Текст книги "Дванадцять, або виховання жінки в умовах, не придатних до життя"
Автор книги: Ирэн Роздобудько
Жанр:
Современная проза
сообщить о нарушении
Текущая страница: 5 (всего у книги 12 страниц)
клацає (вона недобра, ця адміністраторка!). – Невже сама не розуміє? Навіщо ви її
підібрали?!
–Ви занадто суворі, -уриває її директорка.
–Це ви занадто м’які, роува!-не вгаває адміністраторка. – її місце-у притулку для
самотніх.
Роува Саатаннен щось відповідає своїм тихим голосом, а мене поглинають
фантазії. Я уявляю бідолашну тлусту та самотню корову, котра бігає сніговою
пустелею в пошуках трави…
Я добряче вмиваюся у вбиральні музею. Тут так гарно! Всюди пластик, скло,
різнобарвні кахлі й дуже добре пахне (коли я літала, завжди пильнувала, щоб у вбиральні
нашого літака завжди був освіжувач повітря з полуничним запахом). Одягаю чудову
сукню – я зшила її сама, ще коли жила з Арто. Вона чорна, з мереживом і рюшами, талія -
низька, на грудях – великий оксамитовий бант, знизу – широка оборка. Вії та губи я
завжди ретельно підкреслюю – лишилася звичка від попередньої професії. Мені ж
працювати на людях!
Збираюся я швидко. І виходжу до холу. Сідаю на краєчок стільця за стійкою, де
панує роува Пайве, і складаю руки на колінах.
Невдовзі прийдуть перші відвідувачі. Я так чекаю на них, що не можу всидіти на
місці. Хвилююся, чи не зім’ялися бант чи оборка, поглядаю на себе в люстерко, поправляю
зачіску. Від хвилювання в мене пересихають губи.
Я працюю екскурсоводом у музеї Мумітролів. От і не вір після цього в долю! Через
цю книжку я й познайомилася з Арто. Потім я перечитала всі дев’ять книжок. І
зрозуміла, що вони написані про мене. Точніше, написані так, як могла написати їх я.
Коли до музею приходять діти і я воджу їх від стенда до стенда, від експозиції до
експозиції, я розповідаю їм нові казки – продовження історій про родину кумедних лісових
істот. Я розповідаю їх дуже тихо, щоб – не приведи Боже! – не почула роува Пайве!
Тільки одного разу якийсь хлопчак став сперечатися зі мною. Він був уже досить
дорослий і нахабний. «Ви ж не Туве Янсон!» – сказав він.
З того часу моє ім’я – Туве. Туве Янсон. І відтоді я боюся й не люблю дітей. Вони
занадто прискіпливі. У них спітнілі долоньки та вологі носи. Вони увесь час жують гумки
й видувають із них великі різнобарвні кульки саме тоді, коли я розповідаю їм дивовижні
історії. Про те, як я оселилася на острові разом зі своєю подругою-маляркою і ми
цілодобово створювали живі ілюстрації до моїх казок із дерева, каменю, скла, пап’є-маше
та інших підручних засобів. Завивав вітер, здіймалася хурделиця… Ми розпалювали камін і
виклеювали фігурки Мумітролів та їхніх друзів.
Зазвичай діти надувають кульки, гигочуть. А я клацаю вмикачем – експозиційну залу
поглинає темрява. Тільки таємничо мерехтять великі скляні куби з казковими
персонажами. У темряві вони оживають, їхні скляні очиська виблискують, носи
морщаться, вони починають рухатися і сміятися… Мені подобається спостерігати, як
лякається дітлашня. Як вони завмирають і перестають жувати. Я розповідаю про те,як жахливі маленькі істоти із чіпкими лапками нападають зненацька, приклеюються
долоньками до тіла бешкетника й заносять його далеко-далеко від дому. Можуть
вкинути в море. Або кудись далі… Я розповідаю про ненажерливе свято – Різдво, для
котрого люди готують гори салатів, пирогів, убивають ціле стадо корів і зграї індичок…
Краєм ока я стежу за коридором і, коли помічаю директорку або роува Пайве,
швидко вмикаю світло…
–Ось яка чудова письменниця жила в нашій країні! Ось які гарні казки вона писала
для вас, любі діти! – бадьоро закінчую екскурсію.
…О, я знаю: коли вони повернуться до своїх домівок і ляжуть у теплі ліжечка, їм
насняться Чіпкі Лапки. І вони – ті, хто кидає в мене камінці влітку й гострі крижинки
взимку, – довго ворочатимуться і схлипуватимуть уві сні.
