Текст книги "Дванадцять, або виховання жінки в умовах, не придатних до життя"

Автор книги: Ирэн Роздобудько

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 12 страниц)

було ще дві зупинки. Літня Жінка ледь устигла сказати мені навздогін: «Бач, як

вирядилася! От у наші часи…». Однак я не встигла дізнатися, що було в її часи. Я не

хотіла про це знати.

Вдома я почала згадувати всіх людей, які часто траплялися на моєму шляху. Вони

спливали в моїй пам’яті і я з подивом розуміла, що тепер знаю їх не за іменами а якось…

зсередини. Ніби переді мною відкрилася їх тонша сутність. Я згадала своїх колишніх

співробітників. Неподалік від мене сиділа Жінка, Що Була Готова Принести Себе в

Жертву. Щоправда, вона цього ще ніколи не робила, але кожен її порух свідчив про цю

готовність номер один. Навіть хода в неї була така, ніби з кожним кроком вона

піднімалася на гільйотину часів Французької революції. А коли вона здіймала руку, щоб

дістати теку з верхньої полиці, – нагадувала напівоголену Свободу з картини Делакруа. І в

неї дуже; кортіло випустити кулю. Хоча колеги випускали в неї’. замість цього лише

жарти й насмішки. Кулі – це атрибути іншого антуражу. Але вона була готова і до того, й

до іншого.

Через два столи від неї сиділа Жінка, Якій Постійно Телефонував Чоловік. Йому

конче необхідно було дізнатися, чи пообідала вона? А якщо він чув позитивну відповідь -

одразу ж передзвонював, з’ясовуючи, чи випила вона філіжанку кави з круасаном. Очі цієї

жінки завжди хворобливо палали: вона боялася, що коханий чоловік зателефонує в ту

хвилину, коли вона вийде з кабінету помити чашку. І тоді його життя втратить сенс.

Можливо, назавжди…

Трохи далі розмістився Юнак, Котрий Захоплювався Буддизмом. Це було його

таємницею. Його обличчя завжди прикрашала відсторонена посмішка. З ним можна було

робити все що завгодно: занурювати обличчям у вершковий торт, підкладати на стілець

кнопки, засунути за комір павука чи навіть слизьку жабу… Він посміхався. І всі довкола

думали, що він – підлабузник, кар’єрист і «тиха сапа». «Цей далеко піде!» – казали про

нього в курилці. Але якщо він і міг піти далеко – то тільки вглиб власного «я», де завжди

цвіли полуничні лани.

І цього не могла зрозуміти Дівчина, Приречена Ходити в Секретарках. Хоча вона

давно вже обіймала посаду завідувачки відділом і постійно ганяла Юнака, Котрий

Захоплювався Буддизмом, за ванільними булочками до кондитерської. Вона регулярно

ходила до фітнес-центру на перлинові ванни, щоранку викликала до себе візажиста, голосно скаржилася на обтяжливі поїздки на Формулу-1 та обридлі Мальдіви. Проте

навіть якщо б завтра до неї посватався один із синів принца Чарльза, вона не перестала б

відгинати мізинець, підносячи до губ філіжанку з кавою, і прискіпливо випитувати в

офіціанта про склад фондю «франш-конте».

Хоч би кого я згадала – для всіх підбиралася своя, Досить влучна характеристика.

Чоловік, Котрий Ретельно Приховує Пристрасть до Казино, Хлопчик-Паж, Жінка з

Поведінкою Дівчинки, Тітонька-Брунька, Що Так і Не Розквітла, Дівчина Не Від Світу

Цього, Чоловік-Шматочок-Сиру, Незбагненна Красуня, Дідусь-Генерал, Жінка-Зірка… Усі

вони неї здогадувалися, що приречені грати в житті одну, наперед визначену роль. Одну й

ту саму, не зважаючи на обставини…

Але яка роль, у такому разі, відведена мені?

Кілька років тому я б упевнено могла відповісти на це запитання. Тепер я тільки

мусила це з’ясувати.

Частина 5

…Уранці наступного дня для розмови я обрала чоловіка.

