Текст книги "Дванадцять, або виховання жінки в умовах, не придатних до життя"

Автор книги: Ирэн Роздобудько

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 12 страниц)

Я мушу коливатися на поверхні й плакати від щастя або подумки читати молитву.

Один страх гнітить мене: а якщо вранці наступного дня, коли я знову повернуся до

цього берега, – не побачу жодного рифу, жодної риби. Раптом усе зміниться?! Здійметься

буря, ураган, цунамі й замість морського раю я побачу білі бархани, схожі на краєвид

пустелі з літака? За що тоді вчепиться мій зір? Яку молитву прочитаю?

Все може бути… все може бути…

Двічі а може, тричі під час пірнання я змушена відривати обличчя від води,

дивитися, де я, чи не занесло мене занадто далеко. Зрештою – промити маску й вилити з

трубки воду. I що ж я бачу?

Я бачу, що не сама. I мій рай – здобуток багатьох. Їхні спини й трубки, які стирчать

над поверхнею, – яскравий тому доказ.

Тоді я думаю, що море – як життя. Спочатку пливеш носом донизу, жадібно

загрібаєш руками все, що в них потрапляє, роздивляєшся довкола, міркуєш, де тепліша

течія, прозоріша вода, стежиш, куди пливе решта. Намагаєшся не збитися на манівці, не

відстати, не загубитися, не уславитися невдахою… А варто лише якому-небудь стихійному

лиху зруйнувати тиху затоку – й усі як один, виляють уверх денцями. I вже не суттєво, хто

плив першим, а хто пас задніх. Різниця лише в тому, що ти бачив перед собою в останню

мить і що відчував…

Мене зносить на край коралової прірви – крутий схил, усіяний жовтими й синіми

наростами. Його обриси губляться в безодні. Змах руки – і я лечу над нею. Тільки не

падаю, а зависаю. Це лише репетиція падіння. Якщо коли-небудь мені доведеться бути в

горах– не переплутати б тверді й ось так не відштовхнутися ногами від гірської верхівки.

Впевнена, перше враження буде схожим…

Я вдивляюся вниз і розрізняю в синьо-лазуровій глибині піщаний майданчик,

оточений підводними печерами. Посередині щось тріпоче, дихає, повільно коливається, ніби батистова хустка на вітрі. Її краї здіймаються над піском, і я бачу, що це – величезний

скат. Вт схожий на гігантську жабу, яку попрасували, – блідо-зелений з ультрамариновими

плямами на пласкому тілі, з якого, немов перископи, стирчать круглі очі. Від його рухів на

дні здіймається піщана буря. А з чорної пащеки найближчої печери випливає нова істота.

На перший погляд, це великий кальмар із двома щупальцями. Вони розкинуті й

злегка коливаються, ніби кальмар танцює. Течія виколихує істоту зі свого сховища. Я

бачу видовжене біле тіло, нечітке, далеке від мене. Тому я не можу одразу зрозуміти, що

це таке.

В маску затікає вода. Мені доводиться перевернутися на спину, поправити її.

Коли я знову розпластуюсь над поверхнею – вже чітко бачу те, що здалеку скидалося

на гігантського кальмара.

Це – дівчина…

Вона – ніби мій відбиток на дні моря. Лежить, розпластана, глибоко піді мною. Її

руки ритмічно коливаються, довгі рівні пасма темного волосся оточили біле обличчя – так

діти малюють сонце, а дорослі -Медузу Горгону.

Довге тіло… Руки, що танцюють… Я намагаюся розгледіти обличчя. Але його немає.

Лише кілька глибоких тіней. Там обличчя виникають з-під пензля китайських малярів -

чисті овальні та пласкі.

Дівчина махає руками, кличе до себе, умовляє потанцювати разом із нею. Її довге, гнучке сріблясте тіло вкрите кристаликами солі. Срібна… Мовчазна. Вона знає про море

все. Не те що я… Вона – всередині нього, я – ззовні. Я – констатую, вона -розуміє. Я -

безпорадна, вона -всесильна. Вона занурена у найбільшу таємницю – таємницю мовчання, з якого народжуються слова…

Скільки разів я уявляла цю зустріч, зокрема в дитинстві, коли запливала занадто

далеко! Було, пливеш і лякаєш себе жахливими картинками з життя потопельників:

Ось вони хапають за ноги, тягнуть на дно, лоскочуть, граються твоїм бездиханним

тілом, ніби з ганчір’яною лялькою, обплутують водоростями, одягають на шию гірлянду з

мушель… I тоді я починала відчайдушно гребти, пручатися, задихалася, поки жахливі

фантазії не зникали. Але з ними було тривожніше й веселіше.

