Текст книги "Борозна у чужому полі"

Автор книги: Иван Корсак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 10 страниц)

На виставу «Вертеп» на день 14 січня,

На забаву святочну, яка має відбутися 15 січня для членів Союзу і їх знайомих.

Староство відмовило.

Невже в зв’язку з наступом на українців на- родової демократії не можна вже навіть забаву з танцем урядити?...»

Сергій Прокопович добре пам’ятав той день, як обирали його головою Луцького Чеснохресного брат– ства, щире напутнє слово архієпископа Олексія. А ще, вертаючись в тій чи іншій справі до засадничих доку– ментів, може він частенько бачити слова владики, яки– ми  благословив  Братство  написом  на  його    Статуті:

«Пам’ятаючи, що братства впродовж найтяжчого періоду історії нашої Церкви на Україні безперечно ві- дограли домінуючу ролю в боротьбі за Віру та Церк-

ву, вели провід в громадському й культурному житті, з твердою вірою, що Уряд Найяснішої Речі Посполи- тої, згідно з його приреченням, оточить своєю опікою відновлене Луцьке Братство у відродженій державі Польській, – молитися буду, щоб Господь Милосерд- ний новообраній Управі Братства допоміг сповняти обов’язки, на неї наложені, та попровадити працю Братства згідно зі славними традиціями з XVII віку та заповітами й інтенціями головного його провідни- ка Св. п. митрополита Петра Могили на славу Пра- вославної Автокефальної Церкви в Польщі».

Ось так, як пишуть з рівненського Союзу украї– нок, думалося Тимошенку, і дбає тепер «уряд най– яснішої» про життя своїх громадян, такою оточує своєю «опікою». Звісно, він вже якось домовиться цього разу з тамтешніми владцями, муситимуть ра– хуватися з послом Сейму. Але ж вітер колючий дме не лише з того боку, є вони вельми задавнені, що холод приносили в край упродовж століть. Бо в на– ступному листі ще більш гіркоти...

«Вельмишановний Сергій Прокоф’євич!

...рішуче стверджую, що ні одне місто на Волині так сильно не забруджене чорносотенством, як м. Володимир. З давніх-давен, ще перед війною тут був головний осередок того чорносотенства, тут скупчувалася вся каїнова робота «Союза Русского Народа» і «Двуглавого Орла»...

Їдучи на «українському конику», на кожному кроці провокують українство, роблячи з них бан- дитів, злодіїв... Ця наволоч московська ввійшла в довір’я місцевих чиновників і більшості польсько- го громадянства, яке не орієнтується в місцевих умовах, стосунках і обставинах»...

Боже, як шкода, що в духовному житті краю не бере такої дільної, як раніше, участі лікар з Володими– ра Арсен Річинський. Ще на початку зими двадцять восьмого року, протестуючи супроти промосков– ського духу і таких же діянь, як голова Українського Церковного Комітету складає він свої повноважен– ня та заявляє про вихід з Митрополичої ради.

Сергій Прокопович по звістці ніяк не був згоден із вчинком подібним, але мав поважати його.

А далі спалахнув скандал, якого не знали ще в цьо– му столітті: Синод Православної церкви в Польщі через кілька місяців ухвалює рішення за «ворожу та шкідливу діяльність»... відлучити від церкви бун– тівника. Над принишклим людом недільного дня, 21 квітня, в княжому Мстиславовому соборі, на ім’я мужнього лікаря звучить анафема. Тепер доктор Рі– чинський позбавлений з вірними спільної молитви, не має права приходити на богослужіння, навіть пра– во похорону за споконвічним обрядом заборонене… Іван Мазепа анафеми «удостоївся» першим, Ар– сена Річинського таким чином поставили з гетьма-

ном в один ряд.

Вже як прийшов до тями тамтешній люд, то ве– лика зчинилася веремія. У львівській газеті «Діло» видруковується «Відкритий лист посла Івана Вла– совського до митрополита Варшавського і Волин– ського Діонісія»: посол мав таке право моральне як заступник Річинського в Українському Церковному Комітеті. На весь край Власовський ствердив: Арсе– на Річинського відлучено від церкви як провідника українського церковного руху.

