Текст книги "Дванадцять, або виховання жінки в умовах, не придатних до життя"
Автор книги: Ирэн Роздобудько
Жанр:
Современная проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 10 (всего у книги 12 страниц)
Змінився голос (трохи погрубішав), очі (в них стало більше суму), рухи набули
впевненості, а в усмішці відчувалася якась неприродність, награність, як у актрис, які
звикли бути на публіці. Проте вона була вродлива, а головне, від неї так і пашіло силою та
енергією.
–Ну, ось і я, – сказала вона, уриваючи мої думки.
На ній була чудова сукня від модельєра, якого я добре знав і в якого сам часом
одягався. «Моя школа!» – із задоволенням відзначив про себе я. – Тепер будемо
розмовляти, все згадувати, їсти й пити! Хоча, власне, про що говорити – я ж усе про тебе
знаю, а ти, мабуть, усе знаєш про мене! Від слави не втечеш!
Я усміхнувся. Це було правдою.
–Тоді розповідай те, про що ти не говориш у своїх інтерв’ю, – запропонував я.
–Ти маєш на увазі – про тебе? – засміялася вона.
–Давай про мене! – махнув рукою я.
–Добре… – І її очі стали холодними, як у кішки. – Ну ось, наприклад, можна почати
так. Жив собі один чоловік. Він був молодий, розумний і вродливий. Він нудьгував, бо не
мав до чого прикласти свій талант. Він так знудився, що підібрав на вулиці кошеня і
знічев’я почав виховувати з нього лева.
–Левицю… – підказав я.
–Так, левицю, адже кошеня, як на гріх, виявилося жіночої статі. І це дуже прикро…
Далі?
–Ні, досить. А якщо обійтися без алегорій?
–Без алегорій нецікаво. Ти ж не знаєш, чим усе закінчилося…
–Здогадуюсь: кошеня й справді стало левицею!
–Ні! – знову розсміялася вона. – Усе набагато цікавіше: то було не кошеня. Він
переплутав! То було тигреня, що заблукало в місті біля смітника! Він учив його стрибати
крізь вогняне коло, сидіти на тумбі, робити стійку на задніх ногах. Готував до великої
арени. А воно мріяло про прерії та джунглі.
–Яке невдячне створіння! – пожартував я. Але мені стало незатишно. Вона таки
добряче змінилася.
–Добре, – сказала вона серйозно, – давай без алегорій. Навіщо ти мене розшукав?
Мені було важко сказати те, що я планував сказати. Але я звик говорити прямо. Я
запропонував їй вийти за мене заміж.
–О господи! – сплеснула вона руками, і в цьому жесті було стільки театральності, що
я поморщився.
Але за мить вона змінила інтонацію і заговорила серйозно і спокійно:
–Не сміши. Ти ж, пригадую, ніколи не любив бути банальним. А зараз якраз
складається класичний – і тому досить простий – сюжет. Власне, в житті, як і в літературі, існує не більше п’яти пошарпаних сюжетів. Можна позаздрити хіба що Шекспіру – він був
майже першим у їх розробці. А цей нагадує мені «Євгенія Онєгіна»: вона любила його, він
її не любив. А коли він таки полюбив її – вона вже була дружиною генерала…
–Але ж ти не одружена з генералом.
–Так, мені нема кому зберігати вірність… – задумливо промовила вона. – Я надто
сильно любила. А тепер усе згоріло. У мене купа справ. Я більше не думаю про кохання.
Ти можеш бути спокійним: я не курка. Ти ж боявся, що я буду квочкою, пам’ятаєш? –
Отже, у мене зовсім немає шансів? – Я намагався бути веселим, жартівливим, але, дивлячись на неї, милуючись її силою, не міг не впасти у відчай.
–У нас є всі шанси бути друзями! Це я тобі обіцяю. Тільки тепер ти приходь до мене.
*
Лікар не міг утриматися від короткого смішка. І пан Вітольд невесело розсміявся
разом із ним:
–Так, історія повторилася, тільки цього разу – навпаки. Більше того, я змирився.
