Текст книги "Мерці"
Автор книги: Ирэн Роздобудько
Жанр:
Современная проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 5 (всего у книги 9 страниц)
Він хотів їсти ненаодинці.
Коли Стас повернувся зі своєю дорогоцінною ношею, відчуваючи себе святим Миколаєм, на кухні вже щось шкварчало. Вони пообідали, а з шампанським та морозивом перебралися до зали.
– А тепер розкажіть щось, – попросила вона, як минулої ночі.
Вона вміла слухати. Стас це бачив, спостерігаючи за мімікою її невловимого обличчя, за трохи дивною посмішкою та ледь помітним порухом брів. Вона дещо перепитувалаі сміялася або темніла очима, виказуючи тим самим гнів або співчуття. Стас розчулився. Давно вже ніхто не цікавився ним. «Мабуть, так розклеюються шмаркачі студенти перед добрим слідчим, – якоїсь хвилини подумав він. – Хоча колишній досвід доводить, що я не з таких. Я просто не звик розмовляти з людьми, а особливо з такими жінками…» Його знову почало дратувати власне становище: чхати він хотів на обіди й сніданки, на теплі шкарпетки й гарячі ванни – він спокійно міг обходитись без усього цього. I от – на тобі! – так розчулився перед першою ж стрічною, що приготувала йому обід!
– Ще кави? – запитала Віра і, не очікуючи на відповідь, вийшла. Лишившися сам, він нарешті зміг розслабитися й роздивитися довкіл. …Легкий перетяг ворушив червонізавіси, і здавалося, що чиясь тінь потопає у їх важких хвилях. У скляній шафі не було жодного посуду, крім трьох важких фужерів зі справжнього гірського кришталю з дивним дрібним візерунком – вони вбирали в себе по вінця густе вино заходу сонця. Стас відкинувся у розкішному кріслі, і воно поглинуло його, як великий теплий звір. Він роздивлявся картину, що висіла навпроти, – щось у стилі Марґітта: на тлі гірського пейзажу летить – чи падає? – пташка з жіночим обличчям, з ЇЇ обличчям, потойбічним обличчям приреченого. Знайомий погляд: так іноді, лишаючися на самоті у своїх тимчасових помешканнях, Стас вдивлявся в ніч і у віконному склі бачив лише своє прозоре обличчя, пошрамоване гіллям дерев або відбите на цегляній стіні сусіднього будинку. У квартирі стояла тиша.
Стас затамував подих і чув лише дихання штор хвиль та ледь чутний запах цигаркового диму, що долинав звідкись із кухні. Це була тиша морського дна. Тиша лікарняногосну. Летарґія звуків і рухів. Він так довго шукав саме такої тиші. Без дзеленчання трамваїв, телефонних дзвінків, брязкоту тарілок і виснажливого рипіння водопроводу. Лише морський шурхіт червоних вітрил. Перед очима повільно пропливла велика срібно фіолетова риба. За кілька хвилин уся підводна кімната наповнилася прекрасними райдужними рибинами. Вони коливалися, виблискували хвостами, несли спокій і дрімоту, вони остуджували стомлений мозок віялами плавників, вони були мовчазні й повільні і запрошували оселитися серед них. Одна була особливо красивою – риба Стас відчув гостре бажання й поплив за нею, наповнюючись густим медом болю, жаху й захвату. Він наздоганяв свою рибу і майже непритомнів від своєї риб’ячої пристрасти.
Вони занурювалися усе глибше й глибше. Стас почав задихатися… …Повільно він виплив на поверхню. Годинник показував пів на восьму вечора. Заснув?! У квартирі було так само тихо, нічого не змінилося, тільки у шпарку між червоними портьєрами вже не пробивався промінчик сонця. Стас випірнув з крісла і обережно, ніби водолаз, що обстежує затонулий корабель, почав пересуватися квартирою. На столі в кухні під філіжанкою з охололою кавою він помітив записку: «Як ітимете – зачиніть двері!» *
Віра їхала у метро – ввечері вона мала зустрітися в Прес клубі зі своїми давніми подругами по інтернату – сестрами Лесич; тільки їм вона колись зізналася, що хворана амнезію. Обидві сестри були шаленими фантазерками й залюбки вигадували Вірі романтичні «леґенди» з її минулого. Разом з ними вона сміялася над цими вигадками, іїй ставало легше. Увечері почався дощ. У метро Віра сіла на вільне місце і розкрила «Іспит» Кортасара. Від вовняної кофти жінки, що щільно притислася до неї, тхнуло, як від старої замордованої у зоопарку зебри – уїдливо й важко. Жінка час від часу заглядала до книги, і це було неприємно. Кожне обличчя тавроване відбитком сірого вечора і неприязни до ближнього. Але спасіння не було й у довгих інтелектуальних бесідах кортасарівських героїв. Правда була за межею свідомости й полягала у речах набагато простіших. «Аліна. Смерть. Ми повісили її вдруге…» – крутилося у Віриній голові.