Він мав довге волосся, комір його лікарняного халата був піднятий і підв’язаний

чорною оксамитовою стрічкою. Сівши навпроти – рухи його були різкими та елегантними

водночас, – він заклав ногу на ногу та відкинув із чола рудувате пасмо прямого волосся й

картинно обхопив коліно тонкими нервовими пальцями. І одразу заговорив. Заговорив

швидко, досить гарною мовою, дивлячись кудись вгору, ніби зчитуючи оповідання, що

було надруковане на стіні позаду мене…

«Я вийшов на берег Гондвани ввечері 12 листопада. Пором не діяв уже кілька років,а можливо, кілька десятків років. Тому довелося найняти човняра, котрий затримав моє

прибуття на острів на два дні, повільно ремонтуючи свою яхту.

Я ступив на розгаслу, порослу мохом землю, зав’яз у ній майже по коліна і ледь устиг

вихопити валізу з яхти, котра різко розвернулася. До того ж, клятий човняр здійняв

довкола такий водограй, що я одразу промок з ніг до голови. Крижаний вітер зірвав з

мене капелюха й за мить втопив його у хвилях. Дерева на березі відчайдушно

схрещувалися гілками, гнулися, вчіплювалися одне одному в закошлані верхівки, оберемки

вирваного листя утворювали жовтогарячі повітряні урагани, ніби тут ішла війна. Я

розгублено оглянувся на воду: може, встигну повернути старого. Але яхта вже зникла в

тумані.

Я роззирнувся, чи не побачу за деревами вогнища або рибальських неводів, які

сушаться на березі, або ще якихось ознак людської присутності. Зайвий клопіт! Навіщо я

приїхав сюди? Та ще й з валізою, в якій акуратно складені кілька білих сорочок,шкарпетки, пара краваток, нові чоботи й збірка мого улюбленого Превера!

Мене ж попереджали, що тут мешкають осібно три-чотири родини. Але це не

означає, що на цілому острові немає жодного готелю, кнайпи чи поштового відділення,міркував я. Та, ймовірно, помилявся. Адже довкола точилася безупинна війна дерев,шуміло море, вітер здіймав листя й пісок. І – жодної душі!

Відверто кажучи, я злякався. Ще раз кинув тоскний погляд на горизонт: можливо,

човняр пожартував і скоро повернеться? Та в цей час на морі здійнялися такі хвилі що

стало зрозуміло: навіть корабель не ризикне рушити в таку небезпечну путь, не те що

маленька рибальська яхта!

Нічого не лишалося, як піти вперед, у глиб острова, з надією, що мій переляк

безпідставний, що скоро вийду на широкий сухий шлях, побачу вогні, будинки, яскраві

написи на вітринах магазинів.

Іти довелося довго. Скажені дерева намагалися обплутати мене своїми слизькими

мокрими вітами, пісок набився в чоботи, обличчя довелося замотати нашийною

хусткою.

За годину цієї божевільної дороги я все-таки помітив за пагорбом щось схоже на

будинок і кинувся в той біт на слабкий вогник, що пульсував усередині.

–Грошей ми не беремо! – сказав старий у довгій білій сорочці, щойно я вимовив своє

прохання про чашку гарячого чаю і нічліг за будь-яку ціну.

–Ми зневажаємо гроші! – підтвердила стара в такій самій одежі. -Ми вже забули,що то є…

Та я відчував гостру потребу відпочити, перед тим, як знову ступити за поріг,

туди, де вив вітер і шуміла злива. Я відкрив перед ними свою валізу.

–І речей нам не треба! – відрубав старий.

–Навіщо нам речі? Куди їх одягати? – підтриманого стара. – Ми маємо все

необхідне. Старий пішов на мене, намагаючись випровадити за двері.

–То чого ж ви хочете? – вигукнув я. – Невже ви ніколи не допомагали ближнім?

Ця думка злякала мене самого. Якщо вона була тут – така маленька і слабка, – її

теж могли так само виставити за поріг.

Старий перезирнувся зі старою.

–Допомога ближньому не входить у наші звичаї… – сказав він. – Проте виняток,звичайно ж, був… Одного разу…

Я затамував подих. Можливо, зараз я щось дізнаюся про неї? Але старий говорив

зовсім про інше:

–Ну гаразд. Ви можете залишитись. Якщо розкажете нам щось цікавеньке. Ніч

занадто довга, а в нас – безсоння…

Я полегшено кивнув і почав стягувати мокрі чоботи.

Стара незадоволено заходилася накривати на стіл: поставила каструлю з вареною

картоплею, поклала кілька дрібних рибок і безформний кавалок житнього хліба. Старий

підклав до каміна дров. Я намагався їсти повільно, щоб розтягнути час, зібратися з

думками. А ще я розмірковував про те, чим її привабив цей острів? Назвою? Жагою до

пригод? Можливістю відпочити від повсякденної маячні? З хвилюванням вирішував, як

розпочати пошуки, як заговорити про те, заради чого рушив у цю жахливу подорож.

