Текст книги "Твори том 2"

Автор книги: Ги де Мопассан

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 48 страниц) [доступный отрывок для чтения: 18 страниц]

Її артистичний клан спробував був боротися, і цей бунт об'єднав усіх її давніх друзів. Навіть Френеля вони прийняли і зарахували до своїх лав, і він став силою в тій лізі; а очолив її Маріоль, бо всі знали про його вплив на пані де Бюрн та її прихильність до нього.

Але сам він, спостерігаючи, як вона літає у вихорі запаморочливих світських успіхів, нагадував дитину, що дивиться, як летить червона повітряна куля, випущена з рук.

Йому здавалося, ніби вона зникає в чепурній, яскравій, танцюючій юрбі, іде далеко-далеко від солодкого таємного почуття, що він його так сподівався, і він став ревнувати її до всіх і до всього, до чоловіків, до жінок, до речей. Він ненавидів увесь спосіб її життя, всіх, хто її оточував, усі бенкети, куди вона ходила, бали, музику, театри, бо все те забирало її частками, поглинало її дні та її вечори; а для спілкування з ним їй залишалися тільки рідкі вільні години. Його так мучила ця затаєна образа, що мало не заслаб, і почав приходити до неї з таким змарнілим обличчям, що вона якось запитала:

– Що з вами? Ви так змінилися, так стали худнути.

– Зі мною те, що я занадто кохаю вас, – сказав він.

Вона кинула на нього вдячний погляд.

– Не можна любити занадто, мій друже.

– І це ви так говорите?

– Звичайно.

– І ви не розумієте, що я вмираю від того, що кохаю вас марно?

– Передусім ви мене кохаєте не марно. А потім, від цього не вмирають. Нарешті, всі наші друзі заздрять вам, а це є доказ того, що зрештою я ставлюся до вас не так уже й погано.

Він узяв її за руку.

– Ви не розумієте мене!

– Ні, я добре розумію.

– Чи ви чуєте, як я безнастанно, в розпачі кличу ваше серце?

– Чую.

– І що ж?

– І… то мені дуже прикро, бо я вас кохаю без краю.

– Ініпими словами, ви кажете мені: «Будьте такою, як я: думайте, почувайте і висловлюйтесь, як я». Але я не можу так, мій бідний друже. Я така, яка є. Треба мене приймати такою, якою я створена, такою я вам віддалася, я не шкодую за тим і не хочу відступати: адже ви для мене – найдорожчий за всіх на світі.

– Ви не любите мене.

– Я люблю вав найбільшою любов’ю, на яку я здатна. Якщо вона така, а не інакша, і не може бути сильнішою, то хіба ж це моя вина?

– Коли б я був певен того, то я б, може, задовольнився тим, що є.

– Що ви хочете цим сказати?

– Я хочу сказати, що вважаю вас здатною кохати по-іншому, але вже не вірю в те, що можу викликати в вас справжнє кохання.

– Ні, мій друже, ви помиляєтесь. Ви мені дорожчий, ніж будь-хто колись був і буде. Принаймні я в цьому переконана. У мене велика заслуга перед вами в тому, що я не брешу, не підробляюсь під ваш ідеал, у той час як багато жінок зробили б інакше. Будьте вдячні мені за це, не хвилюйтеся, не нервуйтеся; вірте в моє щире кохання, воно належить вам цілком.

Він прошепотів, розуміючи, які вони далекі одне від одного:

– Яке чудне розуміння любові і яка чудна манера говорити про неї? Я справді той, кого ви часто хочете мати на стільці поруч себе. Для мене ж ви – цілий світ; я знаю в ньому тільки вас, почуваю вас одну, мені треба тільки вас.

Вона ласкаво всміхнулася й відповіла:

– Я це знаю, відчуваю, розумію. Я в захваті від цього, і я кажу: любіть мене так завжди, коли це можливо, бо для мене це справжнє щастя; але не примушуйте мене грати перед вами комедію, мені це було б важко, та й це не гідне нас. З деякого часу я вже відчуваю, як назріває ця криза, вона для мене болюча, бо я дуже прив’язана до вас, але я не можу переламати свою натуру аж так, щоб зробити її подібною до вашої. Беріть мене таку, яка я є.

