Текст книги "Дванадцять, або виховання жінки в умовах, не придатних до життя"
Автор книги: Ирэн Роздобудько
Жанр:
Современная проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 9 (всего у книги 12 страниц)
Вони вийшли, пройшли довгим синім коридором повз зачинені двері палат із
вічками посередині, спустилися на два поверхи нижче і знову йшли довгим коридором.
Повз пост медсестри, повз палати…
Нарешті лікар зупинився біля останніх, трохи прочинених дверей. Спершу зазирнув
у шпарину сам, а потім жестом запросив відвідувача. Той припав щокою до грубо
пофарбованої поверхні й затамував подих.
Ось вона, Хелена…
Жінка стояла біля вікна й дивилася на дощ. На рясний залізний дощ, який знищував
бузок.
Доросла й чужа.
Результат його праці.
Чи це – лише зухвала вигадка?..
Пан Вітольд знизав плечима, відсторонився.
–Не уявляю, як вона добирається додому, – прошепотів він лікарю. – Вона
ненавидить громадський транспорт…
*
Наступного вечора лікар перебував у піднесеному настрої, час від часу професійним
жестом він задоволено потирав руки і порівнював свій стан із давнім дитячим спогадом
про очікування мультфільму по першому в їхній сім’ї кольоровому телевізору. Ще б пак!
Його вчорашній відвідувач обіймав серйозну посаду і був впливовою людиною, і
спілкування з таким чоловіком уже само по собі можна було вважати успіхом. Лікар був
здивований і радий уже тоді, коли через якусь давню приятельку йому передали прохання
цього високого посадовця взяти на роботу до свого закладу одну його знайому. Прохання
видалося йому досить дивним. Але й цікавим. Жінку, про яку йшлося, він знав. Звичайно
ж, не особисто, але знав. Тільки не міг уявити, що пов’язує її з такою впливовою
людиною… Тепер усе виявилося ще цікавішим. Він із нетерпінням чекав при значеної
години й одразу схопився з місця, коли до кабінету, як і вчора, впевненою ходою увійшов
пан Вітольд. Лікарю було приємно потиснути йому руку, ніби давньому знайомому.
–Каву? Чай? Можливо – коньяк?
Пан Вітольд кивнув головою:
–Чай. Якщо є – краще зелений.
Поки секретарка вносила тацю, розставляла чашки та заварний чайник, обоє
мовчали.
–Відверто кажучи, після нашої вчорашньої розмови я вирішив, що не прийду
сьогодні, – нарешті
вимовив пан Вітольд, – а потім мені спало на думку, що… Що нікому й ніколи в
житті я не міг і не мав бажання розповідати те, що почули ви. Вчора, говорячи з вами, я
ніби впорядковував свої думки. І це може піти мені на користь. Усе життя я любив
експериментувати. Над іншими. Тільки не над собою. Нехай моя відвертість буде цим
першим експериментом над власною свідомістю. Я вперше відчуваю себе археологом на
розкопках. Учора я знімав шари нанесеного часом мотлох у лопатою – відкидав сміття та
каміння. Можливо, сьогодні треба попрацювати пензлем…
Він замислився. Лікар зрозумів, що йому треба допомогти.
–Ви зупинилися на тому, що дали їй книжку Паскаля… – сказав він. – Не думаю, що
це було доречно в її такому ранньому віці. Вона її прочитала?
–Ви хочете запитати, як швидко ми зустрілися знову? З вашого погляду я бачу, що
ви не вірите в нормальне спілкування зрілого чоловіка з маленькою дівчинкою.
Згоден, це справді може здатися дивним. Андерсена та Льюїса Керрола вже
підозрюють у збоченому ставленні до дітей…Часом мені здається, що світ перевернувся…
–він закурив і після паузи повів далі:
–Якщо тоді в мені й був якийсь потяг – то лише потяг до експериментів.
Книжка була його малою часточкою…
…Вона сама подзвонила в мої двері за кілька тижнів. У руках тримала книжку, ніби
вона слугувала перепусткою до моєї квартири чи якимось розпізнавальним знаком,
паролем. Її коси були так само розпатлані, як і завжди, коли я бачив її з вікна. Вона
увійшла і простягнула мені книжку. Я усміхнувся.
–Прочитала?
–Так… – мовила вона й почервоніла.
–І про що ця книга? – продовжував кепкувати я.
