Текст книги "Покруч"

Автор книги: Иван Корсак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 11 страниц)

Тепер дядько Захарко порався ще прудкіше, сокира в його руках говорила, а на обличчі, маленькому і зморшкуватому, як висушена на черені грушка, світилися краплі поту і передчуття прийдешньої, цілком вже досяжної втіхи. Степан стелив лати, і його молоток, заганяючи цвяха одним ударом у свіжу тугу деревину, немов знічев’я відсварювався від дядькової сокири.

Хмара з північного заходу видалася напочатку зовсім нікчемною, її розгледіли по-справжньому, лише коли на очах уже виростала, громадилась і, набундючившись та заступивши собою півнеба, клала на вибілені вапном стіни будинків, криті цинковою жерстю покрівлі та стривожені обличчя людей синюватий зловісний відсвіт. Дядько Захарко зі Степаном, час від часу скрива поблимуючи на темніюче громаддя, тюкали молотками і стелили руберойд ще справніше – шифер класти вони вирішили завтра, зараз дбали лиш прихистити за погоди роздягнений магазин. І ледве розтягли та змоцювали останній рулон, забракло якого мізерію, лише над кладовкою, як перші великі краплини дощу лунко заляскали, розбризкуючись, по шкарубкому та від недавнього сонця ще гарячому руберойду; дядько Захарко зі Степаном не встигли навіть злізти з горища.

Дощ, що спочатку немов ступав важкими кроками, далі пустився впідбіги, а ще далі хлюпнуло як з відра і взялося лити безпросвіту; хмари йшли низько, і верхівки гінких тополь буцімто вичісували з їх незмірних запасів нетерплячу й нестримну воду: вулиця враз стала каламутним потоком, що захоплював з собою і ніс шматки розкислих газет, жмути загубленого їздовими сіна, всеньке мислиме на сільській дорозі сміття; і лише листя дерев, змите від куряви й пороху, оживало і веселіло, зелени світилося крізь скісні суцільні і безупинні спади води.

Потоп, їй-бо, потоп, – крутив великими білками очей дядько Захарко, і вивідливо пробував зазирнути у вічі Степану.

То за ваші гріхи, дядьку, – спроквола посміхавої Степан та кивав на ненакриту кладовку.

Вулицею, зігнувшись у три погибелі і час од часу хапаючись за паркани, хтось біг, накрившись целофановим мішком, біг наче бродом, розбризкуючи вусібіч каламутні патьоки, і лише зблизька вони впізнали коротконогу і рихлу, як сирий вареник, завмагшу. Майже водночас до магазина, женучи попереду себе хвилю, підкотив забрьоханий головин «уазик».

З брязкотом відлетіла штаба дверей, і завмагша, пролопотівши целофаном, зникла у магазині, за нею, крупно цибаючи від машини, прихистився від зливи голова – і в ту ж мить знизу вихопився жіночий лемент і крик.

Анципери, вихристи, діток посиротили! – верескнув, як ненароком пилкою по цвяху, тонкий і пронизливий, випробуваний не в одній баталії за прилавком, негадано скривджений голос завмагші.

Дядько Захарко, перехиливши голову набік, як стара глухувата курка на сонце, незмигно і сторожко прислухався до подій унизу.

Ойо-йой! Іроди, ойо-йой! – лементувала завмагша, наче вередлива дитина, що роздирає вавку, і від того ще більше піддає охоти сама собі, піддає щемливої втіхи, не в силі уже спинитися.

А злазьте сюди, мої соколики, – пробубнів знизу, як в комин, звертаючись без найменшого сумніву до майстрів, голос голови, який, очевидячки, помітив їх на горщі ще з машини.

Дядько Захарко підсмикнувши одним плечем та шморгонувши по-школярському носом, вельми неохоче ступив до драбини, вся натура його противилась цьому, і лише невідома ворожа сила підштовхувала всупереч власній волі у плечі; за дядьком подався і Степан.

Бачили, що наробили, робитники ви маціївські? – несподівано перейшла завмагша з крику на шепіт, показуючи пальцем на гору мішків із цукром, з-під яких розбігались, змішані з опалою розквашеною штукатуркою, клейкі солодкі патьоки, і той шиплячий із притиском шепіт віщував ще менше добра, ніж крик. Дядько Захарко вже було несміливо відкрив рота, але жінка верескнула знову так, мов їй приставили до горлянки ножа і зажадали негайного та нелегкого вибору: гаманець чи життя.

