Текст книги "Мерці"
Автор книги: Ирэн Роздобудько
Жанр:
Современная проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 7 (всего у книги 9 страниц)
«Якщо хочеш спіймати злочинця – посади Ведмедика у центрі міста, – жартували вони, – й той вийде до нього сам. Ще й із простягнутими для наручників руками!»
Це й насправді було майже так. Одного разу всім відділком вони ледь не збилися з ніг, полюючи на аферистку, яка упродовж років збирала з довірливих громадян гроші на «дешеві» автомобілі. Ведмедик теж старанно робив вигляд, що бере активну участь у розслідуванні, завжди носив у кишені зім’ятий фоторобот, але майже весь час просиджував у найближчому макдональдсі, жуючи свою улюблену картоплю фрі. Саме туди якось і завітала невловима дама. Йому залишалося лише швиденько повідомити про це опер групу і… здобути лаври переможця. Іншого разу доля якимось чином повела його за двома молодиками, що вийшли з під’їзду «депутатського» будинку. І на страшному суді Ведмедик не зізнався б, що привабила його… шкіряна куртка одного з них. Як дитина автоматично йде за повітряною кулькою в руках іншої дитини, Ведмедик пішов за «курткою», розмірковуючи, скільки вона може коштувати, роздивляючися колір та фасон, прикидаючи, де такі продаються – на ринку чи у престижному бутику – і яка різниця між якістю тих та тих. Він супровів їх за ріг, де вони сіли в іномарку, номер якої він за своєю професійною звичкою «зазнімкував» очима. А коли під вечір до відділку зателефонували саме з цього будинку й повідомили про вбивство – вирахувати молодиків лишалося справою часу.
Якимось незбагненним чином він опинявся в центрі подій або мимохідь звертав увагу на саме ті речі – дрібні й на перший погляд незначні, – які згодом ставали вагомими доказами й приводили до успішного розкриття справи.
Саме завдяки цій своїй здатності Ведмедик уникав нарікань начальства, хоча оперативної роботи він не любив. Він залюбки б узагалі не виходив зі свого кабінету, часвід часу заварюючи собі запашний чай у великому глиняному кухлі, риючись у документах та плямуючи папір своїм улюбленим кетчупом.
– Петровичу, виручай! – залітали в його затишний кабінет молоді колеґи й кидали на стіл чергову теку із протоколами допитів. – Тут без ста грамів не розберешся!
– То наливай, – бурчав Ведмедик, розправляючи на столі газетку й занурюючись у читання, поки на столі з’являвся звичайний «міліцейський натюрморт» – банка огірків, півпляшки «Княжого келиха» та вбивчої сили зашкарубла палиця «сервелату».
– Оту-то «нестиковочка» сталася, – тицяв Ведмедик пальцем у якийсь рядок протоколу. – Я пригадую, того дня йшов дощ…
– Ну?
– От тобі й «ну»! А взяли його в чистих чоботах…
Покрути тут! – казав Ведмедик і неквапливо розливав горілку.
Віра справила на Ведмедика дивне враження: за симптомами в ній вбачалася людина, схильна до спонтанного злочину – нервова й неврівноважена. Але збивали з пантелику повна безпорадність в очах і якась хворобливість у всіх рухах. «Натискати» на неї Ведмедик не квапився. «Це міна сповільненої дії», – вирішив він і за своєю давньою звичкою почав здалеку – відвідав інтернат, підняв документи тої давньої справи про вбивство, що скоїла Вірина мати, приладнав «хвости» у вигляді практикантів зішколи міліції до всіх працівників відділу й урешті накреслив на шматку картону лише йому зрозумілу схему, над якою іноді дозволяв собі дрімати. Віру він залишив собі.
Судячи з медичних обстежень останніх років, міркував він, вона вважалася «без психічних зрушень», але за таку довідку можна було б запросто заплатити…
Можливо, напади тривали? Ведмедик вирішив покрутитися навколо аґенції, самотужки з’їздив за адресами всіх співробітників відділу, протоптав стежку й до Прес клубу. Він ні з ким не спілкувався, він просто «брав слід», як старий пес, і намагався сам із собою грати у гру «холодно чи гаряче?»
Схема, що була намальована різнобравними фломастерами, усе більше скидалася на заплутані дитячі каракулі…
Врешті Ведмедик вирішив знову викликати Віру до себе. Але зустрів її раніше на ринку під час обідньої перерви.
