Текст книги "Дванадцять, або виховання жінки в умовах, не придатних до життя"
Автор книги: Ирэн Роздобудько
Жанр:
Современная проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 8 (всего у книги 12 страниц)
Він викреслив їх зі свого життя.
А потім вигадав цей заповіт.
Вигадав, дивлячись на мою фотографію, надіслану батьком, якою той намагався його
розчулити. «Зізнаюся, – писав дід, – сумніви терзали мене. Я прикладав світлину до
дзеркала й розглядав нас обох. У кучерявому хлопчику я бачив себе – таким, яким був у
дитинстві… „Невже і цей буде здатен на вбивство, міркував я…»
Отримавши мого листа, він зрадів. Моя відмова від спадку, хоч би яким він був, мої
прокляття звучали для нього як найприємніша музика».
–Решту я вам уже розказав… – закінчив чоловік.
–Ви не відповіли, як опинилися тут… – нагадала я.
Несподівано він зареготав.
–Ви мені повірили! Ви мені повірили!
Я мовчала, поки він не перестав повторювати одне й те саме. Згодом продовжив
розповідь:
«Усе просто, кілька років ми безтурботно прожили там, куди нас забрав дід. У нас
народився хлопчик – дідів спадкоємець. Дід ще встиг потримати його на руках. А потім
мене викликали сюди, на похорон батька. Поки я був тут – дружина і син загинули в
автокатастрофі. Я відчував, що так буде, – нам не можна було розлучатися ні на хвилину…
Тепер мені байдуже, де і як бути…»
Чоловік замовк, а за хвилину промовив: – І… І знаєте що, – він поморщився, -
вимкніть цю вашу машинку. Про мене тут і так усі все давно знають…
…За мить після того, як за ним зачинилися двері, він просунув голову до кабінету і
пошепки промовив:
–А ви таки повірили мені…
Медсестра відірвала його чіпку руку від ручки і, всій їм чергу, посміхнулася до мене
крізь щілину:
–Не переживайте, ми тут усі спочатку ридали. А потім – нічого. Навіть смішно.
Плетуть, ніби віником розмахують…
Частина 10
…Я почала їсти. Точніше – купувати щось, крім молока і хліба. Молоко і хліб – це
пам’ять дитинства. Хоча нині мені не смакує анічогісінько. А сьогодні побачила черешні!
Червоно-чорні, такі великі, неначе сливи. Наступного разу я куплю величезний кошик
черешень і наважуся піти до ТИХ. Але це – згодом.
Зараз мені вже не боляче і не страшно. Все нібито входить у свою колію, але ще
трохи хилитає, ніби трамвай на слизьких рейках. І ця ковзанка відлунює всередині
вібрацією, тому часом я тримаюся за серце…
Повз що я проїхала, хто там стоїть на перехресті й махає клаптиком білого прапорця?
Мабуть, це і називається: пережити власну смерть. Досить дивне відчуття – пережити
себе! Це означає, що ти вже нічим не відрізняєшся від інших, що система прийняла тебе і
починає методично поглинати, затягувати у свою пащеку, як її будь-який інший людський
матеріал. І все НОРМАЛЬНО. І немає нічого страшнішого за цю нормальність. І йму що
починаєш пильнувати за собою, щоб не зірвані, и, не покотитися навспак загальному руху
–все швидше і швидше. Повз той білий прапорець. Туди, де всередині речей причаїлася
їхня справжня сутність.
Видіння льоду полковнику, який чекає на розстріл.
Смак китайського чаю, завареного на ієрогліфах.
Скрипки, що виросли на старому дубі й тепер співають на вітрі.
Вовна, у якій вузликом скрутився початок світу.
Біла церква всередині яйця.
Небесна пінка, яку можна лизнути язиком і відчути смак полуничних вершків…
Вранці я біжу на маршрутку, все довкола здається мені несуттєвим.
Увесь білий світ летить мені назустріч. Такий ошуканий, такий коханий і
ненависний, такий самотній. Летить, щоб розбити лоба об моє гаряче чоло. Дорога тече
під ногами, як кіноплівка чи гумова стрічка тренажера. Перебирай швидше ногами! Люби
цей дощ, це місто, ці телефонні будки, цих людей, котрі, можливо, замовлять за тебе
слівце… там, коли-небудь… А може, й ні.