Та цить же, бо, цить, – скривився, наче від оцту, голова. – Ще сьогодні тебе у тюрму не посадять. Але як же воно трапилося отак?

Руберойду забракло, – бухнув, не встигши подумати, дядько, але, похопившись, затнувся і так і стояв якийсь час з широко розкритим ротом, мов мале розкошлане на негоді горобеня, що чекає, поки його погодують.

Як забракло? Рулони раховані...– повів носом з боку у бік голова, мов принюхувався, недовірливо роздуваючи ніздрі, де ж могла дітись пропажа. – Чи, мо, збіглись на сонці?

То збіглись мотоциклісти, що липнули тут як мухи коло сиропу, – вкрунула, було, своє трохи остуджена вже завмагша.

Присяй-бо, не брав, – заводячись, бив себе у груди сухим кулаком дядько, і чесні очі його весело світились та бігали, наче кульки у барабані спортлото. – Щоб мене Грім уцілив на сто першому році, щоб моя теща глуха осталась...

Заткнись, – позіхнув голова і відвернувся від розпаленого та готового клястися до вечора дядька. – Якби по-доброму, то гнати вас у три шиї, або ще краще – у каталажку. Біда, що не ви одні тут такі робитники. Отож завтра, щоб часом ще шифер не всох, магазин кінчатимуть тутешні майстри. А ви – марш на тиждень телят пасти.

...Ввечері за банкою сивого, як осіння мліч, самогону, від якого тхнуло сирою гумою, розчервонілий і сяючи дядько гонорився:

Ну, бачив, як я його навкруг пальця обвів? Всихає, сказав, руберойд – і крапка. Ти, Степане, мене тримайся. Та я, віриш, одного разу за тиждень корівник поремонтував і три тисячі – як льоду – поклав у кишеню. Правда, тисячу голові на лапу... Чого ж, належить по за кону, за тутешнім звичаєм. Другий тиждень тільки спав у кормушці, а як почую, що хтось іде, брязну пару разів молотком по сокирі, і далі собі комарика давлю. Жизь вона така, треба вміть...

Степан здебільшого мовчки слухав дядька Захарка. тільки висушував слідом за ним склянку, з усієї моці силкуючись вбити у душу сиву і кислу до гикавки рідину. На початку його трохи вернуло від неї, і хлопець потай тамував це, лякаючись показати, що він не з бувалих, але потроху Степан зовсім іншими вже, веселими і захопленими очима дивився на дядька Захарка – безжурного, добрячого крутія і сприта, з яким справді на сезоні не пропадеш та загребеш знічев’я грубу копійчину.

Дядько Захарко п’янів на очах, пурпурові плями навально розповзались його неголеним третій день, зсіченим зморшками обличчям, і навіть сива щетина, що починала вже кучерявитися, не в силі була приховати ті плямисті набіги; праве око Захарка злегка підкошувало, мов хитрило, ні на йоту не вірячи Степанові, і все силилось заглянути якось за нього.

Який я колись був дурний... Во, як постіл, як сало, – клявся дядько і стукав зігнутими, сухими, мов патички, пальцями в стіл, показуючи, яким саме був. – Та ж я робив, як сліпа циганська кобила.

Степан знав, що дядько не бреше, шпаркий у ділі зараз, замолоду Захарко до роботи і зовсім мав скажену натуру. Переказували, як одного разу загадав агроном йому на добу орати – хлопці тоді через день мінялись на тракторі – так Захарко зорав до півночі. А тоді потелепав в село і збудив агронома.

А де далі орати? – проти місяця світячи лиш рядками зубів із вкритого курявою обличчя, спитав у переляканого спросоння і немало спантеличеного чоловіка – досі як хто кінчав норму, то лягав в борозні і досипав собі до світання, не турбуючи марне начальство.

На нього, траплялося, зирили скоса інші трактористи, шепталися, що вислужується Захарко, в маяки напинається, але він на те не шмагав: чужий рот – не хлів, його не зачиниш.

Гірше було з братами Вавдіюками, яких на кутку прозивали Бовтами, хлопцями дебелими і дещо вайлуватими, але такими, що ніс вище губи носили. У надвечір’ї вони якось підійшли на клин, де орав Захарко, помахом знічев’я руки спинили.

