Текст книги "Покруч"

Автор книги: Иван Корсак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 11 страниц)

Свиснув Грицько свою ватагу, що чатувала у міському вокзалі на чемоданах, і весь вирій з галдикання і, смішками-пересмішками опустився, нарешті, у Кукуріках.

Грицькова ватага зроду-віку нічого і ні в кого не просила та не вимагала, окрім договору із печаткою, а коли ту печатку, хухнувши, поставили у конторі, хлопці за кілька годин підлатали невідь коли закинуту в Кукуріках хату, засклили вікна і навісили зірвані з петель двері, а в ж досвітком, ледве встало ще заспане і невмите сонце, були у полі. Під вечір, коли до них підкотив мотоцикл агронома, волочачи за собою довгу, як хвіст комети, куряву, за спиною у них поле горбилось і рябіло від вже очищених буряків.

Фю-іть, – здивовано оцінив, протираючи від куряви окуляри, агроном. – Бригада «ух»...

Ножі в нас з моторчиком, – згодився поблажливо Гриць. – А як з транспортом?

В порядку живої черги, – потішив, розводячи руками, агроном.

Жива черга під’їхала лише наступного дня під обід, і тракторист перевальцем, нога за ногу, взявся длубатись і ще біля причепа.

А мені все їдно, – відгризнувся він, коли ватага накинулась на нього і загалдикала пташиним базаром. – Їднаково руб десять в годину... А ви хто такі, щоб мені указувать?

Гриць довго вивчаючим поглядом, злегка жмурячи ліве око, дивився на його неголений і підпухлий з вчорашнього вид.

Ми – збірна Європи. А я – громадянин всесвіту, – скромно відрекомендувався і жестом конферансьє, коли артиста викликають на «біс», показав у бік своєї ватаги. – Ходім покажу документи.

Гриць покопирсався у речовому мішку і щось там забулькало.

Документи справні, – сказав тракторист, витираючись рукавом, і слухняно під’їхав під завантаження.

Ще через день трактористи кидали інші бригади, та, вернувшись на поле, гукали:

А де тут збірна?

І записувалися до Грицька на чергу.

Буряк горів під ножами ватаги, трактористи, відмітившись біля речового мішка, горіли трудовим ентузіазмом а коли сусідні бригади приходили сваритися, Гриць точнісінько як агроном, розводив руками:

В порядку живої черги.

Певно, настукав таки хтось агроному: приїхавши в поле, він довго тинявся ділянкою Грицевої ватаги, нишпорив і шнуркував, підозріло носом крутив, як його гончаки (був затятим мисливцем), що раптом зачули принесені вітром зманливі і збурливі, аж закипала кров, запахи; але так і не маючи щось сказати про бездоганну роботу, снопа в очі за окулярами.

3 післязавтра усі до картоплі, на сортувалку. Соляра кінчається.

Ввечері на великій раді Грицевої ватаги присуд був однодушним:

Там заробимо, як Хома на качалках.

Досвітком, ще тільки перші дими знімалися над потрісканими і облупленими димарями, Гриць вивинувсь у район і вже під обід ватага закопувала край поля в лісопосадці списану, але ще цілком придатну цистерну. Завбачливо виставлена сторожа «голоснула» на бензовоз, що вертався в село із солярою, і шофер, перевіривши документи в речовому мішку, із повеселілими змащеними очима відлив їм по щирості своєї навстіж розчиненої тепер душі.

Агроном по тому ходив темний, як ніч, бив себе в поли й жалівся:

Як воно все мені набридло... Лишався один бензовоз соляри і ту гава-шофер розлив. Якби не побачили біля контори шланга, що волочиться по землі, то й бідона зараз би не зосталося.

Наступного тижня інші бригади, позиркуючи в поле голодними і завидющими очима, сортували малодохідну картоплю, а на ланках Грицевої ватаги шпарко ревли трактори і, вдоволено крякаючи, підходили трактористи до речового мішка в порядку живої черги. В осінньому повітрі пахло першими приморозками і грубою копійкою для ватаги.

Щоправда, на непорочно чистому небі сезонного заробітку зійшла негадана хмара, що дещо притьмарила отой заробок і кинула тінь, мов жнивної пори на свіжоскошену стрень, на завше безтурботне веснянкувате Грицеве обличчя. Завфермою, чималим черевцем багатий, із щоками, що палали нев’янучим, мов борги тутешнього господарства, рум’яцем, раптом виставив, приймаючи від ватаги буряк, п’ятнадцять відсотків засмічення.

