Текст книги "Мерці"
Автор книги: Ирэн Роздобудько
Жанр:
Современная проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 4 (всего у книги 9 страниц)
– Десять років нашого шлюбу, – пояснив чоло вік. – Чи ти гадаєш, що я одружився з тобою, шльондрою, заради твоєї неземної краси? Так от, знай: наш шлюб влаштувала твоя матуся і, до речі, добре за це заплатила. У мене була зовсім інша дівчина. А я, ідіот, зв’язався з тобою. Чи ти гадаєш, що моя кар’єра, гроші, наші поїздки за кордон і твої шмотки – заслуга моїх талантів та розуму? Усе це влаштовували твої предки, а зараз вони на пенсії і не при владі. І я більше цього терпіти не буду.
– От і добре! – сказала Аліна. – Йди геть, продажна тварюко. Тільки не повертайся, коли лишишся на вулиці!
– Не хвилюйся, не лишусь! У мене давно вже інша жінка. А щоб тобі було зовсім добре, знай, що у неї від мене є дитина. І досить брехні! Здихай тут на самоті!
Він підхопив свої валізи і рвучко вийшов з квартири, голосно грюкнувши дверима.
Аліна не відчула геть нічого. Вона налила собі чарку коньяку і з недоброю посмішкою підійшла до телефону. Раніше, щоб хоч якось відчути гостроту життя, вона навмисно завдавала собі болю – до синців щипала себе за ногу або колола зап’ястя виделкою. Тепер і цього було не досить. «Я ще зіграю свою гру! – думала Аліна, набираючи номер. – Повільна смерть – от щоб я хотіла бачити. І я їм це влаштую!»
До слухавки довго ніхто не підходив. Нарешті розімлілий голос сказав: «Алло!»
– Від мене пішов мій козел, – сказала Аліна.
– І заради цього ти турбуєш мене опівночі?
– Не тільки. Завтра я йду в міліцію і податкову, – посміхнулась Аліна, насолоджуючись довгою паузою на тому кінці дроту. – Хочеш поторгуватися?
– Що тобі треба?
– А справді, що мені треба, – іронізувала Аліна, – чого ж мені хочеться від моєї золотої рибки?.. А знаєш, у мене все є. Хоча, стривай… По перше, кожен вечір ти будеш прибирати у мене в квартирі – це раз, по-друге – після прибирання стоятимеш дві години на колінах перед моїм ліжком, аж доки я засну. Чого ж мені іще бракує? Ну, гаразд, далі розберемось, але перші дві умови – обов’язкові, і почнемо з наступного понеділка.
– Слухай, дівчинко, приїжджай зараз у редакцію.
Нам треба побалакати серйозно.
– Хто ж нас туди пустить уночі? До того ж, я хочу спати, і моє рішення – тверде і безповоротне.
– Добре, добре, заспокойся. У мене є краща пропозиція, ми ж усі один в одного на гачку. Словом, бери тачку – я тебе чекаю в редакції. Пройдеш пожежними сходами, я тебезустріну. Все.
Слухавку поклали.
«Чого я маю слухатися? – думала Аліна. – Усе життя я когось слухаюсь… Ну, нічого, це – востаннє…»
Вона швидко зібралась і вискочила на вулицю.День п’ятий
Віра заснула під самий ранок і не чула, як задзвонив будильник. Аби встигнути на роботу, їй довелося бра ти таксі. Рівно о дев’ятій починалася редакційна «планірка», й, оскільки Ліліана іноді дозволяла собі приходити на одинадцяту, проводити збори доводилося Вірі. Таксі швидко домчало її до аґентства. Біля дверей вона зіштовхнулась із Заріною. Двері чомусь були зачинені зсередини, і жінкам довелося постукати. «Хто?» – по чули вони писклявий голосок секретаря й здивовано перезирнулися —такого ще ніколи не було.
– Мабуть, вони там щось приміряють… – висловила здогад Заріна (іноді до редакції заходили презентанти різних фірм, пропонуючи свої товари).
– Свої! – відгукнулася Віра, і двері повільно відчинилися…
Перше, що впало в око, – дуже бліде обличчя Вовика. Він чомусь схопив обох жінок за зап’ястя і затри мав на порозі, хапаючи ротом повітря, як риба. З глибини кімнати до них уже йшла Ярослава, за нею, тримаючись за серце, – Ліліана Олегівна. Впустивши співробітниць, Вовик хутко зачинив двері і знову замкнув їх на ключ. Здавалося, ніхто не може вимовити й слова, їх просто мовчки провели у приймальню оранжерею. Те, що Віра побачила там, здалося їй сценою з фільму жахів. У кутку за великою штучною пальмою, в дивній позі, навколішки, біля труби парового опалення у зашморгу висіла… Аліна.
