Текст книги "Покруч"

Автор книги: Иван Корсак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 11 страниц)

На наступній перерві Костик, вдоволено і багатозначно всміхаючись, тихцем зробив ще один хід далеко задуманої ним комбінації – підклав учительці на стілець кактуса із вазона. І коли вчителька, замислено дивлячись у журнал, висунула стільця і сіла, а тоді, раптом вереснувши, високо підскочила, наче обпечена, то першими очима, в які вона вперлася, були на лиху долю Васькові: кліпаючі, перелякані, винувато блаженні і приречені очі.

Васька знову витурили з ганьбою із класу, а вдома увечері Костик навіть відкрив кватирку, щоб краще було чути батькові, як від добрячої реміняки верещить, алялякає і лящить круглий відмінник та незрівнянний зразок, осягаючи домашню науку.

На старших Костик швидко навчився справляти враження, особливо на дільничного міліціонера, дядька Романа – як стрічався з ним, то ще здалеку вельми по дорослому знімав картуза і, приязно світячи очима, кричав добридень, а як розминався, то лиш скоса оглядався, і очі його враз вистигали, ніби у різдвяний мороз відчинена навстіж хата. Зате дільничний при розмові з Федором Галагутою не міг нахвалитися:

Таки чемний хлопець у тебе, Федоре, добряща душа.

А коли до дільничного й доходили чутки за якийсь дитячий бешкет, і що Костик при тім ділі не в стороні, він просто не йняв віри, лиш знехотя, бувало, рукою махав.

Словом, хлопець прекрасно ладив з усіма дорослими, окрім хіба їхнього підстаркуватого, худого і вилицюватого географа, з великими та важкими, наче жорнові колеса, окулярами, що сутулився й горбився, очевидячки, виключно під вагою цих окуляр: він списочка відповідати при інспекторі не складав, а мов навмисне, навред щонайважливіше допитувався – Костик двічі за рік відхопив у нього лапату гусочку-двійку, отож від батька автоматично – подвійну березову кашу.

Костик не забув ще цієї кривди, як звалилась нова. Вже наприкінці зими чистив клас географічний майданчик від снігу, що невідь звідки посипав раптом, мов зима вимітала і вигрібала із засік останні свої припаси, сніг падав сирий і рихлий, пахнув водою і весняним вітром, ліпився на славу і, як тільки вчитель повертався спиною, Костик сніжкою цілив у флюгер – за третім разом той флюгер, натомлений вітрами і поточений немилосердною іржею, жалібно бренькнув і, з свистом перекручуючись у повітрі, бухнув поміж дітей, чудом нікого не зачепивши.

Та ба, який Галагута меткий, – сказав учитель, не повертаючись, ніби очі в нього були у потилиці. – .У неділю всі на екскурсію в Київ, а ти, Костику, тут у сніжки вправляйся.

То був удар взагалі не за правилами, столичний хокей так жаданий побачити, омріяний і довго леліяний, щез в одну мить, розтанув і збіг, як впала на теплу долоню тане і щезає лапата ота сніжина. А поквитатися Костику випало лише через кілька місяців, коли земля і дерева знов забіліли, тільки вже не від снігу, а від рясного цвіту, що дурманив, забивав памороки, встеляв тендітну, щойно явлену траву у садах і, метений свіжим весняним вітром, кружляв і витанцьовував у білій віхолі.

Костик таки підстеріг, коли у географа не було вдома нікого, і нагрянув на його подвір’я разом з приятелем своїм найліпшим Петриком, що мав власні рахунки з географом – той розказав на шкільній лінійці про Петрикову одну забавку: встромляв сірники коту в очі і підпалював.

Ге-е, собакорожець,– весело вишкірив зуби Петрик і облизався з передчуттям близької втіхи, зобачивши на подвір'ї старенького, з облупленою фарбою, наче ластуватого, як Костик, бувалого у бувальцях «Запорожця».

Машина виявилась замкнутою і хлопці якийсь час обходили і тупцювали навколо, мов принюхуючись, а тоді Костик помітив нещільно підняте скло, вправно, по кошачому туди тицьнув руку і, відчинивши дверцята, шмигнув з Петриком всередину.

