Текст книги "Покруч"

Автор книги: Иван Корсак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 11 страниц)

Вовки ще два рази перебігали йому дорогу, він знову обходив їх корчаками, і години за дві, весь мокрий і знесилений, постукав у вікно Грицькової лісничівки.

Ти звідки звалився? – постав на порозі в нижній білизні Григорій і сонно почухав волохаті груди.

Вовки, брате, пригнали, – засапано проказав Петро, знімаючи шапку із мокрої від поту, змиленої голови.

Мабуть, з того виводка, що весною приніс тобі двох. Я навмисне сюди завернув, аби відчепилися, може, знайдуть своїх.

Не пішов би ти, куме, в монахи, – визвірився Григорій, з якого ураз зійшов сон. – Тепер вони мені віддячать за тебе, я ж бичків і взимку випускаю. Та заходь вже, – буркнув із серцем, майже за рукав тягнучи через поріг зніченого таким гостинним прийомом Петра. —Якщо відправити зараз тебе додому, то вдосвіта хіба підметки знайдуться.

За пізньою вечерею при гасовій лампі, вони, балакаючи упівголоса, щоб не розбудити жінку з дітьми у сусідній кімнаті, згадали різні бувальці за довгі роки лісникування, і господар все не міг заспокоїтися.

Ох, і поміг, – крутив головою Григорій. – А я дурень, узяв тих вовченят, он вже вишелестіли які —тільки худоба мичить, як підійде до кліток. Таж поруйнуй буслове гніздо, і він тобі принесе головешку на хату чи хлів, а то хижак, закони в нього не пташині.

Врешті, за вечерею умовились у найближчу неділю зібрати єгерів та мисливців і обкласти сіроманців.

Напередодні полювання Петро заскочив на кордон. Григорій зустрів уже приязніше. Обоє добряче пообідали, не забувши пом’янути авансом вовчі душі. Вовчиця досі не завдавала лиха бичкам на кордоні, хоча ранками біля кліток з лісовими бранцями було густо втоптано вовчими слідами, а одного разу знайшли тут розтерзаного зайця під самою кліткою. Навчений, Петро не став уже чекати сутінок, а рушив додому ще завидна.

Уткнувшись у комір кожуха, Петро дрімав у полупушку на м’якому сінові, яке пахло червневими луками і літнім сонцем. Повискували полоззя, за саньми шурхотів сухий сніг, розлітаючись віялом, коли сани заточувалися, і його хилило в сон. На перехресті, вже дрімаючи, він пустив коня не в об’їзд через міст, а навпростець як їздив щозими, коли замерзала ріка.

У легкі хвилі сну він поринув раптово, зігрітий кожухом й теплом, що розливалося по тілу від випитого; він не знав, скільки проспав, заколихуваний м’яким шелестом снігу під полізками, тільки прокинувся так само раптово -

сани шарпнуло, і він мало не вивалився в рівчак. Петро неохоче розплющив очі: ліс закінчувався, і сани вилітали на вигін до ріки. Орлик ішов ускач, шалено відкидаючи копитами сніг, здавалося, якась дика і зла сила вселилася в коня і тепер безоглядно несла його якнайшвидше з лісу. Віжки, коли він спав, зсунулися з саней і обірвалися, біля вудил теліпались тільки куці обривки. Петро оглянувся.

Величезними стрибками, наздоганяючи сани, вже зовсім близько, за ним гнали два вовки. «Ті самі», – подумав він і мимоволі зашарудів сіном, шукаючи і не знаходячи на дні полупушка рушницю, а коли згадав, що поставив її у хаті Григорія, у кутку біля рогачів і забув забрати, враз протверезів.

Першою йшла вовчиця, її прудкий гін і лихий блиск очей не лишали сумніву щодо наміру звіра, трохи збоку, легко, мов граючись, витягнувши довгий хвіст за вітром, наздоганяв молодий вовк. Він то, може, відіб’ється, подумав Петро, ще раз роззираючись, аби не напали сперш на коня.

До річки лишалося з півсотні метрів. І тут він відчув, як спиною пробігли, лоскочучи, холодні краплини поту – посеред ріки, звиваючись, йшла неширока чорна смуга. «Труби, Грицю, в рукавицю, – злостиво подумав собі, – попрошкував, то й купайся тепер у проталині з учорашньої відлиги, бо не завернути одурілого з жаху коня і не вистрибнути ж безоружному в лапи двох хижаків». Петро нараз обм’як і байдуже почав скидати кожухи, чекаючи миті, коли затріщить лід і з усього маху кінь рухне з ним та саньми у чорну вируючу купель.

