Текст книги "Мерці"
Автор книги: Ирэн Роздобудько
Жанр:
Современная проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 3 (всего у книги 9 страниц)
Навчання давалося Вірі легко. Вона з нетерпінням чекала часу, коли переступить поріг «скриньки», зручно вмоститься у старовинному кріслі навпроти дивовижного смугастого сфінкса – Алоїзи Абелівни – і та своїм рипучим голосом розпочне урок. Це були уроки не тільки мови – то були уроки життя. Іноді Абелівна так захоплювалася, що її розповідь про артиклі та наголоси перетворювалася на лекції з географії, історії та правил світського етикету. Майже всі уроки закінчувалися розповідями про численні любовні пригоди молодої красуні Алоїзи при дворі іранського шаха. Віра засиджувалась у старенької до ночі.
– І тоді він сказав: або ти негайно їдеш зі мною, або ось із цього персня я дістаю отруту і ми вип’єм її разом! – розповідала Алоїза, і у Віри від захвату паморочилося у голові. Вона вже знала, ким буде у цьому житті. Вона вже чула запах мандрів, шелест шовків, дзвін та шурхіт прикрас.
– Ти виростеш красунею, – не раз пророкувала стара. – Це видно вже зараз. Тільки не фарбуй своє волосся і не роби з себе те, що вважається стильним серед простолюду. Ти схожа на Мату Харі.
І вона показувала Вірі велику теку зі старовинними фотографіями та репродукціями. На одній із них Віра справді побачила себе… Так, вона буде саме такою – стрункою, смаглявою, принадною, їй писатимуть листи найвідоміші чоловіки світу.
Одного разу Алоїза сказала, що донька кличе її до себе і, мабуть, їй треба серйозно про це подумати. Адже тут у неї нема жодної близької душі, а там, у Франції – троє онуків.
– Якщо я наважусь і поїду, – сказала стара, – можливо, пропишу тебе у цій квартирі. Ти хороша і розумна дівчинка. Ти заслуговуєш на кращу долю. Я колись сама була такою – дикункою, що приховувала своє походження та офірувала своєю гідністю заради шматка хліба. Я знаю, що таке важка праця за пару капронових панчіх…
Йдучи до Абелівни, Віра завжди зривала у дворі якусь квітку. Навесні це були жовті кульбабки, пізніше – бузок. Це дуже розчулювало стару. Якось у день народження Віри вона з таємничим і врочистим виглядом дістала інкрустовану сріблом скриньку, відімкнула її, і Віра побачила купу дорогоцінностей – обручки, ланцюжки, кольє. Абелівна вибрала найтоншу каблучку і одягла Вірі на палець. «Тільки не від давай матері!» – попередила вона. Вірину матір Абелівна сприймала лише як служницю і всілякоексплуатувала. Прибирати в «скриньці», та ще й так, щоб, не дай Боже, не зсунути безліч статуеток, коробочок та ваз зі своїх місць, було справою непростою.
А щоденні вечірні прогулянки зі старою після робочого дня з безкінечним жонґлюванням мітлами, ганчірками, відрами та граблями здавалися просто тортурами. Але Вірина мати була задоволена, що навчання доньки обходиться їй усе ж таки дешевше, ніж будь які курси.
– Тамаро, – сказала їй якось сусідка (та сама, що приносила речі для Віри). – Твоя мала дуже вилюдніла. Я на ній навіть бачила обручку. До речі, це справжній діамантчи підробка?
– Та який там діамант, – відповіла Тамара. – Це Абелівна їй якусь свою дрібничку подарувала.
– Ну, скажу тобі, в Абелівни дрібничок немає – не така вона жінка, щоб у неї були дрібнички. Можеш бути певна – це діамант. І, мабуть, дуже коштовний.
– Може бути й так, – погодилася двірничка, – Віра казала, що у неї в скриньці повно усяких прикрас.
Сидить стара на золоті і з золота їсть… Скоро збирається до доньки у Францію. Одним усе – іншим нічого.
Розмова відбувалась у дворі. Біля цікавої сусідки стояла її ангелоподібна дівчинка, яка увесь час намагалася випручатися з материної руки.
