Текст книги "Твори том 2"

Автор книги: Ги де Мопассан

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 48 страниц) [доступный отрывок для чтения: 18 страниц]

Потреба бути в сім’ї, у повному життя, багатолюдному будинку, обідати за великим столом, проводити вечори в невтомних розмовах із давніми знайомими, – та потреба зв’язку, дотику й близькості, що таїться в кожному людському серці й жене старого парубка по друзях із дому до дому, де він влаштовується, як у сім’ї, зміцнювала силою егоїзму його прихильність. У тому домі, де його любили, пестили, де він усе знаходив, він міг, крім того, спочити й поніжити свою самотність.

Три дні він не бачив своїх друзів, яким приїзд дочки, мабуть, завдав чималого клопоту, і вже нудився, трохи навіть сердивсь, що вони досі не покликали його, однак вважав не зовсім скромним потурбувати їх.

Він схопився, прочитавши листа, мов від удару батога. Була третя година пополудні. Бертен вирішив негайно піти до графині, щоб застати її ще вдома.

На дзвінок з’явився лакей.

– Яка погода, Жозефе?

– Дуже добра, пане.

– Чи тепло?

– Так, пане.

– Білий жилет, синій піджак, сірий капелюх.

Він завжди одягався дуже елегантно, і хоч кравець шив йому одежу дуже скромного стилю, вже з того, як він носив її, як ходив, стягнувши живіт білим жилетом і зсунувши трохи назад високий фетровий капелюх, можна було відразу впізнати художника й холостяка.

Коли Бертен прийшов до графині, йому сказали, що вона збирається на прогулянку в Ліс. Він був невдоволений і почав чекати.

Як звичайно, він ходив туди й сюди, – від крісла до крісла, від вікон до стін, – по вітальні, затемненій портьєрами. На легких столиках з позолоченими ніжками були розкидані в удаваному безладді різні непотрібні дрібнички, гарненькі й дорогі: старовинні скриньки з різьбленого золота, табакерки з мініатюрами, статуетки з слонової кості, новітньої роботи штучки з матового срібла, кумедні, але водночас суворі, з ознаками англійського стилю, малесенька кухонна плитка і на ній кицька, що п’є з каструлі, скринька для цигарок у формі великої хлібини, кавник, щоб класти сірники, а в окремому футлярі повний набір

7Гі де Моаассан, т. 2 коштовностей для ляльки: намисто, обручки, каблучки, брошки, сережки з діамантами, сапфірами, рубінами та смарагдами, – мікроскопічна фантазія, що її створили, здавалося, руки ювелірів Ліліпути.

193

Час від часу він торкався якоїсь речі, що сам подарував колись на те чи інше родинне свято, брав її, крутив у руках, дивився на неї з мрійною байдужістю, потім клав на місце.

В кутку на одноногому столику круглої канапки лежало декілька книжок, пишно оправлених, але мало коли читу-ваних. На тому ж столику лежала книжка «Ревю де де Монд», трохи зім’ята, пошарпана, із загнутими сторінками, немов її не раз читали, та кілька нерозрізаних журналів, поміж них – «Сучасне мистецтво» – його передплачували тільки тому, що дорого коштував, чотириста франків на рік, – і «Вільний листок», тонесенька збірка у синій обкладинці, де друкувались найновіші поети, так звані «Збуджені».

Між двома вікнами стояв письмовий столик графині, кокетливий витвір минулого століття, за яким вона писала відповіді на термінові записки, одержані під час прийомів гостей. Тут же лежало кілька улюблених книжок, ознака жіночого розуму і серця: Мюссе, «Манон Леско», «Вер-тер», а також «Квіти зла», «Червоне і чорне», «Жінка вісімнадцятого століття», «Адольф», – аби показати, що тут цікавляться складними почуттями й таємницями психології.

Біля книжок – ручне люстерко, чудовий витвір ювелірного мистецтва: воно лежало склом униз на квадратному клапті гаптованого оксамиту, щоб можна було помилуватися тонким візерунком золота й срібла на йото спинці.

Бертен узяв люстерко й подивився на себе. За останні роки він дуже постарів і хоч вважав, що тепер його обличчя стало більш оригінальним, одутість щік та зморшки на шкірі смутили його.

Позад нього розчинилися двері.

– Добридень, пане Бертен, – сказала Аннета.

– Добридень, мала, як ся маєш?