Нараз вовчиця стрімко взяла вліво і порівнялася майже з саньми. Орлик, косячи безумним, налитим кров’ю оком, мимоволі забирав правіше, вовчиця, низько стелячись, наддала іще, і знову мусив бокувати кінь; витягнувшись, сіра стальна стріла низько ішла над землею, із свистом, стрімким вихором закручуючи навколо себе сухий ніг, відсікаючи коня від чорної вирви. І лише коли Орлик помчав вздовж ріки і хвилин за десять лунко прогримів дерев'яним настилом моста, Петро оглянувся знову. На вовчиці, ні молодого вовка ніде не було, мов усе, що трапилося щойно, примарилося йому на хмільну голову. І він ладен був би повірити в це, якби не обірвані віжки, що розвівалися на вітрі і били коня по змилених боках.

А наступного ранку, ще до світання, його розбудили голоси на подвір’ї – збиралися мисливці на полювання. Накинувши поверх майки кожуха і вступивши на босу ногу у кирзаки, Петро почовгав до людей. Чоловік п’ять тупцювали під верандою і смалили цигарки, що вихоплювали при затяжці на якусь мить із передсвяткової темені їх бронзові від червоного тютюнового жару обличчя.

А ми думали, що ти на зимову сплячку заліг, – ущипнув Ваврищуків Степан, який прителепав з своєю репаною і перев’язаною рушницею першим, тішачись помститися за літню кривду.

Хлопці, того-во, – прокашлювався Петро, вітаючись з кожним за руку. – Полювання відкладається...

Нараз усі примовкли і тільки Льоня, завгар, невисокий, і жвавий, як білка, мисливець пропадущий, спересердя чвиркнув крізь зуби.

Де Крим, де Рим, а де попова груша... Ти ж сам на сьогодні замовляв.

Не слухайте його, хлопці! – зріс і собі, як на дріжджах, Степан. – Він ще не прочунявся від учорашньої гостини в кума.

«А дудки, – холод брався Петрові попід кожух, і він неприємно щулився, відчуваючи, як його тіло скипає пухирцями гусячої шкіри. – Аби тільки ви з двору, як гайну на кордон та випущу отих двох. Недобре, звісно, шо людей збаламутив, але хай пробачать».

Чоловіки, що не сподівалися від Петра подібного демаршу, обурені тим, як нагло вислизає така розкішна зимова втіха, разом узялися за господаря.

Він щось крутить! Мабуть, начальство приїжджає, то ми йому заважатимемо...

Чхав я на його начальство, сьогодні законний день полювання.

А, може, йому вовків шкода стало? – засумнівавсь уголос Степан.

Мені, начебто, двох бичків не шкода.

Вгамуйся, Степане, – не витримав неправди Льонько. – Чого на сірого марне клепаєш: один бичок його, один – твій, давай по-чесному...

Степанові гріх губу дути. Він полювання ще влітку почав.

Добре, що хоч рушницю тоді бригадир відібрав, а то б усе стадо перебив. І цілити по таких мішенях добре.

Чого б то не вцілити, бичок же прив’язаний.

А що ти за мисливець такий знатний, – огризнувся Степан. – Подумаєш, забив на віку одного зайця і півтори качки.

Чоловіки ще трохи постояли, позубоскалили, висмалили по сигареті, не знаючи, що ж далі чинити, аж поки , Льонько не закинув рушницю на плече.

Ходімо, хлопці, до мене снідати. Якщо ранок з неладу починається, то й полювання порядне не вдасться.

Похрумкуючи намерзлим снігом, чоловіки подалися з вору, а Петро ще довго стояв під верандою, кутаючись у кожух. Поки хлопці розпатякували, почало світати, над лісом удалині виткнувся окраєць сонця, і зблиснули сніги на вершинах сосен, зблиснули загадково і таємниче, як в новорічній казці, що десь там зароджувалася в Лункій гущавині. Який би мудрий не був, думав він, мружачись на іскристий урочистий ліс, а знаєш ти завжди, хоч трохи, але менше нього. І коли там не залишиться бодай крихти, загадки і зачудування, навряд чи й ми добріші станемо.