–Про… – вона напружилася, – мабуть, про любов.
Іншого я й не чекав! Я взяв у неї книжку і помітив, що деякі сторінки були загнуті -
як свідчення того, що її читали. Вона зауважила мій хитрий погляд і несподівано для мене
продовжила сміливіше:
–Усі книжки написані про любов. Хіба це так складно зрозуміти?
Власне, подумав я, у цьому є сенс. І відкрив навмання одну із загнутих сторінок: «Тіло любить руку, й рука, якщо б у неї була воля, повинна любити себе так само, як її
любить тіло: будь-яка інша любов понад те неправедна…».
–Справді про любов, – трохи іронічно підтвердив я. – Але про любов до Бога.
–Він є?
Я вагався, чи варто розвивати цю тему. Дівчинка навчається в школі і, мабуть, не
чула навіть про існування Біблії. Це було цілком природно. Я схитрував:
–А що тобі про це казала твоя тезка-прабабуся?
–Казала, що є…
Ну от бачиш, прабабуся знала, що каже. Вона замислилась. А потім сказала
несподівану для мене річ. Несподівану тому, що я сам часто замислювався над нею.
–Якщо Паскаль вірив у Бога, як він міг творити науку?
Потім вона взагалі заплутала мене своїми інсинуаціями.
Зрештою, я посадив її за свій стіл і почав розповідати про Блеза Паскаля все, що
знав. Накреслив на папері його так званий арифметичний трикутник, у якому будь-яке
число дорівнює сумі числа, що стоїть над ним, і числа, котре стоїть ліворуч від нього. Я
був упевнений, що вона занудьгує. Та вона і далі ставила запитання. Я пояснив принцип
дії обчислювальної машини, яку Паскаль винайшов, коли йому було вісімнадцять років.
Говорив про інші відкриття, аж ніяк не турбуючись про те, чи розуміє вона мене. Головне, вона слухала – в прямому сенсі – з роззявленим ротом. Потім (після того як вонапішла) я
збагнув, що давно не говорив нічого подібного. Мої коханки не потребували таких
розмов, друзі чи колеги, як усі нормальні люди, були зайняті собою і навряд чи витримали
б мої лекції. Дивовижно: я, як перезрілий дурень, знайшов вдячного слухача в цьому
сусідському «бридкому каченяті» і не помічав, наскільки смішним був у цій ситуації.
Переходячи до моїх улюблених сторінок із біографії великого вченого, я стояв до неї
спиною, дивився у вікно і говорив приблизно таке: «Займаючись наукою Блез Паскаль
дійшов висновку, що людина належить безкінечності. Тобто її дух та інтелект здатен
пережити тлінне тіло. Життя Ісуса здавалося йому підтвердженням цієї думки. І він хотів
перевірити її на собі! Тоді йому виповнилося лише 24 роки… Але він уже встиг зробити
багато великих відкриттів і здоров’я його було підірване. Блез не міг їсти – вживав їжу
тільки в рідкому підігрітому вигляді – майже по краплині, а головний біль уже не
відпускав його ані на хвилину. Ось тоді він і подумав про муки Христа. Наука більше не
цікавила його. Він вирішив поглибити свої страждання тим, що відмовився від найменших
утіх, які ще міг відчувати. Скоротив спілкування з людьми, які стали йому зовсім не
цікаві. А щоб уникнути надмірностей у комфорті, познімав навіть оббивку зі своїх меблів
та оксамитові штори з вікон, обходився без допомоги слуг і їв тільки з грубого металевого
посуду. У своїх духовних і філософських пошуках він також досяг неабияких вершин, вивівши свою аксіому про існування Бога. У спрощеному варіанті вона отримала назву
«парі Паскаля». У легкій формі, яка була прийнята тоді в салонному паризькому
спілкуванні, Паскаль запропонував атеїстам вирішити математичну задачу, користуючись
популярною тоді теорією ймовірності: якщо Бога немає – навіть найзапекліші атеїсти
нічого не втратять, вірячи в нього, а після смерті так само, як і інші, перетворяться на тлін.
Якщо ж Бог існує – все живе отримає життя вічне… Тож чому не зробити свій вибір на
користь вічності?».