Він раптом сяитав:

– Чи ви думали, чи ви гадали хоч один день, хоч одну годину, до того чи пізніше, що могли б покохати мене інакше?

їй важко було відповісти, і вона міркувала кілька хвилин.

Він почекав з тривогою і знов почав:

– Бачите, ви самі добре усвідомлюєте, що мріяли зовсім про інше.

Вона прошепотіла повільно:

– Я могла на якусь мить помилятися в собі самій.

Він скрикнув:

– Ах, які тонкощі, яка психологія! Про сердечні пориви так не говорять!

Вона все ще міркувала, зайнята власною думкою, цим самоаналізом, самовивченням, а потім додала:

– Перш ніж полюбити вас, як я тепер вас люблю, можливо, мені на одну мить повірилося, що я буду більше… більше захоплена вами… але тоді, я напевне, була б не така проста, не така відверта… може, не така щира згодом.

– Чому не така щира згодом?

– Бо ви замикаєте кохання в формулу: «все або нічого», а «все або нічого», по-моєму, означає: «спочатку все і потім нічого». А ось коли починається це «нічого», то жінка вдається до брехні.

Він заговорив дуже схвильований:

– Але ви не розумієте мого горя й моєї муки, коли я думаю, що ви могли б кохати мене інакше. Вам це привиділося, отже, покохаєте когось іншого.

Вона, не вагаючись, відповіла:

– Не думаю.

– А чому? Справді – чому? Якщо ви мали передчуття кохання, якщо вас торкнулося віяння нездійсненної й нестерпної надії злитися своїм життям, душею й тілом з іншою істотою, зникнути в ній і всотати її в себе, якщо ви відчули можливість того невимовного душевного стану, то рано чи пізно ви могли зазнати його.

– Ні. Моя уява ошукала мене й сама ошукалася. Я віддаю вам усе, що можу віддати. Я багато про це думала відтоді, як стала вашою коханкою. Завважте, я нічого не боюся, навіть слів. Справді, я переконана, що не можу кохати ані більше, ані краще, ніж кохаю тепер. Бачите, я говорю з вами, як сама з собою. Я чиню так тому, що ви дуже розумний, все розумієте, до всього доскіпуєтеся і що нічого від вас ховати – найкращий, єдиний спосіб зв'язати вас міцно і надовго. Ось чого я сподіваюся, мій друже.

Він слухав її так, як п’є той, хто вмирає від спраги, він упав навколішки, припав обличчям до її сукні. Він тулив до вуст її маленькі ручки, проказуючи: «Дякую! Дякую!» Коли він підвів голову й поглянув на неї, то в неї на очах було дві сльози. І, обвивши руками голову Андре, вона ніжно пригорнула його до себе, нахилилася й поцілувала його в очі.

– Сядьте, – мовила вона. – Не дуже обачно ставати тут навколішки передо мною.

Він сів, і, після того як вони кілька хвилин мовчки дивилися одне на одного, вона спитала, чи не проведе він її колись днями на виставку скульптора Предоле, про якого стільки говорять. Вона має в своїй прибиральні чудову статуетку його роботи – бронзового амура, що наливає воду до ванни, – і їй хочеться побачити зібрані у Варен-ській галереї усі твори цього прекрасного митця, що ось уже цілий тиждень зводить із розуму Париж.

Вони призначили день, і Маріоль підвівся, збираючись іти.

– Хочете зустрітися завтра в Отейлі? – запитала вона пошепки.

– Ще б пак!

І він пішов, приголомшений радощами, сп’янілий од того, «а може», що ніколи не вмирає в закоханому серці.

VI

Карета пані де Бюрн, запряжена парою коней, швидко котилася по вулиці Гренель. Стояли перші дні квітня, але спізнілий дощ із снігом та градом стукотів у шибки карети й відскакував на брук, уже посиланий білими зернятками. Люди під парасольками ішли квапливо, ховаючись у підняті коміри пальт. Після двох тижнів чудової погоди вернувся огидний передвесняний холод і знов морозив і пощипував шкіру.

Поставивши ноги на грілку з окропом, загорнувшись у пухнасте й тонке хутро, яке зігрівало її крізь сукню своїми вкрадливими й ніжними пестощами, такими любос-но-приємними її шкірі, що так боялася дотиків, молода жінка з прикрістю думала про те, як найпізніше через годину їй треба буде найняти фіакра, щоб їхати до Маріоля в Отейль.