Відвідування маґазинів завжди викликало у неї запаморочення. Але холодильник кілька днів стояв порожній, і вона змусила себе вискочити до центрального ринку. Як це вже бувало не раз, вона одразу ж розгубилася у людському натовпі біля прилавків і забула, що збиралася купувати. Шалений вир облич, галасу, розмаїття товару поглинув її. Турбота про хліб насущний здалася абсурдною й несуттєвою. Люди навкруги прискіпливо щось вибирали, торгувалися, сварилися, продавці майже хапали за руки, пропонуючи «найкраще». Віра безтямно, як уві сні, ходила поміж рядами, аж доки на очах виступили сльози. «Не треба! Нічого не хочу!» – подумки відмахувалася вона від соковитих червоних помідорів, ніжно зелених хрумких огірків, солодких фіолетових слив, ніби вкритих сріблястим інеєм. Запашні домашні ковбаси викликали нудоту. Усередині смугастих кавунів причаїлася смерть – Віра ледь не скрикнула, кинувши оком на пурпурові шматки перестиглого плоду, схожі на мішанину вивернутих нутрощів. Відвівши погляд, вона одразу наштовхнулася на ці очі – прозоро блакитні, хитруваті, якісь котячі, без жодного виразу.
Вона одразу впізнала слідчого. Він стежив за нею – це було зрозуміло! Віра відчула, як зватяніли й підкосилися ноги. Тільки б не подивитися знову в його бік, зробитивигляд, що нічого не сталося, продовжу вати ходити рядами, накупити фруктів – нехай бачить, що вона цілком спокійна! Але контролювати себе вона вже не могла. Вона бігла серед юрми, розштовхуючи руками покупців, божеволіючи від жаху.
Це була справжня втеча, хоча їй здавалося, що вона ледь переставляє ноги. Нарешті ряди скінчилися й Віра опинилася на не менш галасливій вулиці. Зупинилася біля вітрини, зробила вигляд, що роздивляється виставлені в ній манекени у вечірніх сукнях.
У тонованому склі відбивалися силуети перехожих.
По той бік вулиці стояв той самий майор Чепурний.
Він дивився прямо їй у спину й жував гамбурґер. Його безбарвний погляд ніби говорив: «Ну ну! А що далі?»
Невпевненою ходою Віра пішла вулицею. Вона йшла, тримаючися прямо, ніби чекала пострілу в спину. «За мною вже стежать, – думала вона. – І, мабуть, не тільки зараз. Значить, усе з’ясовано, і в мене, так, як я й підозрювала, – роздвоєння особистости?
Я – вбивця… Тоді нехай це відкриється скоріше! Але ж… хто підвернеться наступним? Раптом Стас?..»
Ведмедик стояв на розі, дивився їй услід і дожовував свій гамбурґер. «Холодно? Гаряче?» – подумки посміхнувся він і вирішив поки що залишити Віру в спокої. Він дістав свій записник, відкрив його на потрібній сторінці й зробив тільки йому зрозумілий запис: «Квартира на Теремках – з’ясувати! Анатолій Сергійович (чол. Л. П.) – з’ясувати! Перевірити зв’язки З.».
Від гамбурґера не лишилося майже нічого. Криваву помідорну пляму, яка посіла почесне місце на рукаві сорочки, Ведмедик, як завжди, не помітив.День чотирнадцятий
Аґенція гула як розбурханий вулик.
Нова звістка потрясла відділ: у своєму помешканні знайшли понівечене тіло Заріни. Вона жила в мальовничому куточку столиці на березі річки.
Злодії якимось чином пробралися вночі до помешкання й витягли бідну жінку прямо з ліжка.
На упізнання до морґу викликали її співробітників.
Поїхали втрьох – Віра, Ліліана Олегівна та Володимир. Секретар лишився за кермом, а обидві жінки зайшли до холодильної камери…
Заріну важко було впізнати. Слідчий розповів, що тіло знайшли прив’язаним до стільця. Перед тим, як бідолашну вбили, вона зазнала жорстоких тортур. Віра ледь змогла глянути на посиніле обличчя співробітниці.
– Так, це вона… – прошепотіла Ліліана.
Віра, відчуваючи нудоту, міцно вп’ялася пальцями в руку начальниці і ледь трималася на ногах.
Коли вони вийшли з морґу й сіли в авто, з нею сталася істерика. Володимир повільно вів машину і зупинився біля кав’ярні.