Я говорив ніби сам із собою, а повернувшись, побачив, що вона слухає! І перейшов
до найцікавішого. Розповів про Меморіал, або Амулет, Паскаля…
Я так яскраво змалював ніч із понеділка на вівторок 23 листопада 1654 року в житті
вченого, що помітив, як вона тремтить. Так захопився розповіддю, що навіть знайшов у
шафі свій старий щоденник, у якому дослівно за моїм старим викладачем математики
записав той текст, який отримав назву «Амулет Паскаля”. Коли я читав уголос незрозумілі
уривчасті слона, юні почала так дихати, що я злякався, аби вона не знепритомніла…
Не знаю, навіщо я робив усе це. Мені подобі як вона слухає. У мене виникло повне
відчутій, що ллю воду на губку – і вона всотує її, всотує до безкінечності. Дивовижне
відчуття… На завершення я сказала, що Паскаль записав цей текст на клаптику паперу і
зашив у свій камзол. Цей клаптик випадково знайшов слуга вже після смерті господаря, оригінал записки не зберігся…
Я бачив, що вона була вражена. Не тільки історією. Вона була вражена майже так
само, як я: вперше з нею говорили! Коли вона пішла – знову ж таки обіцявши прийти ще, -
я відчув якесь дивне полегшення.
Навіть не знаю, з чим його можна порівняти… Я все своє свідоме життя ніс на своїх
плечах вантаж різних знань, думок, сумнівів, і – так склалося – мені досі не було на кого
скинути хоча б половину цього тягаря. Довкілля було звичайним. У принципі, таким
самим обивательським, як і нині. А ще (і це також вірогідно), я просто боявся бути
смішним – з іншими.
Тієї ночі я довго не міг заснути. Тоді й виник (поки що на рівні підсвідомості й під
маркою благодійності – це вже точно!) мій план: спробувати підтвердити свою колишню
думку про те, що за сприятливих умов можна розвинути талант та інтелект будь-якої
людини. Тим більше якщо почати робити це з дитинства. Я думав про те, що цій дівчинці
добряче поталанило, адже в моїй особі вона зустріла доброго чаклуна, фею, творця, скульптора. І що віднині я зможу круто змінити її шлях. А місце продавщиці овочевої
ятки, дружини алкоголіка, знервованої нестатками матусі, пергідрольної блондинки, місцевої месаліни з брудом під нігтями, язикатої дворової скандалістки в халаті з квітками
дістанеться комусь іншому…
Він замовк.
–Дивно… – промовив лікар, – все це досить дивно. . Хоча, власне, й зрозуміло… їй
пощастило, що вона зустріла вас. Книгу пані Хелени «Амулет Паскаля» я сам перечитав
разів п’ять. Цікаво було почути, як усе починалося. Хто б міг подумати…Ось вам і
анамнез…Це ж треба… Що ж далі?
–А далі… Поволі я почав виконувати пункти свого плану. І, повірте, це було
приємно: ламати й вибудовувати щось нове. Я захопився цим будівництвом. Це не було
для мене обтяжливо. Крім того, цей процес пішов на користь і мені. Тоді я викладав в
університеті і всі нові лекції спочатку випробовував на ній.
–І ви не боялися зіпсувати психіку дитини?
–О, я ж казав, вона була як губка. І чим більше знань я давав – тим більшою ставала
площина цієї губки. Маленька ненажера щоразу приходила до мене з новими
запитаннями. До кінця школи я підготував її так, що вона могла 6 вступити до будь-якого
навчального закладу.
–Тобто ви «вели» її багато років. Чи не було це дивним, скажімо, для її батьків, сусідів? Чи не зіпсували ви їй життя чутками? Адже якщо дружбу дорослого із дитиною
ще можна якось пояснити, то навряд ми можна пояснити духовне спілкування
шістнадцятирічної дівчини з досить не старим чоловіком… Ви щось не договорюєте…
Пан Вітольд поморщився, ніби в нього раптом І боліли зуби.
–Я вирішив говорити тільки так, як було насправді. Не квапте мене. І, будь ласка, ви, здається, пропонували коньяк…
Лікар охоче дістав із шафки нову (куплену сьогодні спеціально для цієї зустрічі) пляшку, швидко нарізав лимон, розлив напій по череватих келишках. Пан Вітольд
покрутив свою чарчину в руці. Лікар із хвилюванням простежив за тим, як прозорі
коричневі краплі повільно сповзають по стінках келиха – отже, коньяк, слава богу, був «не
паленим», хоча й купленим у місцевому магазинчику. Обидва випили мовчки.
