Текст книги "Покруч"

Автор книги: Иван Корсак

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 11 страниц)

Раз у рік, в день народження доньки, йшли під ручки вони до буфетниці. За столом випивали втрьох, балакали і знайомих переговорювали, Денис тримав на колінах малу, а під кінець буфетниця аптекарці казала:

От зроби подарунок мені: лиши Дениса на ніч. Хоч раз на рік.

А та тільки довгими віями поведе, всміхається поблажливо й таємниче.

Одного разу, перед дзеркалом зачісуючи Дениса, аптекарка кивала головою скрушно:

Зморщок он уже скільки, яблучко, у тебе. І нирки… З’їздив би на курорт, мандаринчику ти мій.

А чого, випнув груди Денис, і справді, чого б ото лінуватись йому, не з’їздити. Не тільки шишкам одним курорти, він і сам собі шишка.

Через місяць стояла аптекарка на пероні, мокрі вії хустиною витирала.

Бережи ж себе там, мандаринчику, не втопися, приказувала.

Лежав собі місяць Денис на березі, море лащилося до ніг, як аптекарка перед авансом, лежав і думав, яким він дурний. Погуляв на віку, видається, трішки, жінок, оберемками мав і коньяку вже не цебрик вижлуктив – поспішав жити Денис, як і кожен тепер спішить ласий шмат від життя відчвахтати; погуляв, а ще отак не блаженствував.

Як вернувся додому і до хати підходив, то легко ступав, мов пружини невидимі його підкидали, легко і пружно ішов, геть молодий. І зовсім його, що тішився світом веселим, розсмішила на хвіртці табличка: «У дворі злий пес».

Він тихенько пройшов доріжкою, навшпиньки прокравсь у порожні кімнати, одну поминув і другу, а тоді, аби в жарт злякати, різко двері у спальню штовхнув.

На нерозстеленому ліжку в спортивнім костюмі, закинувши руки за голову, незалежно й достойно розваливсь якийсь гевал. Денис ошелешено зирив на гостя, марне силячись упізнати в ньому когось з неблизької рідні чи веселих своїх кумпаній; гість і собі, навіть не ворухнувшись, взявсь розглядати Дениса, як розглядають без особливого інтересу у природничім музеї під склом комаху яку чи метелика.

Ти хто? – поспитав, надивившись, уже зовсім без інтересу гевал.

Денис... – признавсь пересохлими раптом губами.

А-а, – розчаровано мовив гевал, позіхнув і, ступивши три кроки, загріб в широченну лапу його загривок та поштовхав перед себе.

Денис, будучи не із слабкого десятка, але ошелешений і розм’яклий, мов із воску ліплений, навіть не пручався – чеберяв слухняно і дрібно не своїми ногами.

Я тут ха-хазяїн, – вже на східцях прошипів гусаком, бо комір передавив горлянку.

Ні, тепер я, – зітхнув гевал і негнучка, мов кардан, його рука туронула Дениса так, що носом він заорав вже біля хвіртки.

Не ходи сюди більш, мандаринчику, – приязно посміхнулася аптекарка, що поливала за рогом квіти. – Він – дужий.

Потім ще були у Дениса жінки.

Жив спочатку у прибиральниці Тоні, але збіг він небавом, бо хворіла усе по жіночому та, мов негодоване котеня, цілоденно нила:

Приписав один лікар прикладати холодне спереду, а другий від радикуліту каже: грій у крижі... І що мені, люди, діяти?

Найдовше пожив Денис в Ольги, що, мідяками побрязкуючи у клейончатім фартуху, газводу продавала на площі. Та не зійшлися характерами, як тільки турнули Дениса із складу – щоб помастити слідство, аби небо не стало часом в арифметику, вимів усе з ощадкнижок, машину продав, і то ледве стачило.

Денис собі знав ціну і не пішов до дітей проситись: без роботи, з гаманцем, колись вельми сановним, а тепер геть охлялим, де лежала лише прострочена лотерея, забутий компанією своєю і напівосліплий – єдине око його зелене засновувало павутиною – пристав, було, до кривої Каті.

В її хату, роками небілену, можна постукати опівночі і знайти порятунок для голови, що сизо диміла; сюди збиралися парами та поодинці, і ночами гули хрипкі голоси, гули чорні великі мухи над куснем зжовтілого сала та цибулиною; тут братство жило своїм законом, що власності не визнавав ні на пляшку, ні на тіло.