А я ночую в музеї. Замикаю його за роува Саатаннен, котра йде останньою, і
залишаюся сама зі своїми маленькими друзями. Нехай роува Пайве та роува Саатаннен
вважають, що я сплю у своєму кутку. А дзуськи!
Я йду до зали, де блакитним світлом зблискують скляні куби з експозиціями. У них -
моя родина.
–Туве, тобі тепло? Тобі весело?-питає Мумі-мама.
–Туве, сьогодні прохолодно. Ти одягла теплі шкарпетки? – питає Мумі-тато.
Я плачу. Я розповідаю їм про небо, про своє місто, яке ніколи не побачу, і про те, що
мені немає кому приготувати індичку на Різдво.
І тоді всі вони виходять зі своїх прозорих кубів – родина Мумі Тролів, фрекен Снорк,Сніфф, Снусмумрик, -_ оточують мене веселим колом, співають і танцюють. І я співаю і
танцюю разом з ними. Вони ведуть мене до лялькової хатинки, у котрій стільки гарних
кімнат, просякнутих запахом зілля, мережані фіранки на вікнах, теплі ковдри, м’які
подушки і навіть крихітні свічечки на лакованому чорному роялі.
Мумі-мама вкладає мене в ліжко, завішене рожевою завісою, лагідно загортає ноги
своєю вовняною хусткою… – Спи, моя ріднесенька, – каже Мумі-мама. – Завтра настане
новий день. Я тебе нікому не віддам. Ти завжди будеш з нами… Я засинаю щасливою. У
мене немає підстав скаржитися на долю…»
Частина 6
…Я пишу швидко і недбало. Намагаюся устигнути записати все, нічого не
пояснюючи. Кваплюся, поки чорна діра не затягла мене у свою пащеку, щоб почуття
сорому і безвиході не поглинуло мене. Поки що мені це погано вдається, хоча тримаюся я
досить добре. І потім – ім’я… Велика магія інерції.
Я чесно віддаю касети головлікарю. Але перед тим прослуховую їх і – з проміжками
у кілька хвилин – натискаю на кнопку «Рекорд», тоді на них виходить якесь незрозуміле
жаб’яче кумкання.
–Розумієте, – пояснює мені головлікар (він гадає, що мені це цікаво, що я тільки тому
тут, аби написати величезний епос про його срану лікарню), – частіше за все
симптоматичні психози відбуваються на тлі картинної депресії, депресивно-маревного, галюцинарно-параноїдного станів, апатичного ступору, маніакальних розладів, конфабульозу, псевдопаралітичного і транзиторного корсаківського синдромів.
У його мові немає ніяких підозрілих вкраплень. Навіть якби я записала усе це на
касету, – вона чітка й маніакальна. Він навіть хапає мене за ґудзик джинсової куртки і
нервово намагається відкрутити його:
–Депресивні стани в одному випадку супроводжуються ідеаторною й моторною
загальмованістю та скидаються на фазу маніакально-депресивного психозу. Відміна лише
в перманентній астенії, яка посилюється ввечері. В інших випадках картина депресії дуже
нагадує симптоми інволюційної меланхолії: хворі збуджені, збентежені, увесь час
повторюють одні й ті самі фрази…
У мене немає підстав скаржитися на долю…
У мене немає підстав скаржитися на долю…
У мене…
…Тепер у мене точно їх немає!
-Може, кави? – каже нарешті лікар. У нього густа чорна борода, в якій застрягли
крихти хліба – мабуть, щойно з’їв бутерброд. Його рука все ще крутить мій ґудзик і пітніє
прямо на очах, долоня червона, як дула павіана.
Часом я думаю, що на тілі людини є більш сороміцькі місця, ніж ті, які вона звикла
ховати під одягом. Наприклад, внутрішній бік долоні або – стопа, або мочка вуха. Вухо -
це взагалі… Мабуть, Ван Гог відчув цей сором першим.
Вдома я відшукую на полицях монографію професора Б. А. Целібєєва з історією
хвороби Ван Гога:
«Вночі він кілька разів прокидався, підходив до ліжка Гогена й уважно дивився на
нього…
Коли той прокидався і перелякано питав, у чому справа, Вінсент мовчки відходив і
лягав у своє ліжко…
Наступного ранку в кав’ярні Вінсент зненацька запустив склянкою з абсентом у
голову побратима…
Після чого Гоген допоміг йому встати зі стільця, відвів додому й поклав на ліжко…
Увечері Ван Гог накинувся на нього з лезом…
Гоген: «Я вже майже перетнув майдан Віктора Гюго, коли почув позаду себе добре
мені знайомі кроки та уривчасте дихання. Я озирнувся тієї миті, коли Вінсент кинувся до
мене з лезом у руці. Погляд мій тоді, мабуть, був достатньо потужним, адже він завмер і, схиливши голову, побіг додому…».
