Текст книги "Твори том 2"

Автор книги: Ги де Мопассан

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 48 страниц) [доступный отрывок для чтения: 18 страниц]

Гі де Мопассан

ТВОРИ В ДВОХ ТОМАХ

НАШЕ СЕРЦЕ. СИЛЬНА, МОВ СМЕРТЬ

Романи

ВИБРАНІ ОПОВІДАННЯ

Переклад з французької

Київ

Видавництво художньої літератури «Дніпро »

1990

Редактор В. П. Грабовський

НАШЕ СЕРЦЕ

Частина перша

I

Якось Масіваль – композитор, відомий автор «Ребек-ки», той самий, кого вже років п’ятнадцять звали «славетним молодим маестро», сказав своєму другові Андре Ма-ріолеві:

– Чому ти не попросиш, щоб тебе познайомили з Мі-шель де Бюрн? Запевняю тебе, це одна з найцікавіших жінок сучасного Парижа.

– Бо я зовсім не створений для цього товариства.

– Мій любий, ти помиляєшся. Це дуже своєрідний, дуже сучасний, ^квавий і артистичний салон. Там лунає чудова музика, там ведуть розмови не гірше, ніж у салонах найкращих пліткарок минулого століття. Тебе в цьому домі оцінили б передусім тому, що ти прегарно граєш на скрипці, по-друге, тому, що про тебе там було сказано багато хорошого, й, нарешті, тому, що тебе вважають за людину небуденну й не дуже охочу до знайомств.

Підлещений, але ще впираючись і думаючи до того ж, що ці наполегливі запросини робляться не без відома молодої жінки, Маріоль мовив: – Овва! То мені байдуже, – але в цьому зумисному гордуванні вже чулася згода.

Масіваль почав знову:

– Хочеш, я тебе познайомлю цими днями? А втім ти вже знаєш її з розповідей приятелів, бо ми говоримо про неї дуже часто. їй двадцять вісім років, це дуже гарна жінка, велика розумниця, вона не хоче знов одружуватися, бо була надто нещаслива в першому шлюбі. Вона зробила свою оселю місцем зустрічей приємних людей. Там не надто багато клубних завсідників та світських шалапутів. Саме стільки, скільки треба, щоб справити добре враження. Вона буде в захваті, коли я тебе приведу.

Маріоль, переконаний, відповів:

– Гаразд! Якось цими днями.

На початку другого тижня музикант зайшов до нього й спитав:

– Ти завтра вільний?

– Та ніби… так.

– От і добре! Підемо обідати до пані де Бюрн. Вона мені доручила запросити тебе. Ось і записка від неї.

Поміркувавши ще якусь мить задля годиться, Маріоль одповів:

– Згода.

Андре Маріоль мав років тридцять сім, нежонатий і без певного заняття, досить багатий, щоб жити так, як йому заманеться, подорожувати і навіть зібрати собі гарну колекцію сучасного живопису і старовинних дрібничок, репутація у нього була людини дотепної, трохи дивакуватої, трохи відлюдькуватої, трохи вибагливої, гордовитої, що тримався самотою більше з гордощів, ніж з сором’язливості. Щедро обдарований від природи, тонкого розуму, але ледачий, здатний усе збагнути і, може, зробити багато дечого, він обмежувався тим, що втішався життям, як глядач, або, певніше, любитель. Коли б він був бідний, то, напевне, став би людиною видатною або й славетною: вродившися ж багатим, він завжди докоряв собі, що не зумів нічого до пуття осягти. Брався, правда, до різних мистецтв, але якось мляво: у літературі заявив про себе подорожніми нотатками, цікавими, жвавими й добірного стилю; в музиці – грою на скрипці, чим добув навіть між фахівцями славу обдарованого любителя; і, нарешті, спробував себе в скульптурі, в цьому мистецтві, де вроджена спритність і хист сміливо виводити оманливі контури заміняють в очах невігласів майстерність і знання. Його глиня-на статуетка «Туніський масажист» мала навіть деякий успіх на торішній виставці.

Казали, що він не тільки чудовий верхівець, але й видатний фехтувальник, хоч він ніколи не виступав прилюдно, мабуть, через ту саму несміливість, що змушувала його уникати великосвітських товариств, де можна було побоюватися серйозного суперництва.

