Текст книги "Покруч"

Автор книги: Иван Корсак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 11 страниц)

Я не прийшов твоє смердюче сало їсти, – сердито випалив і недбало докинув, дивлячись у знічені очі хазяїна. – Не віддаси дочки, – в порошок зітру, на макуху, на потереху...

І несподівано з усієї сили вдарив кулаком по столу так, що високо підскочили склянки і жалібно дзеленчали ще навіть тоді, як він вихором вилетів з хати..

Бити невістку син почав на третій день після весілля, бив роками, але жодного разу на ній люди не побачили навіть найменшого синця. Чого воно так, Ганна дізналася тільки через багато часу, коли одного разу вбігла, рятуючись, до них невістка і відразу ж упала, хапливо і жадібно ловлячи повітря широко розкритим ротом.

Що ж вони, недолюдки, з тобою зробили! – кинулася Ганна до неї.

У груди ногами бив... Через подушку, щоб знаку не було, – крізь сухий, упівсили, якийсь немічний кашель відказала невістка.

Коли син лінувався хатою колотити, концерти для всього кутка влаштовував старий, його привозили п’яного і вивалювали з воза, здавалося, напівживого, але він швидко оклигував, бодай настільки, щоб ганяти жінку навколо хати. А як це йому набридало, брав рушницю, бабахкав у чорне глухе небо, і кричав:

Я Предсідатель!

Одного дня невістка пропала з дому. ЇЇ шукали та ніхто не знав, де вона могла дітись. Думали вже втопилася, але потім люди переказували, що бачили її в районі на вокзалі. Призналася комусь із знайомих, що втекла з дому, назавжди втекла: весела була така і все не вірила, що вона не в свекровій хаті. Син і собі подався тоді під три вітри і за всі роки навіть два слова не черкнув батькові й матері, тільки й того, що фотографію його Предсідатель випадком зустрів у міліції. Зоставшись з жінкою в хаті, що враз наче побільшала і стала гоготіти порожньою бочкою. Предсідатель не відзивався місяцями. Тільки однієї неділі, ще лежачи в ліжку, буркнув на жінку:

Чом порати не встаєш?

Предсідатель недбало штовхнув жінчину руку, і та рука, холодна і заклякла, раптом спружинила, мов гумова, а він, відчуваючи, як з мимовільного жаху його починає крутити і перекошувати правець, зібрався нараз з останніми силами і, як з крижаної води, вихопився з постелі від мертвої жінки.

Так остався він один у порожній хаті, що притулилася край села, мов вагалася приставати їй до гурту сільських хат чи не приставати, – і тепер уже зовсім не мав до кого відізватися.

Досі дивуюся, як його люди терпіли, – перекладаючи з руки в руку вузлик, який вона принесла на чоловікову могилу, сказала Настя і зібралася іти. – Пам’ятаєш, як його знімали?

Чому ж не пам’ятала, добре вклімився Ганні той день. Головування Предсідателя обірвалося ранньою весною, раптово і нагло, несподівано для нього самого і для всенького села. Якось уранці він збирався їхати в район і вже заведена машина бурчала під конторою, як прибіг Яшка Теребейчиків, що підвозив корми на фермі, і, мнучи засмальцьованого картуза, став просити машину завезти жінку в пологовий будинок.

Весь транспорт по роботах розписаний, і я зривати його через тебе не стану. Хочеш – садови жінку наверх, – показав Предсідатель рукою на кузов вантажної машини, якою він збирався їхати і, ховаючись від занудливої мжички, докинув:—Ні чорта не роблять, тільки дітей плодити ласі.

Яшка якось довіз у лікарню жінку, то притримуючи її, що вже корчилася у передродових потугах, то прикриваючи хусткою-накидухою від дощу і вітру, якими проймало наскрізь на машині душу, а то, відбиваючись од двох порожніх бочок від мастил, що качалися по кузові, немилосердно гриміли і загрожували йому з жінкою попереламувати ноги.

Увечері жінка народила дочку, а наступного дня їй погіршало, під обід вона вже не пам’яталася, і з області спеціальним літаком прилетіли консультанти. В маренні, метаючись і нерозбірливо говорячи сама з собою, вона пролежала три дні і померла, не приходячн до пам’яті.