Віру знудило. Заріна дико скрикнула і повільно з’їхала по стіні на підлогу. Ярослава нервово курила, струшуючи попіл у горщики з квітами, Ліліана ходила з кутка в куток, стискаючи скроні руками.
– У міліцію телефонувати? – запитав Вовик.
– Зачекайте, дайте оговтатися… – сказала нарешті Ліліана Олегівна. – Володимире, дістаньте там, з моєї шухляди, коньяку, ходімо до мене в кабінет поки що…
Але спочатку треба зняти її… Заріно, давай ти – у тебе нерви міцніші.
– Я не можу… – тремтячим голосом сказала Заріна.
– Може, нічого не чіпати до приїзду міліції? – за питала Віра, намагаючись не дивитись у страшний куток.
– Ви уявляєте, що таке – наша міліція? Це – скандал на всю країну… – зітхнула Ліліана і додала рішучим голосом: – Так, давайте усі разом – це наказ!
Потім вирішимо, що робити. Не можна ж залишити її так… Це ж просто не по людському…
Віра знала, що вона не зможе навіть доторкнутися до мертвої «смаглявої Барбі», вона притисла до обличчя носову хустку і з острахом замотала головою.
Ярослава рішуче підійшла до трупа.
– Вовику, дай ножа! – скомандувала вона. – І тримай її попід руки!
Ярослава перерізала мотузку; обважніле тіло Аліни ковзнуло на підлогу, Вовик ледь устиг підхопити його.
– Посадіть її за стіл! – наказала Ліліана. – Не дай Боже, хтось зайде!
Вовик посадовив небіжчицю на стілець. Її голова схилилася долу, ноги роз’їхались, як у ганчір’яної ляльки.
– Господи, ніби спить, бідолашна… – сказав він.
Потім усі зібралися в кабінеті Ліліани і вперше разом майже залпом випили по півсклянки дорогого французького коньяку. Після довгої паузи Ліліана розгорнула якийсь папірець.
– Значить, так, – почала вона глухим голосом. – Напередодні наша бідолашна Аліночка написала заяву – вона лежала на її столі. Читаю: «Заява. Прошу надати мені відпустку без збереження заробітної платні у зв’язку з тим, що я перебуваю у тяжкому нервовому стані і хочу підлікуватися…» Справа у тому, що від неї пішов чоловік і, мабуть, вона цього не змогла пережити… Буде логічніше, якщо її знайдуть у власній квартирі…
– Що ви хочете цим сказати? – майже в один голос запитали Віра і Ярослава.
– Якщо її тіло знайдуть зараз тут – ми до кінця життя не відмиємося. Зараз наш відділ набрав таких обертів, що наші зарплати майже вп’ятеро перевищують платню інших відділів – це я вам повідомляю суто конфіденційно, – пояснила Ліліана. – Через місяць нам усім світять поїздки за кордон. Вам, Віро, в Канни на кінофестиваль, Заріні – в Лондон на аукціон, Ярослава поїде до Амстердама на міжнародну виставку, вам, Володимире, я вибила путівку на Канари… А тепер уявіть, що почнеться, якщо ми зараз звернемося до органів…
Зависла мовчанка. Про Канни Віра чула вперше, але її серце радісно (наскільки це було можливо в цій моторошній ситуації) затріпотіло. Канни… Франція…
Кінофестиваль…
Мабуть, такі ж почуття охопили й інших.
– Але що ж ми можемо зробити? – невпевненим голосом запитав Вовик.
– Не знаю… Не знаю… – задумливо промовила Ліліана. – Голова йде обертом…
– А якщо б це трапилося не тут, а вдома… – почала Заріна. – Ми б відбулися легким переляком. Можливо, нас би й на допити не тягали…
– Отже, треба якось непомітно вивезти її звідси і лишити вдома… – рішуче сказала Ярослава, запалюючи десяту цигарку. – Я через її дурість страждати не згодна! Знайшла де вішатись, істеричка! Це все нам на зло! З нею завжди були проблеми… Спочатку заварить кашу, а потім – у кущі з підібганим хвостом!
Її палку промову обірвав дрібний стукіт Ліліаніного олівця.
– Які будуть пропозиції? – запитала вона.
