Текст книги "Покруч"

Автор книги: Иван Корсак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 11 страниц)

ІВАН КОРСАК

ПОКРУЧ

Герої оповідань Івана Корсака – прості, земні, звичайні люди з властивими їм радощами, болями й переживаннями, нерідко – й з драматичними, покрученими долями. Автор книги глибоко проникає у їх перипетійні життейські будні, з яких уміло вихоплює найголовніше, найтиповіше, де великодушна добропорядність одних вступає в гострі протиріччя з душевною убогістю, нідступною байдужістю інших, з дефіцитом духовності і культури.

Редактор М. І. Богуш.

ББК84-Ук7

К 69

Книга видана за рахунок автора.

СІМЕЙНЕ ЖИТТЯ

Замолоду Ліда Григорівна любила свого чоловіка. Любила ще із студентської лави його отакого: худорлявого, незавидного зросту, тоненького як патичка, що нагадував чомусь підлітка, задля пустощів вдягнутого в офіційний дорослий костюм. Інколи їй кортіло просто торкнутися гладенької, мов дитячої, його шкіри, навіть вщипнути хотілося, зробить боляче – аж щеміло.

Коли вийшла заміж і приїхали вони в це районне містечко, чоловік її, Петро Никодимович, швидко, мов граючись, йшов по службі, легко ішов, без видимих зовні зусиль, і, може, якраз через те небавом досяг завидного у районі становища. Ліда Григорівна дмухала біля нього як біля малої дитини, чепурила і причепурювала, довго не бачила інших чоловіків: для неї вони не становили найменшого інтересу, були мов без статі – просто службові особи, колеги по роботі, перехожі на вулиці. Завжди кудись поспішала, а якщо й загається, бувало після уроків в учительській на якусь хвилину, то враз схаменеться, сплесне долонями, підхопить на руку, мов дрова оберемок зошитів, і біжить чимдуж додому виготовлювати щось хитромудре йому на вечерю чи прасувати свіжу сорочку та прати шкарпетки.

Ліді Григорівні тоді видавалося, що вона не могла жити інакше, без цих дрібних і приємних клопотів, вона не могла не віддавати близькій людині увагу і ніжність, які природно збиралися в ній, як в молодому дереві тугі соки весною.

Петро Никодимович, довгі роки тендітний і щуплий, все той же підліток, вдягнутий у дорослий костюм, цінив увагу дружини і іншою не мислив собі її.

Жили вони дружно, одна біда – не мали дітей. Об’їздили всі курорти і клініки, куди їх лише направляли, тихцем навідувались до знахарів, знахарок і шептунів, та жаданий отой бусел, якого малюють із немовлям у дзьобі, все обминав їх дім.

А дарма... Тихий Петро Никодимович так само тихо, без зайвого галасу і метушні, звів дім як дзвінницю, трудолюбивою бджілкою виповнив його добром – був він служакою собі на умі, з людьми вельми не заїдався і його машина, коли не їхав в колгосп, те й робила, що вививалася по складах і базах.

Дім приніс радість Ліді Григорівні і нові клопоти, які проте ніяк не могли заступити клопотів про чоловіка. З безпосередністю одинокої жіночої душі вона віддавала йому все тепло і ласку, аж доки раптом не впевнилась, що він не вельми цього потребує.

Спочатку в неї було відчуття людини, яка йшла рівною, добре знаною їй дорогою і негадано та дорога під ногами пропала: людина летить десь, інстинктивно зажмуривши очі, несподіваний холод стискає груди, простір стає безіменним, безкінечно порожним і чорним, а час розтягується до немислимого в очікуванні жахливої миті удару.

Це відчуття безіменного простору і бездонного лету тривало для неї доти, доки Ліда Григорівна не дізналась випадком, що у Петра Никодимовича є інші жінки.

І хоча холодніше стало на світі, поколюючі протяги низали у спину, зате в неї тепер знов було під ногами дно.

Відчувши зміну у жінчиній душі, у вигаслому її ураз погляді, зовні безпричинній холодності і байдужості, навіть у ліжку, чоловік себе не картав докорами, не запобігав і не перепрошував, він просто зовсім пустився берега, став гуляти не криючись.

Ліда Григорівна на все те тільки махнула рукою.