Над лісом знімалося, фарбуючи в рожеве сніги, свіжовмите сонце.

МАМО, ВЕРНИСЯ

День, очевидячки, мав бути знову як вчора: з глибоким, відмитим, бездоганної сині небом, з чистими, як вперше випрані простирадла, морозами і передвесняними вітрами відбіленими хмарами, з відтанулими калюжами, біля яких галасливо стрибатимуть і навіжено чубитимуться вічні непосиди горобці, що питимуть залюбки синю воду, відчайдушно закидаючи розтріпані і розкошлані голови вгору, питимуть, смакуючи та тішачись крижаною, з дзвінкими кристалами льоду, аж густою вологою. Варвара вже подавно лежала з відкритими очима і дивилася на віконні шиби, що з чорних стали непомітно фіолетовим, а там і голубими від тихо і безболісно народжуваного досвітка.

День наставав нестримно, дужчало владарювання світла, лише крізь скло холодно та байдуже поблимувала, мінилася та переливалася остання, немов ненароком з ночі забута, припізніла одинока зоря – вона видавалася Варварі примерзлою до нахололої з ночі шибки.

Прокинулася Варвара давно, відчуваючи, що втома трохи зійшла за довгу зимову ніч, втомленою залишалася хіба тільки душа; маленька, спрацьована, вона лежала згорнувшись калачиком, у великому, немислимо тепер великому напівпорожньому ліжку, та гортала думки, як вже колись читану, не вельми цікаву книжку, і ті думки, видавалося, стиха шелестіли, мов пожовклі та вицвілі сторінки. Вона лежала, боячись ворухнутися, скрипнути ліжком і розбудити дітей, і тільки зважившись, нарешті, позернулась на другий бік та простягла руку, поклавши на порожню й холодну подушку поряд – була та подушка холодною вже півроку, відколи чоловік покинув її і подався до тої Васьки, Василини, що секретаркою у районі у начальника одного служила.

Варвару не допікав жаль за Павлом і не точила іржею ревність, бо не мала вельми за чим жаліти і чого ревнувати, відболіло, перекипіло давно і викіпило, та все ж у душі, коли не лукавити, десь на самому денці, таки залишивсь якийсь накип і гірка прикра сіль. Вона знала, що до Васьки їй не доставитись – ні статурою, непомітно й підступно гнутою вже роботою, рачкуванням щоденним з ганчіркою (Варвара прибиральницею була у конторі), Васька ж лебедем пропливала вулицею, вифарбувана, підмазана, як піч у великодну суботу, і парфуми пахтіли від неї, мов від магазину змішаних товарів у їх селі; Варвара свої зморщені руки із задирками біля нігтів тихцем ховала при людях, Васька й не думала, звісно, стидатися довгих і добре доглянутих пальців із нігтями, вкритими лаком, що вилискували, наче вишня, яка ледве налилася і почала вистигати.

Вони жили в одному селі, зовсім близькому до райцентру, жили на одній вулиці мало не сусідами, але видавалося, що живуть на різних континентах – обоє навіть не пам’ятали, коли уже зустрічалися, чуття, загадкове і непояснюване, завше підказувало їм одна одну; і коли одина ступала на вулицю, то інша напевне звертала в провулок, більше того, вони навіть не могли уявити, якби зустрілися на одній стежці і на одній дорозі, а ще гірше й гіркіше – зустрілись очима.

Вона лежала й дивилася на світліючу шибу у вікні, де так само мерехтіла і змигувала, наче тихо спокійно і рівно дихала одинока, примерзла до скла зоря; Варвара переймалася світанковим цим спокоєм і не спішила, бо контору помила ще звечора, а дітей встигає зібрати, і потроху душа її набиралася рівноваги, схожої на цю, досвіткову, між ніччю і днем; коли ж хтось затарабанів, нагло й настирно, у двері, вона аж скривилася від зрушеної рівноваги і неохоче, вступивши у капці, почалапала до дверей.

Вона відчинила двері, глипнула і остовпіла – на східцях, мов синій привид, бовваніла Василина. Якусь мить вони стояли обидві мовчки, приголомшені та здивовані, і між ними жовтою блискавкою промайнув і змигнув переляк; розділені не порогом, вони стояли розділені життям, як рікою, і ту ріку перейти непросто, бо бурлить, несеться й клекоче вона, збиває і валить з ніг, в тій шаленій стрімнині, крижаній, аж хапає правець, то чисті струмені йшли, десь народжені джерелами, а то каламуть, то неслися випущеною на волю стрілою, а то знову закручувалися у чорний засмоктливий вир.

