Текст книги "Дванадцять, або виховання жінки в умовах, не придатних до життя"

Автор книги: Ирэн Роздобудько

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 12 страниц)

Дванадцять, або виховання жінки в умовах, не придатних до

життя

Ірен Роздобудько

Ірен Роздобудько – авторка численних романів, які з часом неодмінно конкуруватимуть у

популярності з книгами Паоло Коельо.

Схожий езотерично-побутовий ракурс має і твір “Дванадцять, або Виховання жінки в

умовах, не придатних до життя”. Втомлена життям і славою, публікаціями в гламурних

журналах героїня вирішує кардинально змінити своє життя й улаштовується на роботу до

психіатричної клініки. Але замість спокійного вислуховування стандартних історій хвороби вже

першого дня їй трапляється пережити дивну пригоду – закодовану розповідь хворого, не надто

схожого на хворого. Цілу ніч вона намагається вичленити з його плутаної розповіді незвичайну

історію життя й візії світу, розказаної у формі притчі: “Отже, я бачив її біля джерела. Перед

тим, як підставити шийку карафи під струмінь, вона вмивалася. Довго терла обличчя, відмивала

долоні. Особливе зворушення викликало в мене те, як вона миє ступні – вперто тре їх камінцем,уважно розглядає і знову тре, аж поки вони не стають ніжними та жовтувато-рожевими, як

пергамент, що світиться на сонці. Потім рівна цівка зі дзвоном лилася в карафу. Лилася так

довго, що дівчинка встигала трохи поспати на великому круглому камені. Крізь дрімоту вона

дослухалася до звуку й прокидалася якраз у ту мить, коли вода наливалася по вінця. О, забув

сказати, вона казала воді: “Доброго дня!” – коли приходила, та: “Дякую!” – коли карафа

наповнювалася. Одне слово, звичайне мале дівчисько…

Я бачив усе її життя настільки чітко, що моє серце часом стискалося. Я знав, що років у

тридцять, народивши купу дітлахів, вона зів’яне, носитиме чорну туніку та хустку, ховаючи під

нею поріділе волосся та спалене сонцем згрубіле обличчя. І так само приходитиме до джерела,тільки вже не казатиме воді ані добридень, ані дякую… Вона вже зараз мала вигляд стомленої”.

Історія підступного кохання вдівця до багатої спадкоємиці, який намагається довести її до

божевілля картинами, які сам малює та які вже довели до самогубства декількох його попередніх

дружин, – не менш містична та загадкова. Але це лише дві з численних історій, химерно

пов’язаних у цій книзі. Авторка не зраджує свого стилю та бездоганної української мови, яка не

так часто трапляється в сучасній популярній українській літературі.

«Роман – не сповідь автора, а дослідження того, що є людське життя в пастці, на

яку перетворився світ»

«У всесвіті існує планета, де люди народжуються вдруге.

При цьому вони повністю усвідомлюють своє життя, проведене на Землі,й увесь

досвід, котрий набули на ній»

Мілан Кундера «Нестерпна легкість буття»

1

…Я виходжу в імлистий морозний ранок – немов пірнаю в огидну каламутну й

холодну воду. Вмикаю автопілот. І просто намагаюся досить чітко переставляти ноги. Аби

йти. Повз будинок. Алеєю вимерзлих дерев. До зупинки. Я вставляю у вуха навушники й

одягаю на носа сонцезахисні окуляри, хоча сонця немає вже тижнів зо два. Просто мені не

хочеться дивитися на світ. Сподіваюсь, я йому також небайдужа. І тому він часом

перевертається й виливає на мене весь свій бруд.

Я роблю те саме. У маршрутку поперед мене лізе якась потвора в шубі з дохлих

кішок. «Куди прешся, падлюко?» – подумки лаюсь я. (Хоча загалом я досить ввічлива і

люб’язна. І часом навіть дітей називаю на «ви».) Далі погляд вихоплює з натовпу якусь

бабцю. «А тебе куди несе у час пік? Сиділа б удома біля батареї, якщо вони ще гріють…»

Потім усе зло світу концентрується на молодикові з інфантильним виразом обличчя.

Цікаво, скільки невинних дівочих життів він перепсує перш, ніж заляже на дивані в

очікуванні смаженої курки під соусом «Тартар»?

