Текст книги "Дванадцять, або виховання жінки в умовах, не придатних до життя"

Автор книги: Ирэн Роздобудько

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 12 страниц)

знімаю їх навіть улітку. Через лінощі. У деяких місцях стрічки давно вже по

відклеювалися й часом шурхотять на протязі. Узимку я затикаю дірки ганчір’ям і

розпалюю піч старими газетами. Топлю не часто, тільки в свята, коли в цю місцевість

з’їжджаються на гостини до родичів колишні односельці Хоч моя хата збудована на

великій відстані від інших, усе одно дим можна побачити й здалеку!

Улітку я настромлюю на тин старі валянки, скляні слоїки та інший непотріб, ставлю

вудки. Заганяю в не-докопану грядку лопату.

Пару разів на тиждень мені доводиться виходити до магазину – він тут єдиний I

нагадує комору: усе в ньому валяється в повному безладі. Кирзові чоботи та байкові

халати впереміш із торбами пшона, консервами й трилітрівками з томатним соком.

Звичайне сільпо. Черга буває тільки тоді, як привозять свіжий хліб. Я навмисне вибираю

час, коли тут людно, I стаю «у хвіст» своїх нинішніх земляків, вдихаючи запах їхніх

гумових чобіт, перегару й дешевих парфумів. Тут не дуже полюбляють базікати. Тому

доводиться говорити самому. То запитаю, чи ловиться нині пічкур, то зроблю комплімент

місцевій красуні пост бальзаківського віку (інших тут не буває) э приводу її

розцяцькованої хустини. Пожартую з продавщицею. Три великі паляниці, пара бляшанок

консервованих бичків, пляшка горілки – мій звичний джентльменський набір. А що ще

потрібно відлюднику, аби радіти життю?

Я й радію. Важко повірити! Улітку часом сплю у своїй обдертій спальні I, буває, прокидаюся в сльозах. В огидних каламутних старечих сльозах, хоча я ще сповнений сил.

Мені сниться дитинство. Юність. Я все пам’ятаю. I нічого не можу повернути-хіба що в

снах. I саме тут, коли бачу в вікно дерева й небо, слухаю звуки опівнічного лісу, шурхіт

листя, віддалений гуркіт гірської річки. Згадую, як провалився в геологічний… Як ще

років зо п’ять після цього збирав каміння, надколював його спеціальним молоточком, полірував та роздивлявся дивовижні візерунки на зрізі.

Бачив на ньому ліси, моря та невідомі країни. Іноді мені здавалося, що в цих

закручених візерунках бачу свою долю, котра несе мене такою самою спіраллю дедалі

ближче і ближче до центру. Туди, де зазвичай була найгарніша пляма – чи то жовта, чи то

срібляста з яскравими чорними цяточками. До неї треба було діставатися покрученими

лабіринтами, наштовхуючись на поперечні судинки, чужорідні вкраплення. Часом ці

лабіринти вели в глухий кут, I тоді я, тримаючи камінь у долоні, шукав інших виходів. Це

була захоплива гра! Я бачив на зрізі мапи міст, у яких мріяв побувати, фантазії поглинали

мене. Я уявляв, що в моїх руках – таємне послання марсіан, у якому вони зашифрували

розташування міста Абсолютного Щастя. І я з новим захватом мандрував камінним

зрізом, намагаючись відшукати на цій «мапі» свій дім. Одна така скалка досі зберігається

в мене в міській квартири Треба відшукати її! I перевірити – чи правильно обрано

напрямок.

Загалом, багато чого збулося… Мій центр життя виявився не просто жовтим чи

срібним у чорну цяточку.

Дзуськи! Вітри крутили мене, несли, розбивали вщент об пласкі рила глухих кутів і

нарешті винесли на середину. Золоту середину! Ту, до якої я прагнув. Сидіти в глухому

закутку, дихати свіжим повітрям, пити свіже молоко і час від часу смикати за вуса

світобудову. Хто ще може дозволити собі подібне? Шейх Брунею? Президент Америки?

Англійська королева?

А босоніж по траві? А за грибочками із кошиком? А рано-вранці в самих трусах (або

без них – навіть краще!) стежкою – та й у річку? Та ще й без папараці?!

Слабо!..

Ось які думки відвідують мене. На природі мозок відпочиває, є час подумати. I

навіть, як раніше, пофантазувати…

У мене були друзі, вороги. Потім я зліпив їх у загальний пластиліновий кавалок, перемішав. Вийшла така собі біомаса. Бона теж десь там, за межами мого лісу. Там і

родина – дружина, донька. Усе в них добре. У дружини є чоловік, у доньки – батько. Це я.