Він, не глушачи двигуна, неохоче плигнув з кабіни і перекинув оком з одного на другого припізнілого гостя.

Може, б ти перестав уже норми нам і получку різати, – лагідно, з м’яким котячим усміхом, проказав спроквола старший з братів. – Чи сили, чи дуру, а чогось у тебе забагато.

Захарко, не повертаючи голови, обережно роззирнувся спорожнілим полем, що темною, аж синюватою скибою вилискувало проти схололого надвечірнього неба.

Хлопці, не пішли б ви в монахи і трохи далі, – помовчавши, мовив урешті він і назвав більш точну адресу. – Роблю, як усі, як батько учив.

Брати здивовано переглянулися, і на обличчях у них, як відблиск далекого світла у сутінках, змигнуло передчуття млосної, давно очікуваної та жаданої втіхи.

Зацідити хіба тому маяку під бельки, шоб уже справді мав чим світити, – завагався, було, нетерплячо переступивши з ноги на ногу, старший.

А то можна, – швидко відкинув менший і без розмаху шваркнув ліктем від себе Захаркові у лице. Під мо ргалки він, правда, не втрапив, поцілив у рот, і Захарко виплюнувши з кров’ю переднього зуба, висмикнув із кабіни монтировку.

Старший, що тільки чекав свого часу, круто ударив його ногою у пах. Червоні, жовті і сині іскри, наче від електрозварки віялом сипонули і розлетілися у Захаркових очах, він, ледве хапнувши повітря, заточився і впав, а брати ще довго місили його чобітьми, товкли на совість, з перепочинком, місили неспішно, мов витанцьовували навколо нього якийсь вигадливий танець.

Від холодної крупної роси, що осіла на зсиненому обличчі, Захарко прийшов до тями десь вже під досвіток. Кілька тижнів він пролежав удома, відхаркуючись, і повільно, як прибите морозом дерево, вертаючи міць, тоді знову вийшов на трактор і робив люто, як і до того; брати ж, опасаючись, дременули з села десь на кращі зарібки і заявились тільки через багато літ.

...Сива рідина у пузатій банці, що горделиво підносилася на столі серед шматків зжовклої шпирки та порізаних на четвертини цибулин, непомітно всихала, і дядько Захарко з непідробним жалем споглядав час од часу на це підступне обміління.

Ти тримайся мене, Степане, за мною, як за горою і дядько непевною рукою показував, яка та гора висока. – Хіба на сезоні тре добрі руки? Кебета тре, во!

Коли у пузатій банці не лишилося і краплини, дядько зітхнув, повільно і важко звівся на ноги, ступив до дверей. Але тут несподівано зрадницьки хитнулась підлога, він ступив ще крок – і підлога хитнулась сильніше, тоді попливла, перехиляючись і завалюючись. «Землетрус, трясця його матері, чи яка холера», – спантеличено подумав Захарко і зиркнув, чи не падають склянки круто нахиленого столу, та вони стояли собі, наче приклеєні.

Дядько невдоволено тупнув ногою, і підлога несподівано трохи вирівнялася, він зраділо тупнув тепер упевненіше – дощата долівка слухняно хитнулася і попливла назад, майже вирівнявшись. «Отак би відразу», – вдоволено буркнув Захарко і почвалав до дверей.

Але тепер уже двері взялися капризувати: вони не відчинялися. Смикнувши щомоці кілька разів, Захарко вперся коліном у вушак і тягнув їх на себе, двері не піддавалися, але не піддавався й Захарко, тягнучи ще дужче, аж жили тріщали, і обкладаючи з серця примхливу столярку відбірними і замашистими, як ціп, матюками.

Дядьку, та ж вони відчиняються від себе, – поткнувся, було, з непрошеною порадою Степан.

Захарко повільно та грізно повертав голову і аж гикнув від здивування.

То мене-е учити? Та я столярку вже двадцять літ знаю, пацан! – і копнув зневажливо двері ногою.

Ображено пискнувши, двері розчинилися навстіж і вдарившись у протилежну стіну, з хряскотом зачинилися назад.