Цього ранку (власне, таке трапляється досить часто) я не люблю світ. І йому на мене

наплювати. Він знає, що занадто малий. Він мені затісний. У ньому смердить бензином, шкарпетками, парфумами, оселедцем. І немає місця для сорокової симфонії Моцарта або

для «Лакрімози». У ньому немає місця (й часу) для сліз. Власне, я не плачу ось уже кілька

років – мабуть, зо п’ять чи навіть десять. Такий собі робот на автопілоті… Треба ж було

прожити таку кількість років, аби зрозуміти, що сенсу в житті немає. І твоя удача

залежить лише від того, чи скинув якийсь янгол пір’їну, пролітаючи над твоєю колискою.

Добре тим щасливчикам, до кого доторкнувся він САМ. Але таких небагато. Мабуть, над

моїм дитячим ліжком почистив своє кудлате пір’я хтось інший, найменший з божої свити

горобець.

Іноді на мене накочується потужна хвиля благочинності. Тоді я міркую про те, аби

зібрати з вулиць бездомних собак чи піти працювати в дитячий будинок. Пропозиція (від

однієї знайомої) попрацювати у будинку скорботи заскочила мене зненацька саме у такий

час.

«У тебе буде свій кабінет, – казала знайома. – Робота спокійна. Викликатимеш до

себе пацієнтів. Годинку-дві порозмовляєш – і вільна! Все одно їх вилікувати неможливо!

А одиниця така в лікарні є. Нехай це будеш ти». Я звикла бути одиницею і тому одразу

погодилася.

І ось їду в маршрутці, начепивши навушники й окуляри. Напад благочинності минув, а трудова книжка вже лежить у сейфі головлікаря. Треба відбути хоча б пару тижнів.

Я їду. Дивлюсь у вікно. Намагаюся не помічати, що на моє плече сперся той самий

молодик із рожевим обличчям гумового пупса. У моїх вухах звучить «Лакрімоза». З нею я

пірнаю у вічність. І такі слова, як «лай-но» або «сука», поволі випаровуються з моєї

лексики. Тітка в шубі з кішок мені майже подобається, старенька мадам викликає

жалість… Моцарт робить свою справу.

Хтось може подумати, що я – нещасна людина. Адже благополучні мають лише один

запис у трудовій книжці, родину, можливо, дачну ділянку. А я можу прожити сім п’ятниць

на тиждень. І кілька життів на додачу, поки їду в маршрутці. Тому, думаю, можливо, нині

я знайшла своє місце? У Жовтому будинку. В затишному кабінеті з кушеткою та

напівкруглим столом. Добре, якби це було так. Побачимо…

Насправді я не так уже й не люблю цей світ. Я просто волію його переробити. Під

себе. Для цього потрібна неабияка хитрість. Адже постійно доводиться вдавати, що сама

перероблюєшся під нього. Щоб не вирізнятися з-поміж інших.

Якась дівчина навпроти занадто пильно придивляється до мене. Її погляд

позбавлений випадкової цікавості. Це я знаю напевно. Подивившись один раз, вона

буквально свердлить мене очима. Краще сказати – поїдає. Я навіть відчуваю, як моє

обличчя тане, наче морозиво під сонцем.

–Вибачте, – нарешті нерішуче шепоче вона, -

це про вас стаття в «Подіумі»?

«Подіум» – це ілюстрований модний журнал.

–Ні, – кажу я, – ви мене з кимсь переплутали.

Дівчина, сумніваючись, хитає головою:

–Та ні… На вас був ось цей перстень…

Каблучки – моя слабкість. І якщо у світі повно схожих облич, то поєднання знайомої

каблучки зі знайомим обличчям – це вже речовий доказ. Ціна моєї слави – ось такі

захопливі погляди юних кобіт, котрі мріють потрапити до глянсового журналу.

–Ні-ні, – повторюю я і відвертаюся до вікна. Роблю музику в плеєрі голосніше. Я

хочу перегорнути цю сторінку. Вона занадто блищить…

Власне, я нічого ще не зробила, щоб привертати увагу. А все, що досягнуто,

залишилось у минулому житті, про яке не хочеться згадувати. Я давно вже нічого не

пишу, але і зараз чую це прискіпливе запитання: «Як до вас надходять такі сюжети?».

