Текст книги "Мерці"
Автор книги: Ирэн Роздобудько
Жанр:
Современная проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 8 (всего у книги 9 страниц)
Йому здалося, що одну з жінок він уже бачив у дворі того дня, коли заходив до Віри й познайомився з цим жалюгідним Альбертом. Жінки безшумно зачинили дверцята машини. Постояли кілька хвилин, розмовляючи й допалюючи свої довгі цигарки, потім так само тихо й швидко попрямували до під’їзду.
Стас вийшов у коридор, прислухався. Ліфт зупинився на їхньому поверсі. Стас пожалкував, що на дверях Місіс Гадсон, хоч як це дивно, не було «вічка».
На сходах стояла мертва тиша. Йому здалося, що дами просто завмерли перед її дверима. Він причаївся.
«Мабуть, у них домовленість, і вона сама відчинила двері, без дзвінка… – подумав Стас. – Але ж чому вони не верещать, як тоді? Дві дами вночі – це ж пригода.
Мабуть, у неї вже сидить весела компанія…» Але тиша нічим не порушувалася.
Стас ще хвилину постояв біля дверей, прислухаючися. Потім йому стало соромно. Так, мабуть, жебраки прислухаються до нічного життя багатих сусідів і мріють опинитися по той бік стіни.
«Досить! – пошепки наказав він собі. – Я на своєму боці. Прощавай, нічна Рибко! Пий своє шампанське!»
Він повернувся до своєї кімнати і хотів уже лягти, але його знову відволік ледь чутний звук, що долинув з двору – з під’їзду виходили, клацнули дверцята авта…
«Що ж так швидко?» – здивувався Стас, і щось змусило його знову підійти до вікна. Дами стояли біля свого авто і, здається, сперечалися. Потім одна хутко зняла з рук рукавички і стрибнула на заднє сидіння.
«Дивно – рукавички до майже літнього вбрання…» – майнула думка. Авто безшумно рушило з місця, – цього разу із двору вони виїхали з вимкненими фарами.
«Її, мабуть, немає вдома, – вирішив Стас. – Але чому ж тоді не було чутно жодного дзвінка? Адже зазвичай, коли люди приходять випадково, а тим більше вночі, вони мають довго дзвонити у двері.
Зараз на сходах тиша – я б обов’язково почув дзеленчання…»
Цікавість і неясна тривога змусили його знову вийти в коридор та прочинити двері. На сходах нікого.
Стас зробив кілька кроків і легенько штовхнув сусідні двері.
Вони безшумно відчинилися під його рукою.
«Не може бути…» – не повірив Стас.
Але двері були незамкнені. Він хотів гукнути в темряву, але від хвилювання зник голос. Він навпомацки увійшов до передпокою. У квартирі тихо і темно. Стас клацнув вимикачем – світло не запалилося, хтось викрутив «пробки». Треба було вийти в загальний коридор, де стояв трансформатор, але Стас не наважувався це зробити – спершу хотів з’ясувати, чи є господиня. Він обережно прочинив двері спальні.
На розстеленому зібганому ліжку лежала Рибка… Її рука неприродно звісилася на підлогу.
«Якщо спить – я злякаю її!» – майнула думка, і Стас навшпиньках підійшов ближче. Місяць світив прямо у Вірине обличчя. Стас відсахнувся: це було обличчя мерця…
Він дивився на нього якусь мить, і ця мить здалася йому вічністю. «Цього не може бути! Я так не хочу!
Це неправда!» – бурмотів Стас, намагаючись знайти пульс на тонкому холодному зап’ясті. Пульсу не було.
Раптом він згадав, як колись давно мати розповідала, що «витягла батька з того світу», бо знала: якщо людина жива, на шиї мусить пульсувати якась артерія.
Тоді лікарі вже констатували батькову смерть і збирали свою реанімаційну апаратуру. Де та артерія?
Руки німіли та відмовлялися щось відчувати. Він закинув Вірину голову і припав губами до її шиї.
Стримуючи поштовхи власного серця й затамувавши подих, він нарешті відчув десь у глибині цього зламаного організму слабкі ледь чутні поштовхи.
«Рибко, тільки не вмирай!» – наказав він Вірі й вискочив у коридор, миттю натис кнопку в трансформаторі. У кімнаті засвітилося. Стас кинувся до ліжка, згадуючи все, що він колись бачив і знав: треба покласти її прямо, подушку – геть, далі – запустити серце міцними поштовхами у груди, періодично роблячи «штучне дихання». Він робив усе так, як бачив у якомусь кінофільмі. Здавалося, це тривало безкінечно.