У самому Володимирі люд почав  бунтувати.

– Оголошуйте й нам анафему, – заявили відразу п’ятдесят парафіян.

А ще посипалися протести до митрополії, до го– лови ради міністрів країни, до міністра віроспові– дань, з вимогами суду над митрополитом парафіяни звернулися до Вселенського Патріарха і Патріархів Православних церков, а до того часу Володимир– ська парохія, чого не було за тисячолітню історію, попросила перейти в розпорядження київського ав– токефального  митрополита...

Образа Арсена Річинського була не єдиним болем у краї. Пізньої осені тридцять восьмого варшавський уряд взявся вибудовувати «польську православну іє– рархію». Гродненський єпископ Сава Совєтов вже став «поляком православного ісповіданія», а тепер пропонують митрополитові Діонісію висвятити в єпископи ще майорів Шреттера і Семашка...

Таке дивне, неймовірне строкате життя… Ще строкатіше, гадав Сергій Прокопович, воно тут, під польською займанщиною. Того ж митрополита Ді– онісія гостро критикуватимуть за рудименти мос– ковщини та опір церковній українізації; і цьому ж митрополитові щиро гукатимуть «Слава»! при зу– стрічі на двірці у Рівному: немов передчуватимуть, скільки витерпіти ще суджено владиці. Його аре– штовуватиме гестапо і садитиме в «кутузку» НКВД, його змушуватимуть «зректися» автокефалії і по– збавлять титулу «блаженніший», а місце владики за– йме недавній майор Шреттер.

І так само не міряв Сергій Прокопович одною міркою польських державних службовців. Оповідав йому знайомий священик з Поліського воєводства.

Урядує тут Костек-Бернацький, хам рідкісний, священикам ребра б ламали, якби насмілився хтось правити в церкві українською, можна лишень «єн– зикем польським альбо російським».

На жаль, такий діяч був непоодинокий. На зустрі– чі з послами-українцями Сейму, де про освіту вони клопоталися, міністра Косцялковського понесло на відвертість:

Перше – українців ніяк не можна порівняти з поляками. Росіяни загарбали Польщу, а ми відвою– вали частину того, що до нас належало з давен-дав– на, а по-друге, – Волинь ніколи не мала українського шкільництва. Я не буду дискутувати про Волинь як землю українську чи про свідомість національну на– селення Волині. Це ні до чого не приведе, і ми тут з вами спільної мови не знайдемо. Це воєвода Юзев– ський будує на Волині «потьомкінські дєрєвні» і ду– має, що тим робить корисну для держави справу…

Тож і мачини лукавства не мав Сергій Прокопо– вич за душею, коли на урочистих проводах воєводи казав:

Як представник українського населення Волині я щасливий підкреслити той момент Вашої волин– ської праці, на який Ви, знавець ідей Першого Мар– шала Польщі, клали особливий натиск. Ви з повним сумлінням виконали заповіт його про чесну кресову політику… Ви знайшли до цього правдивий і єдиний шлях, а саме: шлях особливо делікатного відношен– ня до релігійних і національних потреб українського народу Волині, який назавжди залишиться безмірно за це вам вдячний.

Присутні при цих словах вірили в їхню щирість ще й тому, що багато літ Тимошенко й Юзевський ішли пліч-о-пліч: пан воєвода, уродженець  Киє– ва, в уряді УНР був товаришем міністра внутрішніх справ, а Сергій Прокопович – міністром шляхів; то прізвище пана Генрика стояло в наказі Симона Пет– люри першим, коли українські вояки були    інтер-

новані і про їх розміщення треба було піклуватися, навіть по тому ще якийсь час Генрик Юзевський за– лишався радником міністерства закордонних справ уряду УНР в екзилі.

Через кілька зим Тимошенкові спадуть на пам’ять свої ж слова, коли запалають пожежі у краї, коли піде на брата брат і поллється польська та україн– ська кров вже не струмками; як шкодувати тоді до– ведеться, що так мало на цій землі було в ті часи юзевських…

– 18

Я к перестала хилитатися палуба під ногами і хвиля виляскувати в борт, ступив Володимир Прокопович врешті на тверду землю, американську землю, то не втрапив він у світ незнаний, тим паче

ворожий – брат Степан підставляв плече.

