Текст книги "Дванадцять, або виховання жінки в умовах, не придатних до життя"
Автор книги: Ирэн Роздобудько
Жанр:
Современная проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 11 (всего у книги 12 страниц)
дивиться на тих двох, що стоять нерухомо, як варта. Хто з них – справжня вона? Щоб
перевірити, Хелена здогадується зробити певні рухи: підносить руку до свого волосся і
починає прочісувати його розчепіреною п’ятірнею. Волосся клоччям вилазить з-під її
пальців, устеляє підлогу… Жінка на горі усміхається й притуляє тонкого білого пальця до
своїх вуст. Дзеркало продовжує втягувати Хелену, вона вже зовсім близько від його
поверхні, вона розуміє, що за хвилину опиниться там, звідки вже ніколи не повернеться…
Хелена стогне уві сні й не може прокинутись. У кінці чорного тунелю виникає нове
видіння: довкола свічки сидять десятеро тіней. Коли вони одночасно повертають обличчя
на стогін, Хелена впізнає їх. Страх минає. Дзеркало зупиняє її наближення. Хелена плаче.
Це вони, ті, для кого і писала свої книжки! Їх десятеро. Десятеро божевільних людей, котрі відчули навернення, десять однодумці, яких вона не розпізнала відразу, їхні очі
випромінюють любов, світло й життя. Вони сидять дружнім колом у кінці чорного тунелю
–за їхніми спинами вимальовується і море, золотаво-блакитний горизонт, насичена зелень
екзотичних дерев, теракотовий берег.
Дзеркало тьмяніє, немов екран телевізора… Хелена прокидається.
*
Субота, вихідний день. Щось змінюється. Майже непомітно й невідчутно, але
Хелена прокидається з усмішкою. П’є каву й дивиться у вікно. Люди йдуть на базар і з
базару. Вони несуть у кошиках фрукти й овочі – малину, суниці, помідори, огірки… У
цьому робочому кварталі всі жінки – огрядні, всі чоловіки – в подібних картатих сорочках
та спортивних штанях. Усі вони знають одне одного, вітаються, зупиняються побалакати.
Поки жінки ходять базаром, чоловіки скупчуються біля кіосків, купують горілку в білих
пластикових склянках, стають щільним колом, затуляючись спинами друзів від
прискіпливих очей дружин, і вже зранку набувають свого звичайного повсякденного
стану. Стану трави…
Крізь стіну чути, як у сусідній квартирі розпочинається звична для вихідного дня
сварка. Хелена знає: якщо ці сусіди починають кричати – це надовго. Розпочинає високий
жіночий голос. Хелену завжди дивує, про що можна кричати годинами, у чому проблема, котра потребує такого шаленого лементу – на одній ноті, без упину. Жінка сварить доньку.
Нарешті вступає донька. Вона кричить ще голосніше, але повторює єдину фразу – її добре
чути: «Досить! Дістали!». Повторює разів десять, після чого настає черга чоловіка. Потім
вони кричать усі разом. Це така щосуботня розминка перед тим, як глава сімейства почне
свердлити стіни… Тепер Хелені зовсім невтямки, чому вона тут? Чи могла б вона жити
так, як ці люди за стіною? Вона вирішує сходити на базар, поки вгамуються пристрасті.
Спочатку вона ходить поміж рядів безтямно, а згодом загальна метушня поглинає її.
Дивно, але їй вперше хочеться… готувати. І справа не в тому, чи їстиме вона, сенс у тім, щоб згадати, як це робиться. Починається все з того, що вона бачить на базарі гори
солодкого болгарського перцю. Він величезний, світло-зелений, товстошкірий і чудово
пахне. Хелена бере два кілограми. Вона не знає, скільки потрібно, – просто не може
відмовитися від того, що накладає на ваги продавщиця. Ще – цей!
І той – з червоним черевцем! Вона згадує, що з ним робити! Вона купує фарш,
цибулю, рис. Вона не знає, чи їстиме те, що зробить. Але це не має значення. Головне -
почати діяти, щось робити. Перед тим як готувати, вона прибирає квартиру. За стіною вже
все вгамувалося. Навіть чути сміх. Отже, вихідний розпочався добре.
Хелена викладає перець на стіл, миє його, зрізає капелюшки, витрушує біле насіння.