Але друзі одностайно вихваляли і цінували його, може, через те, що він не затьмарював їх. У кожному разі, про нього говорили як про людину надійну, віддану, приємну в стосунках і дуже симпатичну.

Досить-таки високий на зріст, з коротко підстриженою на щоках і гострою, видовженою на підборідді, чорною борідкою, сивуватим, але гарним кучерявим волоссям, він вирізнявся відкритим поглядом ясних, живих, карих очей, недовірливих і трохи суворих.

Приятелював він найбільше з митцями, – з романістом Гастоном де Ламартом, композитором Масівалем, художниками Жобеном, Ріволе, де Модолем, – котрі, здавалося, дуже цінували його приязнь, його розум, дотепність і навіть його думку про їхні твори, хоча в глибині душі вони з пихою людей, що досягли успіху, мали його за невдаху, – хай навіть дуже милого та дуже розумного.

Його гордовита стриманість ніби казала: «Я ніщо, бо нічим не захотів стати». І він обертався в тісному колі друзів, зневажаючи світську галантність та модні салони, де інші сяяли б ясніше і відтрутили б його в юрбу світ-ських статистів. Він одвідував лише такі доми, де напевне могли оцінити його безперечні, але приховані якості: і він так швидко згодився піти до пані Мішель де Бюрн лише тому, що найкращі його друзі, ті самі, що всюди розповідали про його приховані таланти, були постійними гостями цієї молодої жінки.

Вона мешкала на першому поверсі чудового будинку на вулиці генерала Фуа, за церквою св. Августина. Дві кімнати – їдальня та вітальня, де приймали всіх гостей, – виходили на вулицю; дві інші – в гарний садок, яким користувався домовласник. Друга вітальня була дуже простора, скоріше довга, ніж широка, з трьома вікнами, через які виднілися дерева, – їхнє гілля торкалося віконниць; її обставлено виключно рідкісними й простими речами й меблями, бездоганного й суворого смаку і величезної цінності. Стільці, столи, чудові шафки й полички, картини, віяла і порцелянові фігурки під склом, вази, статуетки, величезний настінний годинник, обрамлені панно – вся окраса будинку молодої жінки надила або приковувала погляд своїм стилем, старовиною та елегантністю. Щоб створити собі таку обстанову, якою вона пишалася майже так само, як сама собою, пані де Бюрн скористалася досвідченістю, люб’язністю і смаком усіх знайомих їй художників. Вони з мисливським азартом вишукували для неї, багатої і щедрої, всі ці речі, позначені тією своєрідністю, що її не вловлює простий любитель, і завдяки цим людям пані де Бюрн влаштувала собі славетний малодоступний салон, де, як їй здавалося, гості почували себе краще і куди йшли охочіше, ніж до звичайних салонів інших світських жінок.

Одна з її улюблених теорій полягала в тому, що відтінок шпалер, фіранок, зручність крісел, зграбність форм, краса цілого пестять, голублять і милують зір так само, як і чарівні усмішки. Принадливі чи відразні оселі, казала вона, багаті чи бідні, приваблюють, утримують або відштовхують так само, як і істоти, що живуть там. Вони збуджують або пригнічують серце, гріють або морозять розум, змушують до розмови або до мовчання, засмучують або звеселяють. Словом, вони навівають кожному відвідувачеві якесь незрозуміле бажання зостатися або піти геть.

Посеред цієї дещо темної вітальні між двома столиками з квітами на почесному місці стояв величний рояль. Далі високі двійчасті двері вели до спальні, за нею йшла туалетна кімната, теж дуже елегантна й простора, обтягнена перським полотном, як літня вітальня, – там пані де Бюрн мала звичай перебувати, коли зоставалася сама.

Вийшовши заміж за негідника з гарними манерами, за одного з тих домашніх тиранів, перед якими всі мусять коритися й хилитися, вона спочатку була дуже нещаслива. Цілих п’ять років їй доводилося зносити жорстокість, вимогливість, ревнощі, навіть брутальність цього огидного владаря: і, залякана, ошелешена несподіванками, вона не опиралася гніту подружнього життя, роздавлена деспотичною й жорстокою волею брутального самця, жертвою котрого вона стала.