Стрімка течія років... Професор Української господарської академії, Українського вільного університету, праця деканом факультету, обран– ня ректором УВУ і Рокфеллерівська стипендія на докторат з економічних наук в Корнельському університеті США...

Їх розвіювало по світах і знов на якийсь час до одного берега прибивало, щоби ще раз  підхопити і понести незмірним світом. Цього разу, здавалося, один до одного брати будуть близько.

Начебто тими самими материнськими грудьми годовані, тими самими руками пеленані, вони не схожі були, природно, долями, а тим більш світоба– ченням: інколи сходилися думками у суперечках, а частіше іскри викрешувались у перепалках. Володи– мир поважав освіченість братову і обшир його кру– гозору, але й сам говорив і писав англійською, укра– їнською, російською та французькою, вільно читав німецькою,  чеською  й  польською мовами.

Цього разу зчепилися й зовсім на рівному місці: Степан відправляв листа Вернадському.

Великий вчений і великий громадянин, – доки– нув між іншим.

Вчений – так, – покивав головою згідливо брат.

Але душею він громадянин іншої держави.

Гріх, тобі брате, – Степан не образився, але суму в голосі приховати не зміг. – Хто б розказував мені?.. Я на власні очі бачив, як піклувався Вернадський про Українську академію наук, я, зрештою, разом із ним на підлогах вагонів валявся, як доводилось її від за– гибелі боронити.

Пам’ятається, вони довго тоді заснути були не– здатні, бо так близько від вуха гриміли по рейках колеса, тож переговорити могли багатенько… І хтозна, чи то від невдачі поїздки, чи з притичини іншої Вернадський вимовив з гіркотою:

Я не можу собі уявити і не можу змиритися з па– дінням Росії… Але, з другого боку, огидні риси ледачої, неосвіченої тварини, якою є російський народ – ро– сійська інтелігенція, не менше за її рабів хижа й про– дажна, те «історичне варварство», яке так яскраво відображається довкола, примушує часом зневіри– тися в майбутньому Росії і російського народу…

Звісно, Степан Прокопович не міг знати, що схо– жу майже дослівно думку Володимир Іванович запи– ше в своєму щоденнику 30 серпня двадцятого року. Степанові було просто прикро, що в брата таке вра– ження склалося про Вернадського. Не чужа ця зем– ля Вернадському, то його й дружини Наталі Єгорів– ни, славні роди Старицьких, Зарудних, Вернацьких, Арендтів, Рудниковичів були відомими українськи– ми державними й військовими діячами, учасниками демократичних рухів. То його батько Іван Васильо– вич по закінченні університету Святого Володимира залишився тут викладати, ставши в двадцять вісім років професором.

Ми з батьком були тоді у Мілані, як прочитали в газеті про заборону друкувати українською мо– вою, – згадував Вернадський під перестук коліс. –

Те на батька міцно подіяло, він розказував історію України зовсім не так, як викладали в гімназії. Як по– вернулися з доріг неблизьких, то в батьковій бібліо– теці я знайшов номери «Основи» та взявся по тому розпитувати про Куліша, Шевченка, Максимовича, Квітку-Основ’яненка та інших з українства, з ким батько був особисто знайомий…

І не має рації брат, думав Степан Прокопович, коли каже: «Душею він громадянин іншої держави». Як подавав Вернадський на затвердження законо– проект про Академію наук, то в перших рядках за– значав «національну самосвідомість українського громадянства», – інше писала б людина байдужа… Зрештою, тобі, Степане, не випадає покладатися на чужі очі чи вуха, на розум чужий. На Спільному установчому засіданні Академії 27 листопада 1918 року, де тобі, Тимошенкові, випало долею секре– тарювати, такі люди, як Багалій, Кримський або Тутковський Головою-президентом Академії анти– українського діяча б не обрали.

