Текст книги "Покруч"

Автор книги: Иван Корсак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 11 страниц)

Не тузай мні, дохна, зімнеш.

І тулила до витертого на ліктях і полах плюшу невеликий пакунок.

Крайня дівка зиркнула на стару зверхньо і насмішкувато.

Вельми щось дороге, бо вже й не торкнись.

Стара не образилась, тільки голову опустила побито і винувато:

Костюма ото синові на смерть.

Дівки притихли бул, а молодик кліпнув придуркувато повіками:

А що син у трупарні?

Незнане молодиком гнітило стару і горбило, чавило на серце холодним каменем, і вона ще важче опускала голову; вагон хитнуло якраз, і біле пасмо волосся ковзнуло з-під картатої полиняної хустки, затулило від подорожніх її вимерзлі посивілі очі.

Якби ж у трупарні… Я б знала, що то від Бога, то всіх те жде.

Вона поправила хустку худими пальцями, порепаними і потрісканими від землі, у якій длубала вчора картоплю, повзаючи коліньми, бо нездатна копати вже стоячи.

Присудили його до вищої кари… Цієї ночі, казали, стрілятимуть.

Знову вагон хитнуло,і стару як вітром, повело до вікна; вона похилилась було в один бік, у другий, і врешті повільно, як давнє скрипуче дерево, випрямилась.

І я винувата, що звіра у світ пустила.

Дівки, не змовляючись, раптом тихенько по лаві посунулися від старої.

А чи дадуть ще побачити його?.. От, щоб дали, то костюма поміряв би, – легенько тулила стара пакунок до плюшу. – Я ж стільки літ йому хтіла купити, отакового, хтілося, синенького.

Доброго ж сина, нівроку, вигодувала, – скоса зиркнувши, буркнула крайня дівка і, підсмикнувши плаття, ще далі відсунулася.

А добрий змалечку вдався, добрий, – стара похопилася раптом, мов із спросоння, головою закивала хутенько, і губи її, пошерхлі та шорсткі, мов тертка, заворушилися спішно і нетерпляче. Обличчя, що зорали роки, заволочила біда, а засіяли рясно зморшки, обличчя її негаданнопроясніло і засвітилося зсередини відсвітом і відблиском далеких тепер вже літ. Вона гворила неголосно, слова із пошерхлих губ зривалися теж наче пошерхлі, шелестіли осінньо сухою шипхою у соснині, шелестіли, спадали й котились, як листя за вітром.

Добрий змалечку був, добрий… І очі злові чужі. Мо того й заступивсь за товариша в п’яній бійці у клубі.

Ще без бійки у нас не бувало неділі, люди поробились такі.

Мова її на мить припинилась, мов перед якоюсь загатою, та недовго втримала та загата, тільки на мить.

Черконув тоді парубок ножем парубка, правда так собі, не вельми. Похапали їх, двох батьки відкупили, а мому в суді три роки по щирості.

Стара несподівано розговорилась, їй було байдуже слухає хто чи ні, вона говорила до себе, до свого минулого, до сина у камері, жаскій і вже недалекій, і її слова з тим самим осіннім шелестом неспішно злітали з пошерхлих на вітрові вуст.

Прийшов він з тюрми худющий, якийся вовкуватий, днями слова, бувало, не роздобуде, і немов наполоханий, хоч переляк відливай. Злому ворогу, тільки сказав, не зичить побачити те...

Боявся тюрми він, але й не вбоявся. Віддала йому пенсію, сорок один карбованець поштарка мені саме принесла, та й кажу: купи собі одежину.

Поїхав купляти в район і вже не приїхав. Забракло тих грошей, муситьки, йому, то він під полою жинси якісь сховав. Рицдивіст, сказали, і ще два роки дали.

Старій забило подих, і вона сапнула усохлими грудьми, хапонула повітря здивованою рибиною.

Прийшов він з тюрми вже зовсім іншим. Я зразу побачила по очах, очі йому підмінили. І щось у ньому бродило... Тихе таке і тухле...

Старій забракувало знов духу, вона закашлялася сухо і деренчливо – чи то від сирої досвітньої мли, чи із зморщених і мілких легень своїх викашлювали ще учорашню городню пилюгу.

А втрете повернувсь із тюрми вже теперішнім. Напився першого ж вечора, люто напився, в дим... Уламком склини себе по венах, і кричить на мене, заюшений: «Заріжу, що на світ привела!»

