Текст книги "Дванадцять, або виховання жінки в умовах, не придатних до життя"

Автор книги: Ирэн Роздобудько

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 12 страниц)

Кілька днів нічого не змінять. Я ляжу й чекатиму на нього. Взагалі не вийду з кімнати, адже тут так затишно і зі мною мої геніальні друзі – картини.

Але ця ніч стала для мене справжнім пеклом. Я майже не спала. Серце завмирало від

жаху. Так було в дитинстві, коли мені здавалося, що чорна рука тягнеться до вимикача.

Тоді головне було лежати тихо, перетерпіти. Але зараз терпіти було важко. Я ніби

відчувала, як м’які щупальця з малюнка тягнуться до мене, як заповзають під ковдру змії, і

велике чудовисько розпростерло наді мною крила. Невже я чимось завинила, що вони так

знущаються з мене? Адже я їх так люблю… А лінії тим часом обвивали, тягли додолу, до

коренів, до білих хробаків і личинок. Хробаки і личинки – ось нова деталь, яку я

розгледіла тільки сьогодні. Ще вранці вони видавалися схожими на грона винограду, ніжних лялечок, прозорих метеликів… Раптом мені здалося, що я вмираю, що серце

б’ється дедалі повільніше й ось-ось зупиниться назавжди. Уявила собі, як він приїде і

злякається! Я знаю, що треба зробити, щоб не вмерти від жаху й дочекатися ранку. Я

швидко почала кидати на рами все, що потрапляло до рук, – як тоді, коли накрила картину

пеньюаром…

Не знаю чому, але мені полегшало. Навіть з’явилися сили вийти на кухню і заварити

чай. Захотілося попоїсти. Я відкрила холодильник – ані крихти! Дивно, що він не залишив

мені харчів. Милий мій хлопчик, я його зовсім заганяла! Я дістала недоїдки малинового

варення і шматок хліба, вкритий цвіллю. Помалу відчула, як до мене повертається життя.

Чудово! Я зустріну його зовсім здоровою!

Коли розвидніло, я увійшла до спальні. З лаками на стінах вона виглядала трохи

дивно, і мені захотілося швидше навести лад. Я вже почала знімати накинуті речі, аж

раптом зрозуміла: треба продати ці картини або розірвати на дрібні клаптики – все одно.

Відтоді як вони з’явилися, все пішло шкереберть. Чому я не здогадалася раніше? Я випила

кави. Слабкість і апатію як рукою зняло. Я згадала, як помирала вночі. Невже я могла

стати третьою померлою дружиною мого коханого або ж – другою божевільною в його

житті? Чому в нього така доля? Я повинна врятувати його, просто зобов’язана. І тоді все

буде добре, я впевнена. Ми забудемо жахливе минуле і зможемо бути щасливими.

Я почала телефонувати в ЖЕКи і ЗАГСи. Спілкуватися мені було важко – давалося

взнаки моє добровільне домашнє ув’язнення. Але після кількох годин – коли слухавка в

моїх руках мало не розжарилася – я нарешті з’ясувала, де мешкали жінки мого коханого.

Ще годину довелося витратити, аби знайти медустанови, які видали довідки про смерть.

Виявилося, що вони розміщені в різних районах міста.

Я вийшла на вулицю і захлинулася весною. Дивно, мені здавалося, що на вулиці все

ще зима…

Оскільки авто взяв чоловік, довелося викликати таксі Уже в машині зметикувала, що

за інформацію треба заплатити. І не помилилася – працівниця реєстратури відразу ж

радісно зашурхотіла картками, а медсестра швидко повідомила ім’я дільничного лікаря.

Ну а лікар байдуже промовив, що жінка заподіяла собі смерть, перерізавши вени

кухонним ножем. Потім я поїхала на квартиру і – знову-таки за допомогою «зелених» -

швидко з’ясувала, що після смерті жінки її житло відразу продали.

Було близько шостої вечора, коли я, геть стомившись, дісталася лікарні. Робочий

день закінчувався. Щоправда, чергова сестричка зателефонувала лікарю додому й

вигадала історію із загубленою карткою.

–Він дуже незадоволений, – прошепотіла вона, затуливши слухавку рукою.

Я витягнула ще одну десятку.

–Це була дуже нервова пані, – нарешті сказала медсестра. – Вона викинулася з вікна.

Я сторопіла. Кілька разів просила її повторити почуте. Але змісту це не змінило.

