Текст книги "Мерці"

Автор книги: Ирэн Роздобудько

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 9 страниц)

Ірен Роздобудько

Мерці

Бібліотека газети «Книжник-Ревю»

Серія «ІНТУЇЦІЯ»

ПЕРШИЙ ЛІРИЧНИЙ ВІДСТУП

…Це сталося. Нарешті сталося… Тепер треба було по думати лише про одне – що робити з тілом. Іншого ви ходу не залишалося: його необхідно розчленувати. Я вже знаю, що людські тіла – коли вони перетворюються саме на тіла – мають різну вагу: ті, що померли власною смертю, набагато легші і гнучкіші від тих, кого було вбито. Мені доводилося піднімати мерців. З дитинства я часто потрапляла на похорони і навіть іноді допомагала дорослим переносити тіло до труни, підставляючи під п’яти свої маленькі долоні. Мою бабусю часто запрошували обмивати небіжчиків, і вона завжди брала мене із собою, вважаючи, що не можна відгороджувати дитину від будь яких проявів життя. А смерть – життя вічне, пояснювала вона. Можливо, саме тому я більше люблю висушені або паперові квіти. І не боюся мертвих тіл.

І ось тепер, напружуючи м’язи і тяжко дихаючи, я намагалася зсунути тіло з килима на розстелену клейонку… Чоло цієї свинцево-лялькової туші було ще вологе від краплин поту, вона весь час вислизала з моїх тремтячих рук. Довге волосся плуталося під руками, гальмувало рух, застрягало під пахвою чи лопатками, тоді голова закидалася назад, і від цього очі час від часу відкривалися і втуплювалися в мене порожніми сіро-водянистими зіницями. Це було неприємно. Але врешті я здогадалася обрізати довгі пасма гострим ножем майже під самий корінь. Нарешті останнім поштовхом я зіпхнула тіло на клейонку. І дозволила собі першу цигарку.

Вона лежала переді мною, як поламаний манекен (я не дуже турбувалася про красу її пози) – ноги переплелися, одна рука завелася під спину і, здається, вивихнулася під час цих пересувань; біла спідниця задерлася, колготки розірвалися, а з під зім’ятого піджака виглядав комірець бездоганно білої блузки, все засипалося й обліпилося волоссям. Тепер вона лежала майже лиса, з розмазаною по всьому обличчю косметикою, і я вперше уважно могла її роздивитися, перед тим як назавжди позбавити її цього елеґантного англійського костюма, цієї батистової блузки, колготок фірми «Леванте» і дорогої французької білизни.

Перепочивши, я зав’язала на голові бандану, аби власне волосся не лізло мені в очі під час роботи, роздяглася, лишивши на собі тільки білизну та великий клейончатий фартух. Перевірила двері, вікна, на підлозі акуратно розклала ножівку, три ножі різного розміру, ганчір’я та три порожні тази… Нарешті це сталося.

ЧАСТИНА ПЕРШАДень перший

Інформаційна аґенція знаходилася в центрі міста і займала одну з найпрестижніших у місті будівель, двадцятий поверх якої увінчувала ґотична башта-кав’ярня. З десяток років тому аґенція орендувала кілька кімнат на першому поверсі і ледь животіла, аж поки настали часи, коли будь яка інформація стала об’єктом купівля та продажу. І ось тепер тут було безліч відділів і купа працівників, які знали один одного лише в обличчя. Кожен підрозділ був окремою державою.

Вірі призначили зустріч рівно на дев’яту. Пізніше починалася загальна нарада. До красивого будинку Віра приїхала о восьмій. Їй завжди потрібен був час, аби обміркувати майбутню розмову та заспокоїти себе трьома чотирма цигарками. Це були її маленькі хитрощі, про які знала тільки вона. Адже довколишні люди сприймали Віру розкутою, веселою й самовпевненою молодою жінкою, що здатна почати будь яку серйозну розмову з незначної балачки про погоду та новий фільм Міхалкова. Сьогодні у неї був важливий день – вона влаштовувалася на роботу.