Ще через день на колгоспних зборах знімали ІІредсідателя. Він сидів не в президії, на звичному місці, яке хтось інший досі не наважувався зайняти, а вже в залі, і тільки здивовано крутив головою, час від часу приказуючи до себе: «За що?».

Представник з району, немолодий сутулий чоловік, який вів збори врівноважено і буденно, раптом не стримався і мало не верескнув:

Та поясніть же, люди, за що, бо я вже не маю душі йому говорити...

З того дня усі ці роки, десятою дорогою Предсідатель обходив колгосп, стидаючись працювати у полі чи на фермі, здебільшого ж перебивався сезонними заробітками. І тільки недавно, минулої осені, сталася у нього притичина з колгоспом і селом.

Під обід приїхали до нього додому обоє голоби – колгоспний і сільський, довго стукали в сінешні двері, аж поки вони не відчинилися і з них виглянула заспана, розкошлана голова Предсідателя, що хрипло пробасила:

Ну, чого?

Гості, як зговорившись, засміялися. '

Предсідатель, гмикнувши, невдоволено переступив поріг.

Делікатне до вас діло маємо, – почав здалеку голова сільради. – Тут така гарна околиця, отож по генплану села маємо будувати спортивний комплекс, зали там всілякі, плавальний басейн...

Предсідатель нерозуміюче глипнув спочатку на того, хто говорив, потім на його товариша, а тоді відвернувся. Якийсь час, коли зняли з голови, його ще пробували совістити, і він навчився відтоді не відсварюватися, тільки відвертатись.

Вашу хату доведеться знести. Хочете – сплатимо за неї і дамо хорошу колгоспну квартиру, а хочете нову поможемо збудувати. Тільки нинішню зносити конче.

Шкіра на лобі в Предсідателя якось кумедно зворушилася, мов там, десь глибше під нею, ще тільки почали просипатися і ворушитися думки.

Отак би й зразу, а то лапшу на вуха вішають.

Ми по-людськи домовитись хочемо.

Все до людей підлизуєтесь, демократію розводите, – не слухав Предсідатель, і товсті губи його великого рота враз роз’їхалися в багатозначній усмішці, яка, проте, відразу ж згасла. – Нікуди я звідси не піду. Не діждетесь.

При чому тут підлизування, люди самі заробила собі. І за свій труд мають право порядно жити.

Будуйте, будуйте. Я картинної галереї і плавального басейна, як ви, не затівав, але в мене робили всі і боялися, бо я село отак у руках тримав, – Предсідатель підніс мало не до обличчя голові сільради свій великий і важкий, як шляга, кулак, і від того, що пальці були стиснуті з усієї моці, злегка покручене, посивіле волосся на руці розправилось і стирчало вусібіч шпичками.

Марна наша мова, – виділяючи кожне слово, протяжно, але категорично, як остаточний діагноз, проказав голова колгоспу, який досі відмовчувався, і витяг з кишені ключика від машини. – Викопні, доісторичні диктаторські замашки і небажання думати. З ним треба говорити інакше.

Розумаки знайшлися, вигадують невідь-що, – немов прорвалася якась загата у душі Предсідателя, і тепер він навіть не силувався себе зупинити. – Носитесь з технічним прогресом коло корови – бика їй треба, а не той ваш прогрес. Ви ще вернетесь до сідниці по розум і перепросите таких, як я.

Не перепрошуватимемо, бо ви ніколи не були з людьми, і чим далі, тим далі вас відносило, – голова колгоспу відчинив дверцята газика.

Це по-перше. А, по-друге: якщо до квітня ви не прислухаєтесь до нашої пропозиції, тоді знесемо примусово, на законній підставі. Все.

Вуркнув газик і рвучко, аж присівши напочатку, рушив з місця, розганяючись асфальтовою стрічкою, і ще довго дивився йому вслід скляним поглядом Предсідатель…

Ганна як могла прибрала від снігу могилу, витерла хустиною на дерев’яній піраміді скло, під яким помістили синову фотографію – від сирості вона краями затекла, – треба буде замінити на керамічну.

А ти кажеш: у Предсідателя душа, – знову озвалася Настя, мов увесь цей час Ганна її в чомусь переконувала.

