти...

А як далі на кілька кроків позадкував Загірняк, то з шипінням докинув знову давнє оте:

Ще пощастить нам зустрітися на вузенькій стежці...

«Що з падлюкою цим робити? – крутилася напу– дженою білкою в колесі думка, – негайно в поліцію якось здати, сказати, що чекіст він, напевне, шавка московського ГПУ? Але чим доведе, які аргументи зможе навести, які факти?»

– 11

Т o був особливий вересневий день, в який немов  дві  пори  року  зустрілися: лагідність

літа, що прощалось і, видавалося, перепрошувало сором’язливо усіх за відхід, за таку нечемність, ла– гідність погідного сонячного дня так природно до– повнювалася розкішшю барв юної осені, неймовір– них барв, якими спалахнули дерева вздовж вулиць. І то був особливий день для студентів та професури Господарської академії в Подєбрадах. На вщерть за– повненому людом пероні вони зустрічали митропо– лита Андрея Шептицького.

Гомін прокотився пероном, заледве заможна по– стать владики з’явилася в дверях вагона, шановано– го гостя студентки вітали квітами, а сам митропо– лит був серед люду, мов батько серед дітей: навіть височенькі на зріст професори Сергій  Тимошенко і правник Лука Бич, що здоровили насамперш, на голову нижчі були від владики; помітно постарілий за останні роки, сивий весь, митрополит скидався на прадавнього пророка, який щойно зійшов з таких же сивих сторінок священних книг.

Владика Андрей з інтересом знайомився з Акаде– мією: той щирий інтерес був написаний на його об– личчі, і ніякий артистизм в жодної людини не здатен його імітувати чи замінити.

– У нашій бібліотеці вже близько двадцяти вось– ми тисяч книг, – тішився сам і щиро хотів потішити гостя Сергій Прокопович. – Це фахові, здебільшо– го, видання для наших агрономічного, інженерного та економіко-кооперативного факультетів. Четвер– тина з тих книг російською, стільки ж наближається

українською, чому неабияк раді: не зможуть тепер дорікнути невігласи, що не маємо своєї терміноло– гії та мізер наукових видань рідною мовою. Звісно, сюди надходять найновіші книги чеською, німець– кою, англійською, іспанською та сербською мовами. Тимошенко стримував себе і не завше міг стрима– ти, бо хотілося оповісти, що готують тут справжніх фахівців, що вчаться студенти до шістдесяти годин на тиждень – сонце їм голоблею, хіба, підпирати… І здавати майбутнім випускникам треба до сімдеся– ти дисциплін, а до того стажування в різних лабо– раторіях пройти. Хто обрав спеціальність хіміко– технологічну, має виконати завдання в цукроварній, ферментаційній хімічній технологіях, технічній мі– кології. А після завершення навчання та практики мають готувати дипломні роботи, в яких уже розро– блені повинні бути проекти фабрик та повного об– ладнання їх устаткуванням із детальними розрахун-

ками.

А хіба міг Сергій Прокопович обійти істинне подвижництво своїх колег, професури Академії? Оплата педагогів, серед яких немало було з євро– пейським чи й зі світовим ім’ям, навдивовижу низь– ка, місячна платня професора ледве сягала сорока восьми доларів, доцента – близько сорока одного. І, попри це, йде тут жвава наукова робота.

– Лише за перших неповних п’ять років в Академії підготовлено сто шістдесят п’ять підручників, себто майже кожного тижня виходив один посібник, – не йнялося Сергію Прокоповичу, і на ту похвальбу не бачив він в очах митрополита іронії, хіба згідливо той лиш кивав головою.

Здебільшого це були перші в історії підручники українською мовою в тій або іншій галузі. За    пів-

тисячі перевалила кількість наукових публікацій – рефератів, монографій чи розвідок, – причому не тільки українською, а й німецькою, англійською, чеською та іншими мовами. А ще намітки є видавати

«Записки УГА»…

– Не випадково тому, – хвалився Сергій Прокопо– вич і не відчував докорів сумління за прогріх такий,

зі стін Господарської академії виходить тямущий фахівець. Їхніх випускників охоче запрошують Аргентина і Бельгія, Болгарія і Бразилія, Канада й Китай, Німеччина й Польща, Сполучені Штати і Франція – всього близько шістнадцяти країн; вони народилися і зросли на вкраїнській землі, а тепер, видно, суджено їм світи розбудовувати. Зрозуміло, немало лишається тут, у Чеському краї, а з півде– сятка обрали свідомо тернистий шлях: розуміючи всі загрози, поїхали додому на працю, в Радянську Україну…

Того дня маєстатну постать митрополита Андрея можна було бачити в багатьох аудиторіях і навіть у лабораторних приміщеннях. А в лабораторії фер– ментаційної технології доцент Євген Голіцинський взявся припрошувати владику спробувати зразки фруктових вин, і той не насмілився на відмову.