Для мене це дуже складне запитання. Важко пояснити нормальним людям…

От зараз я дивлюся на жінку в шубі з кішок. І мене поволі починає нудити. Бувають

шуби з такого хутра, що й не здогадаєшся, що воно таке – хвости чи спинки. Здається, що

це просто м’яка пухнаста тканина фабричного ґатунку, що аж ніяк не пов’язана з

убивством, зі смертю… Але ким треба бути, щоб придбати саме таку – шкурки, явно здерті

з простих дворових нявок – сірих у тоненьку смужку, зшиті так, що майже видно їхні

розіп’яті тільця. Під пахвою сірі смужки уриваються двома білими плямками. Нещасна

тварина мала «особливі прикмети». Мабуть, за ними її й розшукувала хазяйка, обходячи

смітники та притулки для тварин: «Ви не бачили?.. У неї ще дві такі плями… білі… на

спинці…» Ось вони, ці плямки, прямо наді мною, під високо піднятою рукою тітки, що

вчепилася за поруччя.

Мене нудить. Сподіваюся, вас також…

І ось ця тітка в шубі виходить із маршрутки (вона, звісно, ще їде, тримаючи над

моєю головою свою руку з цими плямками, але моя уява вже виштовхує її назовні), кудись іде (куди – для нас не має значення) і наштовхується на невтішну хазяйку певної

частини свого верхнього вбрання. Тієї, що під пахвою. Вони можуть спочатку мило

погомоніти про погоду, про дітей або чоловіків… Поки хазяйка мурки не помітить

розіп’ятий силует із двома білими плямами.

Далі з цієї ситуації можна робити все що завгодно. Комедію, драму, трилер.

Розвивати у різних напрямах, роздмухувати сторінок на чотириста, додаючи туди купу

героїв – теж досить різних. Від слюсаря Васі до олігарха N.

Справа не в них. Справа в… маленькому гребінці, на якому грає мелодію герой

фільму Кисльовського «Три кольори. Білий» – спочатку на підлозі паризького метро, потім – у новому власному офісі у Варшаві. Тобто справа у напрямку думки, зрештою – в

деталях. Ось у цій шубі з домашніх тварин, у білих плямках під пахвою, з яких може

розгорітися справжня шекспірівська драма.

Цю історію я ніколи не напишу. Вона виникла випадково і канула в небуття. Власне, їх довкола мене – безліч. На них я й заробляла купу грошей, надсилаючи колись свої перші

опуси в різні журнали. Загалом, це – перегорнуті сторінки мого життя. Я змінила ім’я, підстриглася й пофарбувалася, колишні знайомі мене не впізнають. Лишилися ось такі

божевільні прихильниці, як це дівча. Та й ті впізнають мене не тому, що читали, а тому, що моє обличчя раніше часто з’являлося на телебаченні та сторінках преси, зокрема

модної, глянсової. Тобто тієї, яку вони читають, сподіваючись вдало вийти заміж чи

професійно вимальовувати на своєму обличчі риси якоїсь Кайлі Міноуг. Часом я

отримувала від них листи. Вони сприймали мої історії цілком серйозно. Так само як я

сприймала романи своїх улюблених письменників.

Та коли я зрозуміла, ЯК усе робиться, – мені набридло читати.

Незбагненним для мене лишився тільки Шекспір. Технологію інших речей я почала

розуміти. І коли це сталося, вирішила – настав час змінити удачу.

Участь у загальній профанації – не мій шлях.

–Ось ви яка… – каже головний лікар, і я жахаюся: невже він прихильник модних

журналів? – Моя дружина, коли почула, що ви будете у нас працювати, дуже зраділа.

Наказала неодмінно взяти у вас автограф. Завтра я принесу журнал. Вона їх збирає.

Я мовчки ввічливо усміхаюся. Всередині нудить, підсмоктує, як під час голоду.

–Ну от, – каже головлікар, – зараз підемо подивимося ваш кабінет.

Він розповідає про мої обов’язки, розклад роботи, про лікарню та персонал.

Для мене головним є те, що я сидітиму в окремій кімнаті й, можливо, полегшуватиму

долю якихось нещасних своїм спілкуванням із ними.

–Я призначив вам третю і сьому палати, – каже головлікар. – Люди там тихі, спокійні.

Єдине, чого їм бракує, – спілкування. Власне, ця посада, на яку ми беремо вас, – моє «ноу-

хау».

Він вдається до розлогих пояснень, чому і як виникла ідея «психоспікера» (так він

назвав цю посаду). Але мені й так усе зрозуміло.

–Чудова ідея! – кажу я.