«І сказав: хто хоче йти зі мною, хай кидає все». І ВСЕ, злякавшись цього кидання, почало чіпкіше хапати тебе за руки, розставляти солодкі сіті, сипати під ноги камінчики -
щоб упіймані не втекли. Я здираю з себе тисячі кайданків, але їх так багато. Деякі -
відриваються з кров’ю… І я біжу.
Біжу в свою кімнатку на нову зустріч. Я боюся, що вони можуть скінчитися… Я хочу
зрозуміти, хто я. Хто я… Хто я… Хто я…
…Стою біля вікна, вдивляюся в садок. Чую, як тихенько прочиняються двері. Не
хочу й не можу оглядатися, мене ніби заціпило. Перед моїми очима приємна картина: за
вікном цвіте бузок. Рясні квіткові хащі нагадують розворушені хмари грозового неба.
Синя, блідо-блакитна та чорнильна піна невагомою масою здіймається над насичено-
зеленим, ледь помітним листям. У повітрі висить дощова мжичка – ще не дощ, але щось
дуже подібне до того – легка, прохолодна пелена, наелектризована та волога, котра
посилює запах квітів і осаджує розпечений пил.
Я дивилася за вікно, і мій відбиток у склі викладено квітами та листям, ніби на
«їстівних» полотнах Арчибальдо.
–Чудовий пейзаж, чи не так?– почувся з-за спини чоловічий баритон.
Я не обернулася. Цікавість до чоловічих баритонів згасла в мені дуже давно.
–Можливо… – знехотя відповіла я. Щойно тут перебуло десяток людей – медсестра, санітар, нянечка, головлікар…
Це був ще один. Хтось із цікавих, хто прагнув поспілкуватися. Алея цього не хотіла.
Доведеться постояти край вікна, поспостерігати, як почнеться дощ…
–Це ваша улюблена погода? – знову запитав голос.
–Не знаю… – Я більше нічого не могла з себе вичавити.
–А спілкуватися ви не хочете, – продовжував набридати невідомий співбесідник, -
тому що ви всіх бачите наскрізь…
–Не всіх, – виправила я, – але багатьох. Для цього мені навіть не треба обертатися.
–Невже? – здивувався голос. – Отже, я вам не цікавий?
–Аж ніяк.
–Ви завжди так ставитеся до людей?
–Не завжди!-Я розсердилася на себе через те, що невідомо чому продовжую
розмовляти. – Але, як сказала перед самогубством Вірджинія Вульф: «Бог відняв у мене
здатність любити живих людей». І… – раптом додала я, – плакати…
–Чи можливо продовжити цю розмову десь у кав ‘ярні? Рушаймо, поки не пішов
дощ?
О, я здогадувалася, що буде саме так!
-Ні, дякую. У вас приємний голос. Мені цього досить. Боюся, що в наступні п’ять
хвилин я занудьгую, і поставлю вас у незручне становище – просто встану й піду. До того
ж, я б не хотіла домальовувати до вашого приємного голосу рожеві щоки, безвольний рот
і м’ясисті вуха. Він засміявся.
–Нічого немає смішного! – сказала я. – Крізь обличчя найсерйознішого чоловіка
завжди проглядають риси хлопчика – того, яким він був у школі. Боягузтво, жадібність, заздрість, лінощі відбиваються в найменших зморшках, а потім -у найпідступнішу мить-
лізуть назовні.
–Аз жінками хіба не те саме?
–Не те. Навіть перший незначний досвід змінює обличчя. А другий, третій або
десятий – робить непізнаваною.
–І тому краще дивитися в скло?..
–Можливо… – нарешті посміхнулася я. – У склі я бачу лише бузок. А це так красиво.
–Невже вам так набридло власне обличчя?
–А хіба з вами такого не буває?
–Не буває…
–Ну от бачите! Це тому, що чоловіки люблять себе більше, ніж жінки! Їм у собі
подобається все.
–Ви собі набридли. Ви собі не подобаєтеся, – констатував голос. – Але ж ви нічого
про себе не знаєте…
Якби знали…
Я принципово вирішила не оглядатися. Мене на це не впіймати!