– Я згодна з Ярославою, – сказала Заріна. – Відвеземо її додому. Але як це зробити непомітно? Не уявляю…
– Можна зробити вигляд, що ми всім відділом святкуємо перемогу нашого кандидата (до речі, зараз багато хто цю подію святкує). Зробимо застілля, а ввечері винесемо Аліну, як п’яну! – запропонував Вовик. – Буде логічно, що вона, перебуваючи у стані сп’яніння та афекту, повісилася вдома. Тим більше, що її кинув чоловік… Якщо запитають, хто бачив її востаннє, скажу, що я відвіз її додому. І що вона була дуже п’яна…
– Зауваж, любий, – сказала Ярослава, – нам треба буде її не тільки відвезти додому, а й… знову підвісити.
Інакше як ти поясниш синці на шиї? І підвісити так, щоб не лишити жодного сліду! А це вже – злочин.
Якщо дізнаються – нас усіх посадять.
– Значить, зробимо все чисто! – різко промовила Ліліана. – А тепер давайте проголосуємо. Хто за пропозицію Володимира?
– Ви при своєму розумі? – скинулася Віра. – Я в ці ігри не граю! Усе це – без мене.
– Підете до міліції? – саркастично зупинила її Ліліана. – Хочете допитів та очних ставок? Що ви доведете одна проти чотирьох? Отже, голосуймо…
Над столом піднеслося п’ять рук… Вірі здалося, що рука потягнулась вгору поза її волею, що це лише вистава в театрі абсурду. Але вона чітко знала й інше – вона нізащо не витримає допитів та очних ставок. Вона з такими труднощами видиралася нагору, що сили її вичерпались і будь який стрес знову зіштовхне її у прірву. І тоді їй вже не підвестися…
– Отже, рішення прийнято! – констатувала Ліліана. – Увечері весь цей жах скінчиться. А поки що – ідіть усі по своїх місцях. Володимире, купіть у буфеті горілки, шампанського і закуски. І так, щоб у вас були свідки. Накрийте стіл. Пом’янемо рабу Божу… А ви, Віро, візьміть себе в руки, інакше й моє самогубство буде на вашому сумлінні – це я вам обіцяю… *
День минув, як у тумані. Мертву Аліну посадовили за столом так, ніби вона, схиливши голову над листком паперу, щось обдумує. Тіло ще не встигло захолону ти – надворі зранку стояла спека, і ця поза була майже природною для завжди сонної Аліни. Її скляна загородка була розташована у глибині кімнати, і випадкові відвідувачі могли бачити її схилену голову. Але відвідувачів було небагато. На хвилинку забігала знайома Ярослави, заходив листоноша… Жінки силкувалися зіграти повний спокій. Ярослава навіть гукнула при своїй знайомій до Аліни: «А ти не підеш з нами попити кави?» – а потім зі сміхом махнула рукою: «Наша красуня, як завжди, замріялася!» Вчинок був відчай душний, але забезпечив свідка.
Віра сиділа за своїм столом як мишеня. Вона механічно креслила на папері якісь значки. Стрілки годинника ніяк не хотіли рухатися швидше. Ліліана виходила на перерву, спілкувалася з іншими редакторами і вдавала, що усе гаразд.
О шостій народ почав розходитися. Тепер на них чекало найскладніше – гучне застілля, таке, щоб веселі балачки було чутно в коридорі.
Змовники й справді здійняли галас, дзвеніли чарками, співали. Знаходитися в одній кімнаті з трупом, що вже самовільно змінив положення, було неприємно. Вірині зуби цокотіли об чарку, вино проливалося на сукню. Нарешті о дев’ятій вечора Ліліана скомандувала: «Пора!». Вовика послали розвідати обстановку внизу, біля вахтера. Товстий і самовдоволений, той сидів перед телевізором і дивився черговий серіал. Його не здивувала весела компанія з відділу культури – сьогодні пили майже всі, святкуючи перемогу на виборах. Від струнких, витончених жінок – найкрасивіших жінок аґентства – пахло шампанським, вони йшли непевною ходою, весело перегукуючись. Одна зних, новенька, поста вила перед вахтером півпляшки горілки і тарілочку з бутербродами. Відверто кажучи, сьогодні його пригощали всі – пластиковий пакет уже був заповнений делікатесами, які вахтер збирався віднести безробітному синові. Він радів і тішився, час від часу прикладаючись до пляшок із залишками алкоголю, які йому лишала журналістська братія. Він дуже любив свою роботу, обожнював лишатися на нічне чергування і сидіти в комфорті та теплі, дивлячись чудовий кольоровий телевізор. Вдома у нього таких умов не було.