Павла нема, – першою озвалася Василина, хухнувши білою парою у синій досвітній морозець, сказала, ледве вимовивши цих два важких, як каміння, слова язиком, що з холоду мало слухався і аж рипів.

«П’яна вона хіба, – байдуже думала стямлена вже Варвара, – знайшла у кого питати».

Тож нема, – відказала, і подоба кривої усмішки ображеною тінню ковзнула сухими губами. – Півроку уже в тебе.

Павла нема, – вдруге сказала, заплітаючи так само язиком, Василина, і осклянілі очі її вперлися у Варвару, наче в стіну. – Пішов досвітком сіна коневі кинути, і кінь забив. На смерть.

Варвара довго стояла мовчки і порожніми, вихолонулими очима дивилася на Василину; вона не скрикнула, не заплакала, тільки гойднулися сині холодні тіні на її зморхлому вже лиці, і відсвіт від цих тіней падав на сивину, що несподівано засвітилася, мов у примарному світлі люмінісцентного вуличного ліхтаря. От яке те життя, подумалося Варварі, йдучи від дітей, небіжчик хвалився: «Отепер поживу, як уже заманеться», от яке те життя, думалося Варварі. І не було в неї ні втіхи, ні суму, ні запізнілої злоби відомщення, ні жалю, тільки накип отой, нараз спав із душі. Все минуще.

Твій чоловік – то й хорони, – сказала, не дочекавшись відповіді, Василина, і очі її стали меншими і жалкими. – Я з ним тільки півроку була, нащо мені мрець у хаті.

Варвара не озиралася, вона не могла бачити, вона просто відчула – шкірою, спиною, усім тілом – що діти її обоє, прокинувшись, постали враз за плечима, непомітно й нечутно виросли вони, єдині крила її.

А де ж... він? – Варвара не пересилила себе назвати його по імені, немислимо вимовити «чоловік», і вже зовсім не знала, чи можна було б тут говорити «твій» або «мій».

У хліві ще... В гної. Я коня боюся.

Мамо, – тихо сказала дочка і легенько стиснула пальці її – теплими своїми, щойно з постелі, стисла Варварині, вихолонулі за життя, вузлуваті й шорсткі, мов укриті старою корою.

Тоді вдвох хоронімо, нащо мені така витрата, – раптом, немов злякавшись, швидко затарабаніла Василина, і гладке полив’яне обличчя її враз задобріло. – Він же з тобою вік прожив.

Досі Варвара чогось страхалася звести на неї очі, тепер же цей ляк минув, вона кинула мимохіть байдужий погляд на Василину, кинула, як на щось неживе, ослінчика або етажерку, і рушила в хату вдягатись.

Мамо, – заступив дорогу їй син. – Не ходіть. Не ходіть туди.

Дорослі вже в мене діти, думалося Варварі, і добрящі вони вдалися, гріх нарікати, але їм ще пожити, взяти в порадники ті літа, що шуміли уже за спиною у неї, як зелене листя на легкому літньому вітрі; їй, натомленій, літа додавали сили та певності. І син, мов відчувши невидимий порух прожитих років, що прохолодою війнули в обличчя, опустив голову і відступив.

Варвара накинула своє нове, ні разу не вдягане ще пальто, перешите торішньої осені з доччиного, і вони пішли вдвох з Василиною безлюдною спросоння і мовчазною досвітковою вулицею.

Па поколюючому морозі хрумтів і поскрипував під ногами сухий рипучий сніг; вони йшли перехрестям сусідських поглядів – відколи то стали товаришками? —йшли, немов фотографовані бліцами, урочисто холодні і мнимо байдужі.

Смерть завжди несподівана, раптова вона чи ждана, чи навіть жадана з тяжкої і безнадійної хворості; і рідко бувало, щоб після холодного подиху сирої землі хатні не розгубилися, не метушилися безтолково, не знаючи, за що у узятися і з чого почати, аби до поминок справитися; але ось приходять люди, і робота робиться сама по собі, кожен знаходить займисько, все лаштується непомітно і в лад. Так і в Василининому домі.