Жінка викинулася з вікна без очевидних на те причин – у неї був гарний чоловік, перспективна робота й заможні батьки у Франції. Я змусила себе відвідати її помешкання.

Результат той самий: квартиру продали.

Приїхавши додому, я, не розбираючи ліжка, лягла на дивані у вітальні. Завтра буде

важкий день – я твердо вирішила, що поїду до психіатричної клініки. Добре хоч, що вона в

місті одна. А ім’я жінки я запам’ятала ще під час нашої першої розмови з моїм теперішнім

чоловіком. Навіть не знаю чому…

Милий мій хлопчику, вибач, подумки промовляла я, лежачи на дивані. Я роблю щось

підле й огидне. Наче копирсаюся у твоїх речах. Але потім, коли нам буде добре, я вимолю

в тебе пробачення. Я знаю, ти мені вибачиш.

У клініці я збрехала (вперше в житті!), що хочу навідати сестру. Своєму спокою й

рішучості навіть сама здивувалася. Мене повели до зали для відвідувачів (звісно, й тут не

обійшлося без грошей).

Хвилин за п’ять до кімнати увійшла жінка – виснажена білявка в сірому лікарняному

халаті й повстяних капцях…

–Ти моя сестра? – запитала вона. Я кивнула.

–Квіти поливаєш?..

Я знову кивнула, бо навіть не уявляла, що відповідати.

–Я хочу додому… – раптом жалісним тоненьким голоском проспівала вона, не

зводячи з мене пронизливих очей.

–А де ви живете? – зважилася запитати я.

Очі жінки загрозливо заблищали.

–Ти не моя сестра! Ти не моя сестра! – повторювала вона.

–Що з вами трапилося?

–Я знаю… -Жінка погрозила мені пальцем. – Ти теж живеш у галереї… Я зрозуміла.

Мене не обдуриш!

–У галереї? Де це?-розгублено запитала я.

–Тихо… Це там, – вона показала пальцем кудись униз. – Там тихо… Вони працюють

дуже тихо… До них не доберешся, але в мене є ключ…

Я зрозуміла, що розмови не буде й ліпше піти. Бідна жінка! Я віддала їй пакет із

фруктами. Вона витягла апельсин і почала його жадібно, немов яблуко, кусати.

–Прощавайте, – сказала я. – Вибачте, що потурбувала…

–Це ВОНИ тебе турбуватимуть! Ще й як! А ключ – ось він! Візьми, якщо не віриш…

–Швидко, озираючись на двері, жінка зняла з шиї потертий шнурок із двома ключами. -

Гарний у мене талісман? – запитала, посміхаючись. -Піди в галерею. Там тихо… Там-

ВОНИ. Сховай – а то заберуть!

Я машинально взяла ключі: – І де ж ця галерея?

Жінка швидко назвала вулицю. Я ледь встигла покласти ключі до кишені, як до зали

увійшла медсестра.

Вже стоячи на порозі, я почула, як навздогін жінка крикнула мені, наче ми справді

сестри: – – Не забудь полити квіти!

Їхати чи ні, ламала я голову. Моя нова знайома справила на мене гнітюче враження.

Напевно, колись вона була вродливою, навіть гарнішою за мене. А тепер на що

перетворилася? Чи був у її плутаних словах хоч якийсь сенс? Навряд. Мене здивувало

тільки одне слово – галерея. Потрібно з’їздити, подивитися. У крайньому разі – полити

квіти.

Будинок знаходився в центрі міста, у його старій частині, яку почали забудовувати

елітними багатоповерхівками. Я увійшла до під’їзду. Було темно й вогко. Почала

підніматися, проте не уявляла, як відчинятиму чужі двері. А раптом там хтось живе? Що

скажу?

Про всяк випадок кілька разів натиснула на кнопку дзвінка. Тиша. Я постукала.

Ніхто не відповів. Хоча мені здалося, що я почула шелест і брязкіт посуду. Я штовхнула

двері й… задихнулася…

«Платиновий егоїст»! Я його впізнаю серед тисячі ароматів… Милий мій хлопчику…

Але чому? Звідки? Невже запах може зберігатися так довго? Я відчула укол ревнощів.

Проте таким одеколоном користуються багато чоловіків… Я пішла до зачинених дверей, з-

під яких мигтіло світло. Відчинивши їх, на якусь мить заплющила очі: кімната була залита

яскравим весняним сонцем. Коли очі звикли до світла, я побачила… Ні! Ні, цього не може

бути!!!