Голос за моєю спиною набув більшої зворушливості:
–Ти народилася в Італії 1525 року в родині Алессандро Гутті – хранителя бібліотеки
Палаццо Дукале – палацу Венеціанських Дожів. У тебе дві старші сестри – Лаура та
Вероніка. Твоє ім’я-Лукреція. Лукреція Гутті… Ви мешкаєте неподалік від Мосту Зітхань, котрий з’єднує Палац із будівлею міської в’язниці, у кварталі Костелло. У дитинстві ти
часто дивилася у вікно, спостерігаючи, як Мостом ведуть в’язнів із залу Управління
Законів. Вони тяжко зітхали, прямуючи до казематів, і ти без пояснень старших розуміла, чому Міст названий саме так. Більш за все тобі подобалося, коли батько брав тебе із
собою до бібліотеки. Ви перетинали майдан Святого Марка, підіймалися Сходами
Гігантів, ішли під прохолодними зводами галереї другого поверху й спускалися в
книгосховище. Кращої розваги для тебе не існувало! Поки сестри вишивали біля вікна, спостерігаючи за красенями-гондольєрами, ти гладила пергаментні сторінки давніх книг і
намагалася зрозуміти, що в них написане.
Одного разу, коли батько був дуже заклопотаний своїми справами, ти непомітно
вийшла за межі книгосховища й тихо попрямувала до південного крила, до Зали Великої
Ради. І зачудовано завмерла посередині, вперше роздивляючись полотна Тіціана,
Тінторетто та молодого маляра – Паоло Веронезе. До речі, тоді ти і не могла знати, як тобі
пощастило, згодом усі шедеври знищено пожежею, котра сталася кілька років по тому. У
кутку Зали, розписуючи колону, працював художник. Йому було років з двадцять, але тобі
він здався дуже дорослим і навіть старим. Адже тобі було лише дев’ять Ти стояла тихо-
тихо, але він відчув твою присутність і озирнувся.
«Вітаю вас, руда синьйорино!» – промовив він. -«Я – не руда!» – образилася ти. – «Ох, прошу вибачення, я не розгледів: ви – золота!» – засміявся він і знову повернувся до
колони. На ній одразу ж виник яскравий штрих. Такий яскравий, як колір твого волосся…
…Авжеж! Авжеж я пам’ятаю вологий запах вітру, що блукає в найпотаємніших
куточках мого старого міста. Скільки разів він зривав з моєї шиї шовкову хустку і кидав її
на середину Гранд Каналу! У роті в мене завжди гірко – я люблю розгризати стеблину
якої-небудь рослини, котра трапляється на моєму шляху. А рослин тут небагато. Та й ті
частіше за все ростуть у великих вазонах біля сходів і будівель. Сірий дощовий серпанок
майже завжди висить над мостами й каналами. Від того мандрівникам наше місто здається
похмурим, вологим і непривітним. Тут мало вільного простору, і вулиці такі вузькі, що їх
можна з’єднати руками.
Варто лише настати ночі, як усе перетворюється на золоте із чорним – це
надзвичайно красиво! Чорні рукави каналів, овальні мости, глибокі колодязі вулиць та
бані палаців обплутані золотими неводами місячного світла. На воді теж дрижить
золотава сітка.
Венеціанський місяць – справжній штукар! Він несподівано висвітлює деталі, котрі
були непомітними вдень. Засинаючи, я дивлюсь на стіну протилежного будинку – на ній
вимальовується філігранний візерунок. Ніби закопчений чайник подряпали золотою
голкою…
Ось чому я так полюбляю чорний колір! Це колір мого міста. Лаковані чорні
гондоли, чорні плащі-доміно, чорні шовкові мантильї на плечах аристократок. На цьому
тлі вигідно вирізняються простолюдинки, на них – рожеве з білим! Ось вона, справжня
демократія – наказ сенату про боротьбу із розкішшю. Багатство ретельно приховується. І
тільки під дахами палаццо панує червоне із золотим – кольори слави, волі й пристрасті!
О, моя Венеція! Геніальне божевілля зодчих Джорджо Массарі, Антоні да Понте,
Віченцо Скамоцці, Філіппо Календарів, П’єтро Базейо, Альфонса Альбергетті – кожен у
свій час кинув перлину в ці води…
…Мені двадцять. Я люблю стояти на Мосту Академії, дивитися на палаццо Фальєр.
