Текст книги "Мерці"
Автор книги: Ирэн Роздобудько
Жанр:
Современная проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 6 (всего у книги 9 страниц)
Давній зв’язок лишився тільки з Володимиром – під час навчання в університеті вони іноді передзвонювалися. Згодом Лілі взяла його на посаду власного секретаря з умовою, що він допоможе їй розшукати решту. Вона сама випадково знайшла Альку, потім Вовик привів Ярославу. Всі разом кинулися на розшуки ще однієї товаришки – Заріни. З нею було найважче – вона перша зникла з двору, поїхала до Артеку. А потім узагалі в один із днів після літніх канікул на дзвінок дітлахів із Заріниних дверей визирнув якийсь незнайомий дядько й повідомив, що та родина тут уже не мешкає, бо переїхала кудись у передмістя.
Місце, що Лілі призначила Заріні, не могло бути порожнім – на нього було багато претендентів, на нього треба було брати будь кого тимчасово. Так на Ліліаниному горизонті з’явилася її колишня однокурсниця Ольга, а з нею – завдяки їй! – і Анатолій.
Лілі зустріла цю парочку випадково, під час обіду в найближчому від аґентства ресторані. Спочатку між двома ковтками холодного мартіні вона помітила його…
«Олег Меньшиков! – майнула думка. – Невже він?» Чоловік, що сидів за сусіднім столиком, справді скидався на відомого артиста. Придивившися пильніше, Ліліана зрозуміла, що помилилася. Але то навіть було на краще, чоловік став доступнішим. Те, що вона хотіла мати його у своїй колекції, було для неї очевидним. Поруч з «Меньшиковим» сиділа якась незугарна жінка, вона жадібно й швидко поїдала фруктовий десерт. Серце Ліліани радісно затремтіло: вона впізнала Ольгу, – розкішний привід для знайомства. Вона вже знала, що цей красень має належати їй.
Повільною ходою вона наблизилася до їхнього столика, ніби випадково кинула погляд на парочку і радісно вигукнула:
– Кого я бачу! Ольго, це, здається, ти!
Жінка відірвалася від десерту і похмуро огледіла вишукану даму, в якій вона не одразу впізнала колишню однокурсницю.
– Ми разом навчалися! – пояснила Лілі чоловікові, який чемно піднявся зі свого стільця й запропонував їй сісти поруч із ними. Якби можна було спопелити цю сіру дурепу, що сиділа поруч з ним, Лілі обов’язково б це зробила!
– Ну, розповідай, як ти, де? – ніжно наспівувала Лілі. Тим часом чоловік звівся й пішов до бару, аби дати змогу двом старим приятелькам побалакати.
Щойно він відійшов, як Ольга сказала низьким безбарвним голосом:
– Його не чіпай! Він – мій. Чуєш? Я за нього – вб’ю.
Лілі не встигла отямитись, як Ольга знову заговорила, але на цей раз інтонація була зовсім інша:
– Господи, вибач! Сама не знаю, що це зі мною коїться. Торік померли батьки – розбилися на машині.
Досі не можу оговтатись. Якби не Анатоль, давно б покінчила з цим життям. Він мене врятував. От і боюся його втратити – часом шаленію, вибач…
«Клініка! – радісно поставила «діагноз» Ліліана. – Тим краще й простіше!» Вона перетворилася на саму люб’язність. Приятельки трохи побалакали про се, про те. Підійшов Анатолій, замовив каву, шампанське, морозиво. Вечір закінчився вдома у Ліліани. З’ясува лося, що Анатолій був учнем Ольжиного батька – відомого хірурга – і, коли трапилося нещастя, одружився з бідною сиріткою, а згодом успадкував і його кафедру в медичному інституті.
Прощаючись із подружжям, вона вже знала, що візьме Ольгу до себе у відділ. Знала й те, що Анатолій – перший чоловік, що по справжньому зацікавив її. Його приборкання потребувало максимум двох трьох тижнів.
Але чекати довелося менше. Він приїхав до неї через два дні, з квітами й пляшкою «Метакси», мовляв, по дякувати за вдале працевлаштування дружини. Роман розвивався бурхливо.
Якось він прийшов до неї у подряпинах та синцях.
– Ольга, – коротко пояснив він. – Знову рецидив.
Уже не знаю, що з нею робити – вона скоро зачинятиме мене в хаті. Або вб’є. Вона може…
– Ти, любий, лікар, а не знаєш, що робити, – сказала Ліліана. – Її місце – у психушці.
