Текст книги "Твори том 2"

Автор книги: Ги де Мопассан

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 48 страниц) [доступный отрывок для чтения: 18 страниц]

Зачарований, він поцікавився:

– І ви гадаєте, що майже всі розумні жінки здатні на таку активність думки?

– Так, – мовила вона. – Тільки вони поступово скніють, а середовище безповоротно затягує їх у той чи інший бік.

Він знову спитав:

– Отже, ви ставите музику над усе?

– Так. Але те, що я вам оце говорила, щира правда! Звичайно, я не тішилась би музикою так, як тішусь тепер, не любила б її так, як люблю, коли б не цей ангел Масіваль. У всі твори великих композиторів, що їх я вже й так любила палко, він вдихнув душу, граючи їх для мене. Яка шкода, що він жонатий!

Вона промовила останні слова жартівливо, але з таким глибоким жалем, що вони заглушили все – і її міркування про жінок, і її захоплення мистецтвом.

Масіваль справді був жонатий. Ще до того, як досяг успіху, він зв’язав себе одним з тих шлюбів, нерідких у світі мистецтва, що їх потім доводиться тягнути за собою крізь славу аж до самої смерті.

А втім, він ніколи не говорив про свою дружину, не виводив її у світ, де сам часто бував, і хоч мав трьох дітей, про це мало хто й знав.

Маріоль засміявся. Справді, ця жінка була рідкісного типу, дуже гарною, повною несподіванок! Він уперто, не відриваючись, вдивлявся в неї – це, здавалося, зовсім її не соромило – вдивлявся в це поважне й веселе обличчя, трохи свавільне, з задерикуватим носиком, з теплим рум’янцем, отінене русявим волоссям, яскравого, але м’якого тону, в це обличчя, на якому грали барви гарячого літа і дозрілості такої досконалої, ніжної, привабної, що здавалося, ніби ця жінка саме цього року, цього місяця, цієї хвилини досягла свого цілковитого розквіту. Він думав: «Чи не фарбується вона?» – й намагався вловити при корінні волосся яснішу або темнішу смужку, але не знаходив її.

Притлумлені кроки по килиму змусили його здригнутися й повернути голову. Двоє слуг принесли чайний столик. У великому срібному приладі, блискучому й складному, неначе хімічний апарат, тихенько булькотіла вода, що підігрівалася синім полум’ям спиртівки.

– Вип’єте чашку чаю? – спитала вона.

Коли він згодився, вона підвелася й прямою ходою, вишуканою в самій своїй твердості, не похитуючись, підійшла до столика, де пара співала в череві того приладу, посеред квітника з пиріжків, пундиків, зацукрованих фруктів і цукерок.

Легкий її силует виразно вимальовувався на шпалерах вітальні, і Маріоль помітив, який у неї тонкий стан і стрункі стегна в поєднанні з широкими плечима й повними грудьми, якими він тільки оце милувався. її світла сукня, звиваючись, розгорнулася за нею й неначе без кінця розтягувала по килиму її тіло, і в нього майнула груба думка: «Ну, сирена! Вона тільки зваблює».

Тепер вона обходила гостей, граціозними жестами пропонуючи ласощі.

Маріоль стежив за нею поглядом, коли Ламарт, що блукав з чашкою в руках, підійшов до нього й спитав:

– Підемо разом?

– Авжеж.

– Ходімо зараз! Я втомився.

– Зараз, так зараз. Ходімо.

Вони вийшли.

На вулиці письменник спитав:

– Ви додому чи до клубу?

– Зайду до клубу на часинку.

– До «Барабанщиків»?

– Так.

– Я проведу вас до дверей. Мені вже обридли ті клуби. Я ніколи там не буваю. А записався, щоб тільки брати екіпаж.

Вони взялися попід руку й пішли до церкви святого Августина.

Через кілька кроків Маріоль промовив:

– Що за дивна жінка! Якої ви думки про неї?

Ламарт голосно засміявся.

– Це вже починається криза, – сказав він. – Ви перейдете через неї, як і всі ми; я вже видужав, але свого часу теж перехворів нею. Друже мій, криза полягає в тому, що, зібравшись разом або зустрівшись хоч би де, її друзі говорять лише про неї.