Вона й до того працювала не де-небудь: на одному з каналів телебачення у неї була своя тридцяти хвилинна програма, яка так і називалася: «Новини від Віри». На телебаченні, особливо на її каналі, панував справжній безлад. Ніхто ніколи не знав, що зніматиме завтра. Самовпевнені хлопчики та дівчатка юрмились у «монтажках» лише для того, щоб забезпечити собі на вечір новий шматок м’яса чоловічої чи жіночої статі. Цей світ був їй чужий. За десять років своєї кар’єри Віра навчилась усього. Мода, політика, медицина, економіка, криміналістика – вона хапалася за будь які теми. В неї був єдиний Божий дар – шалена інтуїція. Завдяки цьому вона з блиском «випливала» і на іспитах в університеті, і під час бесід у прямому ефірі, і в словесних баталіях з письменниками чи політичними діячами. Але усі її починання тонули в драговині безпробудного дилетантства сексуально заклопотаних шмаркачів.

Підсвідомо Віра шукала виходу. Всі шанси вона намагалася використовувати, але той, єдиний, поки що не траплявся. І от рівно місяць тому, після важкого, ніби віз, якийвона тягнула пластиліновою дорогою, інтерв’ю з депутатом, вона зайшла пообідати до Прес-клубу. Це було її звичайне місце побачень із друзями та надійний прихистоквід набридливих прихильників – туди пускали тільки за посвідченнями. Затишна кав’ярня приваблювала газетярів та телевізійників ще й своїм незвичайним меню. Наприклад, борщ тут мав назву «Борщ у поміч!», смажені ковбаски йменувалися «Рука Москви», а смачна велика відбивна, яку Віра зазвичай замовляла після овочевого салату «Дебати», проходила під кодовою назвою «Наших б’ють!» На стінах красувалися вирізки статей, карикатури та смішні заголовки з відомих газет. Офіціанти, бармен та господар ресторану завжди приязно віталися з нею і ніколи не підсажували за її столик інших клієнтів – це було табу: Віра не любила спілкуватися під час обіду.

Того дня, зайшовши до Прес-клубу, вона невдоволено зітхнула – майже за кожним столиком сиділи знайомі та напівзнайомі, зала була сива від тютюнового диму. Після мерзотної ковзанки, якою здалося інтерв’ю, Вірі не хотілося ні з ким розмовляти. «Ваш столик вільний, пані Віро!» – приязно звернувся до неї адміністратор. Знесилена Віра жестом показала:

«Мені – як завжди!» і пройшла до зали. З нею віталися, вона посміхалася до всіх, не зупиняючись, не вступаючи в необов’язкові балачки – їй хотілося скоріше випити склянку прохолодного соку фреш, яка вмить з’явилася на її столику, щойно вона наблизилася до нього. Працювати з постійними клієнтами тут уміли.

Не встигла Віра зробити ковток, як у дверях зали з’явилася знайома постать, і Віра незадоволено насупилася: «Ну, цей вже точно не промине!» Справді, котячою ходою до неї наближався давній знайомий, новітній «папараці» на прізвисько Дон Педро.

– Ну що, Вірунчик, – одразу почав він свою звичайну пісню, з якою звертався до всього, що пересувалося й мало необережність носити спідницю. – Може, візьмемо тут по бройлерку – і до тебе?

– Краще – до тебе! – відказала Віра. – Вагітній Аллочці треба гарно харчуватися, та й тесть, гадаю, не відмовиться підтримати компанію.

– Ну от, ти завжди знайдеш чим зіпсувати свято душі! До речі, я сьогодні перехопив на рекламці пару тисяч, так що ти подумай!

– Добре, – пообіцяла Віра, – я поки подумаю і пообідаю, а ти, будь ласка, іди накресли пару формул.

Останній вираз вона підхопила з фільму «Сімнадцять миттєвостей весни» – так сказав Штірліц п’яненькій дамі, яка чіплялася до нього в ресторані. Дон Педро, ще трохи повисівши у Віри над головою, сумно пішов до бару «креслити формули», які зазвичай складалися з трьох чотирьох чарок коньяку і «полірувалися» соткою горілки «Абсолют». Вона не могла розмовляти з ним інакше. Небезталанний хлопець, уїдливий і досить дотепний у свої статтях, він, як шахтар стахановець, старанно працював на свою кишеню й очі його запалювалися лише тоді, коли йшлося про гроші. У своїх писаннях він міг довести до абсурду будь яку ситуацію. Віра звернула увагу на його прізвище давно, прочитавши його статтю про смертельне отруєння дітей несвіжою рибою в дитя чому садку, яка мала веселенький заголовок: «Рибки закортіло!» Цей розв’язний тон Дон Педро свідомо плекав у собі, адже на нього добре клювали багаті замовники – бульварна преса, еротичні журнальчики та деякі нічні канали телебачення. «Коли я заробив свою першу тисячу зелених…» – приблизно так він починав кожну розмову, навіть якщо йшлося про погоду.