Зрештою заспокоївся і справді став частим гостем в її помешканні. Ми знову почали
спілкуватися, як давні приятелі. Тільки тепер у мене було набагато більше ніжності, уваги, якогось трепету. Я знав, що часом вона не встигає нормально поїсти, і завжди приносив із
собою щось смачненьке, не ресторанне, а те, що готувала моя хатня робітниця. Допомагав
їй зробити покупки, полагодити домашню техніку, разом ми святкували Новий рік, Різдво, інші свята, які вона не так уже й часто проводила на самоті. Я був першим читачем і
критиком усього, що вона писала, і тепер ставився до цього набагато серйозніше. Щоб
розсмішити вас ще більше, скажу, що іноді вона знайомила мене зі своїми приятелями, які, підозрюю, були її коханцями або просто такими самими невдахами, як я.
–Не сумуй, – шепотіла вона мені в таких випадках, – ти для мене – набагато більше!
Ти ж знаєш, як це буває…
Що я міг відповісти? Все було зрозуміло без слів.
Ну от, я майже все вам розповів. Залишається останнє – те, чому вона тут…
…Рік тому я прийшов до неї і не застав удома. Ходив ще раз, і ще. Врешті-решт
почав ходити зранку й увечері щоденно. Мені ніхто не відчиняв. Я перелякався, уявляв
найстрашніше: вона лежить там непритомна або мертва. Ламати двері я не мав права, тому побіг до ЖЕКу. Новина, яку мені повідомив начальник, була вражаюча: квартира
продана, з усім, що в ній є, а мешканка кудись переїхала. Тепер йому щодня набридають
різні люди, запитують, куди вона могла подітися.
Слава богу, що я, мабуть, єдиний з усіх її знайомих, знав її батьків. Але від них
користі було мало: вони знали номер її телефону, і то тільки тому, що він зберігся в
пам’яті автовідповідача. Судячи з цифр, це була якась околиця. Все це страшенно
дивувало й непокоїло мене. Я використав своє службове становище і певні служби дістали
адресу, яку вирахували за цим номером.
Поїхав туди. Це справді було хтозна-де, в районі п’ятиповерхових «хрущовок»…
Я довго кружляв брудними вулицями, поки не відшукав потрібний мені будинок.
Подзвонив у двері. Ніхто не відчинив. Але я не збирався так просто повернутися й піти.
Передбачаючи таку ситуацію, прихопив із собою інструменти й хвилин за п’ять зміг
відчинити нескладний замок.
На мене чекала жахлива картина: вона лежала на підлозі посеред маленької темної
кімнати і, здається, зовсім не дихала. Дивним було й те, що вона змінила зовнішність -
коротко підстриглась і пофарбувалася в чорний колір, обличчя стало таким худим, що
впізнати її було досить важко.
Я переклав її на ліжко, розтер руки та ноги, кинувся на кухню в пошуках чогось
їстівного і з жахом виявив, що холодильник зовсім порожній. Перед тим як вискочити до
найближчого магазину та аптеки, силоміць влив крізь стиснуті вуста кілька ложок теплої
води. Викликав «швидку»…
Через кілька годин вона трохи отямилася, і я запропонував їй випити бульйон, який
устиг зварити, поки вона спала після медичних процедур.
Вона була абсолютно відсторонена і не відповідала на жодне моє запитання.
Коли я давав їй воду, зуби цокотіли об край склянки.
–Навіщо, навіщо ти це зі мною зробив?! – раптом промовила вона.
–Що саме, сонечко? – запитав я, розуміючи, що вона не при собі. – Заспокойся,
дівчинко, все буде добре.
Вона притислася до моїх грудей, вчепилася в комір.
–Це не могло бути моїм життям! – шепотіла вона. – Я втомилася. Я більше не можу…
Я – нездара, я – нуль, я – ніщо! Мені більше немає що сказати…
Я – курка! Курка!
–Ти помиляєшся. У тебе є всі умови, щоб жити далі. Навіщо ж усе руйнувати?
Вона подивилась на мене поглядом, від якого мені стало сумно і моторошно.
–Затям, – промовила глухим голосом, – усі УМОВИ, які виставляють ззовні, не
придатні для життя! Я ненавиджу умови!
–Чого ж ти хочеш? – намагався зрозуміти я.
–Я хочу… на безлюдний острів. Ти можеш влаштувати це для мене? Ні? Тоді йди
геть! Геть! Геть!!! – закричала вона.
–Ти справді втомилася. – Я намагався заспокоїти її, гладив по стриженій голові, як
дитину. – Це звичайна криза. Так буває. Дозволь мені забрати тебе звідси! Що ти
надумала, навіщо тобі ця обідрана хата?! Ти сильна й розумна. Ти не курка, ти моя левиця, моє кохане кошенятко…
Але вона ніби не чула мене.