Кілька тижнів пожив тут Денис, аж доки крива Катерина раптово не вмерла: сперш стало їй зле і хтось викликав швидку, тоді враз оклигала і з півгранчака, заливаючись сміхом, ще випила. А вмерла негадано, здивовано гикнувши, і рука її, що обнімала за шию Дениса, враз обм’якла, безвільно посунулась.

Та чого тут уже, – невдоволено відчиняв Денис фельдшеру двері, застібаючи наспіх ширінку. – Тільки тепла.

Більше він не шукав жінок, а постукуючи підсліпувато перед себе ціпком, взявся ходити по соцзабезах. Довго Денис оббивав казенні пороги, доки виходив потрібний папір.

Будинок для калік і престарілих на горі стояв, над рікою, що огинала гору й покірно несла голубі свої води поміж врослих осокою й лататтям обох берегів. На старих тополях навколо будинку, де довгі роки були монастирські келії, на гінкім, вже оголенім гіллі вовтузилося драчливе і гамірне вороняччя, чубилося й раптово злітало у презимне свинцеве небо, і знову падало на дерева, мов чорний лапатий сніг.

«Спішив ти вихопити своє у життя, – подумав Денис. – Можеш тепер не спішити».

З воріт виїхала підвода з труною із негебльованих дощок, за труною ішли три бабусі – почорнілі, старістю висушені, зморщені і погорблені, мов навмисне навпіл надломлені. Бабусі провели домовину й вернулися, а візник, оглянувшись злодійкувато, шмагонув коня лійцями. Кінь затрухикав відчепного, загриміли колеса по вмерзаючій грудді, і тряслась домовина у полудрабках, підстрибувала і витанцьовувала.

Пу-у-гу! – закричав на високому дереві раптом сич, спросоння хіба закричав серед білого дня, зловтішно завив і бридко.

Намацуючи дорогу ціпком, Денис входив у ворота.

МЕЖА

Він ввійшов рвучко, аж поли халата метлялися і лопотіли за ним, не ввійшов навіть, а швидше ввірвався – невеличкого зросту, з рудою короткою чуприною, що видавалася щіткою з мідного, не вельми гнучкого дроту, ввірвався, розмахуючи довгими руками, які виглядали мало не по лікті із закоротких рукавів стандартного лікарняного, накрохмаленого до стану покрівельної жерсті халата.

Як? – спинився стрімко й здивовано біля першої хворої, бабусі Марти, змерхле сіре обличчя якої нагадувало скорбне, різьблене з дерева, припале пилом лице якоїсь святої із сільської занехаяної і перекособоченої каплички. – Ти ще й досі богові душу не віддала?

Чи я така вже важка вам, – ображено заворушилися і зашелестіли пошерхлі, збляклі і пожовтілі, мов газетний папір на сонці й негоді, губи старої. – Я сама би рада померти...

Грішила ти, мабуть, чимало, – обмацуючи і обстукуючи довгими, мов рибальські весла, лапищами, він не слухав образ і кривд старої. – Того й не вмираєш, що каятись тепер вельми довго...

До наступної хворої, жіночки років під тридцять, що дивилась на нього круглими, як ватрушки, витріщеними і переляканими очима, він, навпаки, навіть словом не вважав за потрібне озватись: тільки піднімав їй руки, згинав тіло у попереку, мов була вона не живою людиною, а гіпсовим навчальним скелетом, що легко складався і розкладався, і далебі ні на що інше, окрім такого, не був удатен.

Галина Гордіївна водила здивованими і сторожкими очима за лікарем, мов за кульовою блискавкою, що негадано у палату ввірвалась і ладна була от-от наробити добрячого шелесту. Вона чудувалася, що то і є той самий хірург, до якого так довго і безуспішно добивалася, аж доки давні, ще з інститутської лави знайомі, в свою чергу через своїх знайомих, не допомогли втрапити їй в оці довжелезні, що звисали й теліпалися клешнями, червоні лапаті руки.

А ти?? – спинився урешті навпроти неї. – Лікуватися будеш чи ще поживеш?

Воиа не образилась на таке поштиве звертання, очевидно, однакове у нього і до школяра, і до літньої вже людини, пропустила мимо уваги зашмуляний жарт, її більше образила насмішкуватість у погляді прудких, кольору пересушеного тютюну, маленьких очей.