Насте, – не витримала, нарешті, Ганна, і обережно закрила дверцята металевої огорожки. Вона збиралася уже додому. – Чи ми сюди переговорювати когось прийшли?

А так, так, людино добра, то я сьогодні розбалакалась, як сорока, – закивала головою Настя, і Ганна подумала, що на неї розсердитися важко.

Вертаючи до кладовищенських воріт, жінки припинилися коло могили Настиного чоловіка Юхима, що пропав із горілки, відмучивши, відмордувавши жічку, і за яким, на подив села, щиро побивалася Настя.

Може хто сміятиметься з мене, – якось соромлячись, розв’язувала вона вузлика. – Але раз йому та проклятуща горілка була солодка, то й ношу сюди час від часу четвертинку і щось із їжі.

Постоявши і помовчавши на Юхимовій могилі, жінки ще походили кладовищем, за неписаним звичаєм відвідали своїх односельців, що упокоїлися в останні місяці і тижні, а тоді з душею, що немов від кладовищенських снігів стала світлішою, чужою усьому буденному і суєтному, очищеною від лукавого і марнослівного, подалися додому. Настя хилиталася попереду, незграбно закидаючи криву ногу і викреслюючи нею дуги на пухкому снігу, а Ганна

з якимось опущеним серцем плелася за нею. Вже на краю села, порівнявшись з Предсідателевою хатою, вгрузлою в землю одним вуглом, мов її спочатку щось хитнуло добряче та так і залишило кривобокою, Настя раптом зупинилася, здивовано підняла голову, а тоді стала повертати її так, мов чогось прислухаючись. Ганна і собі приспинилась та стала слухати – від Предсідателової хати долинав якийсь спів, правда, невиразний, слів не розібрати, одне завивання, але все ж то хтось співав.

Чуєш? – блиснула враз ожившими, помолоділими очима Настя. – То на слово до сусіда роками не здобудеться, а то розспівався, як тетеря на токовищі. Е, вже давай подивимось...

Чикиндуючи по зораному з осені, невирівняному полю, вона стала забігати до предсідателевих вікон з боку сіней, Настя перевалювалася на бігу, як вгодована качка, і Ганні стало аж смішно від того, що звичайна цікавість може отак заставити людину забути свій гандж.

«О, боже, – жахнулася водночас Ганна. – Та ж я над калікою і каліцтвом сміюся». А Настя тим часом скоса зазирала крізь намерзлі, злегка розмальовані дивовижними папоротями-ласівцями шибки, і коли їй удалося щось там визирнути, замахала руками, кличучи до себе. Чудакувата вона все-таки жінка, чисто як мала дитина, незле подумала Ганна, і не думаючи підходити. Але Настя продовжувала розмахувати руками і показувати щось, як німа, на мигах.

Ганну збивав з пантелику тільки непідробний переляк, яким взялося Настине лице, і вона, повагавшись і лаючи сама себе (от, щоб таки вискочив Предсідатель, та обабурив доброю полінякою), стала скрадатися і собі полем до хати.

Диви-диви, – тикала пальцем з огрубілим нігтем, що почорнів від роботи, збуджена Настя. – То ж твоя банка з медом он на столі, а он пляшка моя, копчене сало, що Юхимові сьогодні носила...

Ганна справді упізнала на столі свою баночку з-під сливового повидла, і їй стало не по собі, з жаскою, хворобливою цікавістю вона дивилася і не могла рідірвати очей під Предсідателя, що сидів за столом, зіперши на руку важкувату голову з неголеним, вкритим сивою щетиною, лицем, зі спадаючим додолу, давно не митим волоссям.

І коли ж він устиг, ірод проклятий, – аж заїкалася з подиву та злості Настя. – Чудо якесь та й годі, людкове.

Напівзаплющивши очі і в такт повільно хитаючись, Предсідатель знову затягнув у хмільному напівзабутті:

За туманом нічого не видно...

Ганна колись вже чула, як співав він цю пісню, тільки давно співав, дуже давно. Миколка ще був у колисці, кіром якраз захворів, а тут і мати злягла. Пізно ввечері матері погіршало, треба було її в лікарню невідкладно везти, в малого теж висипка та гарячка не спадали. Ганна сама не своя металася між постіллю матері та синовою колискою. а чоловіка все не було – він возив тоді легковиком Предсідателя, як і досі возить голів. Десь коло другої ночі не витримала, збудила сусідку і попросила побути біля свого лазарету, а сама побігла селом чоловіка шукати. І знайшла таки, бригадирова хата ще здалеку світилася як клуб, а з вікон виривалася гвалтована у кілька п'яних голосів пісня:

...Тільки видно дуба зеленого.