В Гриця від обурення потилиця похолонула і він, забожившись перед громадою відшукати пропащу правду, першою ж машиною гайнув на бригаду.

І мені тре’ на світі жити, – преспокійно відраховуючи прибулі машини, чиркав завфермою палички у блокноті – криві і похилені, як паркани в Кукуріках. —Запас їсти не просить: щось усохне, щось зогниє, а щось украдуть.

А моє яке діло? – Гриць розкрив розгублено рота, як горобець, в якого із дзьоба безсоромно і нагло вихопили знайдену щойно здобич.

Зате моє діло списувати крадену вами соляру, – незворушно малював ті паркани завфермою.

То ж не п’ятнадцять... Хоч п’ять, – втратив раптово звичну упевненість Гриць.

Дванадцять, – малював своє чоловік.

Сім. – журно мовив безутішний Грицько.

Десять. І балакать більше не буду, – підсмикну її штани завфермою на черевце, які могли б там триматися, якби їх прибили принаймні цвяхами.

Чоловіки із виляском ударили по руках.

По роботі увечері Гриць затужив, довго лежав з відкритими очима і мугикав собі під ніс: «Ой, що росте без кореня...», – ледве чулось Степану, що насторожено прислухався.

За домою засумував? – зробилося шкода йому товариша.

Гриць крутнувся, було, мов шукав третього бока.

Яка там дома... Батьків, знаєш сам, вже нема, живу при тітці. Сім’ї в тридцять літ за зарібками не нажив. Громадянин всесвіту й годі – сьогодні тут, завтра там.

То мо тої скидки шкодуєш?

Угода по-чесному: хто хитріший, того і зверху.

То, може, ти захворів? – зовсім злякався Степан.

Та ні, – важко видихнув, як за покійником, Гриць Самогонка кінчається: живої черги не буде.

У наступні дні Степан взагалі не міг втямити, що діється із Грицьком: то носив оберемками пряники із приїжджої лавки, оті товсті й тверді, мов хокейна шайба, які надкусити здатен хіба що залізний нерідний зуб – невідомо тільки, де їх дівав, до дівчат у сусідні бригади після буряків не находишся; то тинявся городом і вернувся у хату, обвішаний залізяччям, – притягнув казанця, іржаву балійку та стару вихлопну з мотоцикла.

Чи ти за онучника із тутешньої заготконтори? – знизував плечима Степан, дивлячись, як, побрязкуючи залізяччям, порається Грицько.

Гриць зберігав мовчазне достоїнство і лиш зверхньо поглипував на товариша.

А через тиждень він поманив за собою Степана в напівзавалений хлів, що, як висхлий кістяк на скотомогильнику, світив голими, обчухраними вітрами, ребрами, і церемонно тикнув пальцем в якийсь агрегат, невідь яку хитромудру конструкцію, яку Степан міг сприйняти за що завгодно, навіть за НЛО.

На кількох цеглинах стояв казанець, під ним блимав вогонь, вихлопна мотоциклетна труба, місцями обмазана тістом, проштрикнула балійку, і з тої труби капало.

Гриць урочисто, як при великодному причасті, підставив ложку:

Ану, спробуй.

Степан, підозріло косячи оком, сьорбнув і, обпікши горлянку, спочатку закашлявся, а тоді вдоволено й схвально крякнув.

Урочистий Грицько запалив у ложці, високо підняв над головою і вилив цюрочком: вогненна рідина, не згасаючи на льоту, дістала землі і затанцювала синім примарним танцем.

Отепер буряки ми напевне вивезем.

У наступні дні Грицеві хлопці, що й так порались шпарко, наддали іще – зима дихала в спину. Від цього подиху бурякове листя хрустіло, як восковий папір, низом земля встелялася інеєм, а зверху припадала, як першим снігом тихої пори, добірною і лапатою ланкою. Лаялися сусідські бригади, від яких трактористи тікали записуватися до Гриця на чергу, лаявся агроном, в якого діло на полі жило своїм особливим, не завжди зрозумілим і малозалежним від нього життям.

