Текст книги "Покруч"

Автор книги: Иван Корсак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 11 страниц)

А наступного дня ті ж самі червоні довгі і неспокійні руки вже перемацували лимони, ще наступного – кавуни, і лежали вони в магазині хирляві та заморені, зате на ринку кавуни красувалися як впасені смугасті і самовдоволені підсвинки.

Дорофій Варламович любив колись сина і думав, що той, як і батько, твердо ітиме життям, розсуваючи ліктями інших, але син, на превелику прикрість, вдався бозна в кого – розгодований і тлустий, наче розварений вареник, з пухкими жіночими руками, червоними, з полив’яним відливом щоками, з вайлуватим пересиченим нехіттю поглядом він жив, як трава, і ще в п’ятому класі його прозвали чомусь Протоплазмою. А коли сина виперли за бешкет з інституту, куди ледве вдалось приточити, вивозивши оберемками копчених соковитих вугрів, що нагадували виваляних у сажі вужиків, Дорофій Варламович махнув на все рукою і зовсім збайдужів до сина.

Дивне відчуття володіло тепер Дорофієм Варламовичем: наче він опинився на нічному безкрайому та засніженім полі, де зліва і справа, попереду й позаду не було не тільки рідної та близької, а й взагалі живої душі, лише із пронизливим свистом, аж холонуло в грудях, лиховісно шугали вітри, змахуючи своїми велетенськими дужими крилами, сухі прочерствілі сніги з металевим дзвоном мели та стелилися низом, і не мало на чому спинитися око, бо ні дерева навкруги, ні стеблини, ані зірок, що безсилі пробитися крізь білу загуслу мліч, могли б указати , йому той єдиний рятівний напрям; він брів навмання, швидше за звичкою, безмежним простором німої пустелі, і в нього, позбавлена навіть бажань, мерзла душа.

Найбільше страхала Дорофія Варламовича не самотність, жінчина смерть і зчужілість дітей, черствість друзів, що враз відцуралися од нього, ледве кинув хлібну посаду, як і він, до речі, якось непомітно збайдужів до них, дивували й страхали його найбільше вмерлі бажання.

Колись він умів пожити. Час од часу вириваючись до тестя у велике місто – здебільшого з друзями, з жінкою випадало рідко – він з годину сидів за крихітним золоченим келишком і статечно балакав з тестем, незмінно закутаним в теплий халат, бо панічно боявся старий простуд і надмірностей; він говорив шанобливо та чинно, ледве прикладаючись губами до келишка і непомітно під столом наступаючи на ноги друзям, яких аж душило від сміху від такого пристойного видива. Ночувати, соромливо вибачаючись, у жінчиних батьків він не лишався, бо не хотів завдавати клопотів та незручностей; тим часом його вже давно чекало замовлене одразу на кілька діб таксі, приязно блимаючи жовтим вогником під будинком, а в кишені збризкував ключ від порядного номера у готелі.

Тільки тепер починалося непідробне його життя – дзвін уже справжніх, достойних моменту келихів, п’янкий блиск жіночих очей, від якого закипала, бурхала, вирувала і клекотала кров, безтурботний сміх, що розсипався, як перший ламкий і тендітний лід, запах жіночого тіла, що вводив його у звірину безтяму; вранці жінки умивались шампанським, трохи диміла і затуманена, і зашумеліла голова, і він вертався додому, до сім’ї, і знову йшло розмірене та чинне життя скромного експедитора.

Зараз його, ще чоловіка при силі, вже не тягнуло ні до жінок, ні до гульбища, при бажанні він міг би собі не відмовляти ні в чому, та в тому й була біда, що не мав ніяких бажань. Дорофій Варламович наче брів тим безкраїм засніженим полем, брів без просвітку надії і сподівання, і нікого не було в цьому вимерлому безмежному обширі, тільки він сам, пронизуваний колючим навстрічним вітром, тільки його ледве тепле тіло, – останнє, що лишалося йому на цьому світі. І він став дорожити цим останнім.