Петрик вийняв ножа з кишені і, перехиливши голову, з усією каліграфічною ретельністю, аж висунувши язичка, став вирізати на шкіряному сидінні слово з трьох букв – географ на лінійці колись сказав, що то єдине слово, яке він без помилки написати здатен; шкіра м’яко прогиналася під лезом і з сичанням розчахувалася, хлотець трудився зосереджено, час від часу відхиляючись та з любов’ю позраючина на плоди своїх рук, і врешті таки виписав те слово без єдиної помилочки.

Костик, світячи по-котячому очима від захвату і нетерпцю, взявся, було, смикати ручки, клацати тумблерами та гамселити щосили по педалях ногами, а коли трішки натішився, то заманулося йому чогось лоскітливішого. Він рвонув на себе жмут різноколірних дротів – і почувся тріск, іскри аж зашкварчали, зливаючись у клубок змигую чого вогню, а з-під щитка повалив сизий, немилосердно смердючий дим, що, звиваючись гвинтом та закручуючись, знімався вгору і плив салоном.

Пфе, – скривив невдоволено носа і, не стримавшись, чхнув Петрик. – Ну й начадив... Треба-но схолодити цю бляшанку.

І він кинув оком на сажавку, попереду кроках у десяти, на якій поважно плавала, гордовито закинувши голову, тлуста качва.

Приятелі, піднатужившись, штовхонули машину, і вона, тихо поскрипуючи, мов нарікаючи на старечу неміч, покотилася все швидше та швидше униз і плюхнулась у воду, настрахавши качок, що, витягуючи злякано шиї, з голосним лопотінням крил кинулися врозтіч, а «Запорожець» ще довго й сердито булькав, наче з-під води бурчав і відсварювався.

Приятелі постояли, потупцювали, з жалем та тугою зиркаючи на сажавку, і вже шкодуючи, що зарано вони розлучилися з утішною отакою забавкою, а тоді Петрик, глипнувши на хату і зобачивши відчинене, певне по забудькуватості вікно, важко зітхнув і поспитав:

А, може, у гості заглянути?

Ага, якщо злапають, – зам'явсь, було, Костик, але відказав так невпевнено, його кортіло і водночас лякало, він вагався і боровся в душі, і від цієї внутрішньої боротьби густе ластовиння знову заворушилося; однак солодка

щемлива спокуса, а ще веселі розбишакуваті Петрикові очі все ж зрушили його з тої хисткої рівноваги, і приятелі привидами майнули через вікно.

Обвівши диким, що аж іскрився, поглядом кімнату, Петрик лапнув сорочку, яка висіла на спинці стільця, і якусь мить підозріло розглядав її.

Ріки мають рукави, – робленим басом, передражнюючи географа, прорік хлопець, а тоді наступивши ногою на сорочку, щосили шарпонув за рукав – той диркнув і відірвався з тріском; Петрик, урочисто задерши голову, і переможно, немов індієць щойно знятого скальпа, підніс того рукава над головою.

Тоді він накинув оком на перину: розмашисто, з підсвистом черконув ножем її по всій довжині, і пух злякано пурхнув до стелі.

Летіть, голуби, летіть, – копав ногою перину хлопець, весь білий, немов у млині мірошник, і від кожного того копня злітав у повітря оберемок м’якого і лоскітливого пуху. А Костик, явлений з кухні з пузатою банкою вишневого компоту в руках, оцінююче зиркнув, було, проти світла на банку і, повагавшись, з бульканням вилив червоний тягучий сік в кучугуру пуху і пір'я на розпанаханій перині.

Погостювавши отак, приятелі вже зібралися по домівках, але тут Петрик, нараз щось згадавши, зняв штаненята, всівся просто на килимову доріжку і, стогнучи, взявся робити своє останнє на сьогодні паскудне діло. Костик, уздрівши таке, схвально і весело щірив зуби, а толі відкрив електродуховку, яку зневажливо копнув ногою, зняв і собі штанці та сановито розсівся, крекчучи і поважно надимаючи ластуваті щоки.

Через день приятелів упіймали і тихих та присмирілих, як мишенята в неурожайний рік, забрали в сільраду, а ввечері батько, висмикнувши паска з своїх штанів, вперше за довгий час взявся повчати Костика.

Федір, схопивши сина за комір, підняв однією рукою, а другою з виляском і потяжкою шмагав по ногах, хлопець скавучав, сичав і рвався, шкірячи дрібні густі зуби скімлив, алялякав і заливався вереском, як гончак, що погнав зайця по колу і ось-ось мав наздогнати, пританцьовував, немов баскетбольний м’ячик, між батьковою рукою і долівкою, і очі його хижо світилися та злобно, ненависно пострілювали.