Як воно все набридло мені, – бив себе безпорадно в поли і жалівся на долю. – Як пережити ще тиждень – другий...

Він солодко уявляв недалекий той час, коли вийде на спорожніле поле із гончаками: запушений, мов стріла заєць нестиметься навмання, і гончі в хмільному захваті, не чуючи під дужими лапами засніженої землі, аж розстеляючись, кинуться навздогін, а він відчує таке знайоме похолодіння серця.

Густішав ранками іній і густішала лайка, що спадала на мучену і ненависну всім землю. Підсмикуючи штани, тепер лаявся і завфермою. Серед білого дня агроном відібрав із десяток повнюських машин і направив на іншу ферму – чи то влітку там щось пересипали, чи недосипали, тільки на місці буряка гула лобода і агроном нюхом ще здалеку чув, що відчвахтають чималий йому шмат преміальних.

Обурений нечуваним грабежем, завфермою взявся репетувати, але досить було агроному щось шепнути на вухо, як він, ніби слухняний гончак, відразу прийняв мовчазну і покірну стойку. «Цить, – шепнули йому по секрету, – бо за скидочку в десять відсотків заплачуть твої три оклади».

Один тільки Гриць усміхався куточком рота, підмітаючи від буряка за ватагою поле. Але коли залишалось принаймні з півдня роботи, він негадано знов затужив.

Що для щастя бракує людині? – допитувався у ватаги і дивився очима, якими проводжають у вирій останній, що прощався тужливим гуком, пташиний ключ. А коли ніхто із ватаги не зміг угадати, що ж то саме бракує, Гриць чесно, важко й мрійливо передихнувши, признався сам: – Помитись у справжній лазні. А не в відрі, підігрітому кип’ятильником.

Видумаєш таке, – тільки крутнув головою хтост із ватаги, подивувавшись неймовірній, нездійсненній і недосяжній у Кукуріках, Грицевій забаганці.

Власне, в селі була одна лазня, що тулилася край агрономової садиби, обнесеної високим дощатим парканом, щоб не бачили чужі очі, які туди заїжджають машини – агроном був єдиним з начальства, хто жив не на центральній садибі. І якось вже Грицько заїкнувся за лазню, та агроном, сердитий за транспорт на всю ватагу, – дещиця таки за розподіл в попередні літа йому перепадала, – лиш невдоволено буркнув. А коли Гриць натякнув ненароком, що вони й самі здатні похазяйнувати в його родимій лазні, агроном із підсмішкою мовив невизначено

Я б вам не радив.

...Підмела Грицева ватага поле тоді, коли іншим лишалась ще добра третина. Степан підняв останнього буряка високо над головою, широким змахом ножа урочисто обезглавив його і хлопці, гаркнувши тричі «ура», пішли лаштувати в дорогу клунки.

Один Гриць не став пакувати валізу, а навіщось потягнув на подвір’я Степана. Він брів навпростець городами, Степан неохоче чимчикував за ним, знизуючи плечима, аж поки вони не опинилися біля агрономової садиби, ген при кінці її, якраз проти лазні.

Експропріація, – згадав слівце Гриць, що три зміни взимку заучував у кочегарці, і впевнено, хазяйським жестом відчинив двері.

Здоровенний рудий гончак, який лежав навпроти дверей, кліпнув очима, мов вітав несподіваних гостей, Гриць і собі, було, кліпнув від негаданої стрічі, в ту ж мить гончак рикнув і, оскаливши білі кликасті зуби, метнувся під ноги. Гриць не встиг навіть прихилити двері, як невідь звідки вихопився другий гончак, і третій.

Рятуйся, хто в бога вірить! – кинув клич стямлений врешті Грицько, і пустився навтікача городами; Степан, не ждучи на повторне запрошення, і собі дав драла за ним.

Хлопці шпарко чесали городом, перестрибуючи борозни і зрідка похапцем озираючись, гончаки ж навпаки, гнали, здавалось, неспішно, проте досить, щоб не відстати й кроку; мало не хапаючи за підметки, гончаки йшли пружинисто й легко, їх м’язи, спраглі волі й стрімкого руху, грали під лискучою шкірою, їх очі світились весело й пустотливо, а довгі червоні язики, звішені з удавано хижих пащ, полоскалися на вітру.

Буде, Степане, баня, – сапаючи, кинув до товариша на бігу Грицько. – Їй-богу. буде.