– Ти собі уявляєш, як я це зроблю? – скипів Анатолій.
– Ну хочеш, це зроблю я? Ти навіть нічого не побачиш. Тільки домовся з клінікою. А я викличу бриґаду прямо на роботу.
– А якщо вона буде сумирна?
– Не бійся, не буде.
Зранку Ліліана Олегівна викликала Ольгу до свого кабінету… А за годину містом уже мчала машина «швидкої». В кабінеті головного редактора відділу буянила й биласяоб стіни Ольга. Її ледве вгамували двоє здорованів у синіх вилинялих халатах.
– Я тебе вб’ю. І його вб’ю. І себе вб’ю… – шепотіла прив’язана до нош Ольга і сміялася, дивлячись на розгублених співробітників, що повибігали в коридор.День дванадцятий
Дощ, який почався під час Аліниного похорону, не вщухав уже тиждень.
Під ним же ховали і Ярославу. I цей другий похорон здавався фантасмаґорією. Вірі було шкода цієї неординарної загадкової жінки. Події останнього місяця зовсім розхитали її нервову систему. Навіть на роботі Віру не полишало відчуття тривоги. Кімната без двох жінок спорожніла. Тепер Заріна сиділа в ній сама у повній прострації. На вільні місця Ліліана Олегівна поки що нікого не брала – наближався час відпусток, їхньому відділу завжди давали їх на початку «оксамитового сезону». Аґентством ходили чорні жарти, мовляв, з приходом до відділу нової співробітниці в ньому почали вмирати люди – хто наступний? Жарти жартами, але Віра почувалася незатишно. Їй здавалося, що колеґи уникають її…
– Вона й раніше здавалася мені трохи дивною… – пояснювала Ліліана. – А сьогодні накинулась на мене з ножицями прямо в кабінеті.
Коли галас припинився і всі розійшлися по своїх кабінетах, Лілі зняла слухавку і набрала номер кафедри медичного інституту:
– Усе позаду, любий! – ніжно сказала вона. – Сьогодні ти ночуєш у мене. І так буде завжди! …Лілі підійшла до дверей приймальні директора аґентства, поправила зачіску, трохи розмазала під очима чорну туш. У кабінет увійшла, не звертаючи уваги на секретарку. Вона знала – тут її зрозуміють.
До відділу кілька разів приходили слідчі, розпиту вали про особисте життя Ярослави. Віра зовсім нічого не могла сказати з цього приводу. Володимир розповів, як довіз небіжчицю до помешкання, але нічого підозрілого не помітив.
Віра сиділа, опустивши очі додолу, й нервово стискала у руці носовичок.
– Ну, а що скажете ви? – звернувся до неї слідчий.
– Пані Віра працює у нас лише тиждень, – поквапилась втрутитися у розмову Ліліана, – це нова людина. Навряд чи пані Віра може щось знати.
– Вибачте, але я зараз звертаюся не до вас, – зауважив той і знову повернувся до Віри. – Отже?
Віра судомно ковтнула повітря й закашлялася.
– Ліліана Олегівна має рацію – я справді не знаю, що сказати, – захриплим голосом промовила вона. – Я ніяк не контактувала із Ярославою, хіба що з професійних питань… Не більше. Вибачте, але мені важко говорити…
– Пані Віра надто вразлива, – знову втрутилася Ліліана. – Ваше керівництво запевняло, що ви не турбуватимете наших співробітників.
– Такий порядок. Формальність є формальність.
Мені ще треба поговорити з кожним із вас окремо, – сказав слідчий. – Я випишу вам перепустки до себе в управління.
– У нас повно роботи! – зарепетувала Ліліана. – Самі повинні розуміти – працюємо перед відпусткою.
Часу обмаль. До того ж, ми розповіли вам усе, що знали! Я б вас попросила…
– Це не забере багато часу, – заспокоїв її слідчий і почав виписувати перепустки.
«Одинадцята година, – прочитала Віра на своєму папірці, – кабінет номер 316…»День тринадцятий
Наступного ранку вона вже сиділа під дверима слідчого районного відділу карного розшуку майора Чепурного. Він чомусь вирішив почати саме з неї. Поведінка Віри здалася йому дивною, і, можливо, як показував досвід, він одразу зможе «накопати» щось цікавеньке. Хоча справа здавалася йому доволі банальною. Зараз, наприкінці сторіччя, і з людьми й у природі відбувається щось неймовірне, і два самогубства виглядали досить рядовими.