Ти не сердься, – вловив гіркоту Володимир у словах брата, ледь відчутну, проте все ж була вона в присмаку. – Вернадський за гетьмана Павла Ско– ропадського відмовлявся направду від українського громадянства. Тодішні події обрусілих українців з інтелігенції застали зненацька, вони від берега од– ного відбилися, а до другого не припливли, окрім Грушевського, він і книги жаднісінької української, певне, з дитинства в руках не тримав... А погодив– шись очолити український академічний комітет, мав свою візію в голові – філію Петербурзької акаде– мії, дещо з природничим ухилом... Між тим, саме на національній основі виросли академії Краківська, Сербська, Хорватська, Чеська, Болгарська...

Бачив я патріотів, що з виляском били у груди себе, – Степан стрімко встав, і злі іскорки змайнули в очах. – Але до діла ніколи їх не припряжеш.

Він гарячково подумки шукав аргументи, щоб за– перечити братові, бо ж про книгу, «окрім Грушев– ського», – то наговір чистісінький. Ще в далекому одинадцятому році Вернадський був членом Коміте– ту з організації Шевченківського свята в Москві, зби– рав українські книги, просив висилати нові видання.

Оповідав також Агатангел Кримський про своє листування  з Вернадським.

Пишіть по-українськи, – прохав Володимир Іванович Кримського, – бо тут я можу чути україн– ську мову лише від моєї дочки (вона тепер студент– ка Військово-медичної академії) та часом рідко від кого-небудь із українців. У Сімферополі ми почали було складати філію Українського наукового това– риства, де я був обраний головою, але вона розпа– лася, бо всі роз’їхались. Досилайте до мене всі ви– дання Академії, Бібліотеки, Наукового товариства. Як стоїть діло з комісією по «поліпшенню» Україн– ської академії наук? І як це складається в українській історії, що свої – бог зна з яких мет псують і нівечать найважливіші свої інституції…

Справді, думав Степан Прокопович, Вернадський не бив себе голосно в груди, в чомусь клянучись. Зате, окрім Академії наук та вищої школи в цілому, скільки мороки мав із заснуванням Національної академічної бібліотеки, відкриттям Таврійського університету, скільки праці доклав, досліджуючи ґрунти Полтавщини, складаючи карту давніх куль– тур Кременчуцького повіту, допомагаючи, а як на– висне біда, то й рятуючи Полтавський природничо– історичний музей… А ще на Волині немало землі у

буквальному розумінні перелопатив, досліджуючи ґрунти в районі ріки Тетерев, а ще…

Не перечитиму, брате, – Володимир звівся й собі. – Пустомелю не сіють, вона сама проросте при дорозі. Просто Вернадському творцями істо– рії бачаться лиш великі народи, англійці чи росіяни, французи чи німці, а меншим, мовляв, під лаву киш… Вони стояли один супроти одного, два брати, такі кров’ю близькі й такі далекі за життєвим досвідом, що вже шумів в обох за плечима, в кожного була своя правда, і ніхто не відає того мірила, яким би можливо зміряти, чия вона найправдивіша; в ту мить

не знали вони, чим закінчиться їхня  суперечка.

Степану Прокоповичу справді кривдно було за Вернадського, бо й сам він доволі близьке до його мав світобачення: чом не хоче втямити брат, що че– рез мовні пороги, кордони там різні державні  хіба

«перечіплюється» здебільшого люд, поступ його сповільнюється з вини перегородок національних у науці, а отже, й на всьому шляху технічному?.. Не певен ніхто, що дулібам колись легко було розмов– ляти з древлянами, корсі повністю розуміли полян… І де ж бо вони тепер – всі в одному річищі. То невже сьогоднішнє дивом якимсь заморозиться?

Вони стояли один супроти одного, нервово по– блимуючи з-під лоба і не знаючи, чим спір їх сьогод– ні вивершиться…

– 19

Ч ервневого     полудня    Сергій    Прокопович став головою Волинського українського об’єднання, а в листопадове надвечір’я того ж са– мого тридцять першого року обирають його ще й головою Товариства імені Петра Могили – на уро– чистості прибув до Луцька особисто первоієрарх Православної церкви у Польщі митрополит Діоні– сій та канцлер Св. Синоду архієпископ     Гроднен-

ський Олексій.