Лікар і далі натхненно веде розповідь. Мабуть, йому також не вистачає особистого

психоспікера. Усім хочеться говорити. І всім здається, що події його життя – важливіші за

все інше. Зрештою, так воно і є…

Лікар веде мене до кабінету, який має стати моїм. Він затишний, з фігурними

ґратами на вікні. У ньому є крісло, стіл зі стільцем, невеличка шафа і торшер – для

відтворення ілюзії хатнього затишку. Стіни – білі. По них в’ються пластикові зарості.

Невдовзі познімаю їх, міркую я, заміню на кілька справжніх вазонів.

–Ну ось, – каже головлікар, – розміщуйтеся. Можете почати знайомство з вашими

підопічними хоч зараз. У вашому розпорядженні – сестра-хазяйка. Вона принесе все

необхідне. У коридорі сидить чергова – вона вам усе покаже та розкаже. Виникатимуть

питання – я завжди до ваших послуг.

Він прямує до дверей, і я розумію, що мишка потрапила в клітку…

–І ще одне… – повертається до мене головлікар, уже стоячи за порогом. – Зовсім

забув: усі розмови мають бути записані на магнітофон! Це необхідно для лікування.

Трапляються цікаві екземпляри…

Він зачиняє за собою двері, до останньої миті спостерігаючи за мною. Останнім у

щілині зникає довгий м’ясистий ніс. Я зберігаю привітну посмішку. Мабуть, я теж цікавий

екземпляр?..

Згодом сестра-хазяйка – огрядна тітонька в синьому халаті – заносить у кімнату

електричний чайник та магнітофон зі стосиком касет.

Ще за пару хвилин у двері стукає чергова медсестра, що сидить «на коридорі».

–Зараз у нас сніданок, – каже вона, – а після дванадцятої я приведу вам першого. Ось

його картка. Поки що ознайомтеся.

Вона не виявляє до мене жодної зацікавленості. Для неї я – нова співробітниця.

Я відчуваю, що мишка вже вгрузає у щось м’яке та вологе по самісінькі вушка.

–Авжеж! – кажу я, сідаю за стіл і розгортаю картку. Із розумним виглядом

занурююсь у читання. Медсестра так само зачиняє двері, спостерігаючи за моїми рухами.

Мабуть, тут так заведено. Так само вони зачиняють двері палат. Добре, що на моїх немає

віконечка, вирізаного посередині.

Я розплутую різнокаліберні лікарські почерки. Нічого не розуміючи у специфічних

термінах, перегорнувши кільканадцять сторінок, відкладаю картку. Зрештою, я не лікар – я

«психоспікер», мені треба просто побалакати.

Близько дванадцятої мене починає підсмикувати. Двічі за півгодини я таємно

пробираюся до службового туалету (для цього треба попросити ключі у «коридорної» – і

це дуже неприємно), потім вставляю касету в магнітофон, перевіряю, чи все правильно, і

сідаю за стіл, дивлюся на двері. Нарешті у них стукають. Двері несміливо прочиняються.

–Можна?

Ось він, перший. Я дивлюся на картку й читаю ім’я та прізвище.

–Будь ласка, сміливіше, – привітно кажу я, натискаючи під столом кнопку запису. -

Сідайте. Давайте знайомитися.

Я називаю себе й запитально дивлюся в очі людини без віку. У нього сиве волосся, охайна трикутна борідка (він мені нагадує Реріха) і світлі, майже прозорі очі. Мені трохи

ніяково дивитися на його халат та картаті капці. Йому пасував би твідовий піджак із

краваткою-метеликом…

–Мого імені історія не зберегла, – промовляє пацієнт. – Я – технолог. Можете

називати мене так.

–Добре. А якого виробництва? – намагаюся з’ясувати я.

Він морщиться і пересмикує плечима.

–Мого імені історія не зберегла, – повторює він і продовжує: – Абіотичні фактори -

ті, що впливають на компоненти екосистем та сили неживої природи. Зокрема, газовий

склад повітря, температуру, вологість чи сухість, присмаки… Але суть не в тому. Вона в

альбедо,

тобто білизні, тобто в здатності поверхні відображати струм випромінювання,

зокрема у відображенні планетами струму світла, що падає на їхню поверхню… Власне, я

не марнославний. Суть не в тому.

Я тупо дивлюся на його борідку. Очі пацієнта випромінюють незбагненну мудрість.

У магнітофоні марно прокручується плівка, записуючи повну абракадабру. Я не знаю, як

перервати цей потік.

–Історія не зберегла мого імені не тільки тому, що я свідомо відійшов у тінь.