– Проходьте, сідайте! – запросив він Віру.
Віра увійшла, з острахом оглядаючи приміщення.
В сірувато зеленому кабінеті над столом, як годиться, висів портрет Президента – ніби намальований новітнім Остапом Бендером, поруч красувалася ще одна картина, до якої був приклеєний ярлик із надписом «Перекуримо?» На ній було зображено чотирьох прикордонників на тлі засніжених гір. Вони нагадували лікарів – у білих маскхалатах, із серйозними «комсомольськими» пиками; кремезні хлопці підпалювали цигарки від вогника, що його простягав сивочолий старшина. Кожен тримав на повідку вівчарку. В одної з собак чомусь було лише три ноги…
– Це мені перенесли з «червоного кутка», – ніби виправдовуючись, пояснив слідчий, перехопивши здивований Вірин погляд. – Там у нас зараз ремонт.
Доводиться споглядати це жахіття.
Собака з недомальованою лапою та кумедною поросячою пикою розсмішила Віру, й вона змогла трохи заспокоїтись. «А й справді, – подумала Віра, – не в небесну ж канцелярію я потрапила! Головне – не зірватися… Я ж нічого не знаю…»
– Отже, ви працюєте в аґентстві трохи більш як тиждень, – почав Чепурний. – За цей час пішли з життя двоє ваших співробітниць… Як ви можете це пояснити?
– Чи не хочете ви сказати, що у цьому винна я? – з викликом запитала Віра.
– Поки що я сказав те, що сказав. Не більше. Я вас не звинувачую. Я просто запитав і чекаю на вашу відповідь.
– Я ніяк не можу цього пояснити, – спокійніше відказала Віра, втупившися в карикатуру, що висіла за його спиною. – Аліна пішла з життя добровільно й навіть лишилазаяву про «дострокову відпустку», Ярослава померла від передозування наркотиків. Я, до речі, навіть не здогадувалася, що вона наркоманка.
– Так, так, це нам відомо… – замислився слідчий, відбиваючи дріб по столу своїм гостро заточеним олівцем. – Але, погодьтеся, це доволі дивно – дві смерті за такийкороткий час.
– Збіг обставин, – зітхнула Віра. – Я можу йти?
– Ще кілька запитань, – зупинив її порив підвестися зі стільця Чепурний.
– Я вас слухаю.
– Чи давно ви знаєте своїх колеґ?
– Я ж вам казала, я працюю недавно.
– До того ви не зустрічалися?
– Ніколи.
– А якщо добре подумати?
– Нема чого думати. Хоча… Якось Ліліана Олегівна сказала, що їй знайоме моє обличчя…
– Та це не дивно. Воно й мені знайоме, – посміхнувся слідчий. – Ви ж, здається, вели програму на телебаченні.
– Так. Але вона сказала, ніби пам’ятає мене з дитинства. Можливо, ходили в один дитсадок тощо.
Але яке це має значення?
– До одного дитсадка ви ходити не могли. Я цікавився – до одинадцяти років Ліліана Поволоцька з батьками мешкала в Англії.
Для Віри це було новиною. Так, подумки зазначила вона, у Лілі й справді було «золоте дитинство». Але до чого ж тут вона, Віра?
– Я цього не знала, – сказала вона, – можливо, Ліліана Олегівна помилилася…
– Можливо… Отже, за вашими словами, Ліліана Поволоцька казала, що знає вас дуже давно… – почав щось записувати на папері слідчий.
– Я цього не казала. Не перекручуйте, будь ласка!
– Заспокойтеся. Я нічого не перекручую. Просто мені потрібно з’ясувати деякі деталі. Ми ж знаємо, що з тими двома небіжчицями Ліліана Олегівна колись мешкала на одному подвір’ї. До речі, а де мешкали ви?
– Більшу частину свідомого життя – в інтернаті, – відповіла Віра. – Я сирота. Так склалося…
– Співчуваю… Координати?
– Що?
– Адреса інтернату?
– Навіщо?
– Ми повинні навести довідки про всіх.
Віра похолола. Ось воно! Почалося. Покотилося колесо… Тепер їй кінець. З’ясують про матір, зв’яжуть усе докупи… Ще й знайдуть її останнього листа. А може, вже роблять обшук у її квартирі – й знайшли! І тоді, аби швиденько довести справу до кінця, звинуватять саме її у хтозна чому! У торгівлі наркотиками чи у вбивстві Аліни.
