Текст книги "Мерці"

…Кінець травня 80-го року видався спекотним. У школах закінчилися заняття, дітлахи тинялися дворами і, як риби, ковтали важке гаряче повітря, канючили в батьків гроші на морозиво й періодично втікали на міський пляж.

Але цій зграйці було не до сопливих дитячих розваг.

Четверо модно вбраних дівчаток і один білявий хлопчик стояли перед масивними дерев’яними дверима й роздивлялися фігурну ручку у вигляді слонячої голо ви із загнутим догори хоботом. Нарешті одна з дівчаток натисла на кнопку дзвінка. Їм довго не відчиняли.

Згодом з за дверей долинув старечий хрипкий голос:

– Віро, це ти, дитино?

– Ми – тимурівці, – бадьорим голосом гукнула Лілі у замкову шпарину. – Прийшли дізнатися, чи не потрібно вам вимити вікна або сходити по хліб?

Двері трохи прочинилися, й вицвіле око під чорною густою бровою недовірливо зиркнуло на зграйку дітлахів.

– Мені нічого не потрібно, дякую.

Стара вже хотіла зачинити двері, але Лілі здогадалася швиденько підставити ногу.

– Ой-ой! – заверещала вона, і стара знову прочинила двері. – Вибачте, але нам у школі не повірять. У нас на обліку всі пенсіонери нашого двору, і ми маємо допомогати всім. Якщо хтось відмовляється від допомоги – це треба зробити письмово. У нас дуже суворий ланковий.

Стара невдоволено відчинила двері.

– Ну що ж, проходьте. Тільки не смітіть і сидіть тихенько.

Діти увійшли до кімнати.

– Ого! Як у вас тут цікаво! – сплеснула руками смаглява дівчинка й узяла з комода статуетку.

– Тебе хіба батьки не вчили: перед тим, як щось взяти, треба запитати дозволу господаря? – суворо зауважила стара.

– Облиш, дурепо! – наказала інша дівчинка, відбираючи в подруги дивну штуковину й ставлячи її на місце.

– Так. Що я маю писати? – запитала Алоїза Абелів на, дістаючи письмове приладдя.

– Сідайте, будь ласка, і пишіть так… – замислилася найрозумніша з подруг – шатенка у мережаних шортиках. – Зараз я подумаю…

– А може, вам усе ж таки вимити вікна? – запитав хлопчик, сновигаючи навколо великого круглого столу, за яким сиділа хазяйка квартири.

– Чи принести хліба? – підтримала його чорнява дівчинка, обходячи стару з іншого боку.

– Або молока? – проспівала, наближаючись, ще одна «тимурівка».

– Ой, а це що – невже ви на портреті?! – перебив її хлопчик, поглянувши на велику картину у важкій рамі.

– А цей свічник – він зі справжнього золота? – запитала головна з них, схопивши з полиці старовинний канделябр.

– Господи, діти! У мене від вас паморочиться в голові! – зойкнула стара. – Припиніть ґвалт. Сядьте тихенько. Отже, що писати?

Дівчинка зі свічником стояла за її спиною.

– Де ти, дитино? – звернулася до неї стара. – Диктуй нарешті, що ти хочеш, щоб я написала вашому ланковому, та йдіть уже грайтеся на вулицю!

Раптом вона помітила, як змінилося обличчя смаглявої, ніби та побачила за її спиною щось жахливе.

Стара не встигла обернутися. Важкий удар поцілив якраз у скроню. Вона осіла в кріслі, безтямно, немов краб, загрібаючи повітря руками.

– А тепер – усі по черзі! – скомандувала Лілі, передаючи свічник Вовику.

Той, аби не було так лячно, уявив свою галасливу бабусю, що хотіла повбивати усіх чоловіків і, мабуть, його самого, – й щосили ударив.

– Тепер ти! – наказала Лілі Ярославі.

Та затисла вуста.

– Слабо? – посміхнулася Лілі.

– Мені не слабо! – зиркнула на неї чорними очима Заріна, вихоплюючи з рук Вовика свічник…

– Алінка! – коротко наказала Лілі.

Смаглява вдарила аж тричі, аби не здатися слабкодухою.

– Лишилась тільки ти! – знову звернулася Лілі до Ярослави.

– Мене знудить, – промовила та.

– Біс із тобою! Але твоя частка – найменша! – відказала Лілі, і вони почали перевертати шухляди.

– Беремо тільки дорогоцінності!

Коли скарби старої були знайдені й старанно запаковані у великий носовик, вони почули, як унизу рипнули двері під’їзду.

– Треба втікати! – сказала Лілі. – Вдаємо, що були у Вовки й біжимо на пляж. Усім – весело! Це – наказ.

– Тікаймо! – заверещала Заріна.