– Дуже добре, а у вас?

– То ти рішуче не хочеш казати мені «ти»?

– Мені трохи ніяково…

– Отакої!

– Авжеж, ніяково. Я ніяковію у вашій присутності.

– Чому?

– Бо… бо ви ні старий, ні молодий!..

Художник засміявся.

– Після такого доводу я не наполягаю!

Вона раптом почервоніла аж до тієї білої шкіри на лобі, де пробивається перше волосся, і збентежено додала:

– Мама доручила мені переказати, що вона зараз вийде, та спитати, чи не поїдете ви з нами в Булонський Ліс.

– Безперечно. Ви одні?

– Ні, з герцогинею де Мортмен.

– Гаразд, і я з вами.

– Тоді дозвольте мені піти надіти капелюшок.

– Іди, моя дитино.

Ледве вона вийшла, як увійшла графиня у вуалі, готова до від’їзду. Вона простягла йому обидві руки.

– Що це вас не видно, Олів’є? Що ви робите?

– Я не хотів заважати вам у ці дні.

Вона промовила ім’я «Олів’є» таким тоном, ніби вклала в нього всі свої докори й почуття.

– Ви найкраща жінка в світі,– додав він, зворушений її інтонацією.

Коли з цією сердечною дрібною сваркою було покінчено, графиня докинула тоном світської розмови:

– Ми заїдемо до герцогині додому, а потім покатаємося в Лісі. Треба ж показати його Нанеті.

Ландо чекало їх під брамою.

Бертен сів проти жінок, екіпаж рушив, кощі зацокотіли копитами під дзвінким склепінням.

На великому бульварі, що спускався до церкви святої Магдаліни, все живе втішалося приходом ранньої весни.

Тепле повітря й сонце надавало чоловікам святкового, а жінкам – закоханого вигляду, веселило хлопчаків у білих фартухах, які, поставивши на лави кошики, бігали й бавилися зі своїми однолітками, малими вуличними голодранцями; собаки, здавалось, кудись квапилися, у консьєржів од співів охрипли чижики; тільки старі шкапи візників пленталися своєю звичайною понурою ступою.

– О, який чудовий день, як гарно жити! – прошепотіла графиня.

При ясному світлі Весняного дня художник придивлявся до матері та дочки.

Звичайно, між ними була різниця, але разом з тим така схожість, що дочка була ніби продовженням матері; здавалось, іцо вони створені з однієї і тієї ж крові та плоті, натхненні одним і тим же життям. А їхні очі, блакитні,

в чорних цяточках, очі, такі свіжі й синяві в дочки і трохи збляклі в матері, дивились на Бертена так однаково, коли він говорив, що він мимоволі чекав від них однакових відповідей. І, примушуючи їх сміятися та гомоніти, він дивувався, що перед ним дві зовсім різні жінки, що одна вже в літах, а друга тільки починає жити. Ні, він не міг передбачити, якою стане ця дитина, коли її молодий розум з поки що приспаними смаками та інстинктами розів’ється, наче квітка, в світському вирі.

Він зворушився, подумавши, що вона обрала саме його, що й досі він любий цій незмінно вродливій жінці, яка похитувалась в ландо, вдихаючи тепле весняне повітря.

Він подякував їй поглядом, вона зрозуміла його значення, і в легенькому дотикові п сукні йому почулася теж вдячна відповідь.

Він і собі прошепотів:

– Справді, який чудовий день!

Узявши герцогиню на вулиці де В арен, вони рушили до Будинку інвалідів, минули Сену і, їдучи вгору до Тріумфальної арки серед цілої лави екіпажів, дістались до Єлі-сейських Полів.

Дівчина сиділа поруч із Бертеном, спиною до коней, і дивилась на потік екіпажів жадібними, наївними очима. Час від часу, коли герцогиня або графиня відповідали легким кивком голови на чиєсь привітання, вона питала: «Хто це?» Він відповідав: «Пантеглени, Пюїсельсі, графиня де Льокріст», чи «красуня пані Мандельєр».