– Ну гаразд, підемо, а то вже запізнюємося на музику, – сказала сусідка і повела доньку до свого темно вишневого «жигуля». Авто від’їхало. Тамара дивилася йому услід, повторюючи: «Одним – усе, а іншим нічого…» *
Того дня Віра затрималась у школі, адже серед шостих класів проводились літні спортивні змагання.
Вона прибігла додому, швиденько, не знімаючи спортивної форми, поїла просто з пательні холодні котлети, написала мамі записку: «Мамо, я пішла до Абелівни! Буду о дев’ятій» – і, розплівши коси (вона ненавиділа всілякі стрічки й заколки у волоссі), помчала в будинок навпроти.
Вона бігла так швидко, що у неї розв’язалася шнурівка на старенькому черевичку. Забігши в під’їзд, Віра присіла, зав’язуючи шнурки. У напівтемряві її ледь не збила зграйка дітлахів, що весело збігала вниз.
Від дівчаток повіяло дорогими парфумами. «От сноби!» – подумала Віра. Цих дітей вона бачила щодня у дворі. Це були діти з іншого виміру. Дівчата – схожі одна на одну, як горіхові зернятка, – охайні, тендітні, у коротюсіньких модних спідничках, із золотими сережками та ланцюжками. Віра ніколи не підходила до них близько, не знайомилась, але про себе називала сусідок «лолітками». Одна з лоліток налетіла на скоцюрблену над черевичком Віру, перечепилась і ледь не впала. «Сссука!» – ніби просвистіла вона, і Віру пронизав її гострий металевий погляд, що ніяк не в’язався з ніжним мереживом на її білих джинсових шортах спідничці. Віра нічого не встигла відповісти, як компанія вискочила у двір.
Віра піднялась на сьомий поверх. Її здивувало, що двері у квартиру Алоїзи Абелівни були прочинені.
Такого не було жодного разу. Віра погукала у щілину, але їй ніхто не відповів. Віра штовхнула двері і зайшла у напівтемний коридор. Її зустрів знайомий запах сандалових свічок та індійського чаю. «Алоїзо Абелівно! Це я!» – знов гукнула Віра. У відповідь ледь тренькнув великий бронзовий годинник. У своєму улюбленому кріслі вона побачила стару… Спочатку Вірі здалося, що Абелівна одягла на голову якусь чудернацьку пурпурову чалму і, низько схилившися, просто задрімала в очікуванні учениці. Придивившись уважно, Віра з жахом зрозуміла, що червона чалма була головою Алоїзи Абелівни, але головою розтрощеною, розколотою майже навпіл. У пістряві й різнобарв’ї «скриньки» не одразу помітилися плями крови.
А вони були скрізь – на теракотового кольору шпалерах, на смугастому оксамитовому халаті, на килимі біля крісла. На підлозі валялася порожня дерев’яна скринька з металевими візерунками по краях…
Вірі здалося, що вона кричить. Але голос кудись зник. Хапаючись за стіни, щоб не впасти, Віра виповзла на сходовий майданчик і щосили закалатала у сусідські двері. *
Вірину матір заарештували наступного тижня.
Обручка з діамантом фігурувала у справі як речовий доказ. Люди підтвердили, що Тамара щоденно ходила до потерпілої і заздрила їй. Крім того, на вхідних дверях злочинниці виявились плями крови – мабуть, вона не помітила, як обтерла руку, відмикаючи свої двері. Через деякий час Тамара зізналась у скоєнні тяжкого злочину. Записка доньки у справі не фігуру вала – під час арешту та обшуку Тамара встигла зробити з неї маленьку кульку і, попросивши склянку води, проковтнула її…
Віру лікували гіпнозом, кололи транквілізатори.
Майже рік дівчинка провела у психіатричному дитя чому санаторії. Коли її перевели до інтернату, вона дізналася, що мати повісилася у в’язниці. Що було до того, Вірамайже не пам’ятала. Не пам’ятала вона й двох мов, які вивчила майже досконало, – англійської та французької. Після закінчення навчання в інтернаті на неї чекала порожня двокімнатна квартира у престижному районі столиці, непевне майбутнє й виснажливе безсоння, яким Віра страждала особливо сильно у період повного місяця.