А таки паритимось, – згодився, так само сапаючи, той.– І мила не треба.

Степан, що завше слідом шнуркував за більш упевненим у житті Грицьком, тепер чесав, аж вітер лящав у вухах, і порівнявся з товаришем, а коли білі зуби переднього гончака двічі клацнули біля самісінького стегна, він, відбиваючись шапкою, навіть випередив Гриця.

Гончаки, що так само весело і пустотливо гнали аматорів паритися у чужій лазні, тепер дещо змінили тактику:один, жахаючи кремінними зубами, лишився бігти позаду, а двоє, грайливо підстрибуючи, стали забігати з боків.

Буде нам, Грицю, баня, буде, – тепер приказував вже Степан, що лишився без шапки, яку одним рипом вирвав із рук крайній пес.

Тої ж хвилі Степан ненароком ступив у непобачену ямку і, перечепившись, котився бочечки: Гриць, не встигши змінити напрямок, спробував, було, його перестрибнути, та спіткнувся і теж заорав носом.

Якусь мить хлопці лежали, боячись навіть дихнути, однак, на їх подив, довгонога ікласта погоня мирно присіла поряд; звісивши вологі червоні язики та пускаючи пару в морозне повітря, гончаки важко сапали підтяглими животами, мов передражнювали й кпилися із втікачів.

Гриць, по злодійському озирнувшись, порачкував, було, кроків два і тихенько хотів звестися: рачкувати йому гончаки не боронили, але ледве він став розгинатися, як всі троє рикнули в один голос і настовбурчили на загривку кудлату шерсть. Він знову порачкував і став зводитися, і знову з ошкірених пащ крізь пару загрозливо і застерігаюче на нього дихнуло грізне гарчання; врешті хлопці порачкували вдвох.

От лазня, так лазня, – прорік Степан, обачно оглядуючись на почесний екскорт і лізучи навкарачки далі.

Кіт, що невідь звідки узявся, негадано визволив бранців з облоги: задерши войовничо хвоста і зневажливо фуркнувши, він, очевидячки, вельми боляче зачепив самолюбство знатних таких гончаків і ті, враз забувши недавню забаву, метнулися за нахабою.

Славна лазня, – мовив Грицько, інтелігентно струшуючи порох із рукава.

Не надякуватись, – згодився Степан, ворушачи шкірою на спині і силячись таким рипом відклеїти мокру прилиплу сорочку.

Резюме, – Гриць не зміг відмовитись тут від ученого слова. – Ми надули із транспортом агронома. Завфермою нагрів скидкою нас. Агроном об’їхав завфермою. І нас, грішних, попарив. Всі, здається, порахувалися?

Всі, – без видимої втіхи кивнув головою Степан. – Крім контори. Пішли по гроші.

Брався мороз, тужавіла і стугоніла під ногами земля Зиркнувши в непотрібне і нецікаве тепер йому поле, забіліле від паморозі, всіяне кучами буряків, густо оброслих інеєм, що їжився як сива щетина на неголеному обличчі, Гриць, насвистуючи безтурботною вільною птахою, рушив в контору. Степан звично подався за ним.

Брався мороз. Стугоніла під ногами байдужа і чужа земля.

СМАГА

Карпо Бібчук вертався із заробітків.

Пухкий сніг під ногами жалісливо повискував скривдженим цуценям, нагло брався у силі мороз, обпікаючи, мов окропом, щоки і силячись заповзти під благеньку куфайку, і Карпо наддавав ходи. Вузька лісова дорога, ледве позначена недбалим розчерком санного сліду, звивалася і петляла поміж гінкої й лункої, як дзвін, соснини. Час від часу із гілки, яка злегка хитнеться від злету настраханого ненароком птаха, спадав дрібний білий пил, що тихо іскрився у напівприсмерку і осідав додолу.

Карпо чесав шпарко, кирзові чоботи, намерзлі і тверді, мов усохле дерево, видавалось, несли його самі: йому хотілось таки на домашній поріг ще сьогодні ступити.

Карпо Бібчук вертався із заробітків.