Вони їхали тепер проспектом Булонського Лісу, серед стукоту й руху коліс. Екіпажі, що вже не так тіснились, як біля Тріумфальної арки, здавалося, змагались у нескінченному галопі. Фіакри, важкі ландо й величні восьмиресорні карети випереджали одні одних, але зненацька всіх їх обігнала легенька відкрита коляска, запряжена рисаком, який мчав з шаленою швидкістю крізь цей рухливий потік буржуа та аристократів, людей різних верств, класів та ієрархій молоду, байдужу з вигляду жінку; від світлого, сміливого її вбрання віяло на екіпажі, які вона минала, дивовижними пахощами невідомої квітки.

– Хто це? – спитала Аннета.

– Не знаю, – відповів Бертен, а герцогиня й графиня обмінялись усмішками.

Листя розпускалося, солов’ї, постійні відвідувачі цього паризького саду, вже перегукувалися в молодій зелені, і коні, наближаючись до озера, перейшли на ліниву ступу, з коляски до коляски полинули нескінченні привітання, усмішки й поклони. Тепер це нагадувало плавучу флотилію човнів з дуже чемними добродіями та дамами. Герцогиня, що раз у раз кивала піднятим капелюхам та головам, схиленим у поклоні, робила, здавалось, огляд і пригадувала все, що знала, думала й гадала про людей, які їхали в екіпажах.

– Глянь, малятко, ось знову красуня де Мандельєр, окраса Республіки.

В легкій і кокетливій колясці перша красуня Республіки, зовні байдужа до своєї незаперечної слави, визнаної всіма, дозволяла милуватися своїми великими темними очима, низьким чолом під пасмами чорного волосся і владним, трохи завеликим ротом.

– Все-таки вона дуже вродлива, – сказав Бертен.

Графині не подобались його похвали іншим жінкам.

Вона тихо знизала плечима й нічого не відповіла.

Але дівчина, у якій зненацька прокинувся інстинкт суперництва, насмілилась заперечити:

– Hjc на мене, ні.

Художник повернувся до неї.

– То, по-твоєму, вона не вродлива?

– Ні, в неї такий вигляд, ніби її в чорнило вмочили.

Герцогиня захоплено засміялась.

– Браво, малятко, половина паризьких чоловіків уже шість років умлівають перед цією негритянкою! Можна подумати, що вони глузують із нас. А поглянь лишень на графиню де Льокріст.

Сама в ландо, з білим песиком на колінах, ніжна, граціозна, як мініатюра, білява, з карими очима, графиня, тонкі риси обличчя якої вже п’ять чи шість років викликали захоплення в її закоханців, відповідала на привітання знайомих усмішкою, ніби приклеєною до уст.

Проте Аннета й на цей раз не виявила захвату.

– О! – мовила дівчина. – Вона вже немолода.

Бертен, який у щоденних суперечках про цих двох суперниць ніколи не підтримував графиню, зненацька обурився з такої нетерпимості дівчини.

– То байдуже, – сказав він, – подобається вона тобі чи ні. Вона чарівна, і я бажаю тобі стати такою гарною, як вона.

– Облиште! – кинула герцогиня. – Адже вам подобаються тільки ті жінки, яким уже перейшло за тридцять.

Дитина каже слушно, – ви хвалите жінок, що вже відцвітають.

– Ба ні, жінка стає вродливою по-справжньому пізніше, коли досягає цілком повного розвитку! – вигукнув Бертен.

І розвиваючи думку, що свіжість – це тільки зовнішнє сяйво краси, він доводив, що світські чоловіки не помиляються, майже не звертаючи уваги на молодих жінок у всьому їхньому блискові, і слушно визнають їх «красунями» тільки в останню пору цвітіння і розквіту.

Графиня, потішена цим, прошепотіла:

– Його правда, він судить як художник. Молоде обличчя дуже миле, але завжди трохи банальне.

Бертен і далі відстоював своє, зазначаючи, що в певний час обличчя повільно втрачає невиразну юнацьку принадність, набирає своєї остаточної форми, свого характеру і свого вигляду.

Кожне його слово графиня підтверджувала, переконано киваючи головою; і що більше він доводив, із запалом адвоката, який виголошує свою захисну промову, з піднесенням обвинуваченого, який обстоює свою правоту, то рішучіше вона схвалювала його поглядом і жестом, немовби вони уклали між собою угоду для взаємної підтримки проти якоїсь небезпеки, для захисту від загрозливої й хибної думки. Аннета їх не слухала, поринувши в споглядання. Завпеди усміхнене обличчя її споважніло, і вона мовчала, одурманена радістю такого оточення. Це сонце, листя, екіпажі, це прекрасне, багате й веселе життя – все це було для неї.