– Рибко, мила, не вмирай! – прохав він, термосячи холодне покірне тіло. – Усе тільки починається! Ти навіть не уявляєш, як усе буде добре! Кажеш, ні? Дур ниці, Рибко, дурниці! Вір мені! Не вмирай! Ну, давай, дихай! Дихай же!
Усе… Треба було подзвонити у «швидку» та міліцію… Але Стас не міг навіть поворухнутися. Збайдужіло й безтямно він сидів на краю ліжка. Ні, міліція та «швидка» почекають… Він уже не метушився, він дивився на змучене незворушне обличчя. Він нахилився над ним – це буде перший і останній поцілунок.
Він доторкнувся губами прохолодної Віриної щоки і ще раз прошепотів у ніжне рожеве вухо: «Рибко, мале, прокидайся… Це просто свинство з твого боку… Я не хочу – безтебе… Це просто нецікаво…»
Віра конвульсивно схлипнула. Повітря зі свистом увійшло до легенів. Повіки затремтіли й відкрилися…
– Знову – ти?.. – ледь чутно вимовила вона й знепритомніла.
Він не втримався – поцілував її у вологе чоло, прислухався до слабкого дихання і пішов до телефону набирати «03».
«Швидка» приїхала за півгодини. За ці півгодини Стас згадав усі молитви, які тільки знав. Він тримав Віру за руку й подумки віддавав їй усю свою енерґію.
Іноді йому здавалося, що вона знову не дихає. Але руки поволі теплішали.
– Де хвора? – по діловому запитав заспаний лікар у синьому пожмаканому халаті, з під коміра якого вибивалася картата «ковбойська» сорочка. За ним увійшла така ж заспана медсестра. Лікар діставав фонендоскоп, медсестра сіла за стіл й розгорнула свого записника.
– Ви чоловік? – запитала вона, одягаючи окуляри. – Вік хворої? Де працює?
– Яке це має значення? – огризнувся Стас. – Ви лікуйте.
– Не вказуйте, що нам робити, юначе! – відказав лікар і звернувся до медсестри. – Пиши: серцевий напад, стан стабілізується. Зараз зробимо заштрик.
– Госпіталізувати? – запитала медсестра.
– Госпіталізувати? – з тою ж інтонацією повторив лікар, звертаючися до Стаса.
– Це обов’язково?
– Зараз перевіримо тиск. Якщо усе в порядку, можна лишити вдома – менше мороки. Усе одно в лікарні немає ліків, палати переповнені, їдальня не працює. Я випишу рецепти. Якщо добре доглядатимете – можна не госпіталізовувати.
Вони ще посиділи з півгодини, спостерігаючи реакцію на заштрик.
– Усе в порядку! – нарешті сказав лікар. – Можна їхати. Скоро отямиться. Серце в неї міцне. Можливо, треба лікувати нерви – нервова система геть розхитана. Але це не дивно… Такий час…
– Оце ж через таких чоловіків і розхитується! – суворо позирнула на Стаса медсестра. – Мабуть, сваритеся щодня? Бачила я таких… Уяви собі, вчора мій козел… – це вона вже зверталася до лікаря, який виходив у коридор. На сходах у суцільній нічній тиші ще довго лунав її роздратований голос. Замкнувши двері, Стас повернувся до Віри.
Вона лежала з розплющеними очима й нагадувала немовля, що уперше роздивляється світ.
– Що зі мною було? – запитала вона.
– Лікар сказав – серцевий напад.
– Як ти опинився тут? Я кричала?
– Давай зараз не будемо про це. Лежи тихенько, спробуй заснути… Я побуду з тобою, не хвилюйся.
– Ні, розкажи зараз. Мені вже набагато краще.
– Тоді згадай сама, – сказав він. – Ти все маєш згадати сама. Адже мені ти можеш не повірити. До речі, як згадаєш – зателефонуємо до міліції. Не хочу тебе лякати, але мені здається, що у тебе є вороги…
Або… все це мені примарилося.
Його останні слова зовсім повернули Вірі свідомість. Вона раптом схопила Стаса за руку. Йому здалося, що їй знову стає гірше. Та було навпаки – потужними хвилями надходила втрачена енерґія, і кожна з цих хвиль ніби змивала нашарування темних плям з її свідомости. Віра тремтіла. Але то був не страх – то було нетерпіння.
– Дай-но мені швиденько папір та ручку – там, у шухляді! – попросила вона.