Востаннє він повернувся із жінкою і чужою дитиною. Та жінка теж десь он там була... Не злюбив дитину відразу, зав’язував у мішок і бив.

Тікай, просила невістку, світу не тільки в вікні. «Нічого гонку гнати, – дивно якось відказала та, сміючись.

Ще не таким галстуки я в’язала».

Того дня забрав сиy дитину і пішов у ліс. Бив його там, а малий просився:

Татку, я більше не можу, я спати хочу.

Прибив хлопця і загріб у листі.

А тоді зустрів жінку з поїзда. В тої аж очі круглі отого дива.

Ходи по гриби, – каже син.

Дивується все ще невістка.

Пішли.

У дорозі питає її:

Ждатимеш мене п’ятнадцять літ?

Аж приспинилася невістка.

Знову, хавка, у діло вліз?

Сина твого пришив... А ти ша, наволочка, бо й тобі галстук повішу. Марш у село по мої документи, а я до зеленого прокурора, – кивнув на ліс.

Ну, невістка до телефону, приїхало дві машини... Рвали повіддя вівчарки, стелилися по землі, ідучи по сліду. Зняли під вечір його із дерева – гадав, сховається там.

Більше дівки із підмальованими очима не слухали старої, вони лиш підвискували, як їх теребив молодик; на сусідній лаві, поклавши замашний кулак під неголену щоку, циганкуватий дядько голосно захропів – і його тузнули під бік: «Ну, ти, храповик із тріснутого колінвала», ще на сусідній лаві реготали із карапуза років трьох-чотирьох, допитуючись, де він живе: у баби в селі, чи в місті, куди водять в садок і де батьки десятиліттям .уже ждуть квартиру. Карапуз сановно надувся, поміркував поважно і відказав: «У поїзді».

І знов мні коле, знов мні пече, – хилитався вагон і хилиталась стара, як давнє скрипуче дерево. – І я винувата, що звіра у світ пустила.

На мить стара приплющила зморщені і зів’ялі повіки, очі пекли їй, мов хто сипонув гарячого приску, – чи то від безсонних, болісно трудних, бездонних, безмежних ночей, чи від піску, що надуло на картоплищі.

Сусіди казали: не їдь, не ганьбися... Йому й землі на той світ зашкода. А я б йому стілько вділила, стілько, щоб хоч на тій землі себе оправдав.

І вона розводила руками, натомленими і важкими, з твердими, немов залізо, мозолями, із порепаними і скоцюрбленими пальцями, із покоробленими нігтями, під які уїлась навічно земля; стара розводила і показувала руками, скільки б то вона йому уділила.

Чи дадуть ще побачити... От щоб дали костюма поміряти.. Тутово, на плечі, мусить мулятиме, тутово, де родимка, я ту родимку змалечку пам’ятаю, змалечку, ще як мила тебе у балійці.

Жебоніла отак стара всю дорогу, журила своє, клала слово важке до слова, важке, незграбне й сире, як цегла-сирівка, і навіть коли розвиднілось та поїзд пристав до вокзалу, то ще й на пероні хапала сусідок своїх за поли, у вічі благально заглядувала.

А як, дітки, думаєте, вдень чи вночі йото стрілятимуть?

Дівки шарпалися і стидливо втікали боржій від старої, а вона довго стояла під мжичкою, сірою і нудною, жовтою, як довгі роки, у які з далеких країв виглядала сина; вона дивилась їм у слід, мов ті ще мали вернутись, мовити слово до неї і дати раду-пораду. Мжичка сіялася, падала на обличчя, і вона не чула цього, не відверталася і не втиралась, мжичка падала на старий піджак, непомітно збиралась, і вода великими та важкими краплямм збігала з потертого і вигорілого плюшу.

Люди юрмилися на пероні, штовхалися, сміялися, журилися, виглядали і проводжали, несли величезні валізи, і мордатий чоловік з двома череватими сумками штовхонув стару, що стояла якраз між зустрічних людських потоків.

Що рота розкрила? Сільпо нещасне...

Вона стояла у сутолоці серед гомону і вигуків, серед крику носильників і різноголосся транзисторів, тут розмашисто обнімались, припадаючи до рідних грудей з далеких доріг і довгих розлук, тут вибухали червоно осінні букети, тут щастя чуже всміхалося яскраво й раптово, мов спалахи фотобліців.