А в мене є правило: телефоную їм о дванадцятій удень та о сьомій увечері. О дванадцятій

я кажу дружині: «Люба, як справи? Які в тебе плани на вечір?.. У мене сьогодні сім

засідань. Так-так, мила. Таке божевільне життя! Не скучай! Цілую…». О сьомій

передзвонюю: «До вечері не встигаю! Не чекайте. Лягайте. Я відчиню своїм ключем, не

хвилюйтеся!». Впевнений, що вона мною задоволена. А ці дзвінки для мене – привід

зрозуміти, що все йде так, як треба. Що в родини до мене – жодних претензій.

…Цей будинок я запримітив давно. Тоді, коли навіть не гадав, що житиму тут.

Просто випала нагода купити в знайомого алкоголіка-дисидента батьківську хату з

присадибною ділянкою в селі. Не з десятьма гектарами, як у інших, – із ланами чи

штучними озерами, – а невеличкі шість соток. Хата-розвалюха, Відбудовував її десять

років. Часом сусіди жартували:

–Що ж ти, Петровичу, ніяк свою фазенду не добудуєш? Грошей немає?

–Немає!-відповідав. – Ось піч ставлю. А на цеглу поки що не вистачає…

Співчували. Хитали головами: у самих не вистачає, ми це діло знаємо, ми не багатії

які-небудь, не депутати, не правителі – наша справа маленька: хліб та буряки вирощувати.

Так і звикли до мене…

Часом запитають:

–На що живеш, Петровичу?

–Та, – кажу, – донька з міста надсилає на хлібчик. Мені ж багато не треба.

Вони й без того банили, що я багато не беру. Хліб, консерви, цигарки «Прима» без

фільтра. Та, звісно, пляшку. Без пляшки ти тут – чужинець. Хоч вилий, а купити мусиш, інакше – не зрозуміють.

Увечері години зо дві в мене горить світло та на повну гучність працює телевізор.

Він зловісно шипить. Звук виривається назовні, лине лісом. У селі брешуть собаки. Я

заплющую очі. В убогій кімнатці пахне яблуками та сливами. Мені здається, ніби я пливу

в густих хвилях меду. Вечір також – медвяний. Призахідне сонце щедро розстелило свій

обрус на дощатій підлозі, на столі. Ще пару годин, і воно витягне край цього обруса за

горизонт. На облізлій скатертині лежать яблука, цигарки, бляшанка із бичками в

томатному соусі, засохлий хліб. Мені добре. Здається, що зараз увійде з двору бабуся з

відром свіжого молока. Або вбіжить жінка-найгарніша в світі. Вона буде в червоній

спідниці. У намисті. І – боса. Обов’язково – боса, природна. Але тут таких не водиться.

Це – чуже життя. Мені треба йти з нього. Я встаю, вимикаю свою «шипучку», світло.

У кімнаті є двері. Коли я придбав цей будинок, за ними була невеличка комора, в

якій валялися старі граблі, заплетені павутинням. Двері й зараз убогі, обшарпані, з грубою

металевою ручкою. Я відчиняю їх.

Це не так уже й легко – всередині вони броньовані, досить важкі, як дверцята сейфа.

Я роблю крок у темряву, й у кабіні дзеркального ліфта автоматично вмикається м’яке

світло. Я натискаю кнопку і спускаюся в передпокій.

Дуже кортить ковтнути холодного-прехолодного пива. Насамперед я відкриваю

холодильник. Там його – десяток сортів. Сьогодні я вибираю «ЕКU-28». Падаю в крісло.

Перед тим як іти в душ, мені потрібно адаптуватися, звикнути, прокашлятися. I, як кажуть

японці, знайти своє обличчя. Попереду – багато роботи.

Я натискаю кнопку пульта. Що там робиться у світі? На екрані «плазми» виникає

знайоме обличчя тележурналістки. «Погарнішала, – зауважую я. – Підстриглася. Оченята

блищать. Цікаво, чи сподобався мій учорашній презент? Чи те купив?» Учора я докладно

пояснив, що треба: сережки. І не в золоті, а в платині. І не з діамантами, а модні – з

рожевими перлинами. Я такі давно обіцяв.

Придивляюся до екрана. Усе точно. Рожеві у платині!

Перемикаю канал. Журналісточка мене більше не цікавить. Ця скаже, як треба. Як

МЕНІ треба. А от інші…

Я клацаю пультом. Потім кидаю його на протилежний бік шкіряного дивана. Усе

зрозуміло. Тепер у душ – і до роботи.

