Покруч

Текст добавлен: 20 апреля 2017, 12:00

Текст книги "Покруч"

Автор книги: Иван Корсак

Жанры:

Прочая проза

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 11 страниц)

Живіть, діти, дружно, – піднявся дядько Онопрій – і його гнуло життя та не зігнуло, морозило, убілило голову та не виморозило душі, – будьте вірними, як птахи. Бережи, Андріяне, свою суджену, як журавель журавку.

Як ті літа відгомоніли...

Кликав мене дядько Онопрій,– ворухнули ще раз губами, пошерхлими від смаги, Олеяна.

Вона знову впала в безпам’ятство, в сон, де літа дивовижно перетасовувалися, і весняний день далекої молодості зустрівся з хмурим осіннім, згорбленим і зморщеним днем старечим; заметушилися медички біля хворої, і врешті бабу Олеяну понесли у палату, а дід Андріян, непотрібен нікому, залишився сидіти так само в куточку. Його довго ніхто не чіпав, боячись скривдити ненароком, дід сидів і журився, чого він удався такий міцний, його терло й крутило життя, вже він латаний і перелатаний, а ніяка холера от не бере; Олеяну ж схопило, що і не видихнути – краще б вже його, він таки на півроку старший. Нарешті, черговий лікар, ковзнувши притомленим бляклим поглядом, буркнув:

Їдьте, діду, додому. За годину чи дві ми вам баби не вилікуємо.

І Андріян, винувато кивнувши, пошкандибав до дверей.

Він не збирався нікуди їхати і нікуди іти, він знав що не зможе цього, хай і не бачитиме Олеяни, нехай не чутиме, і не здатен бодай чимось зарадити та помогти, та все ж він хотів бути поряд, а раптом на щось та придасться, навіть води подати – і Андріян важко присів на стілець в кінці довгого і лункого, мов запустіла церква, вже спорожнілого коридора.

Дід Андріян сидів, поклавши руки на коліна посилуваних за неблизьку дорогу ніг, які злегка здригалися час од часу та підсмикувались, і думав, що не тільки він сьорбнув усячини за життя, Олеяна теж закусилася.

Погідного літнього досвітка, якраз другого жнивного дня, бо з учора на полях зажовтіла стерня і виросли поодинокі полукіпки – ой і спішили люди, та не вспішили – в їхнє село, сторожко і опасливо озираючись, в’їхали німецькі мотоциклісти. Того ж дня вони взялися господарювати, незрозуміло шваргочучи і на очах сміліючи та нахабніючи, обчистили подвориці таких, як Олеяна, червоноармійок, обчистили і підмели на совість, так що лишився на хазяйстві тільки рудий кіт Панько, який не злюбив чужаків відразу – лиш забачивши їх, злостиво фуркав, розпушував довгого смугастого хвоста і тікав мерщій в світ за очі. А незадовги не стало й того хазяйства. Сусід Михтодийко, що вельми прихворів, як забирали чоловіків на фронт, а потім раптово одужав і вдягнув поліційну форму, якось ішов вулицею мимо. І коли Панько, забачивши його, насмішкувато фуркнув і видряпався на грушу, Михтодийко, задерши бороду, стрельнув у насмішника – Панько здивовано схлипнув і в'ялою ганчіркою, вдаряючись об гілки, шваркнувся на траву.

Зиму Олеяна перебилася, рятуючись тим, що прикопав Андріян, йдучи в армію, тихцем на городі, а під весну охлялі, зчорнілі та зажужвелілі, мов пересушені в’юни, діти світили очима з холодної печі. Михтодийко, що прибігав колись через день позичати то гарнець пшона, то обмішки, тепер мимо проходив вулицею, крутячи носом чи то з гордощів, чи принюхуючись. Заявився він яко:ь негадане, мовчки пройшов до примоста і, човгнувши ногою про людське око кинуту ганчірку, підняв ляду та поліз у схованку-льох – Олеяна тримала там, продавши останній свій скарб, подарованого ше дядьком Онопрієм перстня. Куплене у того ж Михтодийка тітки порося. Сопучи, він викарабкався із сховки, і так само нічого не кажучи, подався із хати, тримаючи свою здобич за задню лапу у витягнутій руці – порося, явлене із звичної темряви на білий світ, несамовито вищало, викручувалося та дригало лапами, і діти проводжали його довгим, спраглим поглядом.