Вона стояла серед цього велелюддя, їй вже нікуди більше їхати, нікого проводжати і виглядати, і не треба вже від життя нічого – роки за спиною шуміли осіннім старим і похмурив бором; в неї, змученої літами, в якої кожна кістка боліла з роботи й життя, не було ні надій, ні жадань, крім одного-єдиного, може, останнього вже жадання.

От коб його віддали мені поховати... Я уночі б на могилу ходила.

На перон, розсікаючи мжичку, прибували один за одним натомлені поїзди, вітально кричали і перегукувалися.Кричали досвітком невиспані поїзди.

БАМБОР

Він обережно взяв у руки два сірих, м’яких, і пухнастих клубки, що тривожно вовтузилися і безпорадно тикалися сліпими ще мордочками в долоні, в його заношену, заяложену свіжою живицею куфайку; вовченята, мабуть, були голодні, первісний, всесильний інстинкт не давав їм спокою з перших хвилин появи на білий світ, такий незрозумілий ще і неуявний, змушував уже дбати про харч, вічний клопіт, що гнатиме їх тепер крізь усі перипетії вовчої долі, і звірята тоненько скавуліли, марне шукаючи теплого материного живота. «Ото пощастило», – втішався подумки лісник, приємно мружачись: неспокійні клубки лоскотали долоні. Йому вже давно загадував лісничий впіймати двійко вовченят на зимову виставку в лісгоспзаг, та все якось не випадало. Лісник хотів спочатку забрати ще й третє вовченя з лігва, що його дбайливо налаштувала вовчиця під виворотом старої, покладеною осінньою бурею ялини, але воно встигло заповзти за бороду покрученого, густого коріння, і лісник довго штурхав та загрібав гіллякою, аж поки не набридло.

Живи, якщо ти таке... незаплановане, – буркнув урешті.

Лісником Петро працював здавна, відколи скинув армійську гімнастерку, і, звісно, міг би вочевидь дістатися до втікача, але він нишком трохи хитрив перед собою і сам же ховався від своєї хитрості, спокійно, без жалю дивлячись, як заповзає за підірване коріння сотенна премія за вовчу душу. Він би не полінувався вигребти його з торішнього прілого листя, яке пахло горобиною настойкою, ліками і забутою уже осінню, просто йому не загадували третього, а зайвого з лісу людина не повинна брати нічого. До браконьєрів Петро був лихим, не одному потрощив рушницю об стовбур, навіть жінка застерігала, що колись таки знайдуть його уже холодного під виворотом. Він не вважав себе великим законником, просто бридився плем’ям цим зависним, шкідливим: не встрелить зайця, то лишнє пальне по сойці чи дятлові, хоч вони йому потрібні, як тому самому ж дятлові окуляри.

У гурті Петро не вівся відлюдником, але все ж вважався мовчазним, однослівним: так або ні, чого без діла язиком молоти. Єдину, чию терпів він балачку, то дитячу, бо для дитини вона така ж природна, як щебет для птаха.

Розказувала жінка, вчора менша, Оленка, крутилася – крутилася по хаті, чекала – чекала тата з його лісовими гостинцями – він завжди то горіхів приносив, то жменю суниць, пізньої осені – журавлини, великої, як вишня, злегка підмерзлої і від цього солодкувато терпкої – а врешті, почала допитуватися:

Ма, а де тато досі?

Жінка мила дійницю, їй ще треба було попорати теля, що вродилося таке смішне: усе чорне, як вуглина, а ніжки до колін білі, мов взулося в чобітки, і вона відказала, аби відчепитися:

Заладила: тато і тато. Твій тато знайшов собі досі іншу маму, де ж би так барився...

Оленку те насторожило, і вона, щось своє поміркувавши, почала смикати маму за спідницю:

А як знайшов?

Отак і знайшов. Ожениться на іншій.

А весілля буде? – зблиснули вогники в очах малої.

Мабуть, буде,.. – невпевнено знизала плечима мати.

Ура-а! – гукнула Олена і застрибала навколо матері. – Підемо на весілля! Мам, і ти підеш? Ой, ходи, я скажу таткові, він і тебе покличе.

До села від зваленої ялини, де Петро знайшов лігво, було, мабуть, кілометрів із шість, і він, поправивши листя під виворотом, налаштувався в дорогу. Вовченят лісник узяв під полу куфайки, вони ще трохи пововтузились там і затихли, покірні долі, зігріті теплом людського тіла, що хоч і не було таким знайомим, як схудлі в останній час, запалі материні боки, які пахли вітрами і молоком, але все ж то було тепло, вовченята вчували його крізь коротку ще, сіру, лискучу шерсть і довірливо тулилися до людини.