Усе набагато простіше: було б дивним вписувати себе у свою історію – в рамки,

побудовані власноруч для інших. У сукупності еволюційних процесів у популяції

виникають нові види. Мікроеволюція призводить до мутацій, часом до мутуалізму – такої

форми міжвидових стосунків, коли взаємодія двох видів вигідна кожному з них…

–Це дуже, дуже цікаво, – кажу я, розуміючи, що тут – безнадійний випадок, назву

якого може пояснити тільки головлікар.

Я вже не намагаюся зрозуміти. Моя справа – вислухати. Принаймні вдавати, що

слухаю… Дивлюсь, як рухаються його губи й смикається білий трикутник борідки. Цікаво, хто так охайно підстригає її щоранку? Невже сам? Мабуть, ні, адже пацієнтам заборонено

мати ножиці… Поступово ловлю себе на тому, що мені неважливо, про що він говорить.

Головне – інтонація.

А вона заколисує. Я навіть здригаюся, коли він перестає говорити.

–Я зробив усе, що міг. І я вмиваю руки…

Він додає ще кілька фраз і зчіплює пальці в замок. Зараз він здається цілком

нормальним. Такий собі чоловік, захоплений невідомою мені наукою.

Власне, можливо, в його монолозі є якийсь сенс?

–Добре, я вам дуже вдячна, – чемно кажу я, вимикаючи магнітофон. – Але наступного

разу мені б хотілося, щоби ви відповіли на кілька моїх запитань. Домовилися?

Він слухняно киває головою. У його погляді на мить спалахує щось на кшталт іронії.

Ясна річ: йому немає про що говорити з таким невігласом, як я.

Викликаю коридорну. Вона виводить пацієнта. Він покірно йде, оглядаючись на

мене.

–До зустрічі, – кажу я.

Поглянувши на годинник, розумію, що на наступного «клієнта» у мене не вистачить

ані часу, ані сил. Враховуючи те, що додому мені добиратися не менше ніж півтори

години, починаю збиратися. Я ще не впевнена, що повернуся сюди завтра. «Ти цього

хотіла? – промовляю про себе. – Ти це отримала. Тихе місце, не пильну, хоч і мало

оплачувану роботу і безліч спілкування з можливістю мовчати». Я кидаю в сумку касету.

Не знаю навіщо, але кидаю. Можливо, цей жест – механічний?

–Ну як вам? – запитує чергова медсестра, і в її усмішці проступає знущальний вираз.

Уявляю, що вона думає про мене.

–Цікаво, – кажу я.

–Завтра буде ще цікавіше, – безбарвним голосом промовляє жінка.

Я хочу уникнути спілкування і швидко виходжу на сходи. Здається, вихід має бути

десь ліворуч. Я йду вниз, повз білі стіни царства тіней, проходжу крізь скляні двері вахти

й виходжу на подвір’я. Щоб дістатися до зупинки, треба перейти фруктовий сад, потім

через будинок ще однієї варти. На вулиці холодно, тому ніхто не гуляє. Озираючись на

будинок, бачу у вікні третього поверху розмитий силует. Чомусь мені здається, що це він -

той, хто назвав себе «технологом». Від погляду зверху в мене протягом усього шляху до

зупинки свербить потилиця…

У маршрутці я заснула і ледь не проїхала повз будинок, у якому два місяці тому

винайняла квартиру. Мабуть, ще не звикла до нового місця. Підступна думка про джакузі

та склянку коктейлю «Малібу» майнула в голові, й мене відразу знудило. Цю думку я

пояснила тим, що занадто втомилася сьогодні. Ще б пак! Шість годин незрозумілого

монологу!

Вдома я випила склянку теплого молока, зробила собі бутерброд із ковбасою та

гірчицею й залізла в ліжко. Я люблю їсти в ліжку, немов хвора. Але я не хвора. Просто це

здається мені затишним. На тумбочці біля мого дивана – купа цукерок і порожніх

обгорток, трохи зів’ялі апельсини, кілька склянок з-під молока та соку. Якби моя воля, я

взагалі не піднімалася б з дивана. Колись я читала про таку людину, котра потрапила в

Книгу рекордів Гіннесса: двадцять років у ліжку. Зауважу, чоловік був цілком здоровий.

Телевізора в мене немає, тому засинати досить важко. Я вставила в магнітофон

сьогоднішню касету. Можливо, голос знову заколисає мене?