– У всякому разі, особисто я говорю про неї вперше, і то цілком природно, бо ж ледве знаю її.

– Хай так. Поговорімо про неї. То знайте – ви закохаєтеся в неї. Це неминуче, через це переходять усі.

– Що ж то, вона така знадлива?

– І так, і ні. Ті, кому подобаються жінки колишніх часів, жінки душевні, сердечні, чутливі, жінки з давніх романів, ті її не люблять і так ненавидять її, що врешті починають говорити про неї всяку мерзоту. Ті ж, що, як ми, цінують чарівність сучасності, ті мусять визнати, що вона чудова, поки не прихиляться до неї. А от усі саме це й роблять. Врешті від цього не вмирають, та й страждають не дуже; але шаліють, що вона така, а не інакша. Ви теж того зазнаєте, якщо вона захоче; а вона вже наставила вам сильце.

Маріоль вигукнув, висловлюючи свою таємну думку:

– Ну, я для неї – перший-лішпий! Та й мені здається, вона цінує передусім титули й відзнаки.

– Так, це вона любить, що й казати! А в той же час їй на них начхати. Найсдавніший, наймодніший і навіть най-видатніший чоловік й десяти разів не буває в неї, якщо він їй не подобається; зате вона по-дурному заприязнилася з тим йолопом Френелем і причепою Мальтрі. Вона чомусь панькається з несусвітніми дурнями, може, тому, що вони її забавляють більше, ніж ми, а може, тому, що вони, власне, її більше люблять, а всі жінки до того чутливіші, ніж до всього іншого.

Ламарт усе говорив і говорив про неї, аналізуючи, міркуючи, щось доводив, потім знов сам собі суперечив; на запитання Маріоля він відповідав палко й щиро, як людина зацікавлена темою, але й трохи спантеличена, розум якої повен правдивих спостережень і помилкових висновків.

Він казав:

– Але ж вона не єдина: в наш час схожих на неї жінок знайдеться півсотні, коли не більше. Та ось хоча б тоненька Фремін, що зараз приїхала до неї, зовсім така сама, але зухваліша в поводженні й одружена з якимсь чудним паном, а через те її дім найцікавіша божевільня в усьому Парижі. Я і в цій кунсткамері часто буваю.

Вони, не помічаючи, проминули бульвар Мальзерб, вулицю Руаяль, алею Єлісейських Полів і вже підходили до Тріумфальної арки, коли Ламарт раптом витяг годинника.

– Голубе мій, – мовив він, – ось уже годину й десять хвилин, як ми говоримо про неї; досить на сьогодні. До клубу я вас проведу іншим разом. Ідіть спати, і я теж.

II

То була простора, світла кімната, – стіни й стеля її були обтягнені чудовим персидським полотном, що привіз один знайомий дипломат. На тому полотні тло було жовте, ніби його вмочено в золотисті вершки, а малюнки – різних відтінків, з перевагою персидської зеленої фарби, й зображали вони чудові будинки із загнутими дахами, а навколо них бігали чудернацькі леви в перуках, та антилопи з безмірними рогами і літали райські птахи.

Меблів було мало. На трьох довгих столах із зеленими мармуровими стільницями лежало все потрібне для жіночого туалету. На середньому – великі миски з грубого кришталю. Другий був захаращений цілою батареєю пляшечок, шкатулок і ваз, великих і малих, із срібними накривками, оздобленими вензелями. На третьому містилася сила-силенна приладдя й інструменту, створених до послуг сучасного кокетства, вжитку складного, таємничого й делікатного. В цьому кабінеті стояло тільки дві канапи й кілька низеньких крісел, оббитих м’якою стьобаною матерією, для відпочинку втомленого роздягненого тіла. Далі цілу стіну займало величезне дзеркало, яке відкривалось, немов ясний обрій. Воно складалося з трьох стулок, бічні поверталися на шарнірах, дозволяючи молодій жінці бачити себе одразу і прямо, і збоку, і ззаду, замикатися у власному своєму зображенні. Праворуч, у ніші, звичайно запнутій завісою, була ванна, чи, певніше, глибокий басейн, теж із зеленого мармуру, до нього спускалися два східці. Бронзовий амур, – зграбна фігурка роботи Предо-ле, – сидячи на краю басейну, лив до нього теплу й холодну воду із двох мушель, якими він грався. В глибині цього куточка піднімалося гранчасте венеціанське люстро, із похило поставлених дзеркал, сходячись круглястим склепінням, воно захищало, ховало й одбивало в кожній своїй часточці і купальню, і купальницю.