–Отже… – продовжував відвідувач, – щодо батьків… Вони були щасливі від такого
безкоштовного репетиторства. Тільки й того! А через два-три роки вони вже мали ще двох
дітей – близнюків, і, звісно, їм було не до старшої. Із сусідами я не спілкувався взагалі. А
щодо наших зустрічей…
…Вона була для мене лише об’єктом – шматком глини на гончарному крузі. І якщо я, висловлюючись метафорично, водив по ньому руками, як годиться вправному гончареві, -
у цьому не було ані натяку на тілесну чуттєвість. Я мав коханок, хоч одружуватися ще не
збирався. Не подумайте, що я був якимось нудним сухарем. Крім наукових, я
пророблював купу інших експериментів, які, безперечно, також ішли їй на користь. Вона
дуже погано одягалася – завжди доношувала щось материне або перешите з материного
власноруч. Рятувало те, що тоді дівчатка носили шкільну форму, до якої можна було
пришивати різні комірці, – у формі в неї був пречудовий вигляд. Решта одягу – суцільний
несмак. Зачіска теж вимагала більшої уваги. До того ж мені потрібно було навчити її
спілкуванню і тому, що називається «соціальною поведінкою». Це також було досить
цікаво.
Я із задоволенням платив за сукню, яку вмовляв її поміряти в магазині. Власне, я
робив це не заради неї – це також було часткою моєї жаги до експериментів. Я часто
пророблював таке з іншими жінками. Не знаю, як це краще пояснити… Це приємне
відчуття, коли ти ненароком заводиш жінку до крамниці, так само ненароком знімаєш із
кронштейна якусь річ і кажеш: «Тобі це має пасувати!». Жінка шаріється й ніяковіє. Тим
паче, якщо ви знайомі менше двох-трьох днів. На її обличчі відбивається безліч емоцій -
вони всі перед тобою мов на долоні! Спершу вона сприймає цей жест за комплімент (адже
я завжди вибирав найкращу сукню), потім вона напружується, подумки перераховуючи
гроші у своєму гаманці – чи вистачить на те, аби задовольнити моє бажання бачити її в цій
сукні. Ця мить вагання для мене – найяскравіша й найнеприємніша. Потім вона
відчайдушно заходить до вбиральні… Будь-яка жінка в такій ситуації все одно заходить до
вбиральні. А коли виходить… Ось тут починається найприємніше: бачить, що я прямую до
каси… Відверто кажучи, пророблював усе це заради себе самого. Я й нині інколи можу
робити те саме. Якщо ви мене не розумієте, просто зробіть колись так, і, присягаюся, в ту
мить відчуєте себе творцем світу!
Одне слово, час від часу я купував їй одяг, переплачував циганам за польську
косметику. У неї першої в класі з’явилися великі сонцезахисні окуляри-хамелеон і
джинси… Стригли тоді в перукарнях погано, і я запропонував їй збирати густе волосся в
охайний оберемок на потилиці. Ось так мені довелося стати ще й стилістом…
Тепер, відповідаючи на ваше друге запитання, варто пояснити найскладніше…
*
Часом траплялося так, що я виставляв її за поріг: до мене приходили жінки. Тоді
вона перетворювалася на маленьку фурію – вперто гамселила ногою по зачинених дверях, дмухала в замкову шпарину або, на знак протесту, заклеювала вічко жувальною гумкою.
Ми сварилися.
–Навіщо тобі та руда? – вигукувала вона. – Тобі з нею цікавіше, ніж зі мною?! Що ти
з нею робиш?
–Це тебе не обходить, – сердився я, – кожна людина повинна мати своє особисте
життя.
–А я, я не можу бути твоїм особистим життям?!
Я сміявся:
–Не хвилюйся, ти – набагато більше, ніж це.
–Тоді чому ти мене проганяєш?
–Тому що для всього – свій час. Ця, як ти сказала, «руда» – жінка, яку я люблю. Це
тобі зрозуміло? Я хочу бути з нею наодинці. Час від часу це мені потрібно.
–Навіщо? Навіщо?! – з відчаєм перепитувала вона. – Про що ти їй розповідаєш? Тобі
з нею цікавіше?