Покійник, обмитий і наряджений, лежав на покуті, чоловіки на труну стругали білі, наготовлені на столярку но літньої кухні дошки, діти з хвої, що пахла смолою й зимовим вітром, плели вінки, а жінки, стиха перемовляючись поралися на кухні із каструлями.

Варвара стояла над покійником, і думала про своє життя із ним, таки добрячий шмат життя, два з половиною десятки літ; та диво-дивне, скільки всього траплялося, траплялося не тільки плутаного, просто гіркого зрештою, але зараз воно відходило, спливало, мов і не було його; залишався лиш подив – чого він тут, у чужій хаті, поміж чужих людей...

Заміж втрапила вона молоденькою, як ішла під вінець, то жінки казали, що ляльку їй ще б у придане, такою ж на фотокарточці зоставалася – тоненькою лозиною, дитинчам із зляканими очима. Перші роки Павло мав добрий заробіток, шоферував, подейкували, що і «зліва» йому немало пливло, та не допливало воно до домашнього порога: чайну «Поліський вечір» поряд із прохідною немарне охрестили всі «матінкою», їй сповідали хлопці свою і синівську, і подружню любов.

Коли ж п’яним роз’їхав школярика, слала йому Варвара три роки посилки в далеке північне місто, яке її досі не ладна вимовити – переписувала його щоразу, перехиливши голову від старанності, з поштового круглого чорного штемпеля, а сама, щоб дітей на ноги зіп’ясти, три контори мила і підмітала – дві в районі і одну у селі. Як вернувся Павло, то на бойню конюхом прийняли.

І чорт його забери, – махнув тоді він рукою. —При свіжому м’ясі якось не похудну. Ще й дітки щодня гостинець матимуть.

І підморгнув так хвацько, як замолоду, кумедно смикнувши вусом, як умів смішити її до весілля – вона і тоді засміялася.

Та не вчащали гостинці ті в хату, зате стали вчащати сусідки, що пошепки переказували, як набив Павло Василинин холодильник копченими язиками та ковбасами.

Варвара стояла над небіжчиком і дивилась на його руки, перев’язані білою в крапочки хустиною, аби так захололи на грудях, і силувалася згадати, коли бачила вона востаннє, як гладили ті руки дитину по голові, і все ніяк не вдатна була згадати; її ж вони «гладили» не раз і не два – синці подовгу не сходили. Крутий і поміж людей, і поміж тварин, він цими ж руками, бувало, так муштрував того самого коня, під яким і згинув, що з вудил тільки мило летіло.

За день, як піти назовсім із хати, запрягав він коня і той негадано схарапудився; Павло теж враз скипів, намотав віжки на руку і став хрестити кілком строптивця– здиблений кінь хропів і дико поводив очима, витанцьовуючи по колу навколо господаря з кривою і злобною усмішкою, після кожного удару кілком по крупу кінь здіймався вгору і загрібав ногами повітря, іржав ображено і благально, мов просив милосердя. Злякана Варвара повисла на руці в чоловіка:

Облиш, може, він не винен...

Опісля з’ясувалося, що кінь і справді схарапудився не без причини – наступив тоді на цвяха, що невідь де взявсь на подвір’ї.

Варвара дивилась на холодне Павлове, чомусь по смерті піддуте та посиніле обличчя, і йшла, мов по кладці вглиб пережитого; Василина ж, ніяк не надибавши займиська, тицялася з кутка в куток, крутила скрушно і каятливо головою та все приказувала:

І нащо воно мені... І де воно взялося на мою бідну голову?

Вона заламувала білі руки з довгими пещеними пальцями, на яких жовто зблискували перстні, а хазяйки нишком ховали усмішки в хустки.

Де ж я м’яса візьму на поминки,.. – хрустіла довгими пальцями Василина, мов з холоду розтираючи руки.

Сусід Порфир, що зняв щойно мірку з мерця для труни, обернувся вже в дверях і скрива блимнув на господиню.

Та не скигли ти, – буркнув, – того, що покійник тобі переносив, малої долі стачило б.

Варвара обернулася і кинула на Василину той самий погляд, що й досвітком, як на ослінчика чи табуретку, погляд холодний, байдужий та відсторонений – було на душі в неї порожньо, як на заметеному снігом зимовому полі, де окові ні на чому зупинитися, тільки мете й шарудить сухий причерствілий поземок.