Гуляла саме колективізація на волинськім повоєннім Поліссі, обдирались клуні, розтягались хліви, усуспільнювалася худоба та реманент, і валки підвід, супроводжувані господарями з понуреними головами і моторошним лементом та голосінням жінок, похоронними процесіями брели принишклими і оторопілими селами. Карпа у колгосп, пригрозивши під поріг обрізати землю, записали першої осені; зиму він пережив минулими статками, у наступну, рятуючись, у хліб пішли висівки, а третьої він чекати не став. Відразу по косовиці, одного раннього досвітку, ще до того, як мав бригадир бичілном у вікно постукати, заганяючи на роботу, зібрав Карпо речовий мішок і, під суд ризикуючи втрапити, втік із села. Бо в сорок своїх неповних літ він багато чого вже міг: худізний, зате міцної, широкої кості, за одною сироваткою міг тягнути косу від сходу сонця і до заходу; міг не покласти у рот, як бувало у війну, за тиждень навіть зашкарублої і черствої шкорини чи жменю витрушених із кишень, навпіл з тютюном, крихт; навпаки, міг, як треба було, їсти поряд трупами непохованих ще, пошматованих товаришів – за свій вік багато він міг. Але й досі не міг дивитися дітям в голодні очі.

А дітьми Карпове і Онисине обійстя було заможне, як приніс бусько сюди старшеньку дочку, так п’ять весен підряд не лінувався носити, не ганджував і не обминав подвориці. Старшенькій вже минало одинадцять, менша небавом мала у школу йти – п’ятеро доньок, білявих та голубооких, метеликами пурхали всеньке літо, матері помагали. Вони і взимку так само світили личками, лиш як підступав скрадливо голод, то очі синішали.

Карпо Бібчук вертався із заробітків. Другий десяток верстов міряв він лісовою дорогою від залізниці, але ще з десяток лишалось додому; ішов він шпарко, чесав умерзлими кирзаками розмашисто; боячись за горлянку на скрипучому і їдкому морозі, він заціплював рота, вдихав і видихав через ніс колюче іскристе повітря, і пара валила з нього, мов із змиленого коня. Карпо все наддавав, не шкодуючи ніг, не чуючи холоду і вантажу – речовий мішок за спиною вщерть був набитий зарібком на рисових чеках Кубані; від ваги ломило в крижі, лоскотав під сорочкою піт набридливою мурахою, а він йшов та ішов, закидаючи кирзаками. Але хоч як не кріпився Карпо, врешті втома стала долати, нили підбиті ноги, низонула під бік колька-зануда. І він скинув вантаж із плеча і, перевівши дух, опустився на речовий мішок.

Тільки тепер він відчув, що знесилився, і довго сидів незрушно, слухаючи, як на морозі лунко пострілюють мерзлі, стрункі і високі, витягнуті в тугу струну, сосни. У загуслому, нечуваної синяви опівнічному небі раптом скрикнув, пролітаючи, горластий крук, і від того зловісного, скрипучого окрику прокотилося, спотикаючись і перегукуючись, лякливе відлуння над обширом. Раптом у присмерку поміж дерев зблимнув вогник, хирлявий якийсь і жовтуватий, зблиснув непевно й несміливо, ніби пробуючись, на хвилю з’явився він і знову погас, аж доки, кліпнувши кілька разів, не взявся, нарешті, у силі. Карпо сперш подумав, що мо звірина, і шкіра на спині пішла в нього в брижі, наче в коня, що зганяє у спасівку гедзя, але в ту ж мить здогадався і посміявся в душі сам над собою. «Замучениця, – мов стямився він, упізнавши хутір обабіч шляху, куди за життя лиш раз заходив води напитись. – Та ж додому менше, ніж три година».

Йому хотілось боржій додому, що вже тут через ліс та болітце, каменем, здавалось, можна докинути, кортіло додому, тим більше, по піврічній розлуці. Але й так само хотілось хоч на годину дати спокій знесиленій плоті, змученим костям, що аж рипіли з утоми; і спочити не тут, на шорсткому, мов тертка морозі, від якого дубіє ураз комір спотілої його сорочки, спочити по людському в хаті, що зблимувала так близько, зблимувала зманливо і притягально.

Повагавшись, Карпо через силу звівся на ноги, аж затріщало в колінах, але й тепер напевне не знав, куди рушить в наступну мить; він намірився, було, прошкувати таки далі, додому, та пересилив страх, що як ще раз присяде, то вже не встане, зморить сон, і не скоро тоді діждуться гостинців його дітлахи.