Це зграбний маєток із двома бічними лоджіями. Він лишився в первісному вигляді з того
часу, коли в ньому мешкав дож Мартін Фальєр. Стоячи на мосту, я уявляю, як його вели
до страти… Бабуся моєї бабусі розповідала, що навіть стоячи біля плахи, він виголошував
прокляття городянам ледь стримувалися, щоб не впасти на коліна перед узурпатором. А
потім ще довго не довіряли кожному новому правителю…
…Сестри насміхаються наді мною: я відмовляю десятому залицяльнику. Після
книжок, які я перечитала в Палаццо Дукале, всі вони здаються мені однаковими. …Після
поїздки до Верони сестри стверджують, що Свята Катерина на полотні нашого земляка
синьйора Веронезе дуже схожа на мене… Я мовчу. І стискаю зуби. Згадую торішній
карнавал…
«Вітаю вас, золота синьйоро!» – гукає до мене невідомий у ліловому плащі. Я не
одразу впізнаю його. Він знову видається мені занадто старим. «А я вас пам’ятаю! Ви були
маленькою цікавою дівчинкою і образились на те, що я назвав вас рудою…»
У жінок нашого міста – легка вдача. Я не виняток, хоча й вирішила присвятити себе
книжкам. Ми сідаємо в гондолу. І гондольєр Фабіо – в нашому затишному місті майже всі
знають одне одного! – навіть не питаючи про маршрут, жваво береться за весло.
Опустивши оксамитову завісу, ми з Паоло п’ємо виноградне вино. І… І розпочинаємо
нескінченне сперечання про надбання та недоліки венеціанської школи живопису. Я
наполягаю, що полотна Паоло та Лоренцо Венеціано занадто декоративні – набагато
жвавіші болонці. У них є експресія, природність, виразність образів і облич. Він доводить, що болонська школа – породження догми, єдина її перевага в тому, що вона
систематизувала художню освіту. І не більше! А природність та жвавість – знахідки
раннього періоду.
Я погоджуюся. Мене це не обходить, адже по-справжньому я захоплююсь лише
Джотто…
О, навіщо я це сказала! Немов забула, що поруч – сам Веронезе. Очі його палають.
Але полум’я пристрасті поволі змінюється на вогонь люті. Ми відчайдушно боремось. Я
намагаюся вкусити його заруку.
Бідаха Фабіо впевнений, що ми шалено кохаємось…
З берегів-вулиць із шипінням сиплються в канал різнобарвні зірки святкового
феєрверку. Я вистрибую з гондоли неподалік свого будинку.
–Ти – найкраща жінка з усіх, яких я зустрічав! – гукає Паоло. – Ніколи тебе не забуду!
Наступного дня він має їхати до Верони виконувати термінове замовлення. Там і
з’явиться картина «Заручини Святої Катерини» з моїми очима…
Я не вийшла заміж. Я залишилася зі своїми книжками, замінивши на цій посаді
батька. А після занепаду Венеції пішла в монастир. Там написала кілька робіт про
венеціанську школу живопису. Щоразу, коли виводила на папері ім’я Паоло Веронезе, з
пера падала чорнильна сльоза.
…Дощ уже відчайдушно шмагав бузкові кущі своїм прозорим батогом. Вони
пінилися, як морські хвилі.
Я люблю дощ. Я все життя люблю похмуру погоду. Тепер зрозуміло чому…
–Що ж… – промовила я, – пішли посидимо де-небудь. Я згодна.
І озирнулася.
У кімнаті нікого не було…
Я усвідомила, що, розмовляючи, бачила в склі лише власний силует…
РОЗДІЛ ДРУГИЙ
-Аутизм – це занурювання у світ власних переживань, під час якого хворий втрачає
контакт із реальністю і цікавість до дійсності. У таких хворих зазвичай немає потреби в
спілкуванні з людьми, а почуття не мають емоційного забарвлення.
–Однак, вибачте, пане лікарю, наскільки я знаю, – це вроджена хвороба і
проявляється ще в дитинстві. До того ж її лікують. Здається, на неї страждав Дастін
Хофман… А вона – доросла дівчинка… Крім цього, я б не хотів, щоб ви зробили її
піддослідним кроликом.
У вас таких вистачає. Як на мене, тут потрібне незначне терапевтичне втручання.
Інколи я гадаю, що вона просто хитрує. Тому й звернувся до вас. Це може бути затяжною
кризою, причому – творчою, але ж до чого тут аутизм?
–Ви мене перебили, – зауважив лікар. – Я б волів окреслити загальну картину.
Принаймні ту, яку я
можу спостерігати зараз. Якби ви, пане Вітольде, згодилися на мою пропозицію,
результати були б певніші….
–Про це не йдеться! – Відвідувач кабінету дістав зі сріблястого портсигара коричневу
сигарету „Black Captain”, підсунув до себе важку мармурову попільничку, вже добряче
забиту недопалками. – Вона цілком здорова. Я лише хочу розібратися, у чому полягає її
хитрість…
–У цій справі не можна поспішати. Це цікавий випадок… – головлікар замислився, з
повагою поглядаючи на масивний срібний перстень свого візаві. І на симуляцію не
схожий. Продовжимо розмову?