– Ти і в ліжку не можеш не працювати? – здивувався він. – Зараз тобі треба поспати, випий снодійне.
– Ні в якому разі! – відказала вона. – Негайно: ручку та папір. Потім усе поясню. Обіцяю!
Стас зробив те, що вона просила, і з великим подивом спостерігав, як, підібгавши під голову подушку, вона почала щось писати.
– Зроби собі чаю, – сказала вона, на хвилину відірвавшися від свого заняття, – і сядь зручніше у те крісло. Тільки не йди. Мені страшно.
– Нікуди я не піду, – пообіцяв Стас. – Але ти мене дивуєш.
Віра продовжувала писати. Через годину вона мовчки простягнула Стасові аркуші.
– Що це?
– Читай. Мені зараз важко сказати більше. Але ти усе зрозумієш.
«Слідчому карного розшуку… району… відділення… майору Чепурному… – читав Стас, – заява…» Що далі він читав, то фантасмагоричнішими здавалися йому події з того часу, як він познайомився з Рибкою. У заяві викладалася історія вбивства якоїсь старої із незвичайним іменем – Алоїза.
– Ти що, пишеш детективні романи? – відірвався він від аркушів на середині.
– Я здаюся тобі ідіоткою? – суворо запитала вона.
– Вибач, але все це доволі дивно, – він знову занурився в читання.
«Прошу зняти звинувачення з моєї матері, – писала Віра, – й порушити нову справу у зв’язку із вбивствами співробітників відділу західної культури інформаційноїаґенції…»
– Невже це все – правда? – запитав Стас.
– Це, нарешті, правда, – втомлено посміхнулася вона. – До речі, ти знову врятував мене. Що ти за це хочеш?
Він наблизився й ніжно відкинув рудувате пасмо волосся з її чола.
– А ти справді золота Рибка, вірніше – руда… Я хочу, аби ти зараз хоч трохи поспала.
Вона якось дивно подивилася на нього.
– Скажи мені ось що… – вона зніяковіла. – Тоді… уночі, коли… Словом, я нічого не пам’ятаю…
Він засміявся й поправив їй подушку.
– Не хвилюйся. Я не ґвалтівник. Хоча зараз дуже шкодую, що не скористався такою нагодою! Ти так миттєво і солодко заснула. . Щоправда, черевики я з тебе усе ж таки зняв. . Ти заспокоїлося, мале?
– Знаєш… – замислено промовила вона. – У мене в дитинстві була подруга. Я її звала Саламандрою.
Вона була гнучка й мінлива, як море. Тільки вона називала мене так, як ти, – мале. «Мадемуазель Мале…» Уперше, коли я це почула від тебе, – ледь не збожеволіла. Воналюбила мене. Скажи так ще, будь ласка…
– Я люблю тебе, мале… – це останнє, що він зміг вимовити свідомо…День шістнадцятий
Віра сиділа у вже знайомому їй кабінеті за номером 316 та чекала, поки майор Чепурний закінчить читати її заяву. Над його головою вже не висіла потворна картина із прикордонниками. Віра напружено спостерігала за реакцією слідчого, але його обличчя ніби закам’яніло. Нарешті він відірвався від паперу й уважно подивився їй у вічі.
– Що ж, ваша заява дуже вчасна. Мені не вистачало саме цих деталей.
– Як це розуміти? – здивувалася Віра.
– А так, що я ледь не вилетів з роботи, розкручуючи цю справу, – ваше високоповажне керівництво вимагало негайно її припинити. Ваша начальниця мала вельми впливових захисників. Але я усе ж таки дещо «накопав». Гадаю, сьогодні завтра все буде закінчено. Отже, не хвилюйтеся, якщо знадобиться, ми вас викличемо як свідка.
– Це – все? – розчаровано промовила Віра. – Хіба не можна усе закінчити сьогодні, адже вони можуть втекти…
– Це вже не ваші турботи. Усе від сьогоднішнього ранку – під суворим контролем… Більше нічого не можу вам сказати. Ще раз дякую. І – до зустрічі.
Коли Віра вже стояла на порозі, обличчя Чепурного подобрішало, він посміхнувся:
– А ви, мабуть, гадали, що у міліції працюють самі ідіоти? Нічого не розповіли мені одразу. А можна було б уникнути більшости з цих неприємностей…
– До вчорашньої ночі я ні в чому не могла бути впевненою. Я нічого не пам’ятала… – сказала Віра.
– Дивно, а я гадав, що так буває лише в серіалах…
– До побачення! – сказала Віра. – До речі, ви стежили за мною – чи зустріч на ринку була випадковою?