Тоді в мене ще не було настільки розмитих кордонів між світами й вимірами. I слова

складалися не так легко, і плавала я не так добре, як тепер.

…Підводний вітер сколихнув мене. Я не мріяла випливти зі свого затишного сховку, але тіло стало таким легким, майже невагомим – знехотя довелося підкоритися течії.

Невагомою хвилею все сколихнулося і в мені. Течія підхопила, закрутила, змусила

рухатися, танцювати… Високо над собою я помітила тінь, котра пливла, осяяна

блакитними променями сонця.

Скільки разів я уявляла цю зустріч! Я занадто довго була сама, занадто довго ні про

що не думала, не пам’ятала, що це за відчуття – рухатися, боротися з хвилями, відчувати їх

прохолодний доторк і спротив. Я забула, яким гарячим і солодким може бути ковток

повітря. А гомін на березі, мабуть, він нагадав би мені давно забуту мелодію якого-небудь

вуличного скрипаля – у ній небагато складних пасажів, як, скажімо, у шлюбному співі

касатки, але скільки душі та потаємних бажань!

Навіть мушлі не здатні повторити таких звуків. У мелодії старої скрипки, яку я чула

в дитинстві й згадала лише тепер, для мене все: шурхіт целофанової обгортки від

червоних карамельних півників, шипіння молока на плиті, скрегіт точильного круга, схлипи велосипедних дзвінків і довгий-довгий звук великого церковного дзвона. Кожен

звук має свою історію…

Iвона, та, що нагорі наді мною, має можливість чути все це! У неї довге гнучке тіло, й волосся розпливлося по поверхні води, ніби чорні промені.

Мені потрібен тільки один ковток її подиху. Один-єдиний ковток, щоби повернутися

–до скрипки, до молока на плиті, до велосипедних дзвінків і церковного дзвону. Мені

потрібно домогтися цього ковтка, злитися з ним, відчути, як він заповнює мої вологі

легені…

…Я вийшла на берег після довгого плавання непевною ходою, підошви вмить

обпекло гарячим піском. Повітря втекло в ніздрі, ніби мене катували розплавленим

свинцем. Але поволі я звикла. Сіла під парасольку, й усміхнений офіціант приніс мені

склянку з помаранчевим соком. Я обережно ковтнула. Мені сподобалося…

–Люба, не можна так довго бути у воді, – почула від високого чоловіка, що підійшов, сів навпроти й накинув на мої плечі білий махровий халат. – Поглянь, ти вся тремтиш, навіть шкіра посиніла…

Я відсмикнула руку… Не все відразу!

На зап’ястях лишився ледь помітний блакитнуватий відбиток. Нічого, з часом це

минеться…»

Частина 9

Я думала, що ще триває зима…

Виявилося, що мої щоденні «ввімкнення автопілотом»: ранок, кава, маршрутка,

«жовтий дім», розповіді, дорога додому, прослуховування та розшифровка записів – усе це

затяглося настільки, що я не помітила, як дерева вкрилися листям. За їхнім розміром і

насиченим кольором я констатувала – зима скінчилася досить давно. Бона просто сиділа в

моїй голові. А сьогодні – Великдень. Вихідний. Свято.

Я не люблю свят. Ніколи не любила. Хіба що в дитинстві. Але тоді не святкували

Великдень. Принаймні так показово, як це робиться зараз. Те, що настає Великдень, я

відчувала, як звір відчуває наближення стихії. Зазвичай мене нудить протягом усього

тижня. Те, чого інші чекають із неофітським захватом, я ніби відчуваю на власній шкірі.

Молитву в нічному саду, зраду, допит, дорогу на гору, стукіт молотка… Понеділок-вів-

торок-середа-четвер-п’ятниця-субота… Шість діб. Після яких людство смажить м’ясо, п’є

вино…

Супермаркети лускають від натовпу з візками – натовпу, який буде їсти тіло Його й

пити кров Його. А потім знову кривдитимуть одне одного.