їй дуже хотілося послати йому телеграму, але вже два місяці вона дала собі слово вдаватися до цього якомога рідше, всіма силами намагаючись любити його так, як любив її він.

Побачивши, як він страждає, пані де Бюрн розжалобилася, а після тої розмови, коли в пориві щирого розчулення поцілувала його очі, вона справді стала з ним ніжніша й лагідніша.

Дивуючись зі своєї мимовільної байдужості, вона питала себе, чи не полюбить вона його кінець кінцем, як багато жінок люблять своїх коханців? Бо ж почувала до нього глибоку прихильність, він подобався їй більше за всіх.

Причиною такої безтурботної неуважності в любові могли бути тільки лінощі її серця, а ті лінощі можна перемогти, як і всякі інші.

Вона спробувала. Вона намагалася запалити себе, думаючи про нього, «намагалася надихнути себе в дні побачень. Інколи їй це спрарзд ^вдавалося так, як ото лякаєш самого себе вночі, думаючи *дро злодіїв та привидів.

Вона навіть змушувала себе, трохи захоплюючись цією грою в жагу, бути лагіднішою, бути ніжнішою. Спочатку це в неї виходило, і він п’янів до нестями.

Тоді вона повірила, ніби в ній розгорається запал, подібний до того, який, вона відчувала, палить його. Її колишня надія на кохання, яка то спалахувала, то гасла і здалася здійсненною того вечора, коли вона, мріючи в біло-молочному нічному тумані біля бухти Сен-Мішель, зважилася віддатись, знов відродилася, не така привабна, менше овіяна поетичним серпанком уяви, але зате виразніша, людяніша, звільнена від давніх ілюзій досвідом цього любовного зв’язку.

Даремно викликала вона й підстерігала в собі ті владні пориви, що нестримно й неподільно ваблять одну істоту до другої і народжуються нібито вслід за тим, як зіллються тіла, охоплені душевним хвилюванням. Тих поривів так і не було.

А все ж вона прикидалася захопленою, часто призначала побачення, казала йому: «Я відчуваю, що все дужче вас люблю». Одначе її поступово опановувала втома й несила дурити далі себе і його. Здивовано спостерігала вона, що його поцілунки потроху починають її дратувати, хоча вона й не цілком до них байдужа. Вона переконувалася в цьому з тієї дивної втоми, яку відчувала з самого ранку того дня, коли вони мали зустрітися. Чому в ці дні не відчувала вона, як стільки інших жінок, що тіло її, навпаки, охоплене хвилюючим чеканням любих пестощів? Вона підкорялася їм, приймала їх з ніжною покорою, потім здавалася, посту-паючись брутальній силі, і мимоволі трепетала, але без захвату. Невже її тіло, таке вишукане, таке делікатне, надзвичайно витончене й аристократичне, таїть у собі якусь невідому цноту, цноту, притаманну вищій священній істоті і ще не усвідомлену її такою сучасною душею?

Потроху Маріоль зрозумів це. Він бачив, як згасає той штучний запал. Він здогадався про її самовіддану спробу, і смертельна, безпорадна туга закралася йому в душу.

Тепер їй стало лсно, як і йому, що спроба не вийшла і всяка надія пропала. Сьогодні ж, тепло закутана в хутро, поставивши ноги на грілку, приємно щулячись і спостерігаючи, як град періщить по шибках карети, вона навіть не знаходила в собі відваги вийти з цього тепла й пересісти в холодний екіпаж, щоб їхати до свого бідолашного друга.

А втім, їй ані на хвилину не спадало на думку відступити і порвати з ним, відмовитися від його пестощів. Вона надто добре знала, що для того, щоб цілком поневолити закоханого і зберегти його для себе одної, не боячись суперництва інших жінок, треба віддаватися йому, треба оплутати його тим ланцюгом, що сковує тіла. Вона те знала, бо то споконвічний закон, логічний, безперечний. Цього вимагає й порядність, а вона хотіла бути з ним порядною, ставитися до нього як чесна коханка. Отож вона знов віддасться і віддаватиметься завжди; але ж нащо так часто? Адже коли їхні зустрічі будуть рідші, вони стануть для нього ще бажаніші, набудуть чару оновлення, обернуться в коштовні хвилини щастя, які вона даруватиме йому і які не слід розтринькувати?