Я ледве встиг допити останню краплю чаю, як старий зі старою всілися навпроти

та, ніби за командою підперли жилавими кулаками свої зморщені обличчя. Вони не

жартували. Вони приготувалися слухати. Клятий острів!

Я глибоко вдихнув і видихнув… Про що їм розповісти?

За вікном тривала війна дерев, гілки настирливо намагалися розтрощити скло.

Я почав говорити. Розповів про те, де і ким працюю, хто мої батьки, які книжки

люблю читати та які передачі йдуть нині по телебаченню. Це їх не надихнуло. Старі

засовалися на стільцях і незадоволено перезирнулися. Я поквапився продовжити.

Повідомив про результати останнього футбольного матчу, пояснив теорію Дарвіна про

походження людини і дещо із законів фізики. У мене було відчайдушне сподівання, що

господарі нарешті заснуть. Але вони сиділи, похмуро і злобно втупившись у мене. Від

їхніх поглядів у мене лопалися очні судини…

–ТА говорила складніше, – пробурмотів старий.

–Хто? – не втримався я.

–Ніхто. Продовжуйте. Або забирайтеся геть! – втрутилася стара.

Довелося змиритися і продовжувати. Тож я безтямно почав переказувати вірші

Превера. Вийшло ще гірше, ніж закон Ньютона. Однак, на щастя, дивні господарі почали

клювати носами. Я поглянув за вікно – там уже сірів вранішній серпанок.

У мене з’явилася змога роздивитися довкола. Кімната була простора, у ній приємно

пахло деревиною та зіллям, тихо потріскували дрова в каміні. Два ліжка біля стіни,крісло, широкий стіл, стільці – все було виготовлене з добротного дерева. Нічого зайвого.

Тільки один із кутків був завішений легкою тканиною, за якою тьмяно світився вогник. Я

обережно підвівся зі стільця. Цікаво, яким богам моляться ці відлюдники?

Тихо відсунув завісу. Над свічкою на великому цвяху висіла блакитна стрічка…

Я впізнав би її серед тисячі інших! Я навіть здогадувався, як вона може пахнути -

лавандою, а точніше – лавандовим шампунем…

Холодна та чіпка стареча рука вп’ялася в моє плече. Яз огидою відкинув її, ніби це

був павук або гусінь.

–Забирайтеся геть! – Очі старого випромінювали лють.

–Що це? – запитав я, вказуючи на стрічку.

–Геть! – Він старанно розправив тканину, і блакитна стрічка згасла…

–Але куди мені йти? Здайте мені куток на пару тижнів. У мене тут є справи…

–Ви поганий оповідач, – стишив голос старий. Ідіть до сестер. Це за кілометр

звідси на захід. А нам квартиранти не потрібні!

Добре, хоч мої чоботи просушилися! Я взувся, підхопив валізу…

Принаймні я знав: ВОНА була тут.

Можливо, на цьому острові відшукаю когось більш приязного до мене. Я вийшов і

занурився в молочний туман. Дерева припинили свою бійку. Повітря було просякнуте

духмяним запахом вирваної з корінням трави. Чомусь у мить смерті рослини пахнуть

особливо гостро…

Я несподівано подумав про те, що мало знаю. І це видалося мені дивним…

Перед тим як постукати в двері наступної будівлі (це був охайний котедж із

веселенькими фіранками), я вмився біля джерела, так-сяк подер щоки бритвою. Безсонна

й безтямна ніч далася взнаки: я ледь пересував ватяні ноги. Було вже зрозуміло, що

готелю тут ніколи не було. Будинки розміщувалися далеко один від одного, і люди були

відокремлені не тільки через брак будь-яких ознак цивілізації– телефонного зв’язку, радіо,телебачення, а й самою природою. Аби потрапити до котеджу, я здолав кілька великих

пагорбів і дві лісосмуги.

Отже, я поголився, зняв краватку (у цій глушині вона виглядала досить смішно) й

постукав у двері до тих, кого старі назвали «сестрами».

Вони справді були схожі. Дві жінки непевного віку, в однакових чорних сукнях із

білими комірцями, накрохмаленими з такою пристрастю, що на підборіддях обох дам

позначилися червоні рубці.