Заявився Михтодийко ще раз, певно, через півроку, тільки не сам вже прийшов, а вдвох із підстаркуватим, з обвислою торбами шкірою на підборідді німцем-здорованем.

Нема, сусідо, більш поросята, – відказала Олеяна на Михтодийків добридень, ставлячи в піч чугунчик із картопляним лушпинням. – Раніш хоч миші були, а тепер і ті повтікали.

Трясця тебе не схопить. – сміявся той і, заклавши руки за спину, шпацірував по кімнаті, крутячи, мов і справді винюхуючи щось, своїм довгим, на кінчику загнутим носом, як у папуги, що його бачила Олеяна в циган на ринку перед війною.

Михтодийко шпацірував з кутка в куток, не поспішаючи говорити за потребу, що привела в Олеянин дім, а як порівнявся з фотографією Андріяна, спинився на мить, постояв, погойдуючись на носках.

Ти ба, шпуньки наставив, зараза, – сказав урешті, вийняв сірника, черконув і штрикнув у фотографію, Андріянові в око; сірка розгорялася повільно, сичала й шипіла, пропікаючи навиліт папір. – Німець сьогодні хазяїн в селі а вона ще ряжку виставила.

Олеяна оторопіло стояла якусь мить, ловлячи зрідле повітря.

А ти вишкребку, ти опецьку, – зашипіла, стямившись, Олеяна, мов ненароком пролита вода на шпаркий черінь – і як стояла з кочергою в руках, так і плигнула на нього роздражненою кішкою; Михтодийко, не чекаючи такого від тихої, з опущеними завше очима жінки, мимохіть позадкував і, кліпаючи рідкими облисілими повіками, несподівано для себе хитнувся за спину німця.

Німець, показавши залізного зуба, реготнув, а Михтодийко зашарівся, верхня губа його тоненько затіпалася, наче миша в останніх судорогах, що ось-ось околіє; миттєва розгубленість минула і він лапнув хапливо рукою кобуру.

Найн, – сказав нівець, все ще виставляючи напоказ своє вставне добро, і в його очах крізь іскри сміху замерехтів тихий подив.

Отак? – кресонув кривим поглядом Михтодийко.

Побачимо.

Але побачити йому довелось небагато, бо через день підірвався на міні під сусіднім селом – як везли його на возі вулицею, то вперше, відколи вдягнувся в шуцманську форму, він не крутив головою, задираючу підборіддя, а дивився прямо, дивився осклянілими очима в високе, таке недосяжне небо.

Дід Андріян сидів у порожньому лункому коридорі, і прожиті з Олеяною роки напливли на нього, верталися довгі зимові вечори під теплою грубкою, за які було говорено-переговорено, і ті хвилини минувшини не тривожив ніхто сторонній. Він сподівався, як повезе, дізнатись про неї хоч крихту, хоч би мачинку; бодай, може, голос Олеяни почути, та все те лишалося марним, Андріян навіть спитати не мав у кого – на коридорі поралася лише санітарка, немолода вже, горблена роками потроху жінка, що шваброю сердито ганяла ганчірку підлогою, тузала її і вовтузила, мов та невідь була винувата в чому і тепер на ній зганяли все зло.

А коли швабра підібралася до Андріяна, він встав і пересів собі далі, потім ще пересів і опинився, нарешті, в куточку.

Вештаються тут до півночі, – буркнула, не піднімаючи очей, санітарка, коли вже Андріяну не було куди пересідати. – Не готель же, лікарня.

І вона взялась ще лютіше ганяти ганчірку, мов вимішала на ній якусь свою кривду й образу, невідь ким заподіяну, і ганчірка, переймаючись від господині, з шипінням літала слизькою підлогою.

Дід Андріян встав і пошкандибав на вулицю, знайшов собі лавочку під розлогим каштаном і всівся, змахнувши рукавом добірну, наче вишні, і прохолодну, в якій озивалася пізня осіння пора, росу. Тут було йому навіть краще – вікна палат – наче на долоні, і Андріян пробував угадати та видивитися, в якій же лежить його Олеяна.