Зручно умостилася в ліжку. Якщо засну – магнітофон вимкнеться автоматично.

…Почула знайомий спокійний голос, я навіть уявила тихі світлі очі й трикутну

борідку. Але не заснула. Щось у тій нісенітниці привернуло мою увагу. Я не могла

сформулювати, що саме змусило мене прислухатися. Монолог скидався на… на

різнобарвну ковдру, зшиту з окремих клаптів. Усі вони були різного розміру, різноманітні

за візерунком. Що поєднує таку ковдру, міркувала я, дослухаючись до голосу. Основа!

Різнобарвні клапті зазвичай нашиваються на єдину основу! У гарної кравчині цю основу

зовсім непомітно – тільки картатий узор. Я зіскочила з ліжка. Сну як не було!

Взявши папір і ручку, почала записувати незв’язний монолог.

Від мого приходу додому минуло вже сім годин. Довкола мене лежала купа

списаних аркушів, у вікні вже танув місяць, ніч повертала на ранок. Що далі? Я стільки

разів перечитувала написане, що в мене заболіли очі. Я відчувала, що в цій нісенітниці все

ж таки має бути якийсь сенс.

А якщо відокремити більш-менш свідомі та прості формулювання від потоку

наукових термінів? Я взяла маркер і почала підкреслювати зрозумілі мені фрази.

«Мого імені історія не зберегла. Абіотичні фактори – ті, що впливають на

компоненти екосистем та сили неживої природи. Зокрема, газовий склад повітря,

температуру, вологість чи сухість, присмаки… Але суть не в тому. Вона в альбедо, тобто

білизні, тобто в здатності поверхні відображати струм випромінювання, зокрема у

відображенні планетами струму світла, що падає на їхню поверхню. Власне, я не

марнославний. Суть не в тому.

Історія не зберегла мого імені не тільки тому, що я свідомо відійшов у тінь.

Усе набагато простіше: було б дивним вписувати себе в рамки власної історії. У

сукупності еволюційних процесів у популяції виникають нові види. Я мав перебувати поза

ними. Мікроеволюція призводить до мутацій, часом до мутуалізму – такої форми

міжвидових стосунків, коли взаємодія двох видів вигідна кожному з них. Адже інакше не

міг би спостерігати за всією картиною в цілому…»

Аркушів було сторінок із тридцять-сорок. Серед них траплялися й зовсім чисті – без

жодних підкреслень. Робота була досить копіткою. Коли закінчилася остання сторінка, я

вирішила піти на ще один подвиг: переписати зрозумілі фрази на окремі аркуші. Коли

закінчила цю писанину, до ранку лишалося півтори години. Пронумерувавши сторінки, почала читати…

«Мого імені історія не зберегла. Власне, я не марнославний. Суть не в тому.

Було б смішно вписувати себе в рамки власної історії Я мав перебувати поза ними.

Адже інакше не міг би спостерігати за всією картиною в цілому, був би лише її деталлю -

ОДНІЄЮ з деталей. Піщинкою у пригорщі піску. А так-я сам тримав цей пісок у своїй

долоні та просіював його крізь пальці. Швидко чи повільно. Швидко чи повільно…

Тільки одного разу я пошкодував, що ПОЗА ГРОЮ, що моє життя триває не так, як в

інших, що приречений на тривалу самотність замість миті солодкого падіння в безвість.

…Це було дуже давно. У вашій уяві це «дуже» обмежується п’ятьма, десятьма,

двадцятьма роками власного життя. Або ж двома-трьома сторіччями, але тоді ви не

надаєте значення цьому «дуже», перегортаючи сторінки підручника з історії. Усе ж таки

«дуже давно» – це перебувати у межах власного життя. Адже іншого для вас не існує!

«До» та «після» вражає уяву тільки тоді, коли цей проміжок часу відбивається на

власному обличчі. Решта – дим… У мене ж усе інакше.

Мій план виявився геніальним. Я йшов до нього повільно. Я мав можливість

розмірковувати над ним дуже довго. Сам не знаю, як спромігся на правильне рішення.

Найімовірніше, це трапилося випадково, інтуїтивно. Зрештою, як і все геніальне. Я

спробую так само просто розповісти про нього. Набагато простіше, ніж це робив раніше.

Адже те, що ви вже знаєте, -лише узагальнення, ПРОГРАМА. Зазвичай за такими

серйозними відкриттями криються інші – майже абсурдні, курйозні. Усі великі відкриття

починалися з ванни Архімеда, яблука Ньютона чи снів Менделєєва.