Доісторичні викопні вікторіанської епохи не відводили поглядів від носків моїх

чобіт. І так само, як і попередні аборигени, категорично відмовилися від грошей, а після

невеличкої паузи – і від можливості проявити милосердя до втомленого подорожнього.

-Ви ж чоловік!-сказала одна, не піднімаючи очей.

–Ми відвикли від чоловіків! Ми вас боїмося! – додала інша.

–Але ж я зміг би щось зробити корисне… Принести води… Або ще щось… – почав

умовляти я, пригадуючи умови старих.

–Ми все робимо самі, – заперечила одна.

–Але, – підхопила інша, – ми любимо співати. А пісень не знаємо. От якби ви

поспівали нам щось…

«Цього ще бракувало – співати церковні псалми, – спересердя подумав я,-та це

острів якихось божевільних!»

Але мій погляд уже проник до кімнати – в куток, до свічки (такої самої, яку

старих!), до предмета, котрий вимальовувався над тьмяним вогником. Тривога охопила

мене й змусила покірно кивнути головою.

У будинку сестер я перебував майже добу. Зранку я просто влігся, не знімаючи

одягу, на тапчан у передпокої і прикинувся, що одразу заснув: не викинуть же вони на

вулицю втомлену сонну людину! Прокинувся аж на ступного ранку від неприємного

відчуття, ніби на мене хтось дивиться. Жінки в чорному справді стояли наді мною. Ледь

я поворухнувся, вони поквапилися опустити очі додолу.

–Можете поїсти, – сказала одна. – Там, на столі, молоко й сир.

Усе повторилося. Я повільно їв, розуміючи, що співати мені все ж таки доведеться

–було очевидно, що жінки очікують від мене концерту. А я розмірковував про одне: як би

зазирнути за завісу. А після того як доїв останні крихти, став нервово вирішувати, що ж

вона

хочуть від мене почути.

–Тепер співайте! – наказали вони.

Я ледь пригадав слова гімну моєї країни.

–Не те… – пробурмотіла одна.

–Не те… -луною відгукнулася друга. – Таких пісень ми не любимо. ТА співала

інакше…

–Та про кого ви всі говорите, чорт забирай! – не втримався я. – Кого ховаєте на

вашому клятому острові?!

Отут обидві здійнялися наді мною, немов чорні акули. Гострі леза краваток

зблиснули, сестри загрозливої ошкірилися:

–Геть звідси!

Але я вже не міг стриматися. Тож схопився й кинувся до кутка, відсмикнув завісу

імпровізованого алькова й приголомшено завмер: над свічкою, на такому самому, як і в

старих, гачку висіли… ЇЇ босоніжки.

Старенькі, з потертими тоненькими ремінцями. Я не міг помилитися! Босоніжки -

не стрічка. Я чітко пам’ятав кожну впадинку на тонесеньких кісточках її ніг і ці рожеві

ремінці, що охоплювали їх! Я різко повернувся, жадаючи пояснень, і… наштовхнувся на

дуло рушниці, спрямованої мені в потилицю…

…Біг, не розбираючи дороги, стрибав від куща до куща, а навздогін чулися постріли.

Валіза, цигарки, чоботи – все залишилося у клятому котеджі. Біг довго. Кілька разів

падав у болото, підводився і знову біг, доки звуки пострілів стали ледь чутні. Знесилений,ткнувся спиною в якийсь паркан, повільно сповз по ньому на землю і заплющив очі…

…Я завжди був улюбленцем долі. Друзі вважали мене душею компанії, а жінки

ніколи не залишали мене першими. Я все вирішував сам.

І раптом ця життєва програма загальмувала, усе пішло шкереберть. Три роки я

перебував у розпачі, напружено міркував, чому вона залишила мене. А потім поїхав сюди:вона завжди мріяла про дику безлюдну землю…

Незчувся, як заснув – ось так, у багнюці, під чужим парканом. Тепер у мене не було

ані грошей, ані чистої білизни. Прокинувся від неприємного звуку. Зазирнув у щілину

паркану: на подвір’ї двоє чоловіків пиляли дрова.

Одному було років шістдесят, другому – сорок. Ймовірно, це були батько та син.