Не вмієш дати здачі – не берись!—повчав батько, і шкіряний пасок знову оперізував худі синові ноги, Федір почав довго, доки не впрів, і тільки тоді штурхонув малого у шию, аж той заорав носом.

Мати, що заявилась в ту пору, роззирнулася як полководець, що вступає щойно у бій, і тільки він здатен навести належний порядок.

На ось калач, не реви, – тицьнула матір гостинця синові і той, хлипаючи, вихопив з рук. – А ти, чоловіче, менше б за чужими спідницями гасав, та замість того, щоб лупцювати, по душах із сином частіше балакав.

Костика не біль припікав, не синці, які звивалися по ногах від батькової реміняки, ятрив його жаль, що попався, а ще більше брала образа на батька: він то його шкодував, не сказав тоді мамі за тьотю Олю; батько ж сам чинить, проти правил, тут слід, було, міркувалося Костику, як між добрих людей – я тобі, ти мені...

Тепер мати вчепилась за батька, дорікати й точити взялася, що задорогий сервіз, куплений як другу сім’ї тьоті Олі на день народження. Хлопець слухав те, гризучи калача і розмазуючи по обличчю сльози, слухав, а врешті не стримався, хитро блиснувши оченятами з печі:

І чого б я ото сварився... Ті ковзани, на які батько з тьотьою Олею гроші мені давали, я вже з’їздив давно.

Слово за слово – і в хаті шарварок, мати, високо здіймаючи над головою, жбурляла в долівку чашки з сервіза, притоптуючи для певності кожну ногою, а батько, на всяк випадок задкуючи до дверей, тільки здивовано і з новою якоюсь, незнайомою досі повагою, дивився на сина: той, розтираючи сльози й підгикуючи, гриз калача, гриз ретельно й завзято, муркочучи щось під ніс, і очі його, як звіряти у сутінках, поблимували та світилися виклично й зелено.

МИШКО-ТИШКО

Дрова у печі невдоволено, з серця потріскували, полум'я злодійкувато вихоплювалося на вустя, мов облизувалося від зманливих запахів сніданку – тітка Онися припізнювалася на колгоспні буряки, поралася поспіхом і тому час від часу збігало з казанців, шипіло, шептало і сичало на черені; Онися шурхала тоді у вогонь кочергою, і він, наче відсварюючись, трішав ще зліше та зістрілювався іскрами, але все ж слухався і присідав.

Тітка потерпла, коли раптом у двері постукали голосно і вимогливо: за фіранкою у куточку стояв бідон із закваскою, а не далі як позавчора на їхній околиці міліціонер із сільрадівськими перевіряв паспорти. З паспортами ще невідомо як, але у сусідів закваску вилили і два дні кури ходили, мов сонні; тітчин же півень, досі сумирний і вельми культурний, бо як посиплють зерна, то перший ніколи не клюне, лиш гонорово і великодушно крутитиме головою, доки пастиметься його гарем, тепер же він блискав на кожного посоловілим оком, співав безперестану до самісінького обіда і, заточуючись та волочачи крилами по землі, все підскакував і поривався битися із телятком.

В першу мить, як постукали, тітка Онися потерпла і розгубилася, якийсь час стояла вона заколіла із кочергою, мов вартовий з карабіном.

Двері, не дочекавшись на слово господарів, прочинилися, і з-за порога виглянула голова білявої дівчини – довгим розпущеним волоссям, ніби щойно вона із лазні.

А Деркач Мишко тут живе? – поспитала захриплим, майже чоловічим голосом голова, кліпнувши раз вдруге густо фарбованими, аж злиплими віями.

Та заходьте вже, заходьте, – відказала тітка зраділо, бо гість не зовсім був схожий на міліціонера. – Тутечки він, тутечки, тільки досвітком, по гриби пішов.

Дівчина кивнула головою, чи то згоджуючись, що не помилилась адресою, чи, може, вітаючись, і мовчки пройшла, байдуже і маркітно крутячи стегнами, кімнатою до столу; тітці Онисі видалося навіть, що не пройшла, а пропливла, точнісінько так, як бачила по телевізору, коли нову моду показували – пропливла і з нудьгуючим виглядом сіла, закинувши ногу за ногу.