– Вам допомогти? – запитав він, помітивши, що худенький секретар Володя та ще одна жінка тримають попід руки іншу.
– Ні, дякуємо! – відповіли йому. – Це нам не вперше, трохи перебрала дівчинка.
– Буває! – весело відгукнувся вахтер, знову заглиблюючись у колізії серіалу.
Весела п’яна компанія зі сміхом та жартами повантажилась у велике авто. Краєм ока, крізь скляні розсувні двері вахтер помітив, що три жінки всілися на заднє сидіння й поклали собі на коліна четверту, п’яну. Секретар сів за кермо, поруч з ним – Ліліана Олегівна. Машина різко рвонула з місця.
«Можуть зупинити менти… – подумав вахтер. – Хоча такі «шишки» завжди відбрешуться!..» *
В авті у Віри почалася істерика. Холодне важке тіло лежало у неї на колінах. Ярослава та Заріна силоміць влили їй до рота добрячу порцію коньяку.
– По моєму, нам доведеться виносити і її, – сказала Ярослава. – Будь ласка, Віро, заспокойтесь! А то зараз почнеться масове божевілля – а нам ще стільки треба зробити. Тримайтеся.
Коли машина під’їхала до Аліниного будинку, на подвір’ї було порожньо.
– Виходимо так само! – скомандував Вовик.
– Можна, я зачекаю в машині? – ледь чутно прошепотіла Віра, і тоді з напівтемряви на неї блимнули різнобарвні очі Ліліани:
– Хочете лишитися чистенькою? А платні три тисячі баксів вам не гидко отримувати?! Сказано: йдуть всі! І годі! Я теж боюся…
Вони обережно витягнули Аліну з машини, підхопили попід руки і внесли до під’їзду. Біля ліфту і на сходах нікого не було. Діставши ключі з її сумочки, Ярослава відчинила двері.
Через півгодини Вовик розвіз усіх по домівках.
Спочатку завезли Віру, яка сиділа зі збайдужілим виглядом і мріяла лише про одне – скоріше опинитись у ліжку. Вона була геть п’яна… …На сьомому поверсі будинку за номером 67 по вулиці імені Рабіндраната Тагора у комфортабельній ванній кімнаті на змійовику висів труп красивої молодої жінки, що наклала на себе руки, дізнавшись, що чоловік більше не кохає її… *
Віра ледь дісталася свого поверху. Тремтячою рукою почала шукати в сумці ключі й не знаходила їх. У відчаї вона сповзла на брудну підлогу перед своїми дверима, і ридання нарешті прорвалися крізь упродовж цілого дня стиснуте спазмами горло. Вона не почула, як відчинилися двері в квартирі навпроти.
– Ти, що, мале, загубилося? – трохи насмішкувато сказав чоловік і присів поруч із Вірою. – О-о, тут ціле море сліз – втопитися можна!
Він обережно підняв і поставив Віру на ноги.
– Ключ… – ледь змогла вимовити вона.
– Що, зовсім погано? – так само насмішкувато запитав незнайомець.
– Знайдіть, будь ласка, мій ключ… – ледь чутно вимовила Віра, затискаючи рота рукою й відчуваючи, як нудота підступає до горла.
Чоловік швидко зорієнтувався, за мить витрусив з Віриної сумочки ключ і швидко відчинив двері.
Нетвердою ходою, зриваючи з себе одяг і гублячи туфлі, Віра попрямувала до ванної. Коли вона, більш менш свіжа, в рожевому м’якому халаті, вийшла звід ти – на кухні вже кипів чайник, а незнайомець щось ворожив над заварником, вкидаючи туди якусь запашну траву.
– Зараз як рукою зніме! – весело сказав він.
Віра геть забула про свого рятівника.
– Ви хто такий? – суворо запитала вона.
– Ніхто. Ваш сусід.
– Я вас не знаю!
– Мене ніхто не знає. Я живу тут тільки місяць, винаймаю кімнату у Місіс Гадсон.
Почувши знайоме прізвисько, яке могли знати тільки свої, Віра заспокоїлася. «Місіс Гадсон» – так називали її всюдисущу сусідку, стареньку самотню бабцю, яка залюбки виручала стражденних пляшкою доброї самогонки.
– А от я вас, здається, знаю, хоча ненавиджу наше телебачення. Ніколи не думав, що ви живете поруч.