Трохи далі стояв красивий письмовий стіл, простий

і сучасний, англійської роботи, всіяний розкиданими паперами, згорнутими листами, розірваними конвертами з блискучими золотими вензелями. Тут вона писала й проводила час, коли бувала сама.

Простягтись на канапі в китайському халаті, пані де Бюрн відпочивала після купання: її голі руки, прекрас ні, гнучкі й пружні, сміливо виступали з широких складок матерії, а підібране вгору й туго скручене рудувате волосся лежало на голові важкою масою.

В двері постукала покоївка і, зайшовши, подала лист.

Пані де Бюрн узяла його, подивилася на почерк, розірвала, прочитала перші рядки й спокійно промовила до служниці:

– Я подзвоню вам за годину.

Залишившись сама, вона всміхнулася з переможною втіхою. Перших слів було досить, щоб зрозуміти, що це – довгожданне Маріолеве освідчення. Він опирався куди довше, ніж вона сподівалася, бо ось уже три місяці, як вона його зваблювала, вживаючи всіх своїх чарів, усю свою чарівну принаду і виявляючи йому знаки уваги, якими ще нікого не вдостоювала. Він здавався недовірливим, упередженим, настороженим проти неї, проти постійно наставлених пасток її ненаситного кокетства. Треба було багато душевних розмов, в які вона вкладала всю свою зовнішню звабу, всю чарівну силу свого розуму, немало музичних вечорів, коли біля рояля, де ще бриніли струни, біля сторінок партитури, сповнених співучої душі композитора, вони тремтіли від однакового зворушення, щоб нарешті вона помітила в погляді приборканого чоловіка принижене благання знесиленої любові. Вона-то, кокетка, добре розумілася на цьому! Вона так часто, з хижою, як у кішки, спритністю та з невичерпною цікавістю збуджувала в чоловіків, яких їй щастило спокусити, ту таємну й жорстоку недугу! Вона тішилася, бачачи, як поступово заполоняє їх, як скоряє, панує над ними, завдяки непереможній жіночій могутності, як стає для них Єдиною, стає свавільним і владним Кумиром. Інстинкт війни й завоювання розвився в ній поступово, як розвиваються приховані недуги. Може, ще в роки подружнього життя в її серці зародилася потреба мститися, невиразна потреба відплачувати чоловікам за те, що вона витерпіла від одного з них, узяти гору, зігнути їхню волю, зламати опір і теж завдати їм болю. Але головне, вона вдалася кокеткою, і як тільки відчула себе вільною, то взялася переслідувати й приборкувати закоханих, немовби мисливець переслідує дичину, – просто задля втіхи бачити, як вони падають. Але серце не прагнуло хвилювання, як серця ніжних і вразливих жінок; вона не шукала ні всепоглинаючої пристрасті одного чоловіка, ані щастя взаємного кохання. їй-лише треба було бачити довкола себе загальний подив, пошану, поклоніння, любовний фіміам. Хто тільки одвідував її оселю, мусив бути рабом її краси, і ніякий духовний інтерес не міг її надовго прив’язати до тих, хто опирався її кокетуванню, нехтував кохання взагалі чи любив іншу. Щоб стати її приятелем, треба було закохатися в неї; зате до закоханих вона виявляла надзвичайну запобігливість, чарівну уважність, безмежну ласкавість, щоб утримати коло себе всіх, кого вона полонила. Коли вже хтось потрапляв до почту її поклонників, то ніби належав їй по праву переможця. Вона керувала ними спритно й мудро, відповідно до їхніх вад, добрих прикмет і до характеру їхніх ревнощів. Хто вимагав занадто багато, того вона проганяла, коли хотіла; потім, як вони розумнішали, знову допускала їх, але на суворих умовах; і, немов розбещене дівча, так тішилася з тієї знадливої забави, що їй здавалося однаково цікаво і зводити з розуму старих панів, і крутити голови молодим.