Усюди – на столі, дивані, кріслах-лежали шматки ватману, а на них… Я вже знала, що

може трапитися навіть від єдиного погляду на малюнок! Я стрімголов вискочила з

квартири. Ось вона – галерея! Ні, швидше – майстерня божевільного й водночас

геніального у своєму божевіллі художника. І запах. Мій запах. НАШ запах. І ще – це я теж

запам’ятала! – знайома краватка на стільці, стара картата сорочка, у якій він був у перший

день нашого знайомства, жакет, абияк кинутий на диван…

Милий мій хлопчику… Чому все так?!

Збожеволіти? Кинутися в розпачі під колеса машини? Що? Господи, що? Але я ж

сама казала, що здоров’я в мене міцне, що не помру. Коли я це говорила? Кому?

Зупинилася на мить і віддихалася. Ні, я не збожеволію і не кинуся під машину. Я

знаю, що потрібно робити. Зараз же подзвоню своєму адвокатові, поки я жива, поки

можна анулювати заповіт. Але спочатку – найголовніше.

Я поїхала додому. За двадцять два роки мого життя не пригадую в собі такої

рішучості. Не роззувшись, зайшла до спальні й почала скидати завішені ганчірками рами.

Потім розбила скло і, намацавши шорстку поверхню ватману (руки і щоки мої палали, неначе я вихоплювала папір із багаття!), зіжмакала пружний картон і кинула його у ванну.

Чиркнула сірником. Згоряючи, ватман шарудів, неначе невідомі істоти, що жили в ньому, і передчували смерть. Останній раз глянула на клаптик, що стирчав із багаття, – ніжна

лінія немов манить за собою… Я піднесла до нього сірник і щільно зачинила двері– нехай

горить на самоті. Інакше… Інакше я не впевнена, що не вихопила б малюнки з вогню.

…Він не повернувся. Але я й не чекала. Залишилася у своєму великому домі, що

належав батькові. Зробила ремонт, переклеїла шпалери в спальні. А потім вирішила і жити

–довго і щасливо. Тепер я – директор великого приватного видавництва, у яке вклала

успадкований капітал. Спочатку було важко спілкуватися з людьми, І вести переговори і…

прокидатися о сьомій ранку. Але поступово я звикла. І справи мої пішли вгору.

А почалося все з книжки, що лише за рік стала бестселером. Вона називалася

«Галерея» – такий собі фоліант на чотириста сторінок. Чого гріха таїти – літературна праця

виявилася непосильною для мене, тому довелося запросити п’ятьох журналістів. Але я

цього ніколи не приховувала! Тим більше що тепер ці журналісти – мої найперспективніші

автори, яких я регулярно видаю. На них, відверто кажучи, і тримається мій бізнес».

Я боялася уривати її розповідь запитаннями, але вони, звичайно ж, були для

годиться, аби не мовчати.

–А що сталося з вашим чоловіком?

Жінка сягнула в кишеню свого халата й дістала звідти зім’ятий папірець, простягла

мені.

–Так усе закінчилося… – сказала вона. В її очах

промайнула посмішка. Мені здалося, що вона сміється наді мною. Я почала читати…

«Я стою в холодному льосі перехнябленого будинку на околиці Богом забутого

містечка мого дитинства. У руці – сокира… Я маю покласти цьому край. І негайно. «Ось

так, милий мій хлопчику, – вмовляю я себе. – Ось так!..»

…До столиці я нізащо не повернуся. На другий день мого так званого «відрядження»

я відчув: щось сталося. Зненацька підвищилася температура, кинуло в жар, серце то

зупинялося, то калатало, мов божевільне. Я ковтав пігулки, пив корвалол, потім – горілку з

перцем… Нарешті, швидше інтуїтивно, зрозумів: річ не в мені! А коли через півгодини

хвороба минула, переконався остаточно: я програв. Мої картини загинули. Я навіть знав

як саме – у вогні. Мені нікуди повертатися.

–Малював я змалечку. Мама дуже пишалася моїми малюнками, обвішала ними весь

будинок. Але через кілька років будинок спорожнів – батько загинув на полюванні, а мама

якось швидко згасла. Лікарі констатували «загальне ослаблення організму» – погодьтеся, досить дивний діагноз. В інтернаті я перестав займатися малюванням і повернувся до

нього лише на другому курсі політехнічного. Дівчина, з якою я зустрічався, була в захваті

від мого таланту. Я точно пам’ятаю: вона мене кохала. Носилася з моїми малюнками

всюди, переконуючи, що вони – геніальні і що мені необхідно здобути професійну освіту.