Щоразу, їдучи до Отейля, вона мала таке відчуття, ніби везе йому дорогоцінну жертву, найкоштовніший дарунок. Коли так дарують, то радість дарувати невіддільна від думки, що це самопожертва: це не сп’яніння від того, що віддаєш себе, а гордість від власної великодушності й задоволення від того, що можеш ощасливити людину.

Вона навіть подумала, що кохання Андре триватиме довше, якщо вона не так часто віддаватиметься йому, бо всякий піст посилює голод, а почуттєве бажання – всього лише голод. Ставши на тому, вона вирішила того ж таки дня поїхати до Отейля, але вдати недужу. Тепер ця подорож, що за хвилину перед тим здавалася їй такою прикрою через негоду, раптом видалася їй зовсім приємною; і вона зрозуміла, сміючись з самої себе і з цієї раптової зміни, чому їй так прикро терпіти таку, здавалось би, природну річ. Тільки що вона противилася, а тепер їхала охоче. Вона противилася тому, бо заздалегідь уявляла собі силу неприємних подробиць побачення. Вона завжди колола собі пальці шпильками, бо не вміла ними орудувати добре; не знаходила своєї одежі, котру розкидала по кімнаті, похапцем роздягаючись, заклопотана вже тим, що доведеться відбувати ту осоружну повинність – одягатися без сторонньої допомоги.

Вона спинилася на цій думці, вперше як слід її усвідомивши та зрозумівши, що й до чого. Чи немає все-таки чогось вульгарного й огидного в такому коханні, призначеному на певну годину, передбаченому за день чи два, немов ділове побачення або лікарський огляд? Після несподіваного довгого перебування на самоті, невимушеного і п’янкого, цілком природно зривається з вуст поцілунок, що єднає вуста, які одне одного зачарували, прикликали, звабили ніжними й палкими словами. Але як не схожі на це зовсім не раптові, а заздалегідь намічені поцілунки, по які вона їздила раз на тиждень з годинником у руці. Вона зрозуміла це так ясно, що інколи, в призначені дні, в неї спалахувало невиразне бажання поїхати до нього, в той час як вона майже зовсім не відчувала такого бажання, вирушаючи туди крадькома, замітаючи сліди, як переслідуваний злодій, у брудному фіакрі, коли всі ці прикрі дрібниці відвертали від нього її думки.

Ах, та отейльська година! Вона стежила за її наближенням на годинниках у всіх своїх приятельок; вона бачила, як та година наступає, хвилина по хвилині, у пані де Фремін, у маркізи де Братіан, у вродливої пані Ле Прієр, коли вона марнувала пообідній час, пурхаючи по всьому Парижу, аби не залишатися вдома, де несподіваний гість чи якась інша пригода могли б її затримати.

Раптом вона вирішила: «Сьогодні, в день посту, я поїду якнайпізніше, щоб занадто не дратувати його». І вона відчинила в передній стінці карети непомітну внутрішню шафку, заховану під чорним шовком, що ним була оббита карета, – як справжній дамський будуар. Коли розчинилися крихітні дверцята того схову, в ньому блиснуло дзеркало на шарнірах; пані де Бюрн висунула його врівень зі своїм обличчям. Позаду дзеркала в атласних нішах лежало кілька срібних дрібничок: пудрениця, олівець для губ, дві пляшечки з парфумами, чорнильниця, перо, ножички, маленький ножик, щоб розрізувати книжку – найновіший роман, що його читаєш у дорозі. До оббивки причеплено було чудового годинничка, крихітного й круглого, як золотий горіх: він показував четверту.

Пані де Бюрн подумала: «Маю ще принаймні годину»,—

4Гі де Мопассан, т. 2 і натисла кнопку, щоб виїзний лакей, який сидів поруч кучера, взяв слухову трубку й вислухав наказ.

97

Вона взяла другий кінець трубки, захований у оббивці карети, і, наблизивши губи до рупора з гірського кришталю, наказала:

– До австрійського посольства.