Аби перебити ці думки, вона згадала свого нового знайомого, який, мабуть, уже прокинувся в її кімнаті.
Він був не схожий на всіх, кого Віра знала раніше.
«Хлопець досить гоноровий, – міркувала вона. – Але є в ньому щось справжнє. А головне – жодної липкої інтонації й слизького компліменту. А втім, мені нема чого думати про нього – йому також, як і всім, щось від мене треба… На жаль…» *
Стас тихенько причинив двері й пішов до себе. Його охопило дивне давно забуте відчуття спокою, ніби все життя боліли зуби – й раптом попустило. Він про йшов на кухню, аби зварити кави, й кинув на стіл пачку куплених сьогодні «Мальборо». Почувши рух зі своєї кімнати виповзла Місіс Гадсон у кургузенькому махровому халаті, із газетою «Час тайм» під пахвою. Стасу довелося запропонувати каву і їй.
– А ти, здається, стаєш на ноги? – бадьоро сказала вона, голосно відсьорбуючи з великого кухлика. – Он, бач, уже мальбору купуєш… Скоро з’їдеш від мене й не згадаєш стару. А ми з тобою непогано миримося, хоча ти й досить дивний хлоп. Он, Пєтька мій і одружений, і при службі, а такий вже правильний, як осцилограф. Це така лінійка, до речі. Дуже розумна річ.
– А ви звідки знаєте?
– О, сонце моє, я багато чого знаю. А тою лінійкою мене мій перший… ні, здається, другий чоловік добряче лупцював, царство йому небесне. Дай но мені тої мальбори…
Стара запалила.
– До речі, нікотин краще діє у поєднанні з кавою.
– Ви й це знаєте…
– Та знаю…
Вони дивились у вікно, за яким повільно насувалася осінь. Уперше Стаса не обтяжувала її присутність.
– От ти – писатєль. Мабуть, колись і мене згадаєш у своїх байках. Я вже в земельці лежатиму, а тут – на тобі! – хтось читає про бабу Дусю. Так і пиши – «баба Дуся». А далі вже як знаєш… І шо та баба Дуся мала?
Ананас з’їла у три роки, і то випадково – з післявоєнної посилки, а от і досі пам’ятаю. Невже й на одрі згадається той ананас? Як гадаєш?
– Я куплю вам ананас.
– Ой, та нашо вона мені, та гриза гамериканська!
Це я так, для розмови… Щось сумно мені, хлопе.
Переписати на тебе квартиру, чи шо? Тільки обіцяй не пропити! Ой, не пий, ой, не пий! Кажуть, усі писатєлі – алкоголіки. Не живеться їм чомусь, нудять світом.
– Та який же я «писатєль»? Не хвилюйтесь, я скоро влаштуюся на гарну роботу.
– Оце – діло. А там, бач, і з дівкою якоюсь зведешся. Чи то з муляром, чи, краще, з поварихою – ближче до їжі. Борщ гарячий їстимеш кожного дня.
– Гарна перспектива…
– Атож! Думай, хлопе, думай. А з тою мотькою не валандайся більше, у неї панчохи рвані – це для жінки недобре.
«Мотьками» вона називала усіх жінок, що інколи зазирали до нього. Остання «мотька» – навколо літературна панянка – випила вранці півпляшки баби Дусиної наливки, і та її надовго запам’ятала.
– А скажіть, що то за жінка – наша сусідка, теж «мотька»? – наважився запитати Стас.
– На ту й не поглядай, – махнула рукою Місіс Гад сон. – То жінка «свєтська», не для тебе зроблена. Я про неї майже нічого не знаю – вона весь час десь бігає, уся в дєлах… Порядна…
Стас панічно боявся порядних жінок. Він ніколи не хотів зіпсувати життя гарній дівчинці, вихованій на «пурпурових вітрилах». Його перше кохання було останнім. А потім почалися самі «зв’язки» – короткі й довгі, зі смаком коноплі й горілки, іноді з ляпасами, істериками, іноді – псевдоцнотливі, доки не доходило до розмов про весілля. Стас поглинав усю цю мішанину, як одну суцільну каструлю перлової армійської каші.