ЧАСТИНА ТРЕТЯДень четвертий
Місто готувалося до виборів нового мера, що мали відбутися наступного дня. Майже на всіх центральних вулицях перекрили рух автотранспорту, на кожному кроці виросли міні кав’ярні під великими різнобарвними парасолями. До свята приєдналися й різні підприємства харчової промисловости. Виряджені у костюми та маски Мікі Маусів,Козаків та Нявок торгівці рекламували свій товар. Дорослі та діти – здебільшого приїжджі – купували й чіпляли на себе кумедні поролонові носи та вуха. Музика та пісні зливалися в одну суцільну какофонію.
Віра не любила натовпу. На прогулянці наполіг Альбик. Вони йшли у щільному потоці, час від часу аґітатори тицяли їм до рук газети, листівки та календарі із вдоволеними пиками претендентів та передвиборчими програмами того чи того кандидата.
Передвиборча кампанія ще ніколи не досягала такого абсурду. Спершу Віра шкодувала, що згодилася на цю прогулянку, а потім її захопило видовище ґрандіозного масового божевілля.
На одному майданчику під філармонічний оркестр солідний чоловік у концертному фраці, фалди якого маяли на вітрі, як заячі вуха, співав гімн про одного з претендентів. Віра вловила деякі слова пісні: «…хай кожен чує наші ці слова – потрібен нам найкращий голова! Щоб не лишитись у життя обабіч – твій кандидат Іван Петрович Звабич!» Співака уважно слухали всюдисущі зголоднілі пенсіонери, деякі, розбившися на пари, танцювали. Молодики на роликах, у футболках та кепках із написами: «Голосуй за Звабича!» сновигали серед юрби й розповсюджували такі самі футболки та кепки. Отримавши ці молодіжні атрибути, пенсіонери прямували до іншого майданчика. Там було не так весело, але набагато солідніше. «Молодь обирає Яйченка!», «Хапуги не пройдуть!», «Кожній студентській родині – окреме помешкання!» – ці гасла тримали кремезні стрижені хлопці. На трибуні один промовець змінював іншого. Їхні голоси губились у шквалі музики. Щопівгодини на сцені розігрувалася маленька пантоміма: начепивши маски карикатури усіх претендентів, актори кумедно кривлялися, ставали на голови, робили шпагат, грали на віниках, як на балалайках. Потім з’являвся найголовніший – охайний молодик без маски, що символізував справжнього народного обранця і великою мітлою змітав самозванців зі сцени.
Люди сміялися. Дітям та старим роздавали безкоштовне морозиво, вагітним жінкам – брошурки «Секс після пологів». Нахапавши подарунків, люди йшли далі.
А далі, біля самого центрального майдану, було побудоване щось на кшталт мінотаврівського лабіринту. На його порозі кожен відвідувач отримував жовто синій прапорець з портретом та телефоном кандидата.
«Дзвоніть цілодобово – вас вислухають!» – було написано на прапорці. На картонних стінах лабіринту висіли фотографії, на яких були зафіксовані всі добрі справи та заслуги претендента. Ось він у дитячому притулку роздає дітлахам молоко та цукерки, ось – серед «афґанців» та чорнобильців, ось – у пологовому будинку тримає на руках новонароджене немовля. Ось годує з руки вивірку… На виході броварі роздавали пиво. На кожній пляшці – той самий портрет із телефоном.
«Розумні люди поїхали на шашлики…», – зі щемом подумала Віра. Але вона знала, що «на природу» Альбика можна заманити, лише пообіцявши пристойну компанію інтелектуальної богеми. За своєю натурою Альбик був кар’єристом і обожнював спілкуватися лише з корисними для нього людьми, використовуючи їх для своїх бізнесових справ. Він і зараз постійно виглядав своїх знайомих, до них час від часу підходили якісь люди, тисли руку Альбику, цілували – Вірі, призначали зустрічі. Альбик почувавсь як риба у воді. Віра страждала і страшенно хотіла їсти.
Нарешті після безплідних блукань вони вирішили сісти під однією з парасольок і з’їсти гот-доґ з пивом.
Вони ледь знайшли два вільні місця за білим пластиковим столиком. Такі стандартні столики і крісла фігурували у вітчизняних та закордонних бойовиках, були незмінним атрибутом кав’ярень усіх міст і сіл, навіть у театрі на виставі з життя середньо вічних лицарів Віра бачила ті самі крісла. Здавалося, зворушлива дешева китайська чи польська пластмаса об’єднує людство.