Дід Андріян почував себе зараз так, немов душа його роздвоїлася, одна половина лишилася тут, під розлогим каштаном, що тихо світився вмираючим листям в нічній пітьмі, світився примарно і м’яко, і те загадкове світло, здавалося, зароджувалось десь в глибині густої і дужої крони; час від часу з високих гілок незримо зривалися стиглі і ваговиті плоди, вони падали на асфальтову доріжку, лускали з звуком, схожим на пістолетний постріл, і, звільнившись від непотрібної, набридливої шкарлупи, весело котилися мимо, підстрибуючи вологим від щедрої і щирої роси асфальтом.

Друга ж половина Андріянової душі десь загубилася в одному з цих вікон, що миготіли навпроти дідової лавочки, в одній з цих палат, де люди жили разом, але кожен ішов сам по собі на непростий поєдинок з болем, один на один з бідою, яку ніс сам у собі, і не завжди виходив переможцем в тому поєдинку, хоч не покидав, може, надії, аж поки медсестра не закриє обережно наманікюреним пальцем очі, аж поки людиною не завладарює непереможний, відлякуючий живих дух землі.

Дід Андріян зараз якось особливо гостро відчував свою одинокість, він всенький свій вік, вже посивілий, прожив з бабою в одному селі, на одній подвориці, нікуди не їздив і ніколи не розлучався з нею, навіть коли був на фронті, то й то немов кожен день розмовляв з Олеяною – він кожнісінький день писав додому листи, і ті його кривуляки, виведені здебільшого поспіхом на випадковому клапті паперу, немало тішили хлопців із його взводу.

Дивись, Андріяне, писателем станеш, доки до Берліна дотопаєш.

От що то грамотний чоловік...

Та хіба він жінці одній? Бабник добрий, видно був, тепер півсела писання його чекає.

Зате хлопці світили голодними очима, як наздоганяла їхню частину пошта і Андріян одержував жмут листів.

Слухай, твоя жонка кожного разу іншим почерком пише, – щурячи хитро око, чадив махрою білорус Саєвич.

А хіба наймієшся...

Певне, наймає писаря.

Та такого, що не тільки в каліграфії вправний…

Андріян мовчки перетерплював кпини, хоч і соромився трохи пащекуватих своїх товаришів, проте листи відпрявляв так само, – хіба вже зовсім непереливки траплялося, як отоді, коли навстріч свинцевій зливі стрімко ішли білоруськими болотами, хилитаючись і провалюючись крізь, плав, з-під якого проступала протухла іржава вода та утробно й загрозливо булькав болотний газ – ото він тільки не зміг щодня відправляти, і повіз поштовий вагон відразу сімнадцять його листів.

Дід Андріян сидів на лавочці під каштаном, одіж дідова набрякла росою, а тіло його, скоцюбившись, відчайдушно боронилося від сирості і пронизливої прохолоди осінньої ночі; дід сидів і дивився, як поступово гаснуть вікна лікарні і тільки в одному ще довго метушилися люди: Андріяна не покидала думка, що саме там його Олеяна. Він просидів так до світання, не зімкнувши очей мордований дрижаками, але то його менше всього турбувало, бо не такого зазнав на віку.

Останнє вікно погасло вже досвітком, коли двірники зачовгали мітлами, женучи шорстким асфальтом жмути зжухлого листу і опалі за ніч каштани. Двері лікарні прочинилися, і двоє санітарів, обачно ступаючи східцями винесли на носилках людину, накриту з головою простирадлом. Дід Андріян не міг бачити, кого то несуть, але він уже знав, він схопився, було, на вистиглі, заколілі. що розгиналися туго, із скрипом, ноги, та не зміг навіть зрушити з місця, мов примерз до землі; червоною жалкою жариною обпекла серце образа на життя, затяте і невмолиме, яке забирало тепер найдорожче, а в грудях у нього зароджувалося, пручалося і рвалося глухе та надривне виття, що струшувало його і корчило, судомило, кривило і спотворювало обличчя, глухе, надміру тамоване і все ж невтамоване, тоскне, як клич одинокого вовка нац принишклим, завмерлим ополуночі лісом.

Через день Олеяну ховали, і сини, що поприлітали по телеграмі з далеких країв, куди їх закинула доля, стояли над труною, похиливши голови, з почуттям мимовільної своєї вини, яку їм тепер уже не спокутувати.