Для нас ви – небожителі. Зараз заварю вам своєї травички – вона мене завжди рятує у таких випадках – та й піду. Ви, мабуть, хочете спати…
– Я не спатиму, – майже викрикнула Віра й несподівано для себе попросила: – Якщо можете, побудьте трохи зі мною. Розкажіть щось… Або просто посидьте мовчки. Тільки не йдіть.
– Гаразд, – зрадів той, – мені вже добряче набридла моя гарна господиня – головним чином, я розважаю тільки її. Як виявилося, вона моя давня шанувальниця, навіть квартирну плату встановила досить помірну.
– А ви хто?
– А ніхто, – знов сказав він. – Так, написав колись роман. Його торік надрукували в досить популярному журналі.
– Як він називається? – без особливої зацікавлености запитала Віра.
– «Роман на замовлення».
– О, так це ви? – Віра згадала цю річ, яку вона прочитала і навіть колись переповіла Альбику. – Дивно, я навіть хотіла розшукати автора. А ось він сам рятує мене серед ночі…
– Ви ніде б мене не знайшли. Тримаюся я «білою вороною» і не дуже цікавлюся літературною тусівкою.
Цей твір – випадковість.
– У житті нічого не буває випадковим, – сказала Віра. – Отже, ви винаймаєте квартиру…
– Так. Квартиру винаймаю. Ніде поки що не працюю. Не одружений. За кордоном не був. Маю двадцять сім років, умовний термін (це п’ять років тому) за, як то кажуть, «політику». Що ж іще? До жодних літературних кіл не належу. Іноді пописую вірші, але це вже коли зовсім погано…
– Добре, добре, не нервуйте так, у мене повно своїх проблем, щоб іще й вашими перейматися, – зупинила його Віра. – А знаєте що, краще давайте вип’ємо кави.
Я зараз зварю. А ви поки що можете курити.
Вона кинула на стіл пачку дорогих цигарок.
– Дякую, я не курю! – сказав він.
– Неправда, – сказала Віра, вмикаючи кавоварку. – Усі ваші герої, пригадую, – затяті курці.
– Але вони не палять «Ґалуаз», – із викликом сказав сусід. – Це дороге задоволення.
– Задоволення має бути дорогим, – посміхнулася Віра.
– Ви, мабуть, гадаєте, що я – нещасний жебрак.
– Я про вас нічого не гадаю. А от ви, мабуть, думаєте, що я й справді небожителька.
– А хіба це не так?
– Глупство. Я звичайна робоча конячка. От і все. І сьогодні мені дуже погано…
Але страх і хміль поволі відступали. Усе, що відбулося вдень, здавалося одною з її ґалюцинацій.
– Знаєте що, вам усе ж таки треба поспати, – сказав сусід, помітивши Вірин відсторонений погляд. – Я, мабуть, піду. А якщо ви не проти, я завітаю до вас ще коли небудь.
– Ні, я зовсім не хочу спати! – запротестувала Віра.
Вона хотіла підвестися, випустила з рук горнятко й безсило опустилася на стілець.
– Усе, досить балачок, мале, треба в ліжечко!
Його розв’язний тон чомусь не роздратував її, і Віра покірно звелася, тримаючися за стіну. Вже на порозі, зачиняючи за ним двері, вона запитала:
– Чому ви назвали мене «мале»?
– Не знаю… Там, на сходах, мені здалося, що плаче дитина…
– Як ваше ім’я, мій рятівнику?
– Стас, – відповів той і попрямував до своїх дверей.День шостий
Телефонний дзвінок розпанахав сон гострим лезом. Віра не одразу впізнала голос Альбика.
– Доброго ранку, сонечко! Маю можливість підкинути тебе на роботу машиною! Збирайся швиденько.
– Куди? Навіщо? – хрипким голосом запитала Віра. Сьогодні вона вперше спала так, як ніколи, – глибоким як колодязь похмільним сном.
– Ти що, спиш? – не вгамовувався Альбик. – Ну ти даєш, старенька! Вже дев’ята година!.. Так заїжджа ти за тобою?