Потім почала розглядати себе в дзеркалі. Вона дивилася на себе, як завжди, з тим почуттям задоволення, якого зазнаєш при зустрічі з найлюбішою істотою; далі трохи відкрила хутро, щоб оглянути своє вбрання. На ній була тепла сукня, розрахована на останні зимові дні. Комір оздоблений смужкою з тонкого, легкого пір’я, такого білого, що воно ніби аж світилося. Воно трохи спускалося на плечі і набувало сіруватого відтінку, нагадуючи крила. Стан її був підперезаний такою самою пухнастою гірляндою, і це надавало молодій жінці вигляду дикої пташки. На капелюшку, щось на зразок берета, стриміло інше пір’я – зухвала китичка яскравішої барви – все це гарненьке біляве створіння, здавалося, вичепурилося так для того, щоб полетіти слідом за плисками в сіре непогідне небо.

Вона ще милувалася собою, коли карета круто завернула під широку брам> посольства. Пані де Бюрн запнула хутро, склала дзеркало, зачинила дверцята в шафці і, як карета спинилася, сказала кучерові:

– Вертайтеся додому. Ви мені більше не потрібні.

Потім сгіиталася в ліврейного лакея, що сходив назустріч їй з ганку:

– Чи вдома княгиня?

– Так, пані.

Вона зайшла, піднялась сходами й рушила до маленької вітальні, де княгиня фон Мальтен писала листи.

Побачивши свою приятельку, дружина посла підвелася дуже втішена, з осяяними радістю очима; вони поцілувалися аж двічі підряд у щоки, в куточки вуст.

Потім посідали поруч у маленьких кріслах перед каміном. Вони дуже любилися, подобалися одна одній без краю, розуміли одна одну в усьому, бо це були жінки одного типу, майже однакові, виховані в однаковій атмосфері й наділені однаковими почуттями, дарма що пані фон Мальтен була родом шведка, одружена з австрійцем. І кожна з них мала для іншої якусь таємну й дивну притягальну силу, а через те, буваючи разом, вони почували справжню приємність і глибоке задоволення. Вони могли без упину розмовляти цілі години про всяку всячину,

цікаву обом просто тому, що вони весь час виявляли спільні смаки.

– Бачите, як я вас люблю! – казала пані де Бюрн. – Ввечері ви в мене обідаєте, а я не могла втриматися, щоб не побачитися з вами удень. Це якась пристрасть, моя люба!

– Так само, як і в мене, – відповіла шведка, усміхаючись.

І, за звичкою, вони розсипали одна одній люб’язності і кокетували не менше, ніж із чоловіком, але інакше, бо змагалися вже не як вороги, а як суперниці.

Пані де Бюрн, розмовляючи, поглядала на годинника. Була майже п’ята. Він чекав уже цілу годину. «Досить», – подумала вона, підводячись.

– Уже? – вигукнула княгиня.

Гостя рішуче відповіла:

– Так, я поспішаю, на мене чекають. З далеко більшою охотою я залишилася б з вами.

Вони знов поцілувалися; пані де Бюрн попросила, щоб послали по фіакр, і поїхала.

Конячка, кульгаючи, насилу тягла стару карету. І те кульгання, втому тварини, пані де Бюрн відчувала і в собі самій. Як і цій шкапі, переїзд здавався їй довгим і тяжким. Іноді її тішила радість побачити Андре, але їй було прикро від того, як вона збиралася з ним учинити.

Вона застала його зовсім замерзлого за хвірткою. Рясний мокрий сніг крутився в гілках дерев. Поки вони йшли до флігелька, крижана крупа лопотіла по їхній парасольці. Ноги гру зли в болоті.

Садок здавався сумним, скорботним, мертвим, у грязюці. Андре був блідий. Він дуже мучився.

– Боже, який холод! – скрикнула вона.

А проте у обох кімнатах яскраво палали каміни. Але їх розпалили тільки в полудень, і просяклі вогкістю стіни ще не встигли просохнути. Від холоду на тілі виступали сироти.

Вона додала:

– Мені не хочеться знімати хутра.

Вона лише трохи розкрила хутро і показала оздоблену пір’ям сукню, в якій вона здавалася одною з тих мерзлякуватих перелітних пташок, що весь час мандрують з місця на місце.

Він сів коло неї.

Вона знов заговорила:

– Сьогодні в мене чарівне товариство на обіді. Я вже наперед тішуся з того.

– А хто ж буде?

– Гм… передусім ви, потім Предоле, – я так хочу познайомитися з ним.