А через три дні, навіть діти не встигли роз’їхатися, раптово помер і дід Андріян. Помер він тихо, нікого не потривоживши, отак собі сидів, зів’ялий та мерклий, сидів під грубкою і відійшов. На обличчі його тепер розвиднілося, від сивого волосся і сивих брів падав ледве вловимий відсвіт, і від цього світла розгладжувалися різьблені довгими роками зморшки, стало воно ще м’якшим та лагіднішим, вдоволеним, що з своєю бабою Олеяною розлучився таки ненадовго. А руки його лежали на грудях, як стомлені крила – одне широке, важке і натруджене, друге ж потрощене, але не менше зазнале поту і мозолів, обкарнане і обсмалене; дужі і нагорьовані крила.

НА ЧОРНОМУ ОЗЕРІ

Озеро тільки-тільки прокидалося. Над завмерлою гладінню темної води низом стелився празниково-білий, наче випраний, туман. Довкола стояла незрушна тиша, лиш інколи в очеретах ненароком спросоння озивалася кряква: скрикне і, спам’ятавшись, враз затнеться. Василь неспішно розмотував жилку з ліщинової вудки і розкладав нехитре рибальське причандалля: знову мало навідатися начальство, і йому, лісникові, наказано зготувати юшку.

Озеро прокидалося, і озивалися зусібіч його мешканці. В прибережжі, у водорослях пасучись, почмокували товстими добродушними ротами карасі. «Ти ба– всміхнувся до себе Василь, – таки не ледаче створіння, з ранечку поратися взялося». З-під очеретів раптом, лопочучи крилами, знявся птах, і на тлі світлого пасма туману Висиль чітко, наче на кіноекрані, вирізнив качиний силует. «Ось тобі й осінь у гості», – з легким смутком подумав лісник, дивлячись, як над водою, низько й важко, мон бомбовоз, ніс птах, певне селезень, своє вгодоване на озерних обширах тільце: дужі і тугі крила, що, здавалося, аж рипіли, впевнено розсікали прохолодне, пропахле смолистою сосною і багником повітря.

Озеро Чорне, що загубилося в лункій лісовій глуші, впівкола обступили розмашисті сосни, які ще ні одного разу не знали підсочки, бо Василь хитромудро вишукував всякі притичини, аби лиш не зачепити їх. Він любив озеро і назву його вважав образливою – озеро чорним було хіба посередині, на запаморочливій глибині, від берега ж вода його, живлена невмирущими джерелами, була завше прозора й дзвінка, як правда, – навіть за добрий десяток метрів від берега дно проглядалося, мовби крізь збільшувальне скло.

Єдиним, що муляло йому на озері око, був дерев’яний будинок, як писалося в канцелярських паперах, «дім лісової пропаганди». Відколи теслі вручили йому ключі до зведеної без жодного цвяха будівлі, в лісника куди менше стало часу порпатися на просіках, біля мурашників чи дбати про харч на зиму косулям.

«Провалився б він крізь землю чи хоч здуру згорів», – подумав лісник і кинув оком на той берег, де поволі, наче на фотоплівці, проявлявся крізь туман силует розцяцькованої найвигадливішими тутешніми майстрами будівлі.

Він кинув оком на той берег і знову взявся наживляти вертлявого і достобіса впертого черв’яка, але, чимось стривожений, вернув погляд назад – йому видалося на тім березі щось незвичне. Пасмо білого туману, що якраз напливло, затулило на хвилю будівлю, і Василь змушений був присісти: у будинку змигували, наче дратуючись, червоні вогники. «А кого там лихий у цю пору носить?» – зчудувався лісник, мружачи очі, і спершу подумав, що то може, примарилося. Але вогники мерехтіли справді, і що пильніше він вдивлявся, то болісніше недобрий здогад холодив груди, а коли перші язики полум’я злодійкувато вихопилися з будинку і лизнули покрівлю, сумніву не лишилося.

Тюрма, – уголос проказав отетерілий Василь.

Він метнувся було до човна, але нараз припинився і, змірявши поглядом віддаль, кинувся понад зарослим болотистим берегом. Василь біг, спотикаючись на коріняччі, і перебирав у розпашілій голові здогад за здогадом, звідки міг взятися той вогонь; він біг, хапаючи поспіхом пересохлим ротом, мов викинута з води рибина, прохолодне, зволожене досвітнє повітря, яким ніяк не міг вдосталь наситити спраглі груди; він біг, і гілки безжально хльоскали по обличчю, обдирали до крові руки, а ожинник на шмаття рвав одяг; та лісник нічого не чув, тільки біг і біг, озираючись час від часу на будівлю, де на очах виростала і квітла вогненними бутонами його біда.