Якось увечері, вертаючись додому, чоловік її помер від розриву серця, і, коли принесли його тіло, загорнене в ковдру, вона довго дивилася на нього, не вірячи в реальність визволення, відчуваючи глибоко стримувану радість і боячись виявити її.

Вдачі незалежної, веселої аж занадто, звабна і дуже кмітлива, з проблисками вільнодумства, що невідомо як з’являються в декотрих паризьких дівчаток, ніби вони з дитинства вдихали пряне повітря бульварів, куди вечорами крізь відчинені двері театрів вривається відгомін схвалених чи обсвистаних п’єс, вона все-таки зберегла від свого п’ятирічного рабства якусь дивну боязкість, поєднану з колишньою відважністю, постійний страх, як би не зробити, не сказати чогось зайвого, палке бажання незалежності і тверду рішучість уже ніколи більше не ризикувати своєю волею.

її чоловік, людина світська, змушував її приймати гостей і грати при цьому роль німої, елегантної, чемної і чепурної рабині. Між приятелями цього деспота було багато митців, і вона приймала їх з цікавістю, слухала залюбки, але ніколи не насмілювалася показати їм, як добре вона їх розуміє і як високо ставить.

Коли скінчилася її жалоба, вона запросила декого з них на обід. Двоє відмовилися, троє ж прийняли запрошення і, на свій подив, побачили в ній молоду чарівну жінку з відкритою душею, що одразу без усякого кривляння мило призналася їм у тому, яку втіху приносили їй колись їхні відвідини.

Так поступово вона обрала серед колишніх знайомих, що її мало знали або мало цінували раніше, кількох до свого смаку і як вдова, як вільна жінка, що хоче, однак, зберегти бездоганну репутацію, почала приймати найвишуканіших чоловіків, яких їй пощастило зібрати довкола себе, та всього декілька жінок.

Перші запрошені стали її друзями, створили основне коло, притягуючи інших і надаючи домові вигляду невеликого монаршого двору, куди кожен допущений приносив або талант, або гучне ім’я; кілька ретельно відібраних титулів домішувалися тут до ясних умів інтелігентів-різночинців.

Її батько, пан де Прадон, що займав горішній поверх, був ніби захисником моральності й обороною її доброго імені. Старий гульвіса, надзвичайно елегантний, дотепний, він упадав коло неї, поводився з нею скоріше як з дамою серця, ніж як з дочкою і очолював обіди, які вона давала щочетверга і які незабаром здобули в Парижі славу, ставши предметом пліток і заздрощів. Прохання бути відрекомендованим і запрошеним усе частішали, їх обговорювали в приятельському колі й часто відкидали після своєрідного голосування. Кілька дотепів, сказаних у тому салоні, облетіли ціле місто. Там дебютували актори, художники й молоді поети, і то було для них ніби хрещенням їхньої слави. Патлаті генії, яких приводив Гастон де Ламарт, змінювали біля рояля угорських скрипалів, представлених Масівалем, а екзотичні танцюристки дивували тут гостей своєю хвилюючою пластикою, перше ніж з’явитися перед публікою в Едемі чи Фолі-Бержер.

Пані де Бюрн не забувала прикрі спогади про своє світське життя під чоловіковим гнітом, та й друзі ревниво оберігали її. Тож вона розважливо утримувалася надто розширювати коло своїх знайомих. Задоволена і водночас чутлива до того, що могли б сказати й подумати про неї, вона давала волю своїм трохи богемним нахилам, зберігаючи водночас якусь міщанську обачність. Вона дбала про свою репутацію, уникала нерозважливих вчинків, була коректною в своїх забаганках, поміркована в зухвальстві і стереглася, щоб її не могли запідозрити в якомусь інтимному зв’язку, любовній пригоді чи інтризі.

Всі пробували її спокусити: та нікому, як говорили, в тому не пощастило. Вони сповідалися один одному і здивовано признавалися у своїй невдачі, бо чоловіки майже не вірять, – і, може, небезпідставно, – у таку цнотливість незалежних жінок. Про неї ходила легенда. Казали, ніби її чоловік на початку їхнього подружнього життя виявив таку гидотну брутальність і такі неймовірні вимоги, що вона назавжди вилікувалася від кохання. І її приятелі часто обмірковували це між собою. Вони завжди доходили висновку, що дівчина, вихована в мріях про майбутні любощі та в чеканні хвилюючої таємниці, що уявляється їй як щось мило-непристойне, щось нечисте, але витончене, мусила страшенно обуритися, коли подружні стосунки їй відкрив такий мугир.