Відтоді вона стала помічати чоловіків як таких. Вона дивилась спочатку на них без природного потягу молодої здорової жінки, без затаєної гріховної думки, дивилась просто із звичайнісінькою цікавістю, як дивиться натураліст на щойно відкритий ним, незнаний ще досі, вид.

А якось Ліда Григорівна з чоловіком була на маївці. Взимку звично гуляли у спеціальному льосі-бункері, збудованому потай у лісі за вказівкою Петра Никодимовича і оздобленому різьбою вигадливих тутешніх майстрів – вздовж довгого столу там горіли товсті свічки у старовинних бронзойих канделябрах, їх світло кидало полиск на лаком покриті стіни із щирої, без підсочки сосни, те світло іскрилося та переломлювалось у вщерть наповнених келихах, кидало і в лютий мороз примарний осінній відблиск на лиця гостей. А як змінились часи, то сам же Петро Никодимович і розпорядився замести негайно сліди – під холодною лапатою гусеницею тріщала щира сосна, в щепу ішли вигадливі папороті і химерні вирізьблені птахи, а як розвернувся бульдозер і кілька разів пройшов, мов праскою, то й знаку не лишилось від місця, де, бувало, темними вечорами виривалася із під землі придавлена пісня і жахала заблукалого звіра чи дядька, що стомлено плівся із лісосіки.

Тепер же вибране районне товариство гуляло, розстеливши скатертину по-простому, демократично на галяві, на свіжій, незайманої зелені ще траві. Товариство виголошувало тости, одне одному говорило приємні слова, які Ліда Григорівна вивчила вже напам’ять, як і вивчила, хто і як кого ненавидить, ладен першої-ліпшої миті штовхнути ліктем, посісти чуже, хоч трохи більш хлібне місце під обласним і районним сонцем.

Тої маївки вона вперше зрадила чоловіка.

Зрадила негадано й легко, коли збігла від набридлого товариства пошукати ранньої скороди, тихої білої вісточки прийдешнього літа; зрадила із чоловіковим підлеглим, що так проникливо щойно проголошував тост за Петра Никодимовича. Ця легкість, з якою переступила заборонену досі межу, її саму немало подивувала, подивувала відсутність бодай найменших докорів– в думках, що злегка шумеляли і плутались від шампанського, змигувала одна лиш цікавість. І коли чуже дуже, пружне й невситимо спрагле тіло зім'яло її і зіжмакало, причавило і виповнило усю, вона лише в першу мить знайшла нове для себе, терпкий смак недозволеного плоду, ляк і знічення, що холодили спину; далі все було звичне, як над собою сопіння задиханого мужчини. Вона сподівалась на досі незнане й незвідане, вершину, нехай і гріховну, але нездолимих пристрастей, про які їй інші жінки багато оповідали; вона сподівалась на свято, а був звичайнісінький будень.

Згодом їй пам’ятались чомусь не масні і все ще не вичахлі очі коханця, а слова, коли він, застібаючи паска на штанях, скрушно бідкався, чи не вижене, як крий боже дізнається, Петро Никодимович його із роботи.

Згодом знала вона багатьох чоловіків: молодих, в яких губа тіпалась від нетерпіння, і бувалих в бувальцях, що роздмухували дотліваючий жар уже вигаслої жаги у зів’ялому тілі, білявих як ячна солома і засмаглих в вуглину – вона шукала почуття тихого й світлого, шукала пристанища душі, а знаходила лише похіть. Так і не спіткавша ту єдину людину, що саме для неї прийшла у світ, звірившись врешті просто бути потрібною комусь, вона зналась надалі з чоловіками, аби завагітніти; Ліда Григорівна впевнилась, що відшукати душевну рідню зможе хіба в кровній своїй дитині.

Чоловіки тасувалися, як старі, залапані і заяложені, із потрісканими картинками, гральні карти, вони з'являлись і знов безшумно зникали в житейській колоді буднів, а завагітніти Ліді Григорівні ніяк не вдавалося. Врешті один із коханців набрався сорому, перецінивши своє спалене в пристрастях, вичахле тіло, і вона гребонула з ліжка його від себе, гребонула вперше з такою безжальністю, нічим не прикритою грубістю і відразою. Відтоді він при зустрічі ховав винуваті побиті очі, а Ліда Григорівна, зневірившись стати матір’ю, більше з чоловіками не зналася.