Нічого не змінилося за тисяча років. Я чудово усвідомлюю, що моє ставлення до

Бога є побутовим, низьким, грішним. Я думаю про те, що в Нього могли боліти зуби… А

ще про те, що він не писав листів своїй матері… Чомусь я частіше звертаюся до неї і, якщо

мені щось треба, промовляю: «Скажи сину своєму…». Це ввійшло в звичку давно. Відтоді

як стала читати Біблію – так, як могла, як дозволяв мені розум, – відчувала, що вона -

неадекватна, написана багатьма різними людьми і вони, як і всі звичайні люди, не могли

уникнути власної сутності. Початок із переліком родоводу мене дратував найбільше. У

цьому було щось штучне. А те, що я бачила між рядк1в, змушувало тамувати віддих і

годинами думати про жінку з Магдали й жінку з Назарету. Що легше: страждати чи

спостерігати за стражданням?..

Раптом я згадала розповідь того, хто назвав себе «технологом». I… заплакала. Стояла

перед вікном, дивилася на базар, що містився навпроти мого будинку, і відчула на щоках

«солону воду, яка виходила з-під повік”. Я не плакала сто років…

Люди йшли задоволені, по радіо лунала розповідь про Туринську плащаницю, на

вулиці грала музика. Мет кортіло потелефонувати на прямий ефір із запитанням: «Чи

боліли в Ісуса зуби?». Але це сприйняли б за блюзнірство. І я просто прокрутила питання

в голові разів зо двісті, поки сльози не вщухли.

Мене завжди хвилювали «низькі» питання. Наприклад, що сталося з жінкою з

Магдали, коли Його не стало? Куди попрямував звільнений Варавва? Можливо, вони

скінчили своє життя, сидячи за одним столом у брудній забігайлівці…

Треба запитати в Технолога…

…Але в мене ще залишалося кілька пацієнтів. Що вони роблять під час вихідних, чи

розмовляють одне з одним?

Три безрозмірних вихідних дні я просиділа біля вікна, ламаючи сірники. Наламала

цілу гору маленького лісу.

У середу обличчя тих, хто їхав зі мною в маршрутці, випромінювали ситість і

задоволення. Багато хто з жінок віз у пакетах недоїдені паски та яйця – пригостити колег

по роботі покуштувати, чия паска смачніша, обмінятися рецептами.

Я зайшла до свого маленького кабінету, коли там ще господарювала прибиральниця, яка ялозила ганчіркою по підлозі. Помітивши мене, вона мовчки витягла з кишені два

яйця – сине та червоне – і простягнула їх на розкритій долоні, ніби я була маленькою

дівчинкою. Я сховала їх у сумку, шалено бажаючи, щоб ця мила жінка якнайскоріше

вийшла.

Я хотіла бачити останнього чоловіка, свого підопічного. Потім я повинна викласти

свої враження головлікарю. Просто враження. Чомусь він вважав, що провідником у

замкнений світ його пацієнтів можу бути тільки я. Чому так, це ще належало мені

з’ясувати..

Отже, медсестра завела до мене наступного. Як за жди, вона повідомила, що цей

уважає себе нащадком американського мільйонера…

«Нащадок» виявився приємним молодим чоловіком. Я клацнула кнопкою запису…

«Родина в нас велика, цілий клан: мої батьки, два дядьки з дружинами, їхні доньки, мої сестри. Так уже сталося, що єдиним хлопчиком на весь рід був я. I мене любили. Я міг

робити все, що заманеться, – мене ніколи не карали.

Багато чого зовсім не пам’ятаю. Лишилося відчуття безмірної всемогутності ніби я

був маленьким богом. Особливо у стосунках із дівчатками, янголоподібними попелицями

в рожевих мереживах.

Зазвичай (років до п’яти) зі мною прогулювався тато. Пригадую, сиджу я в піску, а

поруч копирсається ця істотка – волосся біле-біле, ніби борода в Діда Мороза, спідничка в

горошок, трусики з мереживом, червоні новенькі черевички – такі лискучі, що так і тягне

лизнути їх, мов льодяник. Тато подає мені камінець, шепоче лагідно: «Ну ж бо, кинь у неї!

Не бійся – кинь!”

Я й кинув. Влучив у плече. Істотка подивилася на мене, й очі її ніби подвоїлися, потім – збільшилися вчетверо і потекли величезними прозорими струмками. Так цікаво! Я

ж ніколи не плакав. Мене оберігали. Тоді я ще не мав жодних глибоких вражень.

Щоправда, лишився неприємний осад, ніби ненароком роздушив метелика.