Можна було б навіть сказати, що вона відмірювала свою прихильність відповідно до навіяної нею пристрасті; і гладун Френель, нікому непотрібний і неповороткий статист, був одним з її фаворитів, бо вона знала й відчувала, якою несамовитою пристрастю він охоплений.

Вона не була зовсім байдужа до чоловічих чарів, але вона зазнавала лише перших поривів захоплення, відомих їй-самій і погамованих тієї миті, коли вони могли б стати небезпечні.

Кожен новак приносив своїм любовним славослів’ям, нову ноту, а також щось невідоме у своїй натурі – особливо люди мистецтва; в них вона відчувала яскравіші й тонші відтінки, вишуканість і гостроту почуттів, що час від часу будили в ній нетривку мрію про велику пристрасть і довгі зв’язки. Але під тиском мудрого побоювання й обережності, вагання і недовіри вона завжди стримувала себе, поки нарешті поклонник переставав її хвилювати. До того ж вона, як дитя свого часу, була наділена тим скептичним баченням, що швидко позбавляло ореолу навіть найвидат-ніших людей. Як тільки вони закохувалися в неї і в душевному сум’ятті втрачали свої показні пози й величні звички, вони починали здаваггися їй усі однакові – бідні істоти, над якими лона панує силою своїх чарів.

Одне слово, щоб така довершена жінка, як вона, могла покохати чоловіка, він повинен був би мати неоціненні якості.

А проте вона дуже нудьгувала. Вона не любила світського товариства, де бувала, лише скоряючись звичаю, і де терпляче висиджувала довгі вечори, стримуючи позіхання і дрімоту; забавлялася там лише витонченим базіканням, власними задирливими примхами, мінливою цікавістю до тих чи інших речей і людей; захоплювалася тим, чим милувалася і що цінувала, лише настільки, щоб не занадто швидко відчути огиду до того, але й не стільки, щоб знайти справжню радість у прихильності чи в забаганці; змордована нервами, а не бажаннями, не знаючи тих почуттів, що до краю захоплюють душі прості й палкі, вона жила у веселій суєті, без наївної віри в щастя, шукаючи лише розваг і вже знемагаючи з утоми, дарма що вважала себе задоволеною.

Вона вважала себе задоволеною, бо гадала, що вона найпривабніша та найобдарованіша з усіх жінок. Горда своїми чарами, що їхню силу вона не раз випробувала, закохана в свою своєрідну, примхливу й звабливу красу, впевнена в дотепності своєї думки, що давала їй змогу вгадувати й розуміти силу речей, яких не бачать інші, пишаючися своїм розумом, що його так високо цінували стільки видатних людей, і не усвідомлюючи обмеженості свого світогляду, вона вважала себе за майже виняткову істоту, за рідкісну перлину в цьому банальному світі, який видавався їй порожнім і одноманітним, бо була для нього занадто гарна.

Ніколи у неї навіть не виникало підозріння, що вона сама – неусвідомлена причина своєї постійної нудьги, а звинувачувала в тому інших і покладала на них відповідальність за свій смуток. Коли їм не щастило розважити її, звеселити, а тим більше захопити, то лише тому, що їм бракувало привабливості й справжніх чеснот.

– Усі нудні до смерті,– казала вона сміючись. – Терпимі лише ті, що мені подобаються.

А подобалися їй переважно ті, що вважали її за незрівнянну. Добре знаючи, що нічого не здобудеш без зусиль, вона всіх старань докладала, щоб спокушати; на її думку, не було нічого приємнішого, як тішитися виявом захопленого погляду й розчуленого серця – цього несамовитого м’яза, що починає тріпотіти від одного слова.

Вона дуже дивувалася, що їй так важко підкорити собі Андре Маріоля, бо з першого ж дня відчувала, що подобається йому. Потім поволі збагнула його недовірливу'натуру, потаємно уражену, дуже ніжну та зосереджену, і, використовуючи ці його риси, виявила до нього стільки уваги, стільки щирої симпатії, що він нарешті скорився.