Він не помітив, як лишився на кухні сам. Надворі вже глуха ніч. Стас дістав папір і вирішив усе ж таки написати нарис, що йому запропонувала Віра.
Він згадував її рудувате волосся, дивну напівпосмішку і писав про довгу осінню ніч, про порожнє місто і темний силует на тлі освітлених вікон, про музику Берліоза, яку ніколи не чув, про відкриті каналізаційні люки і стукіт у вікно на першому поверсі… Писав про скажені табуни осіннього листя, що метушиться в порожніх провулках, про запах вогнищ і щільні фіранки, за якими хлопчик домальовує табуретку під ногами розіп’ятого голого чоловіка.
Нарешті це йому набридло. Він сто разів перечитав написане, поки нарешті зрозумів, що вся ця маячня – тільки заради того, аби знов побачити ту жінку, що так спокійнолишила його спати у своєму кріслі. Чи то був прояв повної довіри, чи презирство до плебея, а можливо, й збайдужіння до всього?
«Рибка бананка! – раптом спало на думку Стасові. – Ось вона хто – селінджерівська рибка бананка, що об’їлася у підводній печері і тепер не може вислизнути назовні! Вона хоче бути вільною, мовляв, «такою, як раніше», а хіба це можливо у такій «упакованій» квартирці і з купою службових обов’язків?»
Стас запалив сірника й підніс до паперу. Вогонь одразу проковтнув зібганий папірець.
«Рибка бананка…» – знов подумав Стас.
ТРЕТІЙ ЛІРИЧНИЙ ВІДСТУП
Я припаркувала машину за квартал до будинку, дістала з баґажника два поліетиленові пакети з вапном. Ступаючи якомога ґраційніше, попрямувала до чотирнадцятиповерхівки. Ситуація мене не гнітила. Навпаки – що довше тягнулася ця історія з трупом, то краще й веселіше ставало на душі.
Стільки років я крок за кроком йшла до цієї мети. І тепер, коли усе сталося, я ще не до кінця могла це осягнути. Мені потрібні були час і важка праця, аби відчути, що цевже справжній кінець…
Я нікого не знала в цьому будинку. Він був приватний, майже усі квартири винаймали випадкові люди.
Нижні поверхи були ще порожні. Вже два роки я акуратно оплачувала невелике помешкання на п’ятому поверсі, іноді лишалася тут ночувати, у напівпорожній кімнаті на мотузці розвішувала свої сукні.
Я відімкнула двері, вони були зачинені лише на клямку, – і сто разів прокляла себе за неуважність.
Від ейфорії я, мабуть, я втратила відчуття небезпеки.
Посеред кімнати лежав великий холодильник фірми «Норд». Поставивши пакети на підлогу, я сіла на його прохолодні дверцята. Взагалі то, нерви у мене міцні.
Але перед тим, як відчинити холодильник, я обмір кувала, як усе робитиму. Мабуть, у такій спеці вона вже почала розкладатися… Видовище не з приємних!
Мені хотілося, щоб вона помирала довго, зі смаком. Так, як жила. Мені навіть було прикро, що отрута подіяла так миттєво й, мабуть, безболісно. Але те, що я приготувала для її прекрасного, вишуканого тіла, вжахне її душу, яка витає десь поруч. Не може не витати.
Я рішуче відчинила дверцята холодильника. У ньому було… порожньо.
Тільки тепер я помітила, що на мотузці серед моїх речей висить її розрізаний білий костюм. А моя блакитна сукня – зникла…День сьомий
До свого від’їзду на кінофестиваль Віра хотіла зробити якомога більше і тому, відімкнувши телефон, усі вихідні просиділа вдома за комп’ютером.
Тільки одного разу вийшла по хліб та молоко. Вона вирішила звільнити собі час на тому тижні, щоб зустрітися з лікарем. У голові був повний туман, але Віра змусила себе написати кілька інформацій та розшифрувала інтерв’ю з відомим режисером. Її ніхто не відволікав – Альбик відбув у чергове відрядження. Поволі втягуючись у роботу, Віра забула тривоги минулого тижня. Працюючи над матеріалом, вона завжди почувала себе щасливою людиною і знала, що після виходу статті на неї чекає неабиякий резонанс. Так було вже не раз. І майже щоразу Віра отримувала черговий додаток до зарплати.