Між тим, сімейне життя її йшло старою, добре узвичаєною, утоптаною, вичовганою і вишмуляною колією. Вранці Петро Никодимович, йдучи на службу, цілував манірно дружину у щічку, і з підробленою, недбало наклеєною усмішкою махав рукою з порога:

Па-па, мамко.

І помах руки, і усмішка були завченими настільки, що з часом Ліда Григорівна навіть фальш бачити перестала.

Па-па, мамко, – так само звично кидав Петро Никодимович із порога, як, зачувши смалене, сам облишив свою поважну посаду і пішов рядовим учителем. Тепер його гулькам не заважала й посада.

Одинокість до щему здавила Ліду Григорівну, коли вона впевнилась, що не заробила у долі того, чого так жадала, і ніколи не затеплиться нове життя у її безплідному, вихолонулому животі, не заворушиться і не вдарить, сповіщаючи про власне пришестя, тихенько малесеньким ліктем – так і залишаться непотрібні нікому її невсипущі, меткі та умілі руки, непотрібна нікому, бо нікого гріти й голубити, безробітна душа.

Отоді вона зважилась і поїхала в дім немовляти.

Поважна завідувачка, повнотіла й пухленька, як заколочені на свіжій сметані млинці, з непроникним лицем і фарбованими віями довго балакала Ліді Григорівні про відповідальність набутого материнства, а коли щомоці силячись все ж не пересилила себе і позіхнула, прикривши маленького рота здобненькою рукою, то мовила зовсім примирливо:

Я, звісно, не проти, але на немовлят у нас черга в два роки... Оформляйте папери на трирічну дитину.

Боже, думала Ліда Григорівна, я ж гадала, що одна отака у світі, а тут за нами не протовпитись.

Петро Никодимович, зачувши сімейну новину, нестав перечити, навіть зрадів, що тепер жінка матиме власний клопіт і ще менше матиме діла до його осібних справ.

Через тиждень Ліда Григорівна, оббивши не один казенний поріг, знову стукала легенько і з острахом у кабінет завідувачки. Та довго гортала папери і близькозоро жмурилась, низько схилялась над ними і немов принюхувалась, як голодна кішка, врешті завідувачка таки знайшла і зраділо кліпнула фарбованими віями:

Нема довідки про ваш матеріальний стан.

Від міста, де дім немовляти, до їх райцентру кілометрів з вісімдесят, і наступного тижня Ліда Григорівна знову тряслась у набитому, як консерва, автобусі, де густо витав спертий дух пітного тіла, відригнутого часнику і скорбно кувікало, нарікаючи на незавидну долю, везене з базару у мішку порося.

Знову нюхала насторожено і обачно папери завідувачка, перебираючи аркуші пухкими пальчиками.

А де довідка про санітарні умови?

Ліда Григорівна аж рота розкрила: за кожною пилинкою в хаті, яка вилискувала фарбами й лаком, вона полювала щоранку з завзяттям мисливця, що вийшов у перше в житті своє поле.

Наступного разу, прогорнувши папери, поважна завідувачка замислилась глибоко, а тоді покрутила пухкими пальчиками у повітрі, мов ловила щось, а воно вислизало.

Тут би ще характеристику, клопотаннячко отаке від колективу...

Ліда Григорівна хотіла було сказати, що нехай колектив уже й няньчить чужу дитину, але перемовчала.

Втомлена життям, вона думала зовсім махнути на все рукою та й узяти з дитиною молоду сім’ю, що мучиться роками по кутках чужих та підвалах в очікуванні квартири. Знайомі жінки відрадили: вигодоване дитя, хоч і не рідне, то таки твоя гілка, а молода сім’я – дерево окремішнє, і хто-зна ще куди похилиться. Натомість оповіли Ліді Григорівні добру пригорщу історій, як молоді дівчата, відкусивши до шлюбу терпкого плода пізнання, відмовлялися від дитини згодом у родильному будинку, підкидали на поріг із записочкою незнайомим людям чи й зовсім губили непрошений отой паросточок життя.

Ліді Григорівні чомусь досі не підкинув ніхто.

І все ж вона зважилася пошукати щастя під родильним будинком. Вона їхала в обласне місто, де її не знав ніхто і вона нікого, і стояла годинами, обмацуючи спраглими і голодними очима розповнілих, як перестиглі груші, породіль, які заходили чи яких заводили вже попідруки, катованих безпросвітньо жахливим і водночас радісним болем. Вона стояла у спеку і, бувало, у дощ, коли з шелестом мокрим асфальтом вітер гнав зжужжавіле листя, що липло до взуття перехожих і безтурботно промчалих мимо машин.