Той, кого він назвав паном Вітольдом, покірно кивнув, затягуючись і випускаючи з
рота темну цівку духмяного диму.
–Отже, що ми спостерігаємо? Є шість ознак прояву аутизму. Пригадаємо їх. По-
перше, зануреність у власні переживання… – Він запитально поглянув на чоловіка, і той, спочатку знизавши плечима, кивнув головою. – По-друге, жодних задоволень від
довколишнього світу – отримання їх зсередини. Так? Добре. По-третє, – власне, це
стосується дітей, – неможливість налагодити контакт із ровесниками, по-четверте, невміння розділити задоволення та успіх з іншими людьми, тобто відсутність емоційного
контакту.
–Це – останні два роки… – зауважив відвідувач. Але лікар, захоплений власною
промовою, махнув рукою і продовжував:
-Наступне: затримка розвитку або мови. М-м-м… і – окремий випадок, можливо -
передозування цього… І останнє: стереотипне та повторюване використання мовних
зворотів і регресивних рухів…
–Ви вважаєте, що все це може відбуватися з дорослою людиною?
–Відверто кажучи, таких випадків я не знаю. Тому і пропоную залишити її тут.
–Ви не уявляєте, про що говорите, – сумно посміхнувся співрозмовник. – Ця жінка… -
він затнувся й замовк.
–Ця жінка, – залюбки підхопив лікар, – досить цікава особа. Вам можна позаздрити. -
Він побачив, як співрозмовника пересмикнуло. – Але продовжимо.
Отже, я не до кінця впевнений, що це – класичний випадок аутизму. І не хотів би вас
лякати. Певні ознаки
цієї хвороби були у великих мислителів – Ньютона, Ейнштейна, Планка, Дарвіна,
Менделєєва. Гадаю, що на це страждав і Паскаль. Ньютон, до речі, взагалі говорив із
величезними труднощами. По суті, ознаки аутизму – це набір випадковостей, котрі
відображають особливості розвитку мозку. Не всі, хто щільно наближається до межі
аутизму й патології, мають із того лише негатив. Історія знає приклади, коли так звані
дивні люди досягали неабияких успіхів у науці. А про психологію творчості взагалі годі й
казати! Про це написані томи досліджень. Щодо нашого випадку… – Лікар замислився і
знову прикипів поглядом до блискучого пері ні свого візаві. – Я б волів знати про пані
Хелену щось більше, щоб зробити адекватні висновки.
–Невже не достатньо того, що знають усі інші? – роздратовано промовив поважний
пан.
–О, звичайно ж, ми всі, весь персонал, зачитуємося її книжками, завжди стежили за її
авторськими
програмами на телебаченні. До речі, у нашій бібліотеці зібрані всі тридцять два її
романи і купа перекладів іноземними мовами! Всі книжки – затерті до дірок! Тож усе, що
про неї писали в пресі, ми знаємо. Саме як ви й сказали: усе те, що знають інші. Але, – він
знову вп’явся очима в каблучку, котра, мабуть, заворожувала його своїм блиском, – мені
цього замало.
Лікар бачив, що на обличчі відвідувача відобразилася боротьба емоцій.
–Анамнез. Я маю знати анамнез. Мені потрібно знати все. – Його очі зблиснули, і він
заговорив гаряче, наче слідчий на допиті. – Вас непокоїть щось більше, ніж симптоми, про
які я казав, чи не так? Ким вам доводиться ця жінка, адже я знаю, що вона незаміжня! Ви
могли б бути їй батьком… З якої вона родини? Як ви познайомилися? Чим вона хворіла?
Отже, давайте почнемо з самого початку.
–Цей початок відкине нас років на двадцять назад, – зітхнув відвідувач. – Навряд чи в
нас буде стільки часу. До того ж я б не хотів, щоб вона раптом увійшла сюди. Ми давно не
бачимося. Вона не повинна знати,
що я піклуюся про неї.
–Ми замкнемо двері, – відповів лікар. – А щодо часу… Часу в мене вдосталь, я не
спішу…
Пан Вітольд знову протяжно зітхнув.
–Дивіться, аби нам не довелося тут ночувати… – зауважив він.
І лікар професійним жестом непомітно увімкнув диктофон.