–Одна мить радості за здійснення боргу на землі…
Це були останні слова, які я чув від неї. Потім вона заснула.
Те, що вона сказала, було останнім рядком із Меморандуму Блеза Паскаля.
*
-Це все, – закінчив свою розповідь пан Вітольд.
Решту ви знаєте.
Була вже друга година ночі. Але обидва співрозмовники не помітили, як минув час.
Вони навіть не ввімкнули світла – так і сиділи огорнуті затишною темрявою. Тільки крізь
шпарину внизу дверей просовувався до кабінету тонкий і гострий меч світла, яке йшло з
лікарняного коридору.
–Я вже зрозумів, що ви людина неординарних рішень, – сказав лікар, – але чому ви
вирішили влаштувати її саме сюди? Чому просто не поклали на обстеження в кращу, можливо, закордонну клініку? Яких результатів ви чекаєте?
Пан Вітольд знизав плечима:
–Розумієте… У неї завжди була якась незбагненна для мене цікавість до різного роду
відхилень від норми. Ми багато про це розмовляли. А коли вона так сильно змінилася, я
подумав, що їй потрібні нові враження. Такі, яких у неї ще не було. Але обрати щось із
цієї царини здавалося мені неможливим – вона не була хіба що на Місяці . До того ж я
збагнув, про що вона думає, адже знав її досить добре. Їй здавалося, що вона всі ці роки
прожила не своє життя. У тому була дещиця правди, адже якби ми не зустрілися…
Хтозна… Часом це питання бентежило й мене. Тоді я й подумав про лікарню. Тут вона
могла б почати все з нуля, спробувати себе в новій якості і зрештою зрозуміти, де
справжнє життя: перед камерою на Каннському фестивалі чи в обідраних стінах притулку
для хворих… Я мріяв, що вона отямиться.
Але остаточний задум був складнішим: я гадав, що незвичайна робота і спілкування
з людьми, чия психіка порушена і які завжди цікавили її, виведуть її з творчої кризи, дадуть нові теми, й вона знову почне писати.
–А вам не здається, що це ваш черговий експеримент? – раптом запитав лікар, і пан
Вітольд сахнувся, ніби від удару.
–О господи, – тихо промовив він, – невже я приречений на такі вчинки щодо неї? Що
буде, якщо вона про це дізнається?!
Він уперше мав нещасний, безпомічний вигляд.
–Не дізнається. Вас тут бачила хіба що моя секретарка, – заспокоїв його лікар. – Зараз
ви поїдете звідси, а в разі потреби ми можемо зустрітися в іншому місці. Добре?
–Добре, – слухняно промовив пан Вітольд і запитально подивився в темряву на
силует співрозмовника. – Але ж ви не зробили жодних висновків. Після того, що ви
почули, я хотів би знати…
–Мені треба подумати… – замислено сказав лікар. – Тепер я не певен, що йдеться про
аутистичний стан. І взагалі не певен, що йдеться про хворобу.
А ще гадаю, що ви перебільшуєте свою роль в її житті. Вона б усього досягла сама.
Повірте: кесарю кесареве.
ЧАСТИНА ТРЕТЯ
«Звідтоді як я почала бачити внутрішній стан речей, усе зовнішнє викликало в мене
лише сум або сміх. Я навіть не знала, якому з цих двох станів надати перевагу.
Особливо ця суть оголялася на великих заходах, на яких я провела першу (вважаю її
безглуздою) частину життя.
Під час таких заходів – презентацій, фуршетів, party, прийомів, фестивалів тощо – я
шаленіла, й мені спадало на думку, що натовп – це бидло, біомаса. Спітніла, червонопика, безсоромна, не здатна поглянути на себе з боку. Якби раптом усі присутні підкорилися грі
під назвою «Замри!», то, мабуть, вжахнулися б.
Перезріла тітка із судомним рум’янцем і пухнастим боа на шиї, тлустий молодик із
виряченими під час танцю очима, дівчина із задертою спідничкою, багатій-стариган, що
хапає її за сідниці, дама-вамп, що розкурює сигаретку, вставляючи її в претензійно довгий
мундштук, і випиває чергову порцію коктейлю «Манхеттен» (Господи, це ж – я!)…
Будь-яка вулична сука має більш виразний погляд, бігаючи в пошуках хліба
насущного!
