Текст книги "Твори том 2"

Автор книги: Ги де Мопассан

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 48 страниц) [доступный отрывок для чтения: 18 страниц]

Але його раптом пройняв натхненний спогад про їхнє сходження до небес, на верх башти в абатстві, і, пойнятий жалем за тим спалахом почуття, він мовив:

– Пам’ятаєте, пані, наш зліт біля «Стежки божевільних»?

– Ще б пак… Але тепер, коли я згадую про це, мені стає трохи страшно. Боже, як закрутилася б у мене голова, коли б довелося це повторити! Я тоді зовсім сп’ішіла від повітря, сонця та моря. Гляньте, мій друже, як тут теж чудово в нас перед очима! Я дуже люблю Париж.

Він здивувався, невиразно передчуваючи, що в ній уже нема чогось, що майнуло там, на вершині.

Він прошепотів:

– Все одно де, аби я був коло вас!

Вона мовчки потиснула йому руку. Цей легкий потиск сповнив його більшим щастям, ніж зробили б ніжні слова: серце його звільнилося від тої ніяковості, яка його гнітила, і він зміг нарешті заговорити.

Він сказав їй повільно, майже урочисто, що віддав їй своє життя навік, що вона може робити з ним усе, що захоче.

Вона була йому вдячна, але, як справжня дочка новітніх часів, отруєна сумнівами, як безнадійна невільниця їдкої іронії, вона посміхнулася, відповідаючи йому:

– Не обіцяйте так багато!

Він зовсім повернувся до неї і, дивлячись у саму глибину її очей тим проникливим поглядом, що скидається на дотик, повторив їй тільки що сказане – довше, палкіше, поетичніше. Все, що він писав їй у стількох екзальтованих листах, він висловлював тепер з таким переконливим запалом, що вона слухала його мову, ніби витаючи в хмарах фіміаму. Усім своїм жіночим єством вона ніби відчувала пестощі цих закоханих вуст.

Коли він замовк, вона відповіла йому просто:

– І я теж вас дуже люблю!

Вони трималися за руки, неначе підлітки, що йшли поруч путівцем, і затуманеним поглядом спостерігали, як пливуть річкою пароплавчики. Вони були самі в Парижі, серед невиразного, безугавного, близького й далекого гомону, що носився над ними в цьому місті, повному життя, і вони були тут ще більше усамітнені, ніж на верху високої башти, і на кілька секунд справді забули, що на землі є ще хтось, окрім них.

До неї першої вернулося відчуття реальності і свідомість, що час минає.

– Хочете знов побачитися тут завтра? – спитала вона.

Він поміркував кілька секунд і, бентежачись тим, що

збирався запропонувати, заговорив:

– Так… так… звичайно… Але… чи не побачитись нам десь в іншому місці?.. Тут самотньо… Однак… сюди кожен може прийти.

Вона вагалася.

– Ваша правда… А крім того, ви не повинні нікому показуватися щонайменше зо два тижні, щоб усі повірили у вашу подорож. Буде так мило й таємниче зустрічатися з вами, в той час як усі думають, що вас нема в Парижі. А поки що я не можу вас приймати. Тому… я не уявляю собі…

Він почував, що червоніє, але сказав:

– І я не можу просити вас заїхати до мене. Але ж хіба нема іншого способу, іншого місця?

Як жінка практична, вільна від удаваної соромливості, вона не здивувалася і не обурилася.

– Авжеж. Але про це треба подумати.

– Я вже подумав.

– Уже?

– Так, пані.

– І що ж?

– Чи ви знаєте вулицю В’є-Шан в Отейлі?

– Ні.

– Вона виходить на вулицю Турнемін і Жан-де-Сольж.

– А далі?

– На цій вулиці, чи, вірніше, в цьому провулочку, є садок, а в садку будиночок, з якого можна вийти також на ті дві вулиці, що я назвав.

– Ну, а далі?

– Цей будинок чекає на вас.

Вона поміркувала, потім усе так само невимушено поставила два-три запитання, підказаних їй жіночою обережністю. Він дав роз’яснення, що, мабуть, задовольнили її, бо вона мовила підводячись:

– Гаразд, я завтра прийду.

– О котрій?

– О третій.

– Я вас чекатиму за хвірткою. Будинок номер сім. Не забудьте. Проходячи, лише стукніть.

– Добре. До побачення, мій друже, до завтра!