Чи про це зараз мовити... Хай сходять чоловіки, візьмуть у нас порося.

Варвара побула ще з півгодини біля покійника, постояла мовчки, перекладаючи холодні й важкі, наче брили, камінні думки, а тоді пішла на роботу підмести й помити в обід контору.

Чоловіки поралися з Варвариним поросям, не присідаючи, курили просто за роботою, перекидаючи губами цигарку з кутка рота в куток, мружачись та задираючи підборіддя вгору, аби дим не їв очі, і нарешті Порфир, витерши марлею червоні від крові руки, сказав:

Там лівер і жир лишився, хай би забрала Варвара. Не викидати ж...

Помалу, – здивовані очі Василини враз стали круглими, як поштові штемпелі на конвертах. – Мені тут наслідили, начовгали, підлогу тепер фарбуй...

Порфир ікнув від несподіванки, а тоді, не врадивши, загріб п’ятірнею жмут внутрішнього сала і тицьнув у рот Василині, розмазуючи губну помаду.

На, наїжся, – товконув, аж притис до стіни.

Притерушений, – не образилася Василина, огинаючись та відсварюючись для годиться, і витерла рот хустиною. – Обої мені залапуцав...

Коли по обіді Варвара прийшла до покійника, Василина знов неприкаяно шнуркувала з кутка у куток, щурилася і мерзлякувато терла худі і білі, безкровні руки.

Де ж я борошна, бідна, візьму...

Не мовивши й слова, вернулась Варвара додому і стала вкладати, тужачись, мішок борошна на дитячі санчата.

Мам, – підхопивсь помагати їй син. – Не муки тої шкода... Люди сміятимуться.

Варвара не відказала синові, зрештою, і не мала чого сказати, тільки опустила сиву свою винувату голову, і взялась за санчата.

Хилячись уперед і горблячись, вона повезла борошно вулицею, сяючою снігами, залитою відчулим вже весну, звеселілим сонцем, вона тягла ту муку як свою муку, і від скрадливих та жадібних невситимою цікавістю поглядів, якими світили сусіди з-за парканів, вулиця видавалася і зовсім оглушливо сліпучою. Думки, що напливали, не давали спочину душі, вони, мов скулко їм муляло, ворушились десь там в глибині, вовтузилися і перевертались: Варвара чула, що їй заважає щось, вона йшла, мов людина, яка забуяла раптово потрібне і тепер ніяк не згадає, її гнітило, що в думках про Павла набігає лише гірке і недобре, вона опиралась цьому, пересилювала себе і боронилася відчайдушно – не могло ж так бути, принаймні так залишатися. І Варвара взялася шукати іншого, перевертати прожите, мов манаття в старій материній скрині, перегортати злежале і давно не чіпане, відкидаючи геть, наче поточені міллю, довгі роки, коли з неї в очі сміялися і тицяли Василиною, облишаючи збоку застрахане малолітство дітей; вона перебирала роки, як давнє, цвіллю пропахле шмаття, і не знаходила того, чого шукала, аж поки не наткнулась випадком на той давно призабутий ранок.

Вже досвітком привезли додому дружки Павла – геть безтямного, тільки боса одна нога здивованою сиротою виглядала із воза; виваливши його, мов дрова, під хвірткою, дружки враз завіялися, а Варвара, обхопивши чоловіка попідруки, як малу дитину, тягнула у хату, мила й халючила, розувала з єдиного черевика. Коли ж він прочманів було трішки, то взявся за жінку, чом вона, нероба така, мух над ним не гонила – Варвара й збігла тоді із дому.

Проспав Павло, вдоволено сопучи, отак до обіду, і розбуло його якесь шкряботіння та брязкіт: діти повзали голими заденятами по підлозі і нишпорили порожніми каструлями. Павло неохоче підвів важку голову, в якій усередку повідставало усе, мов у давньому висохлому наполовину яйці, встав і собі зазирнув туди із цікавістю; без господині там щось віднайти був він, звісно, не ладен, а тому тернув для годиться скибкою хліба пательню і подав сперш малому.

В малого ожили й загорілися очі, він хапливо ковтнув, було, слину й потягся увесь до хліба, але нараз щось невидиме, як скляна стіна, спинило його; малий завагався, перевів погляд на батька, тоді знову на хліб, що тримав той у дрібно тремтячій від похмільного дрижака прохальній руці – голод потіснив невидиму скляну стіну, але ненадовго, і син, опустивши очі, гребонув від себе батькову руку.