Наступний епізод пам’ятаю чіткіше. Велосипед! Мет купили новенький велосипед -

майже такий самий, яку тата, тільки трохи менший і легший. Вийшли на подвір’я, як двоє

справжніх чоловіків. Поки тато ходив за цигарками, я хвалився великом перед сусідською

дівчинкою. Теж нічого собі: жвава, як мишка, а очі ніби в ляльки – великі й оксамитові, в

облямівці довгих чорних вій. Я дозволив їй потримати керма, вона сміялася. Противно

так, ніби велосипедний дзвінок заклинило. Тато повернувся, погладив дівчинку по голови

дав цукерку. I ми поїхали. По колу об’їхали двір. Дівча біжить слідом за мною, дзеленчить

своїм сміхом-дзвіночком. Тато її вихваляє, теж сміється. А потім шепоче мені: «.Ну ж бо, піддай газу!». Я наліг на педалі дужче – дівча не відстає, сміється, навіть у вухах лящить.

«Бач, яка весела, – морщиться тато і до мене тихенько: – Ще піддай!» А сам обертається до

дівчинки, посміхається, підбадьорює. А та біжить. Але вже не сміється, щоки червоні, немов помідор, пхикає, намагається не відставати – гра ж усе-таки!

«Швидше!» – наказує крізь зуби тато. Виїхали на шосе. Вперте дівчисько біжить!

Дихає, як потяг, в очах, знову ж таки, – вода. Нарешті відстала, гепнулася прямо в пилюгу, коліна порозбивала. Я ще разочок оглянувся: бреде у зворотному напрямку, кульгає, спина зігнута, сукня припала пилом… Тато мені підморгує, я у відповідь, звичайно ж, усміхаюся. А сам відчуваю, ніби всередині мене кошача лапка: м ‘яка, але з пазурами і -

шкрябає. Неприємне відчуття…

Таких випадків було багато, поки я не зрозумів те, що мусив, те, до чого мене

готували: жінки не для цього світу. Він створений для чоловіків. Сильних і безсмертних.

У школі я завжди сидів за партою сам. Мене вважали «злим». Але я не був злим. Я

просто не знав, як маю поводитися, особливо в старших класах. І тому завжди тримав

оборону. Ані друзів, ані дівчини не мав. Що за халепа, чому?

–Чому, – запитав якось у матері – ви вважаєте, що все зло – від жінок? Адже ти – теж

жінка. I тато тебе не зневажає.

–Розумієш, сину… – забігали очі в матері – часи змінилися. Нині порядних жінок

немає – кожна якщо не наркоманка, то повія чи полювальниця на чуже добро. Ми просто

бажаємо вберегти тебе. Не хочемо, щоб ти страждав, коли одружишся, якщо раптом…

Вона замовкла і повернулася до плити – на ній щось шкварчало. Матуся

заметушилася й не закінчила фрази.

Тоді я вперше задумався про серйозність цього дорослого світу. Сором’язливо й

таємно, ніби крадій чи розбійник, почав перебирати в голові жіночі імена. Кожне було

ніби шматочок цукру, що танув у роті. Ганна… У неї рудий кучерик на потилиці й

сережка-крапелька виблискує в рожевому вусі. Коли вона стоїть біля дошки – виклично

виставляє вперед ногу в ажурній панчосі. Як вона їх одягає – через голову? Марина… Весь

час їсть солодощі й від цього и губи завжди лискучі, немов льодяник. Вона, мабуть, дурненька. Але як про це дізнатися? Анастасія… Просить списати. За поцілунок. I сміється. Віра… Ні, досить! Я ненавиджу їх усіх. Але чому мені так боляче?.. Не можу

заснути, вмикаю нічник.

Батьки ще не сплять, сидять на кухні, чаюють. Їм добре удвох. Я дослухаюся:

виявляється, у нас гості – чуються голоси дядьків, тіток…

–Що будемо робити? – тихо каже тато. – Він росте… У нього виникають запитання…

–Так-так, сьогодні він запитував… – підтверджує мама.

–Це цілком природно… – відгукується басом дядько Петро.

–І що ти відповіла? – уриває його дружина, тітка Люся.

–Гадаю, пому пора знати правду, – каже тато, і западає недовга мовчанка. – Він уже

достатньо дорослий. Ми зробили все, що могли. Час отримати дивіденди.