Після смерті жінки швидко збігли весна та літо: осінь видалася недоросло короткою і настала рання зима. Дорофій Варламович міг годинами у квартирі незрушно і сонно сидіти, знічев’я дивлячись у вікно, де на покрівлі сусіднього будинку по свіжому, ще не зсілому снігові, хилитаючи головою, мов човником, поважно ходила патлата ворона. Вона походжала хазяйновито, інколи провалюючись у сліпучо-білий сніг та втримуючи рівновагу змахом крила, що аж зблискувало чорно-зеленим полиском пір’я, зірко видивлялася занесену вітром із дерева припізнілу насінину і, хвильку примірявшись, прудким кидком дзьоба скльовувала харч, а тоді піднімала голову і переможно оглядалася навкруги. Дорофій Варламович із незрозумілими завидками і ворожістю водив очима за привільно розгулюючим птахом: ти, бач, думав він, дурна ворона, а й та, кажуть, живе триста літ. Дивно якось і каламутно було в нього на душі. Життя прошуміло, воно за плечима уже, не хотілося йому нічого тепер, але й умирати таки не хотілося. Самій думці про це противилося усе єство Дорофія Варламович, усе тіло, аж гусяча шкіра збігала на ньому і настовбурчувалося, як у дражливого пса на загривку, рідке жовте волосся, яким вросли його руки по лікті і груди.

Дорофій Варламович не міг змиритися з тим, що він піде, його не буде, а ці люди, дерева і птахи залишаться, залишиться світ, на якому й щербини від втрати його не з’явиться.

Гнаний підсвідомим нутряним страхом, Дорофій Варламович почав ходити по лікарнях, жахатися, коли траплялося зайвий раз чхнути чи зненацька відчути кольку. Лікарі, яким вдавалось шихнути червінця, запобігливо вистукували його, мов дятли суху деревину, примушували показувати язика, попасти із заплющеними очима пальцем у кінчик носа, врешті, ховаючи погляд, догідливо заспокоювали його, і він їм не вірив; Дорофій Варламович більше вірив тим, кому не давав нічого, але вони здебільшого поспішали не вельми делікатно, деколи навіть не криючись, позбутися його, як отой з довгими і тонкими пальцями гіпсового скелета.

Його поступово починали втомлювати безкінечні ходіння просякнутими ліками коридорами, занудливе чекання під дверима, вишукування все нових способів віддячити шелесткою асигнацією за увагу, і від того він тільки тривожніше та чуткіше тепер прислухався, так чи не так сьогодні тенькає його серце, – повинно б, думалося, качати, мов водяна помпа, а воно відзивається лиш як старий і приношений будильник; і тоді він, сточений сумнівами та гризотою, наче шашелем оболонистий брус, вирішив врешті обхитрити і випробувати лікарів.

Купивши важкі дерев’яні милиці, Дорофій Варламович пошкутильгав на прийом і вперше не звичним і впевненим голосом хазяїна життя, а з жалібними нотками, став довго розказувати лікарю, як болить у спині і тягне ногу. Дорофія Варламовича негайно поклали в лікарню і забігали навколо нього, як біля нової цяцьки, аналізи і компреси спочатку тішили його, проте небавом сподобалися і, певне, він відчув би вже прикрість, якби раптом не стало їх.

Він лежав у палаті на двох, і сусід, худющий старий із жовтою змерхлою шкірою, шо обвисала і теліпалася на костях, мов була скроєна неуважним кравцем для нього завеликою, цілісінькими днями набридним неугавним осінім дощем жебонів про свої болячки, про неслухняні нирки і білок у сечі. Спочатку Дорофій Варламович сердвся і дратувався, аж згикував, але гнучкий і практичний розум його зумів видобути і з цього вигоду: тихенько замкнувшись у туалеті, він до свого аналізу бовтнув яєчного білка.

Знову забігали біля нього і злякано перемацували тіло, наче були непевні, чи все тут на місці та чи не пропало нічого, і він тішився увагою до себе, бо був потрібен комусь, цим лікарям і медичним сестрам, в очах яких помічав співчуття і жалість. Але це тривало недовго, наступного дня бігати перестали, а сестра невдоволено буркнула, що дивні хворі тепер пішли, напевно, скоро, як кури нестимуться і сокорітимуть, раз в аналізах курячий білок.

День за днем в його чашечці меншало ліків, небаво лежали там лише жовті горошини вітамінів і лікар натякнув про виписку.