Бидло регоче, бидло ласо спостерігає за стриптизом, бидло грає в дурнуваті застільні
ігри, розв’язує брутальні загадки й отримує призи від іншого, більш заможного бидла. І всі
ці веселощі заради… заради того, аби якась істота чоловічої чи жіночої статі придбала
пральну м шину, холодильник, авто, меблі чи купила за 900 баксів квиток на попсовий
концерт у перший ряд.
Як вирватися із цього кола, як розірвати його? А точніше – як не бути бидлом?
Найпростіший спосіб: відчути під собою землю, за собою – націю ччи хоча б спільноту
однодумців, а над собою – Бога… Але ця мить прозріння настає для веселої спільноти
споживачів у останню хвилину існування на Землі. Часто, споглядаючи всю цю карусель, я бажала, щоб та мить настала негайно. Щоб усі, хто веселиться, задирає ноги й крутить
стегнами, раптом опинилися на пласкій сірій рівнині, у довгій незрозумілій черзі, на
нетутешньому вітрі, що здіймав би їхні білі тоги… Щоб вони здивовано завмерли, оглядаючи одне одного, а потім – кожен себе самого. Можливо, тоді, після першого
здивування та усвідомлення чогось незбагненного й величного, їхні обличчя набули б того
виразу, яким наділила їх природа. Хоча, боюся, процес перевтілення – незворотний. Мавпі
вже ніколи не стати людиною, навіть якщо вона одягне піджак і краватку.
Нова формація, яку я встигла запізнати, формація так званих «ділових людей», -
інопланетяни. Орієнтуючись на своїх європейських родичів, вони поступово
перетворюються на роботів. Вони не п’ють, не палять, відвідують фітнес-клуби, курси
іноземних мов, мають завчені, запрограмовані рухи й вирази облич на всі випадки життя і
за столом зазвичай несуть банальщину. Вони, ця новітня формація, приречені
контролювати себе – завжди і всюди. Програма їхнього життя працює в режимі «middle»: важіль чи кнопка, зафіксована між «on» і «of», як у телефоні.
Такі люди викликають у мені настороженість. Вони не знають, що таке жити за
повною програмою. Вона вилучена з їхнього персонального комп’ютера. А тих, хто
намагається лишитися собою, вони вважають, у ліпшому разі, «білими воронами», у
гіршому – просто божевільними…»
Хелена нарешті відірвалася від споглядання дощу за вікном і хитнула головою,
відганяючи ці думки. «Я стала злою, – подумала вона, – а це погано, неправильно…»
Вона почала збирати свої речі – диктофон ручку, окуляри, плеєр – у сумку й
поглянула на годинник. Ого! Вона простояла біля вікна дві години. Це означає, що
наступна маршрутка буде години через півтори. За дверима кабінету було надто тихо. Це
означало, що на поверхах лишилися тільки чергові медсестри, які вже, мабуть, поснули на
вузьких ліжках в ординаторських.
Хелена виглянула в коридор. Він був темний, як тунель. Лише десь далеко, в кінці, жевріла настільна лампа на столику, де мала сидіти чергова. Але її не було. Хелена ніколи
не ходила цим коридором, завжди прослизала у свої двері, немов мишка, й сиділа тихо, не
виходячи навіть в обідню перерву в лікарняний буфет. Вдень коридором завжди
вешталися то пацієнти, то санітари. Тепер тут було тихо й порожньо. Хелена обережно
зробила кілька кроків, ніби входила в невідому воду. Тихо й порожньо… Ніч піднімалася
за каламутним склом лікарняних вікон, ніби рівень чорної води, на поверхні повільно
погойдувалися золоті уламки розтрощеного місяця. Їхні мерехтливі відблиски утворювали
на стіні дивний німий синематограф – безгучну битву тіней Було чутно лише дихання.
Хелена притисла руку до грудей і зрозуміла, що це дихання належить їй…
Потім десь у кінці коридору тихо рипнули двері. Дивно. Адже на ніч палати
зачинялися. Хелена якомога щільніше втислася в стіну, вдивляючись у темряву. Вона
помітила, що найдальші двері прочинилися. Спочатку з’явилася жіноча нога в капці, ніби
людина так само, як і вона хвилину тому, на доторк пробує прохолодну воду ночі. Жінка
повільно протискалася крізь вузьку шпарину прочинених дверей, не розкриваючи їх
повністю. Хелена здогадалася: вона робить саме так тому, бо знає, що двері риплять.