Коли нарешті Василь спинився перед палаючим будинком, вогонь витанцьовував на сухому дереві під дику свою, моторошну мелодію, здавалося, мстиво й знущально гоготів над розгубленим лісником.

Василь зрозумів, що сам нічого не зарадить.

Лю-у-ди-и! – посірілий від розпуки і безсилля, щомоці затягнув, а швидше завив лісник.

Довге і протяжне «у-у» понеслося над тихою озерною гладдю, відбивалося від зелених стін високих і дужих дерев, котилося прямими, як стріли, просіками.

Лісник зрозумів, що допомоги чекати йому нізвідки. І тоді він кинувся в палаючу будівлю рятувати бодай щось із добра. У вестибюлі, у клубах сизого ядучого диму, від якого сльозилися очі, він мало не перечепився через муляж лисиці, не роздумуючи, лісник потяг ту лисицю, тулячи до себе, аби ненароком вогонь не пошкодив хутра, і здавалося, не він прихищає звіра, а сам звір, хоч і мертвий та випотрошений, тулиться до людини, борониться від страшного вогняного гоготіння. Слідом за лисицею з пекельної експозиції вибрався на волю заєць і лось, вовк і козуля, єнот і білка; очманілий від диму і гарива, обірваний та закіптюжений, майже в безпам’ятстві, лісник все те добро односив подалі від вогню і знову пірнав у клуби диму, аж поки, хапнувши, напевне, зайвого, покотився по землі, звалений немислимим кашлем, що вивертав легені.

Він таки довго пролежав у траві, на якій від жару зійшла роса і яка тут, в прибережжі озернім, не пахла вже водоростями та рибою, а лиш гіркуватим димом і плавленою живицею. Коли ж нарешті Василь прийшов до тями, то повільно звівся на ноги і пошкандибав до води: вмившись, він всівся біля винесеного ним добра і порожніми, стомленими очима дивився на вогненний вируючий бенкет.

Будинок, що весело потріскував у полум’ї, коштував грубих грошей, і лісник розумів, що відповідати тутечки комусь, певне, доведеться, але він розумів так само, що великі начальники показуватимуть один на одного пальцями, і це робитимуть доти, доки палець не впреться в нього, лісника. А йому вже ні на кого показувати, окрім хіба цих козуль і вепрів.

Звісно, лісник аж ніяк не міг прийняти вини на себе, бо ж не він тут учора влаштовував гульки – просто йому звеліли відімкнути і щезнути, а ниньки ніяка галалка не відгадає, хто кинув непогашену цигарку чи залишив вогонь у коминку.

У дерев’яному вицяцькуваному будинку на березі Чорного один раз на рік, траплялося й на два три роки, проводився семінар, а частіше сюди у сяючих лакованими боками службових авто під’їжджали потрібні люди. Особливо завізно зробилося після того Указу, коли в ресторанах не розгуляєшся, а тут-бо від гучної пісні могла наполохатися хіба що тлуста качва чи й без того лякливий заєць, що сторожко придрімнув десь під кущем.

Звісно, люд на озеро приїжджав вельми різний, один, траплялося, ніяковів від сердечної уваги, а інший – навпаки, походжав берегом озера, як молодий задьористий півень, що парубкує своє перше літо.

Пам’яталося лісникові одне подружжя. Чоловік, хоч і був, казали, велике цабе, а по-людськи погомонів з Василем та цигарками столичними пригостив – смішно вони так називалися, як та скоромовка «Карл украв у Клари», – а тоді за вудочки та мерщій на озеро. Зате жінці спершу не вгодили меблі, то вона закомандувала все переставляти, доки дві лапки викрутили, тоді забракло серванта, і погнали машину у район, сервант привезли, а посуд із ресторану чомусь забули, тож мусили знову вертатися. Нарешті жінка сплеснула пухкими здобними рученятами, буцімто по небіжчику зібралася голосити:

А як же тут страву мені зготувати – ні водопроводу, ні колонки...

Он, з нього всі у нас варять, Василь зчудовано стенув плечем, мов поправляв рушницю, і кивнув у бік озера.

Жінка так витріщилася на лісника фарбованими віями, що мусив Василь сідати на підводу та їхати з бідоном у село.