Не вагаючись більше, Карпо рушив на хутір.

Здоровенний псюга двічі спроквола гавкнув, швидше навіть не гавкнув, а бамкнув густим і невдоволеним басом, як деревом хто ударив в масивний дзвін.

Кого там трясця несе лихої пори? – озвався у шпарину хіба на палець відчинених дверей жіночий голос.

Карпо, мнучись і переступаючи з ноги на ногу, узявся розказувати, з якого села він і як дражнять по вуличному, що важило тут куди більше писаного документа, і лиш тоді впустили його у хату. Господарями, а точніше господинями хутора було дві жінки: стара на печі, з єдиним зубом, що здивовано білів, виглядуючи із запалого, мов обваленого старістю, рота, і молодша, певне дочка, із прудкими як в рисі очима. Жінки сперш підозріло оглянули, прискіпливо і уважно облапали стривоженими очима пізнього гостя, мов мав він прихований гандж і от-от його вони виявлять; врешті, молодша, очевидячки, не знайшовши отого ганджу і заспокоївшись, війнула по хаті спідницею та заходилася лаштувати, хоч як вже віднікувався Карпо, вечерю.

За столом, де парував наваристий борщ, у який встроми, здавалося, ложку, то так і стоятиме, не впаде, не вельми розніженому баландою, яку довозили на рисові чеки заробітчанам, та ще виголоднілому за дорогу Карпові найбільше труда коштувало не вельми прудко махати отою ложкою. Він розімлівав від тепла, яким дихала піч, справжньої, подавно знаної їжі, чарчини горілки, яку, змилосердившись над пізнім і задубілим на холоді подорожнім, внесла молодша господиня у запотілій пляшці з комірчини, він танув і розімлівав на очах.

Ще колгоспом у вас не пахне, – сказав він без завидок, і понюхав скибку житнього хліба, чорного, але напрочуд пухкого, що ширив свій лоскітливий дух на всеньку хату і танув у роті швидше цукерки.

Кому ми треба, – трохи манірно прикусила губу від мимовільної похвали молодша хазяйка. – Дві жінки, дві нещасниці на хуторі серед лісу.

Тут можна ще жити, пораючись за мискою, думав Карпо, тут воля, тут немає начальників, ори і сій собі на здоров’я і ніхто не стоїть над твоєю душею, як любить стояти в Карповім селі бригадир, поляскуючи бичілном себе по халяві і назирком приглядаючись, чи справно жінки бо полють льон; тут єдиний хіба начальник – вовк – сіроманець, що приблудить морозного вечора під отаку Замученицю і, зачувши за товстими стінами недосяжний дух тлустої угодованої худобини, підніме голову до холодних байдужих зірок та, мордований марним передчуттям хмільного присмаку теплої крові в пащі, протяжно й жалібно завиє з безсилля й розпуки.

Небагатослівний гість за вечерею скупо оповідав, як велося йому на зарібках, де під скаженим сонцем треба витягнути було безкінечний день косу на рисові, що черкотів і деренчав, мов бляшаний; господиня собі нарікнула на долю вдовину, бо нікому на подвориці у похилений паркан навіть кілка забити, а коли з пляшки у склянку збулькнула рештка із денця, то став дякувати Карпо і лаштуватися знову в дорогу.

Пса в таку пору гріх з хати вигнати, – зітхнувши, похвалилась єдиним зубом стара із печі. – Заночуй, бо ж згибієш у дорозі.

За вечір вона мало встрявала в балачку, а як озивалася, то старим утомленим джмелем: «жгибієш у дорожі».

Зима, цьогоріч несподівана і зараня, взялася по щирості гарувати, ласівці на вікні квітли пишним мохнатим квітом, і той квіт на очах встеляв скло.

Карпо мимохіть визирнув крізь верхню, менш вмерзлу шибку. Місяць, обламок сяючої крижини, обливав галяву потойбічним примарним світлом, обшир яснів, як ясніє свіжобілена хата, коли господиня передала ненароком синьки. Битим колючим склом іскрився сніг, а тіні від поодиноких дерев лежали намальованими фіолетовим чорнилом: холодний, бездушний, моторошно кладовищний обшир жахав і відштовхував.

Може, й ночуйте, – непевно сказала молодша господиня.