– Ні, ні! Сьогодні я хвора! Вибач, я не можу говорити! – Віра кинула слухавку і сіла на ліжку, обхопивши голову руками – голова розколювалася навпіл, хотілося пити, а головне – вона вмить згадала абсурд і жахіття вчорашнього вечора. Бідолашна Аліна, повішена вдруге… І що тепер буде? Раптом слідство вийде на них? Щоправда, Ярослава ретельно протерла всі речі, ключі та дверні ручки носовичком, щоб не лишилося жодних відбитків. І хіба вони в чомусь винні? Звичайно, вчинено не по людському, але вони рятували престиж своєї фірми та власні нерви від зайвих міліцейських «розборок». А оплакати бідну дівчинку можна буде пізніше, разом з усіма…
«Але невже я така зіпсута? – думала Віра. – Можливо, мати це знала ще тоді, коли я була дівчинкою, інакше вона б не писала в листі: «Мені навіть страшно уявити, якою ти виростеш…» Вона знала про мене щось таке, чого ніхто не знає… Але що?»
На роботу Віра вирішила не йти і навіть нікого про це не попереджати. Вона відчувала, що з учорашнього вечора стосунки між співробітниками відділу культури набули зовсім іншого вигляду. Тепер усі вони – спільники. А зі спільниками не церемоняться.
Віра пішла на кухню, увімкнула радіо і з горнятком кави зручно вмостилась у кріслі. Їй треба було обмір кувати ситуацію. Вона ні до чого не торкалася, брала участь у подіях лише як свідок. Вона пам’ятала, що, коли усі товклися у ванній біля трупа Аліни, їй стало погано і вона присіла на підлогу в коридорі. Вона навіть не глянула нате, як відбувалася ця неприємна процедура. Вона думала зараз про інше: що знала про неї мати, чому її лист не був схожий на лист прощання матері з донькою? Невже вона якось пов’язана зі злочином, що був скоєний стільки років тому? У своїх думках та спогадах Віра ніколи ще не заходила так далеко. Це були заборонені згадки. Раніше від них лише починала дико боліти голова, а мозок видавав «на гора» лише чорну стрічку стертої інформації. Віра відчула, що саме зараз настав той час, коли треба усе з’ясувати. І почати саме з того будинку, з тієї квартири, де було скоєно злочин, який перевернув усе її життя.
Прийшовши до такого рішення, Віра швидко одяглась і поїхала до свого старого двору в центрі міста… *
Вона не була тут відтоді, як ще зовсім юною переїхала в іншу квартиру. Вона боялася зазирати в цей двір, їй здавалося, що там кожен може тицьнути у неї пальцем: «Ось вона, донька вбивці!» Але зараз вона вже не була тією переляканою дівчинкою – навряд чи хтось зі старих сусідів міг упізнати її в цій самовпевненій вишукано вбраній жінці з бездоганною зачіскою та ледь помітним макіяжем на витонченому обличчі.
Подвір’я дуже змінилося з тих давніх часів.
Повиростали нові дерева, майже на кожному балконі стирчали великі блискучі тарілки антен, вікна зі звичайних перетворилися на пластикові, з охайними білими рамами та жалюзі. Віра одразу зрозуміла, що зі старих мешканців тут майже нікого не лишилося – ці квартири давно були куплені новою елітою. А до колишнього її помешкання на першому поверсі нові господарі прибудували балкон.
Віра пішла в будинок навпроти, піднялася на сьомий поверх, намагаючись згадати, чи не заходила вона сюди раніше? Але асоціативне мислення відмовлялося працювати. Номер квартири, у якій було вбито нещасну бабцю, вона знала – про це їй ще тоді сказала сусідка. Та сама сусідка розповіла, що мати вбила стару жінку, дружину колишнього дипломата.
Двері у квартиру були прочинені. Не знати чому, звідти на Віру повіяло тривогою. Вона нерішуче натисла на кнопку дзвінка і почула зсередини веселий привітний голос: «Заходьте, заходьте, я на вас давно чекаю!» Віра увійшла. Назустріч їй з кухні йшла молода повновида жінка, витираючи руки об квітчастий фартух. Ще на порозі Віра здогадалася, що в квартирі робиться ремонт – шпалери звисали зі стін клоччям, меблі були зсунуті насередину і завішені плівкою.
– Ой, – сказала жінка, – а я думала, що це прийшли штукатурниці!
– Вибачте, будь ласка, – сказала Віра, – я б хотіла дещо у вас запитати…
– Проходьте в кімнату, – запросила жінка.
Це була невелика однокімнатна квартирка. Віра увійшла до кімнати, сіла на краєчок застеленого плівкою дивану й огледілась.
– Ви що, бували тут раніше? – запитала хазяйка, помітивши її зацікавленість.
– Колись давно тут жили наші давні знайомі, я була тоді ще маленькою, – відповіла Віра.
– Прохоренки? – підказала жінка. – Тут жила така родина, але вони тепер переїхали в нашу двокімнатну. А ми з чоловіком роз’їхалися. Ось тепер роблю тут ремонт і… починаю нове життя.