І вона приїздитиме сюди щодня, її теж знатимуть, вітатимуть, їй теж будуть заздрити, і чоловіки, показуючи на неї, можливо, казатимуть, що вона вродлива. Вона вибирала чоловіків та жінок, що здавались їй найелегантнішими, і весь час запитувала їхні імена, цікавлячись лише тими, що часом збуджували у неї пошану та здивування, бо вони часто попадались їй у газетах чи в підручнику з історії. Вона ніяк не могла призвичаїтись до цього походу знаменитостей, не могла навіть відразу повірити, що вони справжні,– немов дивилась якусь виставу. Візники викликали в неї зневагу, навіть огиду, пригнічували її та обурювали; і вона зненацька мовила:

– По-моєму, сюди треба було б пускати тільки панські карети.

– А як же тоді бути, панночко, з рівністю, свободою та братерством? – спитав Бертен.

Вона зробила гримасу, немов говорячи: «Це для інших», – і додала:

– Для візників знайшовся б інший ліс, Венсенський, наприклад.

– Ти відстаєш, дівчинко, ти й не знаєш, що ми плаваємо в демократичному мері. А втім, коли хочеш побачити ліс чистим від будь-яких домішок, приїзди вранці,– зустрінеш тут тільки цвіт, самий цвіт суспільства.

І він майстерно змалював одну з тих картин, які йому завжди вдавалися: ліс уранці з вершниками та амазонками того найвитонченішого клубу, де всі знають одне одного на ймення, знають родинні зв’язки, титули, чесноти й вади, наче усі вони жили на одній вулиці чи в одному містечку.

– Ви тут часто буваєте? – спитала Аннета.

– Дуже часто; це справді найкраще місце в усьому Парижі.

– Ви їздите верхи вранці?

– Звичайно.

– А потім, удень, робите візити?

– Так.

– Та коли ж ви працюєте?

– Я працюю… коли випаде, до того ж, я обрав собі фах до смаку! Через те, що я малюю портрети чарівних дам, мені потрібно їх бачити і по змозі скрізь бувати з ними.

– Пішки чи верхи? – спитала вона серйозно.

Він скоса задоволено на неї зиркнув, немов казав: «Ого, вже дотепи. Гарна ж ти будеш, нівроку!»

З далини, з широких полів, що ще тільки прокидались після зими, війнув холодний вітрець, і весь цей кокетливий, мерзлякуватий, великосвітський ліс затремтів.

Якусь мить це тремтіння котилось по негустому листю дерев і по тканинах на плечах. Усі жінки майже однаковим рухом накинули шалі, що спали з плеч, і коні пустилися риссю – так, наче гострий вітрець, налетівши, стьобнув їх своїм подихом.

Верталися швидко серед срібного побризкування струшуваної збруї, під скісним червоним промінням надвечірнього сонця.

– Хіба ви їдете додому? – спитала графиня, яка знала всі звички Бертена.

– Ні, я в клуб.

– То ми вас завеземо по дорозі.

– Гаразд, щиро дякую.

– А коли ви нас із герцогинею запросите снідати?

– Призначте день.

Цей принадний малювальник парижанок, якого прихильники охрестили «реалістичним Ватто», а огудники – «фотографом жіночих суконь та накидок», часто влаштовував сніданки або обіди для чарівних дам, яких він портретував, а також і для інших жінок, обов’язково уславлених, відомих, що дуже тішились цими маленькими святами в помешканні нежонатого художника.

– Післязавтра? Вам післязавтра зручно, люба герцогине? – спитала пані де Гійруа.

– Атож, ви дуже мила! Пан Бертен ніколи не подумає про мене, влаштовуючи банкет. Мабуть, я таки справді вже немолода.

Графиня, звикнувши дивитись на Бертеновий дім, як на свій власний, додала:

– Тільки нас четверо, ті, що в ландо: герцогиня, Аннета, я та ви, нікого більше, авжеж, великий художнику?

– Тільки ми, – сказав він, виходячи, – і я вас частуватиму раками по-ельзаському.

– О, ви малу зіпсуєте!