Працюю зазвичай у зеленому кабінеті другого нижнього поверху. Тут купа техніки, така ж «плазма», налаштована на вех канали світу, комп’ютер, кілька десятків

стільникових телефонів. Кожен призначений для окремого клієнта. Кожен – іншого

кольору. «Родинний» – червоний. Беру його й роблю перший обов’язковий дзвінок:

«Люба, які в тебе плани на вечір?..».

Л потім починається найголовніше. Кому – дати, у кого – забрати.

–В’ячеславе Петровичу! – волає одна слухавка. -Цього – замало! Треба не менше

трьох! Чистими! Горимо!

–Готівкою? – нервово шепоче інша. – Я не встигну зібрати… Ви мене вбиваєте…

Так, часом я вбиваю. Але інакше не намотати цеп проклятий вус на руку – вислизне, тільки його и бачили. А тому рука повинна бути залізною…

–Це ваша остаточна умова? – гордо питає зелена слухавка. -Ми мусимо домовитися, інакше…

Я посміхаюся. Мені не варто погрожувати. У мене – там, за стіною, в бібліотеці – всі

вони розкладені по полицях. Для кожного є тека з написом «Цілком таємно». I праві, I ліві, і центрові… Вони про це знають.

–В’ячеславе Петровичу, завтра прямий ефір. Кого запрошуємо?

–В’ячеславе Петровичу, номер перший – у розробці. Завтра починаємо діяти. Нехай

всіляка срань знає своє місце!

–В’ячеславе Петровичу, кому відвантажувати?

Алло! Алло!

Марнота марнот…

Передостанній дзвінок – найприємніший.

–Ти? Бачив – я їх сьогодні вдягла! На роботі всі просто збожеволіли. Але мені так

важко… Плітки, натяки… Давай сьогодні вночі на нашому місці– в «Націоналі». Так? Я

мушу віддячити, татуську!

І останній. У слухавці до болю, до жаху знайомий голос. Ніяк не можу звикнути до

цієї подібності!

–Так, так. Усе чудово. Усе підписав. Сім завдань. Три особистих зустрічі – на

вищому… У «Націоналі»? Добре. Буду обов’язково. Що купити додому? Сто троянд? На

довгих ніжках? Зроблю. Що на завтра?

Розмовляючи, я розставляю на мармуровій дошці шахові фігурки. 3 нефриту. Вони

там приємні – прозоро-зелені, спочатку прохолодив а потім – теплі. Швидко нагріваються

від дотику. I так само швидко холонуть.

–Усе, – кажу я в слухавку. – Приємної ночі. Заздрю. Але нічим допомогти не можу.

На тому кінці чується короткий смішок. От падлюка! Я вдаряю по нефритовому

солдатику. Він із грюкотом падає на підлогу.

Перебираюся до їдальні. Там – великий довгий дубовий стіл. На ньому – канделябри

зі свічками. Бездоганне сервірування. Хлопці стараються. Мої чудові невидимі духи. Я

уявляю, як вони їдуть по шосе у стареньких «Жигулях» із причепом, виїжджають на

галявину за три-чотири кілометри від селища, спускаються в люк бункера й пробираються

зі своїм вантажем слизьким тунелем.

Я не вибагливий. Для мене важливо, щоб сигари були справжніми – гаванськими (я

до таких звик, працюючи в дипкорпусі на Кубі) і пиво – найвищого ґатунку. М’ясо, морепродукти, овочі – будь-які, аби свіжі. Газети також– свіжі. Їх у мене штук по п’ятдесят

на день. У тому числі «Дейлі», «Ньюс-вік», «Таймс». Ділових паперів та пошти – хоч піч

топи! Роботи на всю ніч. I так – щодня.

Я вечеряю під музику Вівальді. Запалюю свічки. Встромляю в комір атласного

халата нарцис. Я люблю все естетичне, елегантне. Мої нинішні маленькі задоволення -

бокал «Шато Марго» врожаю 1900 року, п’ять малюнків-оригіналів, серед яких Пікассо та

Гоген, добра сигара, котру викурюю біля екрана на всю стіну. На ньому шумить Ніагара.

Стереоефект такий, що я навіть відчуваю прохолодні бризки на своєму обличчі.

Я перетравлюю інформацію. I посміхаюся. Мені кумедно читати про пішаків, що

вважають себе королями. Смішні статейки в газетах зі світлинами «сильних світу сього» в

саунах, із побрехеньками про їхні презентації, «королівське» полювання, їхні прибутки, їхніх дружин і нащадків-наркоманів. Нудно, нудно, панове! Це – верхівка айсберга, несвіжа, засиджена чайками й добряче підтоплена. Яскравою вона здається лише здалеку.