– «Стежили» – це дуже серйозно сказано! Я ненавиджу стежити й нишпорити, я просто спостерігаю…
– А чому ж ви припинили своє спостерігання за мною?
– Це важко пояснити, – Чепурний почухав потилицю й зробив величезний ковток гарячого чаю зі свого улюбленого кухля. – Я дивився вам услід і раптом відчув – «холодно!» Як у дитячій грі…
Віра вийшла на повітря. Невмолиме колесо поволі припиняло свій рух. Вона вперше відчула себе майже щасливою. На лаві під розлогим каштаном на неї чекав Стас.
ЧЕТВЕРТИЙ ЛІРИЧНИЙ ВІДСТУП
Я зрозуміла, що починаю програвати. Я завжди програвала їм – хитрішим, гнучкішим, розумнішим. Я заздрила їм. Я намагалася нічим від них не відрізнятись. Я ненавиділа їх. Кілька років тому я винайняла цю затишну квартиру на околиці міста і мріяла якнайшвидше втілити свою ненависть у рішучі дії.
І тепер, коли ніби все вдалося, сиділа біля порожньої могили холодильника і не могла второпати, як це могло статися. Вона ж була мертва, без жодних ознак життя… Невже отрута не подіяла, а лише спаралізувала?
Три дні тому, коли нас лишилось тільки двоє, я заманила її сюди випити й перепочити. Я була впевнена, що це її останні хвилини. Але вона виборсалася.
Вийшла сухою з води, як завжди. І що буде тепер? Її не можна лишати живою. А що ж робити?
Я намагалася спокійно зібратися з думками. Я не люблю програвати. Усе належить лише мені. Я запалила й заспокоїлась.
Згадала, як першою збунтувалася дурненька Аліна, почала вимагати свою частку. З цього стало зрозумілим, що діаманти не в неї. Ми обережно вивели її з гри – вона вже ставала небезпечною.
Ми ледь животи не надірвали, коли ця дурепа увійшла в темний кабінет і, як це завжди з нею бувало, схлипнула від жаху. Ще б пак! Світла ми не вмикали, а вона дуже боїться темряви. Лілі навпаки – любить створювати жахливі ситуації. Це у неї в крові. То вона, розумниця, запропонувала зробити ЦЕ саме в редакції – нехай, мовляв, подивляться всі на гарненьке видовище. Адже панянки почали вести свою гру. Але це вже не дурне дитинство, коли одне яблуко або «порнушку» ділять порівну. Як лагідно умовляла Лілі написати ту заяву – «за власним бажанням»!
«Дівчинко, ти втомилася… Тобі треба розслабитися, відпочити…» Ха! «Буде тобі твоя частка!..» Відверто кажучи, я відчула, що ми знову – діти. Ситуація повторювалася:хтось сидить за столом і щось пише під диктовку нашого ватажка, я – за спиною, дивлюся на її ніжну потилицю… І… Остання крапка в заяві справді стала останньою. Як то кажуть, кесареві кесареве – собаці собаче! Вона гадала, що може нас шантажувати! А дзуськи!
Славку мені було трохи шкода. Я по своєму любила її. Бідолашна наша наркоманка не знала, що в ампулі – отрута, хотіла впіймати кайф. От і впіймала… Їй одразу стало добре. Славці усе було байдуже, вона теж нічого не знала. Але, якщо б її притисли та посадовили на «голодний пайок», вона б і матір рідну продала за одну ампулу… Лишатиїї не було жодної можливости.
Добре, що в мене вистачило витримки не зізнатися їй, не відвернути того, що мало статися. Лілі мені б цього не пробачила! Лілі! Знову Лілі! Скрізь – Лілі! Люба подруго, куди ж ти поділася?! Смерти Славки я тобі не пробачу… Хоча я її тільки звільнила. Так, звільнила.
Лети, моя пташечко, на всі чотири… А от на тебе, Лілі, ніяка отрута не діє, як на старого каналізаційного пацюка! Ти сама просякнута отрутою. Це я не врахувала…
Та з «двірничкою» ти усе ж таки, люба, помилилася.
Що вона могла знати про нас? Їй було не до підозр. Але саме її треба було прибрати першою. Та ти чомусь зволікала. Тобі подобалося спостерігати за нею, гратись, як із напівзадушеною мишею. Ти ніколи не думала, що з неї щось вийде, хіба що повія… А от вийшло! І ти казилася. Ти зрозуміла, що те, що тобі купували за гроші й дарували за секс, вона взяла задарма, тільки своєю працею. Ти не знала, що буває й таке… Ти ж усе звикла купувати й продавати… Ти і її спробувала купити. І ні би купила. Але вона все одно залишалася іншою, чужою, «двірничкою»!