Начиняє зелені скриньки сумішшю з м’яса, вареного рису й підсмаженої цибулі, затуляє
скриньки капелюшками, щільно розміщує їх у каструлі, заливає водою, змішаною з
томатом і спеціями, ставить на плиту…
Вона робить усе так, ніби робила це щоденно. Каструля величезна, вона навіть не
пам’ятає, звідки в неї з’явилася така. Вона рахує перчини – їх двадцять чотири. Можна
зібрати прес-конференцію, посміхається Хелена.
*
…Із цієї миті для неї історія починає розкручуватися від самого початку. З того дня, коли маленька дівчинка в закороткій сукенці сиділа на шкільному подвір’ї й виривала
своїми малими рученятами колючий бур’ян. Вона виривала і думала про те…
Зробимо зупинку, щоб пояснити її думки. Зупинка досить проста: біля книжки,
прочитаної дівчинкою нещодавно. Це були «Червоні вітрила». Отже, дівчинка намагалася
думати про те, що цей бур’ян – колючий і вигорілий – зацвіте в її руках, що він, як будь-яка
інша рослина, має право на існування, якщо він уже є в природі Не тільки квіти й овочі
заслуговують на увагу. Вона розчищала чагарникові зарості з таким виглядом, ніби під
ними мало бути щось дуже важливе – золотий ключик, чарівна паличка, записка з її
іменем… Перед і тим, як зірвати нову стеблину, вона подумки промовляла приблизно таке: «Я знаю, що тобі боляче. Пробач. Але ти залишиш тут своє насіння – і твої діточки знову
проростуть, повір мені».
Потім вона почала думати, що треба кинути все й утекти, нічого нікому не
пояснюючи. Але ж тоді «літня практика» не буде зарахована. І вона не виправить свою
«двійку» за поведінку.
Вона не помітила тінь, що нависла над нею. Потім почула те, про що нічого не знала.
Вона багато чого бачила, спостерігаючи за дорослими, але ніколи, ніколи не уявляла, що
все брутальне й непристойне можна так просто вимовити, та ще й стосовно неї. Їй стало
страшно. Відчуття було таким, ніби її затягує в гниле і смердюче болото. Щоб не
задихнутися, вона побігла…
Не знала і навіть не могла здогадуватися, що мчить назустріч своїй справжній долі, а
та, інша, вбога й простіша, дивиться їй услід із кривою усмішкою, а потім обертає свій
погляд на когось іншого – на того, хто не втече. Адже вона ледача й руки в неї короткі!
Як дитя, що виросло на вулиці, дівчинка майже відразу прийшла до тями. Спочатку
напружилася, а потім заспокоїлася й прийняла правила гри. Крізь нещільно стулені повіки
роздивлялася прохолодну затишну кімнату незнайомця, зусібіч майже до стелі височіли
полиці з книжками. Стільки книжок вона бачила вперше, і це море яскравих,
різноманітних палітурок викликало в неї величезний розпач: невже хтось (хтось – а не
вона!) зміг прочитати стільки? Саме оце відчуття, яке називалося «хтось – а не вона!», уже
тоді було маленькою рушійною силою, котра змушувала її діяти. У школі й у дворі, серед
ровесників такого «когось» не було. Цеп дорослий незнайомець – вона це відчувала -
хвилювався за неї. І вона воліла, аби ця тривога й турбота стосовно неї тривала якомога
довше. Тому вона і далі лежала із заплющеними очима і з приємністю відчувала його
збентеженість.
О, він ще не знав, яка вона хитрюща! Коли вони поговорили, дівчинка твердо
вирішила, що має стати гідною його уваги. Він говорив із нею, як із дорослою. Тому вона
мала прочитати книжку, котру взяла в нього.
Прочитала її аж тричі, і текст, складний і спершу зовсім незрозумілий, закарбувався
в пам’яті надовго. Книжка була досить дивною, але те, що в ній ішлося про любов, вона
зрозуміла відразу. Мабуть, тому, що часом і її маленьке серце розривалося від любові. Це
була любов безпредметна, вона не мала обличчя й тілесної оболонки. Вона існувала
всередині неї, як дар. Донині вона не могла знайти назву цьому дарові.