Принесли запашну страву «Наших б’ють!». Втома відступала, роздратування миналося. Віра вже могла спокійно огледіти присутніх і появу ще однієї знайомої вже була здатна знести мужньо – до столика прямувала скандально відома журналістка на прізвисько Луза. Свої еротичні опуси ця колишня поетеса підписувала псевдонімом ЛуїзаЗадова, тому гострі на язик колеги й утворили прізвисько «Луза», маючи на увазі й інше – лузу на більярдному столі, в яку залюбки можна було закотити кулю. І Дона Педро, і Лузу Віра називала не інакше як «камарилья». Вона взагалі не терпіла епатажних «акул пера» і не розуміла, чому їм майже скрізь давали «зелене світло» під назвою «піпл хаває». А «піпл» справді з задоволенням сприймав і ненормативну лексику, й брутальні відвертості, й повну до себе зневагу. Луза спеціалізувалася на скандальних інтерв’ю, які брала у зірок естради, не відходячи від їхніх ліжок. У потрібний момент під час фотозйомки з черговою жертвою вона вміла миттєво розстібнути блискавку свого шкіряного комбінезону або, як штукар еквілібрист, виставити наперед свій апетитний, ледь прикритий спідницею задок. За ці матеріали й знімки їй платили шалені гроші.

– Привіт! – на увесь зал закричала Луза. – Смаженого хочеш?

– Дивлячись чого, – відповіла Віра. Вона знала, що Луза мріє знятися в її програмі.

– А з чого замовиш! – запевнила Луза. – Наприклад, вчора я дізналася розміри одного місця у самого…

Вона назвала прізвище відомого дипломата.

– Слухай, Лузо, у мене був важкий день, – сказала Віра. – Ти ж знаєш, я не харчуюсь яєчнею – віддаю перевагу хорошому шматку м’яса! – І щоб перевести розмову, додала: – До речі, в тебе смілива суконька…

Суконька на Лузі була й справді смілива – чорна сітка, крізь яку світилася червона гіпюрова білизна.

– Ти мене не хочеш! – надула губки Луза. – Що ж, заждемо кращих часів! – і, помітивши біля стійки бару Дона Педро, попрямувала до нього, похитуючи стегнами, як човен при десятибальному штормі.

«Ну чому я маю з ними спілкуватися? – знов роздратувалася Віра. – І чого вони всі від мене хочуть? Їх притягає протилежність, чи я просто така слабкодуха, що не можу дати відкоша раз і назавжди?

Мабуть, треба змінити кав’ярню – тут стає надто не затишно!» Ніби на підтвердження цих думок, до ресторану увійшов ще один представник «камарильї», такий собі Понін – редактор популярного ілюстрованого журналу для чоловіків. Це була найкумедніша постать у журналістський тусовці, його називали не інакше, як «Поня» з довгим прізвиськом «А скільки ви років працюєте в журналістиці?» Поня був носієм «чорної мітки». Це означало, що він стільки разів насолив своїм колеґам, що погані чутки пройого непрофесіоналізм та пияцтво тягнулися за ним, хоч би куди він прийшов. Одного разу Вірі довелося звернутися до нього по роботі. Питання було простеньке, але Поня перед тим, як відповісти, суворо запитав: «А скільки ви років працюєте в журналістиці?» Потім з’ясувалося, що це його «коронне» запитання й, вочевидь, дуже болюче,бо сам Поня, попри свою посаду, зароблену тяжкою працею підлабузництва, ще вчився в університеті і ніяк не міг його закінчити.

Разом із Понею йшла якась незнайома жінка.

Парочка прямувала до Віриного столика – це було зрозуміло з першого погляду. «О, Господи!» – подумки зітхнула Віра.

– Пані Віро, – не без притаманної йому зверхності сказав Поня. – Познайомтеся, це – Ліліана Поволоцька, редактор відділу західної культури інформаційної аґенції. Вона давно мріє з вами поспілкуватися. Й ось така приємна нагода…

Вірі довелося посміхнутися й запросити жінку до столу. Поня чемно розкланявся.