– Треба трохи випити, – запропонував він приголомшеним жінкам.
Пили мовчки. Коньяк не діяв. Слів не було.
– Я боюся… – весь час шепотіла Віра.
– Я теж, – сказала Лілі. – Тепер нас троє. Гадаю, настав час захищатися, але ж – від кого?
– Треба скоріше йти у відпустку і їхати кудись подалі від усього цього, – сказав Володимир.
– До відпустки – тиждень, – зауважила Ліліана Олегівна. – Навряд чи нам дозволять піти раніше.
Треба допрацювати. А там – для вас уже є путівка на Канари, а Віра, як я й обіцяла, вирушає до Франції.
Нам не можна втрачати бадьорість. Пропоную ввечері влаштувати сабантуйчик – нам тепер треба триматися разом, а можливо, виробити спільний план дій на той випадок, якщо нас викличуть давати свідчення. Віро, зберемося у вас. Адже в мене чоловік, який не повинен нічого знати, у Володимира – хвора старенька бабуся – видовище не з приємних. Та й ми ніколи у вас ще не були. Запрошуєте?
– Будь ласка, – промовила Віра, хоча ця перспектива не тішила її. Вона одразу вирішила, що запросить у якості «групи підтримки» Альбика і ще кількох по друг – проводити вечір у компанії співробітників та ще й «виробляти план дій» їй зовсім не хотілося.
– Отже, домовилися. Увечері поїдемо до вас, – підвела риску Ліліана. – Нам треба триматися вкупі.
Нехай це бачать усі.
Вони ще трохи посиділи у кав’ярні і рушили на роботу. *
Увечері Стас вирішив зайти до Віри. Вона не давала про себе знати. Але згадка про ніч, яку вони так безглуздо і дивно провели разом, не давала йому спокою. Тремтячою рукою він натис кнопку дзвінка.
– Ви до Вірунчика? Проходьте, будь ласка! – збило його з пантелику запитання красеня плейбоя, що по хазяйському відчинив двері.
Iм’я «Вірунчик» різонуло слух. Він машинально пройшов до червоної зали.
– Альберт! – простянгув руку незнайомець. – А ви, мабуть, по роботі?
– Так, – підтримав розмову Стас. – А де господиня?
– Зараз має бути! Ось лишила мене на господарстві – намічається невеличкий сабантуй зі старими друзями, і ви – перший гість.
– Мене не запрошували, ви помилилися!
– Ні, ні, лишайтеся неодмінно! Ми завжди раді новим обличчям! До Вірунчика прості люди не ходять.
Це «ми» знову різануло вуха.
Новий знайомець змусив його сісти.
– А ви хто? – ревно запитав Стас, ледь стримуючись, аби не дати нахабному типу по пиці.
– Я? – перепитав Альберт і на мить замислився. – Скажімо, я її давній і дуже близький приятель. А хто ви?
– Я журналіст, – збрехав Стас. – Ось збираюся писати про вашого «Вірунчика» нарис до рубрики «Багаті й знамениті». Збираю матеріал. Може, й ви мені щось цікавеньке розповісте, як «давній приятель»?
– О, ніколи ще не давав інтерв’ю, – зашарівся співрозмовник. – Ну, що ж вам сказати… Безперечно, Вірунчик дуже здібна, а головне – ви ж бачите, яка вродлива жінка!Таких, як ми з вами, певно, може штабелювати. Є в ній щось таке… Полюбляє таємниці.
Хоча насправді – звичайна баба. Але це не для преси, добре? Ось я, наприклад, уже другий рік не можу її приборкати…
Невловима оболонка Рибки бананки почала наповнюватися й набувати певних контурів. І Стас опирався цьому. З нудьгою він думав про те, що ось зараз побачить якихось зайвих людей, почує їхні порожні балачки, зануриться у світ чиїхось звичайних проблем.
Існування в її житті цього самовпевненого типа – такого реального, з рожевим ляльковим обличчям, в елеґантному костюмі трійці – робило темну Рибку звичайнісінькою кількою в томатному соусі. Він звівся. Він не хотів такої реальности.
Коли Стас виходив з під’їзду, до будинку вже під’їжджало розкішне авто. За затемненим склом майнуло її обличчя, і Стас поквапився відступити у тінь. Серце чомусь підскочило й шалено зателіпалося десь у горлі.