Ось тоді на черговому обході і розбив Дорофія Варламовича параліч. На запитання він белькотів неслухняним язиком, наче той раптово приріс, а права рука, яку лікар обережно підняв і пустив, впала безвільно і немічно. Три дні тупцювали навколо нього, міряли тиск, капали в вени, але все одно не кращало. Врешті роздягли догола і накрили простирадлом, наче мерця, і сказали, що буде консиліум.

Через годину в палату зайшов високий опасистий чоловік і з ним троє жінок; чоловік, схилившись над Дорофієм Варламовичем, довго вислуховував пульс на лівій здоровій руці і мовчки йому дивився в очі, наче там була виписана вся історія його хвороби і його життя; пезмигний і непроникний той погляд злив Дорофія Варламовича, аж підвертала гикавка, і він спантеличено кліпав повіками, пробував і не міг заховати очі, мов загнали його в тісний куток і не давали вибратися, розминутися та втекти. Несподівано опасистий лікар міцно стиснув його здорову руку і раптово, одним ривком, зсмикнув простирадло: якусь мить Дорофій Варламович лежав у чому мати народила, а тоді соромливо, по-дитячому зіщулив ноги і хапливо прикрив грішне тіло долонею правої руки.

Ви здорові, – тихо сказав і випростався опасистий лікар, а жінки відвернулися.

Дорофій Варламович встав і, вже не стидаючись, почав одягатися.

Милиці не забудьте, – чемно нагадав лікар і смішки заіскрилися в його очах.

Дорофій Варламович не відізвався, пробіг товстими пальцями по гудзиках, навіть не глянув на милиці, і, соковито сплюнувши, вискочив із палати, хряпнувши за собою дверима.

Тепер він замкнувся в собі ще більше і днями, неначе врослий, сидів самотньо біля вікна, за яким чадили автобуси синюватим ядучим димом, метушилися заклопотані, такі тепер дивні, дивлячись збоку, люди, бо самому йому не було вже куди поспішати. Близька старість і неминуча колись же смерть вводила його в незрозуміле заціпеніння, так, як ціпеніє людина, коли котиться зі столу і летить на підлогу склянка, а похопиться й стямиться аж тоді, як бризнуть вусібіч осколки; Дорофій Варламович не міг пробачити, що він піде, від нього не лишиться нічогісінько, а люди так само метушитимуться, будуть радіти і чимось журитимуться, він не міг пробачити цього навіть патлатій вороні, що всілась на краєчку сусідської покрівлі і знічев’я крутила головою, наче зібралася влаштуватися вуличним регулювальником. Хоч би пам’ятник йому поставили, думав він, але чужі люди цього не зроблять, а на дітей надія мала.

Дорофій Варламович уявляв себе в камені – молодим, кучерявим і впевненим, з гордо піднятою головою, так як ішов він усе життя, бачив себе у величному мармурі, і той пам’ятник високо знімався над всіма іншими.

Він спробував якось завести мову з дітьми, обіцяв залишити на те великі гроші, але з сумом і крижаним голосом на душі зрозумів: не поставлять, дочки скупі, син неминуче проп’є. Коли радився з ними і випробував їх, то стежив за дітьми пильно, вслухався у слово кожне так, як міг вслухатися тільки у власне тіло. Син, зачувши про гроші, облизував сині із перепою губи, а дочки світили голодними очима.

І тоді Дорофій Варламович, не надіючись вже на дітей, зняв з ощадкнижки грубу суму і поїхав замовляти собі пам’ятника сам. Пам’ятник, навіть коли помастив кого треба, обіцяли виготовити найраніше за рік, зате привіз, дякуючи новому знайомому, таку припалу йому до вподоби могильну огорожку – з нержавійки, з вигадливими металевими квітами.

Проте практичний розум Дорофія Варламовича звик передбачати всі варіанти, до немічної старості і смерті, думалося не раз, ще треба якось дожити, і він час од часу збирав дітей та вів мову про те, хто його догляне у старості і кому він на знак віддяки відкаже найбільший кавалок свого грошового набутку.

Мабуть, тобі відпишу, – казав, скоса зиркаючи на старшу дочку, і вона мовчки поспішно кивала головою.

А, може, навіть тобі, – переводив важкий і незмигний погляд на меншу.

І та теж кивала догідливо.

Чи краще тобі: хоч і п’яниця, а все ж таки менший син, старість мою доглядати повинен, – пронизував наче швайкою, поглядом сина.