Навіть у напівзатемненому приміщенні жінка не зняла великих чорних окулярів. Вона почала розмову зовсім по чоловічому:

– Вам не здається, що ми з вами вже десь зустрічалися?

– Цілком можливо, адже я буваю у багатьох місцях, – відповіла Віра, намагаючись проникнути за чорні скельця окулярів нової знайомої. Вона була впевнена, що бачитьїї вперше.

– Ні, я маю на увазі, зустрічалися колись давно.

Може, ходили разом у дитсадок чи до школи?

– Навряд чи. Я вчилася в інтернаті, – сказала Віра.

– Он воно що… Але це не має жодного значення, просто ваше обличчя здалося мені дуже знайомим.

– Ви, мабуть, дивилися одну з моїх передач.

– І навіть не одну! Ви дуже талановита журналістка. Прикро, що у вашого каналу така репутація…

Ви заслуговуєте на кращу кар’єру.

«Чортзна-що! – подумки обурилася Віра. – Ще одна божевільна вихователька на мою голову!»

– Ви нервуєте, – раптом сказала Ліліана. – Гадаєте, це пустопорожні теревені? А в мене до вас цілком конкретна пропозиція – я б хотіла запросити вас на роботу у свій відділ. Нам потрібні такі люди, як ви.

Працювати в респектабельному аґентстві було давньою Віриною мрією, але вона нічим не виказала своєї зацікавлености.

– Це досить несподівана пропозиція, – сказала вона. – Треба обміркувати…

– Я вас не кваплю.

Жінки ще трохи побалакали про погоду, про цей приємний ресторанчик, куди не пускають «усякий непотріб», про його небанальне оформлення. Жінка так і сиділа в окулярах, потягуючи крізь соломинку велику порцію мартіні з лимоном.

– І все ж, ми з вами десь зустрічалися. Можливо, й приятелювали… – замріяно сказала Ліліана. – Знаєте, як буває: побачиш людину, і з якихось закапелків па м’яті випливає щось таке тепле, приємне, хвилююче, чому й назви немає. Зазвичай, це буває, коли зустрінеш когось зі свого дитинства. У мене було багато друзів. Зв’язки дитинства – найміцніші. Золота пора…

– Так, – стримано погодилася Віра, для якої якраз саме ця «золота пора» не була безхмарною.

– Ми всі – родом з дитинства, – процитувала Ліліана. – Яка в цьому мудрість! Ви, до речі, де мешкали?

– В «царському селі», – відповіла Віра.

– О, який престижний район! Я також мешкала в іншому… Можливо, ми там бачилися?

– Навряд. Я майже ні з ким не спілкувалася, крім однієї сусідської дівчинки, яка потім померла після операції на серці. Тільки її й пам’ятаю.

Розмова почала зависати. Помітивши це, нова знайома поквапилась її припинити.

– Ну що ж, мені було дуже приємно познайомитися з вами. Ви не забули про мою пропозицію?

– Завтра я маю їхати у відрядження. Я б змогла підійти до вас через місяць – зараз у мене багато роботи.

– Довго! – зітхнула Ліліана. – Але менше з тим, ми на вас зачекаємо. Отже, домовились – за місяць ви у мене?

Жінки попрощалися. Віра ще посиділа в ресторані, обмірковуючи зустріч, поки не дійшла рішення, що те, що трапилося, – це шанс змінити життя.

І ось тепер вона стояла перед аґенцією і нервово поглядала на годинник. За п’ятнадцять до дев’ятої Віра відчинила важкі дубові двері з табличкою «Відділ культури».

Три пари очей одразу ж втупились у неї. У великій кімнаті за скляними перегородками, як риби в акваріумах, сиділи три жінки. До внутрішньої кімнати з табличкою «Шеф-редактор» вела зелена килимова доріжка. Всі три жінки були приблизно одного віку з Вірою. Вона приязно усміхнулася до них і рішуче увійшла до приймальні.

За білими дверима була справжня оаза – невелика світла кімната, заставлена вазонами з японськими карликовими деревами, кілька круглих акваріумів на високих кованих підставках з «золотими» рибками та картини на стінах (переважно – добре зроблені копії Бройґеля) створювали особливий екзотичний затишок. За деревами, акваріумами та картинами Віра не одразу помітила у кутку секретаря. Спершу вона від чула на собі його погляд. Оточений майже з усіх боків вазонами, за білим столом сидів тендітний молодик у бездоганному сірому костюмі й уважно дивився на Віру.