Наступного дня, як видалося Галині Гордіївні, він спинився біля неї на кілька хвилин аби спинитися, з не дуже обтяжливого, але все ж обов’язку, отак собі приспинився відчепного і знову завіявся із палати, лопочучи бляшаними крилами перекрохмаленого халата.

А десь третього чи, може, четвертого дня вона все ж не стрималася.

Лікарю, чи бодай якась у мене надія є?

Він тільки носом насмішкувато підшморгнув.

Ніякої, – позіхнув, було, лінькувато, але в ту ж мить схаменувся та прикрив рота лапатою долонею. – І я не циганка на ринку, аби вгадувати за карбованця далеку дорогу й казенний дім.

З вами здоровій людині говорити важко, – вона відвернулась і вперлась очима в стіну.

І то правда, – згодився, кивнувши рудою чуприною. – Нічого теревені правити.

Кілька днів по тому лікар і ногою не ступав у палату, тільки біля Галини Гордіївни, готуючи до операції, зранку до вечора тупцяли сестри і лаборанти із хитромудрими приладами, де непевно хитались по шкалах, як хитається доля, тонесенькі стрілки та весело і кепкуюче переморгувались різноколірні лампочки. Галина Гордіївна боялася операції – при згадці про неї аж зуби мерзли.

Випишіть мене, дівчатка, – сказала якось молодій сестричці з веселими і добрими, трохи здивованими очима. – Краще померти своєю смертю, ніж під ножем цього живодера.

А ви його просто не слухайте, – із сміху, дрібного і потамованого, у неї тряслися руки і хлюпнули на долівку ліки із склянки. – Вам треба не те, як він балакає, а як він оперує.

Останні три дні перед операцією Галину Гордіївну майже не турбували. Вона лишилася наодинці з своїми думками, що набігали як хвилі на берег тихого лісового озера, шаруділи і хлюпались, неспішно відкочувалися, натомість же знову набігали свіжі. Вікно з палати виходило в сад і вона годинами дивилася, як розгулюють зеленими жестяними покрівлями сусідських будинків поважні сизі голуби, як на вузлувате й покручене старе яблуневе гілля всідаються горобці, знімають ще з подвір’я немилосердний рейвах і гвалт, щохвилини чубляться і знову миряться, а помирившись, – із лопотінням десятків прудких крил галасливо зриваються з яблунь і подаються в інші подвір’я у вічних пошуках їжі і свіжих пригод – за вікном була воля, незамкнутий простір, там ходили здорові й веселі люди, там було недосяжне тепер для неї життя.

Кілька років уже хворіла Галина Гордіївна, пекло їй у грудях, мов там тліла жарина, і час від часу хтось безжальний, немилосердний роздмухував ту жарину; траплялося, трішки вона вичахала, але з часом з новою, жорстокою і мстивою силою згадувала про себе, смоложила й жалила, і світ фарбувала у жовте. Випадком діагноз Галині Гордіївні став відомим і вона з ним змирилась, ужилась з неминучим та не йняла більше віри таблеткам і жовтим горошинам, що з брязкотом тричі на день медички кидали їй у склянку, ані прийдешній, як сказали відверто таки ризикованій операції. Наступала якась досі незнана до всього байдужість, мов душу її обгортали ватяною ковдрою, яку безсилі здолати і тепло, і житейський холод. Галині Гордіївні нітрішки не шкода було себе, своїх сорока ще не повних літ, в які вона все поспішала кудись, спотикаючись; не шкода їй чоловіка, бо непевною раптом стала, чи й любила його коли; диво-дивнеє, навіть не шкода було дітей, фотографія котрих завжди стояла на тумбочці поруч.

Вона днями лежала одземком, заплющивши очі, і слухала, як напливає глухоніма велетенська тиша – її порушували хіба придуркуваті горобці, що прилітали час від часу і вовтузились та цвірінчали за вікном.

Їй видавалось тепер, що лишається вона одна-однісінька на всенькому світі, лишається тільки її біле, иинаросток у льоху, що давно не бачило сонця, немічне тіло наодинці із грізною хворістю, що чаїлася в тому тілі.

Настав день операції.

Вона здригнулась, коли біля ліжка, ледь скрипнувши, спинилась каталка. Вкрита каталка була простирадлом холодної, як сніг на морозі при місяці, відлякуючої білини.