– До завтра. До побачення. Дякую! Я обожнюю вас!

Вони стояли поруч.

– Не проводжайте мене, – сказала вона. – Побудьте тут хвилин з десять, а потім ідіть набережною.

– Прощавайте.

– Прощавайте.

Вона пішла дуже швидко, з таким стриманим, скромним і заклопотаним виглядом, що була зовсім подібна до тих тоненьких роботящих паризьких дівчат, які вранці біжать вулицями, поспішаючи до своєї чесної праці.

Він звелів везти себе до Отейля, турбуючись, що помешкання не буде готове на завтра.

Але там було повно робітників. Стіни вже оббито штофом, паркет застелено килимами. Всюди мили, стукали, вбивали цвяхи. В саду, рештках колишнього парку, досить

просторому й гарному, було кілька високих і старих дерев, густих палісадників, що створювали видимість лісу, дві зелені альтанки, два газони й доріжки, що крутилися між деревами й кущами. Місцевий садівник уже посадив троянди, гвоздики, герань, резеду і ще десятків зо два різних рослин, прискорити або затримати розквіт яких можна з допомогою пильної уваги, тцоб потім в один день обернути необроблену землю в розквітлу клумбу.

Маріоль так тішився, ніби добився нового успіху; він узяв від майстра обіцянку, що всі меблі будуть на своєму місці завтра перед полуднем, і пішов по крамницях за дрібничками, щоб прикрасити цей куточок зсередини. Для стін він вибрав кілька чудових репродукцій з славетних картин, для камінів і столів – деківський фаянс і кілька дрібничок, що жінки люблять завжди мати напохваті.

За день він витратив свої двомісячні прибутки і зробив це з глибокою втіхою, думаючи, що цілих десять років він заощаджував не з любові до грошей, а тому, що не мав потреби, а тепер, завдяки цьому, міг розкошувати як вельможа.

Другого дня він уже зранку був у флігелі, приймав привезені меблі, казав що де ставити, сам вішав картини, лазив по драбинах, курив пахощами, кропив парфумами тканини та килими. У цій гарячці, в цьому чарівному піднесенні, що охопило всю його істоту, йому здавалося, ніби він ніколи не робив нічого цікавішого, нічого приємнішого, як тепер. Щохвилини він дивився, котра година, вираховував, скільки ще часу відділяє його від того моменту, коли прийде вона, – він підганяв рібітників, турбувався, щоб усе влаштувати якнайкраще, розставити і поєднати всі речі якнайзручніше.

З обережності він відпустив робітників, коли ще не вибило другої години. І поки стрілка на годиннику помалу обходила останнє коло, в тиші цього дому, де він чекав найбільшого щастя, що мого коли-небудь мав зазнати, на самоті зі своєю мрією, переходячи з кімнати до вітальні і назад, розмовляючи вголос, уявляючи, марячи, він тішився такою шаленою любовною радістю, що її не відчував ще ніколи.

Потім він вийшов у сад. Сонячне проміння, пробиваючись крізь листя, падалона траву і якось особливо гарно освітлювало клумбу з трояндами. Отже, і саме небо намагалося прикрасйт* це иобачення. Потім він причаївся за

З Гі де Мопассан, т. 2 хвірткою, але часом прочиняв її, боячись, щоб пані де Бюрн не помилилася.

65

Пробило третю годину; відразу ж озвалося з десяток фабричних і монастирських дзигарів. Тепер він чекав з годинником у руці, і коли в хвіртку, до якої він припав вухом, двічі легенько стукнули, то аж здригнувся з подиву, бо не вловив ані найменшого шереху.

Він одчинив; то була вона. Вона дивилася на все здивовано. Спочатку неспокійним поглядом оглянула найближчі будинки, але зразу заспокоїлася, бо, звичайно, не знала нікого серед тих скромних обивателів, які тулилися там; тоді з цікавістю і вдоволенням оглянула садок; нарешті, знявши рукавички, притулила обидві руки до уст коханця і взяла його попід руку.

За кожним кроком вона говорила:

– Боже! Як же тут гарно! Яка несподіванка! Як чарівно!

Помітивши клумбу з трояндами, освітлену сонцем крізь віття, вона скрикнула:

– Але ж це – як у казці, мій друже!