Петро йшов негустим, незвично просторим напровесні осичняком, що неквапно збігав у долину, крізь оголене гілля спадала і розтікалась незаймана синь весняного неба, чистого, як посмішка дитини, котра щойно пробудилась із безпечального сну. Ліс був цієї пори невдивовижу чутливий, такий чутливий, як щойно побілена хата, ще не заселена звичними речами, – навіть тріснута під ногою гілка відгукувалася лунко удалині, і йому було добре чи то від цієї сині, від світлолісся, чи від нехитрої удачі з вовченятами, а, може, просто від гострого запаху сирих осикових бруньок, в яких причаїлися стиснуті до неможливого крихітні липкі листочки, нестримні у прагненні до життя, що тільки чекали своєї пори, щоб за одну теплу, по-справжньому теплу весняну ніч, торжествуюче випурхнути в світ.

Петро йшов неквапно, звично ступаючи м’яко і майже нечутно, і думав, як мало ці дві крихітні грудки життя, безпомічні і змерзлі, двоє звичайних цуценят (бо місяців до чотирьох не кожний відрізнить вовка від собаки) схожі на грізного дорослого звіра, з дужими, налитими невідпорною силою лапами і залізними щелепами, що може осилити навіть чотирьохцентнерного лося. А ще він думав, де ж йому діти цей несподіваний набуток: жінку радикуліт мордує вже другу, весну, вона й так ледве з дітьми вправляється, та ще корова з телям, та порося, а сам він у хаті гість не частий, домашнім постояльцем дражнять... Хай би перелітувати, думав він, за рікою на лісовому кордоні в Гриця – як не як, приятелі давні, та ще й куми, у сільраді Гриць за почесного батька в Оленки записаний. Хай і він постраждає за громаду, діло спільне, під одним лісгоспзагом ходять.

А наступного дня запріг свого Орлика, сивого в крупних яблуках жеребця, і вибоїстою весняною дорогою, весело розбризкуючи голубі від бездонного неба калюжі, подався на кордон.

Гриць довго роздивлявся вовченят, скоса і недовірливо мружачись, мов прицінявся до них, як на ринку, коли за товар запросили не в міру, полоскотав їх за вухами, а врешті мирно згодився:

Хай живуть, не переїдять... У мене й клітки підходящі є. З-під нутрій, чорта з два навіть старому звіру під силу.

Він любив возитися з усякою твариною і звіриною, годував бичків – вони бродили довколишнім лісом на кордоні і влітку, і взимку, вителенькуючи повішеними на шиї дзвониками; в загорожі у нього другий рік вистрибувала косуля, а білка не знайшла собі кращого місця, як влаштуватися під причілком. Підживившись та настрибавшись з дерева на дерево, невдоволено попирхувала вона звідти, коли до хати господаря підходили незнайомі люди.

Отож не тушуйся, а сідай повечеряємо. Як не як, хазяйства прибуло.

За клопотами, що обсідають людину, наче гедзі в косовицю, збігав час. Весною Петро як запрігся, то перевів дух аж тоді, коли розв’язав руки з лісопосадками, згодом на курси запроторили, і випадок з вовченятами призабувся. За літо разів зо два зустрічався з Григорієм, питався про лісових бранців, та й годі. А як повернувся з курсів, захворіла меншенька. Звечора ще торохтіла, вистрибували по хаті – він привіз їй смішний гостинець, справжнісіньку тобі залізницю, і мала катала на ній усі свої ляльки. Плюшевий ведмедик з одним вухом – друге відкусила, як була ще меншою – при цьому ділі служив кондуктором| а заєць, як і водиться, все намагався проїхати «зайцем».

Вранці в дівчини здобрадива перекосило ротика і перестало заплющуватися око, мов вона перекривляла і когось та так і застигла з жаскою гримасою. Петро глянув – і як,хто жару в душу сипнув. Він зібрався уже в лікарню і пішов запрягати Орлика, що за місяць теж скучив за господарем, і тихенько підгігікував у хліві, ледь зачувши господарів голос, але тут несподівано почала опинатися жінка.

Зачекай лишень, мо’, і без лікарів обійдеться.