Пізніше вона переконалася: любов – дар. Його отримують із народженням разом із
іншими почуттями, такими як слух або зір. Часом цей дар перетворюється на важкий
камінь, на хрест, на повітряну кульку. Але його вже не позбутися: він не є твоїм власним
вибором. Так сталося при народженні. Любов увесь час тріпотіла над її головою, як
шелесткі крила янголів. І якщо божевільний митець або просто – божевільний здатен
відрубати собі руку, виколоти око чи відтяти вухо – то від цього дару можна звільнитися, лише зупинивши власне серце…
Вона приходила до нього щодня, сідала на підвіконня і слухала, слухала. Часом він
говорив з нею англійською часом – французькою. Поки вона не навчилася розуміти його, просто насолоджувалася голосом, який був схожий на… розплавлений чорний шоколад.
До того вона куштувала тільки «молочний» – світло коричневий і солодкий, а справжній, чорний, здавався їй гірким. Але це був справжній шоколад, без домішок.
І вона підсвідомо потягнулася до всього справжнього – нехай і гіркого…
…Між десятьма та тридцятьма роками немає прірви. Прірву вона відчула, коли їй
виповнилося п’ятнадцять. Його Тридцять П’ять вибудували цю прірву досить ретельно, хоча вона була старанно закамуфльована під рівну лісову стежку. Дівчина ж у свої
п’ятнадцять здатна відчувати себе набагато старшою, віку для неї не існує. Вона керується
інстинктом, близьким до материнського. До того ж ці Тридцять П’ять зовсім відбили в неї
смак до спілкування з ровесниками. Ровесники – це запах із рота, вологі долоні, лупа та
повний рот слини під час поцілунку, нетерпіння й брутальність, котрі не мають нічого
спільного із запахом гарних парфумів і шоколадним баритоном, що розповідає про зниклу
культуру племені майя. Це плем’я – його. Вона навіть називає його дивним іменем Віт
Тольд і вважає, що саме так звали ватажка цього зниклого племені.
У ній прокидається бажання кокетувати й зваблювати. Просто – зваблювати, без
подальших наслідків, яких вона поки що боїться. Передусім боїться налякати його своєю
дорослістю. Тому йдуть у хід лише мізерні хитрощі: жести, рухи, які набувають дедалі
більшої жіночності, коротенькі спіднички, самотужки облямовані прошвою, тоненькі
ремінці босоніжок на високій дерев’яній платформі, брязкучі браслети на зап’ястях, величезні яскраві сережки з пластмаси, за якими вистояна божевільна черга в найближчій
«галантерейці».
Але все це – не діє. У ватажка племені майя – свої наложниці, яких вона ненавидить.
Вони – як протухлі риб’ячі туші з великими червоними ротами. Її нудить від його сліпоти.
Риби розкривають свої хижі роти, голосно сміються (над нею?), вони смердять
задушливими парфумами, вони зжирають її час. Втішає лише те, що вона знає напевно: із
ними він ніколи не говоритиме про зниклу культуру давніх цивілізацій.
Отже, треба ще зачекати. І вона чекає. Але це чекання принизливе для неї! Тому
часом вона дозволяє слинити себе дозрілим шмаркачам. І все заради того, щоб потім
розповісти йому. Дарма! Він принижує її ще більше, проганяє від себе, і вона мусить
змиритися з таким станом речей, знову перетворюється на слухняну ученицю. Вона
розуміє, що йому потрібне ВУХО, що понад усе він любить самого себе – свій
нерозтрачений інтелект. Решту він уже розтратив. На цих дурнуватих пихатих риб! Вона
мусить бути слухняною ученицею. Вона м’яка, немов віск, і якщо йому треба бавитися зі
шматочком розплавленого воску, нехай бавиться.
Насправді в неї є старанно приховуваний секрет: вона не віск! У неї ніжна, майже
прозора шкіра, гладенька, мов шовк, але під нею – сталевий каркас. Для неї не існує
напівтонів – тільки «так» або «ні». Дар, який вона носить у собі, може існувати тільки в
таких умовах. Вона ще не знає, як це погано для життя!