Карпо, що стояв серед хати ні в сих, ні в тих, пом’явся, було, потупцявся, а врешті глибоко вдихнувши, аж ніздрі затріпотіли, зняв речовий мішок із плеча.

Йому постелили на лаві, молодша хазяйка вляглася на примості, а стара залишилася на печі, і небавом уже сопла і гула у ніс, як вітер в порожню пляшку.

Карпо ж заснув далеко не зразу. Тішачись теплом, ситістю і спочинком, він довго лежав із відкритими очима, пересипав і перевіював свої думки, як пересипають на вітрі зерно із жмені у жменю, відвіюючи від полови. Молодша хазяйка теж, певне, не спала, ще довго поверталася з боку на бік, і близькість жіночого тіла, ще пружного, налитого нерозтраченим соком, непокоїла Карпа. Шпарка, як дьоготь, горілка, якої й не зчувся із холоду як вихилив сам майже пляшчину, стала прудкіше гнати по жилах густу його кров, і та кров все гарячіла, бурлила і закипала, аж тріщала його худа, але дужа плоть.

Напочатку він боровся з собою, силячись втриматись від спокуси, та з часом давалось йому те важче, докори сумління ніяк не могли переважити нестримного поклику вічного і непереборного інстинкту, поклику виголоднілого на зарібках тіла, що кричало і рвалось до іншого тіла, як рветься хижак до свіжої, ще паруючої дичини; нарешті, мала настати колись така мить, і вона настала, шо він не ладен був більш володіти собою.

Карпо ступив три кроки до примоста і легенько поклав тремтячу долоню на її голе плече.

Не знаєш броду, не лізь у воду, – засвітились в пітьмі два рядки рівних білих зубів.

Карпо сприйняв ці слова як виклик.

Він шулікою впав на груди її, придавив і зім’яв, голодним ротом шукаючи її рота, зманливих вуст; він ввійшо в неї жадібно і поспішно, у туге, аж рипить, подавно знале чоловіків пружне і гаряче тіло, він весь увійшов і ще йому було безкінчено мало; худі і чіпкі його пальці вп’ялися, мов кігті, в м’які її і округлі плечі; він порався з нею на всю міць свого виробленого і все ж далебі не слабкого ще тіла, а вона затріпотіла й забилась під ним пійманою рибиною, і Карпо порав щосили оту рибину; нараз ним оволоділо непереборне і дике бажання зробити їй боляче, і він робив їй, але й вона робила йому, кусаючи і гризучи худі його плечі. Ошоломілий, він осліп на той час і оглух, він не чув навіть, як стара прокинулась на печі, вовтузилася і крехтала; він порав здобич свою, розгарячілу, пітну і тремтливу; і лиш під кінець він став виходити із безпам’ятства, з пітьми шалу; нарешті, наче в кінці тунелю, заясніло м’яке наростаюче світло, повіки його мимохіть примружились, і облегшене тіло здригнулося кілька разів.

Спав він чавунним сном.

А коли уже завидна через силу розплющив важкі повіки, то стямивсь не зразу, .крутячи спантеличено і подивовано головою: «Де він? Що він?».

І коли до нього стало вертатися усвідомлення себе, повертатися спомини, учорашнє, вечірнє, нічне, Карпо з страхом заплющив очі, наче можна було заховатися і прихиститись за щільно приплющеними повіками.

Але й це рятувало мало.

Він відчував, як червоніє, густо й нестримно, кров приливала до щік, що аж стали пашіти, і Карно, матюкнувшись круто та з викрутасами, ще міцніше примружив повіки. Він не міг тепер пробачити сам собі, що не мав учора терпцю: вистачало його на півроку заробітчанських поневірянь, коли долоні облазили від роботи, а на три години ходи не стачило; хватило на гущу і забракло на юшку, та вже рачки доліз би...

У хаті скрадливою кішкою, навшпиньки ступаючи, поралася молодша господиня, шаруділа спідницею і стиха побрязкувала мисками. Врешті Карпо мовчки встав із постелі, і, чомусь соромлячись поглядом зустрічатися із хазяйкою, взявся вмиватися. Господиня метнулась, було, полити літеплом просто із казанця, але він злегка рукою відсторонив її кухлика і став умиватися з колодижного відра, де в крижаній, аж обпікає і забивав дух воді ще плавали прозорі й дзвінкі льодини. Пурхаючи і покрекуючи, він хлюпнув тої води, мов шпаркого окропу, на своє кілька днів неголене, вкрите рудуватою, як ячмінна стерень, щетиною шорстке обличчя, і йому почало розвиднятися.