Петро глянув на дружину, що витирала руки об фартушок, знічено опустивши очі, наче збиралася признатися в якихось скритних, гріховних ділах.

Нам би знаючу людину,..– вела далі жінка. – Я тобі досі не казала нічого, бо на смішки братимеш. Хтось давно нам пакості робить, всяке стерво і кості у двір підкидає. Бамбор якийсь...

Наче б то ми з тобою одну школу кінчали, – обережно поспитав, глипнувши на жінку, Петро. – Відколи це ти в дурниці повірила?

Увечері Петро сидів край Оленчиного ліжка і стиха, мов таємницю, розказував, як сьогодні на лісосіці, поки він обміряв зрізані дерева, у його сумці робила ревізію білка. Руда злодійка тихцем забрала сало, і він ще довго зачудовано крутив сумку в руках, шукаючи і не знаходячи дірки, аж поки високо над головою не почув її цокотіння: виглядаючи з-за смолистого стовбура,'вона аж трясласяг під сміху на гілці.

Добрий вечір! – через поріг, переставивши спочатку одну ногу, товсту, як тумба, потім другу, повільно перелазив недалекий сусід, старий Пшотка.

Добрий,.. – неохоче відказав Петро, холодно ковнумши поглядом по огрядній, тлустій, як в опасистої жінки, постаті гостя. Обвислі товсті щоки його без переводу спадали салистою шиєю і підборіддям, якось, здавилося Петру, гидливо розтікалися рідким тістом, і він аж розсердився на себе: ну чого бридитися старою людиною, та й ще за те, в чому вона сама не винна. Дід Пшотка знаний був колись на кутку своїм знахарським ремеслом, непомітно призабутим, хіба тільки лишалися ще згадки в сільських побрехеньках і небилицях.

Жінка стала розводитися перед гостем про напасті, які чинить невідома ворожба, і Петро, аби при чужих людях не знімати рейваху (не виженеш же старого чоловіка з хати), вийшов відразу у другу кімнату. Він чув тепер тільки бурмотіння діда та ще як дзеленчала ложка у склянці – щось нею колотили. Петро намагався не слухати, та його несамохіть забирала цікавість, що ж нашолотає старий пройда. «Помагаєш ти, вода явлена, очищаєш, ти, вода живлюща, і луки, і береги, і середину... Очищаєш ти, вода явлена, народженого від прозору: надуманого, погаданого, встрічного, водяного, вітряного, парубоцького, дівоцького. Подіте, уроки, на сороки, на луки, на очерета, на болота, на моря...».

За день-два як рукою зніме, – сказав наприкінці старий, коли жінка зашелестіла газетами, лаштуючи йому гостинця.

Зняло, – сказав уранці Петро, глянувши на малу з перекошеним так само личком, тоді на жінку, і відвернувся. – Три кілограми сала зняло і півлітру…

Жінка спочатку ображено гикнула, а тоді заголосила, що йому, іроду нещасному, шкода заради дитини шматок смердючого, прогірклого сала, і що ж не вона ті кості собі під поріг носила. Петро, не слухаючи молитви, вдягнув дитину і повіз у район. За тижнів три малу виписали здоровою. А щоб відбити у жінки віру у шептання, на ніч кілька разів на подвір’ї поставив петлі. Приблудних собак, що приносили кості, він, правда, не впіймав, але одного разу, видно, в петлю якась попадалася: біля розірваного дроту лишився жмуток сірої, грубої, як у вівчарки чи вовка, шерсті. «Вовк не вовк, – похитав головою, роздивляючись, – а від якогось нехлюя порядний цуцик драпонув».

Він показав той жмут шерсті жінці, і вона, присоромлена, про бамборів більше не заїкалася, а він, як справжній переможець, великодушно не став нагадувати їй про це.