– Мені було призначено на дев’яту, – сказала вона.

– Зачекайте, будь ласка, Ліліана Олегівна вас за просить, – привітно промовив молодик, вказуючи їй на стілець. До зустрічі лишалося ще п’ять хвилин.

Екзотична приймальня розслабляла. Віра навіть відчула дрімоту і легкий головний біль. Сидіти навпроти занадто уважного молодика і мовчати було неприємно, але Віра намагалася відігнати неґативні відчуття. Врешті, вона так довго мріяла потрапити сюди. Після надмірної розкутости телевізійників підкреслена офіційність і тиша аґентства здавалися їй майже священними. Молодик щось набирав на комп’ютері, його тонкі пальці швидко відбивали ритм.

Віра помітила, що нігті його акуратно підфарбовані блідо-молочним, майже непомітного тону, лаком.

Рівно о дев’ятій секретар зайшов до кабінету. За хвилину він запросив Віру.

За довжелезним чорним столом сиділа розкішна білявка – її недавня знайома Ліліана Олегівна Поволоцька. Вона дивилась відкрито і привітно, витримуючи паузу. Віра сіла навпроти і, також відкрито і прямо, глянула у вічі майбутній начальниці.

Тільки тепер, коли та була без окулярів, Віра помітила, що одне око Ліліани Олегівни було зеленкувате, а друге – блакитне. І від погляду цих очей у Віри десь усередині – ближче до шлунку – піднялася хвиля солодкавої нудоти. Так іноді буває, коли раптом бачиш щось надто потворне або неприродно прекрасне.

– Я рада, що ви прийшли, – сказала Ліліана Олегівна, – вважаю, те, що ви робили на телебаченні, – блискуче. Я ваша щира прихильниця. У нас у відділі є вакансія, але я пропоную вам посаду мого заступника. Мені самій важко впоратися з таким обсягом роботи, а ви, як мені здається, висококласний спеціаліст. Як ви на це дивитеся? Для початку ваша ставка складатиме – плюс мінус – тисячу доларів.

Але це – перші три місяці, потім отримуватимете більше. Ну як, згодні?

– Коли приступати до роботи? – запитала Віра.

– Хоч зараз. Пишіть заяву. Сьогодні вирішимо усі кадрові питання, поставимо вам гарний стіл, познайомитеся із колеґами… Я зацікавлена, аби ви увійшли в курс справ якнайшвидше, адже завтра я на кілька днів відлітаю до Осло.

Ліліана Олегівна запропонувала каву, і Віра не відмовилася. Каву секретар приніс у крихітних порцелянових філіжанках. Ковтаючи запашну гарячу рідину, Віра намагалася якомога приязніше дивитися в обличчя новій начальниці, але це в неї чомусь не виходило: усе враження псували різнобарвні очі, й Віру охопила ніяковість із присмаком жалю й огиди. *

Перший день на новій роботі був суто організаційний. Вірі виділили й обгородили скляною стінкою просторий куток у приймальні. Володимир, секретар Ліліани Олегівни, сприйняв це без ентузіазму. Сама Ліліана, підписавши Вірину заяву, поїхала додому збиратися у відрядження.

У відділі панував спокій. Віра наводила порядок у своєму закутку, знайомилася з новими обов’язками і намагалася налагодити контакти з колеґами.

Три жінки поставилися до неї з обережністю, і спершу розмови не йшли далі чемних привітань.

Пам’ятаючи неписані закони «вхідчин», Віра купила дві пляшки шампанського та коробку цукерок і під час обідньої перерви запросила всіх до себе за стіл. На цьому невеличкому фуршеті вона з цікавістю спостерігала за співробітницями. Всіх їх об’єднувала якась невловима схожість. Можливо, у таких престижних місцях усі жінки мають однаково вишуканий вигляд.

Аліна спеціалізувалася на кінокритиці, Ярослава писала про музичні новини, Заріна займалася театром.

Віра здивувалась їхній стриманості навіть після третього бокалу шампанського. Здається, перед тим, як щось сказати, кожна жінка складала подумки речення і старанно стежила за правильністю наголосів і артикуляції. Всі троє були як на сцені. Вовик від шампанського відмовився, зіславшися на дієту, і пішов уживати корисну їжу в редакційний буфет.