…Двадцять і сорок – то вже серйозно! Між двадцятьма жіночими роками й сорока
чоловічими вже вимальовується знак рівняння – дві взаємодіючі риски зі зворотними
стрілками на кінцях. Вона малює цей знак, вона плекає його. Цей знак – міст через прірву, якої вже майже не існує. Та й вона змінилася! У неї – гладко зачесане волосся, проста й
елегантна сукня, делікатні сережки-крапельки. Від неї гарно пахне. Майже так само, як від
його розбещених пасій-риб. Але вона вже впевнена, що набагато краща за них! Вона
сильна й розумна, у неї вже є власний (а не книжковий!) досвід. І цей досвід нашіптує, що
вони, як пишуть у романах, «створені одне для одного». Це так само очевидно, як і дві
паралельні риски в знакові рівняння в математичній аксіомі. Це очевидно – для неї. Він
залишається сліпим. Він нічого не помічає.
Його кар’єра йде вгору. Часи змінюються, і він нарешті стає потрібним – причому
всім і всюди. У нього необмежений вибір, і в цей перелік аж ніяк не входить його
старанна учениця. Вони зустрічаються рідше. «Тепер – сама!» – каже він, ніби не розуміє, що вона завжди – сама. Вона – сама-самісінька стоїть посеред пустелі й дивитьсяу бік
маленької крапки, що рухається за горизонт. Крапка – це він. Вона була потрібна йому
лише для вправ. Тепер він – дужий і міцний, іде вперед, не оглядаючись. А вона стоїть і
дивиться йому вслід… А потім розвертається і йде у зворотному напрямку. Вона – дужа й
міцна. Вона витримає…
*
…Ось така вийшла прес-конференція, маленькі перченята! Цього разу я розповіла
вам чисту правду. Хелена посміхається.
-Вони більше ніколи не зустрілися?
–Як склалися їхні долі?
–Чи завжди мелодрама повинна мати «хепі-енд»?
–Який вплив мають на творчість дитячі травми?
–Чи не здається вам, що ця історія досить банальна?
–Якби вам довелося дописати її, як би вона закінчилася?
Зацікавлені слухачі хочуть знати все – їх не влаштовує незавершеність.
Що ж, доведеться проминути десять, ба більшіе – п’ятнадцять – років і продовжити
так…
…На повільних хвилях часу і спеки хилитався черевом догори напіздохлий серпень.
Літо – мертва пора.Вона щойно повернулася з кінофестивалю, розвезла подарунки
близьким і друзям. Прочитала черговий список справ на вересень. Знову передбачалася
якась поїздка – в гамір, метушню, на ярмарок марнославства. Ніхто не міг розірвати цього
кола. Ніхто. Аж ось одного вечора пролунав цей дзвінок у двері.
«Привіт,крихітко…». Ватажок племені майя, підстаркуватий плейбой із
джентльменським набором: квіти, шампанське, торт. Запах від Кензо, окуляри від Дольче
енд Габана, костюм від Гапчука… Благородна сивина на скронях, шоколадний голос: «Привіт, крихітко!”. Награність, за якою криється страх отримати поразку. Пропозиція
руки і серця.
–Банальність!
–Мило!
–Серіал для обивателів!
Так-так, заспокойтесь, шановні колеги! Авжеж, «мило”! Життя – взагалі мило.
Спочатку запашне, «Полуничне”, а потім – жалюгідний обмилок сподівань, утрачених
можливостей, надій, сил, розуму, здорового глузду, пам’яті. Потім залишається тільки
піна, мильні бульбашки…
Хелені вперше закортіло подивитися на себе в люстро. Раніше, на тій квартирі,
звідки вона втекла, у неї було багато дзеркал. Але то було в іншому житті, в житті, що
змилилося до піни. Тут не було жодного! Вона відчинила вікно й поглянула у скло. Те, що
побачила, вразило не менше, ніж саме скло – таке брудне, ніби у приміщенні громадського
користування. Як вона могла так опуститися?
У каламутному склі вона бачила короткострижену брюнетку з відрослим світлим
корінням, запалими очима, загостреними вилицями. «Не дивуйся, це – ти! – єхидно
усміхаючись, промовляла брюнетка. – Королева світських раутів, «дівчина з обкладинки», модна письменниця, телезірка, лауреатка престижних премій, кумир молоді, авторка
сорока романів та десяти кінострічок, мандрівниця, фатальна білявка, пожива репортерів, і
скандалістка, примара, пил, вода, попіл, тлін… Ти зламалася! Ти гадала, що цього ніколи
не станеться. Власне, чому? Хто дав тобі право на таку зухвалість? Ти вважала себе
сильною. Але сили рано чи пізно закінчуються. Тепер ти – пародія на саму себе. Люди
часто перетворюються на подібну пародію… І вигляд у тебе, як у наркоманки чи
алкоголічки! Власне, у цьому немає нічого дивного. Ти закінчилася. Як мило».