Легковушка стояла під бригадировою хатою, і як відкрила дверцята, то хотіла вже хоч на чоловікові серце зігнати, але передумала, бо навіть у пітьмі побачила, що він сам аж зелений від люті.

Я просився... – упівголоса відказав чоловік, мов боявся, що там, у хаті, можуть почути. – Хворими, сказав, хай лікарі займаються, їм за те гроші платять, а я на службі в нього – як треба, то й до ранку ждатиму.

У нешироку щілину між рамою вікна і ласівцями Ганна ще раз глянула на баночку меду, нарізане уже на шматки сало та почату пляшчину, і торкнула Настину руку:

Ходімо вже, що тут скажеш...

І вони пішли на дорогу уже не полем, скрадаючись, а непрочищеною, як біля нежилого дому, вуличкою – Настя першою, припадаючи на свою криву ногу, а за нею Ганна, згадуючи недавно почуту біля сільського магазину мову. Хтось, видно, спитав у Предсідателя, як же йому тепер живеться. І той, п'яненький, відповів з колишнім, забутим уже в селі гонором, притискуючи як і в давні, золоті його часи, кожне слово:

Я ще ніколи, братцю, так не жив. Навіть як був предсідателем.

А ще згадала Ганна сільський поговір, що на кладовищі останнім часом почало лякати. Розказували люди, і чули це вони на свої вуха, як в дні похорону, уже після заходу сонця, у бік могилок не то гуло, не то співало, завиваючи протяжно і моторошно, мов у димоході заметільної ночі. «А, мало що люди наплещугь», – подумала зрештою Ганна, ідучи непрочищеною вуличкою і стараючись попадати у сліди кривої Насті.

НЕ ЗА ПРАВИЛАМИ

Душа у Федора Галагути була зараз м'яка, мов змащені свіжою ваксою його завше охайні, з франтуватим блиском, дістані у завмага за могорич черевики: жінка вже тиждень на сесії в технікумі, і він почувався тепер як вистояний за зиму їхній бичок-річнячок, що негадано з хлівної неволі потрапив на весняне, запаморочливо свіже й п’янке повітря, і тому ошаліло роздував ніздрі, не в силі збороти нестримне бажання з вибриком погасати подвір’ям, високо підстрибуючи від повноти життя і хвицяючись. Його душа домлівала від однієї думки про завтрашню рибалку, на яку вже накласти вето жінка безсила, від передчуття поважної розмови у теплій компанії, таки досить теплій, підігрітій не одним келишком, а ще від передчуття шашликів, що стиха шкварчатимуть на нешпаркому багатті, сердито пострілюючи вусібіч крапельками гарячого жиру, смаку підпеченої, із звабливим запахом цибулі та ніжного, вимоченого у легкому вині м'яса – душа його домлівала, танув язик і сам він немов танув і плавився.

І ще одне його теплило, гріло зсередини, аж млость бралася в нігті – на кухні бряжчала тарілками невеличка, кругленька, мов пампушечка підрум’янена, сусідка Оля, на яку не раз уже накидав нишком жадібним і хижим оком, і яка проти його жінки, худої, з витягнутим конячим обличчям і усієї якоїсь твердої, наче скрипуче залізне ліжко, по раз будила в ньому спокусливі і масні, аж липучі, думки. Він попросив сьогодні сусідку трохи прибрати, бо гора посуду на кухні росла навіть швидше, аніж, борги і їхнього господарства, які він, колгоспний рахівник, помагав рахувати; Оля віднікувалась перш і сміялась, питалася, чи не вельми ревнива його Ліда, але віднікувалась не так вже настирно, смішки в її розкосих, дещо азіатського покрою, очах були без образи, видалися йому дражливими і підохочуючими, тож Федір ще плаксивіше розказував, які крокодили завелися у його хаті, пообіцяв виписати кришок для консервування з колгоспної комори – сусідка поманіжилася, поманіжилась, а врешті згодилася.