Вигляд мали досить нормальний Я відчинив хвіртку й нерішуче завмер. Обидва, кинувши

роботу, пішли мені назустріч. Про всяк випадок я кинув погляд на гостро заточений

кілок, що лежав неподалік. Старший чоловік заговорив привітно, пригостив

самокруткою, в яку насипав якесь невідоме мені зілля. Нарешті я зміг поговорити

нормально, поставити запитання. І, почавши здалеку, дізнався, що на острові з давніх

часів мешкають чотири родини – ті, що залишилися від переселенців, які прибули сюди в

пошуках спокою. Я згадав позавчорашній буревій, холод, мокру землю, що вібрувала під

ногами, мереживо павутиння, напнуте поміж стовбурами…

–Вам, мабуть, доводиться тяжко?..

–Нам байдуже, – відповів батько. – У цьому і полягає сенс Спокою. Вам цього не

зрозуміти… І ніколи не зрозуміти. Тому ми і не приймаємо чужих.

–Нікого з них?

–Нікого…

–Отже, я перший?

Син трохи закашлявся, батько постукав його по спині. Ми помовчали. Я -

розмірковуючи про те, як повести розмову далі, вони… Мені здалося, що вони думають

про те саме.

Тобто ваша мета – спокій? – спробував сформулювати свою цікавість я. -Але ж

повинна бути ще життєва філософія, котра змушує вас жити ось так – ховатися від

цивілізації, прогресу, нових знань…

–У нас усе своє. Ми не підпорядковуємося чужим законам, – відповів батько. І

перейшов до розлогих міркувань про мораль Гондвани. Промова його була задовгою й не

зовсім зрозумілою, наче стародавні письмена. Я спробував проникнути в її суть,

виокремити головне. Раптом воно саме чітко постало в моїй уяві, ніби звід певних

правил. Ось вони: а) добро тільки тоді залишається добром, коли ти шкодуєш, що

втратив його; б) втративши його випадково чи свідомо, ти сподіваєшся все повернути і

страждаєш від того, що воно – десь поруч і належить комусь іншому; в) тому його

варто власноруч покласти на жертовне вогнище; г) тоді віра в нього залишається

незмінною, у чистому вигляді; д) адже ти будеш певен: ТАКОГО більше ні в кого немає і

ніхто не скористається ним. Воно – всередині тебе. Назавжди.

–Нічого собі! – усміхнувся я. – Це означає, що, побачивши гарну квітку і збагнувши її

безкорисну чарівність, її треба… з’їсти, знищити, розтоптати?

–Так, – напрочуд серйозно відповів батько.

–Звичайно, – підтвердив син.

Я закляк, усмішка сповзла з мого обличчя, а чоло вкрилося холодним потом. Те, що

спало мені на думку в цю коротку мить, не вкладалося в жодні слова – тільки в нудотний

жах і тремтіння в кінцівках, як перед операцією…

Намагаючись нічим не виказати свого стану, я попросив води й на тремтячих ногах

увійшов за господарями в будинок. Роздивився. Вогнику кутку за завісою. Розмитий обрис

за нею…

Я відсторонив простягнуту руку з кухлем, зробив крок назустріч тьмяному

палахкотінню, відгорнув тканину. На двох цвяхах, ніби розіп’ятий метелик, висіла

шифонова хустка. Мій подарунок – із рожевою (під колір босоніжок) облямівкою…

–Що це? – захриплим голосом запитав я.

–Даремно ви так… – насупився батько. -Ви спаплюжили частину нашої моралі.

Ніхто не має права бачити реліквії. Якщо хочете вціліти – негайно тікайте звідси! Поки

ще є час до Великої Ради…

Але мене не треба було просити про це двічі. Я вискочив за поріг. І знову біг. І – не

брешу! – краще б мені услід стріляли! Цього разу я не намагався б ухилитися… Призахідне

сонце опускалося на острів важким червоним щитом, тиснуло на мозок. Я біг, обхопивши

голові руками. Мені хотілося рити землю біля кожного нагорі ба, під кожним деревом.

Жах змінився люттю: я переверну цю багнисту землю, просію її всю крізь пальці, але

знайду… Що? Що я хотів відшукати?!

Щось боляче вдарило мене у скроню. Непритомніючи, ще встиг подумати, що чиясь

куля все-таки влучила в мене…

Але помилився. Це був звичайний удар об дерево, котрий вибив мене з колії аж до

ранку. Прийшовши до ями від холоду й розплющивши очі, побачив хлопчика. Він стояв

наді мною нерухомо, немов пам’ятник.

Йому було років сім. Побачивши, що я живий, він із пересторогою відступив у тінь.