Того ж вечора Ван Гог відтяв собі вухо, довго зупиняв кровотечу…
Потім ретельно відмив вухо у воді та, загорнувши його в серветку, відніс до будинку
розпусти, до якого часто навідувався…
Там віддав серветку першій-ліпшій повії зі словами: «Ось. Сувенір. Від мене».
Повернувшись додому, Вінсент міцно заснув…
Наступного ранку до нього постукала поліція зі звинуваченням у нападі на Гогена…
Вінсента забрали до лікарні, де він якийсь час перебував у збудженому стані…
Періодично він замовкав і заклякав в одній позі…
Потім зробив малюнок із зображенням натовпу зі свічками на капелюхах і підписав
його:
“Людство – це збіжжя, яке належить зжати…”»
…Я торкаюся свого вуха. Воно рожеве і не м’ясисте. Його важко ненавидіти, адже на
перший погляд воно – беззахисне і довірливе. У нього можна ввіткнути сережку,
нашіптувати брутальні слова, зливати «дезу», влити отруту, ним можна милуватися й
описувати в любовному романі, його можна смикати, коли брешеш, скручувати в
зворушливу рурочку, воно тримає сонцезахисні окуляри і часом живе своїм
відокремленим життям. Вухо чує лише те, що бажає чути. І тому воно – підступне. Від
того, яку інформацію воно доводить до всього організму, залежить життя цього організму.
Інколи я вже нічого не розумію. Моє вухо зів’яло і звисає на плече, як торішній
листок…
Вранці я з нетерпінням чекала наступної зустрічі. Це була дівчина з розкішним
рудим волоссям і блідим пласким обличчям, халат виглядав на ній як середньовічна
накидка. Здавалося, варто їй поворушити плечима – і вона спаде, як жаб’яча шкіра, а під
нею з’явиться щось незвичайне – срібна русалчина луска, фосфоруюче видовжене тіло
чужопланетянки або – зовсім нічого…
–Сирота… – прошепотіла до мене медсестра, – вважає себе Жанною д’Арк.
Вона багатозначно гмикнула і зачинила за собою двері.
Дівчина мовчала, опустивши очі.
–Жанно, – промовила я дуже тихо, – Жанно, не бійся… Я тобі вірю…
Вона швидко підвела голову, поглянула синіми-синіми очима. Мені навіть здалося, що вони відкинули два відблиски на білі лікарняні стіни мого кабінету. Я жадала
послухати її історію…
«Багато разів мені кортіло виголосити цю фразу: «Той, хто вірить у мене,-за мною!»
У дитинстві я любила сидіти біля вікна, відчувати на щоках і пальцях тремтливий дотик
сонячних зайчиків і вишивати шовковими нитками, зашифровуючи слова у візерунок, на
якому перепліталися стебла пурпурової троянди, білих лілей та латаття.
«Той, хто вірить у мене…»
Але мені не вірили. І не любили. Ані в Обителі Немовлят, ані тут, у Притулку.
Пам’ятаю, коли мені було п’ять років, я відчайдушно намагалася влитися в гомінкий
дитячий колектив, стати його часткою, цеглиною в моноліті, щоб у випадку небезпеки
мати можливість сховатися серед подібних до себе або загинути – разом з усіма.
Але я чомусь ніяк не могла вбудуватися в цей моноліт! Ось перший спогад про це
почуття своєї «трикутності».
…Дівчатка-однолітки про щось жваво розмовляли. Я напружено дослухалась,
намагаючись уловити сенс їхньої розмови за уривчастими фразами.
–Воно таке чорне-чорне, – казала одна, – чорне-чорне-чорнюще! Таке, що аж
світиться чорнотою!
–І на ньому – зірки! – із захопленням підхопила інша. – Такі золотї-золоті, аж срібні!
У мене навіть перехопило подих від краси їхніх слів. Я обережно наблизилася і
вимовила якнайголосніше: – А в мене є така сукня!
Дівчатка замовкли на мить, запитально поглянувши одна на одну, ніби цю репліку
виголосила якась з них А потім знову загомоніли поміж собою. От і все.