Набридлі пізнавані обличчя… Віртуальні персонажі великої гри…

А я не гра. Я живу. На моєму столі – чисті серветки ручної роботи, у мене спортивна

фігура та відраза до дешевого алкоголю. До саун. До презентацій.

Я думаю, що все у світі – фуфло. Особливо те, що відбувається зараз у будь-якому

кутку земної кулі. Тільки незбагненне має право на вічність. У літературі – Шекспір, у

музиці – Моцарт, у малярстві – Леонардо, у науці – Паскаль. Решту, якщо добре подумати, можна розгадати. Ноу-хау! Коли я «знаю як» – мені стає нецікаво. Як зараз. Незбагненний

схід сонця за цими стінами. Тому я тут…

Незапланований дзвінок уриває мої роздуми. Біла слухавка! САМ!

–Слухаю тебе, – ліниво кажу я.

–Петровичу, все скінчено. Ти дивився новини? Гаплик! Ми в дикому мінусі.

–Які, до біса, новини? Пару годин тому все було нормально.

Я вмикаю телевізор. Уже пізня година. Моя дівчинка зараз втішає мене в

«Націоналі», й на екрані – інше обличчя. Щось я його не впізнаю. Новенький, чи що? Що

він меле?

–Перетелефоную! – кажу я САМОМУ і кидаю стільниковий, прислухаюся.

Нові обличчя блимають на екрані, ковтають слова, захлинаються своєю правдою.

Клацаю пультом. Скрізь – вакханалія.

«Покидьки!– спересердя думаю я про свою біомасу. – Ви цього домагалися-ви це

отримали. Сто разів повторював: кращий спосіб утримати – дати свободу! А що тепер?

Ось вона, прорвалася! Здіймається над вашими головами, ніби цунамі. Я добре знаю, що

буде далі. Я готовий. Давно готовий. А ви?..»

Я знову беру білу слухавку.

–Що ти пропонуєш? – питаю суворо.

–Варіант сьомий, – ледь чутно вичавлює САМ.

–А чому не третій? – єхидно запитую я.

–Петровичу… Я не можу. Я боюся. Я хочу жити.

Я поїду. Ти ж знаєш, у мене діти, онуки… I… і ми так не домовлялися.

–Тобто ти не хочеш сплачувати борги? Розумію.

А за тобою їх так багато…

-Я знаю, знаю…Але, зрозумій, я-чистий. Я кришталево чистий. А якщо підеш ти

половина питань зникне. А іншу половину я закрию своїми людьми. Ну як?

Авжеж… За те, що смикаєш світобудову за вуса та вусики, теж треба платити, думаю

я. І найвища платня – на жаль, зовсім не життя, як гадає цей плебей. Як гадають усі вони.

Найдорожче – ім’я.

–Добре, – кажу я, – коли це мусить статися?

–Завтра увечері, – жвавішає слухавка. – Сценарій: вранці відправляєш родину за

кордон… Куди бажаєш? Називай будь-який напрямок… Далі так: охорону відпускаєш, одного лишаєш на сходах. Опівночі заходиш до ванної… Перед справою – ввімкнеш воду.

Все. Вибач, що таке кажу. Але, сам розумієш, хто ж це скаже, якщо не я…

–Добре, – повторюю я, – прощай!

–Та Бог із тобою!– гуде слухавка, – Ніби насправді прощаєшся…

–Та пішов ти!-Я відключаю телефон. Здається, назавжди.

Тепер можна випити щось міцніше. Наприклад, чарку «Мартеля». Я поглядаю на

годинник: друга ночі. Побачення закінчено (зазвичай воно триває не більше години). Сто

троянд, як годиться, вже стоять у подружній спальні. Донька, зрозуміло, у нічному клубі, її мати – спить після чергової презентації. О, як прикро псувати цю ідилію дзвінком!

Iтрохи… моторошно. Усе-таки я не залізний. Хоча контракт є контракт. А справа -

понад усе. Зрештою, три роки розкішного життя, без жодної відмови – непогана ціна.

Пригадую, він мріяв хоча б про один…

Я беру синю слухавку. Натискаю кнопку виклику. 3 кожним сигналом серце важчає.

Ось поговорю I вип’ю валеріанки… Уперше в житті.

Слухаю… – шепоче рурка.

Зрозуміло, вже підкотився під теплий бік дружини. Моєї, до речі, дружини.