Тамуючи біль, я підвівся і сів. Вигляд у мене був яку справжнього клошара, та мені було

байдуже. «Байдуже!» Ось воно, це відчуття, що спустошує і несе спокій. Я тоскно

поглянув на хлопчика – вочевидь, це був нащадок четвертої родини, яка жила на острові,останній могіканин цієї дивної місцевості, остання жертва моралі. Я гукнув до нього.

Діти не брешуть, і я мав надію саме зараз почути правду. Всю правду, хоч би якою гіркою

вона була. Але хлопчик вичавив зі свого горла якийсь незрозумілий звук, показуючи на свої

вуха і рот. Він виявився глухонімим…

Я махнув йому рукою, він боязко наблизився, сів поруч і допитливо подивився мені в

очі. Я понишпорив у нагрудній кишені й вийняв зібгану світлину, розправив її на коліні й

показав хлопчику. Він низько схилився над нею, виразу його обличчя я не бачив.

Потім швидко підвівся. «Зараз втече», – вирішив я. Він справді відскочив від мене на

кілька метрів і раптом…

О, це була справжня вистава! Він став дивно рухати зображаючи чиюсь ходу, -

погойдувався, трохи кульгаючи, злегка скособочивши стопу. Тягнув носок, як невправний

танцюрист. Все це виглядало смішно й навіть граційно. Потім він завмер із питальною

розгубленістю поглянув на мене. «Що?» – кивком голови запитав я.

Тоді хлопчик зробив ще дивніший жест: ніби розчісує довге волосся, хоча сам був

майже лисим. Вочевидь, таким чином він хотів розважити мене. «Досить! Молодець!» -

жестом похвалив його я, все ще морщачись від, болю.

Але він не вгавав. Нервово помахав у повітрі своїми худими рученятами, ніби

витираючи попередні картини. А потім зробив ще дивніший рух: відкинув з обличчя уявне

пасмо й провів п’ятірнею по голові спереду назад, ніби відкидаючи невидиму гриву волосся

собі на спину. Я закляк. Я побачив її. Так чітко, що в мене занило серце. Як я міг забути ці

жести?! Хлопчик копіював їх так точно, ніби був природженим актором…

Я схилився над фотокарткою і вперше за все життя звідав, що таке сльози.

Хлопчик сів поруч і тицьнувся в моє плече. Я відчуй що сорочка в тому місці одразу

промокла…

Скільки ми так просиділи, не знаю. Добре, що він не міг говорити. Власне, я більше

нічого не хотів знати. Я думав про добро, котре колись належало мені. Про те, що нічого

не знаю про життя, нікому ніколи не допоміг, знав і вмів так мало, що мені нічого було

віддати іншим. І тому міг би жити вічно – порожньо й байдуже. Міг би стати

достойним мешканцем Гондвани. Коли сонце увійшло в зеніт, хлопчик захвилювався,підхопився. Я злякався: не хотів втрачати його й не хотів іти за ним. Мабуть, його

батьки нічим не відрізнялися від тих, із ким я вже встиг познайомитися. Помітивши

мою тривогу, хлопчик зробив заспокійливий жест і помчав кудись у ліс. Я лишився сам. Я

не міг збагнути, що робити далі. У мені зародилася надія: а раптом зараз він

повернеться, ведучи її за руку!

І все зміниться. Я полюблю цю землю, яка так налякала мене, згадаю дивовижні

історії й гарні пісні – адже я знав їх у дитинстві! Навчуся радіти простим проявам

життя та природи. Побудую дім. Вирощу сад.

Я стрепенувся, зачувши кроки, зір напружився настільки, що я навіть на мить

засліп.

…Хлопчик ішов один. Рука його була стиснута в кулак. Сівши біля мене, він розкрив

долоню – на ній лежало намисто та… іржавий цвях.

Обличчя його було серйозне і зосереджене. Я зрозумів: він здійснив злочин. Заради

мене і того, про що я міг тільки здогадуватися. Йому не було вороття. Я міцно стис

його руку. І зрозумів, що більше нікого не зраджу. Можливо, заради цього простого

жесту – взяти за руку того, хто цього потребує, -я і приїхав сюди? Можливо, ВОНА

знала, що я ще здатен на це?

…Я повів хлопчика до берега. Море було спокійна Я швидко розклав вогнище,

зробивши його якомога вищим. Хлопчик допомагав збирати хмиз, підтягувати дрова. Усе

треба було робити швидко, поки його не почали шукати. Потім ми завмерли, з

хвилюванням поглядаючи на горизонт. Тільки б стариган-човняр помітив наш умовний

знак!