А ви до Мишка... якесь маєте діло? – не зразу, обережно собі отак поспитала тітка, так обережно, як пробують злегка рукою, чи не гаряче.

Гостя помовчала, тільки щось пошелепала в сумочці, врешті вийняла цигарку і запалила.

Я трохи порозважатися, – гостя пустила кільце диму, і воно, витягуючись, зависло своєрідним німбом над білявою головою.

«То що за мара», – подумала спантеличена господиня.

Так в мене ж музики навіть немає, – якось невпевнено відказала і оторопіло подивилася тітка на гостю, забувши враз і про казанці, і про буряки у колгоспі. – А мо я в сусідів позичу?

Гостя пахнула ще разів кілька цигаркою, пустила сизуваті кільця і нарешті, спроквола всміхнулась.

Ви не вельми лякайтесь, ваш син мені ні до чого. – І нараз, немов щось згадавши, докинула: – Ага, мене Людою звуть, я Мишка з армії знаю. Я приїхала просто порозважатися. Засмагнути хочу на річці у вас.

В тітки Онисі трохи від серця відлягло, та не зовсім, вона все ще стояла біля печі із кочергою, мов їй тут було суворо наказано відбувати таку повинність.

Де вже у нас засмагнути... Дощ як уплівся з весни, то й досі немає спину, – проказала нарешті тітка Онися замислено. – Мо, хіба перед полум’ям, щодосвітка піч топитиму...

Аж гульк – на порозі Мишко, повнісінька кошілка грибів у руці, дрібненьких таких, твердих, мов камінці цього дощового літа вискочили вони неждан-негадано рано, в дубових посадках земля була всіяна ними, як тіло білими прищиками, і люди з сусідніх сіл досвітками бігали навперейми у посадки, хто раніше й прудкіше; знаходились навіть такі, що прибігали ще затемна і рачкували, присвічуючи собі кишеньковим ліхтариком, мов шукачі таємничих скарбів. Мишко глипнув на гостю біля столу, і обережно, наче із склом, опустив на долівку кошілку.

О, – тільки й сказав Мишко і товсті губи його повільно, мов проти волі, розсувалися в несподіваній, тихій і добродушній усмішці.

Гостя встала, пометлялала так само собою, пливучи кімнатою, і голосно чмокнула Михайла в щоку, звівшись навшпиньки:

Привіт, Мишо.

«О, боже, що бо то діється», – похололими руками тітка Онися поправила хустку, а Михайло густо почервонів.

Ошелешена тітка ніяк не могла второпати, що то за птиця така негадана ввірвалася у її хату, наче у власну, непрошена розсілася біля столу, закинувши ногу за ногу, і пахкає димом, мов колгоспний пасічник кривий Кіндрат, обкурюючи бджіл саморобним димариком.

Так і лишила їх тітка Онися, нічого не втямивши, і цілий день тягнула сапу на буряках. При тім все пробувала докумекати, ким ця людина була для її сина та ким може стати, і тривожні думки роїлися і кублилися в тітчиній голові, як роздражнені оси. Боліло серце за Мишка, вдався він чоловіком добрящим, таким вже добрящим, що й мухи не скривдить, але якимось вайлуватим, прости господи, вивалом: кожен йому на мозоль міг наступити, він тільки кліпатиме темними, як пізні каштани, очима, та мовчки ображено затисне свої товсті губи.

Одружився Михайло рано, задовго до армії, ще як рушником голився. Неговіркий сам і тихий, недарма ж його навіть прозвали Мишко-Тишко, а взяв веселуху на всеньку околицю, без якої не освятяться ні жодні вечорниці, ні танці в сільському клубі, а як і освятяться, то будуть пісними, мов різдвяна кутя. Надька-веселуха, що заміж вискочила так негадано для всього села, на перших порах раптом зів'яла, бліда ходила і змеркла (поговорювали люди, що так прудко спішила недарма, бо йшла вже нівроку із приданим, яке нагуляла з Копанчуковим Грицьком). Але полежала кілька днів у лікарні, і знов ожила, торохтіла безперестанку сміхом на свекрушиній подвориці та вертілася все перед дзеркалом, час від часу по старій пам'яті підскакуючи на вечорниці, аж поки з тим самим сміхом не заторохтіла із хати геть, завіявшись із заїжджими бурильниками. Щезла так, що й на розшук вже подавали, доки від неї самої лист не прийшов десь із Середньої Азії, жовтий такий конвертик із намальованим губатим верблюдом: просила, аби вислав Мишко її речі на таку і таку адресу.