Віра старанно підтримувала розмову і намагалася ставити якомога більше легких запитань. Їй ввічливо відповідали. Але вона відчувала, що весела жіноча балачка не клеїться. Жінки уникали дивитись їй у вічі і явно нудьгували, час від часу розглядаючи свої довгі старанно відполіровані нігті.

Зрештою Вірі здалося, що вона намагається розворушити манекени, усе попливло перед її очима, приязна посмішка перетворилася на маску, яку кортіло негайно скинути, стерти з обличчя. «Куди я потрапила?» – майнула крамольна думка, але шансу для відступу вже не було.

– Ще шампанського? – запитала вона.

– Взагалі, ми на роботі не вживаємо… – презирливо скривила губи Ярослава.

– А я віддаю перевагу «Асті-мартіні», – додала Аліна.

– Дякуємо, – підвела риску Заріна. – Іншим разом.

Відбувши цей «номер», Віра взяла свій маленький блокнотик і вже після перерви вирішила заскочити у башту кав’ярню випити кави.

Швидкісний ліфт за хвилину підняв її нагору.

Вибравши найдальший столик, Віра відкрила свій блокнотик і почала записувати враження.

«Аліна» – вивела вона на першій сторінка і замислилась. Їй завжди було цікаво записати перші враження про людину, щоб згодом перевірити свою інтуїцію. Отже, Аліна. «Смаглява Барбі, – писала Віра. – Бездоганні пропорції. Волосся довге, фарбоване. Насправді, певно, має темно каштановий відтінок.

Дурненька? Скоріше – дуже стримана. Здається, одружена. Нічого цікавого». Наступний абзац, під назвою «Ярослава», був такий: «Нервова красуня з ознаками прихованоїстервозности. Тричі непомітно штовхнула ногою Аліну, коли розмова зайшла про Л. О.

На пальцях – три каблучки: дві зі смарагдами та то ненька з діамантом. Вище ліктя – синець. Мабуть – бурхливе особисте життя. Незаміжня. Розумна. Зла».

«Заріна. Мовчазна. Iнтеліґентна провінціалка.

Темна конячка. Поки що – все». «Вовик. Павучиха з білими очима. Підлабузник».

Спостережень було небагато. Віра швидко допила каву і спустилася вниз.

Коли вона зайшла до кімнати, усі четверо стояли біля столу Заріни і про щось жваво розмовляли.

Помітивши нову начальницю, зграйка швидко пурхнула по своїх акваріумах.

«О Господи, – подумала Віра. – До усього цього треба ще довго звикати… Нічого, прорвемося», – і, сівши за свій стіл, почала розбирати папери. *

Аліна повернулася додому об одинадцятій.

– Знову збори? – невдоволено запитав чоловік. – Ваша відьма з вас мотузки в’є, а ви мовчите…

– Це не твій клопіт! У нас ще одна відьма – нова «замша»… – втомлено відповіла Аліна і попрямувала до ванної.

– А ти сподівалася, що це місце для тебе, дурненької? – ледь устиг вставити шпильку чоловік. – З тобою у Ліліани все скінчено, можеш не хвилюватися.

Аліна відкрутила кран і почала здирати з себе сукню – вона занадто пахтіла французьким коньяком, яким її випадково облили в ресторані.

«Проклята сука, – думала Аліна. – Ти ще поплачеш, погань така…»

Вона швидко натягнула нічну сорочку. Вже засинаючи, вона повторювала: «Іще поплачеш, суко!» *

Ярославу Володимир підвіз на своєму авті під самий під’їзд.

– Тебе провести до ліфту? – запитав він.

– Ні, сонечко, їдь додому, – відповіла жінка.

– А поцілувати? – кокетливо закотив очі Вовик.

Вони ніжно поцілувалися. Під час поцілунку Вовик поклав у її руку маленьку ампулу. Ярослава вислизнула з авта.

Вовик ретельно витер губи білою хусткою і за пустив двигуна.

Ярослава ще довго курила на кухні. «Треба з цим закінчувати, – думала вона. – Припиняти негайно, інакше – смерть, а то ще й гірше – дурдом. А там – сирий халат і божевільні очі, як у Ольги…». І щойно вона так подумала, як зовсім інша, незалежна від її розуму, сила підняла її і примусила швидко розпакувати одноразовий заштрик.