То було свято, на якому, проте, рідко яку болячку духовного життя українства обійшли б стороною. А як зачинилися двері за митрополитом Діонісієм, то дехто з Волинської духовної консисторії осмілів раптово:

У провадженні в богослужіння української мови доцільна обережність... Бо ж на селі дівчата можуть сказати: я таку й на буряках почую.

Сергій Прокопович не втерпів:

Чи не переспівуєте ви україноненависника Ан– тонія Храповицького? То саме цей митрополит, чорносотенець затятий, волів би мову нашу імену– вати «базарною», а тому для молитви негідною... Не здатен повірити, що така думка може витати в тутешній, начебто не ворожій нашому люду, кон– систорії.

Опустили очі ті «бурякові» голови і вже не насмі– лювалися  відсварюватись.

Полями, лісами та перелісками краю вістка про Товариство та благословіння його самим перво– ієрархом церкви котилася швидко, відгомін про не-

пересічну подію дійшов і до Зарубіжної російської церкви. Глава її, згаданий митрополит Антоній, пише сердитого листа до митрополита Діонісія, картає того, що благословив на працю товариство українське.  Мовляв,  воно  обрало  своїм патроном

«уніята Петра Могилу». Та поважний відлуп лукаво– му митрополитові дав небавом архієпископ Олексій своєю брошурою «Отношеніє митрополита Петра Могили к вопросу об уніі с Римом», де показав ціл– ковите невігластво, ба, свідому брехню Антонія.

Молоде деревце Товариства почало розпучувати– ся... Сходився з інтересом народ на прилюдні лекції запрошених з Варшави професора богословського православного відділу при Варшавському універси– теті Василя Біднова, що оповідав правду про Петра Могилу, професора Олександра Лотоцького про церковну соборність, – добрий поговір йшов собі від міста до міста і від найменшого села до хутір– ських поселень.

А хор Луцької Чеснохресної церкви, яким управ– ляли в різний час такі славні диригенти, як Петро Куриленко, Михайло Тележинський, Олександр Колесниченко, дивував у краї і за його межами не– повторною майстерністю.

Не обминала управа Товариства господарських клопотів. Для архієрейських покоїв спочатку вина– йняли будинок, а через кілька місяців, з поміччю во– єводи Генрика Юзевського, придбали і дім пристой– ний – не жити ж високому душпастиреві у готелі. А для літньої резиденції владики сеймиком представ– лено будинок із садом у Жидичині.

Швидко й легко казка мовиться, та легкості тої в житті бракує здебільш. Оповідав Сергієві Прокопо– вичу побратим по справі Іван Власовський:

Наш поліщук дуже обачно сприймає щось нове у своєму житті. Коли ви з ним говорите, пише мені знайомий священик, то він киває головою на все те, що кажете. Вам здається, що ви його переконали, і він цілком погоджується. І при кінці розмови ви за– питаєте: «Ну то як, Кирило, добре?» Тоді він голову схилить донизу і каже: «Я об тім ще подумаю, Ваші справи говорити, а мої справи – послухати, про що Ви говорите, – я подумаю, пораджуся з жінкою, ді– тьми»... І більше говорити в ту хвилину про те саме йому не слід. Дарма. Тому й українізація проходить дуже поволі, з великою обережністю. Мені в одній парафії на Різдво діди повиходили з церкви, коли дяк заспівав по-українськи «Вірую» та «Отче наш». Чому? Вина була моя, що я з тими дідами не погово– рив. Вони думали, що то поляки наказали так співа– ти. «Ляхи з віри нашої сміються!» – казали діди...

Отож, книговидавнича справа перед очима має бути насамперед. Звісно, переклади робилися й ра– ніше, митрополит Діонісій згадував їх якось: «Були вони до цього справою приватної ініціятиви, я по– благословив вже кілька таких перекладів, але що було можливим на перший час, те при дальшому розвитку  церковного  життя  неможливе».

Та «приватна ініціятива» належала професорові Іванові Огієнку.