Це були звичайні дитячі ревнощі. Через пару років, перетворившись на досить
гарненьку дівчину, вона вже не питала, що я роблю з жінками. Навпаки. Тут уже мені
довелося стримувати її чуттєвість, адже, як будь-яка дівчинка з неблагополучної родини, що мешкає в однокімнатній квартирці, вона була досить обізнана у стосунках між
статями. Я думаю, що вона замислювалась і над нашими зустрічами, відшукуючи в них
якийсь підступ. Часом мені важко було повернути її думки в річище навчання. Вона могла
сісти на стіл, виклично закинувши ногу на ногу. І я починав побоюватися, що моя теорія
розіб’ється вщент, бо гени все-таки візьмуть своє.
Я намагався бути якомога суворішим, холоднішим, відсилав її до ванної – змити
фарбу з губ та очей. Вона сердилася, каверзувала, дошкуляла мені подробицями своїх
стосунків зі старшими хлопцями. Зупинити її могло тільки те, що я, вдавано зітхаючи, випроваджував її додому. Тоді вона знову перетворювалася на слухняну ученицю й
покірно сідала за стіл. І, присягаюся, я бачив, що це їй було цікавішим від жіночих
хитрощів, за допомогою яких вона намагалася маніпулювати мною. Ось так, разом, ми
пережили перехідний вік, не уникнувши сварок і непорозумінь. До останнього,
випускного класу їх було достатньо. Вона почала ніби змагатися зі мною, випробовуючи
моє терпіння і, я б сказав, дружбу чи щось більше, що склалося між нами за ці роки, -
якусь духовну близькість, майже спорідненість.
–У класі я сказала декому, що маю старого коханця, – якось заявила вона.
–Ти – банальна маленька дурепа, – відповів я. – Прикро, що твої золоті мізки
працюють на такі дурниці!
–А якщо мені ні з ким не цікаво, крім тебе?! – зарепетувала вона.
–То хіба обов’язково записувати мене в коханці?! Ти задля цього надто мала і… і
дурна! Якщо хочеш, аби мене посадили до в’язниці, – то, прошу, поширюй ці плітки по
всьому місту!
Іншого разу вона сказала ще більшу нісенітницю:
-Якщо я не знайду кращого чоловіка, ти одружишся зі мною? Не зараз – потім…
колись?..
–Мабуть, я помилився, – зітхнув я. – Гадав, що на світі є дівчатка, з котрих
виростають сильні, незалежні й розумні жінки. Виявляється, що помилився: усі вони
мріють одружитися, стати квочками… Я знав, що казати й на що тиснути! Більше вона
мене ніколи не провокувала, і наші заняття тривали без проблем. До того ж настав час, коли треба було серйозно подумати про подальше навчання.
Вона робила неабиякі успіхи, і я був дуже задоволений. Але її захоплення щороку
змінювалися, вона не знала, на чому зосередитися. Спочатку це були точні науки, потім -
література й мови. Нарешті ми обрали факультет іноземних мов. Це був раціональний
вибір, адже я планував, що вона не задовольниться однією освітою, а знання мов завжди
знадобиться.
Звісно, вона вступила до університету. І наші розмови втратили свій академічний
характер.
*
-Не розумію… – промовив лікар, – навіщо вам це було потрібно?
–Тепер і я не можу знайти відповіді на це запитання, – задумливо відповів пан
Вітольд. – Мені подобалося бути богом. Тим більше що мені це нічого коштувало – в
нематеріальному сенсі. Я вже казав, що випробовував на ній різні свої думки та гіпотези.
Час був нудний, довгий, як гума, та нецікавий. Мій предмет – один із предметів, які я
викладав в університеті, – «Історія християнства», мав популярність лише серед студентів, спілкування було обмеженим. До того ж я терпіти не міг невігластва в тих речах, які знав
досконало. Хелена ж була чудовим тренажером для моїх невикористаних амбіцій.
–Вона про це здогадувалася?
Співрозмовник надовго замовк. Коли він заговорив знову, голос його втратив
упевненість.
–Вона про це сказала, коли їй уже виповнилося двадцять років. Тоді вона вперше
відійшла від мене. Не тільки тому, що була завантажена навчанням (хоча це дійсно було
так), я відштовхнув її по-справжньому.
А потім уже нічого не можна було повернути.