Міркуючи й розмовляючи подумки із собою, я нарешті заспокоїлася. Запалила другу цигарку, налила в склянку коньяку. Мені подобалося аналізувати. Я ненавиділа їх усіх, і мені було приємно думати, що тепер залишилася тільки одна. І я доведу справу до кінця.
Коли перші дві вийшли з гри, ми зрозуміли, що треба тиснути на Рінку. Але хто б міг подумати! Тоді ми розбіглися по домівках – відмиватися, і згорток залишився у цієїпай дівчинки! Жах минув не скоро. А через два місяці Рінка переїхала з нашого двору. Потім пороз’їжджалися усі. Ми загубили один одного на багато років. Лише згодом Лілі почала збирати нас під одним дахом. Не дружби вона хотіла – камінців. Так, як і всі. Хіба що крім Славки-наркоманки…
Але ж стоп! Хто ж прикінчив Рінку? Лілі? Певно, що так… Я тоді одразу зрозуміла, що й зі мною Лілі ділитися не збирається… І мені вже стало байдуже до багатства, біс із ним! Я прагнула одного – подивитися, що у цієї стерви всередині! Не вийшло. Значить, гра триває – і я ще візьму своє. Навіть добре, що так вийшло!
Гадаю, Лілі оговтається не скоро. Адже їй зараз, мабуть, не солодко. Я поглянула на клоччя білявого волосся, розсипаного по всій кімнаті, й посміхнулась: уявила, якийвона має вигляд! Я вистежу її і закінчу цю справу. Треба бігти!
Я хутко поправила зачіску, підфарбувала губи і вийшла з квартири. *
– Чоловіків треба вбивати через одного! – любила повторювати Вовикова бабуся.
– І мене? – перелякано питав п’ятирічний онук.
– А ти – моє золотко! Ти – янголятко, ти ніколи не заподієш таких прикрощів, як твій скажений батько, – заспокоювала вона малого й у вихідні дні одягала хлопчика успіднички та сарафанчики з ніжним рожевим мереживом. Коли треба було йти до дитсадка, бабуся діставала з шафи інші речі – ненависні сині шорти, що сковували рухи, грубі сорочки з фланелі, й Вовик пручався, ревів і вимагав зав’язати бантика.
– Сонечко моє, – цілувала його в лобик бабуся. – Зараз треба йти на люди, а ти усе ж таки – хлопчик!
– А раптом мене вб’ють на вулиці? – казав малий, згадуючи бабусин «девіз».
– Не кажи дурниць! – заспокоювала вона. – Тебе не вб’ють, ти ніжне створіння. Тільки не водися з тими бовдурами, що стрибають з ґаражів. Краще приятелюй з дівчатками. Мені буде спокійніше.
Коли Вовику виповнилося сімнадцять, він уперше крадькома заліз до бабиної шафи й витягнув на світ Божий її велетенську білизну. Начепив бюстгалтер на свої худі плечі. Невідоме й приємне відчуття пронизало його. Він довго крутився перед люстром у передпокої, приміряючи бабусині капелюшки, хустки, чоботи та спідниці. Потім тремтячою рукою нафарбував губи рудою старечою помадою. З люстра на нього дивилася зовсім інша істота, схожа на привокзальну повію. «Щось не те… – розмірковував Вовик. – Це не інтеліґентно. Це – сором».
Відтоді у нього з’явилася велика мета. Він старанно відкладав на неї гроші, прискіпливо роздивлявся вітрини маґазинів, робив вирізки з модних жіночих журналів.
Через рік він уже міг відрізнити парфуми «Ланком» від дешевої польської косметики, знав обсяг своїх грудей і те, що французька білизна краща за вітчизняну.
Нарешті день здійснення мрії настав – у Вовика було зібрано двісті доларів. На той час він уже закінчив училище та звільнився від контролю суворої бабусі.
Найголовнішим було сповнення давньої мрії.
Тільки заради неї він і борсався в цьому жорстокому до нього світі. Цей день настав. Вовик пішов витрачати гроші.
Спочатку у відділі жіночої білизни він купив найдорожчий комплект – вузенькі бікіні та гіпюровий бюстгальтер червоного кольору. У відділі косметики придбав гримта парфуми. Сукню й черевички він вибирав особливо уважно. Молода продавщиця збилася з ніг, підбираючи товар.