Так само було й зрештою. І потім, коли минули роки, мене не помічали. Про мене не
говорили. Навіть нянечки та вчителі не дивилися на мене прямо. Зазвичай їхні погляди
ковзали наді мною або зупинялися на носках моїх дерев’яних чобітків. Через це я й
боялася підвести очі. Соромилась і завжди, скільки себе пам’ятаю, дивилася вниз, на
підлогу. Від цього очі постійно втомлювалися. Якось я випадково почула, як Верховна
Настоятелька давала вказівки сестрі-хазяйці:
–Цю (тобто мене) відселіть до окремої кімнати. І… І ось що… – зніміть люстро. Воно
їй ні до чого.
Відтоді я жила окремо від інших у вузенькій незатишній кімнатці з видовженим та
глибоким вікном. Таким глибоким, що воно нагадувало фортечну бійницю. Саме біля
нього я просиджувала довгі літні вечори і вишивала троянду, лілеї та латаття.
…Голоси я почала чути давно. Можливо, через них мене так не любили.
Але я не хотіла, щоб ці голоси зникли, пішли від мене. Тому що вони розповідали
мені безліч цікавих речей. Наприклад, про далекі країни і безкраї моря, про лицарів у
срібних обладунках, про квіти, в яких мешкають маленькі крилаті люди…
Часом я ставила запитання (досить голосно, їх, певно, могли чути інші), і голоси
відповідали. Але відповідали лише для мене. Це було прикрої Адже ровесники тоді
сахалися від мене, а вчителі роздратовано покашлювали та перезиралися з ними. Я
намагалася розповісти про те, що почула, але завжди лишалася на самот – у суцільній
тиші, не помічаючи, що говорю сама з собою. О, які ж вони нерозумні, думала я,
переказуючи історію Війни Червоної та Білої Троянд.
–Чому вони втікають? – запитувала я, розмазуючи по щоках солону воду, що текла з-
під моїх вій.
«Тому що мало знають,-відповідали голоси,-багато їдять, багато сплять… Тому що
вони – круглі та гладкі…»
–А я? Яка я? – запитувала в них (у мене ж не було люстерка).
«Ти -різна…»
–А я можу стати круглою та гладкою? – сподіваючись, питала знову.
«Можеш, – чула у відповідь. – Звичайно, можеш. Але тоді ми підемо…»
А я ж так боялася лишитися без їхніх історій! Хоча бавитися з іншими дітьми мені
також дуже кортіло! Суперечності терзали мене. Я мріяла бути такою, як інші. Щоб не
опускати очей, щоб брати участь у загальних розмовах, бути рівною серед рівних.
Водночас мені потрібно було знати відповіді на тисячі запитань. А їх могли дати тільки
голоси, котрі чомусь обрали своїм мешканням мою бідну, завжди похилену голову. Через
них я відчувала себе вигнанцем.
Але не тільки через них! Було, швидше за все, ще щось чого я не могла збагнути
своїм дитячим розумом.
–Ти мусиш соромитися! – часто чула я від учителів та вихователів. І намагалася
якнайшвидше сховатися у свою кімнатку, сісти біля вікна та взятися до вишивання
зашифрованої фрази. «Той, хто вірить у мене…»
Я вишивала й думала, думала. Бачила свої руки, моторні пальці з голкою – вони
здавалися мені занадто тонкими. Можливо, через них я мушу соромитися?
Розглядала свої ноги і перекидала косу на плече – вона була дивовижного кольору…
Можливо, це підстава для сорому?
А коли вуха мої вже палали, а з-під вій знову текли солоні джерела, я чула
колискову:
Дін-дон!
Буде сон…
Трень-брень!
Буде день…
Тік-так!
Буде знак…
Тонь-тінь!
Буде кінь…
Бом-бім!
Буде дім…
Я засинала, багато разів повторюючи магічні слова: сон-день-знак-кінь-дім». І
розуміла їх так: я засну, а коли прокинусь, отримаю якийсь знак. І тоді сяду на коня та
поїду туди, де мені вірять. Поїду додому…
Спливали роки. Я навчилася багатьох речей. У Притулку працювала в саду, пряла й
ткала, носила воду з криниці. Коли мені виповнилося шістнадцять, за традицією мені
подарували пиріг із шістнадцятьма свічками. Але поставили його не в загальній залі, як це
робилося для інших, а просто занесли мені до кімнати, щоб я з’їла його сама. Я спробувала
покликати до себе тих, з ким прожила тут усі ці роки. Але голос мій був занадто тихим і
тремтів, я, як завжди, не підводила очей-мене ніхто не почув. А якщо й почули, то вдали, що не почули…
Пиріг був кислий і солоний. Я кидала крихти за вікно, і їх не клювали навіть пташки.