Ми повеземо, – сказала сестра із здивованими очима.

Я сама, – сказала Галина Гордіївна.

Їй негадано заманулось самій пройтися, може, більше уже, ворухнулася в’яла думка, самій не прийдеться, звідси рідко виходять, частіше ногами вперед виносить.

Порожня каталка повільно котилась довгим й лунким, мов тунель, коридором, опустивши голови, сестри й вона понуро за нею брели, як за домовиною одинокого і бездомного, без близьких і родини покійника.

В передопераційній, яку навпіл по підлозі ділила червона риска, лікар недбало подав журнал.

Розпишись, що згодна на операцію.

Холодною рукою Галина Гордіївна взяла від нього білу кулькову ручку, а лікар байдуже відвернувсь до вікна.

І те, як він відвернувся, заклавши руки за спину та знічев’я узявся підгойдуватися на носках, їй черконуло найбільше душу. Вона навіть подивувала цьому – і яке їй тепер, здавалось, до того діло, вона одна уже, одна-однісінька. І все ж противилось щось та бунтувало в душі, вона ще ж людина, навіщо з нею отак...

Галина Гордіївна узяла кулькову ручку і вистиглою обезкровленою рукою намірилась ставити підпис – намірилась і не змогла. Її руки невтримно тремтіли, кулькова ручка, ледь торкнувшись паперу, підстрибувала бороною на невиробленому полі; здивована Галина Гордіївна, зібравшись уся у жменьку, у кулачок, спробувала ще раз, однак руку, шо тряслася, мов у пияка з немилосердного похмілля, марне було підкорити волі; відчуваючи, як червоніє нестримно із сорому, вона вдалася на хитрість, поклала й притисла щомоці лікоть, проте й хитрість лишалась безсилою – кулькова пластмасова ручка в льодяних закорцюблених пальцях стрибала і витанцьовувала, немов у неї вселилась жорстока й глумлива, нелюдяна сила.

Однаково не підпишеш, – озвавсь із зловтіхою лікар, не повертаючи голови і все ще підгирцуючи на пальцях. – Там подивись, не одна ти хоробра така... Став хрестика.

Погляд її мимоволі ковзнув журналом. І справді, навпроти більшості прізвищ значились хрестики, лише деінде стояли чіткі і впевнені підписи – ніколи вона і нікому не заздрила, а тут: чи не вперше позаздрила людям, невідомим своїм побратимам в біді, які і перед червоною рискою, перед дією межею не зігнулися та не вичахли.

Душа її бунтувала, опиралась приниженню й зверхності цього лікаря з довгими, як в орангутанга, рудим волоссям зарослими дужими руками, опиралась безвір’ю і глухоті здорової людини; та все ж вона пересилила себе і поставила хрестик і, важко зітхнувши, шкрябнула дві перехрещені і тремтливі карлюки.

Галина Гордіївна поклала ручку і подалась було до червоної риски, але в якусь мить завагалась і, зустрівшись очима з лікарем, що, нарешті, обернувся обличчям, мов спіткнулася об невидиму перепону.

Може, вернешся? – кпилися тютюнові очі. – Не пізно. Чи комусь в палаті щось хочеш сказати?

Хочу на фотографію діток глянути, – видихнула вона.

Принеси, – кивнув санітарці.

Галина Гордіївна сама не знала, чому так любила цю стару фотографію. Давно, ще сини були зовсім малими, виїхали сім’єю на лісове, задумане поміж сосен озеро, і менший впіймав підлящика, перший рибальський трофей у житті. Так і лишились на карточці – на жилці б’ється й підстрибує рибина, вигинаючи пружно спину і зблискуючи проти сонця лускою, горять очі у меншого, а старший з відкритим від подиву ротом, розпростерши кумедно руки, ловить і ніяк все не може впіймати здобич. Кожного разу в палаті, як гляне тільки на фотографію, Галині Гордіївні спливало на пам’ять те надвечір’я, знов звучав дітей дзвінкий сміх, і бачила рибину, шо відчайдушно билась і боронилась, виляскуючи хвостом, над багаттям знімався бузковий дим – із імли часу, мов із диму того багаття, верталися далекі вже, молоді безтурботні літа; і легшало Галині Гордіївні, пригасала у грудях невсипуща жарина, і ставала тугішою жилка, що в’язала її із життям.