У понеділок о сьомій ранку Віра ввімкнула телефон, прийняла душ, скинула на дискету тексти і почала збиратися на роботу, одним оком позираючи на екран телевізора. Блок ранкових новин по різних каналах – це було її обов’язкове ранкове «меню». Після «Вістей» почався повтор нічної десятихвилинної кримінальної інформації «Що трапилося?»
Після перших двох трьох повідомлень про пограбування та автопригоди пішли сюжети про самогубства.
З перших кадрів Віра упізнала будинок Аліни…
Вона відкинула косметичний олівець, яким підмальовувала брови, і вп’ялась очима в екран.
– Учора ввечері в будинку по вулиці Рабіндраната Тагора було знайдено труп молодої жінки, – скоромовкою розповідав молоденький репортер. – Почувши неприємний запах з квартири номер 67, сусіди викликали оперативну групу…
У Віри запаморочилося в голові, та вона змусила себе дивитись, як камера, не зважаючи на нерви пере січних громадян, ковзала по майже невпізнаваному тілу Аліни, як люди у синіх халатах запаковують його у поліетиленовий мішок і виносять на сходи.
– За попередніми даними, – продовжував репортер, – смерть настала кілька днів тому. Молода жінка покінчила життя самогубством на ґрунті особистої драми.
Тільки-но закінчився цей сюжет, як задзвонив телефон.
– Пані Віро! – почула вона офіційно холодний голос Ліліани Олегівни. – З нашою колеґою трапилося нещастя! Передзвоніть, будь ласка, Заріні, а я зв’яжуся з Ярославою. Володимир уже в дорозі на роботу…
Треба потурбуватися про похорон.
– Добре… – збілілими устами озвалася Віра.
– І… візьміть себе в руки. Це – наказ! – додала Ліліана і кинула слухавку.День восьмий
Заходячи до агенції, Віра подивувалася спритності колег: у холі вже висіла велика фотографія Аліни, перев’язана чорною стрічкою. Біля неї юрмилися люди, зітхали, хитали головами.
У відділі стіл Аліни вже був завалений квітами. З похмурим і втомленим виглядом Володимир розставляв букети по вазах та трилітрових банках. Схвильовані Ярослава йЗаріна приймали від колеґ нові букети, розгублено відповідали на численні запитання.
– У Ліліани слідчі! – прошепотіла на вухо Вірі Заріна.
«Господи! Господи! Що ж це має бути?!» – безтямно подумки промовляла Віра. Всі четверо з ледь прихованим хвилюванням поглядали на двері кабінету. У кімнаті товклосябагато цікавих. Долинали короткі репліки.
– Це ж треба! А по ній і не скажеш, що вона була така вразлива!..
– Бідолашна! Та невже не можна було взяти себе в руки?..
– Та у неї було повно мужиків!
– А ви що – свічку тримали?!
Нарешті з кабінету Ліліани Олегівни вийшли двоє чоловіків. Вони мовчки пройшли до виходу. Ліліана зупинилася в центрі кімнати:
– Колеґи! – сказала вона, звертаючись до всіх присутніх. – Наш обов’язок – гідно провести Аліну Станіславівну в останню путь. Похорон – завтра. Довше тримати їїне можна – спека. А тепер прошу всіх, хто не зайнятий організацією похорону та поминок, розійтись і приступити до своїх службових обов’язків!
Ми дякуємо вам за моральну підтримку!
Люди поволі виходили з відділу. Коли за останнім зачинилися двері, Ліліана втомлено сказала:
– Це все. Пояснення я взяла на себе. – І зникла у своєму кабінеті.День дев’ятий
Похорон був пишний. Для Аліни начальство «вибило» місце на престижному центральному цвинтарі. Стоячи серед натовпу, Віра вдивлялася в обличчя співробітників і намагалася розгадати, хто сумує насправді, а хто лише робить трагічний вигляд.
Чоловік Аліни виглядав зовсім розгубленим, сотні презирливих поглядів пронизували його.
– Вона не любила мене… – час від часу кволо промовляв він, чіпляючись до кожного, хто потрапляв йому під руку. – Вона не могла… цього… через мене…
Я не вірю…
– Обійшлося! – полегшено зітхнув Володимир.