То нам запросто, – весело згоджувався син і замислювався на мить, мов подумки щось вираховував.

А, може, поки що нікому не відписуватиму, – сумовито і розчаровано зітхав Дорофій Варламович і розказував притчу про старого єврея, який роздарував майно дітям і якого, уже непотрібного, діти вигнали з хати. Знайшовся, щоправда, давній приятель діда, що дав притулок йому і взявся доглянути. А за якийсь час пішла чутка, що той приятель забрав неспроста старого, бо в нього, подейкували, ще лишилось чимало золота. І тоді попри бігали діти і знову забрали старого до себе, доглядали тепер уже ласкаво та турботливо. Старий простив дітям зло і уже був приязний з ними, тільки не дозволяв нікому відкривати важкий чемодан на великому замку, з яким не розлучався ніколи. Врешті, старий помер, і коли відкрили той чемодан, то побачили, що він набитий камінням, а зверху лежала записка.

Яка, тату? – улесливо перепитував у Дорофія Варламовича син, хоча чув уже притчу десяток разів.

«Бийте цим камінням того, хто майно за життя віддає дітям», – переможно всміхався батько, та очі його не сміялися.

Мабуть, щось таки відчувала душа Дорофія Варламовича, яка наперед, без видимої на те причини, жахалася смерті: він і справді помер, за обідом похлинувшись кавалком шинки. Ще з півхвилини качавсь по долівці, мордований задушшям і страхітливим неугавним кашлем, аж очі лізли з орбіт, врешті кинувся до людей – та припізнився і вмер на порозі.

Ще як батько лежав на покуті, дочки із сином, злодійкувато зиркаючи у бік покійника, наче раптом він міг устати із вимощеної білою стружкою домовини, перетрясли всю квартиру, шукаючи батькових грошей, перемацали одяг до складочки і перетрясли подушки, знімаючи хмари в’їдливої пилюги, яку з часу материної смерті не вибивав ніхто. Та їм не вдалося знайти і крихти, мов набуте покійником за довгий і прибутковий вік нараз спопеліло і його розвіяв холодний пронизливий вітер, що шугав за вікном, стугонів нахололими шибами, протяжно завивав і дорешті вистуджував мовчазну землю, в яку назавтра належало опустити їхнього батька.

Вдосвіта, коли дочки пішли придрімнути, збіг з дому і син. Мордований гіркими думками, він сів на перший автобус і за дві години вже був у великому місті. Починався робочий день, і син, затесавшись у гомінкі потоки людей, на подвір’ї медінституту анатомічний будинок відшукав майже відразу.

Біля великої ванни чи то басейна з десяток молодих людей у білих халатах слухали високого сивого чоловіка, що розказував щось упівголоса, він непомітно наблизивсь до гурту. Із свіжого та морозяного повітря, що легенько поколювало ніздрі, тут від їдкого формалінового духу засльозилися очі, і він вперше за останні дні їх витер хустиною.

Звівшись навшпиньки, син заглянув через чиєсь плече: в басейні у різних позах плавали мертві людські зжовтілі тіла, і він жахнувся на мить. Здебільшого то плавали тіла старих вже людей із змерхлою кирзовою шкірою, особливо на обличчях, шиї та підборідді, з покрученими літами, роботою і болячками вузлуватими і сукуватими пальцями на руках, що, розчепірені, нагадували кігті якихось незнаних птахів; смерть, можливо, одних застала зненацька, інші вмирали тихо і ублаготворено, але все те давно залишилося за межею і небагато можна було прочитати з піддутих, набряклих і обрезклих облич. Найближчий до сина труп був жіночий, і крізь спале на обличчя волосся на нього дивилося напіврозплющене оскляніле око немолодої людини, здавалося, дивилося воно з цікавістю і недовірою, мов хотіло упевнитися, а чи все на цьому світі залишилося так, як оставила його людина в свою судну хвилину; син знайшов у собі силу скинути заціпеніння, бо не мав часу на розглядини, і торкнув плече студентки попереду себе:

Хто тут... конторою відає?

Здивоване напівобернуте, майже дитяче лице тільки роздражнило його.

Я продати покійника... Тищу, кажуть, дають.

Дівчина якось мерзлякувато знизала плечима.

Тут ті, кого в катастрофах не розпізнали, хто без рідні...