Вій розкланявся, стоячи в дверцятах карети, потім зайшов у вестибюль великого будинку клубу, кинув пальто й палицю гуртові лакеїв, що схопились, мов солдати перед офіцером, і подавсь нагору широкими сходами, минув іще юрбу слуг у коротких штанях, штовхнув двері і враз збадьорився, почувши в кінці коридора невпинний брязкіт схрещуваних рапір і вигуки:

– Зачеплено! Мені! Мимо! Маю! Зачеплено! Вам!

У фехтувальному залі бійці в одежі з сірого полотна та в шкіряних нагрудниках, у підв’язаних на кісточках штанях та в чомусь подібному до фартухів, що затуляли живіт, піднісши одну руку вгору зі стиснутим кулаком, а в другій руці, величезній від надітої на неї рукавиці, тримаючи тонку й гнучку рапіру, нахилялися й випростувались з поривчастою гнучкістю, як механічні ляльки-блазні.

Інші спочивали, розмовляючи, ще задихані, червоні, з хусткою в руці, витираючи чоло та шию; ще інші, сидячи на чотирикутному дивані, що тягнувся навколо всього залу, дивились на змагання. Ліверді бився з Ланда, а клубний учитель Тайяд з високим Рокдіаном.

Бертен, усміхаючись, потискував руки, як у себе вдома.

– Яз вами б’юся! – крикнув барон де Баврі.

– До ваших послуг, любий.

І він пішов до гардеробної переодягатися.

Давно вже він не почував себе таким легким та міцним і, уявляючи, що буде змагатися відмінно, нетерпеливився й поспішав, як школяр на гулянку. Коли супротивник став перед ним, він зразу ж навально атакував його і за десять хвилин одинадцять разів зачепив його й так утомив, що барон попросив пощади. Після того Бертен фехтував з Пюнізімоном та з своїм колегою Аморі Мальданом.

Потім охолодив розпалене тіло холодним душем, що нагадав йому купання восени, коли він двадцятилітній юнак, щоб подратувати міщан, плигав сторч головою у Сену з мосту в передмісті.

– Ти тут обідаєш? – спитав Мальдан.

– Так.

– У нас із Ліверді, Рокдіаном та Ланда окремий стіл: не барись, уже чверть на восьму.

У їдальні стояв гомін.

Там були всі нічні паризькі гультяї, нероби й ділки, всі ті, хто з сьомої години вечора не знають, куди себе діти, і йдуть обідати до клубу, щоб завдяки випадковій зустрічі причепитись до чогось або до когось.

Коли п’ятеро друзів посідали до столу, банкір Ліверді, міцний сорокалітній і кремезний чоловік, сказав Бертенові:

– Сьогодні ви просто шалений.

– Так, сьогодні я здатен на щось надзвичайне, – відповів художник.

Інші посміхнулись, а пейзажист Аморі Мальдан, низенький, £удий і лисий, з сивою бородою, мовив лукаво:

– Я теж у квітні завжди почуваю приплив соків, і на мені з’являється кілька листочків – з півдесятка, не більше, – а потім усе це виливається в почуття; тільки врожаю ніколи не буває.

Маркіз де Рокдіан та граф де Ланда висловили йому співчуття. Обидва старші за нього, хоч ніяке досвідчене око не визначило б їхнього віку, клубні завсідники, вершники й фехтувальники, що в постійних вправах загартували тіло, вони хвалились, що молодші за неврастенічних гульвіс нового покоління.

Рокдіан походив із доброго роду, і його приймали у всіх салонах, хоч і підозрювали в таємних грошових шахрайст-вах. На думку Бертена, це було не дивно, бо маркіз багато років провів у картярнях. Одружений, а потім розлучений із жінкою, яка платила йому ренту, директор бельгійських та португальських банків, він гордо носив на своєму енергійному обличчі Дон Кіхота трохи збляклу честь дворянина, що нічим не гребує, час від часу омиваючи її кров’ю з подряпини на дуелі.

Граф де Ланда, добродушний велетень, що пишався своїм зростом та плечима, хоч і був у шлюбі й мав двох дітей, дома обідати зважувався не більш, як тричі на тиждень, а в інші дні після вправ у фехтувальному залі залишався з приятелями в клубі.

– Клуб – це родина, – казав він, – родина для тих, хто своєї не має, для тих, хто її ніколи не матиме, і для тих, кому своя обридла.

Коли розмова зайшла про жінок, вона покотилася від анекдотів до спогадів, від спогадів до хвастощів, – аж до нескромної одвертості.