Санітарка принесла фотографію.

Галина Гордіївна довго і гірко дивилася, але цього разу чомусь рибина вже не билась, дим утратив свій колір і незрушно завмер, не лишалося більше полиску сонця на хвилі, що скидалось, гойдалось, кришилося, грало й іскрилось, а залишився тільки зжовтілий і потрісканий глянець давньої фотографії із альбома.

Все, – сказала вона.

Злегка приплющуючи повіки, лікар довгим захмуреним поглядом подивився на неї, а тоді на журнал.

Я ще розкажу, хто і як підписує, – мовив, мов чимось загрожував.

А далі був сон.

Вона падала в прірву, в бездонний, як безвість, колодязь із зарослими мохом слизькими цямринами; від безупинного лету перехоплювавсь подих, але страху не було – тільки тіло ставало легким напрочуд, невагомим, незалежним від світу, від круговерті його й суєти, незалежним від болю. Вона знала, що день, але бачила зорі, вони миготіли вгорі, в безкінечно високім кружечку неба, миготіли, спалахували, переливалися, і в міру гого, як все глибше і глибше летіла вона, меншав, мізернішав і віддалявся кружечок неба, а вродливі і доброзичливі зорі збігались докупки.

Весь цей час, все падіння її поміж вогких холодних стін, де заблукалися звуки, неприкаяно розгулювало і гоготіло відлуння, відчуття неминучості удару було нерозлучним із нею, та падіння тривало, а дно полишалось ще більш недосяжним і дальшим, ніж небо.

Коли розплющила очі, Галина Гордіївна стямилася не зразу – вона була в іншій, незнайомій досі палаті.

3 приїздом, – сказав лікар і засміявся виставивши напоказ рідкі й жовті, мов кволі і бляклі, перші шильця трави навесні, прокурені кривобокі зуби. – 3 приїздом із гого світу.

«Господи, – подумала втомлено і розбито, блимнувши чужим відстороненим поглядом. – Це створіння навіть посміхнутися здатне».

Розкажіть, хто і як підписується, – несподівано вичавила із себе, мов останню зубну пасту із сплющеного, вже порожнього тюбика.

Не сьогодні, – фуркнув і враз погасив, мов задув посмішку. – Ще буде час.

Вона почувалася сперш як виконана, позбавлена вологи й землі, з прив’ялим корінням щепа; але день за днем полишала її ота невагомість, коли падала в безвість, в бездомний колодязь із порослими мохом слизькими цямринами, – поступово вона, як те пересаджене дерево, починала, хай ще несміло, знову пускати коріння. І якось на обході вдруге Галина Гордіївна нагадала про підписи перед операціями і журнал.

Лікар непоспіхом розгортав тонометра, і руде волосся на його руках міддю зблискувало в променях весняного сонця, що скісно падало із вікна.

Нікому досі ще не казав, ото вам мене смикнуло вперше, – від негаданого, неприродного навіть якось переходу на «ви», Галина Гордіївна аж розгубилась і двічі, немов школярка, кліпнула подивованими очима. – Майжі всі, хто не загубив самовладання, ставив підпис в журналі несхибно і твердо, – майже всі на операціях вмирали. І навпаки, кого тіпало, мов пропасницею, і замість підпису щонайбільше спромігся на хрестик, той виживав...

Він ковзнув тютюновими своїми очима по чорній стрілці, що побігла шкалою, а тоді здригнулась мерзлякувато і раз, і вдруге.

Я питався у вчених мужів, багатьох питався, чому так, але певне ніхто не сказав. Те, чого ми не знаєм, вочевидь куди більше знаного досі.

Нехай, може, й ваша правда. – сказала Галина Гордіївна, – але нащо ж так з хворими...

Жорстокий? Грублю? – мідне волосся ураз наїжилось.

Навіть тут на достоїнство не втрачається право.

Не втра-ча-ється? – складаючи неспіхом тономета він розтягнув ображено слово, наче гумове. – Не все тут так просто. Коли на межі людина, перед отою червоною рискою, вона втрачає усе – радість і віру, подружні почуття, що десятками літ брались на злам ї не зламались, навіть вічний інстинкт материнства стає безсилий... Можна все відібрати в людини, неможливо – її достоїнство. І тут ви праві. Та коли людина боронить його, то боронить життя. Для лікаря тут останній шанс.