Мала скоса зиркнула і відвернулася.

«Ум-гу-у», – мимовільно й протяжно він рикнув здивованим звіром, і холод, що струсонув його виснажене, мов обмолочене важкими ціпами тіло, вибив хміль до остатку. Щось не знане давно ворухнулося раптом у ньому, незвично тепле й щемке, і він взявся хапливо, плутаючись неслухняними пальцями у колготках, вдягати дітей: він уперше отак відчув, що ці два крихітні й замерзлі тільця, які повзали поміж каструль, є часткою його самого, невпинне продовження хоча баламутного, але його ж таки життя.

Незадовго удягнені діти світили умитими личками, як нові копійки, а Павло, винувато ховаючи погляд, заходився коло плити – небавом на ній шкварчало і булькало, він же, почепивши жінчиного фартуха, поважно й значуще походжав головнокомандуючим понад, строєм каструль. І коли на поріг заявилась сусідка Ніна із свіжою, теплою ще новиною на губі, і вона зобачила Павла із начепленим клейончатим фартухом, що стирчав на ньому неоковирно та лопотів, наче бляшаний, то в неї з того видива перестали слухатись очі і замигтіли раптом, мов кульки у барабані спортлото. Промимривши позичити хліба, вона крутнулась, аж вітер зняла спідницею, і чимдуж подалася із хати.

Але через хвилю вже на порозі стояла інша сусідка і жалібним голосом присьма просила позичити жменьку солі – очі її також були голодними, вони бігали по кімнаті і хапали усе підряд, як лякливий злодій у лавці дрібних товарів; великодушний Павло відсипав їй солі повну мисочку.

Потім заходили ще і ще, а коли у дверях постала Юстинчикова Ганна, що досі не знала, де й клямка у них, то не встигла навіть розкрити рота.

Сіль вже позичив, хліба давав, тертку забрали, – блимнув господар з-під брів звичним таким, сутінковим поглядом. – Чого іще?

Та я хіба що, – перелякано подавала голоблі назад повнотіла Ганна, оторопіло дивлячись на Павлові руки у тісті. – Та я нічого...

Останнім прителепав кум Олексій, посидів мовчки, покурив собі, поцмакав губами – Павло відав, що як кум перебере, то завжди отак прицмакує, а тоді, вперше не дочекавшись угощення, журно сказав:

Ти б тогово, Павле... Порядку на кутку не псував.

А не пішов би ти, куме, під чотири вітри, – не втерпів урешті Павло. – Я вам тоді цікавий, як Варвару навколо хати ганяю.

Як понесло Павла, то вже не міг зупинитися, прибрав у хаті і коло хати, попорався і дав лад подвір’ю, добряче таки запецьканому, навіть сам вибрався і причепурився.

Три дні вертався Павло з роботи просто додому, і всі ці дні Варвара ходила святечна, уперше з піднятою головою. випрямилася раптом і навіть рук не стидалася. Три дні чоловік хазяював, та не стачило, певне, на більше, і як завіявся після того, то тиждень і з свічкою його ніхто не знайшов.

...Варвара тягла дитячі санки з борошном залитою сонцем вулицею, вулиця сяяла від урочистих снігів, на які від тополь лягли голубі довгі тіні – навіть дві чорні ворони, що сановно походжували машинною колією і дещо зверх зиркали на перехожих, не применшували зимової храмової урочистості; Варвара тягла санки, що повискували ненароком скривдженим цуценям, і думала про пережите. І коли вона згадала той день, весело здивованих і вмитих дітей і не менш здивованих та спантеличених жіночок, яким так нагально знадобилася позичка, їй легшими стали санки; очі сусідів, під беззвучним прострілом яких вона зараз ішла, скрадливі погляди з-за парканів та ледве відхилених фіранок із несхвальних, осудливих і недоброзичливих видалися теплішими і співчутливішими. Душа в неї під цим незамутненим сонцем, на незайманій непорочній білині снігів немов обновилася, як обновляються старі ікони чи древні картини: кіптява спала, ржа осипалася, і сяяла вона та світилась аж лячно – бо навіть раз на віку зроблене кимось добро не гине, навіть зроблене рідним дітям; воно не щезає, не тліє, не іржавіє; і в цьому знайшла вона власне виправдання і помилування.