–Іди до ванної і увімкни воду, – наказую я. Від цієї фрази мене починає нудити: завтра в цей самий час повинно бути так само…

У слухавці забулькало та зашипіло.

–Я готовий, В’ячеславе Петровичу!– догідливо промовляє мій голос. – Кажіть, що

треба? Побачення пройшло чудово! Вона вас обожнює. Слухняна дівчинка. Подарувала

вам запонки зі стразами. Я при нагоді передам.

Я трохи помовчав. Не гадав, що це так важко…

–Отже, так… ЦЕ має статися завтра!

У слухавці – шипіння води. Хвилини зо дві.

Я уявив його обличчя і знову пережив ту мить повного ступору, коли вперше

побачив… себе, що спав на лаві в міському сквері на підстеленій під голову газеті. Тоді я

вирішив подихати повітрям, вийшов зі свого мерса, довкола мене було повно охоронців…

Це мене неймовірно дратувало. Мабуть, вже тоді я підсвідомо шукав виходу. I

несподівано знайшов його – у вигляді волоцюги, що спокійно дрімав на лаві. Його мені

підкинула доля. Потім хлопці знайшли його та привели до мене. Він був вражений не

менше, ніж я. Щоправда, довелося зробити невеличку корегуючу пластику, поставити

голос – тембри були схожими, але інтонації невпевнені…

Я вже тоді знав, що рано чи пізно мені доведеться піти. За власним бажанням чи за

волею спецслужб, байдуже. Все одно – піти, зникнути. І тоді я запропонував йому райське

життя – своє. З усіма умовами. I цією останньою – також. Він погодився. Тепер час настав.

–Це – серйозно? – нарешті вимовила слухавка.

–Так.

–А якщо я…

– …тоді це зроблять інші, -увірвав я. – Краще – сам.

Він знову надовго замовк. Уявляю, що відбувалося в його голові. Нарешті він

промовив: – Які інструкції?

Я докладно переповів пому те, що почув півгодини тому.

–Добре, – прошепотіла слухавка, – я це зроблю.

-Прохання є?-діловим тоном запитав я.

Він закашлявся.

–Мабуть, так… – вимовив він, і я напружився: зараз з’ясується, що він завів нову

коханку, або розшукав стареньку матір, або зварганив на стороні дитя…

Цього ще тільки бракувало! Але він продовжив так: – Вранці я замовлю не два

квитки до Лондона, а три. Ні-ні, не хвилюйтеся, я все зроблю так, як обіцяв. Третій квиток

–для хлопця. Для Надійчиного нареченого. Він хороший, дотепний. Але зовсім не вашого

кола, Надійка вагітна. У мене… – він знітився, – тобто у вас буде внук…

–Згоден, – відрубав я, відключаючи і цей телефон.

Похорон відбувся чудово! Обличчя на екрані були збентеженими. У випуску новин

оченята моєї журналісточки так само блищали. Здається, у неї гора звалилася з пліч. Як, до речі, і в інших. У багатьох-багатьох інших.

Тепер я завжди спатиму нагорі, щоби чути шум сосен, рокіт річки, спів пташок,

стукіт яблук, які падають у моєму саду. Я насолоджуватимусь усім цим, ніби почув усе це

вперше. Як при народженні…»

Частина 8

…Ночі Кабірії! Як виявилося, сьогодні субота. Я вийшла перед своєю зупинкою, нині

мені не хочеться одразу тікати в свою нірку. Вирішила пройтися центральною вулицею. У

вихідні тут припиняється рух і люди гуляють проїжджою частиною. На кожному кроці -

кольорові кульки, клоуни, оркестри. Колись, багато років тому, я спостерігала те саме в

Марбурзі – кульки, клоуни, вуличні музики. Усі танцюють. Клоун може непомітно йти за

тобою, повторюючи всі рухи, і натовп помирає від сміху. Тепер таке докотилося й сюди…

«Ночі Кабірії», останні його кадри – геніальна річ на всі часи. Маленька й негарна

Джульєтта Мазіна йде посеред карнавалу. По щоках течуть чорнильні сльози, а потім, поволі захоплена загальним настроєм, вона починає посміхатися.

Посмішка – єдине, що ми можемо протиставити вам чорним сльозам. Посмішка – це

героїзм. Щоразу, йдучи в подобному натовпі, я намагаюся відшукати таку Кабірію. Адже

навіть серед суцільних веселощів має бути ось така маленька жінка з очима, сповненими

чорнила. До неї треба посміхнутися, посурмити у вухо клоунською дудкою, кинути на

плече стрічку серпантину. На її пальці немає обручки Соломона, на якій написано: «Все

минається. Минеться й це». I тому вона гадає, що ця карнавальна ніч – остання в її житті.