Маркіз де Рокдіан не називав імен своїх коханок, – це були світські жінки, – але змальовував їх з великою точністю, так що впізнати їх було дуже легко. Він давав монсливість співбесідникові здогадатися, про кого він говорив.

Банкір Ліверді називав своїх коханок на ймення. Він розповідав:

– Тоді я був у близьких стосунках з дружиною одного дипломата. Тож одного вечора, прощаючись із нею, я кажу: крихітко моя, Маргарито…

Він спинився, побачивши усмішки, а тоді повів далі:

– Ех, я пробовкався! Треба було б узяти за звичку всіх жінок називати Софіями.

Олів’є Бертен, завжди дуже стриманий, звичайно відповідав, коли його запитували:

– Я задовольняюсь своїми натурщицями.

Всі вдавали, що вірять йому, а Ланда, що бігав за повіями, збуджувався, думаючи про вуличних шльондр, серед яких трапляються дуже гарненькі, та про молодих жінок, що роздягаються перед художником за десять франків на годину.

Що більше порожніло на столі пляшок, то дужче розпалювались усі ці дідугани, як звала їх клубна молодь, – усі ці дідугани з розпашілими обличчями, схвильовані розігрітими бажаннями та розворушеними пристрастями.

Рокдіан після кави вдався до правдоподібних нескром-ностей, і, забувши світських жінок, славив звичайних кокоток.

– Париж, – казав він із склянкою кюмелю в руці,– це єдине місце, де чоловік не старіє, де в п’ятдесят років, аби тільки міцний був та добре зберігся, він завжди знайде вісімнадцятилітню, гарненьку, мов ангел, дівчину, що полюбить його.

Ланда, бачачи, як Рокдіан після лікеру став Рокдіаном минулих років, захоплено його підтримував та називав дівчаток, що й досі його кохають.

Але Ліверді, більш скептичний і певний, що знає ціну жінкам, бурмотів:

– Вони вам тільки кажуть, що кохають.

– Вони мені це доводять, любий, – відповів Ланда.

– Ці докази не беруться до уваги.

– З мене їх досить.

– Та вони й самі так думають, сто чортів! – вигукнув Рокдіан. – Невже ви гадаєте, що гарненька двадцятилітня хвойда, яка вже п’ять чи шість років гуляє в Парижі, яку наші вуса навчили спочатку поцілунків, а потім одбили смак до них, вміє ще відрізняти тридцятилітнього від шістдесятилітнього? Годі-бо! Яка дурниця! Вона забагато бачила й знає. Та я ладен з вами об заклад побитися, що вона в глибині душі більше любить, справді більше, старого банкіра, ніж молодого дженджика. Хіба ж вона знає чи думає про це? Хіба чоловіки тут мають вік? Ех, любий, ми молодіємо, сивіючи, і що більше сивіємо, то частіше нам кажуть, що люблять нас, більше нам це доводять і більше ми цьому віримо.

Вони повставали з-за столу, піднесені й збуджені алкоголем, готові рушити на любовні лови, і почали радитись, як провести вечір. Бертен говорив про цирк, Рокдіан – про іподром, Мальдан – про «Едем», а Ланда – про «Фолі-Бержер».

Аж тут до них долинули далекі тихенькі звуки настроюваних скрипок.

– Стривайте. Здається, в клубі сьогодні музика? – спитав Рокдіан.

– Атож, – відповів Бертен, – чи не посидіти нам хвилин десять перед тим, як піти?

– Ходімо.

Вони перейшли вітальню, більярдну, гральний зал і опинилися в ложі над естрадою. Четверо добродіїв, посідавши в крісла, вже зосереждено чекали, а внизу, серед рядів порожніх стільців, ще з десяток слухачів гомоніли, сидячи й стоячи.

Диригент уривчасто стукотів смичком по пюпітру – починали.

Олів’є Бертен любив музику, як люблять опіум. Вона навіювала йому мрії.

Тільки-но до нього доходила гучна хвиля музикальних звуків, він почував, що його охоплює якесь нервове сп’яніння, надаючи його тілу й душі дивовижної чутливості. Його зачарована мелодіями уява, мов безтямна, линула в ніжних мріях та солодких маревах. Заплющивши очі, поклавши ногу на ногу й звісивши руки, він слухав звуки й бачив видива, що линули перед його очима і в серці.