– Он як! Буде Предоле?

– Так, Ламарт його приведе.

– Але ж Предоле зовсім вам не підходить! Скульптори взагалі не створені, щоб подобатися гарним жінкам, а цей особливо.

– Ні, мій любий, не може бути. Я так ним захоплююся!

За останні два місяці після виставки у Варенській гале-

Йеї скульптор Предоле завоював і скорив увесь Париж, [ого й раніш високо шанували й цінували, про нього казали: «Він ліпить чудові статуетки». Та коли художники й знавці були запрошені висловитися про його творчість у цілому, про роботи, зібрані в залах на вулиці Варена, стався справжній вибух захвату.

Тут відкрилися такі несподівані чари, такий особливий хист передавати вишуканість та грацію, що здавалося, ніби ти присутній при народженні нової краси.

Він спеціалізувався на піводягнених фігурках, ніжні й ледь прикриті обриси яких відтворював надзвичайно досконало. Особливо його танцюристки, яких він зображав у численних етюдах, виказували своїми жестами, своїми позами, гармонією постави й рухів усю неповторну й гнучку красу, затаєну в жіночому тілі.

Уже цілий місяць пані де Бюрн невідступно намагалася якось залучити його до себе. Але казали, що митець відлюдько, навіть трохи вовкуватий. Нарешті вона домоглася свого з допомогою Ламарта, який написав щиру й захоплену похвалу скульпторові, за що той був дуже вдячний.

Маріоль запитав:

– А хто ще буде?

– Княгиня фон Мальтен.

Йому стало прикро. Ця жінка не подобалася йому.

– А ще?

– Масіваль, Бернгауз і Жорж де Мальтрі. Це вже всі; лише мої обранці. А ви знайомі з Предоле?

– Так, трохи.

– Вам він подобається?

– Це чудова людина; я ще не зустрічав нікого, хто так би кохався в своєму мистецтві і так захоплено говорив би про нього.

Вона страшенно втішилася і знову промовила:

– Буде чудово.

Він узяв її руку під хутром. Злегка стиснув її, потім поцілував. Тоді вона раптом згадала, що забула прикинутися хворою, і, похапцем шукаючи іншої причини, шепнула:

– Боже, який холод!

– Та що ви!

– Я змерзла до кісток!

Він устав, щоб подивитися на градусник; у кімнаті справді було прохолодно.

Потім він знову сів коло неї.

Вона сказала: «Боже, який холод!» – і йому здалося, що він розуміє зміст цих слів. Останні три тижні він при кожній зустрічі помічав, як неухильно слабшають її зусилля бути ніжною. Він догадувався, що вона так стомилася від того удавання, що вже нездатна провадити його далі, а сам він почував такий розпач од її холодності, його так гризло марне й несамовите бажання, що в години розпачливої самотності він вирішив: «Краще порвати, ніж жити так і далі».

Він спитав у неї, щоб переконатися в її намірах:

– Ви сьогодні навіть хутра не знімаєте?

– О ні,– відповіла вона, – я трохи кашляла зранку. Від цієї жахливої погоди я простудилася. Боюся зовсім захворіти.

Помовчавши, вона додала:

– Мені дуже хотілося вас бачити, а то б не приїхала.

Вігі не відповідав, бо серце його краялося з горя, стискалося од люті, а вона знову заговорила:

– Після того, як цілих два тижні стояла така чудова погода, це похолодання дуже небезпечне.

Вона дивилася в садок, де мокрі сніжинки кружляли в гіллі дерев, уже зазеленілих.

А він дивився на неї й думав: «Оце її любов!» Уперше прокинулася в ньому якась ненависть одуреного самця до цієї невловимої душі, до цього обличчя, до цього жіночого тіла – такого бажаного й недосяжного.

«Вона каже, що їй холодно, – думав він. – їй холодно тільки тому, що я тут. Якби йшлося про якусь розвагу, про одну з тих дурних примх, що заповнюють порожнє існування цих нікчемних істот, то її ніщо б не зупинило, вона б важила самим життям. Хіба ж не їздить вона в найхолод-ніші дні у відкритій кареті, щоб виставити напоказ свої туалети? Ах, тепер усі вони такі».

Він дивився на неї, таку спокійну супроти нього. І знав: за тим чолом, за тим маленьким коханим чолом, була одна думка, як би перервати побачення, бо воно робилося занадто вже обтяжливим.