Кроків за сто від цього будинку Василь припнув коняку до дерева і хропонув добрячу годину, аж очеретом шелест пішов, а тоді набрав бідон води з озера і подався назад.

Ото смакота, – зачерпнувши склянку, тішилась жінка (по її-таки вийшло), і пила дрібненькими ковточками озерну воду, прицмокуючи язиком і облизуючись.

Та в мене найліпший колодязь у селі, – божився Василь і простодушно дивився їй у вічі.

На ранок спантеличений лісник ледве впізнав столичну даму, грішним ділом уже подумав, чи чоловік не виганяв, нарешті, вереду, а виявилося, сердешну вжалив комар. Сім’я спішно відбула з будинку, Василь же два дні розвозив серванти і череп’я.

Лісничий, якому, як-то водиться, щось та не так переказали, покликав лісника «на килим».

Ви даєте собі звіт, яку ви справу зірвали? – він спочатку вичитував стиха, майже пошепки, згодом голос його твердішав, наливався тамованим гнівом.

Не знаю...– пискнув було лісник і відразу осікся.

Помовчте! – Пострілом пролунав виляск долоні по столу, і лісничий поволі, грізно вставав, незмигно вп’явшись у нього очима. – Ви даєте, питаю, звіт?

Василь не перечив лісничому, тільки нишком сховавн у кишенях руки і стулив там дві дулі – в нього була давня, вивірена роками прикмета: стулиш дулі – і ніяка сварка не пристане.

Лісничий ще довго сварив його, аж поки спіткнувся раптом на півслові.

Вийміть руки негайно! – гаркнув він несподівано.

Василь як тримав згорнутими пальці в кишенях, так і вихопив їх.

Марш з кабінету! – люто верескнув лісничий.

Василь кулею вискочив у коридор, не втямивши спершу, яка муха вкусила начальника, аж поки у дзеркалі побачив свої стулені в дулі пальці.

Нерідко в будинку на березі озера зустрічі іменитих гостей тяглися далеко за північ, і Косарі, високо підбившись у нічному небі, здивовано споглядали ще одних припізнілих косарів, що тягли хрипкими, прокуреними голосами:

Касів Ясь канюшину...

Ніхто так не вмів припросити за столом, як їхній лісничий. Коли вже, здавалося, дорогі гості були ситі, вій підморгував Жанні-офіціантці, яку в найважливіших випадках завше возив із собою, і вона, ласкаво всміхаючись, приспівуючи та пританцьовуючи, тулилася до вередливця спокусливо молодими грудьми і всім тугим тілом, змушувала враз дрібно тремтіти і гостя; і м’якшала тоді душа, і все починалось спочатку.

А коли вже і Жаннина дригіть не допомагала, він вдавався до коронного номера.

Любі гості! – Лісничий змовкав і поволі обводив усіх поглядом своїх сивих, як зводянілий вівсяний кисіль, очей, аж поки змовкали і найгорластіші. – Я пропоную тост за нашого слугу народу, нашого депутата, керівника вимогливого і водночас такого сердечного та чуйного, нашого директора лісгоспу Петра Петровича.

Звісно, треба бути останнім бовдуром, щоб відмовитися випити за господаря, тож знову гурт гомонів, хтось смішив анекдотами, попискувала, наче миша-полівка, на яку ненароком наступили, розпашіла Жанна-офіціантка, яка не вельми боронилася, коли її нишком підмацували, і знову у відчинені вікна разом з сизими клубами цигаркового диму важко викочувалася перегодована пісня.

А коли притомлені, обважнілі гості стихали, ще раз вставав лісничий.

Любі гості! Я проголошую тост за нашого шанованого Хазяїна!

Гості гуділи, як рій комарів у червневе надвечір’я, відмовлялися.

Так пили вже за Петра Петровича, їй-бо пили! – не погоджувався, гикаючи котрийсь.

Петро Петрович – слуга народу. А справжній Хазяїн – ось він! – І лісничий урочисто показував на Василя, який подавав і підносив, приймав порожні пляшки і ставив свіжі, запітнілі, щойно із холодильника.

І далі збуджено гудів дружний рій, видзенькували келихи, і, бувало, тільки під ранок Петро Петрович з лісничим проводжали та розціловували гостей, а Василь замітав сміття та прибирав недоїдки.