Оркестр грав симфонію Гайдна, і коли Бертен заплющив очі, то знову побачив Ліс, стовпище карет і навпроти себе в ландо графиню з дочкою. Він чув їхні голоси, стежив за їхніми словами, почував колихання карети, дихав повітрям, повним запашного духу листя.

Тричі сусід, говорячи з ним, обривав це видиво, і тричі воно знову зринало в уяві. Так людина після морського плавання, вже лежачи вдома у ліжку, знову відчуває хитавицю.

Потім видиво розширилось і обернулося на далеку мандрівку з цими обома жінками; вони, як і раніше, сиділи проти нього то в залізничному вагоні, то за столом у чужоземному готелі.

І поки грала музика, образи матері й дочки не покидали його, немовби під час прогулянки в цей сонячний день вони лишили відбиток своїх облич в глибині його очей.

Тиша, потім гуркіт стільців і голоси розвіяли цю мрійну млу, і Бертен побачив біля себе чотирьох друзів, які дрімали в наївних позах уваги, що скінчилася сном.

Розбудивши їх, художник спитав:

– Ну, що тепер робитимемо?

– Мені хочеться тут іще трохи поспати, – щиро признався Рокдіан.

– Мені теж, – докинув Ланда.

Бертен підвівся:

– Я йду додому; стомився трохи.

Почував він себе, навпаки, дуже бадьорим, але хотів піти, боячись закінчити вечір у клубі, як це часто траплялося, за столом для гри в бакара.

Він вернувся додому, і другого дня, після неспокійної ночі, такої ночі, яка збуджує у митців той стан діяльності мозку, що його назвали натхненням, вирішив нікуди не виходити й працювати до вечора.

Це був чудовий день, такий день, коли легко працюється, коли думка ніби переходить у руки й сама собою закріплюється на полотні.

Замкнувши двері, відгородившись від світу, в тиші зачиненого для всіх будинку, в улюбленій тиші майстерні, з ясним зором і світлим розумом, захоплений і бадьорий, Бертен тішився щастям, що його даровано тільки художникам: щастям розпочати свій твір.

У ці години праці для нього існував тільки клапоть полотна, на якому під пестощами пеналів зароджувався образ, і в своєму творчому піднесенні він почував дивний, але радісний подих життя, що розливається, буяє і п’янить.

Ввечері він був зовсім знеможений, як після фізичної праці, і заснув з приємною думкою про завтрашній сніданок.

Стіл був прибраний квітами, страви ретельно дібрані для такої витонченої гурманки, як пані де Гійруа, і, незважаючи на енергійний, хоч і короткий, опір, художник примусив своїх гостей випити шампанського.

– Мала захмеліє! – казала графиня.

Герцогиня поблажливо відповідала:

– Боже мій, треба ж колись вперше захмеліти.

Вертаючись до майстерні, всі були трохи збуджені тією

легкою веселістю, що підносить людину, немов у неї виросли крила.

Герцогиня й графиня, які мали їхати на засідання Комітету французьких матерів, хотіли спочатку одвезти дівчину додому, але Бертен запропонував прогулятись із нею пішки до бульвару Мальзерб. І вони пішли.

– Ходім найдальшим шляхом, – мовила Аннета.

– Хочеш поблукати в парку Монсо? Це дуже миле місце – подивимось на маленьких діток та годувальниць.

– З великою охотою.

Вони пройшли з боку проспекта Веласкеса повз монументальні позолочені грати, які правили за вивіску та вхід до цього розкішного парку, що в самому серці Парижа пишається штучною, зеленою красою і зусебіч оточений князівськими палацами.

Вздовж широких алей, що майстерними заворотами перетинають лужки та кущі, чоловіки й жінки, що сидять на залізних стільцях, споглядають перехожих, а на вузеньких стежках, що звиваються, як струмки, і ховаються в тіні, діти копирсаються в піску, бігають, плигають через мотузку під недбайливим оком годувальниць чи стурбованим поглядом матерів. Величезні дерева з кругло підстриженими кронами схожі на листяні монументи, велетенські каштани, густа зелень яких оздоблена червоними й білими свічками суцвіть, пишні сикомори, декоративні платани з уміло погнутими стовбурами прикрашають великі, буйні газони, утворюючи чарівні перспективи.