Голка увійшла в стегно легко. «Завтра, завтра усе буде інакше», – подумала Ярослава, поринаючи у вир кольорових інтеґралів. Її обступили легкі тіні. Голова схилилася на стіл. *

На порозі Заріна одразу ж потрапила у міцні обійми. В її вуха полилися безсоромні, жагучі слова.

Вона обожнювала цю брутальність, ці болючі обійми, усю цю гру.

Він притис її до стіни. Але їй спочатку кортіло одягти капці з рожевою облямівкою. ЇЇ капці. Їй кортіло швидше залізти у джакузі – ЇЇ джакузі. А потім витертись ЇЇ пухнастим рушником.

– Коли вона повертається? – запитав він.

– За тиждень, ти ж знаєш.

– А мені сказала, що завтра…

– За тиждень, – посміхнулася Заріна. – Ти – дурненький рогач!

Він більше не дав їй сказати ані слова. І тільки капці з рожевою облямівкою муляли йому очі… *

…Цієї ночі Віра прокинулась о пів на першу. Взагалі, вона була «совою», але сьогодні, повернувшися з роботи, вона ледь устигла випити чаю, як млосна втома охопила її, і вона, не роздягаючись, лягла на диван.

І вмить заснула.

Прокинулась теж одразу, ніби випірнула з під важкої хвилі незрозумілої тривоги. Вона знала, що все це минеться, щойно вона звикне до нового місця і почне працювати на повну силу. Віра вдивлялась у темряву. Вона намагалася не думати про роботу, але перед очима виринали обличчя її нових знайомих.

Віра знала, що ідеальних умов не буває, особливо зараз, коли настало різке розмежування в суспільстві.

Ідеальними вони могли бути лише там, де люди однаково бідні. Колись їй доводилося працювати, місяцями не отримуючи зарплати, харчуватися смаженою капустою чи консервованими кабачками з хлібом.

Вона добре пам’ятала нав’язливі мрії про шматок підрум’яненого м’яса з кров’ю і люто ненавиділа той час. Але тоді з людьми було простіше: під час обідньої перерви вони скидалися на пляшку дешевої «Iзабелли» й іноді навіть почувалися щасливими, у них було безліч часу для спілкування і однакові турботи про хліб насущний.

Великий білий місяць з ідеально рівними краями світив прямо в обличчя. Он воно що! На Віру завжди впливав місяць. У дитинстві вона навіть вигадала, що то її брат, і могла дивитися на нього до ранку. При повному місяці Віра ніколи не засинала. Місяць гіпнотизував її. От і зараз, упавши в якийсь транс, Віра не могла поворухнутися. Усі думки полишили її, і тільки із самої глибини мозку виринали асоціації…

Ось вона маленька… Такий самий місяць зазирає у вікно. На ньому темні плями, вони поволі зливаються і складають силует обличчя з глибокими проваллями очей, носа, вуст. Ось уже вона доволі чітко бачить це обличчя – старече, страшне, залите кров’ю. Воно схиляється над Вірою усе нижче. Віра кричить.

Обличчя вимальовується чіткіше – то вже стурбоване обличчя мами.

– Тихо, тихо… – шепоче мама, – усе добре. Це – сон. Зараз буде інший. Про кого ти хочеш?

– Про золотого птаха, – відповідає маленька Віра.

– Зараз буде сон про золотого птаха, – впевнено говорить мама і кладе на чоло свою холодну долоню.

«Хочу про птаха», – сама собі говорить Віра, але думки крутяться довкола роботи. Віра знову відчуває солодкаву нудоту, як тоді, при погляді в очі Ліліани Олегівни. Їй здається, що з переходом в аґентство у неї почалося «дежа вю» – якась давнішня, забута історія, в якій діють ті ж самі люди. Але де ж вона могла їх бачити раніше? Точно – ніде.

«Це просто втома! – заспокоює себе Віра. – Так на мене завжди впливає повний місяць. Якби я знала, що сьогодні – ніч повного місяця, запросила б до себе Альбика, і тоді б не було цих дурних думок». Альбик, або Альберт, був її давнім кандидатом у чоловіки. Вже кілька років він наполегливо пропонував Вірі руку і серце, та в неї ніколи не було вільного часу, щоби серйозно поставитися до цієї пропозиції. Крім того, Віра вже звикла жити сама.