Вони вискочили з під’їзду, ледь не збивши з ніг доньку двірнички, що поралась із шнурівкою своїх стареньких черевичків.

– Тепер – розбігаймось аж до вересня! – наказала наостанок Лілі, і діточки розбіглися по своїх домівках.

Йдучи повз двері двірнички, Лілі обтерла об неї свою закривавлену долоню.

О десятій вечора Заріна ще крутилася у своєму ліжку. У вітальні горіло світло – мати приймала своїх численних подруг. Галас, музика, дим не давали заснути. Й не тільки це. Під подушкою лежав згорток.

Ще трохи покрутившися в ліжку, Заріна дійшла думки, що його треба позбутися. Хоча б на деякий час.

Вона тихенько вибралася з під ковдри, натягнула свій сарафан, поклала згорток у відерце, відшукала свій дитячий совок і непомітно вислизнула з квартири. У дворі вона присіла за кущем під старою розлогою березою й почала шалено копати. Коли вузька яма стала досить глибокою, Заріна поклала згорток на дно і так само швидко закидала землею. Зверху гарненько все зарівняла й руками нагребла зверху піску, листя та гілля.

За тиждень її відправили до Артеку. Але в місто Заріна так і не повернулася: влітку батьки розлучилися, розміняли квартиру, а доньку відправили жити до бабусі у передмістя. Слід її загубився…

ЕПІЛОГ

Вони сиділи в маленькій кав’ярні на березі теплого оксамитового моря.

Південне містечко вражало тишею й спокоєм. Зранку воно скидалося на прозору світло рожеву креветку – закручені вусики вуличок та зеленуватий хвіст молу, що довгою смужкою простягався далеко в море. На кожному кроці – білі кав’яреньки під червоними парасольками, посередині міста – острівець ґотики, де бруківка ніколи не омивалася сонцем, а вночі старовинні флюґери виспівували свої давні мелодії. Їх ніхто не знав у цьому місті, ніхто не кликав, не набивався в гості чи на «шашлики», ніхто не звертав уваги на їхні потерті джинси і на те, що вони любили пити пиво просто з пляшки, сидіти на ґазонах і цілуватися посеред вулиць.

Море неспішно котило свої довгі теплі хвилі, погойдуючи вдалині біло рожеві вітрильники…

– Відверто кажучи, – сказала Віра, потягуючи крізь соломинку мартіні з льодом, – я все життя гадала, що це зробила мати. Вона була така дивна, байдужа до всього… Але хто б міг подумати, що на це здатні якісь підлітки? Дивно, але Саламандра ще тоді попереджала мене. Ніби щось передбачала…

– Не згадуй більше про це, мале, – поклав руку на її плече Стас. – Усе позаду.

– Так, позаду… – погодилася вона. – Тепер усе буде інакше. А як твій роман?

– Лишилася тільки кінцівка, й можна нести до видавництва. Я вже уклав нову угоду.

– Що то буде?

– Цього разу – детектив.

Вони засміялися. Знахабнілі тлусті чайки снували у них під ногами, мов кицьки, вимагаючи хліба. Віра годувала їх просто з рук. Вони перебували у якомусь власному середньовіччі, куди не долинають жодні урбаністичні звуки. У цій кав’ярні замість електричного манґала палало справжнє вогнище, на якому вусатий господар смажив баранину.

– Хочеш морозива? – запитав він.

Віра кивнула, і Стас пішов до шинквасу. Йому й досі здавалося, що варто невчасно обернутися – і вона зникне, розчиниться у повітрі, втече в астрал. Він від чував її погляд спиною.

Віра й справді дивилася йому вслід. А потім, як це бувало не раз, примружила очі, й перед нею вималювався інший силует – до болю знайомий, мінливий, гнучкий, як водорость. Саламандра!

«Ти усе ж таки влипла в кохання, Мале, – ніби промовляла вона. – Але пам’ятаєш, що я тобі казала: високе – приречене на брутальну загибель?»

Віра перевела погляд на Стаса, який уже повертався до неї з величезною порцією морозива, схожого на букет різнобарвних кульбабок.

«Тобі не було й сімнадцяти, – подумки відказала подрузі Віра. – Звідки ти могла знати про високе кохання? Ми ще зустрінемося з тобою у Ротонді, моя мила Саламандро, я викличу тебе в таверні на Родосі чи в марбурзькому гаштеті – ми ще посперечаємось. І вип’ємо справжнього вермуту. Тільки це буде не скоро.

Дай мені довести, що ти була не зовсім права. Дай мені час…»

«Маленька нахабо! Хіба ж я проти? Нехай твоє кохання буде, як небо. Бог із тобою, Мале! І – прощавай!» – легкий мінливий силует розтанув у повітрі…

На його місці вже сидів Стас – реальний, коханий, живий.

Взято из Флибусты, http://flibusta.net/b/231348