Сивий високий чоловік обернувся несподівано круто, і довго, мов заморську дивину, роздивлявся його.

Тут вже не купують і не продають, – тихо сказав він. – Але ви ще не похмелялися.

Пізно ввечері після похорону син брів вечірньою вулицею, спотикався і перечіплювався, і велика образа на батька, що встиг перехитрити уже на смертному порозі, закипала в ньому. Але й син не лишився в боргу, бо ту надмогильну огорожку із нержавійки з вигадливими бляшаними квітками, він щойно продав по частинах на хвіртки. І ця єдина удача, та ще випите й з’їдене, що приємно відтягувало живота, хоч трохи зігрівала сина па зустрічному вітрі – той вітер, шорсткий і колючий, пробирав до кісток, зловісно скімлив одиноким бездоглядним псом, що зачув серед ночі мерця, змушував ховатися в дупла і закапелки пташку, загрожуючи цю тремтливу грудку життя враз перетворити у льодяну скалку, той вітер вистуджував кров і мертвив душу.

ЖУРАВКА

Дід Андріян у безпросвітньо прокуреній, аж віконні шиби зжовтіли, бригадній сторожці вже вкотре крутив чорний, надщерблений збоку, мов його знічев’я хто надкусив, телефон. Лівою, здоровілою рукою, він набирав номер «швидкої», але телефон ковзав по витертому, засмальцьованому рукавами трактористів столу, вислизав і огинався; і тоді Андріян, перехиливши голову, затискував плечем трубку, а телефон незграбно, як коцюбою, тулив до себе правою, укороченою і потрощеною на війні. Номер не набирався, в трубці тоненько попискували голодні миші і десь здалеку, ніби з-за гори, з-попід цього писку жіночий голос утішливо виводив: «Надейся и жди, вся жизиь впереди». Але надіятися і чекати дід Андріян не міг ніяк.

У хаті, залишена на перестрахану сусідку, на нерозстеленому ліжку, як була у куфайці, бо копала картоплю, лежала з приступом баба Олеяна, Андріянова жінка, лежала, як видавалося йому, на смертнім порозі, і невидющі очі її, вільні вже від усякого клопоту і марновірної суєти, блукали безпристанищно стелею, наче шукали і видивлялися отой останній поріг.

Дід Андріян знову і знову, до запаморочення, крутив кружечок із цифрами, благально глипаючи на мовчазну і немилосердну телефонну трубку; із надщербленого рога висовувались різнокольорові дротики, як нутрощі із живої істоти, і дід культею підштовхував їх, заганяючи назад; бач, думав він, каменем до тої лікарні докинути, кілометрів сім, не більше, а не доб’єшся, хоч вий. То був єдиний телефон у начебто й близькому від райцентру, але якомусь напівдорозі ненароком забутому, з оббризканими брудом рудих калюж парканами, їхньому бригадному селі.

Врешті Андріян, безнадійно крутнувши ще раз диск затятого глухонімого телефона, схопив свого старого і затертого картуза, що виблискував засмальцьованою підбивкою, мов хрусткою фольгою. В нього лишалася остання і не вельми певна надія – попутня машина, грибники, що могли вертатися отаким надвечір’ям з недалекого тутечки, сповненого шерхотом глиці під ногами і тихого зітхання осіннього лісу.

Втомлений день хилив голову, скрадливо насувалися сутінки, за спиною темніло та гущало небо, і Андріян пішов дорогою до району впідбіги, що мав духу, відпущеного йому літами: він ішов, припадаючи на праву, вшкоджену під Лібавою ногу, і час від часу озирався. І попереду, і позаду було безлюддя, тиша мостиласи і влягалася над осінньою, швидко схололою землею, і гіркуватий, ледве вловимий димок з картоплищ, що доповзав від сільських околиць, лишався у надвечір’ї єдиною згадкою вічної людської суєти.

Мотоцикл зблиснув фарою несподівано, аж серце тоненько тенькнуло в Андріяна, та він не спинився і не став чекати, а й далі впідбіги шкандибав дорогою, і лише, коли той майже порівнявся з ним, благально замахав руками.

Мотоцикл збавив швидкість і дід подумки дякував щасливій нагоді, але в останній момент фара круто взяла уліво; описавши навколо діда дугу та вереснувши вихлопними, мотоцикл пронісся мимо, накривши подорожнього теплою хвилею сірої куряви і бензинового чаду.