Комісія перекладів у Варшаві при Українському науковому інституті, за клопотанням Товариства Петра Могили, тепер мала дві підкомісії на Волині – у Луцьку і Кременці.

Одна за одною світ білий українською мовою побачили богослужбові книги: Літургія Св. Іоан– на Золотоустого, Псалтир, Божественна Літургія Св. Василія Великого, Божественна Літургія  Раніш

Освячених Дарів Св. Григорія Двоєслова. А працею та клопотом секції Товариства імені митрополита Петра Могили в Луцьку, що року 1937 постала хис– том єпископа Полікарпа, долучила до попередніх перекладів «Чин Таїн Св. Хрещення і Миропома– зання», «Чин Таїни шлюбу», «Чин Таїни  Сповіді»,

«Літургія Св. Іоанна Золотоустого», «Чини мо– лебнів», «Чин Панахиди», «Октоїх»,  «Апостол»,

«Акафісти», «Часослов», «Вечірня і Рання», «Пра– вославний молитовник для молоді», «Малий Бого– гласник», «Партитура співів Панахиди», «Парти– тура співів Літургії Св. Іоанна Золотоустого». Тут же записи т. зв. «звичайних» композицій відомих церковних композиторів – Дм.  Бортнянського, О. Кошиця, К. Стеценка, М. Леонтовича, М. Лисен– ка та інших...

В коловерті життя, клопочучись у парламенті чи Раді міністрів, Сергій Прокопович не минав наго– ди стати комусь у поміч. Ось цікавий студент в поле зору втрапив йому, родом із села невеличкого Пере– токи біля Олики, син різьбяра та іконописця Ана– толій Дублянський – варто його матеріально під– тримати, бо ж які там статки у батька, іконописця сільського. Не забув юнака Тимошенко і згодом, по Віленському та Варшавському університетах: пише листа волинському воєводі з проханням працевла– штувати здібного юнака Дублянського. Того само– го, що буде через роки митрополитом Паризьким і Західноєвропейським.

Якщо став у пригоді невідомому хлопчаку з ма– лесенького села, то тим паче не міг Тимошенко не прислухатися до прохань генерала Павла Шандру– ка; зрештою, то й зветься життям, коли ти комусь потрібен і в силі допомогти.

А потрібен був Сергій Прокопович тепер бага– тьом…

«До Головної Управи Волинського Українського об’єднаня

Управа Українського Мистецького Гуртка «Спо- кій» звертається з гарячим проханням признати Гурткові допомогу в сумі 250 зол. на покриття бо- дай частини видатків, зв’язаних з улаштованням Х об’їздової виставки на Волині, проектованої в часі від 9 травня до 13 червня б.р. в Луцьку, Рівно- му, в Кременці. Виставка буде складатися з трьох відділів: архітектури, графіки й малярства, при- чому праці українських архітектів будуть взагалі перший раз показані на українській мистецькій ви- ставці в Польщі...»

«Голові Волинської Української Посольської Ре- презентації

Члена Волинського Українського Об’єднання, проживає в с. Зносичах Сарненського повіту, Да- нила Андрієвського

Прохання

Згідно децизії Саpненського повітового Старо- сти з дня 9.1.1937 року мені заборонено мешкати не тільки в с. Зносичах, а також в Сарненському повіті до 10 літ...

Приймаючи на увагу моє тяжке матеріальне становище, звертаюся до Вас з великим прохан- ням вжити Ваших заходів щодо влади, аби мені було дозволено й надалі мешкати в Зносичах...

Прошу в найкоротші строки, бо місцевий по- стерунок не дає мені спокою...»

«Вельмишановний пане інж!..

Передовсім прошу вибачення, що я так різко ви- словився в розмові з Вами про збірку пожертв на будову Українського Дому в Празі.

Всю історію цього майбутнього Дому я дуже добре знаю, з усіма деталями провадження справ. З Музеєм Визвольної боротьби добре зазнайом- лений і, власне, через те маю свою окрему думку щодо попертя порушеної Вами справи.