Вона зірвала троянду, поцілувала її і приколола у себе на грудях. Вони ввійшли до флігеля; вона мала такий задоволений вигляд, що йому хотілося стати перед нею навколішки, хоча в глибині серця він почував, що їй слід було б поцікавитися більше ним і менше оточенням. Вона роздивлялася навкруги, схвильована, радісна як дівчинка, що бавиться новою іграшкою. Не відчуваючи ніяковості в цій гарній могилі її жіночої доброчесності, вона цінувала вишуканість меблів із захватом знавця, смакові якого догодили. Ідучи сюди, вона боялася знайти банальне помешкання з вицвілими шпалерами, споганене попереднім побаченням. Тут же, навпаки, все було нове, несподіване, чепурне, зроблене саме для неї, і коштувало, певне, дуже дорого. Цей чоловік – справді бездоганний.

Вона повернулася до нього і підняла руки чарівним закличним рухом; заплющивши очі, вони обійнялися, злившись у поцілунку, що дає дивне й двоїсте почуття – блаженства й небуття.

Три години пробули вони в непорушній тиші цього притулку тіло до тіла, уста до вуст; душевне сп’яніння у Андре Маріоля злилося нарешті зі сп’янінням плоті.

Перед розлукою вони пройшлися по садку й посиділи в зеленій альтанці, звідки їх не було видно. Захоплений Андре говорив до неї побожно, як до ідола, що зійшов до нього зі свого священного п’єдесталу, а вона слухала, змучена втомою, – він часто бачив таку втому в її очах після чиїх-небудь надто довгих одвідин. А все ж вона була ласкава, на обличчі в неї сяяла трохи вимушена, ніжна усмішка, І, тримаючи його руку, вона ввесь час її стискала, – може, більше мимоволі, ніж свідомо.

Вона, мабуть, не слухала, що він казав, бо, перебивши його посеред фрази, сказала:

– Мені конче треба йти. О шостій годині я мушу бути в маркізи де Братіан і вже дуже спізнююся.

Він обережно провів'її до хвіртки, яку відчинив їй, коли вона прийшла. Вони обнялися, і, кинувши швидкий погляд на вулицю, вона пішла попід самим муром.

Зоставшись на самоті, він відчув ту раптову порожнечу, що лишає в нас жінка, зникаючи після обіймів, ту дивну подряпину в серці, завдану кроками, що віддаляються; йому здалося, ніби він покинутий, ніби він нічого не взяв од неї. І він почав ходити доріжками, посиланими піском, думаючи про вічну суперечність між сподіванками й дійсністю.

Він пробув тут аж до вечора, потроху заспокоюючись і віддаючись їй здалека з більшим самозабуттям, ніж віддавалася вона, коли була в його обіймах; потім повернувся додому, пообідав, не помічаючи, що їсть, і взявся їй писати.

Другий день здався йому довгим, а вечір нескінченним. Він знов написав їй. Як це могла вона нічого йому не відповісти, нічого не передати? Вранці другого дня він одержав коротку телеграму з призначенням нової зустрічі на завтра, о тій самій годині. Той невеличкий синій папірець зразу вилікував його від недуги чекання, що вже починала його мучити.

Вона прийшла, як і перше, вчасно, ласкава, усміхаючись; і їхня зустріч в отейльському будиночку була зовсім така сама, як і перша. Андре Маріоль, спочатку здивований і збентежений тим, що не відчував у їхніх взаєминах тієї палкої пристрасті, наближення якої він передчував, але ще більше закоханий почуттєво, потроху забував мрію про сподіване володіння, спізнаючи трохи іншого щастя в володінні тим, що було йому даровано. Він прив'язався до неї путами пестощів, найнебезпечнішими, найнерозривні-шими, тими єдиними путами, що від них ніколи вже не визволитися чоловікові, коли вони міцно охоплюють його і так увіп’ються, що виступить кров.

Збігло три тижні, такі солодкі, такі швидкоплинні! Йому здавалося, що це ніколи не скінчиться, що він завжди житиме так, зникнувши – для всіх та існуючи для неї самої, і в його мрійливій душі, душі художника, що нічого не створив, якого завжди мучили даремні сподіванки, народилася примарна надія на тихе, щасливе й замкнуте життя.