Душно; горлиці туркотять серед листя, пурхаючи по верховіттю, а горобці купаються у веселці, запаленій сонцем у водяному пилу, що осідає від поливання на молодій траві. Білі статуї на цоколях здаються щасливими серед зеленої свіжини. Мармуровий юнак витягає з ноги невидиму шпичку, немов загнав її зараз, женучись за Діаною, що тікає до ставка серед гаю, де причаїлись руїни храму.

Інші статуї цілуються, закохані й холодні, на узліссях, або мріють, оповивши коліно рукою. По мальовничих скелях шумує й біжить водоспад. Навколо дерева, усіченого, немов колона, в'ється плющ; на домовині видно якийсь напис. Проте кам'яні стовпчики на газонах нагадують Акрополь не більше, ніж цей елегантний маленький парк нагадує дикий ліс.

Це – штучне і чарівне місце, куди парижани ходять милуватися вирощеними в оранжереях квітами та захоплюються, немов театральною, тією приємною виставою, що влаштовує розкішна природа в самісінькому серці Парижа.

Олів’є Бертен уже кілька років мало не щодня приходив до цього вподобаного ним парку подивитися на парижанок у найвідповідніших для них обставинах. «Для цього парку потрібні туалети, – казав він. – Погано вдягнені люди здаються тут огидними».І він годинами тут блукав, знав усі рослини й усіх постійних відвідувачів.

Бертен ішов поруч з Аннетою по алеї, неуважно поглядаючи на строкате, кипуче життя саду.

– О, як чудово! – вигукнула дівчина.

Вона дивилась на хлопчика з білявими кучерями, що здивовано й захоплено зиркав на неї.

Потім вона роздивилася всіх дітей і, тішачись виглядом живих одягнених ляльок, сама ставала балакуча й товариська.

Вона йшла дрібним кроком і говорила про малят, годувальниць та матерів. Здорові діти викликали у неї радісні вигуки, а бліді збуджували жаль.

Бертен слухав її, тішачись нею більше, ніж дітворою, і, не забуваючи про свій живопис, шепотів: «Чудово!» Він думав про те, що можна було б намалювати прекрасну картину – куточок парку з букетом годувальниць, матерів та дітей. Як це він раніш не здогадався?

– Ти любиш таких хлопчаків?

– Обожнюю.

Бачачи, як дівчина на них дивиться, він почував, що їй хочеться взяти їх на руки, цілувати, термосити – природне й ніжне бажання майбутньої матері. І його дивував цей потайний інстинкт, прихований у жіночому тілі.

У неї був настрій поговорити, і він почав розпитувати про її смаки. Вона мило й наївно призналась у своїх надіях на світський успіх і славу, розповіла про бажання мати гарних коней, яких знала, мов той баришник, бо в Ронсьєрі розводили також і коней; а про жениха вона турбувалась не більше, ніж про помешкання, яке можна завжди вибрати серед безлічі тих, що здаються в найми.

Вони підійшли до ставу, де тихо плавали пара лебедів та шестеро качок, чисті й спокійні, як порцелянові птахи, й проминули молоду жінку, що сиділа на стільці з розгорнутою книжкою на колінах, втупивши очі у простір, витаючи в мріях.

Вона не ворушилась, так наче була воскова. Бридка, скромна, одягнена бідно, навіть і не сподіваючись сподобатися комусь, певно, вчителька, вона полинула в мрії, захоплена фразою чи словом, що заворожило їй серце. Вона, мабуть, продовжувала й розвивала далі почату в книжці пригоду* зв’язуючи її зі своїми власними надіями.

Бертен вражено спинився.

– Як гарно, – мовив він, – отак захопитись.

Вони пройшли повз неї. Повернули й знову проминули її, проте вона не помітила їх – так напружено стежила вона за далеким летом своєї думки.

Художник спитав у Аннети:

– Скажи, люба, тобі не нудно буде позувати мені раз чи два?

– Ні, навпаки!

– То глянь уважно на ту дівчину, що витає в ідеальному світі.

– На fy, що сидить отам на стільці?

– Так. Ти теж сядеш на стілець, розгорнеш на колінах книжку і замрієшся, як вона. Ти мріяла коли-небудь?

– Звичайно.

– Про що?

І він спробував розпитати дівчину про її мандрівки в країну мрій, але вона не хотіла відповідати, дивилась, як плавали качки круг хліба, що кидала їм якась пані, і, здавалось, ніяковіла, немов він зачепив у ній якусь чутливу струну.