У Віри пашіли щоки. «Як просто, – думала вона. – Невже на цьому усе й скінчилось?.. А попереду – Франція, Канни…».
– Ну ось і нема з нами Альки… – махнула рукою Ярослава. – І всі ми – мерці… У мене, наприклад, уже ніяких емоцій. Суцільна втома.
– Рано ти втомилася! – презирливо увірвав її Володимир. – А я свого не хочу втратити!
Заріна голосно закашляла, крадькома вказуючи очима на Віру.
– Та пішла ти! – відмахнувся Вовик. – Всім усе відомо! Не роби проблем – усі пов’язані! Не знаю, як ви, а я своє візьму, – треба натиснути на Ліліану!
І він вискочив з кімнати, голосно грюкнувши дверима. У такому стані Віра бачила його вперше.
День дев’ятий
Його бурмотіння ніхто не слухав.
«А він, здається, має рацію, – подумала Віра. – А коли так, то в самогубства Аліни має бути інша при чина… Яка?»
Поки лунали промови над закритою труною (відкинути віко було неможливо – труп розкладався), пішов рясний літній дощ, і над натовпом злетіли парашути парасольок.
Кидаючи в могилу жменьку землі, люди по черзі підходили до стрункої сивої жінки – матері Аліни і співчутливо промовляли якісь ритуальні слова. Коли черга дійшла до Віри, вона з жахом наблизилася до монументальної постаті.
– Співчуваю… Тримайтеся… – промовила вона, торкаючись рукою плеча жінки. Та підвела на неї холодні сухі очі, на мить вони зблиснули недобрим вогнем:
– А… впізнаю тебе, – промовила вона. – Уся компанія вкупі! З тебе все й почалося. Мати твоя – вбивця, і ти – вбивця…
У Віри підкосилися ноги. Вона вчепилася за руку Володимира.
– Мені погано… Відвезіть мене додому… – прошепотіла ледь чутно. *
Поверталися втрьох. Спочатку Володимир завіз Віру, довів до самих дверей помешкання. Вона майже висіла на його тонкій руці. Потім повіз Ярославу. Їхали мовчки. Дощ не вщухав. Вони трохи посиділи в машині – Ярослава ніяк не могла знайти свою парасольку.
– Дай мені ампулу! – хрипко вимовила вона.
– Ти ж казала, що у зав’язці…
– З цим неможливо зав’язати. Гроші віддам завтра.
– Гаразд!
– Ти – сонечко! – пожвавішала Ярослава, кидаючи ампулу до кишені. – До завтра!
Вона вискочила з авта і швидко побігла до свого під’їзду. Вовик ще трохи посидів розслаблено, чекав, поки засвітяться знайомі вікна. Потім нервово схлипнув, завів мотор і рвучко виїхав з двору.
Він гнав машину порожніми вулицями, ніби втікав від погоні. Заскочивши до своєї квартири, він щонайперш прочинив двері у маленьку спальню, з якої одразу вдарив у ніздрі запах несвіжих простирадл. Бабуся лежала ніби мертва. Вовик прислухався: дихає. Він накинув ковдру на її худі ноги, вимкнув лампу і хутко перейшов до своєї кімнати.
Тремтячими руками набрав номер.
– Я слухаю, – відповіли йому сонним роздратованим голосом.
– Спиш?
– Щось хочеш повідомити?
– Та… Ні, я так… Якось гидко на душі.
– Хочеш, щоб було ще огидніше – давай продовжимо розмову, – запропонували йому.
– А ти щось маєш сказати? – напружився Вовик.
– Усе нормально. Лягай спати. Завтра важкий день.
Слухавку поклали. Вовик трохи подумав і знову почав крутити диск. Слухавку довго не піднімали, він хотів уже покласти її, коли нарешті залунав голос Ярослави:
– Ну, хто там ще?
– Ярцю! – вигукнув Вовик. – Ярцю!
– А а а, це ти… чого тобі? Ніби тільки-но розпрощалися… Щось трапилось?
– Аліну поховали… – розгублено промовив Володимир.
– Ти, мабуть, божеволієш, – сказала Ярослава. – Ти для цього подзвонив, щоби сповістити цю дивну новину, – то мушу тобі сказати, що на цвинтарі ми були разом!
– Та ні, я просто не можу цього усвідомити, – почав виправдовуватися він. – А як ти, з тобою все гаразд?
– Поки так, а зараз, сподіваюся, буде ще краще…
– Може, кинеш цю звичку, Ярцю? – з надією запитав Володимир. – От просто зараз і зав’яжеш?