Дід Андріян, провівши червоний вогник заднього ліхтарика мотоцикла довгим і тоскним поглядом, далі зачеберяв; він міг би й ще трохи швидше, та боявся, що не дійде, а дійти мусив: перед ним стояли Олеянині очі, здивовані раптовим болем, дивилися точнісінько так, як в першу мить їхньої зустрічі, коли повернувся він, зжовтілий і висохлий, із госпіталю додому.

Олеяна йшла тоді з відром по воду, замислено задивившись на ластівок, що мерехтливо звивалися у голубому, пропахлому першим липким і здивованим листям небі; птахи очманіло носилися, то круто врізаючись ввись, то стрілою проносилися майже понад землею, і не було у них, сп’янілих від весняного, аж пекло за горлянку, повітря, ні тих клопотів, що в Олеяни, ні її журби – хліба, хоч підпали, не знайдеш у хаті, сьогодні спекла дітям коржів із акаційового цвіту сірих, землистих, кремінно твердих коржів, і діти затято їх гризли, аж іскри кресали А коли Олеяна глянула на дорогу і побачила Андріяна, вона мов спіткнулася і закам’яніла, в зляканих, заціпенілих очах, в погляді з-під крутих, ще дівочого вигину брів, прозирали замішання і ляк, невіра і подив; вона стояла так запаморочена якусь мить, а тоді жбурнула геть як непотріб порожне відро і воно, голосисто брязкаючи та підстрибуючи, покотилося стежкою поміж молодого, ледве з зими, спросоння зазеленілого споришу, сама ж кинулася навстріч.

Цить же, цить, – приказував Андріян і витирав, як малій, трохи мазаній дитині, сльози на її щоці худою і зашерхлою лівою долонею.

В хаті, доки неспішно розв’язував речовий мішок і викладав солдатські свої припаси, так пильновані у дорозі та скупердяцьки трачені, два хлопчаки його, семи і п’яти років, хазяйновито обходили навколо негаданого гостя, що звалився, як сніг на голову, і, не вірячи ще очам своїм, пробували навіть на ощуп, чи справді то батько: то щупали вже вицвілі і приношені, пропахлі нестравним госпітальним духом галіфе, то гладили кирзові, шорсткуваті, як гусяча шкіра, халяви чобіт.

Оце вам пряники, козаки, – виставляв Андріян добро однією рукою, а другу чомусь ховав за себе. – А ото тушонка...

А що в тій руці? – старший раптом стрельнув очима, що запалахкотіли зеленою невгасимою цікавістю.

Та нічого, – відказував Андріян. – Осьдечки цукор вам, горобці.

Але хлопець, тільки глипнувши на іскристий, неймовірно спокусливий кавал, потягнув рукав правої батькової на себе; Андріян не давався, але син тягнув все настирливіше, бо коли день сьогодні такий, що збувається все, і батька вони вже мають, і в батьковій лівій небачені дива, то дива ці і ще, може, навіть не всі, і хто зна, що припас для них батько, мов дражнячись, у захованій за спину руці. Малий смикнув на себе і подужав нарешті: Андріян ніяково якось відвернувся, а з рукава вигулькнула червона і порубцьована, укорочена культя з геть відбитими пальцями, лише на місці вказівного стирчав обрубок, мов погорблена нарость на дереві, на зламаній, що рятує сама себе, гілці.

От і маєте, діти, гостинець, – тихо мовила Олеяна.

Олеянині очі, сповнені легкої синяви, мов небо першого весняного дня у щойно вимитих віконних шибах, очі, здивовані раптовим болем, як здивовані були зустріччю після госпіталю, тепер все ще стояли перед Андріяном, він, шкандибаючи в сутінках, наддав у ході. В тихому повітрі молодої ночі стояв ледве відчутний солонуватий присмак піднятої мотоциклом куряви, дух розігрітої і невистиглої ще від нещедрого осіннього сонця хвої, Андріяну дихалося легко, тільки нога, нашпигована залізом під Лібавою, стала немов спросоння глухо і занудливо нити. Дід, трохи тягнучи ногу, старався ступати на неї легше і те помагало, він старався не думати про неї і не відзиватися до неї, і ця давня невелика хитрість, випробувана не раз уже ним, особливо в косовицю, коли гнали довгі зморні для нього руки, помагала куди більше.