Перша жінка, в якої відважилася спитати, чи не віддасть вона часом дитини, сперш нерозуміюче приспинилась, мов спіткнулася раптом, а як осягла і втямилась, то зиркнула ошаліло широко розкритими зіницями, сахнулась панічно й нажахано, а тоді покрутила пальцями в себе біля скроні.

Коли Ліда Григорівна, зіщулившись в грудку і щомоці стиснувши маленькі свої кулачки, наважилась через силу спитати в іншої, та лиш закліпала нерозуміюче і винувато набряклими та підпухлими повіками, мов до неї звернулись чужоземною, незнаною мовою, а чоловік став ураз, загрозливо напираючи грудьми, між нею і породіллею:

Ану, маршируй.

І вже навздогін, бережно ведучи жінку під руку:

Вештаються тут... То наркомани, то ще хто. Дітьми торгують.

Ліда Григорівна питала багатьох породіль і, як згодом довідалась, навіть тих, що справді зрікались дитини, але вони тільки ковзали слизьким та обмерзлим поглядом і, відвернувшись, проходили мимо. Потім уже, знайомі медсестри оповідали, що такі матері ніколи не дивляться в очі жінкам, які стають дітям їх новими матерями, не люблять їх, навіть більше – ненавидять; хто-зна, може за власну зраду по живому крає сумління, точигь неминуща ніколи ревність, а, може, холодить їхнє серце вічна заздрість на чуже благополуччя, хоч доля насправді не обігріла ні тих, ні тих – і в останній, найбездушнішій, здавалося, жінці материнство вічне і нестравиме.

Відізвалась до Ліди Григорівни так, щоб не черконути душі, із усіх породіль тільки одна, жіночка років уже за сорок. З обвітреним обличчям і огрубілими, зналими працю на землі руками, вона тримала чуткими долонями живота, найбільше її нерозмінне багатство; вона йшла, злегка соромлячись за пізнє своє материнство, і тихе світло відсвічувалося з лиця разом з прощенням життю за всі його прогріхи.

Не віддам, – без образи й злоби сказала. – Не віддам вже нікому.

І вона, ділячись світлом отим і найзаповітиішим, пересилюючи перші потуги, лункі, мов далекий грім, взялася оповідати зовсім незнайомій чужій людині, як лікувалась десятиліттями і марне усюди їздила, аж поки не навмили її послати чоловіка на щедрець у ліс: мав він там, ні словом ні з ким дорогою не обмовившись, зірвати із дев’яти дерев жіночого роду по дві гілочки, мовчки вернутися і самому зварити...

Ліда Григорівна, глянувши тихенько на нігті, як при відвідинах немовляти, аби не зурочити цього пізнього щастя, подумала з гіркотою, що їй не поможуть уже і варені цурпалки.

Світ не без добрих людей, і медички із родильного звели таки врешті Ліду Григорівну із студенткою, в якої від позапланової курсової раптово і рясно засіялися веснянки на чистоту досі личку та зовсім не з голоду пухнув живіт; вже із палати писала вона батькам, що на першу практику їде.

Перше, що лишилось у пам’яті, – ляк Ляк в очах Ніни, як звали студентку, відсвічував, колихався і змигу вав, мов відблиск далеких тривожних вогнів, ляк перед батьками, які, гадалося їй, ніколи не простять доччиної ганьби, і ляк перед людьми, що можуть тепер безкарно і безтурботно образити і принизити в першу-ліпшу мить, мов вона бозна перед ними чим завинила: полохливі якісь, присмеркові рухи робили її малим, загнаним в кут, застраханим і зацькованим мишеням – в Ліди Григорівни з цього тихенько щеміло серце і водночас вона, безсила проти власного непереборного егоїзму, сама шукала у цьому страху союзника.

Того теплого вересневого дня туман не спадав до обіду; він був підфарбований легкою жовтизною молодої ще осені, підсвітлений кронами застиглих дерев, що палали тихими й незмигними свічами, і трішки п’янким від прілого листу. Ліда Григорівна з Ніною довго бродили всіяною листопадом алеєю вздовж лікарні, присідали на вологі лавочки з ледь помітними крапельками роси; вони говорили і говорили, забувши різницю у вікові як між матір'ю і дочкою, вони говорили як сестри, негадано зріднені несхожою зовсім і все таки схожою чимось знедолею.