*
-Двадцять років тому, влітку, мені виповнилося тридцять. Сподіваюся, про себе мені
не потрібно розповідати? Можу сказати одне: тоді я жив сам, мав, як на той час, добрий
заробіток, непогане помешкання, що вікнами виходило на річку, біля якої розміщувалася
середня школа. Після довгих і досить крутих сходинок до, як тепер кажуть, кар’єри -
студентської бідності, штудіювань різних наук, пошуків роботи, невдалих шлюбів – я
нарешті насолоджувався спокоєм, достатком, знаннями, набутими в численних
закордонних поїздках і різноманітних спілкуваннях.
Я завжди мав цікавість до експериментів. Особливо тих, що стосувалися людської
психіки. Пам’ятаю, в юності я шалено сперечався з однокурсниками, висловлюючи
непереконливу впевненість у тому, що з будь-якої людини можна виховати якщо не генія, то принаймні розвинути здібності до найвищої межі. Мені заперечували, мовляв -«кесарю
кесареве», а «проли» (ми і тоді всі захоплювалися Орвелом) залишаться на своєму рівні, навіть якщо вдягнуть золоті шати. Я ж доводив, що всілякі містичні навернення,чи (за
Евелін Андерхілл, пробудження трансцендентної свідомості, частіше за все відбуваються
з людьми темними і менш за все вартими такого дарунка. їхня свідомість не затьмарена
каламутними потоками різної інформації, не обтяжена знаннями і відкрита для голосу
природи.
Одне слово, звичайна юнацька маячня, балачки в стилі Кортасара. Потім усе це
відійшло на другий чи навіть сто другий план.
І лише святкуючи свій тридцятий рік народження перед широко розчахнутим вікном, за склянкою доброго білого вина, насолоджуючись самотою, я міг спокійно переглянути
своє минуле, посміхнутися йому – чи, швидше, самому собі – й поміркувати, чого мені ще
бракує… Був чудовий червневий ранок і перший день моєї відпустки.
Я сидів і дивився за вікно на шкільне подвір’я – там відпрацьовували «літню
практику» школярі. Я теж колись займався тим самим і страшенно ненавидів цю літню
працю, вважаючи її безглуздям і марнуванням золотого часу.
Нещасні діти – п’яти– чи шестикласники – розбрелися по шкільній присадибній
ділянці й порпалися на грядках, вириваючи бур’яни. Я подумки усміхався, споглядаючи це
дійство. Хлопчики байдикували, обсипаючи один одного землею, дівчатка посідали
близько одна біля одної і були поглинуті балачками. Моє око виокремило одну з них – ту, що присіла з мого краю грядки, ближче до дороги, й усе-таки щось робила. Я впізнав у ній
дівчинку, що мешкала двома поверхами нижче. На ній була синя сукенка в жовтогарячий
горошок, така коротенька, що з-під неї виглядали зворушливі білі трусики. Добра пожива
для якого-небудь педофіла, мимоволі подумав я. І як у воду дивився! Помітив, як із-за
рогу будинку до подвір’я наближається якийсь типчик у спортивних штанях. Він крутив
головою і поглядав на зграйку дівчаток. Нарешті помітив ту, котра сиділа ближче до
тротуару й трохи на відстані від своїх подружок. Я із зацікавленням почав стежити, що
буде далі, подумки жаліючи малу, до котрої підходив той покидьок. Такі телепні загалом
безпечні, хоча, звісно, здатні добряче налякати цих бідолашок у коротких спідничках.
Внутрішньо я напружився, адже збирався проконтролювати цю неприємну ситуацію:
якщо й справді щось не так, вирішив я, зможу швидко вискочити, оббігти будинок і за
хвилину бути біля «жертви», відігнати слизняка.
Він підійшов зовсім близько і зупинився над дівчинкою. На неї впала його тінь. Вона
поки що його не помічала. Але мені стало ніяково, здалося, що він бачить не тільки її білі
трусики, а й те, що просвічує крізь широку пройму рукавів сукенки, коли дівчинка
тягнеться за новою стеблиною.
«От падлюка!» – подумки вилаявся я, але з місця не зрушив. У мені прокинувся
споглядач та експериментатор.
Нарешті побачив, що дівчинка завмерла. Вочевидь, він їй щось сказав. Щось
брутальне, бридке. Щось, що не дасть їй сьогодні заснути. Щось, про що вона ще нічого
не знає. Дівчинка напружилася, схилила голову. Якби вона була страусом, ця бідолашна
голова вже була б глибоко в піску, подумав я. Однією рукою вона потягнула свою задерту
сукню донизу і вся зіщулилася, стислася, як мушля. А він і далі стояв над нею і щось
говорив… Я не витримав і вискочив за поріг.