Яхта прийшла, коли сонце вже розчинилося в темній воді. Як і минулого разу,

стариган квапився, здійняв бурю бризок і не наближався впритул до берега. Ми кинулися

у воду. Я ледве встиг закинути малого на борт першим та залізти сам. Яхта різко

розвернулася.

Обійнявшись, ми дивилися в бік острова, що віддалявся. За якусь мить його поглинув

туман, ніби він пішов під воду. З його мораллю, реліквіями та божеством, які я так легко

випустив із рук кілька років тому.

Я міцніше стис долоню хлопчика. І нарешті зміг усміхнутися…»

…У кімнаті зависла тиша. Я навіть не хотіла питати, де зараз цей хлопчик. І чи був

він взагалі? Чоловік підвівся, чемно вклонився: «Я можу бути вільним?». – Ви вільні, -

відповіла я.

Авжеж! – усміхнувся він. – Ви також.

Було зрозуміло, що ми говоримо про одні й ті самі речі

Двері за ним зачинилися. Я лишилася сидіти в тиші. Зазирнула медсестра.

–Красунчик, чи не так?

Вона вже хотіла налагодити зі мною контакти, аби мати можливість забігати до

цього кабінету випити кави, покурити чи підтягнути колготки. А ще їй, мабуть, щось

повідомили про мене, і її байдужий погляд набув зацікавленості.

Що я мала відповісти? Про що можуть говорити дві симпатичні молоді жінки, котрі

працюють в одному місці? Бр-р-р…

Я стенула плечима й задивилася у вікно. Навіть не помітила, як вона вийшла.

У вікні був сад. Голий і босий, хоч відчувалося, що невдовзі всі дерева зазеленіють.

Вони стояли напружені й зосереджені на своїх внутрішніх процесах, у них рухалися соки.

Але треба було дочекатися тепла.

Я уявила незнайому жінку в напівтемряві кав’ярні на околиці якого-небудь

іноземного міста – Праги, Парижа, Відня, Варшави. О, краще – Варшави! (У мене

величезний сентимент до Польщі, в якій не була.) Кав’ярня маленька – на сім столиків.

Маленька й порожня. За скляними дверима барабанить весняний дощ.

Дерев’яні столи, стільці, відполірована тисячами ліктів стійка шинквасу, запах кави й

тиша. Звідкись лине музика. На жінці синя плетена кофта й пурпурова спідниця – дві

яскравих плями, вона тільки закінчила прибирати, зачинила двері. Вона нікого не чекає, її

дім – далеко. Вона починає танцювати. Вона танцює. Повільно рухається серед

перевернутих стільців, примруживши очі. Вона щаслива. На світі є тільки сизий дощ, музика, цей маленький простір і вона. Це – правда, реальність. Решта – не має жодного

значення… За вікном і справді розпочався дощ – перший дощ після довгої зими.

–Наступного чи підете додому? – знову зазирнула у двері медсестра.

На її обличчі вималювалася повага. Я помітила: якщо з людьми не розмовляти, не

посміхатися їм і вдавати зверхність – вони починають ставитися до тебе з більшою

повагою, ніж тоді, коли ти намагаєшся їм усіляко догодити.

До кінця так званого робочого дня лишалося кілька годин. Але мені вже не терпілося

скоріше познайомитися з усіма своїми «підлеглими», і я вирішила запросити когось із

жіночої палати.

–Це – наша «фінка», – сказала медсестра, – вважає, що мешкає у Фінляндії. Зараз

порегочете…

Невисока пухкенька жінка з гострим носиком мала вигляд грайливого дівчиська.

Вона сіла переді мною й одразу замахала ногами у вовняних шкарпетках.

Мабуть, на моєму обличчі щось відобразилося, адже жінка одразу защебетала:

–У мене немає підстав скаржитися на долю! Немає, немає жодних підстав. Жодних!

Як завжди, я обережно натиснула кнопку магнітофона. Після останнього відвідувача

на плівці ще лишилося місце.

Увечері я переслухала запис:

«…У мене немає підстав скаржитися на долю. Після закінчення роботи я рушаю

вечеряти до «Сааги». Це неподалік від музею-бібліотеки. Якщо погода гарна, обходжуся

без велосипеда. Просто йду, дихаю свіжим повітрям. Точніше, не «дихаю», а просто їм

його: подумки розрізаю на шматочки, ніби прозоре лимонне желе, і вкидаю до рота. А

якщо це осінь і з боку Піспали (це найпрестижніший район у Тампере на березі озера, де

мешкають письменники й актори) лине запах прілих соснових голок, грибів та синьої-

синьої води (від цього яскравого кольору навіть зводить зуби) – такий повітряний

коктейль замінює мені цілу упаковку вітамінів.