Мішель приходила двічі на тиждень, не опираючись, зваблена, певне, так само втіхою цих побачень, чаром будиночка, що перетворився на оранжерею рідкісних квітів, й новиною цих любовних стосунків, майже цілком безпечних, бо ніхто не мав права стежити за нею, і все ж повних таємниці,– як і дедалі більшою ніжністю її коханця. Але якось вона сказала йому:

– Тепер, мій друже, вам пора знову з’явитися в світі. Завтра приходьте до мене. Я сказала, що ви повернулися.

Його це дуже вразило.

– О, нащо так швидко! – вигукнув він.

– Бо коли якось випадком дізнаються, що ви в Парижі, то ваша самотність здалася б надто незрозумілою, викликала б підозри.

Він визнав, що вона має слушність, і пообіцяв прийти до неї на другий день. Потім спитав:

– Ви завтра приймаєте гостей?

– Так, – одповіла вона. – Буде навіть маленьке свято.

Ця новина була йому прикра.

– Яке ж то свято?

Вона задоволено сміялася.

– Яз допомогою всіляких хитрощів добилась від Масі-валя, щоб він зіграв у мене свою «Дідону», якої ще ніхто не чув. Це поема про античне кохання. Пані де Братіан, що вважає себе єдиною володаркою Масіваля, в розпачі. А втім, вона буде в мене, бо теж співає. Чи не молодець я?

– Багато буде людей?

– О ні, лише кілька найближчих друзів. Ви їх майже всіх знаєте.

– Чи не можна мені ухилитися від цього концерту? Я такий щасливий у своїй самотності.

– О ні, мій друже. Зрозумійте, я найбільше розраховую на вас.

У нього забилося серце.

– Дякую, – мовив він. – Прийду.

Ill

– Добрий день, любий пане Маріоль.

Він помітив, що тепер він уже не «любий друг», як в Отейлі, і швидкий потиск її руки сказав йому, що перед ним була жінка заклопотана, поглинута світськими обов’язками. Він зайшов до вітальні, а пані де Бюрн попрямувала назустріч красуні Jle Прієр, трохи іронічно прозваної «Богинею» за відважне декольте й претензією на скульптурність форм. Її чоловік був академік з відділу Написів і Красного письменства.

– Ах, Маріоль! – вигукнув Ламарт. – Звідки ви взялися, мій любий? Ми вже думали, що вас нема серед живих.

– Я подорожував по Фіністеру.

Він почав ділитися своїми враженнями, та романіст перебив його:

– Ви знайомі з баронесою де Фремін?

– Ні, знаю лише в обличчя. Але я багато про неї чув. Кажуть, вона дуже цікава.

– Це королева заблудлих, але вона дивовижна, від неї віє найвишуканішою сучасністю. Ходіть, я вас познайомлю.

Взявши Маріоля попід руку, Ламарт повів його до молодої жінки, котру завжди порівнювали з лялькою. Бліда і чарівна білява лялечка, – сам диявол вигадав її й сотворив на погибель великим бородатим дітям! Очі в неї були видовжені, вузькі, гарні, трошки підняті до скронь, як у китаянок, їхній погляд, нагадуючи синю емаль, струмував між повіками, рідко коли розплющеними зовсім, повільними повіками, створеними, щоб приховувати, щоб ненастанно опускати завісу над таємницею цієї істоти.

Біляве волосся сяяло шовково-сріблястими відлисками, а тонкого рота з вузькими губами ніби намадоорав мініатюрист, і потім обвів легкою рукою карбівник. Голос кришталево бринів, а несподівані, гострі думки, сповнені розтлінного чару, були своєрідні, але й примхливі. Розпусна холодна зваба й спокійна загадковість цього істеричного створіння бентежили багатьох, породжуючи хвилювання й бурхливі пристрасті. Вона була відома всьому Парижу як найекстравагантніша і до того ж найдотепніша світська левиця із справжнього товариства, хоча ніхто достеменно не знав, хто вона така і що собою являє. Вона скоряла чоловіків своєю невідпорною могутністю. її чоловік теж був загадкою. Спокійний і гордовитий, він неначе нічого не помічав. Була то сліпота, байдужість чи поблажливість? А може, йому не було чого помічати, окрім дивацтв, що вабили і його самого?* Про нього говорили по-різному. Ходили й дуже погані чутки. Навіть казали, що він використовує таємні вади дружини.