А позавчора розказувала Василеві його жінка, як здивувала її Жанна-офіціантка. Побачила жінка на вулиці у райцентрі Жанну та й гукнула. А та озирнулася чомусь злякано – і хутчій від неї, жінка наддала ходу, а Жанна ще швидше.

Жанно, Жанно! – кричить тоді жінка. – Тож зачекайте!

Дівчина, завагавшись, приспинилася і зустріла її переляканими, якимись колючими і непривітними очима.

Жанно, – питає задихана жінка, – кажуть, твоя сестра кофточки гарно в’яже?

О-о-х, – ледве спромоглась відказати Жанна. – А я так злякалася... Думала, знову битимуть, то вже клястися й божитись хотіла, що з вашим Василем таки не спала.

А одного разу гість трапився якийсь дивакуватий. Полуднувати у будинку не захотів, отож розклалися на березі, просто на пожовклій, пожухлій траві. Лісничий власноруч взявся виставляти горщечки і тарілки, шо звабливо лоскотали ніздрі і наддавали апетиту, а директор виймав пляшки із зірками та без зірок.

Давайте по-європейському – спершу перекусимо, – скосив око на усе те гість. – А то в мене вже кишка на кишку анонімки пише.

Коли трохи перекусили, гість нанизав на виделку замашну, як підошва, підрум’янену відбивну і кинув собакам, що терпляче облизувались і світили спраглими очима обік людського гурту. Собаки, підвискуючи, високо плигали і ловили шматки на льоту, весело клацаючи білими, як молода ріпа, зубами; за відбивною кавалками летіли ковбаса та шинка, аж поки директор зітхнув сумовито:

Та ми ж їм іншого харчу, погодують зараз...

Друг людини все-таки, – докірливо і сумовито покивав головою гість. – Чого доброго, Барс подумає, що милосердя немає в нас.

І Барс, жилавий старий гончак, на знак згоди теж покивав головою, кліпнув і засміявся жовто-зеленими розумними очима.

А коли в каструлях та горщечках не лишилося навіть шматка, тільки непочаті пляшки сиротами стояли серед спустошеного посуду, гість здивувався:

Ти ба, закусь скінчилася, – сказав він і з щирим жалем встав. – Значить, прощатися пора.

Коли його машина щезла за поворотом, лісничий сів на мотоцикл і гайнув у село по закуску.

...Вже розвиднілося, а на березі тихого лісового озера, на просторій галявині, пообіч велетенської купи жару і головешок, незрушно сиділа самотня людина, а навколо неї, мов за велінням всесильного чародія, зібралися з неосяжних лісових просторів, німо застигли звірі тутешніх країв: вовк, сірий розбійник з великої лісової дороги, спокійнісінько стояв поряд з косулею, тільки докірливо дивився скляними очима на згарище; вепр, навпаки, весело шкірив могутні ікла, наче радів з пожежі, тішився, що негадано вирвався із будинку на волю, де не чути вже остогидлого перегару і цигаркового диму, а владарює дух вересового цвіту, багнику і прілого листя, під яким причаїлися хрусткі жолуді; червоне зловісне світло з останнього полум’яного подиху падало на зайця та білку, і здавалося, вони також тішилися й сміялися, змовницьки переморгуючись.

Лісник незрушно сидів і думав, що цей будинок мав уже колись згоріти, бо не один раз доводилося застерігати, щоб не жартували з вогнем, мав згоріти саме отак, сам по собі.

Лісник звівся на ноги і, втомлений та розбитий, весь у кіптяві, замурзаний та обдертий, повільно потеліпав додому. Сходило незвично велике, здивоване сонце, і довгі тіні дерев розмашисто пролягли через усю галявину, лісникова тінь теж була видовжена. «Сонце підіб’ється вгору, і тіні покоротшають», – ворушилася в голові в’яла, приморена думка, і він перевів погляд на вереси, які в несміливому вранішньому промінні зблискували добірними, наче ягода в добрий рік, росами, на вмиті дерева, що піднімалися вгору і росли на очах.

Зміст

Сімейне життя………………..2

Предсідатель…………………12

Не за правилами……………..25

Мишко-Тишко……………….39

До сина……………………….50

Бамбор………………………..55

Мамо, вернися……………….71

В Кукуріках, селі тихому……81

Смага………………………….91

Межа…………………………..118

Все в ялиночку………………..127