Лишився Мишко солом’яним удівцем, в армії відслужив, познайомившись заочно з кількома дівчатами – адреси їх і залапані фотографії роками кочували у роті, всі писали і він написав, здається, й Люді посилав тоді свою фотокарточку. Коли ж повернувся в село, дали йому в колгоспі гусеничного підранка, бо колісні дістались горластішим, а вечорами, як ровесники табунцями направлялися в клуб, він сидьма сидів біля вікна, проводжаючи їх крадькома з-за шалівки згаслими і тоскними очима, як проводжає плем'я своє у вирій підбитий птах, нездатний злетіти в високе, зманливе простором і синьою далечінню, таке жадане і недосяжне небо.

Весь день тітка Онися, тягнучи сапу на буряках під шпарким і пронизливим сонцем, що варило окропом, думала про свого Мишка, такого мамулуватого і в той же час, знала вона, як може знати тільки матір, добродушного Мишка невезучого, та, може, вартого і чогось кращого в долі; жалість низала їй груди і вона, з осторогою згадуючи сьогоднішню гостю, чомусь подумала: «До нашого берега путнє не припливе». Сонце варило весь день, мов вертало давні свої, ще з весни, борги.

Хоч і натомили буряки тітку Онисю, пекли червоні, як раки, загорілі по лікті руки від раптового сонця, що розщедрилося так негадано і безтолково не в міру, та все ж ввечері тітка крутилась, мов прудко запущена дзига, лаштуючи наїдки на стіл. Гостя поралась мовчки і справн, тітка чомусь боялась підняти очі, а Мишко, радий навіть з того усього, тільки сопів над тарілкою.

Повечерявши, Люда в смак затягнулася цибатою сигаретою, високо задираючи голову і пускаючи довгі цівки диму під самісіньку стелю; тітка ж Онися, прибравши зі столу, взялася виймати із шафи свіжу, хрустку білизну, лопотіти простирадлами сліпучої білини, від яких аж синюватий ішов відлив – тітка собі постелила на кухні, синові у маленькій кімнатці, що служила колись за дитячу, а гості, як годиться, в залі.

Нічого зайве постіль м'яти, – сказала Люда, і лунко пошлопала босими ногами у Мишкову кімнату. – Підсувайся, – почула тітка отой її хрипкий, мов давно безнадійно простуджений голос.

Так ввійшла в їхнє життя нова невістка, тітці Онисі здалося ввійшла, як входять без стуку чужі у дім і застануть господаря з непідметеною хатою, від чого зашаріється зненацька і гість, і господар. Тітка ще довго розминалася з Людою, ніяково опускаючи очі, по невістці це помічалося не особливо, тижнів два вона відлежувалас на дивані, чистила нігті і слухала магнітофон, який виспівував таким голосом, що Онися ніяк не могла второпати: жінка то верещить з переляку чи чоловік – начебто і не те, і не друге, а щось середнє.

Зникла невістка так само негадано, як і з'явилася не обмовившись ні словом, ні півсловом. Мишко що по вернувся додому, здавши трактора напарнику, і тітка, яка допорала, нарешті, свої буряки, застали в хаті лиш попільницю, переповнену недопалками з ледь помітними слідами губної помади на них. Мишко і цього разу не сказав матері нічого, тільки ображено крутнув носом, серце ж тітки Онисі обнадійливо тьохнуло, що, може, якраз вона збігла, як і попередня невісточка, очистила її хату і душу, збігла, як збігає весняна вода з видолинок над рікою за одну ніч; та надто марною виявилася її надія, бо вже через день Люда стояла на порозі з двома смаглявими, як галченята, дітками.

То Анжела, – мовила Люда до тітки Онисі і підняла рученя малої, як суддя на рингу руку переможця. – ЇЇ не можна годувати яйцями. Діатез.

Тоді вона підняла руку другої дитини.

А то Жорж. Підстилатимете клейоночку на ніч: малий ще, забувається.