Застерігаюсь, що це моя особиста думка і я, бо- рони Боже, ні в якій мірі не збираюсь впливати на те чи інше рішення Управи «Рідної Хати» чи ред.

«Волинського слова»...

З пошаною С. Тимошенко»

«Шановному пану Борису Трусевичу в Матіїві З доручення п. Посла інж. С. Тимошенка пові-

домляю, що п. Посол охоче допоможе Вам у справі закінчення будови Народнього дому в Матіїві. Як тільки він звільниться від праці в Сеймі, то при- їде до Ковля або, може, навіть і до Матіїва, про що завчасу Вас буде повідомлено.

Секретар Колесниченко»

«Сергій Прокопович зараз хворий і лежить у ліжку. Просить Вам передати, що за яких два тижні буде у Кременці й побачиться з Вами. Ра- дить ставити будинок не дерев’яний, а мурова- ний. Сергій Прокопович каже, що він ніколи не під- писує плянів, що їх креслять інші особи...

Секретар Колесниченко»

«Шановний пане После,

Ви є нашим вибраним до Сейму, до Вас зверта-

юся як до батька... Рятуйте від напасті ворожої, котра заповзялася мене руйнувати, мене, каліку, без ноги. Не зважають на то, що вже зруйнований і голий, нема в що одягнутися, і діти голі, а над- ходить зима...»

«15 травня

Високоповажний Пане Професоре!

Поручаю Вашій ласкавій опіці п. Ніла Хасеви- ча, представника мистецького гуртка «Сокіл» у Варшаві і дуже прошу Вас не відмовити допомог- ти йому в урядженні в Кременці вистави творів наших молодих українських мистців.

Вистава, що одбулася в Луцьку, зробила дуже гарне вражіння й наочно довела, що наше мисте- цтво росте й удосконалюється.

Думаю, що й Кремінецьке громадянство уді- лить виставі належну увагу та фінансово їй допо- може і в той спосіб складе й свій даток на олтар української справи.

З правдивою до Вас пошаною...»

Сергій Прокопович, з якого колеги дражнитися по– чали, чи не потребує він ще граблі собі збоку вчепити, бо стількох нахапався клопотів, «здає» керівництво Товариства Петра Могили Ханенкові, ще довгенько лишаючись скарбником у ньому. Але не «здає» і не скидає обов’язок з себе опіки над справою, яку, був переконаний, ніхто не повинен робити за нього. Тим паче, по смерті Пілсудського сирі, холодні й прониз– ливі, чахоточні якісь вітри подули над краєм...

Посол Сейму Степан Баран, будучи католиком, і то не витримав. У час пленарних засідань він звер– тався до голови Ради міністрів з інтерпеляцією:

– Остаточний балянс православних церков на Холмщині й Підляшші такий: дня 1.VIII.1914 р. було там усіх православних церков 389, а дня 1.IX.1938  р.

всього 51. Поляки забрали для себе 149 православ– них церков і перемінили їх на римо-католицькі кос– тели, а 189 православних церков зовсім збурили або просто спалили. Бурення церков (в літі 1938 року) відбувалось планово і систематично при помочі спроваджених польських робітників та під доглядом і охороною польської державної поліції. Діялось це при розпучливому плачі і голосних лементах міс– цевої української православної людности. Поль– ські робітники виносили з церкви церковні образи, книги, ризи та іншу церковну утвар, скидали те все на купу і щойно тоді приступали до бурення церк– ви. При цьому нищили не раз старий цвинтар біля церкви та церковну огорожу, зрізували дерева і всю площу зрівнювали з землею та засівали травою, щоб по церкві не залишити ніякого сліду. Бували випад– ки, що робітники приїздили не тільки з поліцією, але ще й з поліційними псами, щоб відганяти православ– них селян і селянок від церкви. При нищенні церков не щаджено і тлінних останків православних, що їх викидувано з найбільшою наругою з могил...