– Iя так вважаю! – підтримує розмову другий брат батька, дядько Володимир. -

Скільки нам ще тягнути кота за хвіст, горбатитися з ранку до ночі? Мені ще доньок заміж

видавати! На які бабки?

–Так, а в мене шуба давно потерта, – вередливим голосом попискує його дружина

тітка Світлана. – І ніде я не була-а-а, нічого не бачила-а-а…

–Годі – уриває її тато. – Зрештою, він – наш.

А ви так – серединки на половинку!

–Не сваріться, – каже мама. – Адже все давно вирішено.

-А якщо він завтра ожениться? I вас не повідомить? Молоді тепер моторні, з

батьками не дуже рахуються! – Це вони всі хором кажуть, ніби в театрі.

–Добре, – підводить риску тато, – через місяць він закінчує школу, а після вступу до

інституту я йому все поясню.

–А я, – з гордістю додає мама, – підшукаю кандидатуру. Не сумнівайтеся, справа

робиться…

Я розумію, що все це – про мене. Про кого ж ще? Вони постійно говорили про мене.

Дмухали, як на воду…

А потім, приблизив через півроку, відбулася та розмова.

Мені важко переказати п докладно. I якщо вже розповідати – то з самого початку… I того початку, про який я не знав. Тобто – з діда. Раніше я вважав, що мій дід давно помер.

Про нього ніколи не говорили. Збереглася одна фотокартка, на якій він зовсім молодий.

«Ти – викапаний дід!» – якось сказав тато, і в його голосі не було ані щему, аш

замилування. Я не зрозумів, добре це чи погано. Розглядав себе в дзеркало, приклавши до

його поверхні світлину діда, ширяв очима від картки – до свою зображення. I мені не

вірилося, що я схожий на цього вродливого молодика у військовій формі з чіткими рисами

трохи видовженого обличчя, з гарно окресленими вустами та прямим поглядом великих, опущених кутиками донизу очей. Здорово, якби це було справді так! Прикро, що я ніколи

його не побачу! Мет здавалося, що ми зрозуміли б один одного.

Аж ось з’ясовується, що цей «стариган-продийсвіт» (так висловився тато) живий-

здоровий. I не десь у глухомані живе, а в чудовій країні. I не невдаха у притулку для

самотніх, а мільйонер!

У мене навіть подих перехопило від такої новини. А батько далі розповідає дуже

цікавеньку історію…

Виявляється, багато років тому покинув дід нашу бабусю дорогеньку (царство їй

небесне!) й утік на заробітки до Канади. І заробив так добре, що став магнатом у галузі

побутової техніки.

Iвсе було б нічого, та чомусь зненавидів дід увесь свій рід, а сина майже прокляв.

Тому тепер від нього ані слуху, ані духу, ані копійки… Хіба можна любити людину за таку

підступність?!

–Зараз старому хріну, – сказав тато, – пішов дев’ятий десяток. А років сімнадцять

тому приїхав від нього посланець і привіз дивного листа, над яким ми лише потішалися…

–А що було в тому листі?-нашорошив вуха я.

–Спочатку здалося, що повна дурня!-усміхнувся батько, – Тоді ж які часи були: не

дай Боже мати родичів за кордоном. Та ще таких, як твій дід!

–І все-таки, що? – Я відчував, що зараз усе з’ясується, виявиться, що я королівський

спадкоємець.

Iвчитися мені не потрібно, і працювати також. Тільки валізу зібрати в казкову

країну!

–Одне слово, написав наш божевільний дідусь щось на кшталт заповіту. Щоправда,

не на власну смерть, а в разі твого одруження, тобто в разі одруження його онука. А сенс

заповіту полягає в тому, що отримає вся наша родина п’ять мільйонів доларів тільки в

тому випадку, якщо…

Тато замовк, закурив, закашлявся, роздушив майже цілу сигарету в попільничці и

утупився в мене змученим поглядом. Мені кортіло поквапити його, але слова приклеїлися

до зубів, ніби жувальна гумка, I хоч як намагався я вимовити хоч що-небудь – лише

видмухував невидимі кульки.

– …якщо, – продовжував тато, – твоя дружина помре наступного ранку після весілля…

–Ха… – весело видихнув я, – тож не бачити нам того спадку ніколи! По-перше, я поки

що не збираюся одружуватися, по-друге, вірогідність одна до мільйона, що моя наречена

помре після першої шлюбної ночі А по-третє…

-А по-третє – ти закінчений ідіот, – загорлав батько, – якщо гадаєш, що наша родина

може випустити з рук такий шанс!!!