Особливо за останній місяць вона стала відчувати, що він захоплений, збентежений при ній, мовчазний і гарячково збуджений, але все ще втримується від освідчення. Ох, ті освідчення І Правду кажучи» вона не дуже-то їх любила, бо коли доки були занадто палкі, занадто відаерті, їй доводилося бути суворою. Двічі вона мусила навіть розгніватися і заборонити приходити до себе. Але ж дуже втішалася з боязких виявів кохання, з напівпризнань, з натяків скромних, з таємного поклоніння; і вона справді виявляла винятковий такт і вміння, домагаючись від своїх поклонників такої стриманості у виявленні почуттів.

Ось уже місяць, як вона чекала на вустах Маріоля слів, що полегшують пригнічене серце, виразні чи тільки як натяк, залежно від натури людини.

Він не сказав ні слова, зате написав їй. Лист був довгий; цілих чотири сторінки! Вона тримала його в руках, тремтячи від задоволення. Потім простяглася на канапі, скинула на килим свої маленькі пантофлі, щоб умоститися зручніше, і взялася до читання. Вона була здивована. У поважних висловах він писав їй, що не бажає через неї страждати, бо вже занадто добре знає її, щоб погодитися стати її жертвою. У дуже чемних фразах, сповнених компліментів, де всюди проривалося стримуване кохання, він давав їй зрозуміти, що йому відома її манера поводитися з чоловіками, що він також захоплений, але поклав собі звільнитися від цього рабства, віддалившись від неї. Він просто вертається до свого колишнього мандрівного життя. Він їде геть.

То було прощання, красномовне й рішуче.

Вона щиро здивувалася, читаючи, перечитуючи й знов вертаючись до цих чотирьох сторінок такої ніжно-зворушливої й палкої прози. Вона підвелася, взула пантофельки й заходила по кімнаті, відкинувши назад рукава та засунувши голі руки в кишені халата, бгаючи листа.

Збентежена таким несподіваним освідченням, вона думала: «А він пише дуже гарно: щиро, зворушливо. Пише краще, ніж Ламарт, від його листа не віє романом».

їй захотілося курити; вона підійшла до столика з парфумами і взяла сигарету з саксонської порцелянової табакерки. Закуривши, вона рушила до дзеркала і побачила в трьох стулках трьох молодих жінок. Підійшовши зовсім близько, зупинилася, злегка вклонилася сама собі, всміхнулася, приязно хитнула головою, немов кажучи: «Дуже гарна! Дуже гарна!» Вона придивилася до своїх очей, помилувалася зубами, підняла руки, поклала їх на стегна й повернулася боком, нахиляючи трохи голову, щоб добре роздивитися на себе в усіх трьох дзеркалах.

Так вона завмерла в закоханому спогляданні, стоячи навпроти самої себе, оточена потрійним відбитком свого тіла, що здавалося їй чарівним; вона захоплювалася собою, огорнута себелюбною й плотською втіхою від своєї краси, і смакувала її з радістю майже такою ж чуттєвою, як у чоловіків.

Так милувалася вона собою щодня, і її покоївка, що часто заставала її перед дзеркалом, казала ущипливо: «Пані так дивиться в дзеркала, що скоро їх наскрізь продивиться по всьому домі».

Але в цій любові до самої себе і був секрет її чарів й її влади над чоловіками. Вона так милувалася собою, так дбала про вишуканість свого образу й елегантність усієї своєї постави, шукаючи й знаходячи все те, що могло ще більше відтінити її, так добирала невловимих відтінків, які робили її красу ще невідпорнішою, а її очі ще дивнішими, і так уміло вдавалася до всіх способів, які прикрашали її для неї самої, що знаходила звичайно все те, що могло найбільше подобатися й іншим.

Коли б вона була ще прекрасніша, але байдужіша до своєї вроди, то не мала б тієї привабливості, що навіювала кохання майже всім, хто з самого початку не опирався силі її чар.

Незабаром, трохи втомившись стояти, вона сказала своєму зображенню, що все ще всміхалося до неї (і зображення у потрійному дзеркалі поворушило вустами, повторюючи її слова): «Гаразд, добродію, ми ще побачимо, як то буде». Потім, перейшовши кабінет, сіла за письмовий стіл.