Хелена з усієї сили б’є кулаком у самісіньке серце скляної примари і з радістю
відчуває біль.
«Оце вже по-нашому! – промовляє їй залишок відображення на гострому скляному
трикутнику. – Отямся! Життя – прекрасне. У тебе є все, про що тільки можна мріяти: ти -
справжня. Навіть у свої дуркуватих ваганнях. І те, що ти так ненавидиш себе, говорить
про те, що ти ще здатна рухатися. Чому ти зупинилася? Зупинятися посеред шляху – це
доля слабких, крім того, це банальна психологічна пастка.
Мало хто витримує напруження, коли переходить межу своєї мрії. Хтось -
зупиняється й повертає назад, хтось – вважає, що вхопив Бога за бороду, і деградує, не
помічаючи цього, хтось – просто спивається, хтось перетворюється на клоуна… Не
метушись. Просто живи своїм життям і не приміряй чуже. Розумієш, кожен має прожити
СВОЄ життя. Брехня, коли, скажімо, жінка офірує собою заради родини – чоловіка, дітей.
Хоча в традиційному розумінні це вважається «великим жіночим подвигом». Чинячи так, вона не тільки грішить тим, що нехтує своєю дорогою, своїм покликанням і своєю, нехай
маленькою, місією на землі – вона підсвідомо, під маскою цієї жертовності руйнує життя
тих, у кому розчиняється. Це те саме, що кинути грудку цукру в спирт чи розсіл. Цукром
можна поліпшити тільки відповідне питво. І то – в розумних межах.
Кожен на цій землі п’є свою чашу. І ніхто зі сторонніх не знає – не може знати! – що в
неї налив Бог.
Тисячі й мільйони людей ніколи не замислюються над своїм призначенням. Хіба
може бути призначенням посада, статус чи амбіції? Чи є місією, скажімо, телевізійних
босів ошукувати людей ідіотськими серіалами? І при цьому з гордістю говорити про
рейтинги? Це – рейтинги людського глупства, яке вони множать. Це не призначення, а
злочин на кшталт злочину наркомана зі стажем, що присаджує на голку новачків. Чим
складніша людина – тим заплутанішим і незрозумілішим стає для неї її призначення.
Найзрозуміліші місії – вирощувати хліб, народжувати дітей. Решта потребує величезного
напруження розуму…»
–Навіщо мені це напруження? – вголос каже Хелена. – Я хотіла зовсім іншого -
готувати обіди, влаштовувати дитячі свята, плести чоловікові шкарпетки, підбирати
фіранки під колір шпалер, ходити на роботу й повертатися з кошиками продуктів,
купувати ялинку взимку і консервувати огірки – восени… Я хотіла жити, як усі…
«Брешеш! Безсоромно брешеш, дівчинко! Від народження ти – планета, яка не
потребує зовнішніх втручань. На цій планеті є глибокі сині річки, дикі ліси, невідомі
природі звірі, дивовижні метелики, прерії, гори, урвища. І якщо на цю планету прийде
бригада будівельників і почне корчувати твої сади, знищувати твою екологію, у тебе буде
один шлях: здохнути під своїми вимерлими деревами!»
–Але я там – зовсім сама…
«Знову брешеш. Адже ще вчора ти переконалася, що в тебе є принаймні десять, але
дуже надійних послідовників. Вони живуть на цій планеті разом із тобою. Можливо, їх
набагато більше, ніж ти бачила й уявляєш. Але скільки саме – то вже не суттєво. Важливо
мати цих десятьох…»
–Десь я вже таке чула… – промовляє Хелена.
З її порізаної руки тече червоний струмок. Кров.
Тепла і справжня. Як усе, що вона так любила раніше.
*
«Для того, щоб мати успіх, не треба мільйоні», варто мати десятьох, але вірних
послідовників…» Як вона могла забути? Так говорив один старий і втомленим
письменник-емігрант, кумир її юності, якого вона зустріла в кав’ярні «Closerie des Lilas»
на Монмартрі.