З пані де Бюрн її єднали взаємний невиразний потяг і дика заздрість; періоди їхньої приязні чергувалися з періодами несамовитої ворожнечі. Вони подобалися одна одній, боялися одна одної і шукали одна одну, як двоє запеклих дуелістів, з котрих кожен високо цінує суперника і мріє його вбити.

Нині тріумфувала баронеса де Фремін. Вона щойно здобула перемогу, і то велику перемогу: відвоювала Ламарта, відбила його у суперниці, розлучила й наблизила до себе, щоб приручити його і відкрито записати до своїх поклонників. Романіст, очевидно, був захоплений, заінтригований, зачарований і ошелешений тим, що знайшов у цій неймовірній істоті; він не міг утриматися, щоб не говорити про неї всім, і з того вже глузували.

В ту хвилину, як він знайомив Маріоля, пані де Бюрн глянула на нього з другого кінця вітальні, і він, усміхаючись, прошепотів своєму приятелеві:

– Гляньте, як незадоволена тутешня володарка.

Андре підвів очі, але пані де Бюрн уже повернулася до

Масіваля, що з'явився із-за розсуненої портьєри.

Майже вслід за ним увійшла маркіза де Братіан, і це дало Ламартові привід пожартувати:

– А знаєте, ми вже будемо при другому виконанні «Дідони»: перше, видно, відбулось у кареті маркізи.

Пані де Фремін додала:

– Справді, чарівна Мішель утрачає найкращі скарби своєї колекції.

У Маріолевім серці раптом збудився гнів, майже ненависть до цієї жінки і несподівана неприязнь до всього цього товариства, до життя цих людей, до їхніх думок, смаку, їхніх нікчемних уподобань, їхніх блазенських забав. І, ско-риставшися з нагоди, – Ламарт нахилився до молодої жінки і став говорити їй щось тихенько, – він повернувся і відійшов від них.

Красуня Ле Прієр сиділа сама за кілька кроків від нього. Він підійшов привітатися з нею. На Ламартову думку, в цьому передовому середовищі вона була представниця старовини. Молода, висока, гарна, з дуже правильними рисами обличчя, з каштановим, у вогненних блискітках, волоссям, привітна, приваблива своєю безтурботністю й доброзичливістю, своїм спокійним і мудрим кокетством, великим бажанням подобатися, захованим під вигляде»! щирої й простої сердечності, вона мала певних прихильників, котрих оберігала від небезпечних суперниць. її салон складався з близьких приятелів, і всі вони в один голос вихваляли її чоловіка.

Між нею й Маріолем зайшла розмова. Вона дуже цінила цього розумного й стриманого чоловіка; про нього мало говорили, – але він був, може, вартий всіх інших.

Увійшли останні запрошені: гладун Френель, задиханий, ще витираючи хусткою завжди вогке і блискуче чоло; світський філософ Жорж де Мальтрі; далі, разом, барон де Гравіль і граф де Марантен. Пан де Прадон з дочкою вітали гостей. До Маріоля пан де Прадон був дуже уважний. Але Маріоль з тяжким серцем дивився, як пані де Бюрн переходить від одного до другого, зайнята всіма більше, ніж ним. Правда, двічі вона кинула на нього швидкий погляд, який ніби казав: «Я думаю про вас», – але погляд такий короткий, що Маріоль, може, й помилився в його значенні. А потім він уже не міг не бачити, як уперте Ламартове залицяння до пані де Фремін дратує пані де Бюрн. «То, – думав він, – лише злість кокетки, заздрість світської дами, що в неї украли дорогу дрібничку». Однак він мучився від того; особливо, коли помічав, як вона безперестану поглядає на них крадькома, але зовсім не турбується, що він сидить коло лані Ле Прієр. Бо ж його вона міцно тримає, за нього вона певна, в той час як другий вислизає від неї. У такому разі що ж означає для неї їхнє кохання, їхнє тільки-но народжене кохання, що витіснило з його душі всі інші думки?

Пан де Прадон закликав до тиші, і Масіваль уже підняв кришку фортепіано, а пані де Братіан, знімаючи рукавички, підходила до нього, щоб проспівати жагучу пісню Дідони, коли двері ще раз одчинилися і ввійшов молодий чоловік, що привернув до себе всі погляди. Це був високий, стрункий блондин, з кучерявими баками, коротким кучерявим волоссям та бездоганною аристократичною зовнішністю. Здавалося, навіть пані Ле Прієр захвилювалась.

– Хто це такий? – спитав у неї Маріоль.