Мабуть, вони щось святкували. Галаслива юрба повистрибувала з дверей машини і, зібравшися в коло, почала відкорковувати пляшку з шампанським. Пляшка вистрілила, жінки заверещали, як екзотичні пташки в едемському саду. Від цього кола розходилися потужні хвилі благополуччя й дорогих парфумів.
Барвиста зграйка верещала, сміялась і крутилася в очах Стаса, як клітка з папугами. І посеред цього кола з вишуканими кольорами китайського шовку й англійського джерсі, з його хмільним збудженням, посеред желеподібної атмосфери повного кайфу вишуканим філіґранним силуетом виділявся центр цієї не відомої йому програми – вона. Але Стас не одразу упізнав її. Хвиля каштанового волосся, довга чорна сукня з фіолетовим полиском… Вона не верещала, як усі. Вона стояла всередині кола і водночас зовсім окремо. Вона ніби розчинялась у повітрі. Вона була скрізь і ніде. Від неї – і тільки від неї – долинав особливий запах священної індійської квітки шафалі, якузаборонено зривати. Від цього запаху Стасові запаморочилося в голові…
Він отямився від болю в яснах і ще довго не міг розціпити зуби.
І вона могла приходити до нього, ридати, забивати йому голову якимись казками й незрозумілостями! А сама, мабуть, сприймала його за дешевого найманого танцюриста, за голу мавпу, що всім показує свій зад!
Стас уже зібрався якось обминути цю папужу зграю, коли з вікна висунулася задоволена пика сьогоднішнього знайомця – Альберта.
– У у, гади, шампанське п’ють і не піднімаються. А я вже стіл накрив! До речі, Вірунчик, тут до тебе приходив якийсь журналіст – Стас, здається…
Ні, йому це не здалося: вона знову стала Рибкою…
Так миттєво згоряє сірник, змінюючи яскравий капелюшок на зібгану чернецьку хустину. Її обличчя змінилося, потеплішало і стало зовсім простим. Але це, мабуть, була вигадана Стасом мить… Майже одразу вона знову стала гнучкою ящіркою – холодною й слизькою, – хтось підхопив її під руку, і юрба запхалася до під’їзду. Клаптик її сміху відірвався і, підхоплений вітром, приклеївся до Стасових старих кросівок…День п’ятнадцятий
Професор призначив Вірі зустріч на суботу о другій годині дня. Зранку Віра вирішила заїхати на цвинтар.
Думка про три свіжі могили не полишала її. Вона вирішила після того, як розв’яже свої проблеми з лікарем, почне приватне розслідування загадкових смертей. З чого почне? Спершу з’ясує все, що можна, про своїх мовчазних і загадкових колеґ. Вона інтуїтивно відчувала, що їх пов’язувала не тільки робота.
У суботу зранку вона заїхала на ринок і купила великий букет жовтих троянд. До міського цвинтаря швидко дісталася на таксівці. Віра добре пам’ятала розташування могил – вони були майже поруч. Аґентство вже встигло поставити на них білі мармурові обеліски з ніжними рожевими прожилками, схожими на ті, що виступають під шкірою на скронях або видніються на пожовклому осінньому листі.
На цвинтарі, як ложка в густому меду, стояла тиша, така сама густа й насичена, як мед. «Яке величезне місто мерців, – подумала Віра. – А й справді ж – місто, тільки підземне. У ньому є свої «хрущоби» і свої «царські села», свої маґістралі та провулки. Тільки немає метушні та марних пристрастей…».
Ось і витончене обличчя Ярослави дивиться з обеліска. Трохи далі з металевої пластинки посміхається «смаглява Барбі» – Аліна. Тільки на плиту Заріни ще не встиглиприладнати фото.
Віра обережно розклала на могилах жовті троянди – кожній жінці по дві. Постояла в мовчазній скорботі. А коли підняла очі, побачила, що алеєю в напрямку могил ідуть дві жінки – Ліліана Олегівна з подругою, яку Віра колись уже бачила з нею в місті. «Цього ще бракувало! – з досадою подумала Віра. – Ну чого їх принесло сюди саме зараз?»
Здається, така ж думка відбилася на обличчі Ліліани, яке майже наполовину було заховане під великими чорними скельцями окулярів і широкими крисами модного білого капелюха. «Як з журналу «Бурда», – подумала Віра. – Навіть на цвинтар обидві одяглися, як у нічний клуб! Снобки! А ось ця, я просто упевнена, наша майбутня співробітниця. Ліліана ж усіх своїх до себе підбирає. А тут – одразу три вакансії…»
– О, Віро, ви також тут! – радо вигукнула Ліліана Олегівна. – А ми з подругою не всиділи сьогодні у перукаря – так потягло сюди, до дівчат. Так потягло!