О, – тільки й сказав Мишко, розглядаючи дітей, про існування яких він підозрював у такій же мірі, як і про існування марсіан, а в тітки Онисі аж волосся заворушилося на потилиці, в горлянці з'явилася незрозуміла хрипота і тихе ричання, мов вона ось-ось мала гавкнути на негаданих гостей.

В перші дні, коли сімейка тітки Онисі приросла враз, ще на дві душі, тітка не переставала чудуватися усім тим, що діялося у її хаті. Але жити якось треба, і вони жили – Люда тепер не відлежувалася на дивані, а їздила ранками на роботу у місто на завод, тітка Онися прала дитячі колготки і прасувала сорочечки. Мишко ж водив дітей у колгоспний садок і забирав їх.

Диво було Мишкові: діти подружилися з ним майже відразу – чи то тому, що маму рідше бачили, чи просто прив’язалися, але з усіма своїми клопотами і безкінечними запитаннями і розпитуваннями зверталися тільки до нього. Жоржик, виглядаючи ввечері через вікно, побачив місяця, що недавно ще був кругловидий, а то лишилася раптом лише половинка.

Тат, а місяця хто поламав?

Вкладає він Анжелу спати, розказує, шо в лісі під кущем вухатий заєць давно заснув, сонце он вже на заході, теж думає спочивати, то й Анжелі пора у ліжечко.

Тат, а в сонечка теж ліжечко є?

Навіть в вночі, коли мама була вдома, як надумає хто з малечі на горщик, то лопаткуватиме босими ногами і будитиме не її, а його.

Звиклася й тітка Онися, обпираючи і годуючи, і вже в ланці розказувала жінкам історії, що нового втяли чи набалакали її внуки.

Бабусю, людей же не купують і не продають. А чого мама казала, що нас у лікарні купила?

І тітка Онися перестала ображатися, якщо помічала на те у когось з товарок недобру, лукаву усмішку.

Якось непомітно діти приростали, як приростають тоненькі, гладенькі, зовсім тендітні пагінці, прищеплені до старого, з шорстою корою стовбура; непомітно зросталося чужорідне і ставало рідним, і ось вже дужий, бувалий корінь жене деревиною спільні соки, і неможливо від'єднати колишнє чуже, що давно своє, від’єднати без болю і рани. І так само непомітно звикалася тітка Онися й до невістки, от тільки вона з якогось часу вряди-годи почала вдома не ночувати. Перший раз Мишко, завше неповороткий і неспішний, бігцем побіг телефонувати на завод, чи не трапилося чого, але звідти сказали, шо зміна закінчилася, навіть цех вже закритий.

Приїхала Люда вранці, мов з крижа знята, зблякла, змарніла , жовті мішки під очима протитуманними фарами світять, а з рота горілчаний дух пашить. Мишко подивився на неї довгим мовчазним поглядом, поглядом, у якому змигували, злегка потріскуючи, загрозливі і колючі дрібненькі іскри, подивився так, шо навіть Люда не витримала, опустила, злодійкувато сховала очі.

День народження у подруги, – тернула рукою по шорстких, засмаглих, аж синіх губах. – А потім автобуса не було.

Вдруге, як не приїхала на ніч, брехати не стала.

А я пожити думаю так, щоб на старість було що згадати.

Після третього разу Мишко стелився в дитячій і спав уже з дітьми.

Люду й до цього до хатніх справ не чіпали, але якось восени, коли приморозки забіліли видолинками, в Мишка на полі з ділами завізно було, а тітка Онися не встигала поратися з городом, то й сказала, аби Люда помогла їй картоплю копати: може, з роботи відпроситься?

Ба, – хмикнула невістка. – Я її не закопували, я й відкопувати не збираюся.

А як ще раз приїхала досвітком п'яна, то взялася Онися її журити.

Прийшла в нашу сім'ю, то будь вже людиною, сивої голови моєї не ганьби.

Крізь примружені щілини очей Люда зиркнула на свекруху так, мов відважила їй помордаса, а толі вперше в цім домі голосно і щиро розсміялася.

Тобі скільки, шістдесят? Як вже шістдесят, то ховай від того сірники. А будеш ніс у моє встромляти, то я влаштую тобі таку житуху, що по дроті ти у мене в туалет ходитимеш.

Більше Онися її не чіпала, сиділа собі вечорами з дітьми, і ті щебетали, розказували.