Вони їли морозиво та пили каву, коли Віра побачила Ліліану Олегівну. В редакції Віра працювала вже кілька днів. Ліліана вже повернулася зі свого невеличкого відрядження (поговорювали, що вона туди їздила на якусь прем’єру вистави), але Віра досі ще не бачила начальницю, хоча сиділа за стіною її кабінету. У відділі склалася якась дивна субординація, до якої Віра не звикла на своїх інших роботах. Її часом дратувало, що вона не може вільно потрапити на аудієнцію і мусить усі питання розв’язувати через секретаря. До кабінету начальниці вів ще один вхід, і вона рідко з’являлася в робочих кімнатах. Ліліана спілкувалася з підлеглими через Володимира. Іноді її резолюції та накази здавалися Вірі абсурдними. Вона зрозуміла, що прекрасна Лілі – лише чиясь ширма, можливо, коханка. Зараз Лілі виглядала фантастично: ніжно бузкова сукня з величезним декольте на спині, чорні туфлі на шпильках і чорний капелюх з легкої соломки.
Вона була не сама. Її подруга виглядала не згірш: тоненька, з вузькими стегнами, щільно обтягнутими довгою стрейчевою спідницею, в коротенькій кофтині-топі, що відкривала смужку засмаглого пружного животика. Розкішне каштанове волосся блищало на сонці, як штучне. Проіґнорувавши чергу, обидві красуні взяли по банці пепсі й одразу випурхнули з кав’ярні, залишаючи за собою шлейф квіткового аромату. «Я, мабуть, невиправна плебейка, – думала Віра. – Я впевнена, що можу виглядати ще ліпше.
Звідки ж у мене цей комплекс меншовартости? Чому в мізку завжди існує цей провал – чорна діра, яку я ніколи не можу здолати?»
Як тоді, при першій зустрічі з Лілі, її охопила солодкава нудота, в голові запаморочилося. На душі стало незатишно. Якась невловима асоціація майнула й розтанула. Настрій зіпсувався остаточно. «Та хто вона така? Дешева коханка якогось маґната. І не більше. Мені лишається тільки терпіти й чекати, коли вона злиняє назавжди куди-небудь на Канари зі своїм спонсором. Такі тут надовго не затримуються… Але чому щастить саме таким, а не тим, хто справді щось вміє? Чому гроші линуть до грошей, а злидні завжди чатують на тих, хто вже звідав їх донесхочу? Що я взагалі розумію у цьому житті? Я бачила тільки роботу, роками здирала з себе інтернатську коросту, вичавлювала з себе плебейські замашки, до крови обдираючи коліна, виборсувалася нагору, до того життя, яке іноді, як пташка, залітало у вікно. Я не знаю, для чого я народжена. Чи є феноменом те, що іноді, дивлячись закордонний фільм, я ніби усе розумію й подумки перекладаю краще, ніж це робить гугнявий голос актора? Я достеменно знаю, що я —донька вбивці… Мабуть, у цьому і є мій комплекс».
Віра завжди пам’ятала, як після інтернату увійшла в свою квартиру на першому поверсі – вона лишилася за нею, але майже усі речі були конфісковані. І тільки на підвіконні стояв горщик з величезним, давно засохлим алое. Сусідка передала їй коробку з паперами, серед яких зберігався і останній лист від матері, та порадила поміняти цю квартиру на інший район, бо тут на ній завжди стоятиме тавро доньки вбивці.
– Я й досі не розумію, навіщо Тамарці треба було вбивати цю стару? – сказала сусідка. – Доньку сиротою залишила. А коштовностей так і не знайшли – може, вона їх для тебе десь заховала? То будеш багатою нареченою…
Першої ж ночі Віра зрозуміла, що, коли лишиться у цій квартирі, безсоння й напади божевілля, від яких її ледь вилікували, забезпечені. Наступного дня вона вже складала план свого майбутнього дорослого життя. По перше, поміняти квартиру на будь яку маленьку, але з доплатою. А гроші витратити на… вступ до університету. I тільки так! «Я повинна виборсатися!» – казала собі Віра.