Але що в окрузі вовки таки водяться – раніше траплялися лише прохідні, що йшли їх краями, очевидно, з Біловезької Пущі, – він незабаром знову упевнився. Вже поночі, вертаючись якось із розсадника, Петро помітив, як з лівого боку поміж кущами ліщинника зблиснув зеленкуватий вогник. «Світлячок», – спочатку промайнула байдужа думка. Лісом він не боявся ходити в будь-яку пору, тим більше такої теплої літньої ночі. З видолин наповзала нічна бадьориста прохолода, легшим ставало наморене за день тіло, легше, наче молодіючи, ступали убитою стежиною ноги. Незабаром з кущів знову блиснула пара зелених вогників, вони загорілися і згасли, мов привіталися: у попутники йому набивався якийсь звір. Лис– лякливий, не тої вдачі, щоб затівати гру з людиною, і думка про вовка неприємно кольнула в спину холодними, як крига, голками. Петро, як часто, був без рушниці – зайвий тільки вантаж у його тривалих мандрівках лісом, а з браконьєром, навіть злісним, Петро звик мати діло без зброї. Пара зелених вогників то з’являлася, то зникала, немов дражнилася, і він полегшено перевів подих, лише коли вийшов з лісу на поле, що запаморочливо пахло квітучим люпином.

А вранці до нього зайшов сусід, вайлуватий і неповороткий Ваврищуків Степан, що пас у колгоспі череду.

Чоловік він добродушний і до нього прихильно ставилися на кутку всі, окрім тих, чиї городи край вигону – вони вічно були підпасені.

Плати мені за бичка, – замість вітання сказак Степан ще з порога таким тоном, мов вони давно уже про все домовились і тепер залишилося тільки порахувати гроші.

Якого в дідька бичка? – від здивування в Петра аж заворушилися вуха.

Та от, розумієш, минулої ночі твої вовки мого бичка роздерли. А мене бригадир матюками зранку обклав, та ще й вирахує в кінці місяця.

Правильно зробить. Хочеш спати на роботі і платню брати, – засміявся Петро. «Таки справді не казна-що привиділося вчора у лісі», – подумалося йому.

Ні, ту з тебе треба вирахувати, – сердився сусід. – Бички – по моїй лінії, вовки – по твоїй. Тобі і відпустку більшу дають, що лісовим повітрям дихаєш...

Погомонівши і поспівчувавши невезучому сусідові, Петро запряг коня і поїхав на ділянку. Орлик, вгинаючи голову мов тішився своєю молодістю і силою, тягнув прудко, і тільки пісок сичав за колесами. «Раз уже до того дійшло,—думав Петро,—доведеться зібрати мисливців і відстрелити сіроманця».

Наступного досвітка, виганяючи щойно подоєних, ще млявих з ночі корівк, жінки уже обмінювалися свіжою новиною: у Ваврищука знову пропав бичок. Щоправда, цього разу із скаргою Степан не приходив. Як воно усе трапилося, Петро почув від дівчат, які пололи на розсаднику.

Після випадку з вовком Степан пішов на ніч наглядати за бичками з своєю старою, тріснутою на прикладі і перев’язаною мідним дротом, рушницею. Звечора він сторожко вдивлявся в синювату темінь, боячись прогавити злого напасника, але його підвищена бойова готовність була марною: з пасовиська чулося лише мирне ремигання тварин, та зрідка тихо позвякували ланцюги, якими припинали бичків. Зорі поховалися, було тепло і сиро, сінокоси, що починалися відразу за пасовиськом, так пахли прив’яленими травами, що аж лоскотало в носі. «Припарює, мабугь, на дощ», – подумав Степан, зручніше змощуючись під копичкою ситняку, вкошеного кимось край вигону У видолинках почали зароджуватися тумани, і повільною білою повінню розливалися пасовищем. Степан потихеньку став покльовувати носом, під досвіток зовсім заснув, але він добре почув, як до нього хтось підкрадається «Вовк!» – промайнуло лихе, і він з широко розплющеними від жаху очима пальнув навмання, навіть не схопитись на ноги.

«Вовк», здивовано векнувши і забряжчавши ланцюгом, глухо гепнувся додолу, а коли згодом, прийшовши до тями, Степан зважився підійти ближче, то побачив свого ж чорно-рябого річняка, що так необачно зірвався з прив’язі.

Смішки і пересмішки з Ваврищука прожили ще. кілька днів, а там і затихли. І тільки вже на початку зими при першій понові, у Петра трапилася нагода згадати літні історії з вовком.