А я що казав? – на підтвердження незрушної правоти своєї тикав Захарко в Степана довгим сухим пальцем і, хитро примружившись, заливався вдоволеним сміхом.

Розбудило уранці Степана незрозуміле булькання та хлюпотіння, і хлопець повільно, через силу, розтулив важкі, немов заржавілі, повіки. Дядько Захарко стояв навколішки і, наче кінь, пив воду просто з відра: пив жадібно, булькаючи і обливаючись, поспішно захоплюючи великими ковтками рятівну рідину, немов боявся, що не стачить у відрі загасити палаючий у грудях жар, і та вода у пересушеній, спраглій горлянці голосно та невдоволено гоготіла.

Степан довго лежав, не в силі підняти тяжку, наче набиту сирим річковим піском, голову, а дядько Захарко як накручена лялька, бігав взад-вперед по кімнаті і, відпльовуючись в усі боки, чудувався та все допитувавсь сам у себе:

Ци він з газонівської шини гнав ту горілу?

Врешті вони таки зібрались і, не снідаючи, понуро пошвендяли на роботу. На автобусній зупинці, що навпроти магазину, дядько приспинився, нерішуче переступив з ноги на ногу і, байдуже скинувши оком на недокритий магазин, попросив:

Дай хоч сапнути.

Під’їхав старенький рейсовий автобус, брязкаючи своєю зношеною металевою душею, і першим, на подив обох, ступив з підніжки тутешній голова.

А чого не коло телят? – замість «добридня» зробив він великі очі. – Куди то зібралися, соколики мої?

В церкву! – хухнув, відвернувшись, Захарко і попід рукою голови шмигонув у автобус. Степан, толком нічого не втямивши, ступив за дядьком.

«Взагалі то релігійні почуття треба поважати, хоч...», – подивився скоса і з великим сумнівом голова услід автобусу, що рушив із скрипом, кахканням і натугою.

На пиво в район, – плямкаючи і облизуючи сухі білі губи, по-злодійському шепнув, як усілись, дядько Захарко. – З голови, знаєш, дим іде, а в роті коні ночували.

Степан на сезоні був перший раз, отож тримався бувалого дядька Захарка. Кілька тижнів тому він скінчив профтехучилище і мав працювати в своєму селі на тракторі – хлопець навіть метикував, що купить на першу платню. Не раз він накинув оком на мотоцикла, прудку і розцяцьковану нікелем «Яву», яку мали всі старші хлопці і на якій крутили такі колеса, що бабці хрестилися з переляку, сільські ж коти не ризикували перебігати вулицю перед нею, а з вереском, пускаючи з очей зелені іскри видиралися на найближчі дерева.

На «Яву» тут із півроку тре колупати, – підкинув якось спокусливу задумку дядько Захарко, сусіда Степана, – поїхали на сезон зі мною в сусідній район – там, менше людей і там не так слинять пальці, як рахують гроші. За місяць, хрест ось кладу, «Ява» твоя.

Степану не вельми всміхалося знову рушати з дому, але мотоцикл так звабливо і притягально виблискував новенькими шпицями, що він все ж поклався на сусіда, який виїжджав щоліта в світ за очі і привозив щоразу на завидки грубу копійку.

За пивом в районі дядько Захарко потроху ожив, як після дощу зів’ялий буряк у посуху, сірі збляклі очі його відбивали знов добродушним блиском, непомітно розгладжувались навіть зморшки на спеченому літнім сонцем обличчі, і веселіла скроплена, підхмеліла його душа.

Ти тримайся мене, Степане, – говорив, з присьорбом тягнучи пиво, дядько Захарко, і неголене обличчя його хоробро щетинилося. – Та ми як станемо з тобою робити, – тіки загуде.

А загуде – наша платня за недокритий магазин, – погодився, кивнувши, Степан.

Не кисни, на мені покатаєшся, як голий на їжаку, – крутив дядько рябим, спеченим на сонці носом, що лупився, як молода картоплина. – Я не з таких ще своє викручував.

Степан не перечив уже, бо знав, що дядька знов понесло, як з гори порожнього воза, як знав і інше: дядько Захарко не мав натури в’язати ціпи за плату. У колгоспі він звично розписувався, не дивлячись, ставив у відомості розмашисту закарлюку, схожу на змійовик від самогонного апарата, згрібав недбало гроші п’ятірнею, жовтою від мастила та солярки, і йшов собі геть.