Вона й справді виборсалася. Закінчила університет з червоним дипломом, вже з третього курсу працювала у столичній газеті, і грошей на життя їй вистачало, бо вона була невибаглива й самотня. Про минуле вона намагалася не думати, та й нічого було думати – ще в санаторії її надійно закодував гарний фахівець психотерапевт. А потім життя стрімко закрутило її у своєму вирі. Вона стала тим, ким прагнула стати, – самостійною і незалежною діловою жінкою.
– Агов, де ти? – запитав Альбик, і Віра повернулася до цього сонячного галасливого дня з його безглуздою метушнею.
– Та побачила одну свою співробітницю і замислилася… Може, будемо вже звідси тікати?
– Як це тікати? Ти ж сама чула, скільки у нас запрошень.
– Тоді – з мене досить, – сказала Віра. – Я піду, а ти – як хочеш! Можеш лишатися й гуляти хоч до ночі.
Вона рішуче піднялася і пішла геть. Понад усе їй не хотілося зіштовхнутися у натовпі з Ліліаною Олегівною. I Віра швидко попрямувала до метро, лишивши Альбика на самоті.
Він майже не здивувався. Ніколи нічому не дивуватися він навчився давно. Ще у той час, коли приїхав у столицю з невеличкого провінційного містечка. Він завжди пам’ятав своє перше знайомство зі «столичною» дівчиною, яка, полишаючи його у вбогій дешевій кав’яреньці, презирливо кинула йому на прощання: «…і взагалі – закрий рота! Зайва цікавість видає провінціала!» Він припинив дивуватися навіть своїм вчинкам. На першому курсі інституту харчової промисловости, долаючи відразу й своє величезне прагнення до красивого й веселого життя, спритний юнак одружився з немолодою й негарною викладачкою політекономії. Вона була старша на дванадцять років, маларізні дивацтва. Та Альбик прописався й оселився у дружини, мав де харчуватися й брати безкоштовні приватні уроки. Водночас з успішним закінченням інституту закінчилося й подружнє життя. Спокійно й холоднокровно Альбик зайнявся розміном квартири. Дружина, якій тоді було вже далеко за сорок, дивилася на нього покірними очима й скандалів не влаштовувала: Альбик чесно й старанно відслужив свою службу і протягом цих небагатьох років усе ж таки трохи прикрасив життя цієї повної, рудої й кульгавої жінки.
Оселившись у просторій двокімнатній квартирі, він нарешті уперше відчув себе вільним і почав старанно вибудовувати свою кар’єру. Взяв собі за правило ніколи не спілкуватися із зайвими людьми, які тільки відбирають час. Те саме стосувалося й жінок. Він ретельно обирав собі приятелів, записував нові імена у свій нотатник, старанно відсіював непотрібне і лише згодом заносив імена й адреси у свою «Червону книгу» – величезний шкіряний записник із золотими дужками. Навпроти кожного прізвища ставив зашифровані позначки, що означали можливості, послуги, посади й особисті пристрасті абонента.
Уперше побачивши Віру, Альбик увечері вагався: чи варто записувати її дані у «священний талмуд»?
Вагання припинив його безпосередній начальник, який зауважив: «З нею треба бути ввічливим. Це – реклама на телебаченні…» І Альбик перетворився на справжнього джентльмена. Завоювати Віру було нескладно. Вона здавалася йому доволі неперебірливою, і букет розкішних квітів чи вечеря в респектабельному ресторані викликали у неї якусь не жіночу, а скоріше дружню вдячність. До того ж вона завжди видавала йому цікаву інформацію й іноді уночі, уникаючи обіймів, залюбки переповідала йому змістякоїсь нової «культової» книги. Цими знаннями він потім послуговувався у колі своїх колеґ і мав репутацію великого інтелектуала.
У своїй самотній боротьбі за виживання у Віри не було можливости й бажання витрачати час на будь які особисті стосунки. До того ж, її ніхто цьому не вчив. В інтернаті вона уникала ровесників, не брала участи у дівочих задушевних розмовах, що велися пошепки у загальних – на п’ятнадцять душ – спальнях. Там вона хотіла одного – скоріше вирости, отримати паспорт і піти на свою власну квартиру. Мрії інтернатівців про роботу на суконній фабриці викликали у неї огиду.