Невже існували, невже існують на світі жагучі жінки? Жінки, що їх вражає чуття, що мучаться, плачуть, віддаються з захватом, обіймають, пестять і воркують, що кохають так само тілом, як і душею, виявляють любов словами і поглядами, жінки з палким серцем, пестливою рукою, що зважуються на все, бо кохають, і йдуть, чи то вдень, чи вночі, незважаючи на переслідування й погрози, безстрашні й трепетні, йдуть до того, хто візьме їх у свої обійми, а вони нетямляться й знемагають від щастя?

Ох, яке страшне таке кохання, що ним тепер він скутий: кохання без виходу, без кінця, без утіхи і без тріумфу, виснажливе, розпачливе, неспокійне; кохання без ніжності й захоплення, що викликає лише передчуття й розчарування, муку й сльози і дає пізнати екстаз поділених пестощів лише в нестерпучому жалі за поцілунками, яких не можна пробудити на устах холодних, безплідних і сухих, як мертве листя.

Він дивився на неї, чарівну в сукні, прикрашеній перами, яка щільно облягала стан. Чи не є ті вбрання – заздрісні сторожі, кокетливі й дорогоцінні перешкоди, що закривають і таять від нього його коханку, – тими лютими ворогами, яких ще важче подолати, ніж саму жінку?

– У вас чудова сукня, – мовив він, не бажаючи говорити про те, що його мучить.

Вона відповіла всміхаючись:

– А ось побачите, яка буде ввечері.

Потім вона кашлянула кілька разів підряд і сказала:

– Я зовсім застуджусь. Відпустіть мене, мій друже. Сонце скоро знов засвітить, і я так само.

Він не став наполягати, знесилений, розуміючи, що тепер уже ніщо не в змозі перемогти байдужості цієї істоти, позбавленої пориву, що все скінчено, треба покинути і покинути навіки сподівання, не чекати більше ні схвильованих слів від оцих спокійних уст, ні вогню від цих холодних очей. І раптом у ньому зродилося несамовите бажання позбутися її нестерпного панування. Вона розіп'яла його на хресті; він сходив кров’ю, а вона дивилася, як він конає, не розуміла його страждання і навіть раділа,

що він мучиться через неї. Але він відірветься від цього смертного стовпа, залишаючи на ньому шматки свого тіла, клапті шкіри і все своє розшарпане серце. Він утече, як звір, смертельно поранений мисливцями, він сховається десь у глушині, і там, можливо, його рани загояться, і він почуватиме лише глухий біль, що від нього аж до самої смерті здригається скалічена людина.

– Що ж, прощавайте! – промовив він.

Її вразив його смутний голос, і вона поправила:

– До вечора, мій друже.

Він проказав і собі:

– До вечора… прощавайте.

Потім провів її до хвіртки, а повернувшись, сів сам коло вогню.

Сам! Як холодно, справді! І як сумно! Кінець! Ох, яка страшна думка! Кінець сподіванкам, чеканню, мріям про неї і тому сердечному полум’ю, завдяки якому ми живемо справжнім життям на цій похмурій землі, як палають веселі вогнища, запалені темного вечора. Прощавайте, ночі, проведені в самотньому зворушенні, коли він майже до світанку ходив по своїй кімнаті, думаючи про неї, і пробудження, коли він говорив сам собі, розплющуючи очі: «Сьогодні я побачу її в нашому будиночку».

Як він її кохав! Як він її кохає! Як то тяжко буде зцілитися від цього і як багато піде на це часу! Вона пішла, бо їй було холодно! Він усе ще бачив її перед собою, бачив її, як живу, і вона дивилася на нього й чарувала, чарувала, щоб дужче розкраяти йому серце. О, як влучно вона його вразила! Вразила наскрізь одним-єдиним ударом! І він відчував той біль: тепер це вже давня рана, роз’ятрена, тоді перев'язана нею, а тепер уже невигойна, бо вона вгородила в неї, немов ножа, свою згубну байдужість. Він відчував навіть, як кров з пораненого серця точилася в його нутрощі, наповнюючи його тіло, підступала до горла й душила його. Тоді, затуливши руками очі, немов для того, щоб сховати від себе самого це безсилля, він заплакав. Вона пішла, бо було холодно! А він пішов би голий по снігу, аби тільки зустрітися з нею. Він кинувся б з високого даху, аби тілки впасти їй до ніг. Йому згадалася давня історія, обернута на легенду і зв'язана з горою «Двох коханців», повз яку проїжджають дорогою на Руан. Одна дівчина на догоду жорстокій забаганці свого батька, що не погоджувався віддати її за коханого, поки вона не донесе свого нареченого на вершину крутої гори, дотягла його