Я, напевно, послухався б її, якби вона не загинула – випала з вікна гуртожитку.

А далі… Розказати-не повірять! Та мені й не вірили! Просто захоплювалися моїми

роботами, платили за них шалені гроші. А потім я дізнавався, як мої шанувальники один

за одним… загинули. І тоді я поїхав до столиці. Продавав квартири і коштовності моїх

заможних дружин. Зрозумів, що в мене великий дар, яким не варто нехтувати. По-

справжньому я жив тільки тоді, коли працював. Може, я справді геніальний художник, хто знає…

Те, що я можу відчувати свої твори на відстані, стало для мене відкриттям. Яких ще

сюрпризів очікувати від долі? І як тепер вчинити? Почати все з нуля. Із цього промерзлого

будинку, цього Богом забутого містечка? Я втомився і вже нічого не хочу. Я мушу

покласти цьому край. Зціпивши зуби, я з силою опускаю сокиру на зап’ястя правої руки…»

Частина 3

Сором почав душити мене скрізь, хоч де я була. Це таке дивовижне відчуття.

Особливо тоді, коли знаєш, що раніше – ще місяць чи два тому – ти весело й докладно, як

інші, відповідала на запитання: «Як справи?» або «Що ви думаєте про новий роман

Коельйо?». Тоді ж, після випадку в театрі, мені видавалося, що соромитися треба й того, що люди говорять будь з ким про стан свого здоров’я, про те, що робили зранку і що

робитимуть увечері. Особливо мене нудило, коли говорили про роботу. Раніше я теж

захоплено могла переповідати різні робочі моменти, скаржитися на проблеми й

розповідати, як я, розумниця, знайшла вихід із тієї чи іншої ситуації. У нинішньому ж

стані, коли пишу ці рядки, я почала відчувати, що робота та службові обов’язки – зовсім не

головне. Я зрозуміла: без мене не зупиниться жодне виробництво. Можливо, замре на

мить. А потім знову обертатиме свої колеса та коліщатка…

Отже, згодом на запитання: «Як справи на роботі?» – я відповідала останнім рядком

із книжки, яку на той час читала (тоді я ще могла розрізняти літери), і люди здивовано

знизували плечима…

У мене ще буде час розповісти про все це докладніше…

Я знову повертаюся до тих днів, коли почала трохи вивільнятися від постійного

задушливого сорому. Як дивно: це сталося саме на цій новій роботі. Уперше в мені

з’явилася цікавість. Просто цікавість до того, що слухаю. Цікавість, якої не було впродовж

кількох років

-Ну, як вам працюється? – запитав мене головлікар через кілька днів і простягнув

журнал із моїм оповіданням, щоб я підписала його для дружини.

–Добре, – відповіла я. Могла б, звичайно, сказав! ти й щось більше.

–Я підібрав для вас найцікавіші екземпляри, – продовжував лікар, дивлячись, як я

виводжу пустопорожні рожні слова на глянцевій обкладинці. Помітила, що його погляд, зосереджений на тих словах, був сповнений захвату. Є такі люди, для яких чомусь дуже

важливо мати автограф на друкованій продукції. Доступ іншої особи до засобів масової

інформації здається їй чимось на кшталт доторку до вічності. Я уявила, як мій недбалий

почерк та незграбний підпис демонструватиметься в колі приятелів, аби було про що

поговорити в найближчі п’ять хвилин.

Я промовчала.

–Якщо бажаєте, заходьте якось до мене – побалакаємо. – Лікар підморгнув мені й

пішов довгим коридором, час від часу зазираючи у віконця, що були прорізані в дверях

палат. Він задоволено потирав руки і скидався на директора зоопарку, що оглядає свої

володіння.

Після обіду до мене привели ще одну жінку.

–Це – складний випадок, – попередила медсестра. – Вона майже не розмовляє. Ні з

ким. Увесь час спить… Чоловік у неї добрий. Приносить їй купу всього, а вона його не

впізнає, бідолашна…

Я подякувала за інформацію. Налаштувала касету. І ввімкнула магнітофон.

Жінка мовчала, тільки дивилася якось запитально. Потім я зауважила, що її очі

прикипіли до пачки сигарет, що лежала на столі. Я запитала:

–Закурите?