…Я зрозумів, що він не жартує. І ніхто не жартував. Жарти закінчилися. Рідні справді

дивилися на мене, як на Бога. Але тепер я помітив у їхніх поглядах цілком конкретне

завдання. I розгубився. Але мене не залишили в біді! Дядьки з тітками навідувалися

щоденно. Показували креслення своїх майбутніх приміських маєтків, читали списки

найнеобхідніших покупок, нагадували, скільки добра вони зробили для мене,

позбавляючи всього найкращого власних доньок. Говорили, що настав час послужити на

благо всієї родини.

Звичайно ж, я був не проти. Лишалося питання: як дотриматися умови заповіту? Це

трохи бентежило мене. – Не турбуйся, – заспокоїла мама, – ми думали про це сімнадцять

років! Усе буде чудово!

Iна сімейній раді вона оголосила план, який ретельно розроблявся протягом усього

мого безтурботного життя. Виявляється, все давно вже було вирішено: добрий син із

порядної родини закохується в дівчину – наркоманку и одружується з нею. У першу ж ніч

безталанна молода дружина гине від передозування.

–Нині таким нікого не здивуєш, – ласкаво казала мама, – тобі співчуватимуть. А

потім ми поїдемо звідси чи відкриємо свій бізнес. Купимо тобі автомобіль, 6удинок, яхту… Зрештою, все, що побажаєш! Життя буде прекрасне.

–А де я візьму ту наркоманку?

–Про це не хвилюйся, – посміхнулася матуся, – скоро ти її побачиш!

Iвона з гордістю розповіла про те, що місяць тому в черзі познайомилася з чудовою

кандидатурою.

–Дівчина з багатодітної родини, зайвий рот, – доповіла матуся, – батька немає, мати

весь час хворіє, живе на уколах – це те, що нам потрібно. Друзів немає – дівчина весь час

працює на кількох роботах. Одне слово, невдаха неосвічена. Відпрацьований людський

матеріал без перспектив на майбутнє. Завтра вона прийде до нас на вечерю.

–А якщо вона мені не сподобається? – почав було я, не розуміючи нелогічності свого

запитання.

–От і добре! – засміявся тато. – Хіба я тебе не вчив, що всі вони…

Так, цих янголоподібних комах у мереживах та стрічках мене навчили ненавидіти з

дитинства. Мої милі, турботливі батьки! Вони не хотіли, щоб я страждав…

«Чудова кандидатура» виявилася непоказною і сором’язливою. За столом вона не

знала, куди подіти руки, якою виделкою їсти салат, а якою – рибу, говорити не сміла, весь

час запиналася. Матуся всіляко її нахвалювала, батько навіть поцілував руку. Взагалі, поводилися вони так, ніби до нас завітала принцеса.

–Бачиш, як усе добре?– пошепки сказав мені батько. – Хіба це жінка? Непорозуміння

якесь…

–«Кинь у неї камінець!» – так само пошепки пожартував я, але тато мене не зрозумів.

Він хвалив мереживний комірець «непорозуміння», який вона зробила власноруч.

Одне слово, дівчина виявилася такою простою і дурненькою, що в той же вечір я

зробив їй пропозицію. Мати й батько майстерно зіграли непідробне здивування, дурепа

розплакалася і зголосилася. Справу було зроблено. Батько негайно зібрав рідню. Це було

справжнє свято, на яке вони чекали багато років! Дядьки плескали мене по плечах, підморгували, тітки ледь не задушили в обіймах, перезрілі кузини дивилися з

обожнюванням. Батько й мати навіть благословили нас маленькою листівкою із

зображенням Божої Матері. Дурепа зніяковіло посміхалася, не вірячи своєму

неочікуваному щастю, і поглядала на мене круглими закоханими очима. Вона не розуміла, що їй випала рідкісна можливість – бути присутньою на власному похороні.

Я подумав про це і зареготав…

Дурепу звали Ася. Ім’я мені подобалося. Все ж інше і ній для мене вже було тліном.

Ім’я, зрештою, залишиться хоч на могильній плиті.

Весілля було призначене за місяць. До цього я мав зустрічатися з нареченою,

входити в роль нещасного рятівника «заблуканої у наркотичних хащах душі». Батьки, у

свою чергу, енергійно розповсюджували чутки про мій невдалий вибір серед усіх, кого

вважали за потрібне запросити на урочистість.