І Лілі почала розкидати по могилах білі лілеї, які їй подавала подруга, тримаючи в руці величезний оберемок цих квітів. Віра з цікавістю позирала на неї: густа хвиля волосся спадала на чоло, вузьке обличчя з аристократичними вилицями, яскраво пурпурові губи, що виглядали трохи неприродно на білому блідому обличчі, за скельцями чорних окулярів, здавалося, причаїлася порожнеча… Жінка була струнка, гнучка, як змійка, щільно затягнута у блакитну стрейчову сукню. Капелюшок на ній теж був ніжно блакитного кольору. «Просто знахідка для якогось Версаче, – думала Віра. – Ані стегон, ані грудей… Але – вродлива жінка».
Всі троє мовчали. Згодом Віра попрощалася й попрямувала до виходу. Їй услід дивилися дві пари чорних скелець.
– Як вона мені вже набридла, с-с-сука… – прошепотіла супутниця Ліліани. – Увесь час прикидається…
– А може, й не прикидається, – сказала Ліліана. – Облиш! Тепер ми майже на фінішній прямій. Головне, хто буде першим. Гадаю – ми!.. *
Тривога вкотре насувалася на стомлений мозок.
«Щось забагато смертей на моєму шляху! – думала Віра, виходячи з цвинтаря. – Буває ж, що людина проживає життя, жодного разу не стикаючися навіть зі звичайнісінькою операцією з видалення апендикса, а не те що зі смертю. Невже на мене постійно котитимуться ці чорні хвилі? Як я можу це зупинити?
Мені нічого не допомагає…» Раніше вона мріяла знай ти порятунок у родині, яку вона створить, вибудує по порцеляновій цеглинці – охайний, дорогоцінний прихисток для душі. Але цегла кришилась у її невмілих руках і лишала по собі купу битого щебеню. Пам’ятаючи слова Саламандри, вона уникала «високих стосунків», і її – нижчий від середнього – роман з Альбиком справді розтягнувся, як горизонт, над темним і холодним океаном її безбарвного життя.
Але саме сьогодні вона була настроєна доволі рішуче. На вечірці, влаштованій у неї вдома, вона уперше дивилася на Альбика не зі звичайною поблажливістю – з огидою та здивуванням: як вона могла терпіти цього тупого, масного й розбещеного типа?
Треба було щось негайно змінювати! Попередня розмова з професором дала надію на визволення з тенет хворої уяви. А ще… Вона думала про цього «невизнаного генія», свого сусіда. Вона не пам’ятала, як і чому опинилася в його вбогій кімнатці. Пекучий сором і досі охоплював її при згадці, як крадькома, аби нікого не розбудити, вислизала з квартири Місіс Гадсон, силкуючись пригадати, як опинилася з ним у ліжку.
Віра вийшла на шосейку, що пролягала повз цвинтар, спіймала зеленого жигуля й назвала адресу клініки.
– Ого! Це ж інший кінець міста! Тридцятка – не менше! – сказав їй нахабний молодик. – Грошей вистачить? – додав він, оглядаючи більш ніж скромний Вірин «прикид» – потерті джинси та чорну футболку.
Віра мовчки відчинила задні дверцята, всілася на сидіння й дістала з рюкзачка свого мобільника.
– О’кей! – весело кивнув нахаба й миттю зірвався з місця.
Віра набрала номер Альбика – їй не терпілося зі шкребти перший обтяжливий шар полуди зі свого життя.
– Привіт! – радісно відізвався автовідповідач. – Мене зараз немає вдома! Залиште інформацію після сиґналу!
Віра ледь дочекалася останнього гудка:
– От і добре, що тебе немає вдома! – вигукнула вона. – Отже, з сьогоднішнього дня я для тебе припиняю існування!
– Зачекай! – схопив слухавку Альбик. – Ти що, з глузду з’їхала, кицю?
– Якраз навпаки! – спокійно відказала Віра. – Я не жартую. Я більше не хочу тебе бачити. Ніколи.
– Ну хочеш, завтра ж підемо до загсу? У мене є знайомство – за мить розпишуть!
Віра засміялася.