Тоді вона була в Парижі вперше. Зранку поважний ескорт – видавець та менеджер
тягали її по книгарнях, де вона презентувала свою книжку, вдень вона дала кілька
інтерв’ю, а потім, на хвилинку заскочивши до готелю, щоби переодягтися, помчала в
Латинський квартал на рю де л’ Ансьєн-Комеді до ресторану «Le Procope», де на її честь
було влаштовано вечірку. І замість вечірнього міста, що сяяло за вікном, їй довелося
розглядати портрети славетних відвідувачів цього старовинного закладу XVII століття -
Робесп’єра, Лінкольна, Вольтера, Дантона, Марата, Дідро та Бомарше… Вечеря серед
великих мерців, котрі дивилися на неї зі стін, та жваві ділові розмови, які їй доводилося
підтримувати, відбилися в її голові жорстоким дисонансом. І перший день минув під
знаком головного болю й розпачу. Проте зранку день належав їй.
Був початок осені – час, коли Париж звільняється від туристичної навали. Уранці
вона вийшла з готелю й пішла блукати вулицями, про які мріяла з дитинства. Паризька
осінь мала запах кави та круасанів. Вона спустилася в метро і безпомилково дісталася до
станції Abesses, потім пересіла на фунікулер. Париж сам вів її туди, куди треба. Її не
дивувало те, що вона не оглядається, не розпитує, не розгортає карту, як це роблять
туристи,-подумки вона прожила тут більшу частину життя, і тепер працювала пам’ять ніг, які несли її в потрібному напрямку. Від базиліки Сакре-Кер вона попрямувала по
Монмартру. Звідси місто мало затишний вигляд, не видавалося метушливим чи схожим на
той велетенський мурашник, про який її попереджали на батьківщині.
…На набережній Жемапп прямо на парапеті сидить група дівчаток-студенток у
вилинялих футболках. Вони втекли із занять бізнес-школи, п’ють пиво з бляшанок та
весело перемовляються, золоті відблиски води мерехтять в їхньому скуйовдженому
волоссі. Рибалки позакидали вудки в каламутну воду Сени і, як усі рибалки світу, з надією
втупилися в поплавки; під платанами на лавках дрімають пенсіонери; подекуди на газонах
ліниво розляглися чорношкірі нащадки «дітей квітів», вони покурюють цигарки й
споглядають, як від Арсенальської гавані відпливають катери та яхти. Таке ж затишшя в
Люксембурзькому саду, Пале-Роялі та Тюїльрі. Небо медове та синє, у повітрі висить
золотава осінь, зіткана із сонячних променів, легкий вітерець несе тротуарами перші
пожовклі листочки.
Час аперитиву, оскільки для коньяку ще не досить прохолодно, а для пива – не так
уже й спекотно…
Вчора співрозмовники сказали, що восени „під асфальтом Парижа криється пляжний
пісок» і всі темпи сповільнюються. Особливо це було відчутно тут, на Монмартрі, де
блукаючи численними вуличками і помітила вивіску «Le Rotonde». Сучасний розкішний
ресторан…
Вона подумала, що ще один день у компанії мерців вона не витримає, і тому,
поблукавши ще трохи, нарешті знайшла затишне місце – «Бузковий хутір»– кав’ярню, в
якій Хемінгуей писав «Фієсту».
Вона замовила каву. Вона намагалася, щоб її вигляд не виказував захоплену
неофітку. Але, як це з нею траплялося неодноразово – не тільки тут, а й у найбільш
непридатних для цього місцях, – потужна хвиля фантазій і слів посунула на неї. Слова
роїлися в повітрі й утворювали довкола такий щільний простір, що, здавалося б, вона
могла хапати їх із повітря просто руками, як фокусник, котрий витягає кролика з
порожнього капелюха. Так було завжди і всюди, але в повітрі Парижа це здавалося ще
природнішим. Вона дістала блокнот, не замислюючись, як виглядає в очах небагатьох
відвідувачів цього досить дорогого закладу.
–Після Хемінгуея їхати сюди, щоб сидіти в кав’ярні й писати, – не можна, а після
Генрі Міллера – неможливо. Здається, так казав видавець у фільмі Поланскі «Гіркий
місяць»…
Вона підвела очі. І не здивувалася. Перед її столиком стояв той, книгами якого вона
зачитувалася, – відомий письменник, що давно мешкав у Парижі, емігрувавши сюди з
країни посткомуністичного простору. Вона знала, що ось уже десять років, як він
ховається від журналістів і відмовляється від спілкування зі своїми колегами. Вона, звичайно ж, бачила його вперше. Але останнім часом події життя вели її тим шляхом, на
якому подібні збіги обставин уже не видавалися чимось фантастичним або нереальним. І
тому вона лише з цікавістю відзначила, що з вигляду він набагато старший і сумніший, ніж на обкладинках власних книжок.