– Ваша дівчина худенька чи повненька? – питала вона.
– Ну… мабуть, така, як я… – червонів Вовик.
– Тоді вам потрібний сорок шостий розмір. А туфлі, мабуть, тридцять шість?
– У неї нога завелика… – мурмотів той.
Нарешті він підібрав чорну сукню на тоненьких бретельках і – з великими труднощами – чорні туфельки тридцять дев’ятого розміру на високих тонких «шпильках».
Він летів додому як на крилах. Бабуся на той час уже злягла з паралічем і не виходила зі своєї кімнати.
Вовику ніхто не заважав. Він з благоговінням виклав свою здобич на трильяж. Він перебирав покупки, занурював носа в пахке шмаття й почувався неймовірно щасливим. Нарешті він наважився переодягтись.
Але тут на нього чекали неприємні несподіванки: бюстгальтер провисав, ноги тремтіли на високих обцасах, і, до того ж, він ошаленів від відкриття: ноги треба голити, й голити щодня! Помада розповзалася по губах, а «стрілки» на повіках лізли аж до скронь…
Два місяці Вовик боровся з прикрощами. Вчився накладати грим, голитися, ходити на каблуках та підкладати в бюстгальтер шматки вати. Нарешті він досяг результатів: у люстрі з’явилася досить приваблива, хоча й трошки дивна панянка.
Другий етап був найстрашнішим – треба було вивести її на вулицю. Але перемогти цей страх виявилося справою нелегкою. Тоді Вовик і зателефонував своїй давній подрузі – Лілі. Він запросив її до себе, – хотів перевірити силу своїх чарів. До приходу старої знайомої готувався, ніби до першого побачення…
Перше ж запитання Лілі сповнило його гордістю.
– Я, мабуть, помилилася квартирою? – сказала вона. – Тут мав мешкати чоловік на ім’я Володимир, із бабусею… Ви не підкажете…
Потім вони довго сміялися на кухні, попиваючи пиво й будуючи плани на майбутнє. Вовик знав, що з Лілі він не пропаде. Того вечора вона потягла його по крамницях і за власні гроші накупила ще купу необхідного: штучний бюст з латексу, розкішну перуку, чудові колготи з лайкрою, та ще подарувала половину свого величезного гардеробу.
Вони насолоджувалися власними жартами й відновленим спілкуванням. Лілі запропонувала Вовику роботу, навчила правильно фарбуватися й носити модні речі. Відтоді вони були разом. Нічні клуби ґеїв та лесбійок стали їхнім улюбленим місцем зустрічей.
Поволі під керівництвом Лілі та деяких нових знайомих – артистів «травесті-шоу» – Вовик навчився носити сукні з великим декольте. Щоправда, штучний бюст іноді міг відклеїтись у найвідповідальніший момент під час танцю, а від спеки, траплялося, текла й розмазувалася туш. Найбільші прикрощі траплялися з колготами. Вовик купував найдорожчі, але вони усе одно «пускали стрілки», і це страшенно дратувало.
У сумочці завжди лежала пара друга запасних.
Вдома й на роботі він не афішував своїх нахилів.
Але траплялися й курйози.
Якось, повертаючися з клубу, де він ледь відбився від якогось тлустого й старого ґея, у власному під’їзді Вовик зіштовхнувся із сусідом, що курив опівночі на сходах. Той аж присвиснув, проводжаючи розкішну красуню масним поглядом. А потім присвиснув удруге, побачивши, що красуня відмикає двері квартири «цього шмаркача» Вовика. Вранці сусід уже чатував біля його дверей.
– Ну ти, старичок, даєш! – вигукнув він.
Вовик похолов.
– Такий скромник, – продовжував сусід, – а таку бабу зняв! Як це тобі вдалося? Поділися досвідом, де вони такі водяться?
Вовик зітхнув з полегшенням і скромно примружив очі.
– Це моя давня подруга. А що, сподобалася?
– Атож! Мені б таку! – зацмокав язиком сусід й одразу заповажав охайного «хлюпика».
Навіть Вовикова стара бабуся якось запитала:
– А що то за дівчина до тебе ходить? Ти що, задумав одружуватися? А мене куди подінеш – до притулку?!
Після цих не потрібних йому балачок він вирішив винайняти тиху квартирку на околиці, де зберігатиме свій гардероб і де на струнку молоду жінку ніхто не звертатиме уваги.