Вона майже пошепки продиктувала адресу інтерна ту.
– Чого ви так розхвилювалися? – прискіпливо подивився на неї слідчий. – Це, як я вже казав, проста формальність.
– Справа в тому… – так само пошепки почала виправдовуватися Віра, – що це був спеціальний інтернат… Я б не хотіла про нього згадувати. Розумієте, це у мене заразусе гаразд, а взагалі, я довго хворіла…
В інтернаті мене лікували. Я не хочу, аби про це дізналися…
– Усе лишиться між нами, – лагідно, немов лікар перед складною операцією, запевнив слідчий. – Ми тільки перевіримо зв’язки кожного з вас. Так треба.
Адже навіть збіг обставин, як ви сказали, може бути невипадковим… Підпишіть, будь ласка, отут.
Рядки на папері розпливлися перед її очима. Вона поставила підпис, не прочитавши…
– От і все, – посміхнувся Чепурний. – Можете бути вільною. Хіба ж я сірий вовк, щоби так лякатися?..
Віра кинула останній погляд на прикордонників, і трилапа вівчарка здалася їй зловісною.
На ватяних ногах вона вийшла з відділку. Позаду себе вже відчувала скрегіт величезного заіржавленого колеса, яке невдовзі розчавить усе, що вона так старанно вибудовувала.
Краще вже зробити це самій! Вона рішуче проголосувала таксівці й, замість того, щоби повернутися на роботу, поїхала додому. Щойно переступивши поріг, кинулася до телефона й набрала номер психіатричної лікарні.
«Гірше вже не буде! – вирішила вона. – В цій чорній дірі є якась неповноцінність, і це мене нищить».
Віра запросила до телефону головного лікаря й сказала, що вона журналістка, пише статтю про загадки людської психіки і дуже потребує професійного коментаря. Він призначив їй зустріч на другу половину дня. «Візьму в нього інтерв’ю, а там як Бог дасть!» – вирішила Віра й почала готуватися до розмови.
…Лікарня була під патронатом кількох міжнародних організацій і виглядала розкішно. Великий комплекс білих охайних котеджів потопав у сливових та абрикосових садах.
Біля прохідної, де у Віри довго перевіряли документи й видали разову перепустку, стояло кілька іномарок. «Мабуть, клієнти тут не з бідних!» – зауважила Віра і з неабияким острахом ступила на територію лікарні. Всередині вона й справді нагадувала якийсь кримський пансіонат: всюди були розбиті клумби, у глибині видніли мармурові фонтани, заплетені виноградом альтанки та свіжопофарбовані лави зі столиками біля них. Тісними алеями прогулювалися люди. Деяких вели попід руки або везли на кріслах каталках молоденькі медсестри. Віра помітила, що навіть у таку спеку на кожній із них були білі колготи…
Ідилія і спокій лікарняного парку навіювали асоціацію з фільмами про життя аристократів на початку сторіччя. Не вистачало хіба що мініатюрного оркестрика, що награє вальси Штрауса.
«Ось тут би відпочити! – подумки посміхнулася Віра. – Жодних проблем – суцільний спокій. Хочеш бути Наполеоном – будь ласка!..»
Кабінет професора Олександра Степановича містився у рожевому двоповерховому котеджі. Після денної спеки було приємно опинитись у прохолодному вестибюлі, де працювали кондиціонери, а вікна закривали ніжно рожевого кольору горизонтальні жалюзі. На стінах – картини та штучна зелень. Віра зайшла до кабінету.
– Сідайте, будь ласка! – запросив худорлявий сивий чоловік. Віра не впізнала його. З годину вона старанно розпитувала про тонкощі психіатричного лікування, про нові теорії та дослідження в цій царині.
– Ви працювали років двадцять тому в дитячому неврологічному санаторії? – запитала вона.
– Так, звичайно. Там я починав свою практику… – Віра була змушена уважно вислухати подробиці зі славного минулого колишнього психіатра початківця.
– Чи доводилося вам зіштовхуватися з цікавими випадками, пов’язаними саме з дитячим божевіллям?
Віра подумала, що, можливо, їй пощастить «розкрутити» професора, не вдаючись у подробиці власного життя.