– Облиш. Це ти з’їхав з глузду! – і вона з полегшенням натисла на кнопку. Її мобілка ще довго пищала в торбинці. Аж доки вона не прочинила вікно й не викинула набридливу штуковину на дорогу. Краєм ока помітила, як пластиковий пискун зник під колесами вантажівки, що їхала позаду.
– Ну ти даєш! – захоплено сказав молодик. – Краще б віддала мені!
Професор зустрів Віру привітно. На ньому вже не було білого халата, і це заспокоювало.
– Проходьте, проходьте! Будь ласка, сюди! – сказав він, прочиняючи інші, майже непомітні з першого погляду, двері поза своїм робочим столом.
Віра увійшла у напівзатемнену затишну кімнату.
Темні жалюзі на вікнах, лікарський диванчик крісло, торшер у стилі бароко, книжкові полиці, журнальний столик зі смішною порцеляновою фігуркою Арлекіна, теплі кольори шпалерів… Усе створювало особливу таємничу атмосферу.
– Лягайте сюди! – наказав професор, вказуючи на диванчик.
– Роздягатися не треба? – спробувала пожартувати Віра.
– Ви даремно іронізуєте, – зауважив той. – Треба налаштуватися серйозніше.
Віра покірно прилягла. Він сів поруч у м’яке крісло.
– Отже, давайте розберемося. Чи збереглися у вас якісь реальні спогади про минуле? Я маю на увазі не ваші фантазії та сни.
– У мене не так багато реальних згадок. Пам’ятаю свою першу подругу тільки завдяки її листам, що збереглися. З них я постійно намагаюся вибудувати її образ, але він мінливий, невловимий. Трохи пам’ятаю її похорон… Хоча, можливо, це мій сон… Вона постійно з’являється мені й ніби керує моїми вчинками, оберігає, попереджає… Вона – чи не єдина світла пляма у моєму житті.
– Матір пам’ятаєте?
– Майже ні. Лишилися фотографії, уривки спогадів… Вона, здається, була дуже вродлива… Темні великі очі. Вони мене лякають. Циганка у сквері…
Щось жахливе…
– Як у вас із пам’яттю зараз?
– Це, мабуть, смішно, професоре, але я записую усе, що зі мною відбувається, – боюся, що розгублю й це.
– Що записуєте – це добре. На старості матимете матеріал для мемуарів, – посміхнувся професор. – А що вас найбільше непокоїть?
– Сновидіння. Останнім часом я боюся спати. Але, Олексію Степановичу, я не вірю у сни і не люблю, як це зараз модно, заглядати до «сонників». Усе це дур ниці.
– Згоден, «сонники» – це розважальна література.
А ось сновидіння, любесенька, – це повідомлення, які надходять до нас із зовнішнього світу та можуть допомогти розв’язати багато особистих проблем. Наші сни – це шифри. До них треба шукати ключі, а не трактувати за допомогою шарлатанів.
– Як же мені знайти ті ключі?
– Розберемося. Звичайно ж, не з першого разу.
Зараз ми тільки налаштуємо ваш «комп’ютер».
Віра здивовано подивилася на нього.
– Так, так. Адже мозок схожий на цю розумну машину. Уночі, коли ви ніби відключаєтеся, він опрацьовує всю інформацію, що ви накопичили, з’єднує її з тією, що вже зберігається у пам’яті, та вибудовує один ланцюг. Так би мовити, вимальовує повну картину життя, допомагає планувати майбутнє, застерігає від небезпеки. Проникаючи у природу сновидінь, ми можемо відслідковувати нервові процеси, запобігати хворобам. Головне – правильно розшифрувати інформацію. Тільки попереджаю одразу: доки ви самі не будете готові знати про себе правду, шифру ми не знайдемо. Мозок пручатиметься.
– Я готова, професоре, – сказала Віра. – Саме зараз я готова як ніколи! Час, мабуть, настав…
– Навіть якщо ви дізнаєтесь про себе щось неприємне?
«Принаймні, може, згадаю, як опинилась у Стаса тієї ночі і чи було щось між нами?» – подумки посміхнулася Віра й рішуче кивнула головою:
– Я хочу знати про себе усе. Я увесь час рефлексую, роблю дурниці. Це обтяжує мене фізично й морально.
Більше я цього не витримаю!