– Просто зараз і зав’яжу, тільки шнурки попрасую…
– Я не жартую.
– Я – також.
– А пам’ятаєш, Ярцю, як нам було весело всім? А ти була така тоненька, найкрасивіша… Завжди щось цікавеньке вигадувала. Я тебе обожнював, пам’ятаєш?
– Не розчулюй мене, сонечко, – сказала Ярослава. – Я зараз заплaчу.
– Ярцю, – продовжував канючити Вовик. – Може, ти щось хочеш мені сказати? Як ти скажеш – то й я тобі щось скажу. Щось дуже для тебе важливе…
– Не забирай часу! – почала нервуватися Ярослава. – Ніч така коротка, а завтра мені треба бути як огірочок…
– Значить, нічого не скажеш? – ще раз запитав він.
– Особисто мені нема про що говорити, повір мені і відчепися – гаємо час!
– Що ж… – зітхнув Володимир. – Я хотів як краще.
Прощавай!
– Добраніч, до завтра.
– Еге ж… до завтра, Ярцю!
Він поклав слухавку і тоненько, як цуценя, заскавчав над нею…
Це він колись привів Ярославу до Лілі. Вони зустрілися у місті випадково – в одному зі злачних клубів на околиці, прихисткові наркоманів та темних особистостей різних орієнтацій. Він і досі пам’ятав, як малим біг за величезною вантажівкою, що вивозила його подругу з їхнього затишного двору колодязя, а вона, висунувшись із віконця, викрикувала свою нову адресу. Адресу він не запам’ятав, за що, до речі, йому тоді дісталося від Лілі.
Відтоді він намагався побачити знайому постать скрізь. І от через стільки років вони зустрілися в тому клубі.
Вона його, звичайно ж, не впізнала. А коли впізнала, він почув її сміх – той самий, заливистий і низький, який він сотні разів намагався відтворити не тільки у своїй уяві. Так могла сміятися лише Ярця. Він, щасливий від цієї зустрічі, привів її до аґентства і по обіцяв нікому не казати, що Ярця вже давно й серйозно сидить на голці. Він був готовий зробити для неї все. Роздобуваючи для подруги чергову дозу, він кожного разу сподівався на її прихильність, але Ярослава завжди проганяла його. Їй і справді ніхто не був потрібен. От і зараз, звільнившись від занудливого приятеля, Ярослава розіклала на столі своїх вірних маленьких друзів – голку, ампулу, шприц…
«Царство тобі небесне, маленька стерво, Алько…» – подумала Ярослава і, ніби чарку, підняла вгору заштрик із прозорою рідиною. *
Віра не спала. Безсоння вже стало звичайним станом. Вона лише молилася, щоби привиди ночі не переслідували її. «Треба випити…» – подумала вона і з жалем згадала, щоАльбик нещодавно вже спорожнив приховану нею пляшку. «Тоді треба напитися кави, щоб не спати взагалі!» – вирішила Віра і пішла ставити чайник. На кухонному столі ще лежав шматок шпалерів. Як клаптик дитинства, як свідок, що нашіптував їй: «Ти хороша дівчинка… Ти змогла ЦЕ зробити. Я пишаюся тобою… Так, як ти мріяла…»
– It’s pourіng, I’m soaked to the skіn… – раптом голосно сказала Віра, посміхаючись до різнобарвних слоників…
Щось тривожне й страшне насувалося на неї, хотілося бігти, їхати, летіти, вистрибнути з вікна…
– Мамо! Саламандро! – вигукнула Віра. – Господи, хто-небудь!
Ледь не втрачаючи свідомости, вона вискочила зі своєї квартири й щосили загупала в сусідські двері, – за ними було спасіння, люди, той дивакуватий сусід, Стас, здається…
Він знову підхопив її і, майже непритомну, вніс у свою кімнату, штовхнувши двері ногою і ледь не прибивши лоба цікавій Місіс Гадсон.
– Що трапилося? – стривожено запитав він.
Віра задихалася.
– Я сама не знаю, – нарешті промовила вона. – Іноді зі мною таке буває… Голова болить. Вибачте, я вас налякала…
– Ви мене потішили. Я сам не міг знайти приводу, щоби завітати до вас. А тут – ви! Може, тепер щось розкажете про себе? Мені здається, ви чимось дуже стурбовані або перевтомлені.