Позаду знову зблиснули вогні, примарні тіні ліниво заворушилися поміж задрімалих дерев, і Андріян озирнувся: дорогою, похитуючись на вибоїнах, весело гнали, як по сліду гончаки, два автомобілі. Він ще здалеку, непевно як на зборах в колгоспі, коли з району привозили чергового голову, підняв ліву руку, бо правої соромився поміж люду, як соромляться, не признаючись самі собі, невдатної дитини-калічки в сім’ї; дід Андріян, сапаючи, терпляче стояв у мерехтливому світлі фар і то було досі єдиною його зупинкою за всю дорогу.

Перше авто невдоволено, з серця скрипнувши гальмами навпроти діда, сперш припинилося трохи, і коли Андріян вже з надією подався вперед, прудко рвонуло й чкурнуло геть; тоді Андріян, незграбно розмахуючи руками, як підбита птаха крилами, зашкутильгав навпереріз другій автомашині, і та, клюнувши носом, круто спинилася.

А кепила є на плечах? – поспитав між тим водій, визирнувши з авто.

До району... Може, візьмете...– попрохав, з тонким свистом сапаючи і заточуючись, дід Андріян, попрохав непевно й несміло, ніяковіючи у душі, що завдає чужим людям мороки; дід взагалі не любив марне комусь чинити клопіт, просити щось для себе – краще він сам вже якось переб’ється.

Нахлявся, пеньок трухлявий, – почув крізь зуби проціджене Андріян, доки оббігав машину, збираючись сісти на заднє сидіння. – В тюрмі через такого сиди.

І ледве він звільнив дорогу машині, як та, зневажливо і сердито фуркнувши, аж підскочила, зриваючись з місця; Андріян ще хотів ухопитись за ручку дверцят, та припізнився, і культя його встигла лише ковзнути холодним слизьким металом.

Більше дід Андріян вже не озирався. Він ішов курною дорогою, волочачи, немов чужу, ногу, груди його ходуном ходили і там щось то схлипувало, то свистіло тоненько вербовим свистком, який викручував він колись у дитинстві за коровами з молодої, жовтогарячої ожилої гілки, на його подив, чим швидше ішов він, зриваючись вже на біг, тим менше нила, немов дерев’яніючи, нога, аж поки вона, укоськана, і зовсім примовкла – і за це Андріян їй дякував подумки. А як засвітилися вогні на околиці міста, дід уже біг: спотикаючись і дивно розмахуючи руками, мов від того мало легшати його старече тіло і гнучкішими ставати крихкі і скрипучі кості, він, здавалося, немов підлітав; Андріян тепер не боявся бігти, він напевне вже знав, що таки добіжить, от тільки піт застилав пеленою очі, і перші крупні осінні зорі видавалися ще вродливішими, зблискували і осліплююче мерехтіли, розпливалися і стікали, змішуючись з вогнями все близкішого міста.

На порозі швидкої, що, на щастя, була на околиці, дід Андріян зняв з сивої голови мокрого картуза і, хапнувши повітря, лиш видихнув:

Поможіть, люди добрі...

Тоненька, як свічка, яку запалюють на щедрець, молодесенька медичка, що писала, схилившись над столом, підняла стривожені, не встиглі ще притерпітися до біди, підсинені очі:

Що з вами, діду?

Та мене, дитино, й кілком не добити, – казав, немов журився вельми з того, Андріян. – То жінці моїй недобре.

І повагавшись, бо соромився бути набридливим, все ж додав:

Таки зовсім недобре.

Присядьте і ждіть, машини на виклику, – брязнула шприцами інша, старша вже віком медичка.

І дід Андріян слухняно присів у куточку.

Вулицею мимо швидкої проносилися автомашини, шелестіли шини ще теплим асфальтом, те шелестіння раптово, як літній дощ, наростало, так само раптово згасало, і дід Андріян з сторожким нетерпінням вслухався, чи не завертають ті шини в подвір’я; на столі біля медички-свічки час від часу вурчав телефон, мов придрімнулий вдоволений кіт у зимову віхолу біля грубки, а на кушетці обличчям до стіни лежав, глибоко дихаючи і зрізка постогнуючи, наче в сні рубав сукуваті дрова, нероздягнутий чоловік у дірявих шкарпетках.