Але краще за хронологією…
…Я ніколи не дивився на неї як на жінку. Вона була й лишалася для мене дівчинкою
із завжди розпатланою косою, в закороткій сукні в горошок, з подряпаними колінами й
роззявленим ротом – часом дошкульною, часом зворушливою, а найчастіше -
ненажерливою губкою, в яку я зливав інформацію. Так було, коли їй виповнилося
шістнадцять, і потім, коли вона вже стала зовсім дорослою. Увесь цей час у мене було
доволі насичене особисте життя (одного разу я навіть майже серйозно розмірковував про
одруження).
У двадцять вона вже почала сперечатися зі мною, висловлювати свої інколи досить
слушні думки. І це мене дратувало. Крім того, я помітив, що її мислення стало надто
метафоричним, і те, до чого я додумувався довгим шляхом логіки – за допомогою цього
суто чоловічого розумового інструменту, вона видавала за якихось півхвилини,
застосовуючи власну уяву. Ми лізли до книжок, щоб перевірити, хто з нас має рацію, і
дедалі частіше вона шалено плескала в долоні й крутилася на одній позі від задоволення: адже перемагала. Те, чому я мав би радіти, розлючувало мене не на жарт! Я шукав будь-
якого приводу зберегти позиції, переходив до менторства. Підстави для цього були: вона
почала писати. Я був категорично проти. Це заважало навчанню й могло добре зіпсувати
їй життя. Я намагався це довести. Казав, що майже всі письменники – нещасні люди, отруєні словом і алкоголем, що в неї немає жодних перспектив хоча б заробляти на цьому
гроші, що її ніхто не сприйме і не почує, тому що, як відомо, немає пророків у власній
вітчизні. А тим більше тут, у нас, де цінують тільки в двох випадках: після смерті або
визнання за кордоном.
–Що ж, – усміхаючись казала вона, – доведеться писати англійською!
–Там ти також непотрібна. Ти не розумієш, що говориш. Краще займися чимось
справді корисним
–Це ти не розумієш, – заперечувала вона, – слова падають на мене, як сніг, злива чи
каміння – мені потрібно їх записати.
Спочатку це були вірші. Якісь дивні. Я не міг їх оцінити. Був нажаханий тим, що
вона почала бігати до різних редакцій, намагаючись їх надрукувати. Марно! Я тішився з
того. Не міг уявити, що все так серйозно. Згодом вона перестала мучити мене своїми
літературним вибриками, і ця тема непомітно стала для нас табу.
Та все одно щось порушилося. Я більше не міг бути для неї вчителем. Мені від цього
ставало прикро, а вона здається, втішалася з цього.
Інколи, коли вона стояла під моїми дверима, я вдавав, що мене немає вдома, й не
відчиняв. Мучився від того, але – не відчиняв. У мене було виправдання: часи
змінювалися з шаленою швидкістю, мені стало цікаве жити, кар’єра моя пішла вгору. Я
облишив викладання, зайнявся бізнесом, згодом такою цікавою цариною, як
політтехнології… У мене більше не було для неї часу. Гадав, що так само почувається й
вона. Поки не настав той день, коли вона просто заночувала під моїм порогом. Це було з
суботи на неділю. Увечері вона довго не відходила від дверей, дзвонила й дзвонила. А
потім, як я вирішив, пішла.
Як же я здивувався й навіть злякався, коли вранці не зміг відчинити двері: щось
заважало ззовні. Виявляється, вона, скрутившись калачиком, спала під порогом, як кішка
чи собака. Спочатку я навіть розлютився: терпіти не міг таких перевірок! Якщо якась із
моїх коханок вдавалася до стеження чи ще якихось жіночих хитрощів, я стосунки зводив
нанівець.
Вона відсунулася, встала, і вигляд у неї був переляканий та хворобливий. У мене
навіть занило серце: згадав ній перший день нашого знайомства, коли бачив такі самі
наполохані очі. Бідне дівчисько! Я взяв її за плечі, мовчки завів до квартири. Вона
замерзла і тремтіла.
–Ти що, збожеволіла? – сказав я. – Невже просиділа так всю ніч? Навіщо? Негайно – в
ліжко! Добре вкрийся, а я зараз зроблю тобі щось гаряче!