Але такої в сьогоднішньому натовпі немає. Обличчя, які трапляються на шляху,

гладкі й однакові, як яйця. Одне велике обличчя з гримасою реготу.

Спустившись повз цю пішохідну вулицю, сідаю в тролейбус, який їде до мого

помешкання найдовшим маршрутом. I на одній із зупинок нарешті бачу її. Цього разу

вона – в образі маленької семи-восьмирічної дівчинки… Але перед тим як помітити її, звертаю увагу на симптом масового психозу: хтось один повертається до вікна й зітхає: «О господи!..», решта так само прикипають поглядами до вікон і дивляться, дивляться.

А там, на вулиці, – троє. Він, вона і дівчинка поруч. Він веде її попід руку, вона аж

вихиляється спиною назад, пручається і намагається сісти на асфальт. Її зелена блузка

задерлася до грудей, оголивши кругле черево, що звисає з-під тугого паска білих штанів.

Він у довгому модному плащі й капелюсі, має вигляд трохи кращий, хоч одразу зрозуміло: родина повертається з гостей. Дві червоні пики, два безтямних погляди. Це можна було б

зрозуміти і навіть поспівчувати, якби не дівчинка поруч.

Увесь тролейбус дивиться на цю трійцю. Жінки зітхають, чоловіки сміються.

Дівчинка у білих гольфах, чорній спідничці у складку, білому светрику. У неї довга

русява коса, волосся зачесане назад, і від того обличчя здається круглим та ніжним. Усією

шкірою я відчуваю її стан, ніби ця дівчинка – я сама. Вона посміхається.. її зніяковіла

застигла посмішка звернена до оточуючих – до всієї вулиці, до цього тролейбуса. Ця

посмішка – просто малюнок на блідому обличчі. А ще – великий, ш з чим не зрівняний

дитячий подвиг. Я знаю: під нею, під цією посмішкою, під ніжною блідою шкірою тріпоче

кожен лицевий нерв і очі так само сповнені чорнила. Але це – дорослий стан, його треба

приховати, вона лише маленька дівчинка, вона робить вигляд, що з нею – все гаразд. Їй не

потрібна жалість. Я знаю: якщо зараз хтось погладить її по голові – чорнило не стримати, схований танок нервів викривить обличчя, і настане… кінець світу. Маленькийкінець

світу всередині однієї окремо взятої людини… Тому зараз їй треба сконцентрувати всю

свою волю, витримати цю дорогу сорому й дістатися дому, свого ліжка, зачинити двері, з

головою залізти під ковдру.

Або… Або зустріти на своєму шляху добру фею, про яку читала у книжках. Фея

візьме її за руку й посадить у карету, повезе високо й далеко від цього сорому.

Тролейбус стоїть занадто довго, мабуть, жінка-водій так само з цікавістю припала до

вікна. Я більше не можу чекати, розштовхуючи людей, вириваюся назовні. Цей рух ні6и

протвережує всіх, виводить зі ступору – тролейбус рушає з місця, обличчя відлипають від

скла.

Я вловлюю момент, коли він намагається перевернути її вивернуту «коліньми назад»

фігуру, обоє зосереджені на цьому складному процесі.

–Привіт! – кажу я дівчинці якомога простіше. – Слухай, нехай вони самі розберуться, а ми з тобою поки що десь погуляємо пару годин. А потім я відвезу тебе додому. Ти ж

знаєш свою адресу.

Дівчинка уважно й недовірливо дивиться на мене. На моєму обличчі немає того, чого

вона так боїться, – співчуття й жалості. Просто одна подруга підійшла до іншої. Дівчинка

знизує плечима, вона не знає, як реагувати, але їй зрозуміло – ось надійшла допомога у

вигляді дорослої тьоті. I вона тепер не сама. Бачу, що вона не проти. Поглядаю на

парочку. Зблизька добре видно, що такий «вихід» у світ для них не перший і не останній.

Треба діяти впевнено.

–Ви не проти, якщо я заберу вашу дівчинку на пару годин? – кажу я батькові. Він

здіймає на мене каламутні очі й ледь не впускає дружину на землю. Він погано розуміє, про що йдеться.

–Я заберу вашу дівчинку на пару годин, а потім привезу додому! – Упевнено кажу я, думаючи, що, мабуть, не доб’юся жодної відповіді. Але його обличчя напружується від

зусиль зрозуміти людську мову, а зрозумівши, він мимрить:

–П’ятдесят!