А де ж посуд чистий дівати? – виглянула з кухні Оля, стрельнувши своїми азіатськими очима, і в Федора, змерзле ураз серце підступно йокнуло, вцілене тим сгрілом.

«Іч, куріпочка моя ти рябенька», – подумав він і облизався з прицмоком.

Ціп-ціп-ціп, – замість відповіді засокорів Федір тоненьким і лагідним голосом, мов зібрався сипнути пшона, і, схопивши сусідку за руку, потягнув через поріг до себе.

Е-е, Федоре, ми так не домовлялися. – пружно огиналася сусідка і вислизала, як змащена салом.

Ціп-ціп-ціп, – сказав Федір, не випускаючи зап’ястя сусідки, що марне пручалася; він спробував обняти її другою рукою за талію, Оля жалібно пискнула, пискнула так, що його серце й дорешті змерзло, і вони пустилися борюкатися кімнатою як молоді скуйовджені коти навесні, мимохіть танцюючи і пританцьовуючи; душа Федора і без того м’яка, ставала як теплий, розпарений, ладний от-от потекти віск, зате тіло ураз стужавіло й дзвеніло, мов напомпований на совість твердошкірий футбольний м'яч.

І тут негадано й нагло задзеленчав вхідний дзвінок, спочатку коротко, а потім безперервно, знущально і безсовісно настирно.

Федір аж засичав, як проштрикнутий ненароком той же м’ячик, випускаючи дух, він враз обм’як і понуро потелепав відчиняти передбачливо раніше замкнені двері.

На порозі стояв його син, п’ятикласник Костик, блідий і хирлявий, як мати, тільки щедро, мов би краще було розпізнавати, позначений ластовинням.

Чого тобі? – буркнув Федір у ледве прочинені двері, аби малий не шаснув часом у щілину – йому ще сина тут бракувало.

Їсти... – заскімлив, скривившись, Костик.

Ось карбованець. Поїж у шкільному буфеті, бо ж матері нема вдома.

Як нема? – насторожено перехилив голову хлопець. – А он ходить подвір'ям, ключа шукає.

Федора аж пересмикнуло, спітніла спина під сорочкою враз схолола і взялася гусячою шкірою, він зам’явся, було, нерішуче переступаючи з ноги на ногу, врешті ніяково поліз до кишені.

На тобі п'ять карбованців, тільки скажеш, що мене немає вдома.

Син зверхньо глипнув на зіжмаканий папірець і від цікавості у нього на обличчі аж ластовиння заворушилося.

Батько розуміюче кивнув і знову поліз у кишеню.

На десятку.

На цей раз Костик задумався, щурячи хитро око, думки швидко перебігали у його голові і від них на виду тільки тіні змигували.

Ковзани з черевиками, теє... п’ятнадцять.

Батько знову поліз у кишеню штанів, потім у другу, тоді лапнув на грудях піджак і, як назло, не знаходив нічого, аж поки згадав свою найхитрішу сховку – пришиту самим від жінки потай біля паска кишеньку – і вийняв звідти останню троячку.

Син невблаганно і мовчки крутнув головою.

«У-у, нечестивець», – подумки простогнав у безвихідь загнаний Федір, поїдаючи сина ненависними очима; в той же час він трохи лукавив сам перед собою, бо у душі хвалив синову хватку, безжальну, чіпку і настирну, бо хоч і мале ще, а диви, свого не випустить: мала пташка, та кігті гострі.

Федір, люто блискаючи очима, взявся гарячково вивертати кишені, показуючи, що нема в нього більше, нема, але Костик, підсміхаючись куточком рота, лиш крутив головою.

На ще ось десятку, – зашелестів з-за спини шепіт сусідки, що застібала хапливо гудзики і поправляла зачіску.

Костик вихопив гроші з батькових рук і погнав собі геть, підстрибуючи на бігу і, мов кінь, ігігікаючи.

Ма-а-мо! – почувся з-за рогу його втішений голос. – Нема батька вдома, і ключа забрав.

З того часу у Федора з сином почалися нові стосунки. Досі вчився Костик незгірш, хоч і ненавидів свою науку зеленою зненавистю, але як тільки в щоденнику вигулькне трійка, його чекала незмінна і досить таки навариста березова каша. Тепер же, як тільки батько починав виборсувати із штанів шкіряного паска, хлопець знайомо всміхався куточком рота.