А ще у нас татко був такий з вухами, він як не п’яний, то грався з нами, показував, як вогонь ковтати,– згадувала Анжела.

От і ні, вогонь ковтав в окулярах, – сопів носом Жоржик, що завше не згоджувався і задирався з сестрою.

Забудька-переплутька, – висовувала язичка, дражнячись, Анжела, і личко її, скривлене у гримасі, баченій у когось з дорослих, враз старіло, морщилося, жмакалося і вся вона ставала схожою на маленьку бабусю, в яку перетворив знічев'я дівчинку невідомий злий чарівник. – Ти ще скажеш на Васька-цигана чи отого тата, що я не вимовляла – Дата...шішілі...

Якось в надвечір'я під самісіньку хату, вилискуючи боками на призахідному сонці, підкотили «Жигулі», з яких долинала гримлива музика, і з переповненої пасажирами машини вийшла Люда, вийшла, спотикаючись і дирдаючи на високих каблуках та здивовано і голосно гикаючи.

А в тебе нічого теличка, – вишкірив зуби довговолосий господар машини. – На знак якості тягне, всі четверо можем підтвердити...

Машина жикнула шинами і гнояні вила, шо запустив, у неї Мишко, забряжчали навздогін по дорозі, підстрибуючи і знімаючи куряву.

В хаті збілілий Мишко довго дивився мутними, мов запотілі шибки, очима, як Люда цілилася пройти у двері спальні, і те ніяк не вдавалося, бо чи то двері виявилися завузькими, чи в останній момент зрадливо відпливали убік, врешті, він встав, взяв за комір і вивів її із хати, штурхнув у спину і клацнув замком. Діти мовчки дивилися, одночас, мов зачудовані галки, крутили чорними головами.

Відчини! – Люда стояла під вікном і грюкала в раму, скло жалібно бряжчало й просилося, а діти скривились на плач.

Цитьте, дітки, то мама грається так, – сказав Мишко.

Відчини! Бо пацанів приведу, фотокартку тобі пошкрябають… Тиждень по тому Люда ходила шовкова, така тиха, що й сметана на голові встоялась би, раптом здобрадива, без нагадки взялася опале листя в саду загрібати, вдягнувши потерту свекрушину куфайку, – навіть цуцик їхній Рябко не впізнав невістки, і, ошелешено витріщивши очі, здивовано задер голову вгору та голосно гавкнув. А через тиждень Люда знову не заночувала вдома, і Мишко, не сказавши нічого, хряпнув дверима, пішов на пошту та вдарив Людиній матері телеграму.

Сваха, повнотіла жінка з яскраво пофарбованими губами, і Людина сестра, дівка під тридцять п'ять, у вилинялих турецьких джинсах і бомбейському світері, приїхали третього дня. Вони довго гомоніли за вечерею, журили біду, а тоді сваха взялася оповідати, як вона по знайомству дістала абсолютно надійні рецепти худнути і голодувати, Людина сестра бідкалася, шо її кімнатна собачка простудилася ненароком і тепер вельми кашляє.

Врешті теща Мишка утішила:

Нажени її, Мишо, раз не слухається, а діток ми глядіти тобі поможемо.

Отак і текло з дня у день сімейне життя Мишка-Тишка, вже й сусіди стали підсміюватися і брати на кант,а одноока баба Гума, що жила навпроти в такій самій підсліпуватій хатині під старою, порослою мохом, грушею, навіть прийшла якось на розум його наставляти.

Чи тобі чмара яка світ заступила? – гудила чоловіка баба Гума, світячи проти вікна єдиним змутнілим заплилим сльозою оком, і Мишко на те кивав лише головою і думав своє.

Баба Гума знову бралася направляти сусіда на одну тільки їй знану путь праведну, жінка вона була настирна, і вже як візьметься за щось, то від свого не відступить. Поміняла їй города сільрада, був у неї вузький та довгий, а нарізали стільки ж, проте однаково, що вздовж, що впоперек.

І баба тиждень ходила за головою, аби добавили поля – вона ж добре відала, що поле у неї таки довше було.

Що ви, тітко, причепилися, – не витерпів, нарешті, голова, – ну коротший ваш город, трохи коротший. Зате ширина куди більша.

Ширина то ширина, – стукала ціпком баба у кабінеті. – Але де ж моя довжина ділася?