З яблуні навпроти вікна раптом злетів і всівся на підвіконня голуб, він крутнув головою, знехотя дзьобнув у скло, мов привітався, а тоді поважно пройшовсь підвіконням, наче міряв, скільки бо люди, що замкнули себе на зиму у кам’яниці, уділили світла собі і простору.

І все ж то не гуманно, – сказала Галина Гордіївна

Умгу, – мрукнув похмуро лікар уже з порога. – .Загребти у яму гуманніше.

Вона довго лежала із розплющеними очима і слухала, як злегка поскрипує під вікном стара яблуня та шаленіють сп’янілі від близької весни горобці, вона відчувала щось нове в своєму ще немічному, покраяному нержавіючою сталлю тілі.

Галина Гордіївна зиркнула скоса на тумбочку. Годину тому там було порожньо, зараз же стояла її улюблена фотографія. Щось таки трапилось, бо знову бачила вона не зжовтілий папір і витрісканий затертий глянець, ні, зараз знову запалом горіли очі її хлопчаків і билась на жилці, іскрилася проти сонця, вигинаючи спину, дужа пружна рибина, і чула вона, як лоскітно пахне дим, в’ючись та знімаючись в небо, і хлюпає, набігаючи, піниста хвиля у берег.

ВСЕ В ЯЛИНОЧКУ

А тепер оповім свою житуху, розпряжу трохи зв’язало – їхати ще далеко. Ліпити горбатого і лапшу на вуха вішать не буду, зустрілись в вагоні випадком і розійдемось, чого ж тут крутити вісімку.

Торгувала я. Лавка така собі, стійло нехитре, бляхи на груди не вчеплять і бабок стовпом не наживеш, тільки блошки мідні бряжчать у долоні.

Одне добре – начальник великий навпроти жив. Поважний такий, ведмідь, як у колонії в нас балакали, вулицею йшов – розступалися, а хто херувим, заяча кров, то й взагалі у найближчий провулок гвинта давав. Вітався він, не спам’ятаюсь напевне, чи то з двома, чи аж навіть з трьома у цьому містечку, з рештою – лиш очі отак примружить, мов кіт перед тим, як лапою після себе загребти. Мені то завше, бувало, кивне, майже як прокурору, трохи лиш хіба менше. Лавка, звісно, навпроти його лігва була.

У ту лавку дефіцити усякі завозили, смак один – ікри, пам’ятаю, дадуть завбільшки з мисливський шріт, рибки червоної там, апельсинчиків крутобоких.. Жихтарила я собі потихеньку, жила-поживала, як в бога за пазухою, пакуночки іменні начальникам лаштувала.

А начальники навколо мене мухами крутяться, лазурики отакі, лагідні і сердечні. Весело вельми бувало, як народу у лавці повно, а вони пакуночки ждуть, підморгують непомітно і на мигах показують; очі в самих підсолоджені і прохальні, жалібні очі. Шкода мені їх ставало.

Громадяни, – до черги кажу, – розступіться. Тут по замовленню попередньому, прогресивна торгівля.

І шихну в руки пакунок.

Черга іскри очима креше, блискає із-під лоба, бо сказати, звісно, не сміє. Ну, а шишці якій, скажімо, начу міліції, то вже пакуночки особливі, з чорного ходу, вечірком десь, як циганське сонце зійде.

Перш я собі і крихти не брала, тремтіла, як місячне кошеня над цюрпалком ковбаски, лиш побожно дивилась на кожного тамтешнього туза – як же, то са-а-м... Навіть коли прокурор, забираючи пакуночок із підсобки, залицявся і м’яв мене межи ящиків, то й то лиш злегенька відгрібалась, з острахом дивлячись на баранячі очі його, що липли і клеїлись.

Журно стало моїм клієнтам, як загалділи кругом та загалдикали, по-риб’ячому зацвірінчали кому і що заманеться – гласно тепер цвірінчали. А мені однаково, мені все в ялиночку. Рівність то рівність, як така тепер вийшла вказівка, то я рівні усім пакети у підсобці у целофан пакую.

Добра робота, люди, тільки свист у кишені, а тут засвербіло фарсу, заманулось пожити... І заїла мене нудьга, зелена й тягуча – одним, бачте, багато можна, а мені чомусь зась.

Тут, як на те, подруга із бази під’юджує.