Ось що вона написала:

«Дорогий пане Маріоль, зайдіть до мене побалакати завтра о четвертій годині. Я буду сама і, сподіваюся, переконаю Вас, що страшної для Вас небезпеки нема.

Я Ваш друг і доведу Вам це.

Мітель де Бюрн»

Як просто вона вбралася другого дня, щоб прийняти Андре Маріоля! Сіра сукня, ясно-сіра, з бузковим відтінком, – журлива, як смеркання, і зовсім гладенька; * комір облягав шию, рукави – руки, корсаж – груди й стан, спідниця – стегна й ноги.

Коли він увійшов з трохи поважним виразом на обличчі, вона пішла йому назустріч, простягши обидві руки. Він поцілував їх, і вони посідали; якусь мить вона мовчала, щоб упевнитися в його збентеженні.

Він не знав, що казати, й чекав, щоб вона заговорила.

Нарешті вона зважилася:

– Ну що ж! Давайте зразу по суті. Що сталося? Ви мені написали, знаєте, дуже зухвалого листа.

Він одповів:

– Знаю й дуже прошу вибачити. Я буваю тепер і завжди був з усіма надмірно, до брутальності щирий. Я міг собі піти без тих непотрібних та образливих пояснень, з якими до вас звернувся. Та зважив, що краще повестися відповідно до своєї вдачі й покластися на ваш розум, добре мені відомий.

Вона заговорила з жалем, але в душі задоволена:

– Стривайте, стривайте! Що це за шаленство?..

Він перебив її:

– Краще про це не говорити.

Тут вона жваво перебила його, не давши йому говорити далі:

– А я і покликала вас якраз для того, щоб поговорити про це; і ми говоритимемо про це доти, доки ви зовсім переконаетеся, що для вас нема ніякої небезпеки.

Вона засміялася, мов школярка, і її скромна сукня надавала тому сміхові чогось дитячого.

Він пробурмотів:

– Я вам написав правду, щиру правду, страшну правду, що лякає мене.

Вона знов споважніла й відказала:

– Хай так, мені це відомо, через це проходять усі мої друзі. Ви мені написали також, що я страшенна кокетка, я з цим згодна, але від цього ніхто не вмирає, ніхто навіть, здається, особливо не страждає. Буває те, що Ламарт називає кризою. От саме вона й найшла на вас, але це минає, а потім настає… як би то сказати?., настає хронічна закоханість, котра зовсім не мучить. Я її підтримую на

малому вогні у всіх своїх приятелів, щоб вони були мені якомога відданіпгі, прихильніші, вірніші. Що ж? Погодьтеся, що я теж щира, відверта й різка. Чи багато ви бачили таких жінок, які зважилися б сказати те, що я вам зараз кажу?

Вона мала такий милий і рішучий вираз, такий простодушний і водночас задерикуватий, що він не міг не всміхнутися.

– Всі ваші приятелі,– мовив він, – люди, котрі вже не раз горіли на тому вогні, перш ніж їх запалили ви. Вони вже палали й обгоріли, їм легше витримувати жар, у якому ви їх тримаєте. Я ж, пані, ще ніколи не зазнавав цього. І від якогось часу я почуваю: коли віддамся тому почуттю, що росте в моєму серці, то це буде щось страшне.

Вона раптом стала дуже привітна і, злегка нахилившись до нього, склавши на колінах руки, сказала:

– Вислухайте мене, адже я жартую. Мені прикро втрачати приятеля через острах, на мою гадку, примарний. Ви покохаєте мене, нехай так. Але теперішні чоловіки не кохають сучасних жінок так глибоко, щоб справді мучитися через них. Вірте мені, я знаю і тих, і тих. – Вона замовкла, потім додала з отим усміхом, властивим жінці, коли вона каже правду, думаючи, нібито бреше:

– Годі, я ж не маю того, за що можна було б мене любити без тями. Я занадто сучасна. От побачите, я буду вам другом, добрим другом, до якого ви по-справжньому прихилитеся, але й тільки – бо про це я подбаю.