Так само мовчки він сів за стіл. Тріщала, розколювалася голова, кожен звук, навіть брязкіт дужки відра, відзивався у ній довгим болюче-нудним відлунням, і він налив собі гранчак прозоро-чистої, аж синьої від потаємної сили горілки.

Як молотком по тімені вдарив первак – і ще йому більше розвиднілося. Карпо вкинув у рот хрумку, на сметані смажену зеленицю, подумав трохи і підлив знову у склянку собі й господині.

Світ мінився на очах.

Карпо не ховав більше погляду, несподівано розбалакався, узявшись розказувати про зарібки, і при тому незграбно розмахував худими і довгими, немов граблища, своїми руками, а господиня підтакувала, догідливо скліпуючи повіками. І дивно було якось йому: хмелів лиш язик, що все важче, дубіючи, повертався у рогі, а думка лишалася тверезою і холодною, як кринична, щойно із двору вода. Думалося Карпові, чом неправедно так на світі, один проживе, мов проспіває пісню, а другий, і він при тому числі, лиш намучиться, виробить за себе й за того, що співатиме; он вже у сорок літ пальці які – вперше глянув Карпо із жалем на власні руки – вироблені, з гулями на суглобах, мов старе коріняччя, що на кінній дорозі, обтоптане і обдерте, повилазило з-під землі. Невже стільки, як він, повинна людина жили тягнути, і не мати щодень на столі бодай шушварка до пісної картоплини, чи у трудну весняну пору, коли божий день за плугом так виходити непросто, не зможуть покласти йому у вузлик нічого, окрім затирки з конопляного сім'я... Карпо знав, що там, у селі, у колгоспі, йому не дадуть роздобріти, там деруть сьому шкуру, як ще й шоста не наросла.

Але ж діти там у селі... І що люди подумають?

Защеміло йому таки, як згадав дітей, а про людей йому байдуже. Стільки сліз і біди надивився він на віку, стільки зла одне одному чинять люди – і не тільки в гірку пору війни, а й до неї, надивився немало. Бувало, не встигне сусід сп’ясти путнього зруба, хліви облагодити та пару вивершити стіжків і оборога, як, диви, палахтить вже якоїсь ночі, з чорних завидок палахтить, і лемент вже на кутку, біжать люди, відрами брязкаючи, стають супроти вогню, а хто підпалив – найбільше старається... Загубитися б десь, на отакому хуторі, серед лісу, серед корчак, де замість торби начальників, що за літо сім раз переміряють поле та сіножать, аби, крий боже, п’яді зайвої не дісталося, розходжує тут на привіллі єдиний хіба землемір – сіра цибата чапля...

Осудити можна людину за все, думав Карпо, тільки ж хто судить її за те, що вона хоче жити. Марне і надурняк він не пнеться нічого, без нього до готового хліба знайдеться губа, він же мозолями все, а не так собі, мов співаючи.

Не хочу співати, – з трудом повернув отерглого і задубілого язика.

Можеш і не співати, – відказала, сміючись, господиня. – А спати марш.

І поштовхала легенько у плечі його до примоста.

Наступного ранку Карпо, що не був досі прихильним до чарки, знов оглушив себе гранчаком і проспав до вечора.

А третього ранку, одутий як сич, встав, мовчки узяв сокиру з-за лави і, тернувши звично пальцем по лезу та крутнувши невдоволено головою, понуро понлентався на подворицю. Він добував з-під снігу ще за тепла порізані дрова, навмисне добираючи найгрубіші, покручені і сукуваті, з маху довгих костистих рук заганяв по обух сокиру у мерзле дерево і, гехкаючи, бив у колоду; усю міць вкладав він в роботу, у кожен удар, мов вибивав із себе важкі і такі ж намерзлі, як дрова, думки – тільки з дзвоном і хряскотом розлітались довкола тріски.

Ще два тижні лежав під примостом не розпакованим речовий мішок, а якоїсь неділі Карпо, зітхнувши, витяг його і пішов у комірчину висипати у бодню рис.