А можна буде мені… чи хоч інколи можна буде, – сидячи на лавочці, Ніна все терла холодною долонею праву скроню і неосмисленим поглядом дивилася на котеня, що гралося біля ніг: котеня вистрибувало і пустувало, грізно вигинало спину і їжило шерсть, а то ганяло лапою вилущеного каштана, мов хокейну шайбу. – А можна хоч інколи приїжджати, бодай глянути на дитину?

Ліда Григорівна мовчала, тримаючи Ніну під руку, і лиш легенько і розуміюче стиснула її лікоть.

Тепер Ліда Григорівна мала знову ким опікуватися відчула себе комусь потрібною, із звичною вправністю металася по магазинах, носила оберемками апельсини, компоти, цукерки, займала чергу в кількох місцях і перебігала з черги у чергу; тож небавом у Ніни росли припаси, наче збиралася лишатися тут на довгу полярну зимівлю. Єдине, що передумала і, повагавшись, не віддала вона Ніні – волоські горіхи. Від них, казали жінки, молоко прибуває вельми, не стримається, гадалося, Ніна і погодує дитину; а коли мати дасть груди хоч один-прежадинний раз у хапливий рот немовляти, залоскочуть її соски малесенькі голі десна, лизне язичок і струмом прошиє щем рідної крові, та мати ніколи уже не віддасть дитини.

Ліда Григорівна їла горіхи сама.

Ніколи вона не любила їх, силоміць тепер в душу вбивала, бо оповідали якось, від них набрякають груди навіть в жінок, що не родили, і траплялося відсисало маля; вона жувала як тріску, як прісне дерево, і час від часу, таючись, обманюючи і соромлячись сама себе, пробувала ненароком рукою груди, ждала звичного для когось, а для неї недосяжного чуда.

Ліда Григорівна певна була, що вродиться дівчинка, і тільки дівчинка, бачила навіть її, але більшенькою, років отак на чотири – вона бігла до неї, весело сміючись та зблискуючи округлими колінцями, і білі великі банти над смаглявою голівкою змахували легкими крилами.

Три дні Ліда Григорівна не приїжджала, а приїхала перед днем, коли Ніна, як не раз мало не на пальцях рахували вони і вираховували, повинна родити.

Вона зіткнулась раптово із Ніною, завернувши за ріг родильного, зіткнулась не так із нею, як із сполоханими її очима, широко розкритими не стільки від несподіванки, як від страху, непідробного і непересильного, від якого одерев’яніло її обличчя, скувало усю, взяло кригою.

«Що бо то вдіялося, – подивувалася тому ляку Ліда Григорівна, і чорна думка звивистою блискавицею змигнула у голові. – Викидень...».

Вони довго стояли отак у заціпенінні, і першими в Ніни послухались очі, послухались і опустилися.

Пробачте уже, – розвела руками вона, розвела незграбно, немов розгинались вони так важко, з натугою, і показала на хлопця у формі солдата поруч. – Петро.

Руки її, прийшовши у рух, тепер не могли спинитися, вони хапливо шукали притулку в кишенях халата, опускалися вниз в сподіванні пристанища й спокою, ховались навіть за спину, аж доки вона не зімкула пальні замком на грудях.

Ми ще до армії з ним дружили... Він дізнавса якось, що тут я, тут отака, – вперше і важко, наче на півдорозі, передихнула. – Вчора завіз до своїх батьків, не сказав, що дитина від іншого, сказав, що я приїжджала до нього в частину... І дитя, сказав, не віддасть нікому. Пробачте уже...

Вони пішли непідметеною від опалого листу доріжкою, а Ліда Григорівна ще довго дивилась услід, як віддаляються й меншають їхні постаті на алеї із старовинними ліхтарями і двома рядами обабіч давно вистиглої горобини. Після сирої імлистої ночі брався приморозець, легкий і делікатний, і від рясних стигло-червоних кетягів, які чомусь не впорали санітарки і не встигло розфарбувати птаство, над алеєю, здавалося, стояв рожевий гуман; м'яко відсвічували крапельки роси, примерзлі до кожної ягідки, і від поруху вітру чи коли перестрибне з гілки на гілку синиця, вони, гойднувшись, тихо дзвеніли, вдаряючись мерзлими боками, і над алеєю, над деревами, що загадково світилися, стояв легкий передзвін, віщуючий зиму, поминальний по осені, по опалому листу, по ще одному прожитому рокові.