В Україні, у північних землях, виноград час– то гине через морози, та й дозріває не завше… Тож наші технології мають дати вино з фруктів не згірш за виноградне, – переконував учений митрополита. І на потіху Голіцинського владика спробував смак його витвору, а на ще на більшу потіху – вгадав,

з яких фруктів яке вино…

Наступного дня в супроводі академічного хору владика Андрей у місцевій католицькій церкві від– правив урочисту Службу Божу. Більшість   спудеїв

навчалася в Подєбрадах з країв православних, рід– ко кому з них випадало в житті чути, як правлять у греко-католицькому храмі, тож дивувалися чимало з присутніх та ще перешіптувалися: «Правиться зо– всім, як у нас»…

«Зовсім, як у нас», – з гіркотою перегукнулося Сергію Прокоповичу. Пишуть друзі з Волині про незгоєні болі церкви у краї, «у нас», на землях, де сімдесят відсотків живе українства, двадцять дев’ять відсотків мешкає білорусів і лише відсоток за росія– нами, церква досі не може скинути з себе московит– ського хомута.

Митрополитом Варшавської православної ка– федри і на ділі главою церкви у Польщі був раніше українець Юрій Ярошевський, шанований людом митрополит. На подив і  жах  всього європейсько– го співтовариства, його розстріляв у власному домі московський священик, напівфанат-напівбожевіль– ний отець Смарагд.

Наступником став архієпископ Діонісій, ет– нічний росіянин, і тепер неабияких сил та потуг потрібно мирянам, аби церкву уберегти. А ще хи– тромудра гра навколо затіялась… Польське чинов– ництво спершу все робило, аби послабити сильний від царських часів московитський вплив, потім нові викрутаси пішли, використовуючи російську мен– шість, не дати церкві українською стати.  Хитрю– ги ці заглядали у далеч, аби встановити, наче етап,

«православіє польське», щоби потім полонізувати цілком «сходні креси».

…А в храмі тим часом владика Андрей завершу– вав богослужіння. Не менш за літургію зачарувало всіх казання митрополита: давній прихильник злу– чення церков на основі рівності, владика знаходив

такі слова, які б розтопили навіть вкрите кригою байдужості й найчерствіше серце; замість незрозу– мілої ворожнечі до інших конфесій, що чулась не– рідко в проповідях священиків крила московського, прозвучало раптом слово пошанування до кожної гілочки християнства, слово приязні та любові…

– 12

Я к мандрував Європою Степан Прокопович у пошуках обладнання для Загребського уні– верситету, то таки викроїв окраєць часу, аби відвіда– ти братів у Подєбрадах, – невдовзі після Сергія най– менший з них, Володимир, теж став професорувати в Українській господарській академії. З-поміж своїх мандрівних пригод Степан оповів якось за   обідом

братам, як долав останнього разу чеський кордон.

До Першої світової він нерідко минав погранич– чя між Німеччиною та Австрією і не знав при цьому якоїсь мороки. А зараз на чеській митниці проблема негадана вигулькнула.

Степан Прокопович звернувся було до митника, як раніше, німецькою мовою, але той тільки голо– вою заперечливо похитав: не розумію, мовляв. Хоч насправді, як був переконаний Степан у душі, розу– мів усе прекрасно він, тільки навмисне нетямущго клеїв із себе. Тоді російською Степан Прокопович заговорив – і знову чиновник заперечливо головою крутить. Чеської зовсім не знав Степан, тож врешті на французькій якось зійшлися, хоч обоє на ній ро– зуміли хіба п’яте через десяте.

«Я Европу до четырнадцытого года изъездил вдоль и впоперек, – обурювався старший брат, який по низці років перебування у Петербурзі розмовляв навіть у сім’ї російською. – Это впервые так надо мной поиздевался таможенный чудак».

Яки-и-й молодець, – протяжно, мов у спів пе– реходити намірився, вимовив було Сергій і на всяк випадок ложку обачно поклав, бо плечі зі сміху тряслися.

От би нам колись таких митників, – реготнув і собі Володимир.

Степан тільки зачудовано погляд перекидав з одного брата на іншого, з якої-то притичини вони з нього сміятися почали та змовницьки між собою перемигуватися.

До Масарика, президента нинішнього, чеська мова тут була дивиною, відсотків отак на дев’яносто з гаком німецька поміж люду чеського вживалася, – взявся тлумачити пересмішки Сергій. – А цей прези– дент повертає врешті народу його споконвічну мову...