«Треба з усіма познайомитися ближче, – вирішує Віра, – не може бути, щоб я не знайшла до них ключик! На роботі треба почуватися комфортно…»

Вона заснула лише під четверту годину ранку. Якби вона могла контролювати свій сон, то чітко побачила б у ньому ідилічну картинку: кілька веселих дітлахів сидять на лавочці і гойдають ногами. А поруч з ними притулилася згорблена тінь. Вона завжди маячить на тій лавці. Дітлахи переглядаються, сміються, бавляться її чорним лакованим ціпком. Картинку поволі закриває яскраве пташине крило…

«Золотий птах…» – уві сні посміхається Віра.

Величезна пласка тінь птаха відділяється від стелі й опускається прямо на груди, від неї пашить жаром, як від сонця. Приємне тепло перетворюється на пекло.

Віра зблизька бачить брудний, викривлений дзьоб із засохлим на ньому шматком смердючого м’яса. Віра відчуває на грудях важкі лапи, але вони чомусь не ранять її своїми гострими пазурами – адже це не пташині лапи. Із жахом Віра помічає, що у птаха – ніжні жіночі пальці з довгими відполірованими нігтиками. Дві теплі вологі долоні повзуть до шиї, тіло птаха здригається при кожнім порухові, він закидає голову й, ніби у передчутті насолоди, примружує свої порожні білясті очі. Він гортанно клекоче, вібруючи усім своїм хитким тілом. На цей глухий клекіт збігаються інші звірі й оточують ліжко. Віра бачить синю ослицю з жіночим торсом, єхидну з вузькими жовтими очима й роздвоєним язиком, чорну пантеру, чомусь одягнуту в шкіряний заплямований кров’ю фартух, та велетенського пацюка, вкритого слизькою каналізаційною лускою… Всі вони хапаються за краї ліжка й у такт пташиного клекоту починають ритмічно розхитувати його. Долоні птаха ковзають по Віриній шиї, голова гойдається, як маятник. Ковзанка стає дедалі нестерпнішою. Віра судомно хапається за краї ліжка, наштовхуючися руками на пухкі, вологі пазуристі лапи. Ліжко трясеться, крутиться, потворні звірячі пики гигочуть, обмацують тіло, бризкають ядучою слиною. Віра задихається. Її ноги холонуть, терпнуть, хвиля крижаного холоду піднімається до серця. Птах на її грудях розсипається на шматки, його зітліла маленька голова падає Вірі на обличчя. Віра кричить.

Крик проривається крізь сон тяжким хрипінням.

Віра скидається на ліжку і, ще погано розуміючи, що відбувається, механічно змахує з обличчя невидиму потворну пташину голівку й відчуває під долонею струмки холодного поту.

«Усе, усе, я прокинулась…» – умовляє себе Віра.

За вікном – ранок. Крізь щільні портьєри яскраво світиться вузький промінюючи – нереально білий у напівтемряві кімнати, майже неоновий, наповнений броунівським рухом срібного пилу. Віра з полегшенням відкидається на подушку – ніч минула. Тепер – поставити чайник, зібрати в сумку папери, прийняти прохолодний душ. А головне – не думати, не згадувати чергове нічне жахіття. Треба скоріше вирватися на вулицю, на свіже повітря, у незамкнений простір, де вона завжди почувала себе вільною. Віра давно помітила цей парадокс: що більше вона замикається в собі, то нестримніше її тягне в натовп, у центр уваги, у відчайдушність безглуздих спілкувань, аби тільки не лишатися наодинці із собою. Її робота, яка була заснована саме на спілкуванні, іноді геть виснажувала її. «Я не вмію креслити, не можу працювати граблями чи лопатою, не знаю математики, – казала вона. – Я вмію складати докупи слова. І це в мене виходить непогано. Я продаю свої мізки, і, як виявляється, вони чогось варті». Але всечастіше вона стомлювалася, і її відвідувала крамольна думка, що писання статей і літературних творів схоже на проституцію. І навіть гірше. Там продають тіло, тут – душу. Останнім часом вона мучилася через необхідність продавати найсокровенніше, формулювати те, що існує лише на межі відчуття. Колишнє захоплення Словом, насолода від цієї гри перетворювалася на огиду: вона вже могла доволі вправно висловлювати те, що бачила навколо, а найважливіше було простим і відвертішим. Як усе з того, що відбувається років до п’ятнадцяти. А можливо, як це було з самою Вірою, набагато раніше.

Назад к карточке книги "Мерці"