ПРЕДСІДАТЕЛЬ

Минулої ночі, під самісінький досвіток, їй приснився сон, що тільки роз’ятрив і так уже зболену, всохлу на корені душу. Начебто заходить Миколка до хати, вішає шапку у кутку, де завжди вішав, сідає край столу і довго дивиться на неї, дивиться якось докірливо, а вона ніяк не може здогадатися, чим же невдоволений син.

І чого ви, мамо, того меду не їсте, – нарешті говорить Миколка, хмуриться і, як то він умів, кумедно збирає поміж брів складки, мов хоче розсердитися, тільки воно в нього ніяк не виходить, і мати відразу ж впізнає синову вдаваність.

Ганна лежить і мовчки дивиться на синювату від досвітнього світла стелю, боячись ворухнутись і розбудити чоловіка. Хай би він уже поспав, камінь на його душі не легший. Вона скоса, не повертаючи голови, зиркнула на чоловіка, на його зів’яле і посіріле лице, що взялося гіркими зморшками, як береться тріщинами у тривалу і немилосердну спеку земля. Півроку уже, як вони похоронили сина, і осталися вдвох у своїй новій і без того великій, а тепер немислимо величезній, страхітливо спорожнілій хаті.

І коли будувалися, і як стали жити, вона була для них завжди в радість, в ній Ганна тішила себе онуків діждатись та голову прихилити на сиву старість. Зараз же хата стала щоденною мукою, від кожного слова, навіть найтихіше мовленого, вона глухо відлунювала бездушною пусткою і в тому відлунні їй не раз вчувався і жахав Миколчин голос. Ні, вона не боялась сина, як бояться мерця, то було б протиприродно і вона стидалася б самої такої думки, просто голос той жив у ній самій як матері і, вимучена горем і болем, вона боялася швидше самого болю.

Ой, сину, сину,– ворушила порепаними, білими губами, – та я ж до того меду й раніше ласою не була, а тепер, мабуть, і зовсім заціпить. Ганна лежала і думала, що може значити той сон. Попораюсь, думала вона, і знову занесу баночку меду на могилу, як водиться у їх селі. За давнім тутешнім звичаєм, що зберігся з незапам’ятних, чи не язичеських іще часів, ідучи на кладовище, люди завжди замотували у вузлик якийсь харч, здебільшого той, що любив за життя покійник.

Цілу ніч падав тихий сніг, і коли Ганна, вирядивши на роботу чоловіка, прийшла на кладовище, то здалося воно, неприбране з осені від опалого листя і тому якесь занехаяне, несподівано урочистим і святковим у своїй незайманій білині. Пишні снігові шапки важко лягли на верховіття дерев, вгинаючи своєю вагою розмашисте гілля сосен, що швидко вкоренялися і гнали вгору на тучній кладовищенській землі, лежали на плечах хрестів, наче еполети застиглого дерев'яного воїнства; глибокий, м'який, аж пружинив, сніг заліг і поміж могил – понови не встигли пропечатати навіть пташині сліди. І все ж, на подив Ганни, хтось приходив сюди уже раніше неї. Лапаті, очевидно, відбитки чоловічих слідів петляли поміж могильних горбів, мов хтось бродив тут просто прогулюючись, без певної цілі й потреби. Обминаючи стару, порослу зеленим мохом, капличку, із зсунутою набік покрівлею, мов набакир надягнутою шапкою, що придавала каплиці непристойно легковажного, неспівмірного з призначенням вигляду, Ганна мало не зіткнулася з якимось чоловіком у старому, заношеному кожусі і з ляку та несподіванки аж присіла. Чоловік той теж сторопів, і на якусь мить в його сивих старих, мов вимерзлих на морозі очах, промайнув переляк, але тільки промайнув і знову згас, сховавшись за пеленою застиглої байдужості. «Предсідатель! – впізнала Ганна. – Чорт старий, не на кладовищі кажучи. Не сидиться йому, тільки людей лякає». В селі, його всі так і звали Предсідателем, давно забувши справжнє ім'я – прикипіло де чоловіка словечко, пристало давно вже, літ двадцять тому, ще як головою колгоспу був, і ніякими обценьками ного не відірвати.