– Психічні розлади частіше трапляються з людьми старшого віку, – продовжувала вона. – А від чого може захворіти дитина, скажімо, тринадцяти років, що може на неї вплинути?
– Психічні хвороби здебільшого спадкові.
– Вибачте, професоре, мене цікавлять випадки, не пов’язані зі спадковими захворюваннями…
– Ну, тоді може вплинути сильний емоційний стрес. Скажімо, у випадку інцесту або коли дитина стає свідком якоїсь жахливої події – смерти близьких тощо…
– У вашій практиці траплялися такі випадки?
– Скільки завгодно! Зараз згадаю… Ну, ось, був у мене хлопчик, на очах якого батько застрілив з мисливської рушниці матір і бабусю. Це, здається, у сімдесят дев’ятому… Були брат і сестра – близнюки, які стали свідками того, як під колесами машини загинула їхня молодша сестра. У вісімдесятому була дівчинка, що побачила вбиту сусідську жінку – злочин скоїла її матір.
«Ось воно! Може, це те, що мені треба…» – подумала Віра і продовжувала розпитувати.
– Розкажіть про цей випадок докладніше – читачам це буде цікаво.
– Звичайно ж – цікаво! – знизав плечима професор. – Зараз людям нічого їсти, зарплат не платять, а їм дай тільки про щось жахливе почитати! Вибачте, я ж розумію – це ваша робота. Спробую згадати…
Дівчинку привезли до нас у стані глибокого нервового стресу, кілька днів вона була непритомна. Вона, як сказали, першою зайшла до квартири сусідки, у якої займаласячи то музикою, чи то іноземною мовою, і побачила її з розтрощеною головою. Море крови й таке інше… Згодом її матір звинуватили у вбивстві, заарештували, і вона покінчила життя самогубством. А дівчинка лишилась у нас на лікування. Коли я вивів її зі ступору, бідолашну увесь час переслідували жахливі видіння. Я лікував дівчинку гіпнозом, частково – кодуванням. Згодом її стан нормалізувався.
– Олександре Степановичу! – не витримала Віра. – Ця дівчинка – я. І мені необхідно відновити у пам’яті ті події. Останнім часом я відчуваю у цьому гостру потребу. Можливо, мозок сам вимагає цього відновлення. Допоможіть мені!
– Так… Зрозуміло… А то я дивлюся, що ви так цікавитеся… Значить, статті не буде? – хитро дивлячись на Віру крізь вузенькі скельця окулярів, сказав професор.
– Стаття буде обов’язково, – пообіцяла Віра. – У найкращому журналі! Але, прошу вас, допоможіть мені! Обіцяю, що зі мною все буде гаразд! Чи можливе розкодування?
– Взагалі то, я проти. Не думаю, що це вам потрібно. Та й що ви можете згадати? Я ж вам усе розповів.
– У тому випадку є якась таємниця. Мені не хотілось би про це багато говорити – можливо, я помиляюся… Скільки коштує сеанс гіпнозу? – я заплачу як приватна особа.
– Давайте домовимося так: я підніму вашу картку, ще раз передивлюсь діагноз і, якщо не буде жодних протипоказань, спробую провести сеанс гіпнозу. Але нехай це лишиться між нами. Я не маю права робити такі експерименти над колишніми пацієнтами. На пишете мені заяву, що відповідальність несете тільки ви.
Віра погодилась, і професор попрохав зателефонувати йому за тиждень.
– Але раджу вам ще раз добре подумати, навіщо ви це робите, – сказав він, зачиняючи за Вірою двері свого кабінету.
«Якби я це знала сама…» – міркувала Віра, йдучи алеями клініки. Вечірній серпанок м’яко обіймав лікарняний сад. В одній з альтанок Віра побачила чоловіка в дорогому сіро блакитному костюмі трійці та жінку в синьому лікарняному халаті. Чоловік викладав їй на коліна пакети з фруктами.