…Щоранку я зустрічав її біля джерела. її посилали туди, заледве вона досягла

семирічного віку. Йти було далеко – спочатку жовтою рівниною, потім – угору, під

променями спекотного сонця. Крім того, карафа була занадто важка для її худесеньких, обмурзаних попелом та козячим кізяком рученят.

Я бачив сотні такої малечі. Тоді й тепер. Усі вони в сім років мріють бути

принцесами, у чотирнадцять – воюють із прищами, у двадцять помирають від кохання, а в

тридцять – від нудьги та роботи. Є, звісно, «варіації на тему». Але не для тих, хто

семирічними доглядає кіз. їхня доля здебільшого не має варіацій…

Отже, я бачив її біля джерела. Перед тим як підставити шийку карафи під струмінь, вона вмивалася. Довго терла обличчя, відмивала долоні. Особливе зворушення викликало

в мене те, як вона миє ступні – вперто тре їх камінцем, уважно розглядає і знову тре, аж

поки вони не стають ніжними та жовтувато-рожевими, як пергамент, що світиться на

сонці. Потім рівна цівка зі дзвоном лилася в карафу. Лилася так довго, що дівчинка

встигала трохи поспати на великому круглому камені. Крізь дрімоту вона дослухалася до

звуку й прокидалася якраз у ту мить, коли вода наливалася по вінця. О, забув сказати, вона казала воді: «Доброго дня!» – коли приходила, та: «Дякую!» – коли карафа

наповнювалася. Одне слово, звичайне мале дівчисько…

Я бачив усе її життя настільки чітко, що моє серце часом стискалося. Я знав, що

років у тридцять, народивши купу дітлахів, вона зів’яне, носитиме чорну туніку та хустку, ховаючи під нею поріділе волосся та спалене сонцем згрубіле обличчя. І так само

приходитиме до джерела, тільки вже не казатиме воді ані добридень, ані дякую… Вона

вже зараз мала вигляд стомленої.

Одного разу я не витримав і, поки вона дрімала, вилив половину води з карафи,

даючи їй можливість поспати довше. Робив так кілька разів. Коли проробив це вчетверте, дівчинка миттєво підхопилася – мабуть, дослухаючись до власного ритму, вона не могла

спати так довго.

–Ти де? – дзвінко скрикнула вона. Щоб не налякати її, я змушений був відгукнутися і

сказав, що я тут, поруч, але такий старий та потворний, що краще їй мене не бачити.

Вона й не наполягала на моїй появі. «Можливо, ти й потворний, але ти – добрий, -

сказала вона. – Я знала, що ти є. Я тебе ВІДЧУВАЛА!» Ось яке це було дівча… Відтоді ми

почали розмовляти. Вона приходила й завжди запитувала про одне й те саме: «Ти – тут?».

Спочатку я вагався: чи варто відгукуватися? Але її оченята так прискіпливо ковзали по

чагарниках та кам’яних брилах, у них було стільки очікування, що я не міг не відповісти.

Ось так я дізнався, що мешкає вона в бідній родині свого дядька, що в нього купа

дітей і вона має доглядати не тільки кіз, а й своїх молодших братів та сестер. Звичайна

історія! Я знав таких безліч. Але щось було у цій малій. Я запитував її про якісь дорослі

дивні речі, розважаючи себе та бентежачи її дитячу уяву.

Але вона завжди знаходила на них навдивовижу мудрі та прості відповіді. Діти

бувають доволі мудрими. Не знаючи світу далі від свого селища, вона розповідала мені

про зірки, які здатні побачити усе в світі, й переконувала, що там, за горами і морем, теж

живуть люди. І їхнє життя дуже подібне до цього, що в селищі. А якщо це так, то вони

також мають дітей, готують їжу, розводять кіз. «Але ж це нудно, -заперечував я, намагаючись збити її з пантелику. – Одне й те саме щодня! Чим же вони, у такому

випадку, відрізняються від каміння, води, тварин?» – «Вони – мріють!» – впевнено

відповідала дівчинка. Якби ж вона могла бачити мою усмішку! «Про що?» – намагаючись

бути серйозним, запитував я. Вона уважно оглядала каміння та рослини біля джерела, сподіваючись відшукати мої очі. І, не знаходячи їх, упевнено відповідала: «Про те, щоб