Я дивилася на високий кам’яний мур Притулку, на п’ятачок подвір’я з жовтою травою, куди ніколи не діставалися сонячні промені. І сама відчувала себе травою – зів’ялою і
скошеною.
Життя в Притулку тривало за усталеним розкладом: уранці – молитва і сніданок у
великій залі за довгими дерев’яними столами, удень – уроки, праця, потім – обід і
півгодинний сон. Потім – вивчення нових молитов і вечірня служба в кам’яній каплиці.
Тільки раз на рік брама відчинялася й лунала музика. Це означало, що всі, кому
виповнилося шістнадцять, вирушають у Велике Життя.
Але для того щоб ось так залишити Притулок, необхідно мати на себе попит, тобто
письмове підтвердження про те, що там-то й там-то потрібні робочі руки. З яким
нетерпінням я чекала цієї миті! Але… На мене попиту не було, не було й заявки. І я знову
чула:
–Ти маєш соромитися! Бачиш, ти нікому не потрібна!
І це було правдою.
Тільки одного разу на кілька хвилин я відчула цей дивний стан потрібності комусь.
Але це мене лише злякало…
…Зазвичай на вечірню молитву ходили тільки старші вихованці, менші молилися в
класах під наглядом вихователів. Щоправда, я завжди молилася окремо -у своїй кімнаті. І
хоча слова молитви висіли в мене на стіні у великій залізній рамці, зізнаюся, я грішила й
ніколи не поглядала на неї – адже за мною ніхто не спостерігав. Я підводила очі, дивилася
на верхній вітраж свого віконця й щоразу промовляла щось своє або те, що підказували
голоси.
Так було, доки я не подорослішала. А вже тоді почала ходити в каплицю разом з
усіма. Ми йшли довгою чередою, завжди босі (навіть у лютий мороз!) і несли свічки.
Овальна пащека каплиці по черзі ковтала вогники. Я завжди пасла задніх і не
квапилася: дуже не хотілося віддавати свічку голодному чорному проваллю.
У каплиці стояли вузькі кам’яні лави. Ми сідали, щільно притискаючись одне до
одного, й тремтіли від холоду. Вихователі накривали наші змерзлі коліна облізлими
ковдрами, які пахли воском. Це було дуже милосердно з їхнього боку.
Свічки, котрі ми приліплювали до стін, тьмяно поблискували. Як завжди, до кафедри
виходив Кращий Вихованець і виголошував слова нашої притулкової молитви. Решта
тільки повторювала закінчення фраз. Ось тоді я нарешті дізналася, що написано на
жовтому папері в залізній рамці.
–Ми хочемо, щоб завжди було багато води і мила! – промовляв відмінник. – Ми
хочемо м’яса, хліба та теплого одягу! Ми хочемо багато працювати, щоб заслужити
ситість і повагу в суспільстві! Мила й води! Мила й води! Мила й води!
Я повторювала закінчення речень тихіше від усіх, майже нечутно. Ці слова були
набагато гірші за ті, котрі вигадувала я. Чи мені це тільки здавалося?
Розмірковуючи на цю тему, я раптом відчула, що ковдра, під якою скупим теплом
зігрівалися мої змерзлі коліна, ніби заворушилася, посунулася і трохи піднялася, утворивши над колінами прохолодну повітряну подушку. Тієї ж миті щось вологе,
тремтяче й тепле повільно поповзло по нозі, піднімаючись дедалі вище і вище… Слизький
жар зупинився на рівні коліна. Здавалося, що мені в пелену поклали теплу гнилу рибу, яка
зараз розтечеться по ногах, розповсюджуючи огидний ядучий сморід.
До мене ще ніхто не доторкався – у Притулку це вважалося поганою ознакою. (Часом
крізь щит опущених вій до мене долинали історії, котрі траплялися поміж моїми
однолітками. Вони зіштовхувалися, розбивалися на пари, плескали одне одного по плечах, скублися… Від подібних маніпуляцій з найдальшого кутка Притулку часом долинав
дитячий плач, а ранком приїздила карета з гербом Обителі Немовлят і Верховна
Настоятелька вносила в неї щось маленьке, загорнуте в сіре простирадло…)
…Слизька риба перетворилася на рака, котрий боляче вп’явся в мої коліна. Я боялася
поворухнутися, не знала, що робити. І голоси причаїлися. Я зрозуміла: хтось, хто сидів
поруч, зацікавився мною. Отже, я була потрібна? Отже, так ЦЕ починається? Ковдра на
моїх колінах здиблювалася, ніби море в бурхливу погоду. Я мріяла про закінчення
молитви.