М-м-м... Не певен, що то добро, – м’явся між тим, своє розмірковуючи, Степан. – Якось на паро– плаві мав я супутника, німця, який за порадою ес– кулапів здоров’я поправляв у Карлсбаді. Так-от, він оповідав, що не міг навіть простеньку марку на пошті купити, доки не вивчив кілька слів тою чеською... Те– пер він зарікся сюди показуватися, казав, що віднині лікуватиметься на будь-якому курорті німецькому, навіть гіршому, аби голову тут йому не морочили... Чехія втратила гроші і туриста, і пацієнта.

Ще було взялися менші брати нагадувати стар– шому, що Всевишній не випадково, певне, змішав язики вавилонцям, яких гординя несусвітня здола– ла, що кожна мова, кожна культура безцінна: Сергій спробував нагадати, що як гине якась непримітна рослинка чи комашка мізерна, то весь світ науко– вий дибки стає, – і правильно чинить, бо втрату цю мудреці навіть найбільші завернути не здатні... А як гине мова якась, а з нею, безсумнівно, у безвість на– віки пірне народ, – то ж не комашка, то ж пласт без– цінний світової культури...

А у вас тут, у Подєбрадах, не ліпше, – усе пру– чався Степан Прокопович, не ймучи правоти братів.

Люди, яких я раніше добре знав і з якими преспо– кійно розмовляв колись російською, тепер відмов– ляються мене розуміти...

Вони просто надмір делікатні, їм ніяково тобі нагадати, що ти хоч і славетний вельми в своїх пре– мудростях математичних, але став ментальним пе– рекотиполем, – штрикав шпички тепер Володимир, єхидно поблимуючи на брата.

Відвертість за відвертість... Ви тут робите ве– лемудрий вигляд, що науку двигаєте вперед. Але ж погодьтеся, патріоти мої, що немає науки мовою малоросійською, немає праць, навіть термінології не існує. Кажуть, аби бодай основи первісні тер– мінологічні закласти, то мусили ви з Галіції спеців з української виписувати. А вони зазвичай беруть терміни з будь-якої мови, аби лиш не з російської...

Уже не криючись, і Сергій, і Володимир тепер ре– готали щиро, відкрито, вони не могли б навіть зга– дати, якби й спробували, коли останнього разу обоє сміялися з такою дитячою безпосередністю в ці лихі роки; Степан сперш червонів, сердився, смикався, а врешті за несповідимою логікою застілля й собі ре– готнув:

А щоб вас муха вбрикнула, – наплило на згадку найстаршомудавнє-предавнє, чутевнезапам’ятному дитинстві.

Степане, – запив водою нарешті свої смішки– пересмішки Сергій. – Ті байки про галицьких мо– вознавців нащебетали недобрі люди. Головою тер– мінологічної комісії в нас Євген Чикаленко, не з полонин він карпатських, з херсонських степів сей поважний муж.

Найкраще нашу балачку завершити – то по– казати братові замок, – докинув своє Володимир.

До слова, засновував його зять князя  Галицького і Луцького, жупана березького та земплинського, бана Мачви й Белграда Ростислава Михайловича – Оттокар ІІ. Він одружився на його доньці, Кунгуті Галицькій, внучці не тільки Великого князя київ– ського, а й найпершій у часі поетесі європейській...

Зі стін замку Степан Прокопович довго дивився в далечину, де вишумовували колись густі й таємничі ліси, де полювати королі полюбляли, де заливисто гавкали гончаки, сплітаючи свої голоси в суцільний лемент: мчали мисливці на конях прудких, і кров від погоні шаленої закипала в жилах. По тому, як мис– ливці віддихались, цілонічно вишумовував бал, там чемний господар, зять князя Луцького  й Галицько– го, приймав найпочесніших європейських гостей, а Кунгута Галицька вінценосних осіб люб’язно  вітала. І вже галицькі специ з української не     видавалися

Степану Прокоповичу такими капосними.

– 13

Б іль – то гість непередбачуваний, без стуку в двері навідатися здатен і серед ночі, не давши зімкнути повік вже до світання. Таким гостем Сер– гія Прокоповича був біль від поранень, яких двічі зазнав ще в Петербурзі, у час доволі жорстких су– тичок із жандармами на демонстраціях Української студентської громади, яку Тимошенко на початках очолював; падав відтоді також зір у пошкодженому оці. Звісно, не додалося здоров’я по такому  нещас-

ливому Другому зимовому  поході.

Коли Тимошенка запросили на посаду професора кафедри будівництва Української господарської ака– демії в Подєбрадах, то, на подив друзів, Сергій Про– копович взявся одночасно викладати архітектурну справу в Українській студії пластичного мистецтва.

– Ти б граблі собі причепив десь ще збоку, – спочатку картали друзі Сергія Прокоповича. А він лише посміхався стиха та навіть відсварюватися не збирався.