Потім поважніше додала:

– V всякому разі, попереджаю вас, що сама я нездатаа по-справжньому захопитися хоч би ким-небу дь, а до вас я ставитимуся так само, як і до інших, як до тих, до кого я ставлюся добре, але не більше two. Я боюся деспотів і ревнивців. Од свого чоловіка я мусила все терпіти; але від приятеля, просто від приятеля, я не хочу терпіти ніякої любовної тиранії, що отруює сердечні взаємини. Бачите, яка я ласкава до вас, я говорю по-товариському, не кргао-чись. Чи не погодитеся ви на це чесне випробування, яке я вам пропоную? Коли нічого з того не вийде, ви завжди встигнете піти собі, хоч би як тяжко вам не було. Як з очей, так з думки.

Він дивився на неї, вже підкорений її голосом, її рухами, всією її п’янкою звабою, і прошепотів, геть покірний і тремтячий від її близькості:

– Я згоден, пані. І якщо мені буде важко, тим гірше для мене. Ви варті того, щоб через вас мучилися.

Вона його спинила:

– А тепер не говорімо про це більше, не говорімо про це ніколи.

І перевела розмову на такі теми, що зовсім не хвилювали його.

За годину він пішов від неї, терзаючись, бо кохав її, і радіючи, бо вона просила його, а він обіцяв їй не

від’їжджати.

III

Він мучився, бо кохав її. На відміну від звичайних закоханих, яким жінка, обраниця їхнього серця, постає в ореолі досконалості, він захопися нею, дивлячись на неї тверезим поглядом недовірливого й підозрілого чоловіка, ні разу в житті не причарованого до краю. Його неспокійний, проникливий і недіяльний розум, завжди насторожений, захищав його від пристрасті. Кілька захоплень, два короткі романи, що зачахли з нудьги, та оплачені зв’язки, порвані від огиди, – ото вся історія його серця. Він дивився на жінок, як на річ, необхідну для тих, хто бажає мати затишну господу і дітей, або як на щось приємне для тих, хто шукає любовних розваг.

Знайомлячись з пані де Бюрн, вій був упереджений проти неї завдяки признанням своїх приятелів. Те, що йому було відомо про неї, цікавило його, інтригувало, подобалося йому, але було трохи відразливе. В принципі він не любив тих гравців, які ніколи не розплачуються. Після перших зустрічей він став згоджуватися, що вона справді дуже своєрідна й наділена особливо заразливою принадністю. Природна й уміло відтінена краса цієї стрункої, ставної русявої жінки, що здавалася водночас і повною, і легкою, з прегарними руками, створеними для обіймів і пестощів, з довгими й тонкими ногами, створеними для бігу, як ноги в газелі, з такими маленькими ступнями, що вони не повинні були лишати й слідів, – краса ця здавалася йому ніби якимось символом марних надій. До того ж у бесідах з нею він відчував те задоволення, що його раніше вважав за неможливе у світських розмовах. Обдарована розумом, повним безпосереднього, несподіваного та глузливого запалу, і ласкавою іронією, вона інколи піддавалася, проте, впливу почуття, думки чи образу, ніби в глибині її грайливої веселості ще витала тінь поетичної ніжності наших прабабусь. І це робило її чарівною.

Вона була ласкава з ним, бажаючи підкорити його, як і інших; а він приходив до неї так часто, як тільки міг, – його тягла потреба її бачити, потреба дедалі більша. Ніби якась сила виходила з неї й захоплювала його, сила привабливості, погляду, усміху, голосу, сила непереможна, хоча він часто ішов від неї роздратований якимсь її вчинком чи словом.

Що більше він почував себе захопленим тими незбагненними флюїдами, якими проймає і підкоряє нас жінка, то глибше він розгадував, розумів її натуру та мучився, бо дуже палко бажав, щоб вона була інша.

Але саме те, що він засуджував у ній, певне, причарувало й полонило його, проти його бажання, наперекір розумові, навіть більше, ніж справжні її принади.

її кокетування, що ним вона одверто гралася, як віялом, то розгортаючи, то згортаючи його на очах у всіх, залежно від того, хто її співрозмовник і чи подобається він їй; її звичка нічого не сприймати серйозно, яка спочатку бавила його, а тепер лякала; її постійна жадоба розваги та чогось нового, завжди невситима жадоба в її стомленому серці,– все те часом доводило його до такого розпачу, що, вернувшись додому, він вирішував бувати у неї рідше, а потім і зовсім припинити відвідини.