Вона радісно закивала головою. Взяла сигарету, закурила. Кілька хвилин

зосереджено насолоджувалася смаком. Потім я почула її тихий голос:

«Поруч із ними мені було дуже добре. Вони жили за рідкою лісосмугою. Я

продиралася до їхнього невеличкого фургончика крізь стовбури оголених чорних дерев,вгрузаючи ногами у в’язку сиру землю, що вібрувала піді мною, наче болото. З-під землі

деінде вибивалися жмутки торішньої зеленкуватої трави, котра якимось дивом вижила

й утрималася на поверхні. Небо тут завжди було сірим, як в останні дні лютого, і тільки

далеко на горизонті рожевіло призахідне сонце. Такий пейзаж був завжди, скільки

пам’ятаю: рідкозубий тин чорних дерев, оберемки жовто-зеленої трави під ногами і

дерев’яний фургончик без дверей наприкінці цієї ріденької лісосмуги.

Здавалося б, видовище похмуре. Насправді – нічого подібного!

Мені було дуже добре поруч із ними. Я входила до фургона без стуку, і мені одразу

ж кортіло покласти голову йому на плече. Що, власне, я й робила.

Я так втомлювалася, що не могла говорити. А з ними я могла мовчати або

перекидатися буденними фразами.

Їх було двоє: парубок у тільняшці без рукавів і дівчина з довгим прямим волоссям. Він

зазвичай сидів на лаві я глибині фургона й щось майстрував – стругав ножем дерев’яний

обрубок або зачищав наждаком поверхню столу.

Ані те, ані інше не заважало мені покласти голову йому на плече: його рухи були

повільні й не енергійні, як у інших майстрів, захоплених своєю працею. Дівчина сиділа на

порозі біля самого входу. Часом вона курила, дивлячись у далину на чорні дерева, на небо. І

мені здавалася, що вона бачить там щось дуже важливе.

Вони нічим не виказували своїх емоцій з приводу мого візиту, але я напевно знала, що

їм так само добре і затишно зі мною. Вочевидь, ми подібні за групою крові або за

багатьма іншими ознаками. Тому нам не треба напружуватися й вигадувати теми для

розмов.

Мене не обходило, ким вони доводяться одне одному, чи буде непокоїти дівчину те,що моя голова в нього на плечі. Мені просто був потрібен відпочинок. І вони обоє це

розуміли.

Кілька годин, які я була тут – у тиші, у спогляданні, у почутті спокою, – минали

непомітно. Потім я прощалася і йшла, сповнена нової енергії, готова знову зануритися в

метушню, що вирувала поза їхнім голомозим гайком.

Як вони жили без мене? Мабуть, так само просто: дівчина готувала їжу, юнак… Не

знаю. Можливо, ходив на полювання? Щоправда, у міських умовах це виглядало б дивно…

Я цим не переймалася. Просто приходила до фургона, коли дуже втомлювалася,

клала голову йому на плече, спостерігала за дівчиною і мовчала.

Поміж нами не було ані любові, ані ревнощів, ані двозначності, ані розпитувань чи

словесного пікетування. Та мені здавалося, що ці стосунки – щось значно більше, ніж

дружба, більше, ніж любов чи будь-які інші почуття, яких у моєму житті й без того

було забагато…

–Якщо у тебе з’явилися нові друзі, – сказав чоловік напередодні мого дня

народження, – чому б нам не запросити їх у гості?

Це була чудова ідея! Я не раз розповідала про фургончик, про тих двох, що

мешкають у ньому, про їхнє спокійне й помірковане існування.

Щоправда, я не могла зізнатися, що кладу голову на плече хлопця в тільняшці. Адже

тоді треба було б пояснювати чоловікові, що це – зовсім не те, про що він може відразу

подумати. Однак якщо б я почала це пояснювати і виправдовуватися – вийшло 6, що це

саме ТЕ. Ось такий парадокс непотрібних пояснень. Жіноча голівки на чоловічому плечі

тут – зовсім інше, ніж те саме – там.

Там, у моїх друзів, це лише символ спокою. Таким самим символом могло стати що

завгодно: гра в преферанс, чаювання, викручування лампочки, готування борщу-не

має значення. Просто тієї миті, коли я усвідомила, що мені добре, – схилила голову

на плече господаря фургончика. І це закарбувалося на рівні рефлексу. Тільки й того…

Отже, я запросила їх у гості. Вони обіцяли прийти.