Я так само енергійно взявся до діла. Насамперед треба було завітати в дім нареченої.

Він мене вразив. У хаті було бідно, але чисто. Голодно, але весело. Дві дівчинки і

двоє хлопчиків-близнюків обсіли мене, немов грона винограду. Я роздав їм цукерки та

іграшки. Матері подарував парфуми. Вона розридалася і тричі мене розцілувала.

Потім ми їли запечену картоплю з оселедцем. Це було для мене незвично і дуже

смачно!

Я водив Асю в театр, у кав ‘ярню, в цирк. Ті очі майже завжди двоїлися від сліз. Я

навіть не уявляв, що таке малесеньке обличчя може вмістити стільки води! Вона вишила

для мене хусточку з нашими іменами.

Потім повів її до музею. Години зо дві вона стояла нерухомо перед полотном

Нестерова, а потім ще з півгодини перед іконою Божої матері XII століття. А потім із

вдячністю поцілувала мене в щоку. До цього ми ніколи не торкалися одне одного. Так

наказував батько. А він розумівся на справах, які б могли завадити досягненню нашої

спільної мети. Я йому довіряв. Тому намагався помічати лише «потрібні» деталі щоб «не

розкиснути»: як вона геть (не вміє користуватися виделкою і ножем одночасно!), як

говорить (із вимовою простолюдинки!), як ходить (ходою постійно втомленої людини!), як дивиться (тваринний відданий погляд!)…

–Правда, огидно?– підморгував мені батько.

–Авжеж, тату! – погоджувався я.

–От і розумник! – казала мама. – Потерпи ще трохи, вже скоро…

Коли Ася бувала в нас, її оточували турботою і любов’ю, напували чаєм, пригощали

пирогами.

–Ти така худенька, – зітхала мати, – але нічого – ось одружитеся, поїдемо на море, відгодуємо тебе…

–Так, – підтримував і батько,– будь ласка, кидай ти свою роботу! Дружина мого сина

має жити достойно!

–А восени поживете в нас на дачу! – вступав у розмову дядько Петро (хоча дачі в

нього поки що не було).

–А потім до нас, на Мальдіви! – запрошував дядько Володимир і тітка Світлана

(вочевидь, вирішили емігрувати і вже обрали те, що хотіли).

І всі весело сміялися зі своїх дотепних жартів, вона сміялася разом з усіма. І її сміх

бринів, як той велосипедний дзвінок із мого дитинства…

За два тижні до весілля я почав погано спати…

А потім написав листа…

…День був сонячний, весняний. Я надів новий сірий костюм-трійку в густу білу

смужку. Як сказала матуся, такий завжди знадобиться! Коли я стояв біля люстра і

ретельно причісував волосся, засував у петлицю маленьку білу троянду, мама урочисто

ввійшла до моєї кімнати і щільно зачинила за собою двері. Витягла з кишені дві коробки -

одну пласку, другу – круглу.

–Тут обручки, – сказала, простягаючи останню. -Для неї – з фіанітом, але ти скажи, що це діамант. Вона ж не знається на коштовностях! А потім буде байдуже… А тут, -

матуся простягла пласку коробку, – те, що тобі знадобиться вранці: шприц і доза. І не

забудь надягти рукавички! Потім шприц вкладеш їй у долоню. Усе, як домовлялися. Ти

знаєш. І пам’ятай: ми пишаємося тобою, синку!

Ми вирушили до будинку нареченої. Поки вона збиралася, я чекав у дворі біля

машини, а її брати-сестри знову повисли на мені й тицялися в обличчя своїми мокрими

носами немов веселі цуценята. Такі кумедні!

Вона випливла з темного під’їзду, як біла ладдя. І ноги були дуже гарні. I відкрита

сукня підкреслювала неочікувано довгу шию. А що сталося з очима?! Мабуть, від цих

вічних сліз вони промилися, як промивають зимові вікна, і засяяли, як вікна весняні.. Я

посміхнувся до неї.

Ми урочисто розписалися. Наші матері, як і всі матусі на білому святі в таких

випадках, плакали. Дядьки з тітками випромінювали радість і, вітаючи мене, шепотіли на

вухо: «Ми в тебе віримо! Ти наша надія!». «Пам’ятай про рукавички!» – напучував батько.