– Ні, не Прохоренки, – сказала Віра. – А ще до них…
Вона уважно роздивлялася кімнату, але не знаходила жодного відгуку у своїй душі. Лише клапті старих шпалер з дивним рельєфним індійським візерунком привернули її увагу. Але, мабуть, лише тому, що таких зараз ні в кого не побачиш – старовинні, барвисті, схожі на полотно.
– Такі цікаві шпалери, – промовила Віра, аби не мовчати. – Не шкода здирати?
– Ой, та ви знаєте, які вони були засмальцьовані! – сплеснула руками жінка. – Це ще від попередньої хазяйки лишились! Прохоренки ремонту не робили – їм було байдуже. Я взагалі боялася сюди переїжджати.
Кажуть, що тут убили жінку…
Віра напружилась, але примусила себе продовжу вати розмову.
– Як це – вбили?
– Отак і вбили! Але, гадаю, її дух звідси вже вивітрився, а то я б тут спати не змогла. Усе уявляла б…
– А що то була за жінка? – Віра розуміла, що її цікавість переходить межі звичайної балачки і скоро треба буде пояснювати, навіщо вона сюди завітала.
– Кажуть, якась старенька і дуже багата іноземка.
Напевно не знаю…
– А хто її вбив, за що? – язик ледь ворушився у пересохлій гортані.
– Не знаю, сусідка чи служниця… а чому вас це цікавить? Ви, часом, не з міліції? – схаменулася хазяйка, прискіпливо приглядаючись до Віри. – Якби я знала, що мене тут ще й міліція буде турбувати, – нізащо б не погодилася на такий обмін!
– Ні, ні, не з міліції, – заспокоїла її Віра. – Я журналістка, збираю матеріал про різну старовину. Ось згадала, що тут жили наші давні знайомі, а у них були цікаві речі. От хоча б ці шпалери. Чи не могли б ви дати мені шматок?
– Та будь ласка, скільки завгодно! Хоч усе забирай те – все одно викидати!
Віра подякувала і відірвала від стіни шматок шпалерини. Не втрималася, щоб не понюхати щільний, тугий папір… Він мав запах прянощів і трав. Так іноді пахнуть легкі індійські сукні. Навіть після багаторазового прання. *
Віра повернулася додому геть спустошена. Iнформації – обмаль. Але їй не терпілося ще раз роздивитися свою здобич – від клаптика паперу віяло теплом, як від нагрітого сонцем піску.
Проте вона щонайперш вирішила зателефонувати на роботу. Слухавку взяв секретар.
– А я вам телефонував уже кілька разів! – схвильовано повідомив він. – З вами все гаразд?
– Так. Я виходила в аптеку – щось погано себе почуваю… Сподіваюся, що до завтра видужаю. Для мене немає нічого термінового?
– Ні, не хвилюйтесь, видужуйте! – чемно сказав Володимир. Зависла пауза.
– У нас там усе гаразд? – чітко вимовила Віра.
– Усе нормально! Ніяких новин! – так же чітко відповів секретар.
Віра поклала слухавку. Значить, бідна Барбі ще висить у себе в ванній… Господи, в якому ж стані її знайдуть!..
Вона повернулася на кухню і розправила шпалерину на столі.
Віра пила каву і роздивлялася складний візерунок.
Що довше дивилася, то чіткіше вимальовувався перед очима контур слона. Насичений візерунок утворював прихований сюжет: стадо різнобарвних слоників на тлі оази з пальмами та квітами. На перший погляд вони не були помітні. Так у дитинстві, прокинувшись ранком, Віра розглядала візерунки на килимі або тріщинки на стелі, і їй здавалося, що вона бачить дивні сюжети – оленів, карети, сімейство ведмедиків… Від слонів повіяло чимось давнім і знайомим. «Мабуть, я усе ж таки бувала у тій кімнаті, – подумала Віра. – Можливо, коли мати прибирала?..»
Чорне провалля в пам’яті почало здаватися їй неприродним. Від напруги розболілася голова. «Ні, досить! – думала Віра, – Недаремно ж колись в інтерв’ю один нарколог сказав мені, що будь яке кодування небезпечне: це все одно, що перекрити загатою бурхливу річку. Тоді потік починає шукати інших виходів і затоплює усе навкруги. Треба знайти мого лікаря, зараз він, здається, очолює центральну психіатричку. Він має мене упізнати. Я хочу нарешті знати усе!» Її думки перервав дзвінок у двері. Віра неохоче відчинила – на порозі стояв її вчорашній рятівник.
ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА
Стас не працював уже кілька місяців після невдалої спроби заробити писанням сценаріїв для політичних рекламних роликів. З попереднього місця помешкання його вигнали, і він якимось дивом зміг зняти квартиру у «місіс Гадсон». Та й то після того, як виявилося, що старенька – затята «націонал анархістка» й обожнює читати товсті модерні журнали, що для її віку було доволі дивним. Роман Стаса вона також уважно прочитала й навіть зробила деякі нотатки і підкреслення на сторінках. Стас поставив на зашмульганому журнальчику зворушливий авто граф, це дуже розчулило стару й вирішило справу на його користь. Кожного ранку Стас тихенько вислизав зі своєї кімнати, аби не потрапити на очі хазяйці, а пізно уночі так само тихо повертався з надією, що «місіс Гадсон» спить і він зможе поцупити у неї трохи заварки та шматок цукру. Але зазвичай його невсипуща господиня вже чатувала на кухні і могла майже до ранку вести бесіди з «письменником», мимохідь цікавлячись, чи влаштувався він на роботу. «От коли отримаю Нобелівку…» – бурмотів свою коронну фразу Стас і продовжував її залежно від настрою й ситуації: – «куплю вам нову квартиру», або «з ніг до голови засиплю найкращим англійським чаєм…», чи молов ще якусь дурню. Його глибоке підпілля було безнадійним.
Уперше якось побачивши Віру з вікна, він спочатку подумав, що вона – не інакше як дружина бізнесмена, жінка з іншого виміру. З тих «нових», хто вважає престижним запрошувати до себе в гості псевдознаменитостей і поїти їх до поросячого виску, аби прилучитися до богеми. Познайомившись із нею, він вирішив запропронувати свої послуги, адже там, де вона працювала, завжди було повно роботи для «літературних негрів». Він вирішив скористатися нагодою.
Йому відчинили не відразу.
– О, це знову ви… – без особливого ентузіазму мовила Віра.
Тепер він зміг роздивитися її уважніше. Так, це була вона, жінка з дивною посмішкою – лише кутиками вуст – і завжди серйозними очима. Ніби верхня частина її обличчяне співпадала з нижньою. «Не обійтися без банального порівняння з Джокондою, – подумав Стас. – Хоча посмішка та сама…» Безперечно, його нова знайома була з тих жінок, з якими чоловіки ніколи не фліртують. На таку не покладеш руку, ніби випадково, а якщо й покладеш – пропечеш до кісток.
Він упіймав себе на думці, що почувається перед нею учнем або підлеглим. І це дратувало. Він уже пошкодував, що натиснув кнопку дзвінка, і не знав, як поводитися. Легкости минулого нічного візиту як і не було.
– Проходьте, – запросила Віра. – Тільки у мене сутужно з часом… Отже?
Це різке запитання зовсім збило його з пантелику, і Стас, проклинаючи усе на світі й намагаючись виглядати по діловому, розповів суть своєї справи.
– Я вже не працюю на телебаченні, – почала пояснювати Віра. – Те, що крутять зараз, – звичайні повтори. Але я спробую вам допомогти. Напишіть кілька нарисів, мені треба бачити, що ви вмієте. Адже журналістика – не література. – …а кінь свині не товариш… – додав Стас і звівся з крісла. – Вибачте, що потурбував!
– Ну навіщо ж так? – зніяковіла Віра. – Я не це мала на увазі.
– А знаєте що, – додала вона раптом, аби якось загладити свій різкий тон, – давайте зараз пообідаємо разом. Я сьогодні нічого не їла. Якщо ви не проти, я швиденько щось приготую.
– Це акт милосердя? – з посмішкою, але вже без виклику запитав Стас.
– Це звичайний голод, – у тон йому відповіла Віра.
– Тоді я швиденько!
Він миттю вибіг з квартири у найближчий магазин.
У темряві під’їзду похапцем порахував гроші: для того, аби заплатити за квартиру, їх було замало, проте вистачало на те, щоби не виглядати жебраком перед знаною «телеледі». У крамниці він купив шинки, велику коробку креветок, торт, морозиво й пляшку шампанського. Він теж хотів їсти. Він хотів їсти не похапцем, соромлячись і ховаючи від господині жалю гідний несвіжий бутерброд із сиром, їсти не з газети чи товстелезного полумиска. Він хотів не так їсти, як просто посидіти у тиші й чистоті, як колись удома…