–Хочемо! Хочемо! Хочемо! – одностайно прокричали всі. І вихователі почали
скидати ковдри з наших ніг.
Я поглянула на свої коліна та литки – на них лишилися синці.
Повернувшись до своєї кімнати, я забарикадувала стільцем і впала на коліна перед
вікном. У ньому висіла самотня зірка…
Вночі мені наснився жахливий сон. Мені навіть здалося, що все відбулося наяву…
…Двері нечутно відчиняються… У них входять двоє – Верховна Настоятелька і
вихователь. У руках у Верховної -. тонка довга голка, вихователь несе в руках скляний
лікарський лоток із шматком протухлого м’яса.
–Зараз… зараз… – шепоче Верховна й занурює кінчик голки в посинілий шматок.
–Давай… давай… – шепоче Верховна, і вихователь сідає на мої ноги, Настоятелька
навалюється на груди (я не можу навіть поворухнутися!) і наближає голку до моєї скроні.
Я відчуваю заштрик…
–От і все, – задоволено каже вона, – вживлення відбулося. За кілька днів вона почне
гнити з голови. Скажемо, що це – бубонна чума…
Вони відпускають мене. Я лежу нерухома й розпластана, розуміючи, що у мене
немає виходу.
Дін-дон! Буде сон…
…Ранок вливається у вікно крізь щілини в дерев’яних рамах, немов кислий лимонний
сік. Ранок і прохолодне повітря оживлюють мене. Я дивлюся на двері – вони тау само
підперті стільцем, торкаюся обличчя-не болить Але що там, біля скроні? О, якби я могла
побачити своє обличчя! Я вдивляюся в скло вікна і бачу, як далеко-далеко за горизонтом
підіймається рожеве сонце.
Трень-брень! Буде день…
Вдень мене викликала до себе Верховна Настоятелька. Невже й на мене надійшла
заявка?!
–Сідай, Жанно, – сказала Настоятелька, вказуючи на велике крісло навпроти свого
столу.
Я зашарілася, мої ноги вмить заслабли, і я майже впала в це глибоке, м’яке ложе, що
мало запах звіра. Воно поглинуло мене з головою.
–Отже, Жанно, – вона говорила, як завжди, дивлячись тільки на носки моїх чобіт (я
дивилася туди ж), – сьогодні ти залишиш наш славний Притулок.
Я схвильовано стисла пальці. Нарешті урочиста мить настала й для мене! Я
напружила слух. Навіть голоси не заважали мені.
–Як ти вже, мабуть, здогадуєшся, твої здібності та коефіцієнт корисності нашому
суспільству – мінімальні. Ми зробили все, що могли. Іти маєш бути вдячною…
(О, я була, була вдячною!)
Так от… – Вона не квапилася, а я знемагала від цікавості. – Так от, Жанно… У нашій
країні є все, про що ми так пристрасно благали. Ти ж молилася разом з усіма, Жанно?
(О, звичайно ж, я молилася! Молилася разом з усіма!)
–Але, – після паузи сказала Настоятелька, – усі робочі місця зайняті. Усі займаються
справою. Справою, котра не може бути твоєю. Хіба ці руки здатні шліфувати каміння або
варити мило?
Я подивилася на свої пальці, й мені стало соромно, як у дитинстві.
–Так от, Жанно, наша країна, завдяки таким Притулкам, як наш, – процвітає. У нас
багато мила, води і хліба. Скажу відверто: в ній не вистачає бродяг, – тут вона трохи
закашлялася.
Я не знала, хто такі ці бродяги, але була готова стати ким завгодно.
–Немає людей, котрі були б дратівниками суспільства й каталізатором прогресу. Ти
мене розумієш, Жанно?
Я розуміла одне: я буду корисною, потрібною і вільною. І сьогодні ж залишу
Притулок.
Тому впевнено кивнула головою. Десь далеко задзвонив церковний дзвін.
Тік-так!
Буде знак…
До високої залізної брами мене проводжав лише сторож. І музика не грала.