Для шлюбної ночі нам було замовлено номер у найкращому готелі міста. Біля порога

Будинку Щастя на нас очікував білий лімузин, щоб із шиком промчати нас вулицями

міста. Міста, яке вона побачить востаннє…

Перед тим як сісти до автомобіля, Ася кинула букет флер-д-оранжу через плече, і

його впіймала моя кузина. I почервоніла від задоволення. Адже скоро, дуже скоро – вже

зранку! – вона вважатиметься багатою нареченою! Лімузин рушив з місця, ми весело

замахали руками гостям і родичам…

…За рогом я наказав водію зупинитися. Ми швидко вийшли й пересіли у вишневий

«фіат», який стояв обіч дороги.

–Ну як усе минуло? – запитав нас чоловік, що сидів за кермом.

–Чудово! – відповів я і подивився на свою дружину. Вона посміхалася. Тепер вона

завжди посміхатиметься. Тому що… Тому що я любив її. З першого ж дня, коли вона так

смішно затиналася за столом. Просто тоді я про це ще не здогадувався…

–Усе добре, – повторив я і додав: – Нумо, піддай газу, діду!..»

Він замовк. Я не знала, вірити всьому цьому чи ні. Певно, всі вони просто кепкують з

мене. Змовилися і кепкують для власного задоволення!

–Чому ж ви тут? – запитала я. – I чому ваш дід таке вчинив зі своєю родиною?

–Можна почати з останнього запитання? – чемно попросив чоловік. Я кивнула і

знову ввімкнула плівку.

«У тому листі, що я написав перед весіллям, я теж прокляв його. Він видавався мені

монстром або божевільним, який схотів бути богом для однієї окремої родини. I отримав

відповідь. Майже одразу. Я пам’ятаю її дослівно…

Дід писав, що одружився дуже рано, ледве йому виповнилося вісімнадцять. Якщо

точніше-його одружили, як це було в традиціях аристократичних родин. Щоправда, вже

тоді родові корені ретельно приховували. Він не хотів одружуватися, але батько нареченої

обіймав високу посаду – і це могло захистити членів родини від знищення. Йому довелося

підкоритися. Дружина була старшою від нього і мала від першого шлюбу двох малих

дітей. Невдовзі до війни, з’явився третій – старший. «Що я можу сказати про те життя, -

писав дід, – мабуть, це звучить жахливо, але я був радий, що йду воювати…»

Повернувся він зовсім іншою людиною. Рідна домівка, на подив, виглядала досить

благополучною (вочевидь, завдяки впливовості тестя) – дружина в шовковому кімоно з

драконами, в папільйотках, з трофейною цигаркою в зубах, угодовані хлопчаки, котрі

відвикли від батька й тому завжди нашорошені. Клітка замкнулася назавжди. Він не знав, що робити, як жити далі. Він бачив смерть, знав світ, був свідком справжніх людських

пристрастей. I почав задихатися. Поки не з’явилася ВОНА. Та, що стала йому справжньою

дружиною, радістю і сенсом його життя. Вони зустрічалися таємно. Інакше не могло й

бути! I вони не очікували на кращі часи – для них вони вже настали.

Для родини він намагався робити все, що міг. Але, мабуть, щось відчуваючи,

дружина робила все можливе, щоб відгородити від нього дітей. Він не знав, як розв’язати

цей вузол. Поки він не розв’язався сам…

…Тільки набагато пізніше, коли минуло чимало років, він пригадав три схилені

голівки над клаптиком шкільного паперу. Але це було пізніше, коли він знову зміг

думати, відчувати, аналізувати – вже там, на чужині. А тоді він був повністю розчавлений.

Її заарештували. Вдома він не міг виказати своїх справжніх емоцій. Спочатку – до та після

робочого дня – він бігав від одного чиновника до іншого, стояв під воротами в’язниці, носив передачі. А коли наважився розповісти про все тестю, той спокійно сказав: «Вона -

ворог народу. Це доведено. Якщо ти не припиниш метушитися, я не зможу допомогти

навіть тобі!».

А потім, зовсім скоро, вона померла. Померла від пологів у в’язничному лазареті.

Йому вдалося виїхати після 53-го. Це рішення прийшло після чергової сварки з

дружиною. Точніше, це була навіть не сварка. Просто, усміхаючись, вона сказала, що

виростила порядних синів, і якби не вони, він би й досі відривав останній шматок від

родини заради якоїсь зрадниці! «Хлопчики врятувати тебе!» – сказала вона. І він пригадав

три схилені голівки над клаптиком шкільного паперу…