Але вона стояла нерухомо й мовчки дивилася на мене. Дивилася так, що я – чорт
забирай! – просто не знав, що маю робити. Переді мною стояла моя маленька Галатея -
неслухняний шматочок глини, який я вже не міг просто так зібгати. Вона сказала, що
любить мене…
–Невже ви розраховували на інше? – здивувався лікар. – Ви стільки років були для
неї ідолом, другом, учителем – і не здогадувалися, чим це все може закінчитися для такої
вразливої дівчини? Ви мене дивуєте!
–Я вже казав, що в мене було своє життя… Присягаюся, я ніколи не сприймав її як
жінку!
–Але ж вона справді досить гарна жінка… – задумливо промовив лікар. – Навіть зараз.
Уявляю…
–«Уявляю, яка вона була в двадцять»? – з усмішкою продовжив його думку пан
Вітольд. – Так. Саме тоді я пильніше придивився до неї.
…Прискіпливим чоловічим поглядом (від якого, відверто кажучи, в ту мить мені
самому стало незручно) я розглядав її струнку, витончену, я б сказав – видовжену, як на
полотнах Модільяні, постать, великі, якогось неприродно-блакитного кольору очі, чіткі
вилиці. Шкіра на обличчі була такою світлою, немов підсвіченою зсередини. Я нарешті
побачив, який у неї гарний стан, стрункі й пружні ноги, тендітні руки з тонкими
зап’ястями. Додайте сюди довге пшеничне волосся й палаючі щоки – і портрет вийде
бездоганним. Ось така жінка стояла переді мною й казала, що кохає мене…
І знаєте, що я відчув тієї миті? Я відчув… зловтіху. Зрозумів, що мої позиції щодо неї
збережені, що я був, є і лишаюся для неї непересічним авторитетом, який навіть зміцнів…
Лікар сплеснув руками, підвівся, пройшовся кабінетом із кутка в куток, знову сів
навпроти відвідувача, увесь час здивовано хитаючи головою. Скидалося, що в нього
просто немає слів, щоб висловити подив, розпач, обурення і ще купу різних почуттів, котрі опанували його.
–І це – все? – нарешті видихнув він.
Пан Вітольд невпевнено хитнув головою.
–А як могло бути інакше? – запитав він. – Історія набувала банального, навіть
вульгарного вигляду! А я ніколи не був банальним! Виявлялося, що я, як останній
покидьок, виховав її для себе? Це – неможливо. Це – підступ, на який я не здатен. Вона
ніби зрадила мене своїм учинком. Як вона могла? Що вона собі вигадала?! Я так і сказав
їй. Пригадую, вона заплакала. Вперше я бачив її сльози, адже вона була досить стриманою
дівчинкою – життя навчило її не плакати, не виказувати своїх емоцій (власне цим вона
мені й подобалася раніше). Я скривився: терпіти не міг, коли жінки починали плакати при
мені, особливо в тому випадку, коли причиною їхніх сліз був я сам.
–Отже, я була для тебе лише грушею, котру гамселять боксери, аби не втратити
форму? – нарешті запитала вона.
–Приблизно так, – безжально відказав я.
Вона хитнулася, ніби від удару. Потім минуло ще кілька жахливих, розтягнутих у
часі хвилин. Нарешті вона промовила:
–Я більше не прийду.
–Це ж чому? – намагаючись взяти себе в руки,
сказав я. – Ми завжди були й лишаємося друзями!
Вона подивилася майже презирливо і попрямувала до виходу.
–Прощавай, добра фея! – почув я вже з порога. – Ти виконав свою справу на
відмінно! Потім двері зі стуком зачинилися…
Я став багато мандрувати. Навіть років п’ять працював за кордоном. Вона
дотрималася своєї обіцянки – ми більше не бачилися. Чудово знаючи мій розклад, вона
змінила свій, і ми не зіштовхувалися навіть у ліфті. Повернувшись, я купив квартиру в
центрі. Знав також, що вона виїхала від батьків і жила невідомо де. Безперечно, за ці роки
я часто згадував її і нашу останню розмову. Пишався собою, тим, що зміг утриматися.
Хоча часом, коли подорожував чи вирішує щось важливе для себе, шкодував, що її немає
поруч, що мені нема з ким порадитися. Дедалі частіше на мене накочувалося
спустошення, відчуття порожнечі, але я не пов’язував це з нашою розлукою.
Звісно, мені було цікаво, ким вона стала, як живе, де працює. Я був певен, що така
яскрава особистість має обов’язково випливти на поверхню. Але – де? І я не помилився.