Тільки одного разу, першого і останнього, він злегка погиркався із конторськими. Жінці дядьковій Ганні якась трясця вхопилася в спину, крутити у ріг почала, як нагнеться, бувало, то півдня буде шкорбатись, доки знову розпрямиться – і Захарко намислив собі потай, ще нічого не кажучи жінці, послати її десь на курорт. Колгоспна профспілка, кругловидий і добродушний Семенко, трясучи м’ясистими і лискучими, наче салом змащеними щоками, навіть путівку показував.

Тут, Захарку, і ванни, і грязі, – говорив поважно і значуще.

Та воно тої грязі і в селі в нас хватає, але, мо там яка ліпша,—радісінький у душі, невдоволено відказував дядько.

Через тиждень тракторній мали давати гроші, і Захарко загадав собі відразу викупити путівку. Вперше біля каси, взявшись малювати свій хитромудрий підпис, він із цікавістю зиркнув у відомість, і йому видалося щось там не так.

І цей уже справунки наводить, – скрива зиркнув бухгалтер з-під окуляр, зиркнув так, як неголодний, старий і поважний півень на макове зерня: його й можна було б клюнути, тільки ліньки. – Глянь ось наряди. На Сиротишиному полі косив сорок гектарів ячменю...

А чого ж раптом сорок, як зроду-віку Сиротиха шістдесят, – не втерпів Захарко, спантеличено кліпнувши вицвілими повіками. – Чи земля, може, схудла?

Малограмотний, Захаре, ти чоловік, – зажурено похитав головою бухгалтер від дядькової нетямущості.– То государственний звіт, і мене не колише, худне що чи поправляється. Мо, й приписав бригадир яку зайвину – то ж не на зло, перекрутимо все на планову площу, буде ліпший врожай, буде почот, а то ще і премія. А тобі бригадир, он бачу, зайву культивацію черконув – у наступному місяці одержиш...

Ач, який мудрий, – не підводячи приклеєних до паперу очей, буркнув помічник бухгалтера. – І так уже більше голови нараховуєм. А в нашого голови знаєш, які розходи, скільки гостей в нього: і кожного треба нагодувати, мінеральною водичкою напоїти, та ще й в сумку не забути ненароком щось кинути. А ти...

Та хіба я що, я нічого, – знічено підсмикував Захарко плечем. Йому стало вже шкода і голови, і бухгалтерів, до яких причепився марне і завдає мороки. – Та я так – дай, думаю, зайду, з людьми побалакаю...

Зате колгоспний профбог зустрів його вельми приязно, притьма зі стільця схопився, немов яке начальство завітало до нього, поручкався.

Я теє, путівку забрати, – сказав потішений і розім’яклий з уваги Захарко.

Знаєш, – зам’явсь після того і тер руки, мов на морозі, профбог. – Тої путівки нема вже, з району один товариш вициганив... Але я для твоєї Ганни дам ще ліпшу – по женському. О! – і він підняв угору білого і товстого, немов качалка, пальця.

Та в Ганни вся начебто справна механізація, – засумнівався, було, Захарко, – от тільки в спині підшипник забарахлив.

А ти знаєш, яка то путівка? – раптом зійшов на шепіт, мов боявся, що його підслухають, і аж подався вперед профспілка.– Я б і сам з дорогою душею по ній поїхав, шкода тільки – вищестоящі мене не пускають…

Навесні, після того, як попорав города, Захарко покинув трактора і вперше подавсь на сезонні зарібки.

...Степан із дядьком Захарком за пивом калякали довго, аж язики притопталися і обважніли, десь після кожного другого-третього кухля дядько зненацька схоплювавсь, наче його осінила невідь яка дивовижна згадка, і хутенько, щулячи по-дівчачому ноги, вибігав на кілька хвилин. Коли ж, певне, йому набридла та біганина, він, хто-зна як діставши пляшчину, з млосним для себе бульканням розлив в обидва наполовину надпиті бокали.

Не бере, зараза, – прицмокував блідими губами Захарко і ховав від Степана винуваті очі, як початкуючий злодій, що краде невміло і все ще карається діяним.