Із собою мені дали тільки маленьку вовняну ковдру і торбинку з милом. З кімнати я
взяла тільки свою вишиту хусточку. Більше нічого.
Сторож розчахнув браму й затулився руками від світла.
Я також заплющила очі: по той бік наших мурів було занадто яскраво та барвисто. Я
злякалася. За мною зі скреготом зачинилися ворота, клацнув замок… І настала тиша.
Я чекала, що в голові озвуться голоси, але їх не було. Невже я стала круглою та
гладкою? Але, якщо це так, чого ж тоді для мене не знайшлося кращої вакансії?
Не знаю, скільки я простояла, притискаючись спиною до холодного кам’яного муру.
Невпевненість і страх терзали мене. Була навіть мить, коли я ледве стрималася, щоб у
відчаї не загупати в браму, благаючи впустити мене назад.
–Що мені робити? – шепотіла я. – Чому ви залишили мене?..
Довкола було тихо.
А потім у цій тиші я почула легкий шурхіт і подзвін. Він лунав з-під землі, виходив
із трави, линув звідкись здалеку. Потім надійшла черга запаху… Солодкий, медовий, гіркуватий, пряний – він був різний! Я відчула, як з мене поволі випаровується холод.
Розплющила очі. І захлинулася барвами, запахами та звуками. Побачила, що стою на
початку великого лугу, вдалині зеленою смугою вимальовується ліс, за ним струменіє
синя ріка. І небо наді мною було блакитним, а не сіро-зеленим, як у вітражах мого
віконця.
Я скинула дерев’яні чоботи й боязко зробила перший крок по траві. А потім пішла
швидше, затим – побігла.
Бігти лугом було дуже приємно, алея не знала – куди? Зазвичай вихованців Притулку
забирав зелений екіпаж із написом «Біржа», але за мною його не прислали.
Проте на галявині я побачила… коня!
Тонь-тінь!
Буде кінь…
Я ніколи ще не бачила цих дивовижних тварин зблизька. Кінь був білим. Він красиво
вигинав шию, нахиляючись до трави. Помітивши мене, він весело заіржав і попрямував у
мій бік. Я не злякалася. Я погладила його по круглій щоці. Кінь закивав головою, і я
зрозуміла, що він запрошує мене покататися. Я озирнулася. Я ще боялася Настоятельки.
Боялася, що все це – сон…
Але довкола не було ані душі.
Я наважилася залізти на круглу спину білого коня та міцно затиснути ногами його
пружні боки. Ще ніколи, ніколи в житті я не відчувала такого живого й доброго тепла!
Воно не було схоже на ті цупкі та вологі доторки Кінь пішов. I мене знову поглинув страх.
Що я маю робити? Куди їхати? Кого запитати? Як знайти шлях?
Як і раніше, я лишилася на самоті. Моє чоло вкрилося холодним потом. Я дістала
хустинку. Мою дитячу хустинку, моє багатство. Троянда, лілеї, латаття… Моя закодована
мрія. Скільки разів мені кортіло прокричати цю фразу:
-Той, хто вірить у мене, – за мною!
Кінь виструнчився i поніс мене вперед. А за спиною почулися дивні, хвилюючі звуки
–дзвони, скреготіння, цокіт, палахкотіння прапорів, свист. Здавалося, усі звуки, які
існують у світі, сконцентрувалися за моїми плечима.
Я мчала вперед і боялася озирнутися, Певної миті мені здалося, що це – погоня, котру
послали за мною з Притулку. I якщо я зараз озирнуся – доведеться знову опустити голову
й відчувати страх i сором до кінця своїх днів. Тому я летіла вперед, не оглядаючись.
Тільки чула, як позаду наростає дивний звук. 3 волосся – предмета мого сорому -
повипадали шпильки, торбочку з милом я викинула сама. Імовірно, зараз я виглядала
згустком суцільного сорому та ганьби!
Біля самої води кінь відірвав копита від землі і злетів угору, вітер засвистів у вухах.
Мені подобалася його шалена пісня!
Нехай помру від сорому, вирішила я,-тепер усе одно! -озирнулася.
…І захлинулася від захвату. За мною, на шанобливій від стані, мчала неймовірна
кількість вродливих вершників, вбраних у сріблясті лицарські обладунки. Їхні руки, ноги
й волосся були подібні до моїх. Їхні очі світилися любов’ю.