Одного разу, увімкнувши телевізор, побачив її на екрані. Упізнав не відразу й не
відразу второпав, про що йдеться. Просто не міг повірити! Це було її коротке інтерв’ю
на… Каннському фестивалі. Вона стояла перед камерою в лискучій вузесенькій сукні на
тонких бретельках і про щось жваво говорила (звичайно ж, англійською, адже це був
інформаційний канал ВВС). Я прислухався, все ще вірячи власним очам. Вона розповідала
про наше місто, в якому тепер буває нечасто, бо доводиться багато їздити, про свою нову
книжку, за якою знято фільм, про плани и майбутнє… Вічко камери ковзало по її постаті, разом із ним я жадібно роздивлявся її босоніжки на високих підборах, зробленііз
суцільних тоненьких сріблястих джгутиків, сумочку у вигляді перлини також на
сріблястому ланцюжку, декольте, що майже повністю відкривало груди, браслети на обох
зап’ястях, високу зачіску а ля Одрі Хепберн і діамантові сережки. «Чи збираєтеся ви
повертатися на батьківщину? І якщо так, поясніть навіщо? – запитали її. – Адже у вас тут
шалений успіх!».
Вона на хвилину замислилася.
-Ще в юності один мій друг сказав: у нашій країні можна мати визнання у двох
випадках: після смерті або успіху за кордоном. – Вона зітхнула й одразу посміхнулася
занадто білозубою посмішкою. – Гадаю, настав час повертатися…
Камера довго стежила, як вона йде уздовж набережної, а голос за кадром повідомляв
деякі факти з її біографії – приїзд до Лос-Анджелеса із чоловіком-американцем, різні
поневіряння, перші книжки про «екзотичну» батьківщину, перші сценарії і перший фільм, Гонкурівська премія, розлучення…
На екрані замиготіли інші обличчя. А мене охопило неабияке збудження, я навіть
заплескав у долоні: браво! Браво, Хелено! Дрібне сопливе дівча, легка здобич для
педофілів, дитя алкоголіків, закошлане бридке каченя, геніальне підтвердження моєї
теорії! Але ж я не уявляв, що ти підеш так далеко. Браво, браво!
Я витяг із шафи коньяк і напився…
Власне, я наближаюся до розв’язки.
Вона повернулася. І, як годиться, одразу ж потрапила в лещата «світського життя».
Пригадуєте, років зо два тому її фотографії не сходили зі сторінок різноманітної преси, у
неї була передача на найкращому телевізійному кані і книга «Амулет Паскаля» отримала
чергову премію, за її книжками зняли кілька досить успішних фільмів. Здається, їй навіть
пропонували балотуватися в депутати…
Я міг спостерігати за нею зблизька. Перед тим як розповісти про нашу зустріч – років
через п’ятнадцять після останньої розмови, хочу дещо пояснити.
Хоча все це виглядає досить передбачувано…
*
-Здається, я здогадуюся… – промовив лікар, скориставшись черговою довгою
паузою. Але побоявся закінчити фразу.
–Так, ви маєте рацію. Я закохався. Тепер це здавалося мені природним – адже я не
бачив її десять років, відвик, уже міг сприймати її по-новому, відстороненим поглядом.
Крім того, жінка, яку я бачив з екрана, мало нагадувала ту, котра спала під моїм порогом.
Вона стала для мене цікавою, незвіданою, новою.
Спочатку я страшенно зрадів цьому відчуттю! Я втомився бути сам. Крім того, я
дедалі частіше згадував наші розмови, зустрічі й розумів, що єдина жінка, яка мене не
дратує і з якою я міг би жити, – це вона. Був певен, що вона – навіть зараз – вважає так
само.
Я досить легко дістав її адресу (неважко було здогадатися, що ми живемо в одному -
найпрестижнішому – районі міста). Приїхав без попередження і хвилювання. Трішки, щоправда, мене посмикало, коли лунали кроки за дверима. А взагалі – нічого, крім радості, я не відчував. Знав, що і вона зрадіє.
Вона справді зраділа. Одразу заметушилася, замовила в ресторані вечерю, яку
принесли хвилин за тридцять.
Поки вона переодягалася (бо зустріла мене в домашньому одязі – здається, у
джинсах), я сидів у просторій вітальні й перетравлював своє враження від зустрічі. Так, це
була зовсім інша жінка.