Решту дня вони досипали собі на лавочці у райцентрівському парку, і дядько, підклавши під голову сухий, мов сучок, кулак, та згорнувшись калачиком, спав точнісінько так, як бувало, досвітком, здавши напарнику трактора, лягав придрімнути на вичухраному тапчанчику у веранді, аби хатніх марне не стурбувати.

Наступні два дні вони порались на телятнику – годували й халючили запецьканих, із присохлою шкірою до спини, телят, з довгою вовчою шерстю, геть увішаною зсохлими бобляхами, що, ледве ступить теля те з ноги на ногу, торохтіли й видзвонювали весільною решіткою. Степан підлатав розвалені де-не-де кормушки, а дядько Захарко, хоч його й не просили, розбирав несправні поїлки, що не давали ніяк пересохнути підозріло зеленим калюжам, над якими соковито гули важкі, як перестиглі черешні, мухи. Хижо прицілившись оком, дядько якусь мить метикував над залізяками, а тоді довгими й худими пальцями сердито й нагло перелапував їх, шмуляв напилком, аж поки вони не знаходили лад між собою. Врешті дядько, перехиливши голову набік, сам задивився на повеселілий телятник, проходи, посипані пахучую сосняковою тирсою, на бичків, які, коли йшов мимо, грізно мугикали та грайливо мірилися буцьнути малими ще, як дулька, ріжками.

На третій день дядько Захарко став нервовим і дратівливим, як роздражнений джміль, його все щось кортіло і він час від часу озирався, немов чекав негаданої напасті, аж поки в проході не появилася, брязкаючи порожніми відрами, їхня сусідка. Заметушившись, дядько зачерпнув їй із чана два відра молока і, несподівано для Степана, підморгнув, як завзятий і хвацький джигун, а сусідка, показавши вставлені білі передні зуби, шихонула щось йому під полу.

Вельми жирне те молоко, на жолудок телятам зашкодить, – обернувся до хлопця Захарко, світячи знову воскреслими очима.

І бухнув у чан кілька відер води із крана.

Під вечір телят погнало, і вони, враз охлялі, наввипередки стріляли, немов реактивні.

Степан уночі чомусь довго не міг заснути, крутився усе, немов заїдали блохи, аж поки те йому не набридло, і хлопець тихо встав та почав шарити, навпомацки збираючи речі.

Дядько Захарко вдавав з себе сонного, хоч прокинувся насправді давно: виставивши з-під ковдри краєчок свого великого вуха, він сторожко ловив скрадливе шелепання і шарудіння, аж вухо те росло, як капустяний листок, сам же дядько мізкував на всі боки, щоби могло все це означати. Але чи то йому забракло терпцю, чи просто не здужав осилити наглої і незборимої цікавості, тільки Захарко силувано бухикнув в кулак і клацнув електровимикачем над ліжком.

Куди тебе глупої ночі? – загув, підробляючи голос під заспаний.

В церкву! – буркнув Степан і, відвернувшись, швиргав шмаття у чемодан.

Так того... Ще закрито, – несміло, було, поткнувся Захарко, подивувавши такій Степановій нетямущості.

Хлопець, опустивши очі, збирав у клунок столярське начиння і найбільше боявся зараз зустрітися поглядом з дядьком, він знав, що розминутися йому буде несила.

А я? – кривда й невдячність відізвалися в хрипкому, немов з перепою, Захарковому голосі.

Степан не відказав, тільки підсмикнув плечем, точнісінько як умів це робити дядько, і з чемоданом та клунком інструменту мовчки рушив із хати.

Дядько Захарко довго стояв на порозі в самих трусах та майці, вагаючись, чи й собі податися за хлопцем на станційний перон, чи залишатися тут, і вслухався в теплу й росяну ніч – шелестіли по піску Степанові кроки, збитий з пантелику невчасною людською метушнею, сонно заворушився на сідалі хазяйчин півень, що не знав, кукурікати йому вже, чи ще ні, і спросоння дурнувато згавкнув сусідський Рекс, лінуючись навіть виглянути з буди; згавкнув відчепного, мов був на твердому окладі, і далі, поклавши голову на лапи, праведно захропів.