Вона ніколи не думала, що може привернути увагу такого чоловіка, як Альберт. Це зараз, коли минуло два роки з часу їхньої першої зустрічі, він став для неї просто «Альбиком» – еґоїстичним і розбещеним, з респектабельною зовнішністю і конформістською сутністю кар’єриста. Віра зустріла Альбика під час зйомок сюжету про відомого міського мецената. Альбик, який на той час завдяки знайомствам та зв’язкам вправно перекваліфікувався з «інспектора їдалень» на дотепного й потрібного усім підлабузника, був його прес секретарем, і всі домовленості узгоджувалися через нього. Спочатку вони зустрілися за вечерею у Прес клубі, потім він запросив її взяти участь у про гулянці на пароплаві. Він умів красиво догоджати, розкішно танцював і дарував незвичайні букети, які спеціально замовляв у квітковій фірмі.
Він дратував і одночасно приваблював Віру, вони майже увесь час сперечалися. Альбик любив демонструвати свою ерудицію, міг годинами цитувати модних філософів. Потім Віра якось побачила у нього великий записник із цитатами, які він по кілька разів повторював вголос перед люстром. Коли перше захоплення минулося, Віра зрозуміла, що Альбика зовсім не цікавить її стан – він приходив лише тоді, коли їй було добре. Варто було виникнути якійсь проблемі – зі здоров’ям чи на роботі, – Альбик хутенько зникав, аби потім, коли усе минеться, випірнути з небуття й завалити квітами, напоїти шампанським. І, звичайно ж, отримати від Віри порцію новин – де, хто, з ким, коли? Згодом Альбик став для неї зручним і необтяжливим «чоловіком для виходу» – вони добре виглядали в парі. Цей роман був «меншим від середнього», а про те, що з ним робити, Саламандра не залишила ніяких інструкцій… *
Після виснажливої й безтямної прогулянки містом ніч знов навалилася на неї як стіна. «Може, все ж таки вийти заміж? Принаймні хтось завжди буде поруч… – думала Віра. – Скільки можна так мучитись?» Навпроти ліжка біліли напіввідчинені двері, мерехтів вимикач, облямований металевою рамкою. Вірі дуже хотілося встати й увімкнути світло, але дрімота і страх спаралізували тіло. Вона вдивлялась у чорну щілину між стіною і дверима. У дитинстві вона любила лякати себе всілякими вигадками. Але тоді не було так страшно. Тепер вона раптом уявила чорну руку, що тягнеться до вимикача крізь прочинені двері. Марення було таке явне, що у Віри завмерло серце і одразу ж похололи ноги.
Чорна довга рука тягнулася до вимикача… Зусиллям волі Віра поворухнулася – видіння щезло. Віра примусила себе встати й увімкнути світло. Треба було чимось зайняти себе. Але справ не було. Свою останню статтю вона дописала вчора ввечері і вчора ж старанно прибрала усю квартиру. Віра поставила чайник на плиту і вирішила розібрати коробку зі старими паперами та листами. Коробку їй віддала багато років тому та ж сусідка, що ходила поливати алое. Це було єдине, що лишилося від її дитинства. Вона вже багато разів передивлялася її вміст, особливо одразу, коли ще намагалася розібратися, чому її життя склалося саме так. Але листи від Саламандри, кілька фотографій та малюнки відповіді не давали. Чомусь саме зараз Вірі здалося, що вона зможе знайти там щось нове, на що раніше не звертала уваги. Їй захотілося знову перечитати останній материн лист.
«Що зроблено – те зроблено, – писала Тамара. – Я звинувачую тільки себе за те, що не змогла дати тобі всього того, що мали інші. Якою ти виростеш? Мені навіть страшно думати про це. Я мало займалася твоїм вихованням, але сподіваюся, що твої знання не пропадуть намарно, – це єдине, що я могла зробити для тебе. Моє життя не склалося– нехай складеться твоє, якщо ти зможеш жити з цим гріхом. Я не витримаю тут п’ятнадцять років, а навіть якщо й витримаю, навряд чи ми з тобою порозуміємося. Ти завжди була з тих, що ходять колами і не здатні досягти центру.