Старша медичка підійшла до нього, послухала пульс.

Треба у відділення, біди наберемось.

І стала обачно стягувати шкарпетки, бридливо беручи їх лише кінчиками білих пальців. З шкарпетки випали раптом дві десятки, ті гроші, з тихим шелестом гойднувшись в повітрі, ковзонули під кушетку.

Чоловік, що видавався непритомним, дригнув босою ногою, рвучко, немов обпечений, схопився і сів, ошаліло поводячи навкруги побілілими, як в риби з принуди, очима.

«Та він же п’янізний в дим», – здогадався дід Андріян.

Де гроші? – поспитав через силу, мов виригнув, чоловік.

Добрий же гаманець у тебе, – засміялася медичка. – То від жінки отак?

Чоловік подивився на неї криво, з-під лоба, як на затятого ворога свого.

Жінка – то хвороба.

Він поворушив довгими, немитими давно пальцями босої ноги.

Ото – мій банк, мій сейф без ключа...

А як в банку скінчиться, то як? – все ще см’ялася медичка.

Хай не журиться жінка, з-знайду, – слово опиралося трішки, бо чоловіка повело, наче вітром, управо, тоді якось вернуло назад, врешті він випростався і вдарив переконано кулаком себе в груди. – Їй-бо, і в подушці знайду, і в матрасі, і в кладовці у мисочці з яйцями..

Медичка нагнулася, підняла з-під кушетки обидві десятки і подала чоловікові.

Ото-то, – рвучко, напрочуд тверезо вихопив гроші він і взявся, киваючи в такт головою, цілитися в кожного тремтячим пальцем, мов пістолетом: – Жінка-моя хвороба, всяка жінка хвороба, і ти хвороба, і ти...

Двері кімнати раптом прочинилися і виглянула кучерява голова та круте і замашисте плече чергового лікаря, що, очевидно, на дозвіллі забавлявся штангою:

Ото він тутечки колесить? – пророкотів загрозливо його бас далеким і лунким громом.

Я-а? – чоловік враз зів’яв і поменшав, а круглі з принуди очі стали ще круглішими. – Я ні-ні, я нічого. Жінка – то здоров’я.

На знак згоди черговий мовчки кивнув і назад зачинив двері.

Хвороба, – послав навздогін переконане чоловік.

«Боже, – не знаходив собі місця дід Андріян, – ну де ж та машина».

Але машина нарешті прийшла, і шофер, хапливо ковтнувши кілька затяжок, кинув недопалену цигарку і погнав з молоденькою медичкою і дідом Андріяном в село.

До лікарні за всю дорогу, розтерзану і гвалговану тракторами після непривітних осінніх, що видавалися знущально безконечними, занудливих і кислих дощів, за всю мучену ту дорогу баба Олеяна так і не прийшла до свідомості; Андріян сидів біля неї і кожен поштовх машини, що стрясав хвору, завдавав йому болю – як кидало «уазика», в нього аж руки мерзли. І тільки в лікарні вже Олеяна отямилася і здивовано роззирнулася.

То ти, Андріяне? – потепліли, як упізнала, очі, і тепло те розходилося по старечому змерхлому, дрібненько посіченому обличчі. Вона помовчала хвилю і знову ворухнула побілілими губами: – А я весілля бачила наше... І дядька Онопрія бачила, кликав він мене до себе.

Велике й бучне весілля було в Андріяна та Олеяни: буханець чорного, навпіл з товченою соломою та половою хліба лежав на вишитому рушнику, і в той судний голодний рік то малось скарбами; гостей же запросили силу– силенну – на лаві сиділи батьки молодого, а на місці її батьків дядько Онопрій, бо була сиротою; Онопрій походив з тих сільських дядьків і дідів, що видаються вічними, яких однаковими пам’ятали змалечку, такими самими знали, як ішли під вінець, а такі ж залишалися, кремезні і смолисті, як уже самі дітей споряджали в дорогу: з тих вічних сільських дядьків і дідів, яких безпорадні зламати життєві бурі, заморити морози (хіба лише голови убілили), засліпити хурделиці й віхоли, з тих кремезних і смолистих, що скидаються на дерева, об які ламаються блискавиці.