Це тоді у краї пролунав голос митрополита Ан– дрея Шептицького у Посланні від 2 серпня 1938 року, і не було на цій землі такої віри, такої конфесії, де б не почули цей голос:

– Коло ста церков розібрано і розвалено.  Мно– го замкнено. Деякі спалено рукою незнаних зло– чинців. У замкнених церквах і каплицях заборонено Богослуження, і в них, і поза ними. Часто  нищили і знаряддя релігійного культу. Людей змушували, іноді насильством, приймати католицьку віру в ла-

тинському обряді. Священиків... виселювали та ді– ймаючи карали грошевими гривнями або в’язницею. Неповинних людей бито не раз та видалювано з їхніх осель. Навіть невільно там вчити катехизму і проповідувати в матерній мові людей. Православна Церква покрита жалобою...

...Події на Холмщині нищать в душах православ– них, нез’єдинених наших братів, саму гадку про можливість з’єдинення, представляють Вселенську Церкву ворожою і небезпечною для православного народу. В очах кількамільйонового населення Поль– щі Апостольська Столиця представлена співвинною діла знищення...

Хто ж посмів у католицькій державі, на очах представника Апостольського Престолу – Нунція, на очах многочисленних католицьких єпископів за– вдати Вселенській Церкві такий страшний удар?..

Коли увільнили Генрика Юзевського, новий воє– вода волинський, поляк німецької крові, надіслав ар– хієпископу Олексію доволі безцеремонного листа: віддайте, мовляв, додатково чотирнадцять церков.

Архієпископ церков не віддав і на листа не відпо– вів.

Ще трапилася по тому одна пригода. Івана Вла– совського, який працював в консисторії, серед буд– ня-полудня викликає начальник служби безпеки во– єводства Стефаніцький.

Ви маєте вплинути на архієпископа Олексія, аби він передав церкви, – якимось знервованим то– ном звернувся есбіст.

Ви жартуєте, пане? – звів подивовано брови Власовський.

Інакше для чого ви сидите в консисторії...

В консисторію я пішов не для того, щоб віддава-

ти православні святині. І архієпископа, будьте певні, на переляк не візьмете.

...Якщо не всі церкви відібрати вдається, то варто піти на ще одну хитрість, – мізкувала влада. Можна запровадити як перехідний етап польське на почат– ках православ’я. І ось з Міністерства оборони ви– ходить напівтаємний рескрипт: богослужіння для військових православних надалі провадити лише польською мовою. Тож на засіданні бюджетної ко– місії Сейму, не чекаючи пленарних, Сергій Проко– пович вимагав:

– Для чого й ким видані розпорядження про Служби Божі в польській мові для православних во– яків-українців? Чому не має права той український вояк молитися в рідній мові? Чи ж, присягнувши життя своє, в разі потреби, віддати за Державу, він того права позбавився? Чи ж, вмираючи на полі бою, він не заслужив на те, щоб останню молитву духовний пастир відчитав йому в рідній мові?

Хіба думав Сергій Прокопович, що його слова такими трагічно-пророчими стануть? Що року вже наступного лише з волинського краю пліч-о-пліч з польськими вояками стане українців за сотню ти– сяч? І це буде другий зудар супроти фашизму, по відчайдушному зударові Карпатської України, і ще не одному зудару суджено буде задля рідних земель, їх споконвічних, яких через багато десятиліть на– звуть то вогненними, то кривавими...

– 20

С ергій Прокопович щойно додому вернувся з Варшави, сну ще ні в одному оці не мав, як за-

явився гурт селян з села Гриньки на Кременеччині.

Порятуйте, як можете… Нема до кого нам при– хилитися, тож просимо вас, волинське об’єднання, – кремезний немолодий селянин м’явся, повільно до– бираючи слова, і заняття те було йому куди важче, аніж замашний лантух, з яким залюбки справлявся.

Життя в Луцьку в Сергія Прокоповича пішло з якимось прискоренням, як з гори камінь, що на по– чатку спроквола котиться, тоді все швидше, врешті несеться прудкіше за кур’єрський потяг: сперш його обирають головою Товариства імені Петра Моги– ли, тоді послом польського Сейму і головою Во– линського українського об’єднання, як у відставку пішов Петро Певний.

І зараз Тимошенко мав якось помогти людям того кременецького села, бо, справді, – до кого їм прихилитися?