– Я б не хотіла обтяжувати вас своїми розповідями про себе, тим більше, що все це – зовсім нецікаво.
Насправді їй чи не вперше в житті хотілося говорити й говорити без упину про будь що – тільки б знову не найшло божевілля.
– Вам подобається моя квартира? – без найменшого переходу раптом заговорила вона. – Її обставляв дизайнер – я тільки замовляла колір шпалерів. У спальні вони білі, у вітальні – бордо, кухня зелена, як трава. Знаєте, кілька років тому я жила у крихітній квартирці і працювала у маленькій газетці, й так само не могла собі дозволити дорогих цигарок. Дивуєтеся?
Менше з тим, так воно й було. Просто треба в потрібний час опинитися в потрібному місці, невже ви самі цього не відчуваєте? От ви, наприклад, опинилися в мене…
– Це ще не відомо – хто у кого опинився, – посміхнувся Стас.
– Я не жартую. Ви відчинили двері, коли мені це було потрібно, і побачили мене такою, якою не бачив ніхто. І зараз… Хоча, яке вам діло до мене? Я й сама іноді дивлюся на себе звідкись зі сторони, ніби замість мене сміється й розмовляє зовсім інша людина, а я відлетіла туди, звідки не повертаються. Дивлюся на себе і намагаюся зрозуміти – хто я така, навіщо я тут?
– Ви завжди жили самі? – запитав Стас.
– Так.
– А ваша мати…
– Ні, ні, ні! – Віра раптом затулила руками обличчя. Стас злякався, обхопив її, вона, як дитя, притислася до нього. За хвилину він відчув, що вона засинає. Він ледь устиг розшнурувати грубі модні чоботи і якось прилаштувати її на своїй потертій канапі. Він боявся поворухнутися й витягнути руку з під її плеча – так і ліг поруч, якось вмостившися на самому краю. Стримавши хвилювання, він погладив кінчик її волосся, так і лежав, тримаючи його у пальцях – пасмо каштанового волосся, що перекинулося на його обличчя…
Посеред ночі вона поворухнулася й уві сні ще міцніше притулилася до нього. Стас обережно, аби не злякати, обійняв її. З прочиненої кватирки тягнуло холодом, а вкрити її він просто не встиг. Треба було б устати, зачинити кватирку, обережно витягнути ковдру, накрити її і так само тихо знов лягти поруч.
Подумки Стас проробляв це вже вдесяте і уявляв, як їм одразу стане тепліше. Але страх розбудити її й порушити ці несвідомі обійми був сильнішим за холод.
Він продовжував лежати, намагаючись перетворитися на теплу грубку, щоби їй було тепло і вона не прокинулася. Він знав, що ці обійми – химерні й нереальні, як і все, що пов’язано з нею – «рибкою» з іншого виміру. При світлі вуличного ліхтаря, що падало на них, він мав можливість зблизька роздивитися її обличчя – з такою тоненькоюшкірою, що на скроні можна було помітити деревце судин, вдихав запах її волосся. Такого у нього ще не було ніколи – він обережно, як рідкісного метелика, обіймав жінку і не був ані п’яний, ані збуджено спітнілий, нетерплячий чи награно досвідчений. Жодне відчуття з його минулих пригод і випадкових зустрічей не вкладалося у схему стосунків з цією жінкою. Він не помітив, як заснув.
Прокинувся під шосту ранку. У вікно вже заглядало непевне світло передосіннього промінчика. Він уже лежав, накритий ковдрою. Поруч ще тепліла заглибина від її тіла. Вона знову втекла. Тихо, як тоді, ніби випливла з кімнати разом із нічним протягом.
«Рибка, мила рибка», – з ніжністю подумав Стас, відчуваючи, що у його життя увійшло щось тепле, яскраве, незрозуміле і, мабуть, дуже сумне…День десятий
– Що це за неподобство? – репетувала на п’ятихвилинці Ліліана Олегівна. – Це переходить усякі межі! Що з Ярославою? Другий день не з’являтися на роботі – це вже свинство!
Розпустилися! Та – хвора, тому треба на теніс, у тої – незаплановане побачення чи ще казна що!!! Так не можна, панове! Я не допущу анархії у відділі!
Володимире, негайно їдьте за Ярославою Михайлівною і привезіть або її, або її заяву про звільнення!
Вовик миттєво вискочив з кабінету.