А на другий день він уже шукав нагоди піти до неї. Що більше він закохувався, то гостріше усвідомлював безнадійність цього кохання й неминучість майбутніх страждань.

О, сліпий він не був; він поринав у те почуття, як людина, що потопає з утоми, бо човен перекинувся, а до берега далеко. Знаючи її так, як тільки можна було її знати, бо проникливість, що йде у парі з коханням, загострила його проникливість, він уже не міг не думати про неї безнастанно. З невтомною упертістю він намагався зрозуміти її, освітити темні глибини цієї загадкової жіночої душі, та незбагненне поєднання грайливого розуму й розчарованості, розсудливості й легковажності, зовнішньої щирості й непостійності – всі ці суперечливі нахили, які зібрані воєдино, щоб утворити істоту рідкісну, привабну й бентежну.

Але чого ж вона так вабить його? Він без кінця питав сам себе про це і все ж не міг зрозуміти, бо, мавши натуру вдумливу, спостережливу й гордовито-стриману, мусив би логічно шукати в жінці старовинні, спокійні чесноти: ніжність, вірну приязнь, постійність, що служать запорукою щастя чоловікові.

А в цій жінці він знаходив щось несподіване, якусь новину, хвилюючу своєю небуденністю, одне з тих створінь, котрі започатковують нові покоління, різняться від усього відомого давніше та випромінюють, навіть своєю недосконалістю, страшну привабність, що таїть у собі загрозу.

Після палких і романтичних мрійниць Реставрації прийшли веселухи доби Імперії, переконані в реальності втіхи; а тепер от з’явився новий різновид вічно жіночого – витончена істота з мінливою чутливістю, з душею неспокійною, бентежною, нерішучою, що, здавалося, спробувала всіх наркотиків, якими заспокоюють або ж збурюють нерви: і запаморочливий хлороформ, і ефір, і морфій, що збуджують мрії, гасять почуття й присипляють емоції.

Його захоплювала в ній принадність тепличного створіння, призначеного і привченого зачаровувати. То був рідкісний предмет розкоші, привабливий, добірний і витончений, на якому спиняються очі, біля якого б’ється серце й збуджується бажання, так само, – як от виникає апетит перед тонкими стравами, відокремленими від нас вітриною, але зготованими і виставленими напоказ саме на те, щоб збудити у нас почуття голоду.

Коли він цілком переконався, що невпинно скочується в безодню, то з жахом почав думати про небезпеку свого захоплення. Що з ним станеться? Як вона вчинить? Вона, напевне, обійдеться з ним так, як обходиться з усіма: доведе його до того стану, коли йдеш слідом за всіма жіночими примхами, як собака іде слідом за своїм паном, а потім визначить йому місце в своїй колекції більш або менш славетних улюбленців. Та чи ж справді вона вела таку гру з усіма іншими? Невже немає серед них жодного, котрого вона б кохала, справді кохала – місяць, день, годину, в одному з тих швидко стримуваних поривів, яким віддавалося її серце?

Він безперестану говорив з іншими про неї після її обідів, де всі вони розпалювалися від спілкування з нею. Він відчував, що всі вони ще схвильовані, незадоволені, розчаровані, як чоловіки, які не дістали справжньої втіхи.

Ні, вона не кохала жодного з цих героїв, що викликали людську цікавість. А він – ніщо супроти них; ніхто не

33

2Гі де Мопассан, т. 2 озирається, не дивиться, коли його ім’я лунає в юрбі чи у салоні. Що ж він для неї? Ніщо, ніщо, статист, знайомий, той, хто для таких розбещених жінок стає пересічним відвідувачем, корисним, але позбавленим принади, як вино без аромату, розбавлене водою.

Якби він був знаменитістю, то ще погодився б на таку роль, яку б його слава зробила менш принизливою. А так, невідомий, він не хотів погоджуватися на це. І написав їй прощального листа.

Одержавши коротку відповідь, він був такий розчулений, ніби щастя впало на нього, а як вона взяла з нього обіцянку, що він не поїде, то зрадів, неначе позбувся якогось лиха.