Банку ікри – матимеш спорткостюм. Імпортний шик-модерн, мейд ін не наше.

Важко зітхаю, стражденно.

Де ж ікри тої взяти, – ганяю гусей, мов такий уже я недотямок. – Все розписано по пакуночках.

Але ж свербить мені шик, смоложить.

Йду в аптеку до знайомої давньої:

Дай-но тари, – кажу, – баночок отаких манюсіньких.

Та наче нема манюніх, – перехилює голову із ваганням, мов квочка на зерня мачине. – Хіба ось такі, для сечі на аналізи.

Та давай, – махаю рукою весело і відчайдушно,– з’їдять і не згорбляться.

Дербанула я, пішла в долю із моїми клїєнтиками – переділила і, раз їх пакуночки, і вдруге, і всьоме, а на восьмий таки заарканили. І привів мене сірий барон у ментовську їхню контору.

Далі швидко усе закрутилося. В акваріум мене відразу, в оту камеру ув’язнення попереднього, і почали коритити справу. Одного дня у лавці знайшли нестачу, іншого лишки, справа моя обростала, як доглянуте курча пір’ям. І слідчий уже тюльпаном цвів на очах. Добре вмів вишивати слідчий, як судили уже уздріла.

Це ж до якого падіння треба дійти, – вельми гнівався на суді прокурор, і від того аж лисина в нього потіла, – щоб нашому трудовому народу ікру в баночках з-під сечі продавати.

Та не було там її, не було, баночки просто з аптеки – простягала я руки до адвоката. Але той тільки трясся чогось і закривав умивальника свого долонями.

Три роки вчесали мені з конфіскацією, просто з суду під ручки взяли і повезли.

Ага, я забула іще, як описували мене. Добрячий таки табун у квартиру ввалився, очі з цікавості аж шкварчать… Судовий виконавець, метушливий і недорослий (гречку вельми любив, то я останні роки гречані пакетики йому лаштувала), тепер вельми значимо розходжував по кімнатах, надувався і носа дер, як старий горобець, що вимагає поваги до себе і настовбурчує потріпане пір’я. Сірий барон, наш мент дільничний, кому завше тихцем м’якоть на фарш від кісток відрізала, мов на ринку, тепер товстими короткими пальцями щупав гардини та покривала, прицьмакував і задумливо мружив око. Депутат, що розирався, бувало, злодійкувато, коли пачку масла йому виймала із-під прилавка, ниньки нишпорив впевнено і хазяйнував на кухні, виливав із банки у раковину закисле вже молоко придивляючись пильно, принюхуючись, а чи не зблисне часом золотий, нишком захований перстень.

Я стояла біля дверей, зіпершись спиною об шалівку і посміхалася; гості теж собі посміхались весело так, вдоволено і не криючись. Вони шастали по кімнатах, шаруділи білизною в шафі, витрушували з етажерки, мов вибивали од пилу книжки, і на лицях у них сіяла блаженна, найвища і найсолодша утіха.

Нічого мені не шкода було, ні за чим не щеміло серце, хіба лиш як сірий барон взявся щупати тюль в свої товсті й короткі, наче обрубані пальці.

Нарешті, два роки начальнику шукав отаку.

Химерну то мала я тюль, звісно, не нашу, як заходило сонце, то сіяла вона, світилась райдугою, що зависне над полем по літньому, теплому і скрадливому, бувало, дощі.

Бидла, – кажу, – в дитячий садок оддайте.

Отож просто з суду посадили мене в канарку тещину, два менти сіли обіруч, і повезли в солонку оту дерев’яну, в колонію.

Мукала там я перші два тижні, фунт диму зафрахтувала, аж бачу – нічого мені пудритись, хай пошукають дурнішого валянка. Розгледілась я з часом трішки і до начальника головного в колонії:

Кадра я, кажу, – жухла, ділаш. У торгівлю чи постачання брати не гайтесь.

А він сидить собі, посміхається, зубом виблискує золотим, і все отак ключика від машини на пальці, граючись, крутить.

Пожила я розкішно два роки, потавричила, пожирувала. Багато чого крутилось в моїх руках, від заморських цукерок до люксового гарнітура, і багато хто з гоноровими зірочками на плечах, не соромлячись, ламав шапку переді мною, перед зеком простим радянським. І головне, що боятись мені було нічого, переполоху не відливати – канарка тещина більш нікуди не відвезе, нікуди далі везти. А ще за спиною отакий ведмідь... Він і старшим своїм, поблискуючи золотим зубом, так само поблажливо й зверхньо всміхався.