Спробуй, матері все розкажу.

Першого разу Федір отетерів, замахнувся було люто, намірившись тою кашею нагодувати досита, але злякався і лиш безсило погрозив кулаком.

Батько трохи злився на хлопця, трохи тішився ним. Воно і раніше Федір вважав, що син таки має. муху в носі, настирним росте, ділової хватки – бо інакше порядно хіба проживеш на світі, щоб не кожна тобі шмакодявка могла на хвіст наступити; треба жити твердим, вовкодавом, і тоді тебе поважатимуть.

Про себе Федір добре відав, що він зірок з неба не хапав, не хапає і хапати не буде, вони, ті зірки, змигували надто вже високо, загадково переливаючись і зверхньо підморгуючи з своєї запаморочливої, холодної і недосяжної височіні, але Федору було й тут не мулько, у колгоспній конторі, у куточку просторої, густо, як рукавичка, народом заселеної бухгалтерії, у куточку під теплою батареєю. Він умів бригадирів непомітно вдягнути у шори, міцніші, ніж із дбайливо вичиненої шкіри: розцінюючи наряди, липу чув за версту, як чує старий лис на снігу куріпку, цю грудку життя, непіддатну морозам; Федір бездоганно закидав гачка і з ним мусили вже ділитися, згодом входило це в звичку і свою долю він відрізав, як ножем замашний кусень масла. Федір тішив себе надією, що і син кебету має не згірш кумекати.

Змалку, правда, хлопець був ні риба, ні м'ясо, тонкосльозий і жалісливий, копнуть його на вулиці, а він здачі віслюк, не вміє відважити. Майстрував колись Федір клітку кролям і так бубухнув молотком сам себе по пальцеві, що ніготь посунувся, мов до цього примерзлим був, а тепер відтанув.

Болить? – нажахано, швидше одними великими сірими очима поспитав, скривившись, малий.

Болить, та не тобі, – сердито буркнув Федір трохи з досади, трохи від болю, а ще більше брала нехіть, аби не ріс малий квашею. – Кожен хай себе глядить.

З часом, на власну втіху (і побоювання аби не зурочити), Федір став помічати, що душа у сина виробляється за його штибом, непомітно тужавіє, тепер, вже не ховалися, а весело блищали сірі очі, як хотів когось об хитрити, проте відлуння давньої м’якотілості ще не зразу миналися, вона виступала інколи ненароком, як виведене кремом за зиму ластовиння вигулькне несподівано при першому проблиску весняного сонця.

Прийшла якось Ліда додому зла й дратівлива, аж іскри на ній потріскували, довго бурчала на Федора, що чужі чоловіки, як на роботі жінка, зготують і зварять, добрі ж, такі сусідський Сидір, каву навіть уранці в ліжко дадуть, Ліда сипала і торохтіла словами, а видавалося що, худа і жовчна, завше знервована, вона торохтіла кістками. Федір вважав за благо причинити рот на замок, син же, що якраз тоді тільки став школярем, дивився на матір з жалістю, і цей погляд малого дратував Федора куди більше жінчиної молитви.

Наступного дня, як тільки батьки за поріг, Костик узявся за господарку: він надумав самотужки щось зготувати, аби не сварилася матір і не кривдила батька, він навіть, зметикував уже таке щось смачненьке, що старші оближуться та зрадіють, і до чого сам був, до речі, не вельми байдужий – пончики. На печі стояла велика, на кілька відер, пузата каструля з борошном, Костик пробував зняти її, та не зміг, бо каструля, зсунута на краєчок, загрозливо хилиталася і аж ніяк не мала наміру бути слухняною в тоненьких, що тряслися від непосильної напруги, з виступилими блідосиніми, мов пророслі без світла паростки жилочками, руках Костика. Тоді вій узявся по – іншому поратися з капосною, непіддатливою каструлею.

Поставивши один на одного два стільці, а зверху ще й третього стільчика, збоку на всяк випадок табурет, Костик заходився, балансуючи як циркач, бачений по толевізору, знімати борошно по цих сходинках; робота то була неспішна і вельми точна, хлопець робив її, закусивши губу, ретельно та зосереджено, як ніколи домашнє завдання, підохочуваний у душі рум'яністю майбутніх його витворів та материною похвалою.