ПРОТОПЛАЗМА

Черга до лікаря у довгому коридорі з просякнутим йодом кислим повітрям, з жовтими, вичухраними спинами панелями, посувалася повільно, і він мовчки, час од часу гикаючи, сидів поміж понурих, заглиблених у себе, у свої невидимі болячки людей. Гикавка чіплялася до нього здебільшого негадано і мордувала невідворотно. Досить було хоч злегка рознервуватися, вчинити комусь наперекір йому або роздратувати, як дратувало зараз оце нудотне чекання – він злився і тихо згавкував, мов цуценя спросоння, а від цього нервувався більше, бо досі ще стидався людей, гикавка із зловтіхою напосідала дужче, пересмикувала ним і пробувала вивернути, наче рукавицю, до того невідь чому брала дригіть і він, як на сирому осінньому пронизливому вітрі, дрібно цокотів зубами.

За тонкою стіною і нещільно причиненими дверима Дорофій Варламович чув, як шарудів шкарубкий перекрохмалений халат, і лікар крізь зуби озивався недбало, мов так неохоче розлучався із кожним словом, яке міг по доброті душевній дарувати хворому, а міг і не дарувати. «Дихайте. Глибше дихайте. Ще, вам кажуть, дихайте».

Там один важкий на коридорі, – почувся голос несміливий, мов подзвін з покрівлі перших весняних, несподівано зблискуючих райдугою крапель, тонкий жіночий, очевидно, медсестрин голос.

Лікар не відповів, очевидячки, вагаючись, розщедритися йому ще на слово, чи ні, тільки зашаруділи папери, мов по них злякано розбігалися миші, і після мовчанки відкинув слово, наче збраковане і непотрібне:

Зачекає.

Відчуваючи за сорочкою дрібний лоскітливий піт, що виступав, як живиця із смолистого стовбура на осонні, врешті Дорофій Варламович зайшов у кабінет, і важко та сумовито зітхнувши, опустився на стілець навпроти лікарського столу. Лікар навіть не подивився на нього, а й далі, недбало тримаючи кулькову ручку своїми довгими кістлявими, мов у гіпсового скелета, пальцями, писав так зосереджено та захоплено, наче те писання і було його найбільшою та найсердечнішою втіхою, наймлоснішою насолодою, недосяжним раніше і ледве впольованим щастям.

Нарешті лікар підняв сірі, як будень, втомлені очі.

А то ви отут зубами цокотите?

І-і я, – заїкнувся він, од несподіванки згикнувши.

То не цокотіть, будь ласка, ви ще не вмрете. Той що помре, уже не цокотить.

«Треба було дати», – тоскно занило в Дорофія Варламовича, і від цього лице його стало, мов зів’яле, залежане і зморхле яблуко. Треба було таки дати наперед, але він побоявся.

Нещодавно водили Дорофія Варламовича добрі знайомі до іменитого в тутешніх краях лікаря, і той довго м’яв старіюче, але все ще рожеве тіло прудкими злодійськими пальцями, мов ліпив його наново з глини чи бодай поправляв природу, яка змайструвала в ньому, недомисливши, щось не так або принаймні з чималими огріхами.

Дорофій Варламович церемонно подякував і, рушивши до дверей, непомітно шихнув двадцятьп’ятку у відстовбурчену, мов утомлено і байдуже позіхаючу, кишеню халата, що висів біля входу.

Стійте! – Високий і деренчливий, ніби циркулярка, трохи здивований голос спинив його на порозі. – Верніться!

«Невже?» – Дорофій Варламович не злякався, а швидше був спантеличений, бо за немалий його вік ще не відмовлявся ніхто. І він неохоче, навіть трохи ображено, вернувся.

Ідіть, – раптом знову, мов кпився із нього, показав лікар на двері.

«Чудить чоловік», – знизавши плечима, лайнувся подумки Дорофій Варламович і потелепав до порога, не забувши так само ненароком шихнути у містку, як обрічниця, кишеню халата хрусткого червінця.

Верніться!! – виляском батога знову наздогнало його.

«Уміють же люди жити», – з незлобивими завидками подумав Дорофій Варламович, минаючи халат, що відстовбурчував кишеню, як голодного рота.

Лікар знову погнав його до дверей і знову завернув, і ще один червінець з тихим шелестом, мов перепілка в достигаюче жито, пурхнув у кишеню халата.

Так ось чому не подобалась ваша хода, – раптово зрадів і підріс, мов на дріжджах, лікар, а тоді знову накинувся на його тіло і м’яв із подвоєною злістю, наче його мучила совість, що за першого разу не перем’яв усе до найменшої кісточки.