Напередодні я провела на кухні кілька годин – пекла, смажила, варила, різала овочі.

Потім накривала наш стіл, до блиску натирала фужери та склянки. І так втомилася, що

почала сприймати майбутню вечірку як абсурд, котрий звалився на мене, як

залізобетонна стіна під час землетрусу. І

Хоча я звикла жити так – мити, прати, прибирати, готувати їжу, тягати сумки.

Щодня. Щороку. Так жили всі наші знайомі. Так жила і я. Тепер, гадаю, ви зрозумієте,чим для мене був той фургончик…

…Вони прийшли, коли всі вже зібралися. Я посадила її поміж Миколою

Миколайовичем, моїм шефом, та практикантом Іванком, а його – ближче до Дарини, на

куті столу.

Вони поводилися скуто і скромно. І мені було трохи прикро. Я воліла, аби всі

присутні – ці гомінкі, метушливі й велемовні люди – побачили щось зовсім протилежне.

Тишу і простоту, сповнені почуттям гідності.

Гостей було багато. Я ретельно пильнувала за тим, щоб одна страва вчасно

змінювалася іншою, бокали й тарілки не стояли порожніми, щоб лунала музика. За кілька

годин, коли вечірка була в розпалі, я зауважила, що їх немає.

Вони пішли по-англійському…

–Де ж твої друзі? – запитав чоловік, коли я вже з останніх сил домивала тарілки. -

Чому вони не прийшли?

–Як це – не прийшли? – здивувалась я. – Невже ти їх не помітив?

–Он як? – вигукнув чоловік. – Здається, мені ще не повилазило! Крім тих, кого я знаю,не було жодної душі!

–Не дратуй мене, будь ласка, – втомлено буркнула я. – Вони – були. Просто пішли

раніше за інших.

-Це ти мене не дратуй! – заперечив чоловік, котрий щез юнацьких років був

завзятим і запальним сперечальником. – Повторюю: крім тих, кого ми запрошували вдвох,більше нікого не було!

–А хто ж, цікаво, сидів поміж Миколою Миколайовичем та Іванком? – почала

заводитись я. – Хто сидів поруч із Даринкою?

Чоловік окинув мене спантеличеним поглядом.

–Ти, мабуть, перевтомилася…

–Так, я втомилася, – згодилась я, – але в цьому випадку це не має жодного значення.

Вони були! І припинимо цю безглузду суперечку.

–Добре, – спокійно сказав чоловік, – я зараз потелефоную Іванові. Інакше не зможу

заснути.

Він вийшов у передпокій і, незважаючи на пізню годину, зателефонував

практикантові. Я не дослухалася. Усе це було просто смішно.

–Ну от, – сказав чоловік, повернувшись до кухні, задоволено потираючи руки. – Я мав

рацію. Іван також нікого не бачив. Поруч із ним ніхто не сидів. Отже, нема про що

говорити.

Не зронивши ані пари з вуст, я кинулася до телефону. Мені було байдуже, на що

вказують стрілки годинника. Проте Дарина «відбрила» мене за повною програмою І

перед тим, як кинути слухавку, все ж таки спромоглася відповісти:

–Нікого поруч мене не було! Ти просто поставила зайвий стілець.

Я повернулася на кухню зовсім розгублена. Чоловік усе зрозумів без пояснень. На його

обличчі вималювалася задоволена посмішка.

Як я могла забути! -раптом зраділа я. – Адже и фотографувалися! Саме – за

столом. Пам’ятаєш? Я хотіла негайно бігти до фотомайстерні, але вчасно схаменулася:було вже далеко за північ. Довелося потерпіти до ранку…

Забрала плівку й надруковані світлини тільки ввечері наступного дня. Переглянула їх

усі й потім ретельно обстежила кожний кадр. Моїх гостей на них не було. А біля Дарини

й між Миколою Миколайовичем та Іванком зяяли порожні місця.

Я нічого не сказала чоловікові. Але й не злякалася. Просто заборонила собі ставити

зайві запитання. Адже як часто буває: ми зустрічаємо на своєму шляху щось, що не

піддається нашому розумінню, наприклад велику любов або справжню й віддану дружбу.

Коли ж починаємо з недовірою копирсатися в механізмі цих явищ, він розпадається на

найменші гвинтики. І щось ВЕЛИКЕ перетворюється на дрібні деталі, котрі неможливо

знову зібрати докупи, а якщо збереш – все одно втрачається вся цінність і чарівність

того, що раніше було єдиним цілим. Це я знала з власного досвіду.