Я швидко достаю купюру. Добре, що всі цікаві вже вгамували свою спрагу й за нами

ніхто не спостерігає. Він зминає гроші в долоні, ховає в кишеню плаща, знову повертає

дружину обличчям до себе (за цей час вона майже сповзла на асфальт по його спині).

–Батьки не проти! – усміхаюся я дівчинці якомога природніше. – Пішли їсти

морозиво. Не бійся мене, добре? Давай руку.

Я відчуваю, як тепла тремтяча долоня – трохи липка – невпевнено лягає в мою…

Я починаю згадувати місто. Десь тут, поблизу, має бути кондитерська. Саме зараз я

перетворююся на справжнього «психоспікера» – говорю без упину, хочу скоріше

спрямувати и думки в інше русло, стерти з-під шкіри нервовий тик, вдихнути життя в

справжню посмішку.

–Знаєш, – кажу я, – таке буває. Це нічого. Ми зараз із тобою поїмо морозива,

побалакаємо, а коли ти повернешся додому, все закінчиться. Ляжеш спати. А завтра буде

новий день. У тебе гарна спідничка і светрик. А головне – чудова коса. Зараз таких кіс

немає ні в кого.

–Це – бабуся, – пояснює дівчинка. І я розумію, що її є кому доглядати. Отже, не все

втрачено.

У кондитерській дівчинка дивиться на мене великими очима, і вони більше не

блищать, як там, на вулиці. Я розповідаю, як одного разу взимку мене забули в нічному

сквері і я сиділа сама на санчатах й уявляла себе справжньою Снігуронькою. «Таке важко

забути, – кажу я веселим голосом, – але потім, з часом, ти розумієш, що кожна прикрість

перетворюється на цупкий, міцний камінець. А складаючись один до одного всередині

тебе (це щось на кшталт хребта, тільки ще міцніше, адже хребет – лише кістка, яку можна

зламати), вони роблять тебе непереможною. За жодних обставин!»

–Ти хто? – питає дівчинка.

Кажу ж, що я – фея. Та сама. Тільки в сучасному вбранні. Не можу ж я відрізнятися

від інших! Дівчинка їсть морозиво. Мені хочеться сказати їй щось важливіше, те, що вона

згадуватиме потім. Але я боюся, що вона мене не зрозуміє. Я боюсь розповідати їй

дурниці, хоча мені цього дуже хочеться. Але – боюся. Уявляю собі, що сталося б із

Ассоль, якби вона не зустріла корабель із пурпуровими вітрилами. Була 6 сільською

божевільною – з довгими сивими косами, які не відрізала б до старості. Власне, про те, що

сталося з нею через років десять-п’ятнадцять після щасливої зустрічі, я теж не хочу

думати…

Я поглядаю на годинник – мабуть, вони вже дісталися свого будинку, повкладалися.

–Певно, треба йти, – кажу я. Дівчинка цілком заспокоєна. – Бабуся

хвилюватиметься…

–Так, – каже дівчинка. Охайно витирає ротика серветкою, складає руки на колінах. -

А ти ще прийдеш до мене?

–Не знаю, – кажу я. Кажу так, тому що не можу брехати, не можу давати надію, не

хочу, щоб на мене хтось чекав. – На світі багато дітей, яких часом треба водити до

кондитерських. Їх так багато по всьому світі!

Iтому мені найголовніше те, щоб ти знала, що я – є.

А коли буде сумно – просто уяви, що я з тобою. Тобі стане набагато легше.

Запевняю. Домовилися?

–Так! – Дівчинка встає зі стільця і обережно ставить його на місце.

От яка фігня, зауважую я: природа часом вчиняв несправедливість. Ця дівчинка

зовсім не схожа на своїх батьків. I, зрозуміло, отримуючи такі уроки, ніколи не буде схожа

на жінку із задертою до грудей блузкою. I в неї будуть гарні діти. Мушу визнати, що деякі

батьки народжуються на світ одразу дорослими негідниками лише для того, щоб мучити

своїх дітей, їм невідомі потаємні рухи дитячої душі, вони кричать на них і дають ляпасів, смикають за руку і забороняють плакати…

–Коли ти виростеш – у тебе будуть гарні діти! – кажу я. – Тому що ти ніколи їх не

кривдитимеш. Ніколи не забуватимеш у зимових скверах. Це я тобі кажу напевно.

–А що ще зі мною буде? – питає дівчинка, коли ми вже їдемо в таксі за її адресою.