Світський філософ Жорж де Мальтрі додавав з тонкою посмішкою:

– Пора її ще прийде. Вона ніколи не оминає таких от жінок. І що пізніше, то голосніше вона покличе. Наша приятелька з її артистичним смаком закохається під старість у якогось співця або піаніста.

Гастон де Ламарт був іншої думки. Як романіст, психолог і спостерігач, що вивчав світських людей, з яких, до речі, малював іронічні, але схожі портрети, він уважав, що знає жінок і розуміється на їхній душі з безпомилковою й незрівнянною проникливістю. Він заносив пані де Бюрн до розряду нинішніх божевільних, образ яких вивів у своєму цікавому романі «Одна з них». Він перший змалював цю нову породу жінок, породу розсудливих істеричок, які страждають від нервових розладів, мучаться водночас тисячами супротивних потягів, що навіть не встигають стати бажанням, жінок, у всьому розчарованих, хоча вони нічого ще не спробували з вини обставин, епохи, сучасних романів; ці жінки, позбавлені вогню, нездатні на захоплення, поєднують у собі примхи розпещених дітей з сухістю старих скептиків.

Йому теж не пощастило спокусити її, як і всім іншим.

А в пані де Бюрн по черзі закохувалися всі її шанувальники, і після кризи вони довго ще залишались розчуленими й схвильованими. Помалу вони утворили ніби якусь невеличку громаду правовірних. Ця жінка була для них мадон ною, і вони говорили безперестану про неї в полоні її чару, навіть оддалік. Вони прославляли її, звеличували, критику-вали й ганили, залежно від настрою, зважаючи на образи, роздратування чи ревнощі, коли вона віддавала перевагу кому-небудь із них. Вони постійно ревнували її один до

11

одного, потроху один за одним стежили, але завжди трималися довкола неї щільним колом, щоб не допустити якогось небезпечного суперника. Найвідданіших було семеро: Масіваль, Гастон де Ламарт, гладун Френель, молодий філософ, вельми модний у вищому світі, Жорж де Мальтрі, відомий своїми парадоксами, красномовством і різнобічною освіченістю, завжди поповнюваною останніми науковими досягненнями, незрозумілою навіть для найпалкіших його прихильниць: він славився також своїм убранням, так само вишуканим, як і його теорії. До цих видатних людей господиня дому додала кількох світських людей, як казали, дуже дотепних: графа де Марантена, барона де Гравіля та ще двох-трьох інших.

Найпривілейованішими серед цієї блискучої плеяди обранців були Масіваль і Ламарт, які завжди вміли розважити молоду жінку своєю артистичною невимушеністю, своїми вигадками й умінням поглузувати з усього і навіть трошки з неї самої, коли вона дозволяла. Але її бажання – чи то природне, чи то зумисне, – не давати ні одному з своїх поклонників тривалої й помітної переваги, пустотливе й вільне її кокетування, цілковита справедливість у розподілі знаків уваги підтримували між ними приязнь, приперчену ворожістю, і жвавість розуму, що робила їх привабливими.

Іноді хтось із них, щоб допекти іншим, приводив свого приятеля. А що той приятель звичайно не бував людиною дуже видатною чи особливо цікавою, всі інші, згуртувавшись проти нього, швидко його виживали.

І от Масіваль привів свого товариша, Андре Маріоля.

Слуга в чорному вбранні доповів:

– Пан Масіваль! Пан Маріоль!

Під великою пишною хмарою рожевого шовку – непомірно широким абажуром, що відбивав на старовинний мармуровий стіл ясне світло від лампи-маяка, укріпленої на високій колоні з позолоченої бронзи, над альбомом, тільки оце принесеним Ламартом, схилилися чотири голови – жіноча й три чоловічих. Романіст перегортав сторінки й давав пояснення.