І тому, як і раніше, продовжувала ходити за чорний паркан маленького гаю, місила

ногами вологу землю і входила до фургона. Вони завжди були на місці. Дівчина сиділа біля

порога, хлопець майстрував. А я клала голову на його плече. Забувала про все, дивлячись,як з-під його рук виповзають золотисті змійки, що пахнуть лісом.

Ішла тільки тоді, коли відчувала, що сили мої відновилися, що я знову готова мити-

прати-прибирати, тягати сумки й керувати великим відділом на своєму підприємстві…

…Стукіт пролунав як грім посеред ясної погоди. Точніше, небо, як я вже казала, було

зовсім неясним, а сірим, як напередодні весни.

Стукіт, дзвін та поклик пролунали з того боку гаю. «Стукіт, дзвін та поклик» -

власне, не зовсім точні назви для того звуку, котрий змусив мене відірвати голову від

його плеча. Цей звук був жахливим і… привабливим водночас. Я звелася. Ноги й руки

миттєво оніміли, перетворилися на ватяні. Але я все-таки зробила крок до порога. Мені

не дуже хотілося йти, але було в цьому поклику щось таке, що змусило піти на нього,ніби щуру, що йде на звук чарівної сопілки. Я не могла пручатися. Хлопець і дівчина з

тривогою поглянули на мене, перезирнулися. Він ледь чутно прошепотів: «Не

прокидайся…». «Не прокидайся, інакше – застрягнеш!» – повторила дівчина.

Я їх не зрозуміла. Повільно переставляючи ноги, ніби космонавт у безповітряному

просторі, попрямувала до гаю. Грузька земля важко дихала піді мною. Луна наростала – в

ній звучали знайомі голоси.

Перетинаючи гай, я зрозуміла, що не хочу йти звідси ось так – не за власною волею,як це було завжди. З протилежного боку гаю здійнявся шалений вітер, входячи в цю

повітряну смугу, я, ніби перед стрибком у воду, заплющила очі…

…А коли знову відкрила їх, переді мною постало дивовижне видиво: біла пустеля. Я

сиділа посеред неї зовсім сама. Пейзаж із гаєм та фургоном, що лишилися позаду мене, і

обриси міста, що маячіло попереду, – все зникло. Стихло й відлуння.

Тиша висіла над пісками непроникним куполом.

…Так я застрягла на межі сну та пробудження.

Що це справді так, здогадалася не відразу. Спочатку треба було все обміркувати,проаналізувати. А з логічним мисленням у мене все було гаразд. Крім того, у мене з’явився

час подумати – я більше нікуди не поспішала. Я стала, як ВОНИ – ті, кого розбудили

зненацька. Можна було лише здогадуватися, скільки нас таких було! Можливо, тисячі

або навіть мільйони – і в кожного було своє власне просторе місце. Тепер я напевно знала,що в цій смузі не треба мити посуд, готувати їжу або полювати.

Я сиділа посеред білого м’якого простору, ніби всередині теплого кокона, і зовсім не

прагнула вибратися назовні. А навіщо? Я сама перетворилася на ПЛЕЧЕ, від якого

поширювався спокій та впевненість. Часом я згадувала хлопця в тільняшці й дівчину з

довгим волоссям – як вони там, без мене? Але водночас я розуміла, що саме тепер стала

набагато ближчою до них, ніж раніше, адже приєдналася до їхнього світу. Краще

зрозуміла істину; спокій – це те, що може бути кращим за любов, важливішим за

буденність, а можливо, і за життя… А цей стан – досить дивний! – можливий лише на

межі пробудження, яке триває кілька секунд. У дитинстві – це секунди спокою, сповнені

радісним передчуттям чогось нового, смачними запахами з кухні, де бабуся пече млинці.

Коли ти розумієш, що на тебе чекають, і відтягуєш задоволення: ВЖЕ не спиш, але ЩЕ

не прокинувся…

Та якщо я приходила до когось, певно, і до мене хтось може завітати? Але хто і

яким чином? І чому я приходила саме до них? Хто ВОНИ?

Згодом зрозуміла: можливо, знала їх раніше. Знала й забула. Чоловіку тільняшці міг

бути хлопчиком, з яким ми разом ходили в дитячий садок. Він чомусь запам’ятав мене.