Отже, виходить не вперше…
Нарешті жінка випросталася, зробила крок у бік стіни і завмерла біля неї майже в
такій самій позі, як і Хелена, котра причаїлася по той бік довгого коридору. Жінка не
бачила її. Проте Хелена впізнала ту, котру про себе називала Сомнамбулою, – жінку, що
застрягла на межі сну і та пробудження в пісках власної свідомості. Отже, це була жіноча
палата. Та сама, звідки були всі її співрозмовниці. Постоявши якусь мить нерухомо, Сомнамбула рушила вперед. Хелена ще більше притулилася до стіни. Що буде, якщо
жінка помітить її? Підніме ґвалт? Злякається й почне кричати?
Вона не встигла вирішити, що робити, як у двері знову боязко просунулася чиясь
тінь. Довге волосся в місячному світлі виблискувало, мов тьмяна мідь. Хелена впізнала
Жанну, дівчину з притулку мильних бульбашок! Хелена вже не думала про нічну
маршрутку, просто спостерігала, що буде далі. Обидві тіні нерухомо стояли біля стіни, світло окреслювало їхні контури. На третій раз двері все ж таки зарипіли – в них
просовувалася опасиста казкарка-стюардеса Тувеянсон. Вона метушливо поправила
зачіску (волосся її було охайно зібране в загогулисту високу «мушлю») і приєдналася до
цих двох. Так поволі з дверей палати вийшли всі її мешканки. Двох останніх осіб Хелена
охрестила для себе так: Русалонька (та, що любить стояти під рукомийником) і Галеристка
(жінка, котра постраждала від картин).
Галеристка, котра вийшла останньою, обережно зачинила двері палати. Хелена з
подивом чекала, що вони робитимуть у темному коридорі, п’ять вишикуваних біля стіни
тіней здавалися їй фантомами. Нарешті жінки, відділившись від стіни, рушили вперед. Це
було фантасмагоричне видовище!
Вони повільно йшли одна за одною, крок у крок, їхні довгі сірі халати нагадували
давньоримські тоги, а уповільнені рухи робили схожими на поснулих у нічному морі риб.
Куди вони пливли?
Хелена з тривогою поглянула на куток чергової медсестри. Попри увесь здоровий
глузд їй не хотілося, щоб та раптом повернулася й порушила це видовище ґвалтом та
викликом санітарів.
Дивна процесія зупинилася перед дверима іншої палати за кілька метрів від того
місця, де причаїлася Хелена.
Сомнамбула простягнула руку й ледь чутно одним зігнутим пальцем вистукала по
дереву три-чотири такти. Неважко було здогадатися, що це був умовний сигнал! З-за
дверей почувся легкий скрегіт металу по металу, і вони невдовзі відчинилися рівно
настільки, аби в них могла просунутися найогрядніша з жінок. Усе це відбувалося не
вперше!
П’ять тіней швидко прослизнули всередину кімнати.
Чорна вода ночі, котра вже затопила коридор по самі вінця, знову стала
непорушною. Хелена відірвалася від свого прихистку й попрямувала до тих дверей. Вона
була впевнена, що знає, хто саме мешкає за ними!
На щастя, двері залишалися трохи прочиненими. Шпарина була розміром у два-три
пальці. Хелена знову притислася до стіни, намагаючись перетворитися на вухо. На
величезне вухо. Власне, те ВУХО, яким вона и була останнім часом…
*
Те, що відбувалося далі, видалося Хелені сном…
–Вітаю вас, шановні. Сідайте… Влаштовуйтеся зручніше.
Хелена впізнає голос того, кого назвала Технологом.
Через двері чується характерний шурхіт.
–Отже, сьогодні ми вислухаємо останні враження. Власне, я ще не переконався щодо
остаточного висновку, але, гадаю, ми на правильному шляху.
–У чому, дозвольте запитати, ви невпевнені? – чує Хелена голос Жанни. – Пригадую, ви так само вагалися щодо мене…
–Було таке, – підтверджує Технолог, – але ж ви повернулися звідти. А вона
продовжує жити там. І, здається, їй це подобається.
–Не згоден. Категорично не згоден!