Решта діла тепер, звісно дрібниця – залишалося тільки виліпити пончики. З поважним виглядом Костик бухнув чайник води у каструлю і заходився місити, штурхаючи кулачком, як патичкою, в тісто. Він штурхнув раз і борошно з-під кулачка пурхнуло цівкою вгору, йому в обличчя, аж дух забило і залоскотало у носі: від подиву він спинився і, скривившись, бо залоскотало дужче смачно і голосно чхнув. Тепер незалите водою борошно пурхнуло вже вусібіч на волю, на всю кухню, попливло порошею у повітрі, як іній з дерев сонячного ранку, коли морозу ніяк не осилити хай ще і скісних, та лагідних вже і теплих, променів.

«Ти ба», – спантеличено, але все ж дещо зверхньо зиркнув малий на каструлю і бухнув туди для порядку ще чайник води.

Потроху з’ясовувалося, що вимісити тісто – діло не таке й просте, однак це несподіване відкриття мало засмучувало хлопця, він, засукавши рукави, то тузав щомоці в’язку гущу обома руками, як це схоже робила мати, то доливав воду, а то бігав по варення чи паперові серветки витертися – тісто в'язло, чіплялося, липло до рук, в борошні була вся щока і кінчик носа, бо час від часу змахував піт рукавом, біла пороша і заметіль вкривали не лише кухню, вони віялися і мелися найнахабнішим чином вже по інших кімнатах, сліди ж Костика на килимах і доріжках так петляли, що по них не вивела б його і хитромудра розбійниця – лисиця.

Хлопець аж голову перехилив від замилування, коли виліпив перші пончики, такі були бо хороші, його мало бентежило, що вдалися вони маленькі, наче місячні пацята.

Натомлений трудами праведними, Костик включив телевізора і, не миючи рук, присів, він якийсь час дививсь мультики, потім раз позіхнув і вдруге, а тоді схилив голову на спинку крісла, і непомітно, з почуттям виконаного обов'язку і душевної злагоди, задрімнув, сопучи вдоволено носом.

Матір, як ступила у хату, сперш подумала, що мо обвалилася штукатурка, вона сторожко і богобоязно зиркнула вгору, але там було начебто все гаразд, тоді розгублено роззирнулася, як селюк, що вперше втрапив у велике місто і нагло застряв, переходячи широченну вулицю: по переду і позаду з шумом, гомоном, перемигуванням та гвалтом сирен проносилися машини, мало не чухраючись об його кошілки, а він, напуджений, не може зробити й кроку і тільки кліпає спантеличеними очима. І лиш зазирнувши на кухню, матір зрозуміла таємницю шарварка.

А ти, шалапуте ластуватий! – схопила Ліда сплячого сина за комір і стала трусити так, як витрушують картоплю з мішка – їй, яку всенькі сусіди мали за найбільшу чистюлю, аж дух забивало з образи і гніву.

Ледве стямлений хлопець отетеріло і витрішкувато пінився на матір, не ладен ще збагнути, що ж стряслося на цьому світі, де так зовсім недавно все ладилося, а мати довгими і худими, як з бамбукового вудлища, пальцями, лупцювала його по щоках. Правда, як охолола, трішки, жаль підступно вщипнув її за серце, але те вона утаїла, показною суворістю відгородила, аби не смів малий хатнє добро переводити.

З того часу Костик ліпити пончики більше не брався, як і ні за що інше без чийогось відома і благословіння, бо так вже ведеться в дорослих, такі правила, бо за всяке своє неминуча чекає кара, – мізкував він, ворушачи ластовинням на дрібному усохлому личку.

Цим правилам хлопець було подивувався, потім звик, ще потім вони припали самому до шмиги, а ще через кілька років, як матері не було вдома і батько загадував помити підлогу, Костик всміхався хитруватою знайомою усмішкою.

Як даси карбованця – то помию.

Батько скрушно і докірливо хитав головою, дивився на хлопця суворо, всміхаючись тільки подумки, тоді довго шелепав кишені і нарешті виймав карбованця.