Звечора взявся морозець, тихий, але шпаркий, і калюжі під ногами дітлашні, що вертала із школи, задзвеніли тоненькими скалками першої криги, збуджуючи і звеселяючи давно очікуваною зимовою втіхою. Вночі на оголені гілки дерев, на неопалі упору жмутки шарудкого причерствілого листя, випав сніг, м’який і тендітний, мов зима своїм приходом не хотіла нікого розбудити і потривожити. Досвітком, ледь виглянувши з веранди, Петро аж прижмурився від несподіваного сяйва снігів, яких ше не встигли зачовгати люди, розписати ієрогліфами своїх лапок птахи та поцяткувати чорні пластівці сажі від густого диму з високих димарів. Петро вийшов укинути понаручного сіна Орликові й корові. Він ішов по свіжому снігу обережно, скрадаючись, шукаючи і не зразу знаходячи, де б поставити ногу на цій незайманій білині, і вже на півдорозі до хліва несподівано помітив незвичні у селі сліди: чотири вм'ятини від подушок пальців, сліди схожі і не схожі на собачі, крупніші і більш видовжені, очевидно звіра з куди пружнішою силою. «Вовчі» – похолонув він і мимоволі кинув оком на хлів. Але лапаті сліди вели до хліва, а завертали до хати. Петро, бокуючи, пішом понад слідом, силкуючись здогадатись, що ж привело нічного гостя на його обійстя – у село вовки не заходили уже кілька десятиліть. Сліди, чіткі і виразні, мов відпечатані навмисне якоюсь химерною печаткою на свіжому пухнастому снігові, завертали за ріг будинку, біля комірчини звір постояв, потупцювався і риссю, бо задні ноги точно показали слід у слід переднім, подався через сад і картоплище до лісу. Петро уважно роззирнувся і тільки тоді помітив під комірчиною щось червонувате – на закривавленому снігу лежав шмат козячої лапи.

Петро, спантеличено зсунувши, шапку на лоба, довго стояв над несподіваною знахідкою, прикидав і сяк, і так, аж поки прийшла в голову проста і ясна відгадка: знайшовши весною вовченят, він приніс їх не в хату, аби не дражнити дітлашню, – мало яка пошесть може йти серед дикого звіра, – а сховав у комірчину. Вовчиця, мабуть, вивела його слідом і весь цей час, гнана тугою непереборного материнського інстинкту, приносила вовченятам якусь поживу, лякаючи Петрову жінку витівками ворожбитів.

Наступного дня Петра викликали в лісгоспзаг. День видався нікудишній: за лісовивезенння заробив прочухана – сльозлива цьогорічна осінь влаштувала репетицію потопу, і техніка рвала собі кишки кільканадцять разів на добу, на додачу запізнився на останній автобус і тепер від зупинки мусив лісом пішакувати до села. Вій ішов обсадженою ялинами греблею, сердито повискував під підошвами мерзлий сніг, і думав, що хрін із ним, з тим начальством, хай собі воно лає, а ялини то он ростуть – він посадив їх ще за першого року свого лісникування. «Життя,– думав він,—місяці і дні треба вкладати в якесь путнє діло, щоб воно росло і втішало людську душу, як ці ялини, що он шугонули в морозяне, дзвінке, аж страшно, щоб не покололось, високе нічне небо». Десь він читав, що в молодості ми дуже багаті життям і охоче всім роздаємо у борг свої скарби, але коли під старість йдемо збирати борги– ніхто не віддає. «А лісові позичати можна, – всміхнувся до себе, – за ним не пропадає».

Зелені вогники засвітились справа в гущавині вичікуюче спокійно, мов їм і потрібно було засвітитися при появі першого перехожого. «Цього тільки сьогодні бракувало», – невдоволено подумав Петро. Він вирішив не подавати знаку, а якось відбити в звіра охоту дражнитися. Він і далі ішов навмисно впевнено, твердо наступаючи на п’яти, і сніг під каблуками повискував ще жалібніше.

Вогники ще довго пливли гущавиною обабіч ялинової алеї, світились цікавістю і настороженістю, спалахували і згасали, аж поки не зникли в якийсь момент самі по собі. «Мабуть, узяв таки змором». – подумав Петро. Вовки рідко зважаться першими напасти на людину, він їх звичай вивчив давно, ще як служив на Півночі. Не раз у своїх тривалих мандрах йому спадало на думку, що вовки могли бути давніми нашими супутниками, ше древніх людей: ідучи вовчими слідами, людина сподівалася швидше підшукати здобич, яку сама не в силі виявити, почути чи побачити – вовк же уловлює запах навіть за півтора кілометра. З тваринної цікавості вовча зграя собі бралася вивчати повадки людей, довгими зимовими ночами кружляла в безпроглядній пітьмі навколо загадково-мерехтливого багаття людини, жадібно втягуючи вологими ніздрями щемливо лоскітливий, притягальний запах свіжого м’яса. Але вже, напевне, вовки запам’ятовували, шо на тому місці, де людина заполювала оленя, завжди знайдуться рештки туші, там чекає дармовий кривавий банкет, і зграя подовгу йшла витоптаними первісною людиною, щ малопомітними стежками.