туди, доповзла на руках і на колінах і тут же вмерла. Отож кохання тепер тільки легенда, придатна лише на те, щоб про неї співати у віршах і розказувати в брехливих романах?

Хіба його коханка не сказала йому під час одної з їхніх перших зустрічей фразу, що завжди йому згадувалася: «Сучасні чоловіки не кохають теперішніх жінок так глибоко, щоб справді страждати через них. Вірте мені, я знаю і тих, і тих». І якщо вона помилилася в ньому, то зовсім не помилилася в собі, бо ще додала: «У всякому разі, попереджаю вас, що сама я не здатна закохатися ні в кого…»

Ні в кого? Чи то ж напевне так? В нього – ні. Він у цьому тепер упевнений, але в когось іншого?

Чому вона не могла його покохати? Чому?

Тоді думка, що його життя не вдалося, думка, що вже давно напосідала, пригнітила його. Він нічого не звершив, нічого не досяг, нічого не добився, нічого не подолав. Мистецтва вабили його, але він не знайшов у собі ні відважності цілковито віддатися котромусь із них, ані тієї настирливої упертості, яка необхідна, щоб перемогти. Ні разу успіх не втішив його, ні разу захват перед чимось прекрасним не додав йому шляхетності і величі. Єдине його могутнє зусилля – завоювати жіноче серце – так само не вдалося, як і інші. Зрештою він тільки невдаха, та й годі.

Він усе ще плакав, затуливши обличчя руками. Сльози спливали по щоках, змочували йому вуса, солили уста.

І гіркота їх ще збільшувала його жаль і розпач.

Коли він підвів голову, то побачив, що вже темно. Він ледве встиг заїхати додому й переодягнутися, щоб іти до неї на обід.

VII

Андре Маріоль приїхав до пані Мішель де Бюрн перший. Він сидів і розглядав навкруги себе ці стіни, речі, шпалери, дрібнички, ці меблі, що стали йому дорогі, бо належали їй, ці звичні для нього кімнати, де він познайомився з нею, де знайшов її і знову знаходив стільки разів, де навчився її любити, де помітив у своєму серці кохання і почував, як воно зростає день у день, аж до години марної перемоги. З яким запалом чекав він її, бувало, в цьому кокетливому куточку, створеному для неї як чудове обрамлення цієї надзвичайної істоти! І який знайомий йому був запах цієї вітальні, цих тканин – ніжний запах ірисів, благородний і простий! Тут він стільки часів трепетав від чекання, стільки разів тремтів від надії, тут спізнав стільки хвилювання і, наприкінці, стільки мук. Немов прощаючись із другом, стискав він бильця широкого крісла, де він так часто сидів, розмовляючи з нею, і милуючись її усмішкою, й упиваючись її голосом. Йому хотілося б, щоб ніхто не входив, навіть вона, хотілося б просидіти тут самому цілу ніч, думаючи про своє кохання, так, як сидять коло постелі умерлого. А на світанку він пішов би надовго, може, назавжди.

Двері відчинилися. Вона ввійшла і рушила до нього, простягти руку. Він опанував себе і нічим не зрадив свого хвилювання. То була не жінка, а живий букет немислимої краси.

Пояс із гвоздик оперізував її стан і, в’ючись, спадав аж до ніг. Оголені руки й плечі були обвиті гірляндами з незабудок і конвалій, а три чарівні орхідеї ніби виходили з її лона, й рожево-червона плоть цих надприродних квіток, здавалося, пестила її білу шкіру. Біляве волосся було всипане емалевими фіалками, а в них сяяли дрібненькі діаманти. Інші діаманти тремтіли на золотих шпильках, сяючи, як роса, серед запашної оздоби її корсажа.

– У мене буде мігрень, – мовила вона. – Ну що ж, зате це мені личить.