завжди була вода. Сонце. І звірі. Щоби діти не хворіли. Щоб… щоб усім людям на долоню

вистачило метеликів! І ніхто не помирав». Ось яка це була дівчинка…

…Ще вчора вона терла свої ніжні п’яти ребристим камінцем, і вони світилися, мов

пергамент. Але час минав швидко. Я навіть не помітив, як наші розмови ускладнились, а

замість одної карафи вона вже несла дві, такі великі, що хода її обважніла. Проте зверху

коричневої туніки вона накидала яскраву бірюзову хустину із золотою смугою – дарунок

сусіда-теслі, й очі її також ставали бірюзовими і такими виразними, ніби були намальовані

кобальтовою фарбою. Вона, як і раніше, ретельно вмивалася перед тим, як набрати воду, і

зазвичай кликала мене.

Я ж цілковито розслабився, зовсім утратив обережність. Адже я також був самотній, і цій самотності належало стати ще безмірнішою. Тепер мені було прикро за її долю, яку я

бачив достеменно і яка стала для мене зрозумілішою, щойно вона зодягла цю бірюзову

хустку із золотою смужкою… Я не витримав. «Пам’ятаєш, ти казала, що хочеш, аби всім

людям на долоню вистачило метеликів?– казав я. -Але це, зрозумій, неможливо! Там, за

твоїм селищем, люди вбивають одне одного. Вони недобрі й марнославні. У них є вода і

сонце, але вони потребують більшого. Набагато більшого, ніж потрібно тобі!» Я бачив у її

очах смуток і тому продовжував мучити її: «Що ти могла б зробити, аби змінити все на

краще?».

Відверто кажучи, я й сам мізкував над цим. Моя провина в тому, що я бентежив

цими думками її, звалюючи усі проблеми на цю юну душу, і… чекав на відповідь. Хіба я

мав на це право?! Що вона, тринадцятирічна селянка, могла запропонувати? Бірюзову

хустку? Свою ганчір’яну ляльку? Карафу? Новонароджене козеня?

Вона задумливо обводила поглядом місцевість. «Я? А що в мене є, крім життя?..» -

зверталася до порожнечі. І я захлинався цією відповіддю. «Але ж, віддавши життя, ти не

відчуєш глибини цієї офіри, – продовжував допитуватися в неї.-Віддати життя-це одна

мить, після якої відступає все – біль, страх, реальність. Це занадто просто». Вона

напружено морщила чоло, смикала краї хустки, кумедно дмухала на волосся, що спадало

на чоло. «Я б могла віддати найдорожче… Те, що належало б тільки мені й що було б

прикро віддавати…» – «Що саме?!» – не вгавав я. І вона вдавалася до істинно дитячих

хитрощів, відповідаючи запитанням на запитання: «А що станеться з іншими?».

Тут ми не розуміли одне одного! Я змушений був розкривати перед нею дивні речі.

Вона слухала, затамувавши подих. Навіть завмирала срібна цівка води, що лилася в

карафу. Дуже обережно я розповідав їй про Леонардо да Вінчі, Паскаля, Коперника та

Бруно. (Зрозуміло, я не називав жодного конкретного імені – боявся зурочити! Головним у

моїх історіях було те, що відбудеться далі, якщо світ стане ціліснішим, довершенішим, підпорядкованим одній загальній ПРОГРАМІ.) Я говорив про крила й закон всесвітнього

тяжіння, про теорію ймовірності та класичну механіку.

Звісно, все це було ретельно запаковане в яскраву казкову обгортку, аби вона не

злякалася. «Так, так, -у захваті говорила вона після кожної такої казки, – це чудово! Але…

що станеться з іншими?»

І я був змушений вдаватися до ще трагічніших речей, без яких неможливий прогрес.

Я розповідав про Жанну дАрк і Євдокімоса Діокесіса, про Симона Болівара та Шаміля, про Ференца Ракоці. В її очах палахкотіло синє вогнище, від нього палали щоки та чоло, сплетені пальці нервово стискалися. «Так-так, – шепотіла вона. – А що станеться з

іншими?!» Я був готовий провалитися крізь землю. Хитрунка! По одному слову вона

витягла з мене майже все! Не розуміючи, що вона має на увазі, я змушений був цитувати

Александра Македонського та Макіавеллі, говорити про Дракулу, Гітлера та Сталіна, Чаушеску та Піночета! Голова моя йшла обертом. Уперта, нерозумна селянка! Своїми