Я тільки й жила, що в тюрмі.

Та я вже знала, що не буває задовгим щастя, і не стала чекати, доки вся котушка моя розмотається, доки увесь виповниться мій строк.

Прийшла я знову у кабінет, сіла і ногу за ногу закинула.

Відпускай, – кажу. – Відслужила.

Так рік же іще, – блиснув зубом ведмідь.

Відпускай післязавтра, – зітхнула.

Вийшла я післязавтра за браму, ще отой вертухай на воротах, збоку два, мені честь віддав, стала й глянула на високе сонце.

То ж воля, нарешті, думаю, і сонце таке кругловиде, і пташка он вільна собі у небі булдирить... Раділа я, раділа таки, хоч знала, шо воля моя вже за спиною, там, за колючим, і тут не мати ніколи її – моєї, колишньої, звичної, справжньої.

Так воно й трапилось. Не пустив чоловік торгувати. Ще й дочка соромитись стала, гніватися на балачку, на блатну мою музику. А я все для неї старалась.

Ну, нічого, я за своє однаково... Квіточки паперові тепер попід цвинтарем продаю, дещо іще згадала.

Ви чого так раптово? Ви подумали?

Та я ж парафінки підкинула вам, свист і годі, від безділля в вагоні ото по бездоріжжі чешу, ліплю горбатого та лапшу на вуха розвішую... А ви подумали.

Не сиділа я у тюрмі, не сиділа. Я жінка порядна.

НА СЕЗОНІ

До полудня дядько Захарко працював люто, сокира в його руках видавалася забавкою, така вона легка була, кмітлива та хвацька: навіть вже біля шнура не знала спину, лиш безпомильне лезо з відчайдушною точністю відділяло від крокви тріску чи справжнісіньку тобі стружку, і та стружка непорочної білини, із свистом, звиваючись та закручуючись, була настільки тонкою, що хоч банти із неї в’яжи.

Степан, молодший дядьків помічник, в якого вицвіла і за останні дні сорочка то темніла від поту і липла до тіла, від чого він ворушив шкірою на спині, як голий у дощ, то враз просихала на шпаркому сонці і лопотіла на легкому вітрі, наче бляшана, вже навіть подумав, поблимуючи із завидками на дядькову сокиру, що магазин закінчать перекривати вони не далі як завтра. На ту пору і з’явився під магазином тип із рябим вугруватим, як в перестиглої дівки обличчям, і покликав дядька Захарка.

Діло на півтора мільйона. Віддячу якось, – говорив рябий упівголоса і показував пальцями, наче шелестів асигнаціями, як саме збирається віддячувати. – Мені б руберойду рулончиків надцять.

Дядько Захарко якось знічено і соромливо повів плечима, а тоді, зам’явшись, почесав зарослу, що давненько бачилася з ножицями перукаря, кудлату потилицю.

Ци я знаю, – Захарко інколи злегка сикав, бо ще в молоді літа йому вибили переднього зуба. – Тут, брат, тютілька в тютільку...

Рябий подивився на дядька примруженим нахабнуватим поглядом, як кіт на вже прибиту лапою, оглушену і задурену, але все ще живу мишу.

Втямив. Переходжу на прийом, – і почвалав, нічого більше не кажучи, вулицею.

Захарко, поплювавши на шкарубкі задерев’янілі долоні з худими пальцями і потовченими, горбатими, кривобоко відрослими нігтями, знову взявся за сокиру, робив він так само шпарко, тільки час од часу зиркав у бік, де зник рябий, мов його там щось кортіло, свербіло і муляло. І справді, небавом звідти вилетів мотоцикл з коляскою, що, знявши клуби легкої, кольору вистиглого попелу куряви, спинився біля магазину.

Дядько з рябим, обачно роззирнувшись, вмить набили коляску рулонами, і рябий шихнув Захаркові у кишеню папірці, а під полу чималу, загорнуту у газету, банку.

Ти не вельми того, – сказав дядько Степанові, ховаючи банку під клейкі від смоли тріски. – Стачить з нас такого добра, а тут чоловік червінцем та ще й стопариком нагородив.