Такі очі я бачила вперше в житті. Один із лицарів скакав ближче, ніж інші, в його
дзеркальному щиті я побачила те, чого не банила ніколи. Я побачила себе… І полотном
розплетеного волосся, в таких самих срібних обладунках, із білим знаменом у руці, на
якому переплелися троянда, лілеї та латаття. Скільки ж років у них дрімала віра та любов!
Iскільки ж їх могло проминути ще – нудотних, безбарвних та порожніх!
Щоки мої палали, сила і впевненість переповнювали груди.
Перед тим, як зовсім зникнути в небесному просторі, що відкрився переді мною, я
вирішила зробити коло над Притулком, над вікном своєї кімнати, в якій вишивала магічні
слова. Останнє коло, щоб більше ніколи не повернутися.
Білою та сріблястою хурделицею промчали ми над Притулком. Я побачила, як усі
його мешканці на чолі з Верховною Настоятелькою викотилися на подвір’я. Сірі,
маслянисті мильні кульки заполонили весь простір від стіни до стіни… Вони вказували
вгору, роздувалися від люті й лопалися, утворюючи на подвір’ї брудну піну. Ми кружляли
над притулком. мого сорому i страху доти, доки піна не вкрила Притулок великим
бульбашковим капелюхом…»
Вселенський сором вселився в мене з того часу, коли я відчула, що світ
перевернувся. Хоча, можливо, він завжди був перевернутим? Чи це я перевернулася в
повітрі, як літак, що виробляє фігури вищого пілотажу? I тепер лечу, животом догори, відчуваючи спиною важкий поклик асфальту, гострі кілки парканів, церковних шпилів
та… парасольок? Щось зі мною було категорично не так… «Він носив у co6i з самого
дитинства приховану велику таємницю. Він ніби відчував, що щось із ним, як із
представником роду людського, не зовсім так, як треба… Все це скидалося на легкий
голод, котрий, як біль, згортається під серцем, або на легкий біль, котрий пробуджується в
душі, немов голод…» «Ми, дияволи, можемо зробити свій крок тільки після того, як його
зробите ви, люди. Кожен наш крок мусить ступати у ваш слід. Але ти поки що не зробив
жодного кроку, котрий 6и змусив нас переслідувати тебе…». Коли я вперше прочитала ці
рядки, довго не могла прийти до тями. На якусь мить усе в світі стало на свої місця. Усе
сурогатне знайшло своє ім’я, а все справжнє видалося настільки справжнім, що його
можна було відчути на смак, як шматок м’яса з кров’ю.
Але після цієї миті стало ще важче: що більше я стикалася з тим, що було виставлене
напоказ, то болючіше пекло справжнє. Поки від нього не довелося відмовитися на користь
свого власного життя. Справжнє – душило, лякало безсонням, сурогатне – смакувало, як
подвійний чизбургер у «Макдональдсі»…
Проте тепер меш вочевидь ставало легше… Я перетворилася на велетенське вухо.
Хоча розуміла, що «психоспікер» з мене ніякий. Бідний головлікар! Він отримував від
мене не те, чого бажав. Але я вже не могла не натискати «Record», відчуваючи таємність
товариства, яке зовсім не здавалося мені божевільним. Одначе я не збиралася нікому це
доводити!
…Наступним я викликала представника з чоловічої палати.
–Випадок складний, – сказала медсестра (вона перебрала на себе роль конферансьє, i їй, здається, це дуже подобалося),-можлива симуляція. Ви ж знаєте, які нині часи!
Раніше в такі заклади, як наш, це загальновідомо, запроторювали силоміць досить
нормальних людей. Тепер вони можуть потрапити сюди за власним бажанням,
добровільно. Хоча біс його знає! Дивиться самі.
Увійшов високий сивий чоловік, і мені одразу здалося, що я його десь бачила.
Згодом зрозуміла, що помилилася. Звичайно ж, помилилася… Ось його запис:
«Зусібіч мене оточував ліс. Хтось, мабуть, побоявся б жити в такому глухому кутку.
Тільки не я! Хата в мене, на перший погляд, маленька, але надійна: одноповерхова з
трикутною мансардою. На цьому поверсі – занедбана кухня, суміжна з передпокоєм, і
бутафорська спальня, в якій стоїть завжди розстелене ліжко. У кутку – чорно-білий
телевізор «Екран» випуску початку 80-х, посередині – круглий стіл з облізлим
оксамитовим обрусом, біля віконця – комод із кухликами в білий горошок. На більшості з
них – відбиті ручки. Вікна заклеєні довгими пожовклими паперовими стрічками. Я не