Жінка обернулася, і Маріоль побачив ясне обличчя трохи рудуватої блондинки, з непокірними кучериками на скронях, які, здавалося, спалахували яскравим полум’ям. Тонкий кирпатий носик, живий усміх, рот з виразно окресленими губами, глибокі ямочки на щоках, трохи випнуте, з ямкою, підборіддя надавали цьому личкові глузливого виразу, а очі якось дивно притьмарювали його серпанком смутку. Ті очі були блакитні, але якісь злинялі, немов їх мили, терли та шурували; а посередині блищали круглі, розширені чорні зіниці. Цей блискучий і чудний погляд ніби свідчив про мрії, навіяні морфієм, якщо не був викликаний просто кокетливою дією беладонни.

Пані де Бюрн підвелася, простягла руку, привіталася й подякувала.

– Я вже давно прошу своїх друзів привести вас, – сказала вона Маріолеві, – але мені завжди доводиться по кілька разів просити, поки виконають моє прохання.

Це була висока, зграбна, трохи повільна в рухах жінка: сукня з помірним викотом ледь оголювала прекрасні плечі, плечі рудуватої блондинки, незрівнянні при вечірньому освітленні. Однак її волосся було не червонувате, а тієї непередаваної барви, що буває у сухого листя, обпаленого осінню.

Потім вона познайомила пана Маріоля зі своїм батьком, що вклонився і подав йому руку.

Чоловіки невимушено розмовляли, неначе в себе вдома, в звичайному своєму колі, де жіноча присутність надавала відтінку галантності.

Гладун Френель розмовляв з графом де Марантеном. Постійне перебування Френеля в цій господі та прихильність до нього пані де Бюрн часто дратували й сердили її приятелів. Ще молодий, але товстий, як сосиска, надутий, засапаний, майже безбородий, з головою, оповитою серпанком непокірного білявого волосся, такий пересічний, нудний, він напевне мав у очах молодої жінки лише одну заслугу, – неприємну для інших, але істотну для неї,– він любив її без тями, дужче й відданіше, ніж усі. Його охрестили «тюленем». Він був жонатий, але ніколи не говорив про те, щоб привести сюди свою дружину, що, як говорили, навіть здалека дуже ревнувала його. Ламарт і Масіваль особливо обурювалися видимою прихильністю своєї приятельки до цього сопуна, та коли вони не могли втриматися й дорікали їй за такий поганий смак, егоїстичний і вульгарний, вона, посміхаючись, відповідала:

– Я його люблю, як доброго, вірного песика.

Жорж де Мальтрі розповідав Гастонові де Ламарту про

останнє, ще не вивчене відкриття мікробіологів.

Пан де Мальтрі супроводжував свої міркування безконечними й дуже тонкими застереженнями, але романіст Ламарт слухав їх з тим піднесенням, з тією довірливістю, з якою літератори, ж задумуючись, сприймають усе, що здається їм своєрідним і новим.

Великосвітський філософ, з білявим, як льон, чубом, високий і стрункий, був затягнутий у фрак, що тісно облягав йому стан. Його тонке обличчя, що виступало з білого комірця, було бліде, а гладеньке й біляве волосся здавалося наклеєним.

Щодо Ламарта, Гастона де Ламарта, котрому часточка «де» прищепила деякі дворянські і світські претензії, то це був передусім літератор, невблаганний і нещадний. Озброєний гострим поглядом, що схоплював образи, постави, жести з швидкістю й точністю фотографічного апарата, й обдарований проникливістю й письменницьким чуттям, природним, як нюх у мисливського собаки, він зранку до ночі нагромаджував професійні спостереження. Завдяки цим двом дуже простим властивостям – докладному сприйняттю зовнішніх форм та інстинктивному вгадуван-ню внутрішньої суті – він надавав своїм книжкам барви, тону, вигляду і гостроти правдивого життя; до того ж вони зовсім не виявляли тенденцій, звичайних у письменників – психологів, а здавалися уривками людського життя, вихопленими з дійсності.

Вихід у світ романів Ламарта викликав у товаристві хвилювання, здогади, злорадство й обурення, бо завжди здавалося, що в них пізнаєш відомих людей, ледве прикритих прозорою маскою, а його поява у вітальнях незмінно тягла за собою тривогу. Ще він видав том своїх спогадів, у яких змалював портрети багатьох своїх знайомих чоловіків та жінок, хоча й без явної недоброзичливості, але з такою точністю й нещадністю, що вони відчули себе ображеними. Хтось прозвав його «Пострах друзів».