У Хелени калатає серце, адже це голос її останнього співрозмовника – того, хто
примарився їй у порожній кімнаті й кого вона назвала «Веронезе».
–Вона – наша, – каже Веронезе. – Вона – наша, хоча й боїться зізнатися в цьому навіть
собі.
–Не забувайте, що ми повинні бути обережними, – попереджає Технолог. – Будь-яке
втручання зовнішніх сил може все зіпсувати. Як вважають інші присутні?
Зависає пауза.
–Я згодна. Вона – наша, – голос належить Сомнамбулі.
–Наша… – луною відгукується Русалонька.
–Не знаю. (Цього чоловіка Хелена назвала Спадкоємцем.)
–Не знаю… – голос Галеристки.
–Наша! – оксамитовий баритон Олігарха.
–Вона така мила! – підхоплює Тувеянсон.
–Я не знаю. – Це промовляє Мандрівник. – Занадто мало часу, щоб визначити…
–Отже, – продовжує Технолог, – шість проти двох, двоє – утрималися.
Хтось аплодує. Хелена впевнена, що це – Тувеянсон.
–Але як знати напевно, що пробудження відбулося? – запитує Сомнамбула.
Технолог прокашлюється, налаштовуючись на довгу промову.
–Навернення, – каже він, – прошу зауважити: навернення! З психологічної точки
зору, пробудження душі – це і є навернення. Ми всі знаємо, що це таке, але не кожен із нас
може висловити те, що він чи вона відчували під час цих метаморфоз. Отже, пробудження
душі на першій стадії характеризується втратою душевної рівноваги. Згодом відбувається
перехід свідомості з низького рівня на вищий і, як винагорода за всі душевні муки, -
трансцендування.
–Ви говорите, як божевільний! – уриває його Веронезе. – Хибна звичка -
прикидатися.
–Я кажу те, що знаю, – суворо стверджує Технолог, – але якщо ви прагнете
простоти, можу пояснити. Це, до речі, стосується вас усіх – недаремно ж ми нині разом.
Отже, людина, а точніше, її особистість, народжується і обертається в колі вузького
власного світу. Протягом усього життя ми існуємо в ньому й керуємося кількома
інстинктами – тими, що успадкували від своїх пращурів. їхні назви ви знаєте – їсти, пити, захищатися, продовжувати рід… Інстинкти є інстинкти. Більшість із нас живе так, ніби є
центром всесвіту, це – щасливці, вони живуть, як трава. Але є інші. Ті, хто внаслідок
якоїсь події виходить за рамки індивідуальної свідомості й приєднується до всесвітнього
розуму. З маленького вузького кола вони раптово потрапляють у безмежний світ буття. І
це безмежжя поглинає їхнє мізерне індивідуальне існування! Майже непомітно для себе
людина прослизає зі старого всі світу в новий. Так трапилося з кожним із нас. Тепер ви
розумієте, чому ми разом? Нас не так уже й багато, і ми повинні оберігати одне одного. І…
і жаліти тих, хто…
–Хто живе, як трава… – підказує Тувеянсон.
-Так, – підхоплює Веронезе, – це те саме, що стояти близько біля велетенського
полотна роботи Мікеланджело або Леонардо, й бачити лише кольорові плями та борозни
від волосинок пензля, й не знати, що становить вся картина.
–Так. їсти, спати і продовжувати рід – це ще не все, щоб мати право називатися
людиною… Бачити світ у цілому – ось головний результат навернення.
–І ви вважаєте, що вона може бути з нами? – подає голос Галеристка. Хелена уявляє
її витончений аристократичний профіль і трохи відсторонений погляд іронічно
примружених очей.
–Певно, що так, – каже Технолог, – у неї сильна воля, чудова інтуїція й насичене
емоційне життя. Це – три умови для людини, котра здатна відчути навернення. Зрештою…
зрештою, ми всі говорили з нею. Жоден не відмовився. І, прошу зауважити, вона не
ставила дурних запитань!
–Зрештою… – луною підхоплює Олігарх, – зізнаймося відверто: ми всі – її
прихильники.
–Це правда, – відгукується Галеристка.
–Так, – каже Мандрівник.
–Згоден, – тихо промовляє Спадкоємець.
–Отже, – підсумовує Технолог, – десять із десяти! Вона – наша.
Чути, як хтось (звичайно ж – Тувеянсон!) плескає в долоні.