«Мабуть, то його дружина, – мимохідь подумала Віра. – Бідний, такий молодий, красивий… Це ж треба…» Обличчя чоловіка раптом здалося їй знайомим. Порівнявшися з альтанкою, вона не втрималася й уважно глянула на стрункого красеня. Точно! Його маленьке фото у срібній рамці стояло на столі в кабінеті Ліліани Олегівни! Під час зборів Віра час від часу кидала оком на фото і добре запам’ятала це молоде, красиве і якесь американізоване обличчя. Її охопила цікавість. Вона присіла на сусідню лавочку і закурила… Крізь чорні окуляри вона могла добре роздивитися цю пару. «Без сумніву, жінка – це Ольга, – здогадалася Віра. – А він – молодець, що відвідує її…»
Згодом чоловік покликав медсестру, і та, взявши Ольгу за плечі, повела її до корпусу. Віра теж піднялася з лавочки і пішла до виходу. Чоловік обігнав її. Здаючи свою перепустку на прохідній, крізь маленьке віконце Віра побачила, що він сів у срібний форд.
У машині була жінка. Вона одразу ж кинулася йому на шию, і якусь мить вони цілувалися, не звертаючи уваги на те, що їм сиґналив чийсь мерседес… «Мабуть, Ліліана!» – подумала Віра і придивилася пильніше.
– Будь ласка, розпишіться! – сказав їй суворий сторож, розкриваючи перед нею книгу відвідувань.
Але Віра ще довго не могла второпати, чого від неї хоче цей сивий дідок в уніформі. Вона стояла приголомшена: в авті сиділа Заріна… *
…Лілі натрапила на Заріну місяць тому якимось дивом – у тій самій лікарні, куди вони з Анатолієм улаштували Ольгу. Якось під час відвідин нещасної жінки, проходячи повз кабінет із написом «Психолог», Лілі почула уривок кинутої кимось фрази: – … ось так воно й було, Заріночко!
Рідкісне ім’я примусило Лілі зупинитися й зазирнути до кабінету. За все життя їй трапилася лише одна дівчина з таким незвичайним іменем. «Невже?» – зраділа Ліліана, пильно придивляючися до стрункої чорнявої красуні в охайному білому халаті і такому ж капелюшку.
Заріна добре пам’ятала цей момент: від погляду вродливої жінки вона заклякла на місці, ніби побачила змію й боялася поворухнутись, аби та не кинулася на неї. Адже тоді у Заріни все складалося якнайкраще: нещодавно, розмінявши квартиру з колишнім чоловіком, вона переїхала в рідне місто і почала будувати райдужні плани на майбутнє. Вона не сподівалася зустрітися з колишніми приятелями, а ось – на тобі! – Лілі! Вона одразу впізнала її. Колишні подруги розбалакалися, й Заріна зрозуміла, що треба поводитись чемно і спокійно. До того ж, Лілі одразу запропонувала їй чудове місце, де зарплатня вдесятеро перевищувала її вельми скромні заробітки.
Заріна розрахувалася з роботи і перейшла до аґенції. Там її зустріла вся компанія, про яку вона намагалася забути. Але нікуди не дінешся, треба було перечекати, «залягти на дно», адже з першого ж дня свого повернення в рідне місто вона ніби відчувала за своєю спиною пильні погляди і ніяк не могла змусити себе проїхатись у той старий двір, з якого вона так несподівано вибралася двадцять років тому. А туди її тягнуло як маґнітом – двір снився їй, вона уявляла його таємничу прохолоду й ту липку, привабливу й трохи сороміцьку атмосферу, яку створила серед їхньої веселої п’ятірки найвідчайдушніша із них – Лілі. Скільки разів вона майже доїжджала до «царського села», бачила свій колишній будинок здалеку і… щодуху повертала назад, ніби двір був оточений невидимим прозорим кордоном. Їй здавалося, що Лілі завжди сидить там на старій лаві – маленьке прекрасне янголятко зі страшним поглядом різнобарвних очей. Ці очі Заріна пам’ятала завжди. І відчайдушно заздрила приятельці. Заздрість не вщухла навіть роками. Уперше побачивши Анатолія, вона зціпила зуби від люті: завжди цій стерві діставалося усе найкраще! Для Заріни це було кохання з першого погляду. Методично, день за днем, вона йшла до своєї мети: вона мала стати кращою! Спочатку пофарбувала волосся у той самий колір, яким фарбувалася ненависна Ліліана, схудла на сім кілограмів, почала одягатися вишуканіше, витрачаючи на це всі свої гроші. Нарешті доля посміхнулася до неї. Якось Анатолій заїхав до аґенції, аби забрати Лілі з роботи, але ту терміново викликали на якусь нараду.
– Ви не підвезете мене? – запитала Заріна.
Він, звісно ж, не відмовився. Тоді Анатолій уже добряче втомився від Ліліаниного прагматизму, від її постійних відряджень, у які часом просто не вірив.