Про цю людину із загадковою душею й замкненим серцем казали, що він божевільно кохав колись жінку, котра завдала йому багато страждання, і що тепер він мститься на інших.

Ламарт із Маствалем добре розуміли один одного, хоча музикант був зовсім іншої вдачі, одвертішої, щирішої, може, не такої глибокої, зате експансивнішої. Після двох великих успіхів – опери, спершу поставленої в Брюсселі, а потім у Парижі, де її захоплено зустріли в Опера-Комік, та іншого твору, відразу поставленого в Гранд-Опера й названого виявом чудового таланту, – він переживав якийсь занепад, що, як передчасний параліч, вражає більшість сучасних митців. Вони не старіються в промінні слави й yспіху, як їхні батьки, їм загрожує неміч в самому розквіті віку. Ламарт казав: «Тепер у Франції всі ^:генії – невдахи».

У той чає Масіваль здавався дуже закоханим у пані де Бюрн і в їхньому гуртку вже поговорювали про це: ось чому, коли він побожно поцілував їй руку, всі погляди звернулися до нього.

Він спитав:

– Ми не спізнилися?

Вона відповіла:

– Ні, я ще чекаю барона де Гравіля й маркізу де Братіан.

– А, маркізу? Чудово. То ми займатимемось сьогодні музикою?

– Сподіваюсь.

Нарешті приїхали й припізнілі гості. Маркіза, трохи затовста для свого маленького зросту, італійка за по-ходженням, жвава, чорноока, з чорними бровами і віям», з чорним волоссям, таким густим та розкішним, що воно спускалося на чола й відтіняло очі; славилася серед світських жінок своїм чудовим голосом.

Барон, людина з бездоганними манерами, з запалими грудьми та великою головою, здавався цілком завершеним тільки з віолончеллю в руках. Пристрасний меломан, він ходив тільки туди, де шанували музику.

Було подано обід, і пані де Бюрн, взявши попід руку Андре Маріоля, пропустила перед собою гостей. Коли вона зосталася з Маріолем у вітальні наодинці, то, перш ніж і собі рушити, глянула на нього, і йому здалося, що в цих ясних очах з чорними зіницями він уловлює якусь складнішу думку й гострішу цікавість за ті, що ними звичайно завдають собі клопоту гарні жінки, приймаючи гостя за своїм столом уперше.

Обід пройшов трохи нудно і мляво. Ламарт нервував і тримався вороже – не одверто вороже, бо завжди намагався бути гречним, але він заражав усіх тим майже невловимим лихим настроєм, що заморожує невимушену розмову. Масіваль, похмурий і заклопотаний, їв мало й поглядав спідлоба на господиню дому, думки якої наче витали десь далеко. Неуважна, вона відповідала, усміха-ючись, і знову замовкала, ніби думала про щось, хоча й не дуже захопливе, але все ж цікавіше для неї цього вечора, ніж її друзі. Вона намагалася бути якнайпривітнішою до маркізи й Маріоля, однак робила це з обов'язку, зі звички, бо зразу впадало у вічі, що вона дуже неуважна й заклопотана чимось іншим. Френель і де Мальтрі сперечалися про сучасну поезію. Френель дотримувався думки, звичайної для світської людини, а де Мальтрі розтлумачував міркування найспритніших віршомазів, незбагненні для непо-свячених.

За обідом Маріоль ще кілька разів зустрічав допитливий погляд молодої жінки, але вже не такий виразний, не такий пильний, не такий зосереджений. Лише маркіза де Братіан, граф де Марантен і барон де Гравіль розмовляли безперестану і встигли розказати одне одному силу всякої всячини.

Пізніше Масіваль, що все більше й більше смутнів, сів за рояль і взяв кілька акордів. Пані де Бюрн неначе ожила і нашвидку влаштувала невеличкий концерт із своїх улюблених творів.