Ганна не знала, як їй пережити ту зиму, усім тілом, кожною частиною його, кожним клаптиком шкіри вона відчувала, як холоне земля, у якій лежав її син, той холод залізними лещатами зчавлював серце, і не було від цього ніякого порятунку – навіть виплакатися не вдавалося, бо за півроку збігло, мабуть, уже все, до сльозини, і тепер навіть бодай найменшу вона не була здатна видобути з вистудженої душі. З дерев'яної лавочки біля могили сина Ганна змахнула пухкий сніг і з облегшенням присіла, як сідають у рідному домі з далекої і трудної дороги.

Ганна здавалася зараз сама собі безпомічною рибою, викинутою на берег, що марно ловить ротом повітря і безпорадно б'ється в піску. Все, що вона досі робила, чого хотіла, чим жила, до чого шкрябалася з останніх сил, мало свій сенс – ростила сина, збивала якусь копійчину, будувалася. Будувались вони довго і важко, але змучили таки хату на своє горе як дзвіницю, у два поверхи, і в хату уже настаралися.

Біда видалася негадана. Вертався Миколка увечері додому мотоциклом і наїхав на той коток: п’яний тракторист уже смерком як втоптував асфальт, так і заснув за кермом.

Мед у баночці з-під сливового повидла Ганна прикопала в узголов’ї – раніше просто лишала принесене на могилі, а потім стало пропадати – і взялася розчищати від снігу могилу. На роковини, думала вона, поставиться пам’ятник, їздила ж у Житомир замовляти.

За спиною у Ганни під чиїмись ногами захрумтів пружний, рипучий, як осіннє яблуко на зубах, сніг. Їй не хотілось зараз нікого бачити, ні з ким говорити, будь-яка третя людина, навіть найближча, була би зайвою, і Ганна невдоволено озирнулась. До могили підходила, припадаючи па ліву ногу, григорівська Настя, що поховала торік свого чоловіка.

А що, Ганно, син каже? – спитала, зіпершись на металеву огорожу, жінка. – Е, вже, людино, чи рватимеш чи не рватимеш душу, материної ради і поради він більш не спитає.

Ганна нічого не відказала, хоч і не сердилася на неї, знаючи, що то не пусті слова, аби зачепити балачку, відчуваючи в них знайомий вже, звичний ниючий біль і без лукавства та фальші жаль.

Сама собі дивуюся, – говорила Настя так, мов Ганна відказувала їй в тон і вони вели спокійну, статечну розмову. – Як гляну на тебе, то нізащо дякую своїй злій долі, що я отака непотрібна, порожня вдалася, нездатна сплодити дитину. Бо якби на мене отаке горе, то взяла б залізника й прийшла сюди, сама себе закопала. У мене чоловік був, чого кривити душею, п’яничка й мучитель мій, а коли загнувся, то зразу як сирота стала.

Хто ж про покійного зле згадує, – підняла голову Ганна і взялася витирати хустинкою свої розпашілі, аж бурячкові від холоду і мокрого снігу руки. – Я вже гадала, що в селі черствішої Предсідателевої не знайти душі. На ній, як на випаленій землі, ніщо, здавалося, не зросте, і то сьогодні зустріла його на кладовищі.

То хіба він на жінчину могилу прийшов? – з протягом вимовляючи слова, крутнула головою Настя. – Не віриться, людино, у цього чоловіка замість серця—грудка мерзлої глини. Я його видивилася вже однієї осені...

Ганна знала, про що говорить Настя, і що вона видивилася, бо діялося воно в неї самої на очах. Тої осені діла в колгоспі не ладились, бульби копати взялися пізно, а шуму й гвалту наробили, як вже досвітками пришерхла земля, встелялася сизим, іскристим інеєм. Все таки якось ту картоплю перекопирсали п’яте через десяте і при перших морозах потелефонували з контори в район, що на полі нема нічого.

Але люди на поле ходили ще, особливо на болото за каналом, де пухка торфяна земля не спішила подаватися злій зимі. З-під мерзлих шкарубких кавалків, що відставали і лупилися як шкарлупа на круто звареному яйці, жінки якось накопували по кілька відер, а хто й до мішечка – їсти ті чорні від торфу бульбини, що вже підмерзлі дзвеніли, вдаряючись одна об одну, не годилися, а варили їх здебільшого поросятам.