–Але ж треба, щоб вона про це дізналася! – каже Русалонька.
–Вона вже знає,– каже Технолог. – Вона прийде до нас сама… Вона забере нас
звідси…
*
Хелена відстороняється від стіни, вона настільки зрослася з нею за ці пів або повну
годину, що їй здається, ніби вона ледве відклеюється від неї, пручаючись, борсаючись під
тиском вологої нічної темряви. Вона підносить до очей руку із годинником – пів на
дванадцяту. Хвилин за десять-п’ятнадцять по трасі повз лікарню проїде остання
маршрутка. Отже, треба йти. Думати – потім.
Вона тихо прямує до сходів. На сьогодні з неї досить, вирішує вона. Але тепер вона
впевнена, що поруч існує життя. Навіть тут. Хоча чому «навіть»? Саме тут, де уриваються
надії.
Спустившись на перший поверх, вона будить санітара, і той, незадоволено сопучи й
позіхаючи, довго дзеленчить ключами, відмикаючи двері.
Хелена швидко йде темною бузковою алеєю. Голова її розколюється, ноги тремтять.
Вона ледь добігає до напівпорожньої маршрутки, і водій насторожено поглядає на неї в
люстерко, що висить над його головою, – хто його знає, що за люди сідають на цій
зупинці…
Вдома вона перекидає книжки – просто витрушує їх на підлогу з ящиків, котрі так і
не спромоглася розібрати за весь рік. їх так багато! Нарешті вона знаходить перше
видання свого «Амулета Паскаля», написаного англійською – без скорочень і пояснень, котрі було внесено потім під час перекладу за наполегливими порадами видавця та
редактора. У неї ніколи не було часу та звички перечитувати написане, а тим паче – видане
й витіснене новими сюжетами. Але вона все пам’ятає і тому, майже з огидою
перегорнувши сторінки із діалогами та сюжетною колізією, натрапляє на «прохідні
абзаци» – ті, що були написані «для себе»: «…У колі герцога Роанеза, під час чергової
світської вечірки, кавалер де Мере познайомився з дивним чоловіком, який здався йому
«людиною похилого віку» – відомим математиком Блезом Паскалем. Для аристократа
Мере той був лише диваком, котрий не мав добрих манер, занадто замкненим і
сором’язливим.
Пізніше, завдяки записам самого де Мере, сучасники вважали, що зухвалий кавалер
перевиховав Паскаля. Ось уривки з цих записів: «Цей пан був сильним математиком, котрий, треба зауважити, не знав нічого, крім цієї науки, яка в світі не має жодного
значення. Цей чоловік, у якого не було ніякого смаку й тактовності, постійно втручався в
розмови, завжди дивував і змушував сміятися над ним. Але згодом він ставав менш
упевненим у собі, почав лише слухати й запитувати і все, що почув, записував у свій
нотатник, який постійно носив із собою. Після наших спільних подорожей цей чоловік
перестав думати про математику…». У цей час Блез Паскаль зробив запис у своєму
нотатнику: «Треба тримати свої думки під замком. Буду остерігатися під час подібних
подорожей!»
Поблажливо поплескати генія по плечу – от єдина розрада «сильних світу цього».
Вони плескають – геній сором’язливо і вдячно посміхається. Вони ласкаво натякають йому
на те, що нині в моді фламандське мереживо, а не дешеве плетиво, придбане на розі біля
власного будинку, – геній шаріється.
Йому м’яко кажуть, що все, чим він займається, все, на що покладене життя, -
дурниці. О, він може кивнути у відповідь. Але це буде механічний жест. Дань ввічливості.
Страх удатися до зайвих розмов. Геній чекає навернення, як кавалер де Мере – свою
чергову коханку…
Ось воно, це слово! Хелена напружується, щоб згадати… А що згадувати – вона все
знала сама. Вона перегортає ще кілька сторінок:
«В один зі святкових днів Блез їхав у візку, запряженому четвіркою коней. Коні
понесли, й візок опинився на краю моста, не огородженого парапетом. В одну мить вся
четвірка впала у воду, а візок якимось диким застряг на самому краю обриву. Після цього
випадку Паскаль почав страждати на безсоння, під час якого бачив видіння. Свідоцтво
абата Буало: «Цей великий розум завжди уявляв, що бачить по лівий бік безодню. Він
завжди ставив зі свого лівого боку стілець, аби заспокоїти себе. Друзі й духовні
наставники переконували його, що немає чого боятися, що видіння – лише породження
його хворобливої уяви. Він згоджувався, а через чверть години по тому знову бачив по
лівому боці прірву, котра затягувала його…». Вченого оголосили божевільним. Його
прихильники й заздрісники довго сперечалися з цього приводу. Але це його не обходило.