–Я бачив ваше фото у вчорашній «Le Figaro», – продовжував він, – і був приємно
здивований. Виявляється, залізну завісу піднято й щодо літератури таких країн, як ваша.
Дозволите?
Перед тим як скористатися її привітним жестом, він простягнув руку і назвав себе.
–Я вас знаю, – відповіла вона. їй хотілося додати, що він довгий час був її кумиром.
Але вона стрималася.
–Отже, ви – чергова жертва сублімацій, – усміхнувся він. – Як для письменниці ви
надто гарні. Про що ж нині пишуть у вашій країні, аби підкорити ці простори?
Він був іронічний і жорсткий.
–Я не ставила перед собою таку мету, – відповіла вона. – Я знаю: двері в літературу
давно зачинені. Останніми в них увійшли хіба що ви. І… – вона замислилася, – і Фаулз…
«Фаулз» прозвучало з її вуст як «Фауст», і вони несподівано разом розсміялися,
розуміючи одне одного.
–А підкорити нинішню публіку не так уже й складно, – продовжувала вона. – На
п’ятій сторінці має бути злягання із собакою, на десятій – зґвалтування сином власної
матері. Це захоплює. Взагалі, множити зло набагато легше і простіше, ніж виростити хоча
б один паросток надії, формула любові складніша за формулу ЛСД, а механізм почуттів
ефемерніший за механізм злягання.
Однак друге піддається й учнівському перу…
Він дивився на неї так, як ентомолог дивиться на щойно впійманий екземпляр
метелика.
–Я ще раз переконуюся, що наша біда – маю на увазі слов’ян – у тому, що ми занадто
серйозно і трагічно сприймаємо світ, ставимо понад усе стилістику, а слово «Слово»
пишемо з великої літери, – нарешті промовив він. – На нас тиснуть спогади, і «попіл
предків» досі «б’є в наші груди». Даю руку відрізати: ваша книга про геноцид! Здається, ця тема дуже популярна і в моїй, і у вашій країні.
Вона засміялася: «Давайте руку!», і жартома вхопила його за зап’ястя:
–Це – найкраще, що я вивезу з Парижа!
–Дайте шанс на ще одну спробу! – попрохав він. – Підлітковий секс у шкільній
вбиральні…Вчителька ґвалтує улюбленого учня…
Вона мовчала.
–Тоді – не уявляю, чим ви збираєтеся підкорювати мільйони! Адже, судячи з вашого
велемовного мовчання, на менше ви не згодні?
–А нічим! Просто я роблю те, що мені подобається! Ви ж самі казали, що графоманія
набуває розмірів масової епідемії, – посміхнулася вона.
–Як самокритично! Ви стежите за тим, що і де я кажу? – здивувався він. – І що ж я
казав далі?
Вона напружилася, як школярка на іспиті:
–Те, що ви вважаєте симптоматичним, що у Франції – країні, де нічого не
відбувається, – відсоткове число письменників у двадцять один раз більше, ніж в
Ізраїлі. Тому що нав’язливий потяг до написання книжок з’являється за трьох умов.
Коли рівень загального добробуту достатньо високий для того, щоб люди почали
займатися марною діяльністю. Коли суспільство перебуває у стані роз’єднаності, в
результаті якої кожен відчуває свою ізольованість. І остання – коли не існує помітних
суспільних змін у внутрішньому розвитку нації!
–Все точно… До якої ж категорії ви зараховуєте себе?
–Попри ці глобальні спостереження, є купа інших особистих суб’єктивних причин.
Наприклад, порятунок від самотності, бажання того, аби тебе всі любили, жага слави, грошей, визнання, страх смерті… Можливо, мені найбільше підходить останнє. Мене
завжди
жахало, що життя коротке. Я хотіла продовжити його.
Книжка дає мені надію на існування, бодай міфічне, після смерті.