Дорогою вони заїхали повечеряти. Далі – усе було справою часу і вмілого маніпулювання…
– Лілі любить тільки себе! – ніжно туркотіла Заріна. – Ти для неї – чергова іграшка, не більше.
– А для тебе? – питав він.
– Я не вона, – зітхала Заріна. – На жаль, я вмію страждати по справжньому.
– Навіщо ж страждати? Така красива жінка повинна насолоджуватися кожною миттю свого життя.
– І ти мені у цьому допоможеш? – зблискувала очима Заріна, і цей гострий пекучий погляд нагадував йому Лілі. «А вони справді чимось схожі, – думав Анатолій. – Тільки та – пантера, а ця – кішечка…» І приборкувати кішечку було набагато простіше.
Він завжди мріяв бути сильним, намагався здаватися непереможним, розумним та суворо мовчазним.
Але міцним у нього було лише тіло, яке він щодня тренував у тренажерному залі. Сутність лишалася незмінною. Він був найкращим студентом, потім обнадійливим аспірантом під крилом відомого професора медицини, Ольжиного батька. Він прагнув робити усе самостійно, але його завжди хтось міцно тримав за руку, перетягуючи на інший шлях. У нього не було сили пручатися. Щойно він переступив поріг професорської квартири – зрозумів: цього разу професор забезпечив його не тільки успішною кар’є рою, але й дружиною, від якої він не має права відмовитися. Iнтеліґентна родина вп’ялася в Анатолія як кліщ. Потім він багато разів намагався взяти реванш. Але усі потуги увінчувалися успіхом лише на любовному ристалищі. Він завойовував жінок з першого погляду, бавився цією здатністю, а потім знову повертався на свій шлях, на якому стояли монументальні «дороговкази»: «Кар’єра», «Родина»,
«Подружнє ліжко», а зрештою, все виглядало брутальніше – «До стійла!» «До годівниці!», «На місце!».
Влада над жінками не тішила самолюбства. Справжню владу могли дати тільки гроші. І він обирав жінок заможних, здатних оплатити його послуги не лише своєю пристрастю. У Лілі були не тільки гроші – вона була сильною. Вона потягнула Анатолія, як маґніт, що тягне легенький заіржавлений цвяшок. Згодом ця сила почала дратувати його не менше, ніж безвольність і хвороблива безпорадність Ольги. Він навіть не встиг отямитись, як опинився у величезному ліжку кішечки Заріни, на прохолодних і дуже дорогих шовкових простирадлах кольору вранішнього неба…
Чи не вперше Заріна відчувала себе переможницею.
Вона обдурювала ту жінку, яка колись перевернула усе її життя, вона знущалася з неї. Заздрість відступила. Заріна пишалася собою й відчувала, що її мета ще ніколи небула такою близькою.
Вона купувала коханцю краватки зі шкіри рожевого пітона, попередньо завороживши їх «на кохання» у знайомої чаклунки. *
– Господи, коли ж це усе скінчиться? – зітхнула Заріна, застібаючи ремінь безпеки. Форд на великій швидкості мчав шосейкою.
– Зрозумій мене, я не можу кинути її напризволяще, – сказав Анатолій. – Торік померли її батьки – хто про неї подбає?..
– Я не про Ольгу. А про наші стосунки. Мені набридло ховатися й брехати. Мені здається, що Лілі все про нас знає. Я її боюся і завжди боялася, ще з дитинства. А тут ще ці події… Знаєш, який у нас в аґентстві ходить жарт? «Хто наступний?»
– У тебе, Ріночко, просто здають нерви. А що ми можемо зробити?
– Дещо можемо…
– Наприклад?
– Дивися пильніше на дорогу. Доїдемо до мене – поговоримо.
– Але ж ми не балакати їдемо! Я так скучив за тобою…
– А мені треба серйозно поговорити. Тим більше, є про що. Я хочу кинути все і поїхати кудись… У Париж, на Канари, на Ямайку, світ за очі!
– Знаєш, скільки це коштуватиме? Можливо, на дорогу в один бік у мене на нас двох вистачить, а що далі?
– А далі… Це мій клопіт. Саме про це я й хочу поговорити.
– Хочеш – поговоримо!
За півгодини авто під’їхало до Заріниного будинку.