Маркіза була в голосі й, зворушена Масівалевою присутністю, співала справді майстерно. Композитор акомпанував їй з тим журливим виглядом, якого завжди добирав, збираючись грати. Його довге волосся спадало на комір фрака, змішуючись з кучерявою, широкою, блискучою й шовковистою бородою. Багато жінок були закохані в нього і, за чутками, бігали за ним і тепер. Пані де Бюрн, що сиділа коло рояля, поринула вся в музику, і, здавалося, одночасно й милувалася музикантом, і не бачила його, аж Маріоль відчув легенькі ревнощі. Він не ревнував саме її і саме до цього чоловіка, але, бачачи цей жіночий погляд, зачарований знаменитістю, він відчув себе приниженим у своїй чоловічій гідності, розуміючи, що жінки оцінюють нас залежно від здобутої нами слави. Не раз уже він таємно страждав, стикаючись із знаменитостями в присутності жінок, чия ласка для багатьох є найвища нагорода за досягнутий успіх.

Годині о десятій одна по одній приїхали баронеса де Фремін і дві єврейки з вищих банківських кіл. Розмова йшла про одне весілля, яке мало відбутись, і одне розлучення, що намічалось.

Маріоль дивився на пані де Бюрн, яка сиділа тепер під колоною з величезною лампою нагорі.

Її тоненький, трохи кирпатий носик, милі ямочки на щоках і підборідді надавали їй пустотливого, як у дитини, вигляду, хоча її тридцять років були вже не за горами, а очі кольору зів’ялої квітки сповнювали обличчя якоюсь хвилюючою таємницею. Шкіра її в яскравому вечірньому освітленні набувала відтінків ясного оксамиту, а волосся, коли вона повертала голову, спалахувало рудуватим відблиском.

Вона відчула чоловічий погляд, спрямований на неї з другого кінця вітальні, і невдовзі підвелася й підійшла до Маріоля, усміхаючись, немов у відповідь на його заклик.

– Ви, мабуть, заскучали? – сказала вона. – В незнайомому товаристві завжди нудьгуєш.

Він заперечив.

Вона підсунула стільця й сіла біля нього.

І вони одразу розговорилися. Це сталося зненацька, як спалахує сірник, піднесений до полум’я. Здавалось, вони вже давно знали думки й почуття одне одного, а однаковість вдач, освіти, уподобань, смаків приготувала їх до взаєморозуміння і обумовила їхню зустріч.

Можливо, тут зіграло роль і кокетування молодої жінки; але радість від зустрічі з людиною, котра слухає, вгадує твої думки, відповідає і своїми зауваженнями дає поштовх до дальшого розвитку думки, запалила Маріоля. Підлещений, крім того, люб’язним прийомом, переможений її звабною принадністю, чарами, що ними вона вміла оповивати чоловіків, він намагався показати їй ту властивість свого розуму, не дуже помітного з першого погляду, але своєрідного й тонкого, що привертав до нього тих небагатьох, справжніх друзів, які його добре знали.

Зненацька вона сказала:

– З вами, пане, справді дуже приємно розмовляти. Мені, до речі, так і говорили.

Він відчув, що червоніє, і зважився відповісти:

– А мені, пані, говорили, що ви…

– Доказуйте – кокетка? Так, я дуже кокетую з тими, хто мені подобається. Це всім відомо, і я з тим не криюся, але ви побачите, що моє кокетування зовсім безстороннє, і це мені дозволяє зберігати… або повертати своїх друзів, ніколи не втрачаючи їх остаточно, і втримувати їх усіх коло себе.

Її затаєна думка, здавалося, промовляла: «Будьте спокійні і не надто самовпевнені; не дуріть себе, бо вам дістанеться не більше, ніж іншим».

Він відповів:

– Це називається відверто попередити своїх гостей про всі небезпеки, що загрожують їм тут. Дякую, пані, мені дуже подобається такий спосіб.

Вона відкрила йому шлях до розмови про неї. Він з того скористався. Почав з компліментів і переконався, що вона

їх любить; потім збудив її жіночу цікавість, розказуючи, що саме про неї говорять у різних місцях, де він буває. Трохи стурбована, вона не могла приховати, що це її цікавить, хоча ft намагалася виявити цілковиту байдужість до того, що можуть думати про її спосіб життя й смаки.

Він малював їй принадний портрет незалежної, розумної жінки, непересічної і звабливої, яка оточила себе талантами і разом з тим залишилася бездоганно світською дамою.

Вона відхиляла його компліменти з усмішкою, з невпевненими «ні» підлещеного егоїзму, від душі втішаючись з усіх тих подробиць, що він подавав, і жартами вимагала усе нових і нових, уміло розпитуючи його з якоюсь сласною жадібністю до лестощів.