– Зрозуміло, – сказав професор. – Тоді почнемо… розслабтеся…
За кілька хвилин перед Віриними очима попливли різнобарвні інтеґрали. Їй здалося, що вона поволі втрачає свідомість…***
Здавалося, цей день – безкінечний. Спершу – цвинтар, потім – сеанс гіпнозу. Професор сказав, що таких сеансів має бути як мінімум три чотири. Пер ший лише оселив у душі тривогу. Віра повернулася додому о пів на одинадцяту ночі й ледь дісталася ліжка. Лягла не роздягаючись і майже одразу почала занурюватись у тугі хвилі марень.
«Я не сплю… Я, мабуть, помираю» – думала Віра і розуміла, що це сон уві сні, і навіть якщо вона скине з себе перший шар марень, – випірне у другому й третьому, але не прокинеться остаточно. Такий стан був у неї завжди після перенапруження. Теплі й холодні хвилі ночі поглинали її і викидали то на один берег, то на інший. І на кожному виникали інші картини.
Вона бачила себе маленькою дівчинкою у колодязі темного двору, з усіх боків оточеного високими будинками. Посеред двору – знайома біла лава. На ній – зграя дітлахів.
– Це – багатії, – каже мати. – Не водися з ними, знущатимуться та й годі!
– Вони – мерці! – каже Саламандра.
«Лолітки!» – презирливо думає Віра маленька, гордовито проходячи повз компанію. Але не може примусити себе не дивитися на вишуканий, не по дитячому модний одяг, не вдихати запах їхніх парфумів. Вона зустрічається поглядом з однією із дівчат, і солодкава нудота підступає до горла: одне око у неї зелене, друге – блакитне. «Хіба так буває? – думає маленька Віра. – Яка потвора! А ще й вистьобується!»
– Лілі! – раптом вигукує Віра доросла. – Це ж Лілі! – вона намагається скинути з себе шари тяжкої дрімоти, але хвилі несуть її далі, не даючи прокинутись.
Віра маленька йде на урок англійської та французької мов до дивовижної старої, схожої на сфінкса. Вона не така! Вона вивчиться і дивитиметься на всю цю компанію таксамо зверхньо, як зараз вони дивляться на неї. Одна з дівчаток кидає їй услід: «Двірничка!»
– Аліна! – упізнає Віра доросла. – Зупиніть! Це ж смаглява Барбі – Аліна!
Але прокидається вона лише у своїй уяві, і хвилі виносять її до наступного сюжету.
Віра маленька сидить у великому м’якому кріслі, жадібно вдихає запах сандалових паличок та прянощів, роздивляється дивний візерунок на шпалерах. І бачить на ньому ціле стадо різнокольорових слоників.
Віра посміхається до них.
«Ти – розумна дівчинка», – каже стара.
– Алоїза Абелівна! – скрикує Віра доросла і вже не бажає прокинутися, розуміючи, що розв’язка повинна бути десь поруч, нехай навіть уві сні…
Нова хвиля несе її у той день. У той, найстрашніший, коли…
Віра маленька забігає до під’їзду, їй назустріч мчить ватага дітлахів. Віра вже згадала: це – Лілі, це – Аліна, це – Рінка, це – Славка, це – Вовик. Лолітки і сноби!
Віра маленька нахиляється до розв’язаної шнурівки.
– Ссссука! – шипить янгол у шортах з мереживом, зіткнувшись із скоцюрбленою постаттю. Віра помічає, що руки янголятка – в крові. Маленькі червоні цятки й на сукнях інших…
– Ось воно що… – шепоче Віра доросла. – Так ось воно що…
Віра маленька піднімається сходами, подумки повторює неправильні англійські дієслова. Вона гарно вивчила минулий урок, а сьогодні Абелівна обіцяла навчити її французької пісеньки, яку співала Едіт Піаф. Віра любить співати.
Вона піднімається до квартири…
– Це вони!!! – кричить Віра доросла. – Вони вбили!
Віра маленька бачить розтрощену голову старої.
Кров залила слоників. На підлозі – порожня скринька… На ній також – кров…
Віра маленька кричить, і цей крик передається Вірі дорослій.
Віра прокидається від власного крику.
– Мати думала, що вбивця – я! – голосно і чітко вимовляє Віра. – Тепер усе зрозуміло…
Віра кидається до вимикача, безтямно клацає ним – але світло не вмикається. Віра одним стрибком кидається до ліжка і до підборіддя натягує на себе вологе від поту простирадло. Жах охоплює її.