Виходячи, вона пильно розгледілася навкруги – їй завжди здавалося, що за нею стежать чиїсь очі. Це почалося дуже давно. Спочатку то були старечі прозорі, майже білі, зіниці, що переслідували Заріну повсюди. Потім ті ж очі перетворилися на молоді, зухвалі, зверхні й різнобарвні. Вона все життя боролася з цим поглядом як могла. І саме зараз, коли при ній був Анатолій, вона розуміла, що наближається розв’язка усіх її страхів.
Коханці увійшли в квартиру.
– Ти щось хотіла сказати? – запитав Анатолій.
– О… А мені здалося, що розмови зараз для тебе – на другому плані! – Заріна любила іноді подратувати його. Тоді вона відчувала себе на місці Лілі, була впевнена, що Анатолій потребує саме такого обходження, й любила його подражнити. – А ось нічого я тобі й не скажу!
– Ти зараз говориш, як вона! Припини! Або я піду!
– Не підеш, любий. Тобі нема куди йти, хіба до тої стерви. Але знай, це буде твоєю найбільшою помилкою. Твоя «чарівна паличка» – це я!
– Не говори загадками! – почав дратуватися Анатолій. – Я не дозволю й тобі керувати мною. Це було усе життя: спочатку мене купив батько Ольги, потім Лілі… Тобі ж яцього не дозволю. Набридло. Та й грошей у тебе не вистачить!
– Ось як ти про мене думаєш, – розлютилася Заріна. – Я купила тебе давно, одразу, як побачила. А тепер ти мій. З усіма тельбухами, мій маленький жиґоло…
– Як ти заговорила… До чого б це? – він ледь стримувався.
– А цього я тобі не скажу, не сподівайся. Просто будь зі мною, роби те, що я хочу, і побачиш рай небес ний – це я тобі обіцяю!
Анатолій нервово запалив. Він дивився, як Заріна скидає з себе одяг. У якийсь момент йому здалося, що це – Лілі.
– Так ти будеш говорити? – ще раз запитав він.
Заріна сіла на край ліжка й пильно дивилася на коханця: чи варто йому щось знати? Краще завжди тримати його біля себе на гачку. На золотому гачку пристрастей, шаленства й грошей… Вона тремтіла й бажала одного: аби він скоріше підійшов до неї, – за мить вона стане його панею, його єдиною володаркою.
А завтра, принаймні післязавтра, вона купить квитки до найдальшого кутка світу і лишить Лілі з носом. Ось так!
Обличчя Анатолія раптом змінилося, він знову солодкаво посміхався, випускаючи з рота сиві кільця диму. Потім повільно зачинив вікно, щільно зсунув фіранки і наблизився до коханки безшумною котячою ходою, витягуючи із джинсів дорогий шкіряний пасок…
ЧАСТИНА П’ЯТАДень тринадцятий
Слідчого Чепурного у відділку поза очі називали не інакше як «Ведмедик коала». Лінькуватий і доволі огрядний, із кругленьким «пивним» черевцем, він завжди намагався уникати будь яких складнощів, безсоромно куняв на загальних зібраннях і не любив носити форму. З його зазвичай погано попрасованих картатих сорочок можна було визначити, що він їв упродовж дня. Особливо полюбляв Ведмедик гамбурґери, щедро политі кетчупом.
Кожного ранку він старанно зчищав рудуваті плями від кетчупу щіткою, але по обіді вони з’являлися знову. Зрештою, йому б давно пора було одружитися, вважали колеґи, але Ведмедик впадав у транс від самої думки про якусь жінку у своєму холостяцькому барлозі. Він звик жити за своїми неписаними законами – розважливо й досить нудно. Колишні фантазії про погоні та перестрілки, знешкодження небезпечних злочинців та любов чарівних незнайомок, захоплених подвигами молодого лейтенанта, розвіялися вже на п’ятому році служби. Грошей катастрофічно не вистачало, а справ про дрібні крадіжки та сумнівні зґвалтування було аж забагато. Прискіпливо й ретельно він займався щоденною асенізацією, переборюючи власну інертність, й іноді уявляв себе звичайним «золотарем», змушеним бабратися в людських нечистотах.
Але при всьому цьому він іноді дивував молодших колеґ своїм шаленим таланом: те, за чим вони, бувало, полювали місяцями, ніби саме йшло до рук Чепурного, який не докладав до цього майже ніяких зусиль і навіть усіляко уникав найменшого напруження. Про його інтуїцію складали леґенди.