Ти не могла зрозуміти мене, не зрозумієш і зараз. Про одне тебе прошу: розпорядися своїм багатством так, щоб стати людиною. А я – не можу. Вибач мені і прощай!»
Ні тоді, ні пізніше Віру не дивувала материна суворість. Їй навіть ставало легше, коли вона читала ці лаконічні скупі рядки. Було б набагато гірше, якщо б лист був ніжнішим чи істеричним. Мати вбила сусідську жінку. «А що було зі мною?» – думала Віра.
Вона могла вибудувати лише невеликий логічний ланцюжок: матір заарештували – маленька Віра, вражена цією подією, впала в глибокий транс, а далі – дитячий санаторій, сеанси гіпнозу, інтернат.
Мати пролетіла, промчала повз неї, як верхівка гнучкої сосни, прив’язана навіщось своєю кроною до землі і раптом відпущена – навіщось… Просвистіла, пронеслася, подряпавши обличчя своїм молодим колючим гіллям. Вона мала престижну освіту філософського факультету, а працювала двірничкою. Вона була, судячи з фотокарток, надзвичайно вродливою, а жила відлюдькувато й самотньо.
Одного разу серед ночі, прокинувшися й зазирнувши в материну спальню, де горів нічник, маленька Віра побачила, як, накривши голову обома подушками, мати звивається на ліжку. Це було так страшно, що дівчинка тихенько пішла геть і причаїлася під ковдрою. Тоді, підрахувала Віра, матері було 24 роки.
«Мамка – дурепа!» – подумала маленька Віра, і що більше повторювала про себе це слово, то величезніша хвиля любови піднімалася у ній, затоплюючи мозок чимось гарячим, що потім вилилося першими серйозними сльозами. Відчувши цю гарячу любов, що надійшла через ненависть, маленька Віра й потім увесь час намагалася зробити їй боляче, щоби згодом – жаліти. Або отримувати чергового ляпаса й шепотіти про себе: «Дурепа…дурепа…» – і знову відчувати ту шалену гарячу хвилю. Більше ніколи і ні з кимВіра не переживала такого. Мабуть, тому, що мати нечасто звертала на неї увагу. Вона була зайнята чимось своїм.
Але не зовнішністю – іноді вона навіть не розчісувалась, а просто зранку продирала своє довге волосся п’ятірнею, від чого воно ставало схожим на те, що називають пасмами. Її краса була незвичайною в тому розумінні, що інколи вона здавалась потворною, якоюсь вичавленою, як лимон, до жовтуватої блідости – і при цьому ще більше, ще страшніше – красивою. А ще, як тільки зараз могла зрозуміти Віра, мати була справжньою жінкою. Ці вимерлі істоти тепер лишилися лише в архівах часу, на пожовклих сторінках книг сімнадцятого сторіччя, на середньовічних ґравюрах із зображенням спалення відьом. Справжня жінка – це руйнування. Коли мати зрідка з’являлася десь у компаніях, кожен з присутніх усвідомлював крах усього свого життя. Віра першою відчула цей руйнівний імпульс наближення катастрофи. Зараз вона вже могла зрозуміти,що мати насамперед руйнувала себе.
Вона, як фантом, накопичувала енерґію, розросталась, як хмара перед дощем, яскравіла своєю мінливою красою раптом у якусь мить, наприкінці певного проміжку відносного спокою, енерґія, виплекана нею, виходила за межі і починала спалювати все навкруги.
Мати часто мучилася від пророчих сновидінь, ставала забобонною. Віра лякалася її і віддавала перевагу перебуванню у дитячому садку на п’ятиденці.
«Як мені зрозуміти її? – часто думала Віра, перечитуючи останнього листа. – Чи любила вона мене?»
Якось вони гуляли зимовим, засипаним снігом парком. Вірі завжди кортіло запитати матір про щось велике й важливе, але вона не насмілювалася. До них раптом підійшла жінка, чорна й жахлива, як відьма з казки. Вона просто виросла посеред дороги, як великий гриб. Вона про щось запитала. Мати зупинилася, й Віра щосили притислася до її теплої руки.