Поки я оббігав будинок, там, на подвір’ї, мабуть, трапилося таке: дівча схопилося і
стрімголов помчало додому. Одне слово, вона буквально врізалася в мене на розі – так
швидко бігла. Мені довелося обхопити її, щоб самому не впасти від її натиску. Це було
схоже на зіткнення в повітрі літака з пташкою. Дівчинка дико закричала й одразу якось
обм’якла, почала сповзати донизу, я ледь устиг підхопити її. Роззирнувся довкола: ще не
вистачало, щоб за маніяка сприйняли мене! Але ми подвір’ї в будній літній день було
порожньо. Я взяв її на руки, вніс до темного під’їзду, якось протиснувся ліфт і натис
кнопку свого поверху. А що було робити?! Номера її квартири я не знав, до того ж це було
6дивно – принести непритомну дитину до батьків. Або ще гірше, ввалитися в чужу
квартиру, адже я помітив, що в малої на мотузці, зав’язаній на шиї, теліпається ключ. Тож, мабуть, нікого немає вдома… Так відбулася наша перша зустріч…
*
Я поклав її на ліжко, побризкав на обличчя водою. І не на жарт перелякався:
дівчинка лежала, як мертва. Прислухався – дихає. Я заспокоївся і почав розглядати її.
Проте, зауважу відразу, – я не Гумберт Гумберт! І збоченських нахилів за собою не
помічав. Просто давно не бачив зблизька маленьких дівчаток, не звертав на них уваги. Ця
була справді гарненька, й сукня дійсно була закороткою. Але, швидше за все, тому, що
дівчинка з неї виросла. Довга розпатлана коса пшеничного кольору, довгі рівні й засмаглі
(чи просто – смагляві?) ніжки в білих гольфах, стоптані сандалі, котрі, як мені здалося, занадто дитячі для дівчинки десяти чи одинадцяти років, витончене худорляве обличчя з
виразними вилицями. Я подумав, що згодом вона стане справжньою красунею. За пару
хвилин помітив, що її вії здригнулися і під ними заворушилися зіниці, вони лишалися
заплющеними.
–Не бійся! – поспішив сказати я. – Все добре. Я твій сусід. Ти бігла і знепритомніла.
Я не зроблю тобі нічого поганого. Уже все минулося…
Я боявся, що вона отямиться й почне репетувати. Але цього не сталося. Я ще трохи
постояв над нею. Був упевнений, що дівчинка прийшла до тями, але причаїлася, очікуючи
чогось страшного. Трохи дивна поведінка, подумав я, і знову почав заспокоювати її: -Все позаду. Полеж трохи, якщо хочеш. А потім можеш іти додому. Ти вільна. З
тобою все гаразд…
Жодної реакції! Та я був упевнений: вона мене чує! І навіть бачить крізь свої
пухнасті тремтячі вії. Добре, вирішив я, нехай хитрує й далі, якщо їй так подобається. Час
у мене є. Нехай отямиться. І сів за свій стіл, повернувшись до неї спиною. Хоч не збирався
сьогодні працювати, та час усе одно було змарновано, тому розкрив теку з науковою
працею свого колеги, яку мав відредагувати. Поволі захопився роботою і навіть злякався, коли в повній тиші пролунав голос: -Ти прочитав усі ці книжки? Озирнувся: вона сиділа на краю ліжка – ручки на
колінах – і роздивлялася мої книжкові полиці.
–Слава богу! Я вже думав, що ти проспиш тут до вечора! – якомога привітніше
сказав я.
–Я давно не сплю, – відповіла дівчинка. – Я взагалі не люблю спати. І нічого не
боюся, – після паузи
раптом додала вона.
–Це добре, що ти така відважна.
–Я не відважна, – заперечила вона, – просто у мене купа різних проблем…
Мені стало смішно.
–Мабуть, із хлопцями? – пожартував я.
–Зовсім ні. Для дурнів у мене є це!
І вона показала мені кулак – малий, зворушливий і жалюгідний.
–А-а-а… Це – великий аргумент! – Яз іронічним розумінням захитав головою.
–А той дядько… – Вона нервово ворухнула одним плечем і завагалася.
-Не згадуй про нього! – перебив я. – Про таке краще одразу забувати. На світі багато
дурнів і просто хворих людей. Ти неодноразово їх зустрічатимеш. Тому не треба
перейматися.