Отже, я йду в «Саагу». Після повітряного коктейлю в мене виникає шалений

апетит. Зазвичай я обираю дві страви, хоча вистачило б і однієї, адже порції тут -

велетенські. На перше – суп із білих грибів, зварений на вершках, на друге – стейк-філе з

лосося, загорнуте в бекон, до нього – картопля з ароматом дягелю, овочева запіканка по-

карельському і соус із ягід ялівцю. У «Харольді» я випиваю чарочку (не більше 30 грамів)фірмового і морошкового шнапсу. І почуваюся нескінченно щасливою.

У мене немає підстав скаржитися на долю…

На роботі я часто чую: «Туве, на тебе приємно подивитися! Ти така, така…». І слів

не знайдуть. Ще б пак! Я ж колишня стюардеса міжнародних авіаліній. А туди абищо не

беруть – тільки довгоногих, струнких, ловких. Якби не небо – сиділа б я в селі під

Немировом і плела б рукавички на продаж, як це робить моя сестра. І, зрозуміло, ніколи

не дізналася б, що таке «тартар із білої куріпки»… А це дуже-дуже смачно, по-

фінському– «херкулліста».

З Арто Ваатаном я познайомилася в літаку. Чоловік, котрий сидів на місці «17С»,замовив віскі раніше від належного терміну. Я могла б і відмовити, але в нього в руках

була книжка про Мумітролів. Такий солідний пан, трохи схожий на пікінеса, – короткий

ніс, великі, широко посаджені очі, – і дитяча книжка! Я принесла віскі й попросила

подивитися малюнки. Так розпочалося знайомство. Потім він брав квиток на мій рейс із

Гельсінкі до Києва й назад. Літав часто. Мав вигляд серйозного бізнесмена. Як виявилося

пізніше, бізнесу нього ма л-е-е-нький (щось пов’язане з постачанням консервованої

морошки). Проте мав свій будинок із сауною на околиці Тампере, двійко дорослих дітей,котрі жили окремо, і свободу вибору. І він обрав мене.

А через півтора року після весілля з’ясувалося, що Арто Ваатан – романтик. Я таких

самих зустрічала й у себе на батьківщині у великій кількості. Чоловік спочатку добряче

випивав, потім кинув бізнес і подався до батьків у Лапландію, пояснивши свій вчинок

давнім фінським прислів’ям: «Хочеш бути багатим – працюй у місті, хочеш бути

щасливим і вільним – стань оленярем!». Він обрав друге. Більше я його не бачила. Та хай

би й так, проте будинок він заповів дітям…

Однак мені було байдуже. Адже одружувалася я не з великого кохання. Просто в

той час, коли наштовхнулася на нього на місці «17С», якраз ширилися плітки, що мене

спишуть на землю. І я шалено нервувалася. Не знаю, чим я так насолила команді!

Мабуть, бортінженер вирішив взяти на моє місце свою приятельку. Але ж небо для мене

–все! Дехто боїться літати, а я могла б відкинути люк і легко пробігти по небесах.

Упевнена: ніколи б не впала! Одного разу я намагалася це зробити. Ось після цього

випадку, коли милий Арто допомагав моїй напарниці відпоювати мене водою, і почалися

репресії, чутки, балачки. Уявляю, як шипіли мої заздрісники, коли Арто забрав мене до

себе!

А вже згодом був цей музей…

–Не знаю, просто не знаю, що й робити… – чула, як говорить директор роува

Саатаннен. – Який тут може бути вихід?..

Вона не знала, що перегородка між її кабінетом та підсобним приміщенням

тоненька, мов картон. Чи, швидше, це в мене тонкий слух. Адже якщо людина має

тонкий смак, мабуть, і решта в ній – тонке, делікатне… – Який може бути вихід? -

продовжує роува Саатаннен, розмовляючи з адміністратором роува Пайве. – Що з нею

робити? От яка нещаслива доля! Зовсім сама, у чужій країні… Скільки ж її тут

тримати? На це місце давно претендує Ярмо. У нього чудова наукова монографія з

дитячої літератури.

–Та вона, корова, усім тут впоперек горла! – говорить роува Пайве і навіть зубами