–На початку шляху я думав так само… Це – міркування молодості, – сказав він і додав
після довгої паузи: – А тепер мені байдуже…
…Ось так все і відбувається. І це зовсім не сон. Відбувається там, у місті її мрії, де на
одній з нецентральних, але не таких уже й непоказних «рю» у великій книжковій крамниці
на вітрині за склом, немов близнюки, стоять сорок вісім «Амулетів Паскаля». Тоді її ще не
душив сором. Навпаки…
Вона слухає його голос. І наважується відповідати. Вони курять. Він дістає люльку, вона – довгу дамську сигарету. Вони п’ють коньяк.
Вона не боїться говорити те, що думає.
Вона каже, що після прочитання нової книжки однієї австрійської письменниці (коли
вона називає ім’я, він іронічно посміхається, і вона продовжує) батьківщина Моцарта
здалася їй… унітазом у студентській «общазі», в якій зіпсовано зливний бачок і всі
нечистоти плавають на поверхні в жовтій каламуті.
Він сміється. Вона радіє, що змогла погасити сум у його очах. Він сміється і каже: -Ви ж самі сказали, що двері зачинено… Мабуть, так воно і є.
Вона ризикує продовжити.
Вона каже, що як у Середньовіччі, коли в містах Європи вихлюпували бруд у вікно, крикнувши тричі: «Стережися!» – так нині на голови споживачів друкованої продукції
модні європейські письменники, користуючись своєю перевагою над країнами, яким
менше поталанило, вихлюпують свої комплекси і хворобливі фантазії. А представники
інших самобутніх (і, зауважте, не гірших!) культур із радістю переймають зразки несмаку, а головне – інтерпретують під своє суспільство – гірше і брутальніше. Але цього ніхто не
помічає. Адже в цих країнах генетично знищена інтелігенція і взятися їй нізвідки.
Апологети цієї «унітазної» літератури із захватом ревного учнівства намагаються
переплюнути вчителів у змалюванні сечовипорожнення, злягань, слиновиділення,
колупання в носі, геморою, видалення статевих органів, варіння «ширки», розчленування
тварин, поїдання фекалій. А критики з приязними рисами облич і авторитетними іменами
захопливо препарують ці «нетлінки» й роздають місця в рейтингах тим, у кого
фізіологічні збочення виглядають «прикольніше».
Задумавшись на хвилину, вона продовжила:
–Для мене не матимуть цінності твори, які пишуться «про себе», – крім, звичайно, неприховано автобіографічних. Навіть якщо ці твори в очах спільноти мають певну вагу.
Описувати себе і своє оточення – не ознака літературної майстерності. Це, швидше, публіцистика, що межує із духовним стриптизом. Скинути одяг перед натовпом простіше, ніж вибудувати для цього натовпу нову, ще незвідану реальність…
…Вони сидять у «Бузковому хуторі» майже до вечора. Старий втомлений чоловік
розповідає їй купу цікавих історій, а потім каже:
–Для того щоб тебе розуміли, не обов’язково мати тисячі прихильників чи блукати
світами, рекламуючи свої твори. Просування на ринок не завжди відповідає таланту. Це
може бути щасливим збігом обставин, досить випадковим, або ж силою натиску
менеджерських служб. Треба мати хоча б десятьох, але відданих людей. Вони можуть не
знати один одного, навіть жити в різних країнах, бути злодіями і янголами, бути бідними
й багатими – це не має жодного значення. Головне, що серед них має бути:
один Можновладець, який слугуватиме тобі «дахом» і не дасть загинути голодною
смертю, допоки ти не набрав сили;
один Мудрець, котрий розповість про тебе іншим;
один Екзальтований послідовник, що апріорі вірить кожному твоєму поруху;
один Скептик, що знає не менше за тебе;
один Близький за духом;
один Блукалець, котрий шукає того, чого й ти;
один Злодій, якого ти перевиховав;
один Мрійник, який чує те, чого не чують інші;
один Сновида, котрий будує власну реальність;
один Митець, котрий знає навіть те, ким ти був у позаминулому житті…
Ці десятеро сильніші за тисячу, бо вони – твоя паства, твоє срібне військо, твоя сила.
Ти можеш брехати тисячам, але їм – ніколи! Вони бачать тебе наскрізь тому, що самі
відчувають так само, як ти…
За хвильку він продовжує:
–Щоб досягнути своєї мети, є одна важлива умова: перестати боятися самого себе.