Він думав, дивлячись на неї: «По суті, це просто дитина, як і всі інші жінки». І закінчив красивою фразою, вихваляючи її за справжню любов до мистецтва, таку рідкісну в жінок.

Тоді вона несподівана перейшла на глузливий тон в дусі тієї французької лукавої веселості, який, здається, становить саму суть нашої нації.

Маріоль її перехвалив. Вона дала йому зрозуміти, що не дурненька.

– Їй-право, – мовила вона, – признаюся вам, я й сама не знаю, що я люблю: мистецтво чи митців.

Він зауважив:

– Як же можна любити митців, не люблячи самого мистецтва?

– Вони часом цікавіші, ніж світські люди.

– Так, зате вони мають прикріші вади.

– Це правда.

– То ви музики не любите?

Вона раптом споважніла.

– О ні. Я кохаюся в музиці. Я, здається, люблю її над усе. А проте Масіваль переконаний, що я зовсім на ній не розуміюся.

– Він вам так сказав?

– Ні, він так думає.

– А звідки ви це знаєте?

– О, ми, жінки, якщо й нічого не знаємо, то майже завжди здогадуємося.

– То Масіваль думає, що ви не розумієтеся на музиці?

– Я в цьому впевнена. Я бачу це вже з того, як він мені її роз’яснює, як підкреслює відтінки, а сам у той час, певне,

думає: «Все одно марно; цe я роблю лише тому, що ви дуже мили».

– Але ж він мені казав, що ніде в Парижі не почуєш кращої музики, як у вас.

– Так, завдяки йому.

– І літературу ви не любите?

– Дуже люблю і навіть переконую себе, що добре на ній розуміюся, всупереч думці Ламарта.

– Який теж уважає, що ви на ній зовсім не розумієтеся?

– Авжеж.

– І він теж не казав вам цього?

– Вибачайте, цей-то казав. Він уважає, що деякі жінки можуть тонко і правильно розуміти описані почуття, життєвість дійових осіб, психологію взагалі, але що вони цілком нездатні оцінити найголовніше в його майстерності – мистецтво. Коли він вимовляє слово «мистецтво», то не лишається нічого іншого, як вигнати його за двері.

Маріоль спитав усміхаючись:

– А ваша думка, пані?

Вона замислилась на мить, потім глянула йому просто у вічі, щоб переконатися, чи він здатен вислухати її й зрозуміти.

– Я? У мене є свої власні міркування про це. Я гадаю, що почуття… почуття – ви розумієте мене? – може розкрити розум жінки для сприймання всього, що захочете, але, звичайно, це в пам'яті часто не затримується. Зрозуміли?

– Ні, не зовсім, пані.

– Я хочу сказати, що для того, щоб зробити нас такими самими цінителями, як чоловіки, треба передусім звертатися до нашої жіночої натури, а потім уже до розуму. Все те, що чоловік заздалегідь не потурбується зробити для нас привабливим, мало нас цікавить, бо ми все сприймаємо через почуття. Я не кажу «через кохання», ні, – а взагалі через почуття, що має всякі можливі форми, вияви, відтінки. Почуття належить нам, а ви, чоловіки, не розумієте його добре, бо воно вас засліплює, а нам воно світить. О, я бачу, для вас усе це дуже неясно, – шкода! Одне слово, коли чоловік нас любить і нам приємний, – бо ж нам конче необхідно усвідомлювати себе коханими, щоб бути здатними на таке зусилля, – і коли цей чоловік істота непересічна, він може, якщо постарається, змусити нас усе згадати, все відчути, все зрозуміти, геть-чисто все, і може передати нам, поволі й потроху, усе своє духовне багатство. О, це часто потім зникає, гасне, бо ми легко забуваємо, – так, забуваємо, як губляться у повітрі вимовлені слова! Ми наділені інтуїцією і здатні до прозріння, але ми мінливі, вразливі й швидко змінюємось під впливом оточення. Коли б ви знали, як часто я переходжу з одного душевного стану в інший, як стаю цілком іншою жінкою залежно від погоди, здоров’я, прочитаної книжки чи цікавої розмови. Далебі, іноді в мене душа зразкової матері родини – хоча й без дітей, а інколи – майже душа кокотки… без коханців.