–О! тільки гарного, що годі й перелічити! – кажу я. – Але не можу сказати, щоб не

зурочити,

–Добре! – зітхає дівчинка. – Ось мій під’їзд.

Дякую.

Я проводжаю її до дверей, натискаю кнопку дзвінка. Мені треба переконатися, що

там усе нормально.

Відчиняє бабуся – на її обличчі така сама маска: зацементована посмішка. Вона цілує

дівчинку, киває мені й швидко зачиняє двері… Ось так.

…Тролейбус смикнувся, і кумедно-трагічна трійка лишилася за його вікнами.

Я лишилась на місці. Я немов прикипіла до нього. Я могла б стати для невідомої

маленької дівчинки доброю феєю, яку вона запам’ятала б на все життя. Але вона

залишилася там, посеред вулиці, посеред сорому зі своєю впертою намальованою

посмішкою. Я не могла втрутитися в перебіг подій, хі6а що – ось так, будуючи їх у

ноосфері..

Вдома я почала записувати в зошит чергову бесіду. Цього разу сестра – конферансьє

оголосила номер так: «Це – наша русалка! Якщо за нею не простежити – йде до душової і

стоїть під водою годинами. Завжди мокра…».

У молодої жінки справд1і білесенька шкіра із мілкими пухкими складочками (такі

лишаються на кінчиках пальців, якщо довго сидиш у воді) й вологе довге волосся. Щойно

за медсестрою зачинилися двері жінка підійшла до рукомийника, швидким рухом

відкрутила кран і рясно окропила себе водою. Це збадьорило її, і вона почала говорити: «Пливти уздовж коралових рифів-усе одно що читати книжку. Гарну книжку. Або

–як промовляти молитву…

Від вигляду підводного світу хочеться плакати. Від щастя. Від доторку до того, що в

людей називаються раєм. Тільки раю ніхто не бачив. Можливо, він розміщується десь біля

коралових рифів?

Чому я порівнюю таке плавання з читанням книги? Точніше, з тою насолодою, котру

отримуєш від споглядання на папері літер, слів, словосполучень речень, яких раніше не

чув. Мабутъ, тому, що кораловий світ так само неповторний, як і слова, що виникають на

сторінках. 3 кожним поштовхом він змінюється, стає новим, іншим, незвіданим, а

різнобарвні закам’янілості– червоні, зелені, бузкові, жовтогарячі – лишаються позаду, ніби

щойно прочитаю слова…

Щоразу я безгучно плачу, коли пропливаю уздовж цієї кам’яної саги, – чую її

мелодію, хоча й не можу сказати напевно, про що вона.

Риби – це окрема історія. Коли я їх бачу, дивуюся досконалості природи та фантазії

Бога.

Уявіть-но: рівний диск, ніби вирізаний із синього оксамиту із лимонно-жовтою

облямівкою, з довгим червоним носиком, котрий невтомно щось скльовує з підводної

квітки. Або ось: зелений «огірочок» у дрібну чорну цятку… Або: пурпурове чудовисько, всіяне білими родимками, – справжній мухомор! Вузенькі сріблясті рибинки з пласкими

тілами тріпочуть у смужці світла, ніби стрічки в косичках першокласниць, а поруч безліч

«живих лимонів» – ніби їх скинули з борту торговельного судна, повільно кружляються, усе глибше занурюючись у бірюзову безодню. Двометрова риба-голка виряченими очима

й тупим рильцем навскіс прошиває синій шовк. Зграї сріблясто-чорних баракуд, ніби

гострі леза, нерухомо та загрозливо висять над самим краєм води.

Ці риби не бояться людей. Їхні яскраві барви засвідчують, що вони – неїстівні. Отже, їм нічого не загрожує. Навпаки! Вони самі готові підпливти й полоснути по нозі

отруйними плавниками. Це їхній світ, їхній рай. Вони люто обороняють його від

непроханих гостей у ластах і масках.

Iтому – не треба метушитися.

Я завжди лежу над цим раєм тихо-тихо, розпластавши руки. Моє дихання, ніби

душа, повільно виходить із трубки.

…Слова – ті самі риби. Вони випурхують із мене невловними зграйками і

відпливають кудись у глиб безодні. Часом це легкі, яскраві зграйки дрібних напівпрозорих

рибинок із червоними або жовтими плавниками. Але, буває, давши їм життя, я бачу, що

вони – велетенські, об’ємні. Вони хижо роздмухують зябра, ніби їм мало місця у своєму

власному тілі. Їм невідомо, що вони народжені мною. Вони рушають у власну подорож, до далеких земель, які мені не побачити ніколи. Адже я не можу пливти слідом за ними!