Мамо! Вернися... – линуло наздогін доччине у лункому й пружному повітрі, але долинало з такого далекого далеку, з-за якогось порога, що був ще до болю.

В КУКУРІКАХ, СЕЛІ ТИХОМУ

Засунувши обидві руки в кишені і насвистуючи безтурботною птахою, Гриць ішов серединою вулиці незнайомого досі села, ішов хазяйновито, як власною подворицею, і недбало позиркував довкола. Степан чеберяв за ним.

Село мені, знаєш, до шмиги, – озвався урешті він. – Перша кляса.

Вздовж цієї єдиної вулички, біля похилених почорнілих з негоди й поважного віку парканів, на давно не фарбованих лавочках, то там, то деінде сиділи діди й баби склавши на коліна зморхлі старечі руки з покрученими вузлуватими, із наростями на суглобах пальцями, вони дивилися вицвілими, вицідженими, позбавленими жаги життя очима, сиділи, тішачи натомлені за вік свої кості останньою ласкою все менш тепер щедрого осіннього сонця.

Біля стовпа з поперечною перекладиною вгорі, з якого звисали обідрані дроти і який нагадував високого хреста, що ставили колись на роздоріжжях, Степан із цікавістю приспинився і взявся, було, читати бляшану вивіску «Почта с. Кукуріки. Працює з 13 год. до 14 год. Вихідний – понеділок». – читав він, і спантеличено озирався, шукаючи очима ту пошту.

Ге-ге, – сміявся з нетямкуватого товариша Гриць, і зверхно плескав по плечу. – Марно я обвозив тебе по світах... Ото й уся пошта: під цей стовп раз в день приїжджає поштовий фургончик.

Вуличкою навстріч пройшли кілька жінок, і Гриць підозріло глипнув на їх новісінькі куфайки та ще лискучі гумові чоботи.

Знов запилися наші на фермі, – мовив дідок із лавочки навпроти і пахнув сигаретою сизувату хмару, вдвічі більшу за себе. – Бач, он конторські доїти приїхали.

Велика тиша стояла над всім селом, над довколишнім сумовитим осіннім полем, і лише зграї ворон час від часу знімалися з старих і розлогих груш: невідь що не поділивши, вгодовані птахи зчиняли галас, лемент і гвалт, відчайдушно чубилися і вививалися чорною віхолою; тривожний пташиний крик линув над всім селом, над небіленими ними хатами, в яких ще теплився людський дух, і в яких, перехрещений дошками на віконницях, він давно уже вичах; над маленькими, виробленими на віку дідами й бабами, що винесли вихолонулі скрипучі кості на сонце, і над великим стовпом-хрестом, що височів над домівками і тихо дзвенів обірваними, поіржавілими дротами; як зчинило раптово вороння галас і гвалт, так і раптово змовкало, дійшовши недовгого перемир’я, і знову всідалося на старі, розлогі й дуплисті груші.

Ти бачив тут хоч одну дитину? – перехиливши голову, суворо перепитав у товариша Гриць.

Нє-є, – розкрив рота Степан, подивувавшись, навіщо Грицькові діти – вони ж бо копати буряк наймаються, а не няньчить дітей приїхали.

Підходяще село, – не виймаючи рук із кишень, весело і двозначно забряжчав копійками Гриць. – Свиснем наших, тут висаджуємо десант.

Гриць любив при доброму гуморі побалакать високим штилем, а ще був охочий мов ненароком ввернути у мову якесь вельми вчене слівце – взимку, перебиваючись у райцентрі по кочегарках, аж доки благословенний час літніх зарібків надійде, він спеціально для цього читав добряче затертий і в сажу та вугіль ним випецьканий словник іншомовних слів. А як блисне весняне сонце, з вирію повернуться притомлені і похудлі птахи, Гриць сам подавався у вирій – збивав нашвидкуруч ватагу подібних до себе, забирав незмінного джуру Степана і в близьких та не вельми близьких краях сапав буряки, рвав налиті дзвінким та іскристим соком яблука, латав боки перекособоченим фермам... Трудова його книжка, пузата від вкладок, пропечатана всіма мислимими і немислимими штампами та печатками, з часом нагадувала не то атлас залізних та шосейних доріг, не то адміністративний покажчик.