Правила життя дорослих у школі нічим особливим не вирізнялися, Костик потроху освоював їх і вбирав, як промокашка свіже чорнило. Він міг тижнями не тримати книжки в руках, але коли з району насувалася хмарою інспекторська перевірка, то гриз науку затято, сидячи сидьма: спочатку прочитував речення, а тоді, заплющивши очі, набожно повторював його раз за разом, шепотів, шамротів і шаманив, доки поступово не вбивав собі в голову, як вбивають цвяхи в тугу, висохлу і зачерствілу вільхову дошку. Вчителька напередодні приїзду інспектора довго і терпляче розказувала дітям, що вчитися требо не для перевірки чи, тим паче, оцінки, а наприкінці роздавала виписані на клаптиках паперу питання, на які кожен на завтра заготує відповідь.

Ось тут і наставало свято Костикової душі: він весь урок тягнув руку вгору, тягнув, аж підростаючи, як на дріжджах, очі його світились і променилися, він тягнув руку, аж підстрибуючи, наче підпружинений, тягнув сміливо і безбоязно, знаючи наперед, що чужого не запитають, зате як доходила його черга, розписана в потаємному списочку вчительки, він сипав словами і торохтів, строчив як з кулемета, мов розстрілював і вчительку, і інспектора, і весь клас своїми бронебійними пізнаннями.

З часом, помічав утішений батько, м'якотілість хлопця хоч повільно, та все ж миналася. Костик вчився не залишатися у боргу за свої дитячі кривди, більші чи менші, причому умів поквитатися легко, якось мимоходом, переймаючи мудрі правила старших, що найкраще таку віддяку робити чужими руками.

Класі у третьому вельми допікали Костику однолітком Васьком, що жив на біду якраз через вулицю: дивись, казали, яка то дитина зразкова, він завше охайний, штаненята у нього напрасовані, аж муха обріжеться, взуття чистеньке, сонячними зайчиками тільки вилискує, а в негоду ще й калоші надягне – іде собі вулицею статечно і чинно, наче старий, мило подивитися (Костику і справді він нагадував старого Бенедикта Едуардовича, франтуватого, із фарбованими вусами, шкільного завгоспа, тільки зменшеного, мов у біноклі навиворіт), а ти, казали Костику, завше пожмаканий, мов корова тебе ненароком пожувала, одяг же через триклятий футбол летить, наче на тертці. Тицяючи щоранку в сумку бутерброд, ставила Васька у приклад мати, монотонно, як дятел суху грушу довбав батько, ще й у школі вчителька напучувати не забувала; Костик довго й уважно вислуховував усе, аж поки одним рипом не надумав поквитатися і з батьками, і учителькою, і з самим Васьком.

На перерві, коли з класу вітром вимело дітвору, Костик, злодійкувато озираючись, прибив до долівки двом вухналями Васькові калоші, що акуратненько стояли соб, поруч із партою. І коли вчителька на уроці покликала хлопця до дошки, загадавши зразковому учню розкрити усі таємниці родини кошачих, Васько звично човгонув ногами в калоші і звівся на ноги. Він раз, було, смикнувся, потім вдруге, спантеличено озирнувся, мов із класу чекав рятівної підказки, що ж то бо діється невтямковите таке й жахливе на цьому досить зрозумілому досі світі; врешті, не дочекавшись підказки теж немало подивованих своїх однолітків, Васько з відчаєм, що мав моці, смикнувся востаннє, аж перехилившись грудьми; його повело уперед і він безпорадно змахнув руками, наче не в силі рушити пішки, зібрався злітати, бо будучи круглим відмінником, він не міг промовчати отак про кошачих; Васько похилився вперед, а тоді буцнувся на долівку, голосно ляснувши долонями, і звільнившись, нарешті, з підступних калош, порачкував.

Еге, справді кошачі, – шморгонув носом Петрик, що сидів за спиною Костика.

Отямившись вже біля дошки, Васько звівся з чотирьох і так і стояв, спантеличено і дурнувато всміхаючись, кліпаючи повіками довірливих своїх очей, а регіг у класі наростав в міру того, як обличчя вчительки ставало із рожевого бурячковим.

Марш звідси, блазню! – ляснула вчителька книжкою по столу, і Васько так і рушив до дверей із застиглою блазенською своєю, все ще нестихаючою, наче приклеєною. усмішкою.