Мабуть, і сам не міг би пояснити – чому? Дівчина… Вона теж могла бути ким завгодно -

продавцем у магазині, медсестрою, контролером у тролейбусі, однією з моїх сусідок.

Певної миті вони подумали саме про мене. Це був випадковий вибір. Парадокс пам’яті.

Ніби хтось підкинув угору пригорщу камінців і два-три схожих впали поруч…

Зрозумівши це, я вирішила чекати. Адже повинен хоч хтось завітати й до мене…

…Я сиділа в затишному маленькому будинку, який зробила з піску. Тієї миті, коли на

горизонті з’явилася постать, я чистила рибу. Звідки вона взялася – невідомо! Вчора був

моток ниток, сьогодні – риба… Маленька срібляста плотва виблискувала в емальованому

відрі. Подорожній підійшов ближче. Я впізнала його. Це був мій чоловік. Тільки вигляд мав

такий, яку перші місяці нашого знайомства…

Він мовчки сів поруч, взяв ніж і витягнув із відра найменшу рибинку. Я усміхнулася.

Тепер я розуміла, що це заняття, таке буденне, стане для нього символом відпочинку і

спокою. Вчора ми могли б разом змотувати нитки… Ми сиділи посеред білої пустелі під

прозоро-блакитним небом, часом поглядали одне на одного, сміялися, якщо якась

неслухняна рибка вистрибувала на розпечений пісок, одночасно схилялися над нею,зіштовхувалися лобами, знову сміялися. Я вже забула, що нам може бути так добре. Я

хотіла, щоб це тривало вічно. І тому сказала тільки одне слово: «Прокинься!..».

Частина 4

-Він прокинувся і лишився з вами? – запитала я, з подивом відчуваючи, що мені не

огидно чути власний голос.

Жінка кивнула. Вона більше не хотіла говорити.

-Ми ще зустрінемось, – сказала я.

Вона посміхнулася розумною іронічною посмішкою. Вони всі так усміхалися. Всі ті, кого лікар назвав «цікавими екземплярами». Мені подобалися їхні посмішки.

Я взагалі не люблю занадто серйозних і завзятих людей. Часом я не розумію, навіщо

вони метушаться, для чого живуть?

Відтоді як зі мною трапилася ця халепа, я почала помічати безліч дивних речей – не

навмисно. Вони самі стрибали в мою голову.

Наприклад сьогодні, коли я їхала додому…

…У тролейбус зайшов чоловік у плащі. І я його відразу впізнала. Чоловік сів біля

запітнілого вікна й щедрим рухом протер його від краю до краю. Це був Чоловік, Котрий

Протирає Запітнілі Вікна. Є люди, що продмухують собі крихітну щілину в віконці й

дивляться в неї, як у замкову шпарку. А цей – розумник! – одним широким змахом руки

відкрив нам усім цілу панораму міста, що пропливало за вікном. Поява цього чоловіка

змусила мене звернути увагу й на інших попутників. Як же я здивувалася, коли побачила

стільки знайомих облич! Поруч із Чоловіком, Котрий Протирає Запітнілі Вікна, сидів

Чоловік, Незадоволений Життям і Дуже Задоволений Собою. Він був неперевершено

лисим. Як тільки його сусід протер скло, яскраве сонце сліпуче засяяло на дзеркальній

лисині Дуже Задоволеного Собою, пускаючи по всьому салону рудих зайчиків. Чоловік, Незадоволений Життям, одразу ж надів кашкет. Він був дуже незадоволений такою

ранньою весною: нещодавно він придбав собі нове пальто (котрим, певно, був

незадоволений через його високу ціну), і йому кортіло ще трохи поносити його. З іншого

боку, він був незадоволений надто слизькою та сніжною зимою через брак пристойних

чобіт. Насправді ж понад усе він був незадоволений власною дружиною… Щоправда, черевце його стирчало досить красномовно, у ньому перетравлювалися чудовий м’ясний

пиріг і два бокали смачного виноградного вина. І собою він був цілком задоволений.

Поруч, майже спираючись на цього пасажира, стояли дві дівчини. Одна з них була

Тією, Що Занадто Голосно Розмовляє. Вона розмовляла голосно. І всі довкола довідалися, що за два тижні вона одружується – під вінець стане в білій сукні, розшитій стразами «під

Сваровскі».

Біля входу сиділа Літня Жінка, Котра Лається в Людних Місцях. Вона тільки

роздувала щоки, але я одразу все зрозуміла і поквапилася вийти, хоча до мого будинку