–Це важко, – зітхнула вона.
Я погодився. Щоб перевести розмову на щось інше, запитав, як її звати, і почув у
відповідь трохи незвичне ім’я – Хелена.
–Так звали мою прабабцю, – пояснила дівчинка. – Я її навіть пам’ятаю…
Вона замислилася і додала:
–Вона палила люльку і гадала на картах… І її за це сварили. А вона ховала карти і
тютюн під церату в кухні, а мені показувала ось так, – дівчинка приклала палець до своїх
уст. – І… і так цікаво про все розповідала.
Не переповідатиму всієї розмови, але я здивувався, коли помітив, що сусідка
затрималася в мене майже на півдня.
Дещо про неї я зміг дізнатися з її відповідей на мої запитання, дещо домалював сам.
Я здогадався, що її родина досить проста – батьки працюють на заводі. Вона не говорила
прямо, але я добре уявив цю родину: пиятика у вихідні, закручування огірків на зиму – по
п’ятдесят слоїків, котрі потім стоять під ліжками й на балконі (мене завжди дивував цей
жіночий фанатизм щодо консервації, адже все можна купити в магазині), ритуальні сварки
як спосіб життя і мислення, «руль до получки», картопля зі шкварками, гості у свята, жовті від цигаркового диму фіранки. Що в такому разі залишається дітям? Бігати
вулицями, стукати в двері, за якими в однокімнатній квартирі «гуляють» дорослі, виманювати копійки на морозиво у хмільних гостей, цупити зі столу щось смачненьке, отримувати стусани. І… носити короткі сукенки, поки вони не полізуть на носа.
Попри все, що намалювала моя уява (гадаю, я не помилявся), дівчинка видавалася
досить розвинутою.
Я помітив її потяг до книг і те, з якою цікавістю вона слухала мої відповіді на свої
запитання. Коли вона прощалася (мовляв, їй ще треба зварити цим батьків картоплю), я
запропонував приходити до мене в гості. Сказав це цілком щиро. І з її реакції зрозумів, що
ця наша зустріч не остання: їй вочевидь бракувало дорослого спілкування. Вона, як губка, всотувала в себе будь-яку інформацію. Вже стоячи на порозі, дівчинка попросила в мене
якусь книжку. Дитячих у мене не було, я замислився і дав їй «Думки» Блеза Паскаля з
підступною впевненістю, що вона цього не прочитає.
Увечері, згадуючи вранішній випадок, я подумав, що для сусідської дівчинки
мимохіть виступив у ролі «доброї феї» і що сьогодні вона засне спокійно…
*
-Перервемося! – раптом різко увірвав свою розповідь відвідувач і вибив із пачки
нову цигарку.
У кабінеті зависла довга пауза. За вікном шумів перший травневий дощ. Лікар із
подивом, ніби бачив уперше, розглядав сивого імпозантного чоловіка і не знав, що
сказати. Підійшов до вікна, розчахнув кватирку. Рясний дощ безжально стинав трикутні
капелюхи бузку. Сутеніло.
–Вона прийшла? – нарешті промовив лікар. Вираз його обличчя вже не був таким
самовпевненим і
на ньому засвітилася звичайна людська цікавість.
–Так, – утомлено відповів пан Вітольд.
–І про що ви розмовляли? Ви – доросла людина – і п’ятикласниця з неблагополучної
родини?
–Ви змусили мене розворушити те, чого не варто зачіпати. Але якщо так сталося – я
готовий продовжити розмову завтра. Не зупинятися ж на півшляху! – сказав він після
довгої затяжки.
-Добре. Я з нетерпінням чекатиму в будь-яким зручний для вас час, – швидко
відповів лікар. Складалося таке враження, ніби в нього щойно відібрали недочитану
книгу. – Коли це може бути?
–Я людина зайнята. Зможу тільки ввечері, якщо це вас влаштовує.
–Часом я залишаюся ночувати у відділенні, – сказав лікар, – а заради вас робитиму це
доти, доки буде потрібно.
–О’кей!
Пан Вітольд підвівся.
–Скажіть, чи можу я непомітно поглянути на неї? – раптом запитав він зовсім іншим
тоном. – Вона, певно, ще тут?
–Не знаю, – мовив лікар, – але це можна перевірити. Я проведу вас до кабінету.
Сподіваюся, ви будете обережні…
–Так, звичайно… – кивнув відвідувач. – Я не хочу турбувати її. Тільки погляну.