Пішла й собі Настя одного дня, і до обіда, хукаючи в застигаючі пальці, що зводили корчі від вихолонулої землі, надлубала три відра картоплин, які бряжчали в мішку каміняччям. Може б і ще по відру вдалося надлубати, але раптом якась із жінок злякано гукнула:

Тікайте, баби, Предсідатель!

І справді, полем, сердито поганяючи коня, до них летів вершник. Жінки з брязкотом кидали відра, бігли до каналу і стрибали у чорну, крижану і судомисту воду, що взялася вже неміцним льодом, той лід тонко дзвенів і ламався, боляче ріжучи гостряками розчервонілі литки, та на те, як і на мокрі спідниці, що враз ставали бляшаними і торохтіли на бігу, ніхто не мав часу зважати.

Настя зірвалася спочатку і собі за жінками, наче забула за свою криву ногу, але нараз схаменулася. «А мені чого? – подумала з несподіваною байдужістю. – Ніхто мене вже не зробить нещаснішою».

Настя добре пам’ятала, як підлетів до неї Предсідатель, як він стрибнув з коня і почав ногами перекидати иідра і мішки. Та найбільше запам’яталися його очі. То були очі дійсно щасливої людини, в них світилися втіха і радість, справжні і непідробні, відчуття своєї сили, що мала право, не питаючись, карати і милувати, в них світилися насолода і торжество.

Посаджу! Усіх к чорту пересаджаю!—закричав тоді. Предсідатель, копнувши, як м’яча, її плетеного кошика, і той кошик, описавши з свистом дугу, плюхнувся в кришиво льоду в канаві.

Воно ж гноєм однаково стане, – важко видихнула, стримуючи себе, Настя.

Хай і гноєм, а не руш! На ферму дав вказівку завезти.

Як налетів вихором, так і зник. Жінки, втомлено ідучи додому, ще довго кляли, щоб він так побачив свого сина, як та картопля побачить ферму. Звісно, ніхто не приїжджав збирати ті мерзляки на торфяник, а сина він таки один раз побачив, відколи той зійшов з дому і років десять не давав про себе знати.

Викликали Предсідателя в район паспорт міняти, і як вже виходив з паспортного столу, то мимохіть ковзнув оком по стенду «Їх розшукує міліція» – зліва вгорі першою була фотографія сина. Він довго стояз перед стендом, з натугою перекладаючи незграбні і важкі, як каміння, думки, нарешті, навіть не прочитавши, що написано під фотографією, невдоволено крутнув головою і рушив додому, кинувши сам до себе крізь зуби:

Ти ба, вуса завів.

Ганна з Настею ще якусь хвилю помовчали, згадуючи сільські бувальці з Предсідателем. У зимному повітрі, пролітаючи високо над кладовищем, раптом скрикнула ворона, скрикнула деренчливо, як колеться намерзле у кріпку стужу дерево, і від цього надтріснутого звуку з верховіття сосни зірвалися в незворушній тиші і закружляли волохаті сніжинки.

В цій сім’ї ніхто нікого не любив, – вернулася до своєї мови Настя.– І шкодувати нікому, і ні за ким, жодного путнього.

Чого ж, – не згодилася Ганна. – Невістка людиною була.

Ганна добре знала колись цю сім’ю. Поки не побудувалась, жила вона в свекра, від Предсідателя в недалекому сусідстві. Не раз і не два, увечері і вдосвіта, в найглухішу ніч, коли тільки чорти навкулачки ідуть, дзеленчало вікно свекрової хати і застраханий голос Предсідателевої невістки просив порятунку. Не хотіла вона, розказували люди, ох, як не хотіла іти в цю сім’ю. Але якось увечері приїхав до них Предсідатель. Не привітавшись, він сів за столом під покутньою стіною і мовчки, тільки білки очей поблискували з-під густих брів, дивився то на хазяйку, що заметушилася раптом і забряжчала горшками та сковорідками, то на дочку, що забилася в куток і нажахано тулилася спиною до холодної стіни. І коли господиня виставила на стіл все краще, що могло тільки знайтися у цю пору в домі, скрива посміхнувся.