Петро ще раз роззирнувся по боках, у гущавину, яка від розлитого по засніжених верхів’ях ялин місячного сяйва здавалася ще густішою і ворожішою, і полегшено перевів дух. Але коли глянув уперед, вздовж вузького коридора ялинової алеї, то мимоволі приспинився: піднявши голову, наче внюхуючись у морозяне, іскристе від снігової потерухи повітря, вовк сидів попереду кроків за п’ятдесят, прямо серед машинної колії, що ледве виднілася на снігу. Колись Петру доводилося стрічатися із цим звіром різного настрою й наміру: злобним, з оскаленими зубами і загрозливо піднятим важким хвостом, з шерстю, настовбурченою на загривку; такий звір ладен був кинутися в першу-ліпшу хвилю, рвати і шматувати все міцними кігтями і зубами. Бачив і вовка, що огризався, з відтягнутими кутками хижого рота, з якого виривалося грудне ричання, доводилось бачити і звіра нажаханого, з притисненими вухами і хвостом, який злякано і принизливо задкував.

Звір, що сидів на дорозі, не скидався на жодного із цих, він дивився швидше запитально і вичікуюче, мов хотів і не міг щось сказати людині. Тікати, звісно, безглуздо, ніч цієї пори на дереві не пересидиш, і Петро намірився йти просто дорогою, бо впевненості і погляду людини звір не витримає і збочить. Але враз з-під ялин виплигнув на дорогу ще один вовк, трохи менший, очевидячки, з молодого виводка, проте вже зміцнілий, плигнув знехотя, плавно вигинаючи спину, мовби не чуючи усієї своєї нагуляної на привіллі зрілої сили.

«Ба, – звів брови Петро, і здогад нагнав йому холоду в спину, – а чи не цього лісового пірата вигрібав він весною з прілого листя, з-під вивороту, і таки не вигріб на свою голову?»

Він обережно звернув з алеї у гущавину і став продиратися лісовим підростком, не випускаючи з виду обох, непрошених попутників і надивляючись, щоб на всяк випадок мати поблизу товсте дерево. Вовчиця, ображено, крутнувши головою і м’яко ступаючи пухким снігом, рушила слідом, а за нею слухняно встав і молодий вовк. Підібравши сукувату замашну гілляку, Петро ішов , глибоко провалюючись у сніг на невидимих ямах, крізь поросль молодої густої крушини, що рвала на ньому одяг і боляче дряпала обличчя. А коли вибрався на вузьку стежку, що вилася поміж корчами, обидва вовки вже спокійно сиділи попереду.

Петро знову пірнув у гущавину і, важко дихаючи та пересмикуючи плечима під мокрою від поту сорочкою, почалапав снігами. Цього разу вовчиця не одразу рушила за ним, довго і докірливо дивилася вслід своїми жовтими, широко розставленими, злегка розкосими очима, а тоді, припавши до землі, завила.

Звіриний голос, несподівано тонкий для старої широкогрудої вовчиці, знімався над синіми від місячного сяйва снігами, над мовчазним нічним лісом, жахаючи принишклого десь під кущем зайця чи і без того полохливу косулю; цей голос не нагадував чуте колись на Півночі виття, коли зграя оповіщала далеких і близьких сусідів про зайняту нею територію, ані ситу пісню вдоволеного звіра над рештками розтерзаного лося серед скривавлених снігів, навіть моторошне виття собак, що зачують у селі мерця; якась древня, щемка материнська туга і розлука звучали в цьому витті, що стискали груди і холодили серце. Молодий вовк, за якусь хвилю, мов тактовно виждав момент, і собі зняв у небо продовгувату морду і, несміливо пробуючись у силі, став підвивати. Неясний здогад ворухнувся в Петра. «Чорт з вами, не мучте мене і себе, – зі злістю подумав він, мало не перечепившись через гілляку, що ледве виднілася із глибокого снігу, – віддам я двох ваших, тільки відчепіться, дайте спокій душі». І хоч як не хотілося – до сільських полів уже рукою подати – він круто завернув праворуч, до лісового кордону.