Після цього скандалу Віра не змогла залишатись у кімнаті і вирішила піднятися до кав’ярні. У швидкісному ліфті зіштовхнулася із сивочолим завідувачем відділу маркетинґу і відвела очі – коханець Аліни схуд і постарів років на десять…
У кав’ярні Віра замовила собі каву і п’ятдесят грамів коньяку. Повертатися у відділ вона не збиралася. Тут їй було затишніше. Віра розкрила свій блокнот і почала робити нотатки для сьогоднішнього інтерв’ю із заїжджим ґастролером. Раптом у кишені запищала мобілка.
– Віро! Скоріше сюди! – кричала в трубку Заріна. – З Ярославою нещастя!
Не допивши каву, Віра побігла до ліфту.
Посеред кабінету Ліліани стояв Вовик і, захлинаючись словами, розповідав:
– Я стукаю, дзвоню – не відчиняє! Добре, що колись вона дала мені свого ключа – відмикаю… А там…
Вона лежить на дивані, навкруг розкидані ампули, піґулки, шприци!.. Я одразу викликав міліцію…
– Я завжди попереджала – це добром не скінчиться! – нервово ламаючи тонкі пальці, сказала Ліліана Олегівна. – Ну, принаймні ми до цього ніяк не причетні…
– Ще одного похорону я не витримаю… – шепотіла Заріна. – Це якесь божевілля…
Віра вперше чула, що Ярослава – холодна неприступна красуня – сиділа на голці. Так ось у чому секрет її відсторонености і постійної знервованости!
– Ви ж того дня завозили її додому, – сказала вона Вовику. – Не помітили нічого підозрілого? Може, у неї був якийсь непевний психічний стан?
– Ха, він у неї завжди був непевний! Хіба я їй нянька? – Вовик нахабнів на очах.
– Хоч би як там було – цього разу, мабуть, від розмов з органами нам не відкрутитися! – констатувала Ліліана і пішла доповідати про чергову трагедію начальству… *
Вона йшла заплутаними коридорами аґенції, і всі, хто траплявся на її шляху, не могли втриматись, аби не позирнути услід. Так було завжди. Так мало бути завжди! І так буде, думала Лілі. Недарма ж вона народилася в Англії! Щоправда, країни вона майже не пам’ятала – коли їй виповнилося п’ять, родина змушена була повернутися «у зв’язку з родинними обставинами».
Цей вислів Лілі довго не могла второпати, аж доки не підросла й не з’ясувала, що її батько, службовець дипкорпусу, виявився гулякою й пияком. Мати, замість того, щоб помовчувати й жити у своє задоволення, винесла це питання на партійні збори. Отже, казкова країна і улюблений котедж із басейном та зеленими галявинами лишились далеко позаду, а сама Лілі стала «як усі».
Пішла в огидну школу з подряпаними сірими стінами (дарма мати переконувала, що це – найкраща спецшкола з англійським нахилом), сиділа за зашмульганою сотнями ліктів партою і їздила у ненависному метро до захаращеної стільцями музичної школи, що час від часу закривалася на ремонт. Життя батьків на рідній землі не налагодилося. Батько змінив англійських леді на секретарок друкарок референток.
А скаржитися на те було вже нікуди – припинили своє безтурботне й бездіяльне існування навіть житлові комітети. Тільки згодом Лілі зрозуміла, що втратила через материні ревнощі та батькової «аморалки».
– Роби що хочеш, але у тому багні, в яке ти мене загнав, я жити не буду! – поставила вона батькові ультиматум, і той піднімав усі старі зв’язки, аби влаштувати доньку спочатку в престижний вуз, а потім – на роботу. У Лілі завжди було все, чого вона бажала. Не було лише тієї країни, де на неї чекало міс це дружини мільйонера. В тому, що таке місце існує, Лілі не сумнівалась ані хвилини. Вона лише перебувала тут, «відбувала номер», який тимчасово призначила їй виконувати на арені цього сірого життя доля.
Вона намагалася нічим не зв’язувати себе. Навіть її шлюб був громадянським, без зайвої печатки в паспорті. З батьками вона вирішила просто: матір влаштувала в чистенький будиночок інтернат для ветеранів сцени (хоча та не мала жодного стосунку до акторського середовища), а батька – до закритого наркологічного лікувального закладу. Тоді вона вже керувала найпрестижнішим відділом в аґентстві, час від часу змінювала заможного й впливового коханця на ще заможнішого й впливовішого і… почала поволі збирати під своє крило команду з колишніх друзів дитинства.