У ніч з понеділка на 23 листопада 1654 року – від «десяти з половиною годин до
опівночі з половиною» відбулося те, що перевернуло все його насичене і недовге життя: зустріч із Реальністю, найзагадковіша містична зустріч, котра отримала назвунавернення, або осяяння. Під впливом постійного безсоння та довгої внутрішньої боротьби Блез
Паскаль спізнав стан, близький до екстатичного нападу, під час якого вся краса й сутність
світу відкрилися перед ним. Цієї миті він не молився – як істинний прихильник точних
наук, він робив уривчасті записи на невеличкому клапті паперу:
«Достеменність. Почуття. Радість. Мир. Бог Ісуса Христа. Твій Бог буде моїм
Богом. Забуття світу й усього, крім Бога. Його можна знайти лише шляхами,
вказаними в Євангелії. Велич людської душі. Праведний Отець, світ не знав тебе, але я
запізнав тебе. Радість, радість, радість. Сльози радості, я відділився від нього: полишили мене джерела живої води. Боже мій, чи полишиш ти мене? Я не відділився
від нього довіку. Ісус Христос, Ісус Христос… Я від нього відділився, я втік від нього, розіп’яв його, зрікся. Тож не відділюся від нього ніколи. Він зберігається лише
шляхами, поданими в Євангелії. Відречення від світу повне й солодке. Повне
підпорядкування Христу й моєму духовному наставнику. Вічна радість за один день
праці на землі. Не забуду твоїх заповідей. Амінь».
Цей клапоть пергаменту знайшов слуга Блеза Паскаля після кількох (за однією з
версій – восьми) років після смерті вченого й філософа, який був зашитий в полу його
камзола… Один із дослідників життя вченого месьє Бремен доводить, що саме в цю ніч
відбулося навернення Блеза Паскаля й воно поклало край довготривалим душевним
мукам. Всесвіт постав перед ним як єдина трансцендентна реальність. Жахливі
галюциногенні видіння змінилися видіннями Світла, Життя та Любові…»
*
…Вона так і заснула на підлозі, поклавши голову на купу книжок, у незручній позі.
Заснула одразу, ніби проковтнула снодійне. Тільки в голові промайнуло коротке
запитання: «Невже?» – й одразу невидима завіса насунулася на втомлений мозок.
Це був не сон… Хелена відчула, як її тіло стало пласким, немов вирізаним із паперу.
Руки й ноги трохи розведені, як у картонних ляльок, що їх друкують у журналах для
дівчаток поруч із малюнками одягу. Насправді, зрозуміла уві сні Хелена, це поза польоту, поза наближення. Тільки діти в своїх снах здатні ширяти у просторі, як птахи– бавитися, перевертатися, змахувати руками. Тільки відьми у казках чи фільмах літають на віниках
чи в ступах, виробляючи у просторі неймовірні піруети. Той, хто хоче відірватися від
землі – левітувати, – обирає позу наближення. Спокійну й відсторонену, як на іконах, які
зображають Вознесіння.
Хелена бачить себе посеред темної й незнайомої кімнати перед великим дзеркалом.
Всередині його, де, здавалося б, мала відобразитися її постать, темна порожнеча, схожа на
довгий тунель у гірському гроті. Проте два її відбитки – повернуті профілем, стоять обабіч
амальгами. У лівому верхньому кутку в темних грозових хмарах вимальовується верхівка
гори, на якій щось мерехтить уривчастим рудим світлом. Зберігаючи позу наближення, Хелена відривається від підлоги. Відчуває потужний поклик дзеркала, яке повільно
починає втягувати її в себе. Вона не здатна пручатися. Страх і цікавість охоплюють її.
Невже вона зможе ввійти в амальгаму? Що там, за нею? Хто чекає на верхівці? Хелена
приглядається пильніше і бачить на тій горі силует оголеної рудоволосої жінки. А
мерехтливе світло випромінюють її довгі розплетені коси. Вона впізнає себе і з подивом