Вовик почувався щасливим. Лілі усіляко підтримувала його. Іноді вона сама одягалася по чоловічому, й вони розважалися, збиваючи з пантелику пристойну публіку.
Одного разу, коли вони сиділи в кав’ярні, до Вовика почав залицятись якийсь доволі симпатичний чолов’яга.
– Ну от, – задоволено посміхнулася Лілі, – ти склав іспит «на відмінно». Навіть став кращий за мене – я ревную!.. Так от, настав час поговорити про серйозніші справи… І, зсунувши стільці, вони тихо повели мову про головне… *
…Молода струнка жінка спускалася сходами. Ліфт був відімкнений, і її тоненькі посріблені обцаси дзвінко цокали в темряві під’їзду. На другому поверсі жінка зупинилася, підтягнула колготки, відкрила сумочку з крокодилячої шкіри, дістала люстерко і прискіпливо оглянула себе. Вона не помітила, як з за стіни, що відгороджувала від сходів сміттєпровід, виступила тінь…
Мить – і тонка мотузка обвила шию. Жінка захрипіла, перебираючи ногами і хапаючись руками за повітря, та за хвилину тяжко обвисла в руках убивці.
Розкішний капелюх разом із перукою злетів з її голови, помада розмазюкалася. З під французької косметики проступило мертве обличчя Вовика… *
…Сутеніло. Тролейбус їхав майже порожній, і ніхто не звернув увагу на бліду жінку, ноги та руки якої були вкриті свіжими синцями й подряпинами. Коротко стрижене волосся стирчало у всі боки. Завузька для її розкішної фігури блакитна сукня щільно обтягувала тіло, було помітно, що на жінці немає білизни.
«Мабуть, п’яна повія…» – подумав кондуктор.
Жінка не купила квиток, а лише мовчки махнула рукою. Втомлений кондуктор не став із нею сваритися – нехай їде, що з такої візьмеш… Він не міг знати, яких зусиль коштував жінці цей день.
Вона відганяла від себе страшну згадку про те, як отямилась у суцільній задушливій темряві, і про перше, що спало на думку: «Це – домовина. Я мертва…»
Але коли вона, зібравши всі сили, вдарила головою й руками в стелю – та відкинулась, і, незважаючи на слабкість, жінка зловісно розсміялася: «Так ось воно що! Спритний хлопчик…»
Спочатку її знудило, вона жадібно пила воду, і їй ставало краще. Часу на збирання було обмаль. Вона швидко натягла на себе перше, що потрапило їй на очі, знайшла в кутку на підлозі свою сумочку, трохи пригладила волосся і зачинила за собою двері.
І ось тепер їде у тролейбусі («Хоч раз у житті про їдусь, як усі…») додому. А вдома вона лише вип’є велику філіжанку міцної кави з великим шматком копченого м’яса («Не їла майже дві доби!») – і мерщій у той двір. Можливо, ще встигне обігнати того жалюгідного покидька!
Вдома не було нікого. Лілі порилася в сумочці і знайшла ключ. «Звичайно ж, Анатолій скористався моєю відсутністю – пішов по бабах! – подумала вона. – Доведеться його кинути. Не потягну ж я цього жеребця з собою за кордон!»
Лілі стала під душ і з жахом роздивлялась у люстрі своє схудле, вкрите синцями тіло. Потім ножицями підрівняла куці пасма волосся, що стирчали навсібіч, і пригладила їх гелем.
Біль у шлунку не минався. Лілі вирішила посидіти у теплій ванні. Їй було погано, в голові паморочилося.
Але треба було напружитися й добре обміркувати ситуацію. Три квочки, яких вони так чисто й хитро прибрали, судячи з усього, нічого не знали. Знає той, хто вбив Рінку. До речі, спало на думку Лілі, цим «невідомим» міг бути сам Вовик. Отже, він, мабуть, дізнався від неї, де дорогоцінності, вбив, а потім вирішив, що й вона, Лілі, зайва. От сволота!
Лілі навіть у теплій ванні здригнулася й похолола від цієї версії. Добре, що вона виявилася живучішою за інших! Тепер Вовику буде непереливки. Вона вистежить його, як кішка горобця. Він ще не знає, з ким зв’язався!
Лілі трохи заспокоїлася. Вона діятиме розумніше. Її удар буде точним – у саме серце. Тільки так.