– Як?! Ви його не знаєте?

– Не знаю.

– Граф Рудольф фон Бернгауз.

– Ах, той, хто мав поєдинок з Сігізмундом Фабром?

– Так.

Ця пригода набула великого розголосу. Граф фон Берн-гауз, радник австрійського посольства, дипломат а великим майбутнім, прозваний «елегантним Бісмарком», почувши на одному офіційному прийомі якесь негречне зауваження про свою імператрицю, викликав кривдника – славетного фехтувальника – на дуель і вбив його.

Після цього поєдинку, що схвилював громадську думку, граф фон Бернгауз за один день став знаменитістю, на взірець Сари Бернар, з тією лише різницею, що його ім’я було оповите ореолом лицарської доблесті. А втім, це була мила, чарівна, бездоганно вихована людина, приємний співрозмовник. Ламарт казав про нього: «Це приборкувач наших прекрасних левиць».

Він шанобливо зайняв місце коло пані де Бюрн, а Масіваль сів до фортепіано, і його пальці перебігли по клавішах.

Майже всі слухачі пересіли, вмостилися ближче, щоб краще чути й добре бачити співачку. Ламарт опинився поруч з Маріолем.

Запанувала цілковита тиша, сповнена напруженого чекання, уваги й пошани, потім піаніст почав з повільного, дуже повільного чергування звуків, що здавалося музичною розповіддю. Змінялися паузи, легкі повтори, низки коротких фраз, то знеможених, то нервових, тривожних, але несподівано своєрідних. Маріоль віддався мріям. Йому уявлялася жінка, цариця Карфагена, прекрасна своєю дозрілою молодістю і цілком розквітлою красою, жінка, яка поволі виходить на морський берег. Він угадував її страждання, велике горе в її душі, і дивився на пані де Братіан.

Нерухома, бліда під копицею свого чорного волосся, ніби пофарбованого нічною пітьмою, італійка чекала, дивлячись поперед себе. В її енергійному, трохи суворому обличчі, на якому темними плямами вирізнялися очі й брови, у всій її похмурій постаті, дужій і пристрасній, було щось тривожне, як загроза бурі, що таїться в темному небі.

Масіваль, злегка похитуючи пишноволосою головою, розповідав далі на гучних клавішах із слонової кості трагічну повість.

Зненацька співачка затремтіла, і з її напіврозтулених уст вихопився протяжний надривний зойк розпачу. То не був крик трагічної безнадії, що лунає зі сцени, супроводжуваний скорботними жестами співаків, то не був красивий стогін зрадженого кохання, що викликає в залі захоплені вигуки, то був крик нестямний, яким виливала свою муку не душа, а плоть, схожий на виття розчавленого звіра, – крик покинутої самиці. Вона замовкла; а Масіваль знову повів трепетну, ще схвильованішу, ще боліснішу історію цієї нещасливої цариці, покинутої коханим.

Потім знову пролунав жіночий голос. Тепер вона говорила, вона розповідала про нестерпну муку самотності, про невгасиму жалобу по втрачених пестощах і про болісне усвідомлення, що він пішов назавжди.

Від її голосу, гарячого й трепетного, здригалися серця. Здавалося, ніби ця похмура італійка, з волоссям, темнішим за ніч, вистраждала те, про що вона співає, що вона кохає або принаймні може кохати з несамовитим запалом. Коли вона замовкла, її очі були повні сліз, вона не поспішаючи витерла їх. Ламарт, нахилившись до Маріоля, сказав, тремтячи від захвату:

– Боже, яка вона гарна в цю хвилину, мій любий! Оце жінка, й іншої тут немає!

Потім, подумавши, додав:

– А втім, хто знає? Може, це лише міраж, створений музикою. Бо, окрім ілюзії, нічого нема! Зате яке чудове мистецтво – музика! Які вона створює ілюзії. Та ще й усякі ілюзії!