«Значить, кров на наших дверях – справа рук Лілі, – думає Віра і не може зупинити страшних думок. Її скроні пульсують, голова готова вибухнути, як перестиглий кавун. – Тепер зрозуміло, чому мати написала мені такого листа! Вона не змогла жити, знаючи, що її донька – вбивця. Вона приховала мій злочин. Вона думала, що коштовності у мене. Стоп!
Коштовності. Тоді я про це не думала, а зараз упевнена, що то були діаманти. Тепер вони полюють на діаманти.
Мабуть, хтось із них – діти ж є діти! – заховав їх. І тепер хтось один знищує конкурентів! Наступна черга – моя? Але ж я нічого не знаю! Я боюся! Я нічого не знаю! Як їмце довести?!.»
– Я нічого не знаю! – голосно вигукнула Віра у темряву.
«Знаєш… знаєш… – нашіптує їй внутрішній голос, і Вірі здається, що це голос матері. – Разом з усіма ти вбила Аліну – хіба це не злочин?..»
– Так, так, Аліну вбито двічі, – згадує Віра. – Я пов’язана з ними…
Голова гуде. Голос матері стає нестерпним. Чорна рука тягнеться у шпарину до вимикача… Вхідні двері риплять і тихо відчиняються…
«Це ґалюцинації… – шепоче Віра. – Це сон…»
Але це вже не сон. Дві довгі тіні – біла і блакитна – тихо наближаються коридором.
Віра хрипить, як риба ковтає повітря, але воно не проходить у легені… Серце зупиняється…
– Це вже простіше! – каже біла тінь, прислухаючися до Віриного пульсу. – Вона сама нам допомогла.
– Слабкою виявилася, – каже її подруга. – Не наша людина… Двірничка і є двірничка.
– Не чіпай тут нічого, і пішли звідси хутчіш!
– І що далі? Тепер зрозуміло одне: ми вдвох. І хтось із нас бреше. Гадаю – ти.
– Дурна! Той, хто кінчив Зарку, – той і знає все.
Про це треба добре поміркувати. Розумієш? Заїдемо зараз до мене на квартиру, – запропонувала подруга. – Чогось вип’ємо, перепочинемо. І вирішимо, що робити далі.***
З тієї ночі, коли Віра так довірливо й дивно заснула в його обіймах і непомітно зникла під ранок, Стас не міг спокійно спати. Та ніч ніби виставила перешкоду подальшим стосункам. Сотні разів він поривався зайти до неї. Виходила якась безглуздість: то він заснув у її кріслі, як останній ідіот, то вона, ця дивна золота Рибка, запливла до нього й так само занурила у свій підводний химерний світ. Йому хотілося випірнути, забути її, ковтнути гарячого міського повітря або напитися й назавжди викреслити з пам’яті цей епізод. Адже, думав Стас, для неї це, певно, лиш епізод у її бурхливому житті. Красива, вільна, навіжена Рибка має бавитися такими ось епізодами й миттєво їх забувати.
Стас стояв біля вікна й вдивлявся в темні силуети дерев. Серпень відпливав за вікном, як величезний «Титанік» – йому хотілося вистрибнути з вікна, до плисти до нього, розгрібаючи руками вологе листя, піднятися на цей корабель, на це плавуче громаддя, зануритись у найдальшу, найтемнішу каюту і зникнути разом з тінями присмеркових дерев, птахів та звірів. Він не міг зізнатися навіть собі, що увесь час виглядає у дворі знайому постать. Він бажав цього.
Тоді можна було б вискочити на сходи, зробити вигляд, що просто вийшов покурити, і знову заговори ти із нею. Наприклад, так: «Привіт, мале! Щось ти сьогодні раненько…»
Іноді йому здавалося, що він насправді бачить її.
Але то були лише тіні. У дворі було порожньо. Біля під’їзду стояли три припарковані авта.
Раптом подвір’я освітилося фарами машини. Стас одразу упізнав її – це була та сама машина, на якій вона під’їхала кілька днів тому з компанією галасливих папуг. Стас напружився. Якщо вона вийде сама – його план втілиться у життя. «Рибко, будь сама!» – заклинав Стас, пильно вдивляючись у темне скло віконець машини, що якраз намагалася втиснутися поміж жигулем та пежо.
Нарешті двигун замовк. Ще мить – і з авта вислизнули дві незнайомки.
«Знову до неї гості, – подумав Стас. – Адже такі дами можуть завітати тільки до Рибки!»