Ще одного червінця Дорофій Варламович опустив без жалю, але з видимою повагою до глибокої та невситимої кишені, і черговий окрик наздогнав його вже за порогом.

Кількома розмашистими кроками лікар цибонув до халата і, вигрібши жужмом гроші, на якусь мить завагався, тримаючи їх обома руками перед собою, а тоді шурхонув йому в обличчя.

Скнара. Дикобраз. Нахаба. – Він ковтав кожне слово окремо, і були ті слова аж давкими. – Корова. Я б тебе січкою пас.

Цей недавній випадок мимохіть сплив у пам’яті, коли лікар із довгими та тонкими пальцями гіпсового скелета, черконувши кілька слів на рецепті, простягнув його Дорофію Варламовичу.

І візьміть себе в руки. Зарадити від неврастенії ви можете тільки самі собі.

«Треба було все-таки дати, – холодно й байдуже, бо не любив видаватися розумаком заднім числом, подумав Дорофій Варламович, виходячи із кабінету, мов облитий жбаном холодної із тоненькими прозорими і дзвінкими льодинами води. – Бодай для того, щоб носа не дерла ця шмакодявка».

Минуло вже з півроку, як життя Дорофія Варламовича пішло абияк, вивернулося незвичним, небаченим досі, незнаним і несподіваним для нього боком. Напровесні, похмурого і холодного дня, він поховав жінку, з якою прожив вік, але так і не зрісся душею, як не можуть зростися два різні дерева, яким судилося пустити коріння поряд, проте кожне тягло свої гілки вгору саме по собі. Йдучи за труною та тулячи голову в комір від скісного мокрого снігу, що липнув до обличчя, танув і бридко спливав, він подумки проводив жінчине життя так, як проводять перона байдужим поглядом поїзд, яким не збираються їхати, і той поїзд промиготів перед очима і зник у далині.

Відразу ж після похорону Дорофій Варламович оформив пенсію, бо в його ризикованій службі торговельного експедитора могла підстерігати будь-яка прикра випадковість, непередбачувана і невираховувана навіть його гнучким і хитрим лисячим розумом, що відчував небезпеку заздалегідь, тим більше, маючи копійчину про запас, він не хотів на старість ризикувати, хвилюватися і тремтіти, мов рудий листок на дереві, який чудом перезимував і з останніх сил тримався на гілці давно всохлими жилками. Дочки його давно повиходили заміж і жили окремо, тільки інколи, як треба було грошей, отоді вони винувато заглядали йому в злегка помутнілі, оточені густою сіткою зморщок очі. Лишався неодруженим син, якого він справді любив колись та сподівався, що матиме батьківську спритність і твердо ітиме життям.

Життя треба обхитрити і не загавитись, – змигували не раз думки в Дорофія Варламовича, вискакували раптово, наче зелені цифри на електронній лічильній машинці, і так само зникали, – бо якими б словами не затулювали соромливо суть життя, у ньому, був певен, велось, як на ринку: вдосвіта одна ціна і за неї б’ються, а під обід ніяка, і задарма не беруть. Дорофій Варламович не крав і міг дозволити собі зверхньо дивитися на колег, що нишком грішили цим ремеслом, але коли, скажімо, привозив машину коропів, то його незмінно ще на під’їзді до міста ждали давні клієнти, що червоними, довгими й жадібними руками перемацували чи не кожну рибину. А за годину вже на ринку ті коропи, виграючи сріблястими боками, хтиво вигинаючи спини і витанцьовуючи на вагах, випучували здивовані очі чи то на покупців, чи то на ціну, що підстрибувала вище за них: коропи били хвостами, оббризкуючи нетерплячих покупців, і ті добродушно мружилися від самого лише споглядання на впасену на привіллі ставів та озер живність, а кожний удар дужого хвоста наче відлічував карбованця у кишеню Дорофія Варламовича. Йому не доводилося картати себе, навпаки, він твердо знав, що є благодійником для людей, бо хто не шкодує сірої речовини і не лінується ворушити мізками, аби припливла йому зайва копійчина, тому й фосфору треба більше для зголоднілого мозку; і то було, безсумнівно найвищою справедливістю життя, і саме він давав людям цю справедливість.