В перерві між першою і другою частинами музичної поеми композитора й співачку гаряче вітали. Особливо захоплювався Ламарт, і до того цілком щиро, бо був здатний відчувати й розуміти і був однаково чутливий до будь-яких виявів краси. Він так палко розповів пані де Братіан про те, що відчував, слухаючи її, аж вона трохи почервоніла з утіхи, тим часом як інших жінок, що те чули, взяла досада. Можливо, він і сам помітив, яке враження справили його слова. Повертаючись на своє місце, він побачив, що граф Рудольф фон Бернгауз сидить коло пані де Фремін. Вона одразу вдала, ніби йому в чомусь звіряється, й обоє вони усміхнулися, неначе тішилися без краю цією задушевною розмовою. Маріоль стояв біля дверей і все більше хмурнішав. Письменник підійшов до нього. Гладун Френель, Жорж де Мальтрі, барон де Гравіль і граф де Мар антен оточили пані де Бюрн, яка, стоячи, розливала чай. Вона була ніби в вінку залицяльників. Ламарт іронічно звернув на те увагу свого приятеля й додав:

– А втім, вінок без самоцвітів, і я певен, що вона віддала б усі оті рейнські камінці за той діамант, якого їй бракує.

– Який діамант? – Спитав Маріоль.

– Та Бернгауз. Чарівний, невідпорний, незрівнянний Бернгауз! Той, для кого і влаштовано цей концерт, для кого зроблено це чудо: Масіваля умовили привезти сюди його флорентійську Дідону.

Андре, дарма що не дуже-то вірив, однак відчув, як серце його стиснулося від гострого болю.

– Чи вона його давно знає? – спитав він.

– О ні, найбільше днів десять. Але яких зусиль вона доклала за цю коротку кампанію і яку розвернула завойовницьку тактику. Коли б ви були тут – то посміялися б від душі!

– Он як? Чому?

– Вона зустріла його вперше в пані де Фремін. Того дня я там обідав. До Бернгауза у цій господі дуже прихильні, в чому ви можете переконатися: досить подивитися на нього зараз. Отож, як тільки вони познайомилися, наша чарівна приятелька пані де Бюрн заходилася завойовувати незрівнянного австрійця. І вона досягла свого, вона досягне, дарма що крихітка де Фремін переважає її зухвалістю, справжньою байдужістю і, мабуть, порочністю. Але наша приятелька де Бюрн досвідченіша в кокетуванні, вона більше жінка, я хочу сказати, жінка сучасна, тобто невідпорна завдяки мистецтву зваблювати, яке тепер заміняє колишні природні чари. І слід би навіть сказати, не мистецтво, а естетика – глибоке розуміння глибокої естетики. Вся її сила саме в тому. Вона чудово себе знає, бо любить себе більше за все на світі, і вона ніколи не помиляється, добираючи найкращого способу, як перемогти чоловіка та як набити собі ціну, щоб нас заполонити.

Маріоль заперечив:

– Я гадаю, ви перебільшуєте; зі мною вона трималася завжди дуже просто!

– Бо простота – це спосіб, саме відповідний для вас. Та я ж і не хочу сказати про неї нічого лихого; я вважаю, що вона переважає майже всіх їй подібних. Але це взагалі не жінки.

Кілька акордів, узятих Масівалем, змусили їх замовкнути, і пані де Братіан проспівала другу частину поеми, де вона показала себе справді Дідоною, величною своєю земною жагою і почуттєвим розпачем.

Але Ламарт не спускав оч. ей з пані де Фремін та графа фон Бернгауза, що сиділи поруч. Як тільки останній звук фортепіано завмер, заглушений оплесками, він сказав роздратовано, ніби вів далі якусь суперечку, ніби не погоджувався з суперником:

– Ні, то не жінки. Навіть найпорядніші з них – нікчеми, та ще й самі цьсго несвідомі. Що більше я їх узнаю, то менше відчуваю те солодке сп’яніння, яке має викликати в нас справжня жінка. Ці теж п’янять, але при цьому страшенно збуджують нерви, це не натуральне вино.

О, воно чудове для дегустації, але йому далеко до колишнього справжнього вина. Любий мій, адже жінка створена і послана на цей світ лише для двох речей, в яких тільки й можуть проявитися її справжні, великі, чудові властивості: для кохання й материнства. Я міркую, як пан Прю-дом ¹ 1
  Мається на увазі образ Жозефа Прюдома, з романів французького письменника А. Моньє (1805–1877), у якому втілені буржуазна вульгарність і самозадоволення.


[Закрыть]. А ці от не здатні на кохання і не хочуть дітей; коли ж у них з недогляду родяться діти, це для них нещастя, а потім тягар. Справді, це потвори.

Маріоль, здивований гнівним тоном письменника та лихим вогником у його очах, спитав:

– То чого ж ви половину життя нробуваєте коло їхніх спідниць?