Вона нарешті розслабилась і з задоволенням занурилась у духмяну шведську піну, яка мала запах лаванди та хвої. Майже засинаючи, почула, як клацнули двері. Це повернувся Толик. Її перша шалена жага до нього давно минулася. Їй набридло втамовувати його хворобливе сумління щодо божевільної Ольги. На справді Толик виявився занадто простим і занадто занудливим. Пристрасть завоювання поволі пере творилася на нецікаву й несмачну жуйку.
Можливо, саме зараз настав час відвертої розмови.
Адже тепер Толик лише заважатиме їй.
– О, а ти вже дома! – здивувався Анатолій, заглядаючи до ванної.
Лілі повільно розплющила очі й презирливо подивилась у красиве, занадто красиве для чоловіка обличчя: «І чим він мене так привабив? Я ж не люблю красунчиків… Мені б швидше підійшов Квазімодо. Це як риба «з душком» – огидно й смачно…»
– Що мовчиш? Де була? Бачу, у тебе нова зачіска, – продовжував Анатолій. – Мабуть, почала нове життя?
Дві доби десь пропадала, а тепер, значить, повернулася до родинного гніздечка – пір’ячко почистити?
– Це, зауважу, любий, моє родинне гніздечко! – відказала Ліліана. – А ти можеш летіти до свого хоч зараз! Наш громадянський шлюб добігає логічного завершення, чи не так?
– Гадаю, саме так! – аніскілечки не здивувався той і присів на край ванни. – Треба з усім цим кінчати…
Він неспішно запалив і за звичкою, всунув другу цигарку в губи Лілі.
– Кажуть, що цигарка – це останнє, що дають перед стратою… – криво посміхнувся він.
– Я тебе страчувати не збираюся, – сказала Лілі. – Просто йди своєю дорогою. Ти мені перешкоджаєш.
– Ось як… Тоді й я тобі дещо скажу: ти мені також перешкоджаєш.
– Це ж у чому? – Лілі випустила кільце диму.
– Ну, наприклад… стати вільним, а головне – багатим.
– Тобі ніколи не стати багатим, – зітхнула Лілі. – Ти – плебс. А вільним можеш стати хоч зараз.
Анатолій нахилився над її головою. Вона навіть відчула запах його улюблених парфумів «Прощавай, зброє!»
– Тобі ніколи не знайти діамантів убієнної тобою бідолашної бабусі, – раптом чітко й зловісно прошепотів Анатолій у самісіньке вухо. Лілі так і заклякла з цигаркою в зубах та неприродно виряченими очима. – Де вони, знаю тільки я…
– Звідки?.. – прохрипіла вона, безпорадно споглядаючи цю гору м’язів, що нависала над нею.
– Від Заріночки вашої, – спокійно продовжував Анатолій. – Від кішечки Заріночки, яка так вірно зберігала таємницю, що довелося її трохи помучити…
– Невже це ти? Не вірю! – вигукнула Лілі, намагаючись вилізти зі слизької ванни.
– А ти повір… – посміхнувся Анатолій.
І вона повірила, по новому дивлячись у його холодні скляні очі.
– Чого ж ти хочеш, сволото? – прошепотіла вона. – Розділимо та й розбіжимося… Якщо Вовка нас не випередить.
– Не випередить, люба, не хвилюйся!
Він сказав це так, що вона одразу все зрозуміла.
– Толику, давай почнем усе спочатку… – змінила тон Лілі. – Ти виявився розумнішим, ніж я гадала.
– Пізно починати, – сказав він. – Ти допалила?
– Я серйозно. Причому тут це? – здивувалася Лілі, намацуючи поглядом ножиці, що лежали зовсім поруч на поличці біля дзеркала…
– І я серйозно, – відказав він і щосили обома руками натис на її голову. …Недопалок у її вустах зашкварчав і випірнув на поверхню запашної шведської піни. *
Гаятися не можна! Анатолій почав швидко збиратися й радів, що у цій квартирі не так уже й багато його особистих речей. Треба забрати все. Він почав пакувати до валізи все, що могло б навести на його слід. Скинувши дорогого костюма, натягнув джинси, светр, поклав до торби маленьку металеву лопатку.
Було близько дванадцятої ночі. «Начхати! – подумав Анатолій. – Буду копати. Зараз такий час, що ніхто ні на кого не звертає уваги. Нехай думають, що я набираю землі для квітів!»
У старий двір дістався о пів на першу. Одразу ж помітив ту стару березу, про яку казала Заріна. На подвір’ї нікого не було. Він стояв навколішки посеред двору, і йомуздавалося, що він просто маленький хлопчик, який грається в піску. Десь на шостому поверсі світилися вікна колишнього помешкання Ліліани.