«Один бік твого обличчя – чорний, другий – синій, – сказала жінка. – Тому ти страждаєш, що душу свою не відпустиш від себе ані вдень, ані вночі. Ох, красуне, дитинко, розплітала ти коси свої, розсипалися вони по чужих подушках – підібрала їх недобра жінка і за рила так, що не зібрати їх тобі довіку. А він – не по вернеться, й не чекай! Ось – твій хрест і доля твоя!» – сказала жінка, вказуючи на маленьку Віру. Віра щосили потягнула маму від страшної баби, мати ледь устигла всунути тій в руки гроші. Вони побігли. А по тім навіть трохи погралися снігом, зліпили сніговика, і Віра поволі заспокоїлася.
Іноді випадали й дуже щасливі дні. Тоді мама сміялася, вішала нові фіранки і не ходила прибирати у під’їзді чи мити вікна сусідам.
– Чому ти працюєш двірничкою, ти що – найгірша від усіх? – іноді питала її маленька Віра.
– Я втомилася ходити колами, – незрозуміло пояснювала вона. – Коли в житті немає чогось справжнього, чи не все одно, чим займатися?..
Потім вона запалювала цигарку і занурювалась у свої думки, в яких Вірі майже не було місця.
Мати здавалася Вірі незбагненною, неземною, леґендарною гоголівською героїнею. Вона довго – а особливо під час перебування в інтернаті – боялася навіть згадувати про цю дивну жінку, яка, можливо, й зовсім не була її матір’ю, а лише – інопланетянкою, яка навіщось завітала на цю грішну землю, або жахливою злодійкою вбивцею. Згодом і страх, і фантазії, й уся романтика образу відступили. Віра з’ясувала, що мати, як розповідали сусіди, страждала через велике кохання: батько пішов з родини, коли Вірі був усього місяць від народження. Чи могла вона вбити? Можливо… Адже Віра надовго запам’ятала її шалені чорні очі і ту руйнівну енерґію, що зворохобила усе її дитяче існування. *
Того дня, коли Віра зустріла в місті Ліліану, Аліна теж не сиділа вдома, а з’явилася там о пів на першу ночі. Увесь вечір вона просиділа в ресторані зі своїм черговим коханцем – сивочолим начальником відділу маркетинґу аґентства. Відверто кажучи, їй було все одно, хто сидить навпроти. Душа спустошилася задовго до цього. Навіть гроші не приносили такого задоволення, як раніше, а до сексу вона збайдужіла. Її єдиним і справжнім коханням були гроші. Вона добре пам’ятала, яким чином навчилася заробляти їх – спочатку у батьків, потім її фінансували чоловіки. З респектабельного двору, де Аліна мешкала до одинадцяти років, родина змушена була швидко перебратися до менш престижного району – політична влада змінилася, батька звільнили з роботи, і, щоби замести деякі сліди, він перевіз сім’ю на інший кінець міста.
Аліна ридала й навіть не встигла як слід попрощатися з друзями. Потім життя покотилося під гору. Якось, стоячи під рестораном і намагаючися згадати власну адресу (тоді їй усе ж таки вдалося купити квартиру й відселитися від своїх нудних «старичків»), вона помітила знайоме обличчя: вишукана жінка виходила з синього мерседеса. Це був перст долі, її давня приятелька. Вона не дала смаглявій красуні пропасти під дверима клятого ресторану. Вона відвезла її додому, а потім влаштувала на роботу. Навіть не поцікавившися, чи вміє Аліна написати без помилок хоча би власне прізвище. Цією казковою феєю й була Ліліана Олегівна Поволоцька. Вже минув рік, як Аліна вірно служила їй, випереджуючи кожну забаганку. З часом це їй набридло, вона хотіла круто змінити своє життя і, головне, знала, як це зробити. Тепер, гадала Аліна, час настав: чоловік остогид їй, коханець починав «качати права». Через нього й довелося сьогодні так затриматися у ресторані. Пізні повернення вже увійшли у звичку, але, відкриваючи двері власним ключем, Аліна передбачала чергову сцену ревнощів.
Світло горіло і в кімнаті, й на кухні. «Ну, зараз почнеться…» – подумала Аліна. Але сьогодні її зустріла зовсім інша картина: чоловік був повністю одягнений, посеред кімнати стояли дві валізи.
– Я йду від тебе, – спокійно сказав він, – мені це вже набридло. Я достатньо відпрацював цей номер.
– Який іще номер? – запитала Аліна.