Ламарт жваво відповів:

– Чого? Чого? Та тому, що це мене, Їй-Богу, цікавить! А потім… а потім… що ж, ви забороните лікарям ходити до лікарні і спостерігати недуги? Такі жінки – моя клініка, та й годі.

Це міркування ніби заспокоїло його. Він додав:

– Ще й те сказати: я їх люблю, бо вони дуже сучасні. По правді кажучи, я такою ж мірою чоловік, як вони жінки. Коли я нібито заприязнюся з котроюсь із них, то мені втішно знаходити й спостерігати все те, що мене від неї відвертає, і я займаюся цим з такою самою цікавістю, з якою хімік приймає отруту, щоб випробувати її властивості.

Помовчавши, він почав знову:

– Тому я ніколи не піймаюся на їхній гачок. Я вдаюся до їхньої ж зброї, і то не гірше, ніж і вони, а може, й краще, і це мені стає в пригоді для моїх творів, а їм воно ні до чого, оте, що вони роблять. Чи ж не дурні вони? Це все пустоцвіти, чудові пустоцвіти, а котра з них і чутлива на свій лад, – тільки й того, що марніє з горя, коли старіється.

Слухаючи його, Маріоль почував, як його огортає смуток, гнітюча туга, ніби пронизлива вогкість негоди. Він знав, що взагалі письменник має слушність, але не хотів визнати його цілковиту правду.

Тому він почав, трохи дратуючись, сперечатися, не стільки, щоб оборонити жінок, скільки для того, щоб з’ясувати, чому в сучасній літературі їх зображують такими мінливо-розчарованими.

– За тих часів, коли романісти і поети вихваляли їх і збуджували в них мрійливість, вони шукали й гадали, що знаходять у житті відповідник того, що серця їхні передчували по книжках. Тепер ви вперто усуваєте все поетичне й привабливе і показуєте лише реальність, а вона нищить усі ілюзії. А якщо, мій любий, нема кохання в книжках, то нема його й у житті. Ви створювали ідеали, і вони вірили в ваші творіння. Тепер ви лише художники правдивої дійсності, а слідом за вами й вони увірували в банальність життя.

Ламарт, що любив літературні суперечки, почав був заперечувати, але до них підійшла пані де Бюрн.

Того дня вона була чарівно вбрана і якось особливо гарна, а свідомість боротьби надавала їй відважного й зухвалого вигляду.

Вона сіла.

– Ось це я люблю, – мовила вона, – піймати двох чоловіків на розмові, коли вони говорять, не хизуючись переді мною. До того ж лише вас двох і цікаво послухати тут. Про що ви сперечаєтесь?

Ламарт, не бентежачись, тоном світського насмішника розказав про що йшла мова. Потім знову взявся доводити своє з ще більшим запалом, спонукуваний бажанням сподобатися, яке відчувають при жінках усі, хто прагне слави…

Вона одразу зацікавилася темою суперечки і, запалившись сама, взяла в ній участь, боронячи сучасних жінок дуже розумно, вміло й до ладу. Кілька фраз, незрозумілих для письменника, про те, що навіть і найпідозріліші жінки можуть бути вірні й віддані, змусили забитися Маріолеве серце. Коли ж вона пішла й сіла біля пані де Фремін, що вперто тримала коло себе графа фон Бернгауз а, то Ламарт і Маріоль, зачаровані її жіночою мудрістю й вишуканістю, одностайно визнали, що вона, безперечно, надзвичайна.

– Ось погляньте лише на неї! – додав письменник.

Ішов великий поєдинок. Про що вони говорили, австрієць і дві жінки? Пані де Бюрн підійшла саме в ту хвилину, коли тривале усамітнення двох людей, чоловіка й жінки, хоч би вони й подобалися одне одному, стає одноманітним. І вона порушила це усамітнення, розказавши обурено все, щойно чуте з Ламартових уст. Усе те, звичайно, могло стосуватися і пані де Фремін, усе те йшло від бстаннього завойованого нею поклонника, все те повторювалося при людині дуже тонкій, що зуміє зрозуміти. Знову розгорілася суперечка на вічну тему про кохання; і господиня дому знаком запросила Ламарта й Маріоля прилучитися до них. Потім, коли голоси залунали гучніше, вона покликала всіх інших*.