Врешті махнув спересердя голова рукою і наказв нарізати їй ділянку вузьку, зате щоб довга, як бабині оповідки.

Так і зараз баба Гума вела своєї:

Тільки свисни в два пальці, перша дівка за тебе піде з підскоком.

В два пальці Мишко свистати якось не збирався, зате як змінили його із трактора, свиснув у район.

У суді Мишко, мнучи шапку і не піднімаючи очей від вилискуючої лакованої паркетної підлоги, довго розказував свою бувальщину, говорив, заїкаючись і пітніючи, і так важко було йому вимовляти кожне слово, тепер видавалося воно таке необстругане: він досі не знав, що найважче оповідати про себе, мов про когось стороннього Мишко просив залишити собі дітей, приросли вони до нього і він до них, а Людмила хай собі йде і живе як їй заманеться.

Суддя, чоловік щуплий, з обличчям, ніби кулачок, сивою короткою чуприною їжачком, мовчки слухав і не перебивав, лиш сірі очі його наливалися втомою і темніли, як темніє і похмуро рябить річкова вода під навислою, неповороткою і важкою дощовою хмарою; врешті тільки крутнув суддя головою, мов зганяв дрімоту.

Ненросте то діло в тебе, чоловіче.

Він довго розказував, у яку комісію і яку інспекцію треба йти, які написати папери, і важчали сірі очі його. А Мишко зітхнув і, подякувавши та неспішно надягнувши кашкета уже за дверима, подався із суду – бач, думалося йому, немолодий чоловік і, певне, добрящий, і то не повірив. У комісію, каже, папери писати. Та яка ж тут комісія і які папери, як не любить вона дітей і доглянути їх не хоче: у Мишка он руки які неотесані, від соляри й мастила потріскані, пилюга з полів в'їлася так, що ніяким уже пилососом її не дістати – то й то він банта із видумкою, хитромудро зав’яже, аж злетіти проситься, а Людмила, певне, і не згадає, коли гребінця у руках тримала розчесати дитину.

З того часу, як змінював його напарник на тракторі, Мишко повертався додому, дбайливо вмивався, тер цеглиною і піском замурзані руки, бо ні мило, ні сода не здатні були тут зарадити, і їхав в район. Він ходив з кабінету у кабінет, обачно й сторожко ступаючи товстими килимами, і тихо, трохи соромлячись, все допитувався, як же вчинити, аби Людмила жила собі так, раз по-іншому і не вміє, а діти лишалися з ним – чи не знають вони?

Різні люди йому траплялися: одні кивали головами, як у спасівку кінь, чи то згоджуючись, чи засуджуючи, в очах інших він помічав драглисту, як незастиглий холодець, нудьгу – і чого він ото забиває баки поважним людям своєю морокою, в кожного цього добра і так стачає.

А один великий начальник, завісивши окуляри на сучкуватих бровах, зиркнув на нього, мов швайкою пронизав:

З одною жінкою не розлучився, з другою шлюбу не зареєстрував... Тут до тебе ще придивитися треба.

Мишко тихо дякував кожному, і переходив у сусідній кабінет, мнучи шапку і прохально зазираючи в вічі, несміло шелестів своїми товстими і порепаними на осінніх вітрах губами, чи не знають вони, як не зламати ті два пагінці, що приросли до його душі.

А може, ви знаєте? – шелестіло, немов на сумному,прогірклому вітрі.

ДО СИНА

Кричали досвідком невиспані поїзди.

Вони кричали хрипко і загрозливо, лякаючи світанкову мліч, і вивозили з приміського селища зім’ятий, зіжмаканий, просякнутий, мов довітньою сирістю, ще учорашнью втомою люд, що полишав оголені, осиротілі, беззахисні у теперішній своїй одинокості, змертвілі осінні поля, полишав та рвався нестримно у близьке місто.

Люд злобно штовхався ліктями, ліз нахрапом у напівтемні вагони, пропахлі потом, мастилами, нечасто прним робочим одягом та недоглянутими туалетами, цим неправним духом приміських поїздів.

Дебелий молодик у вагоні, залицяючись до двох дівок, все силкувався до них підсісти: ті пищали й манірно поводили підмальованими очима. Молодик тузав дівок плечем, вони ковзали по вичовганій лаві і тузали бабцю у вигорілому, потертому плюшовому піджаку. Дівки пищали повискували, а бабця за котрим разом видихнула: