Текст книги "Твори том 2"

Автор книги: Ги де Мопассан

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 48 страниц) [доступный отрывок для чтения: 18 страниц]

Андре дивився на дівчину, схвильовану, з блискучими очима, таку зацікавлену розгортанням подій на сторінках книжки.

На його запитання вона відповідала з вродженим розумінням усього, що торкається кохання та жаги, надаючи своїм словам правильного, але трохи непевного сенсу, викликаного простонародною вузькістю її кругозору. Він подумав: «Якби трохи підучити цю дівчину, вона стала б зовсім розумницею».

Жіноча чарівність, яку він і раніше почував у ній, справді цілюще впливала на нього теплого й спокійного полудня, дивно змішуючись у його уяві з таємною й могутньою чарівністю Манон, що приносить у наші серця най дивніший жіночий образ, викликаний до життя завдяки людському мистецтву.

Заколисаний голосом, зваблений такою відомою і завжди новою розповіддю, він мріяв про таку химерну й принадли-ву коханку, як у де Гріє, несталу й невірну, людяну й спокусливу навіть своїми ганебними гріхами, створену для того, щоб збуджувати в чоловікові всю його ніжність і весь його гнів, прихильність і палку ненависть, ревнощі й бажання.

Ах, коли б та, котру він тільки що покинув, таїла в своїй крові хоч би тільки любовну й почуттєву підступність цієї бентежної куртизанки, то, може б, він ніколи не поїхав од неї! Манон дурила, але кохала, вона брехала, але віддавалася!

Після цілоденних лінощів Маріоль увечері поринув у сонні марева, де зливалися усі ті жінки. Не відчувши від учорашнього дня ніякої втоми, провівши весь день без руху, він спав сторожким сном і прокинувся від якогось незвичного шуму в домі.

Вже разів зо два вночі йому чулися якісь кроки й ледве вловимий рух на нижньому поверсі – не просто під ним, а в кімнатах, прилеглих до кухні: в комірчині, де зберігалась білизна, і в ванній. Він не звернув на те уваги.

Але цього вечора, втомившись од лежання й не можучи довго заснути, він прислухався й почув якесь незрозуміле шамотіння і якесь хлюпотіння. Тоді він вирішив піти подивитися, засвітив свічку й поглянув на годинника: не було ще й десятої. Він одягнувся, поклав до кишені револьвера і, крадучись, дуже обережно спустився вниз.

Увійшовши до кухні, він здивовано побачив, що в печі горить огонь. Більше нічого не було чути, але потім йому причувся якийсь рух у ванній, зовсім крихітній кімнатці, побіленій вапном, де нічого, крім ванни, не було.

Він підійшов, повернув тихенько ручку і, розчинивши раптом двері, побачив простягнене в воді жіноче тіло, з розкинутими руками, з кінчиками персів на поверхні, найпрекрасніше жіноче тіло, яке коли-небудь йому доводилося бачити.

Вона скрикнула, злякана, не маючи змоги втекти.

Він уже стояв навколішки біля ванни, пожираючи дівчину палким поглядом і простягаючи до неї уста.

Вона зрозуміла і, зненацька підвівши мокрі руки, обвила ними свого господаря за шию.

III

Другого дня, коли вона прийшла до нього, несучи чай, і їхні очі зустрілися, вона затремтіла так сильно, що чашка й цукерничка кілька разів стукнулися одна об одну.

Маріоль підійшов до неї, взяв у неї з рук тацю, поставив на стіл і, бачачи, що вона опустила очі, сказав їй:

– Подивись на мене, маленька.

Вона звела на нього очі, повні сліз.

Він знову мовив:

– Я не хочу, щоб ти плакала.

Притуливши її до себе, він почув, що вона тремтить від ніг до голови. «О Боже мій!» – прошепотіла вона. Він зрозумів, що не горе, не жаль, не каяття змусили її прошепотіти ці три слова, а щастя, найправдивіше щастя. І чуючи, як пригортається до його грудей ця маленька, закохана в нього істота, він відчував дивне егоїстичне, швидше фізичне, ніж моральне, вдоволення. Він дякував їй за те кохання, як поранений, кинутий край дороги, дякував би за допомогу якійсь перехожій жінці, він дякував їй від усього свого змученого серця, зрадженого в своїх даремних пориваннях, зголоднілого без кохання через байдужість іншої, і в глибині душі трохи жалів її. Дивлячись, як вона зблідла, як очі її наповнювалися сльозами та горіли коханням, він раптом подумав: «Але ж вона прекрасна! Як жінка швидко міняється, робиться тим, чим їй і слід бути, коли вона слухається бажання своєї душі або голосу природи!»

– Сідай, – сказав він.

Вона сіла. Він узяв її руки, її бідні робочі руки, що стали заради нього білі й делікатні, і лагідно, обережно добираючи слова, почав говорити їй про те, які тепер мають бути їхні взаємини. Вона вже для нього не служниця, але про людське око нехай усе лишається, як було, щоб не викликати пліток у селі. Вона житиме в нього як економка, буде йому часто читати вголос, і то буде виправданням її нового становища. А через деякий час, коли до її обов’язків читальниці остаточно призвичаяться, вона обідатиме з ним за одним столом.

– Ні, пане, я ваша служниця і залишуся нею. Я не хочу, щоб мене люди судили й знали про те, що сталося.

Вона не поступилася, хоч як він умовляв її; коли він випив чай, вона віднесла тацю, а він провів її ніжним поглядом.

Потім він подумав: «Це – жінка. Всі жінки однакові, коли нам подобаються. Я зробив зі своєї служниці коханку. З гарненької вона, може, стане чарівною! У всякому разі, вона молодша й свіжіша, ніж світські жінки або кокотки. Та що там! Хіба ж мало славетних актрис – дочок воротарок? Однак їх приймають як пань, їх кохають як героїнь із романів, і князі поводяться з ними як з королевами. За що? За талант, часто сумнівний, чи за красу, часто непевну? Але справді жінка завжди має становище відповідно до тієї ілюзії, що вона може створити».

Того дня він зробив довгу прогулянку, і хоча в глибині серця почував той самий біль, а в ногах тягар, немов горе послабило всі джерела його енергії, щось защебетало в ньому, ніби пташка. Він був уже не такий самотній, не такий покинутий і забутий. Ліс йому видався менш глухим, менш мовчазним і безлюдним. І він повернувся додому, палаючи бажанням побачити, як Елізабет усміхнеться і поспішить йому назустріч з поглядом, сповненим ніжності.

З місяць на березі малої річки тяглася справжня ідилія. Елізабет кохала Маріоля так, як, може, дуже мало кого з чоловіків кохають. Вона кохала його безтямно як тварина, як мати любить свою дитину, як собака – мисливця.

Він був для неї все – світ і небо, втіха й щастя. Він задовольняв усі її палкі й наївні жіночі сподівання, даючи їй в одному поцілунку весь той екстаз, який вона могла відчути. Він один займав її душу, її очі, її серце і плоть; вона була п’яна, як уперше захмелілий підліток. Маріоль засинав у неї на руках, він прокидався від її пестощів, вона обіймала його з безмежним самозабуттям. Здивований і захоплений, він тішився цією цілковитою відданістю. Йому здавалося, що тут п’ється кохання з самого джерела, з уст самої природи.

І все-таки він і далі сумував, сумував і побивався, безнадійно й глибоко. Його юна коханка подобалася йому, але йому бракувало іншої. Гуляючи луками на березі Луана, він запитував себе: «Чому ця скорбота не покидає мене?» І тільки-но згадував Париж, то відчував такий приплив хвилювання, що вертався додому, аби не бути на самоті.

Тоді він гойдався в гамаку, а Елізабет, сидячи на складеному стільчику, читала йому. Слухаючи її й милуючись нею, він згадував розмови в вітальні своєї приятельки, коли він вечорами бував з нею на самоті. Тоді, від страшного бажання плакати, на очі йому набігали сльози і такий пекучий жаль краяв йому серце, що він відчував конечну потребу зараз їхати, повернутися до Парижа, втекти світ за очі.

Елізабет бачила, що він похмурий та сумний, і питала:

– Вам важко? Я відчуваю, у вас сльози на очах.

Він відповідав:

– Поцілуй мене, серце, тобі цього не зрозуміти.

Вона цілувала його, стурбована передчуттям якоїсь не

відомої їй драми. А він, трохи заспокоєний її пестощами, думав: «Ах, якби в одній жінці могли б злитися обидві, кохання цієї з чаром іншої! Чом ніколи не знаходиш того, про що мрієш, а завжди тільки щось приблизне?»

Заколисаний монотонним читанням, він уже не слухав, а думав без кінця про все те, що його вабило, скоряло, перемагало в покинутій коханці. Пойнятий спомином про неї, її уявною присутністю, що переслідувала його, як хворого мара, він казав сам собі: «Невже я навіки засуджений і ніколи не визволюся від неї?»

Він знов почав робити далекі прогулянки, блукати гущавиною з невиразною надією позбутися її образу, залишивши його десь або в яру, або за темною скелею, або в якійсь пущі, як людина, що бажає спекатися відданої їй тварини, але не хоче її вбивати, а лиш пробує завести її кудись якнайдалі.

Одного дня наприкінці такої прогулянки він знов забрів у царство буків. Тепер то був похмурий, майже зовсім темний від густого листя ліс. Маріоль ішов під його величезним склепінням, вогким та високим, згадуючи з жалем про легкий, пронизаний сонцем зеленястий серпанок ледве розкритих листочків, але, проходячи вузенькою стежиною, він спинився здивовано перед двома деревами, що зрослись одне з одним.

Ніякий інший образ його кохання не міг би гостріше й глибше вразити йому очі й душу: могутній бук стискав у своїх обіймах стрункого дубка.

Як доведений до розпачу коханець, з тілом могутнім і змученим, бук, витягнувши, мов руки, дві величезні гілляки і зімкнувши їх, стискав стовбур сусіднього дубочка. А той, наче погордливо вириваючись із його обіймів, підносив до неба, високо над вершиною напасника, свій стрункий, гладенький та тонкий стан. Але, незважаючи на цю втечу в простір, усупереч цій гордовитій втечі глибоко ображеної істоти, на корі дуба видніли два глибокі, давно зарубцьовані шрами, врізані непереможно могутніми вітами бука, навіки з'єднані тими загоєними ранами вони росли разом, змішуючи свої соки, і в жилах подоланого дерева текла, здіймаючись. аж до самого верховіття, кров дерева-переможця.

Маріоль сів і довго дивився на них. У його хворій душі ці двоє нерухомих борців, що розказували перехожим вічну повість його кохання, ставали прекрасним і страшним символом.

Потім він пішов далі, ще смутніший, і брів помалу, опустивши очі, коли раптом побачив прикриту травою, змочену давнім дощем, брудну, стару телеграму. Хтось викинув чи згубив її. Він спинився. Яку радість чи яку прикрість приніс якомусь серцю цей синій папірець, що валявся у нього під ногами?

Він не міг утриматися, підняв його і з цікавістю й огидою розгорнув аркушик. Ще можна було сяк-так прочитати: «Приходьте… мене… четвертій годині». Імена роз’їла вогкість.

Жорстокі й чудові спогади обступили його, спогади про всі ті телеграми, які вона посилала, щоб призначити час побачення або сповістити, що вона не прийде. Ніщо ніколи не зворушувало його дужче, не. викликало в нього такої несамовитої дрожі, не змушувало так раптово стискатися і знов трепетати його бідне серце, як ці вісниці, що кидають у захват або в розпач. Він став, скам’янівши від жалю, від думки, що вже ніколи не розгорне такої телеграми.

Знову він питав себе, що сталося з нею відтоді, як він її покинув? Чи вона страждала, чи жалкувала за другом, якого відштовхнула її байдужість, чи примирилася з цією розлукою, і тільки її самолюбство було ображене?

І бажання знати це зробилося таким непереможним, так охопило його, немов розпеченими кліщами, що в нього з’явилася смілива й чудна, ще не виразна думка. Він повернув до Фонтенбло. Прийшовши туди, він зайшов на телеграф з душею, сповненою вагання і трепетної тривоги. Але ніби якась сила штовхала його, непереможна сила, що йшла від самого серця.

Тремтячою рукою узяв зі столу телеграфний бланк і слідом за ім’ям і адресою пані де Бюрн написав:

«Мені так хотілося б знати, що ви думаєте про мене! Я не можу нічого забути.

Андре Маріоль. Монтіньї»

Потім він вийшов, найняв візника й повернувся до Мон-тіньї, збентежений і схвильований своїм учинком і вже жалкуючи про нього.

Він вирахував, що коли вона зробить йому ласку й відповість, то він одержить її листа за два дні, але цілий наступний день він уже не виходив з дому, боячись і сподіваючись одержати телеграму.

Близько третьої години пополудні, коли він лежав у гамаку на терасі, Елізабет сказала йому, що якась пані хоче його бачити.

Він так схвилювався, що аж дух захопило, і коли підходив до будинку, то ноги йому підломлювалися і серце тріпотіло. Не сподівався, однак, що то вона.

Він відчинив двері до вітальні, і пані де Бюрн, що сиділа на канапці, підвелася і, всміхаючись трохи стриманим усміхом, з легким примусом на обличчі та в манерах, подала йому руку, кажучи:

– Я приїхала дізнатися, як ви живете, бо телеграф не досить докладно виконав це завдання.

Він так зблід, що в її очах блиснула радість, і був такий схвильований, що не міг говорити і тільки тулив до уст подану йому руку.

– Боже! Які ж ви добрі! – мовив він нарешті.

– Ні, просто я не забуваю друзів і турбуюся за них.

Вона дивилася йому просто в вічі тим запитливим глибоким поглядом, який зразу схоплює усе, проникає в думки аж до дна й розкриває будь-які хитрощі. Вона, очевидно, була задоволена, бо усміх освітив її обличчя.

– У вашому будиночку дуже гарно. Ви в ньому щасливі?

– Ні, пані.

– Невже? В такій гарній місцині, в цьому чудовому лісі, на цій чарівній річці? Але ж ви, певне, тішитеся тут цілковитим спокоєм і щастям?

– Ні, пані.

– Але чому ж?

– Бо й тут не можу забути.

– А вам конче треба щось забути, щоб стати щасливим?

– Так, пані.

– Можна довідатися, що саме?

– Ви й самі знаєте.

– Значить?

– Значить, я дуже нещасливий.

Вона сказала з самовдоволеним співчуттям:

– Я так і подумала, одержавши вашу телеграму, і тому приїхала, поклавши собі одразу вернутися назад, якщо я помилилася.

Трохи помовчавши, вона додала:

– Коли я вже не їду негайно, то можна оглянути ваші володіння? Ота невеличка липова алея здається мені чудовою. Там буде приємніше, ніж тут, у вітальні.

Вони вийшли. На ній була рожево-бузкова сукня, зразу так гармонійно злилася з зеленню дерев та блакиттю неба, що пані де Бюрн здалася Маріолеві надзвичайною, неначе видиво несподіваної й нової краси та привабності. Її високий, тонкий стан, її обличчя, таке делікатне й свіже, легке пасмо золотавого волосся, що вибилося з-під великого, теж рожево-бузкового капелюшка, облямованого довгим страусовим пером, її тонкі руки, що тримали закриту парасольку, і її гордовита, велична хода – все це вносило в цей сільський садок якесь неприродне, несподіване, чуже, чудне й солодке враження, ніби від персонажа з казки, з мрії, з гравюри, з картини Ватто, персонажа, створеного уявою поета чи живописця, котрий надумався прийти на село, щоб уразити своєю красою.

Дивлячись на неї з глибоким трепетом, сповнений колишньої жаги, Маріоль згадав тих двох жінок, яких він бачив на вулиці в Монтіньї.

Вона спитала його:

– Хто та дівчина, що відчинила мені двері?

– Служниця.

– Вона не схожа… на покоївку.

– Так. Вона справді дуже мила.

– Де ви знайшли таку?

– Зовсім недалеко, в готелі для художників, де клієнти загрожували її цноті.

– А ви зберегли ту цноту?

Він почервонів і відповів:

– А я зберіг.

– Може, собі на користь?

– Звичайно, собі на користь, я волію бачити коло себе гарне обличчя, а не погане.

Це все, що вона вам навіює?

– Мабуть, вона мені ще навіювала непереможну потребу знов побачити вас, бо кожна жінка, коли вона хоч на хвилиночку привертає мою увагу, змушує мене думати про вас.

– Дотепно сказано! А вона любить свого рятівника?

Він почервонів ще дужче. Швидко, як блискавка, у нього

промайнула думка, що ревнощами добре впливати на жіноче серце, і він вирішив збрехати лише наполовину. Трму він одповів вагаючись:

– Я не знаю. Можливо. Вона дуже дба&тшва й уважна до мене.

Ледь помітна досада змусила пані де Бюрн шепнути:

– А ви?

Він подивився на неї очима, що горіли коханням, і сказав:

– Ніщо не може одвернути мене від вас.

Це теж було дуже дотепно сказано, але вона вже нічого не помітила, такою безперечною правдою здалися його слова. Хіба ж може така жінка, як вона, сумніватися в ньому? Вона таки справді не мала сумніву і, цілком задоволена, більше вже не цікавилася Елізабет.

Вони сіли на полотняних стільцях, у затишку під липами, над річкою.

– Що ви подумали, коли я поїхав?

– Що ви дуже нещасливі.

– З моєї вини, чи з вашої?

– З нашої вини.

– А потім?

– А потім, почуваючи, що ви схвильовані і збуджені, я зважила, що наймудріше буде дати вам передусім змогу заспокоїтися. І я почала чекати.

– Чого ж ви чекали?

– Вісточки від вас. Я її одержала, і ось я тут. А тепер ми поговоримо з вами як серйозні люди. Отже, ви все ще мене кохаєте? Я питаю вас про це не з кокетства… я питаю як друг.

– Я все ще вас кохаю.

– Чого ж ви хочете?

– Не знаю. Я у ваших руках.

– О, мені все дуже ясно, але я не висловлюю вам своїх думок, доки не знатиму ваших. Розкажіть мені про себе, про все, що робилось у вашому серці, у вашому розумі, відтоді як ви втекли.

– Я думав про вас, оце і все, що я робив.

– Так, але як думали? Що саме? До чого ж ви прийшли?

Він розказав їй про свій твердий намір вилікуватися від кохання од неї, про свою втечу, про блукання в цьому величезному лісі, де він знайшов її саму, про дні, сповнені невідступних спогадів, про ночі, повні пекучих ревнощів. Він розказав цілком щиро про все, окрім кохання Елізабет, її імені він більше й не згадував.

Пані де Бюрн слухала, певна, що він бреше, переконана почуттям свого панування над ним ще більше, ніж щирістю його голосу, і раділа зі свого тріумфу, з того, що знов володіє ним, бо все-таки дуже любила його.

Потім він почав гірко нарікати на своє безпорадне становище, і, розхвилювавшись від розповіді про те, як намучився і про що так багато думав, у палкому нестримному пориві, але без гніву й гіркоти, обурений і подоланий неминучістю, почав знов дорікати їй, що вона неспроможна кохати.

Він усе повторював:

– Дехто позбавлений дару подобатися, а ви позбавлені дару кохати.

Вона жваво перебила його, озброєна цілим рядом доказів і заперечень.

– Зате я володію даром постійності,– сказала вона. – Невже б ви були не такі нещасні, коли б я після того, як десять місяців вас обожнювала, тепер закохалася в іншого?

Він скрикнув:

– Невже жінка не модде кохати тільки одного чоловіка?

Вона гаряче заперечила:

– Не можна кохати без кінця, можна тільки бути вірною. Невже ви думаєте, що несамовите почуття може тривати роками? Ні і ні! Ну, а ті жінки, що живуть самими пристрастями, буйними, тривалими чи короткими спалахами своїх забаганок, ті просто роблять зі свого життя романи. Герої змінюються, обставини й пригоди повні несподіванок і різноманітності, розв'язка завжди інша. Визнаю! Усе це для них дуже весело й цікаво, бо хвилювання зав'язки, розвитку і кінця щоразу наново переживаються. Але коли це скінчено – це скінчено назавжди… для нього… Розумієте?

– Так, у тому є правда. Але я не розумію, до чого ви це ведете?

– От до чого: нема такого кохання, що тривало б дуже довго, я кажу про пекуче, болісне кохання, от як те, що ви від нього ще страждаєте. Це у вас криза, яку я зробила болючою, дуже болючою, я це знаю, почуваю, через… скупість мого кохання, через мою нездатність виливати свої почуття. Але ця криза минеться, вона не може бути вічною.

Вона замовкла. Він тужливо спитав:

– А тоді?

– А тоді, я гадаю, для жінки, розважливої й спокійної, як я, ви можете бути коханцем дуже приємним, бо у вас багато такту. А чоловіком ви були б, навпаки, неможливим. А втім, хороших чоловіків нема й не може бути.

Він спитав здивований, трохи ображений:

– Нащо ж тримати при собі коханця, котрого взагалі не любиш або перестала любити?

Вона підхопила жваво:

– Мій друже, я люблю по-своєму. Сухо, а все ж люблю.

Він мовив покірно:

– А головне, вам треба, щоб вас любили і виявляли це.

Вона відповіла:

– То правда. Я страшенно це люблю. Але й моє серце потребує таємного товариша. Марнославне бажання привертати до себе увагу світу не заважає мені бути відданою й вірною і гадати, що я зможу дати чоловікові щось особливе, не доступне нікому іншому: мою чесну відданість, щиру сердечну прихильність, цілковите й таємне довір'я душі, а навзамін дістати від нього, разом з усією ніжністю коханця, таке рідке й солодке почуття, що я не зовсім самотня. Це не кохання, як ви його розумієте, але ж і воно чогось варте!

Він нахилився до неї, тремтячи від зворушення, і прошепотів:

– Хочете, я буду цим чоловіком?

– Так, трохи згодом, коли вам полегшає. А поки що мусите інколи трохи постраждати через мене. Це мине. А що ви все одно мучитеся, то краще ж мучитися біля мене, ніж далеко від мене, правда ж?

Своїм усміхом вона ніби казала: «Вірте ж мені хоч трохи». І, бачачи, як він тремтить від кохання, відчула в усьому тілі якусь утіху, якесь задоволення, що від нього була щаслива, як щасливий буває яструб, кидаючись з висоти на заворожену здобич.

– Коли ви повернетеся? – спитала вона.

Він одповів:

– Та… хоч завтра.

– Хай буде завтра. Ви пообідаєте в мене?

– Так, пані.

– Ну, а тепер мені пора їхати, – сказала вона, глянувши на годинник, захований у ручку парасольки.

– О, чого ж так швидко?

– Бо я їду п’ятигодинним. Я чекаю увечері декількох осіб: княгиню фон Мальтен, Бернгауза, Ламарта, Масіва-ля, Мальтрі й одного нового – пана де Шерлена, мандрівника, котрий недавно повернувся з цікавої експедиції в Північну Камбоджу. Всі тільки про нього й говорять.

Серце в Маріоля стиснулося. Всі ті імена одно по одному завдали йому болю, немов його жалили оси. В них таїлася отрута.

– Тоді,– сказав він, – чи хочете вирушити зараз і про-їхатися зі мною лісом?

– Залюбки. Але спершу дайте мені чашку чаю з грінками.

Коли треба було подати чай, Елізабет ніде не могли знайти.

– Вона кудись утекла, – сказала куховарка.

Пані де Бюрн не звернула на це уваги. Справді, чого їй тепер боятися тієї служниці?

Потім вони сіли в ландо, що стояло біля брами, і Маріоль сказав кучерові їхати дорогою трохи довшою, повз Вовчий яр.

Коли вони опинилися під високим зеленим шатром, у тихому затінку якого віяло прохолодою і чувся солов'їний спів, вона скрикнула, охоплена тим надзвичайним почуттям, яким всемогутня й таємнича світова краса з допомогою зору зворушує нашу плоть.

– Боже! Як тут добре! Як гарно, як чарівно, як це втихомирює!

Вона дихала на повні груди, радісна й зворушена, ніби грішниця біля причастя, вся пройнята знемогою й розчуленням. Вона поклала свою руку на руку Маріоля.

А він подумав: «Ага! Природа! Знов гора Сен-Мі-шель», – бо у своїй уяві бачив поїзд, що їде до Парижа. Він провів її до станції.

Прощаючись, вона сказала:

– До завтра, о восьмій.

– До завтра, о восьмій, пані.

Вона поїхала, сяючи від радості, а він повернувся додому в ландо, задоволений і щасливий, але сповнений тривоги, бо ніщо не розв'язалося до кінця.

Але нащо змагатися? Він уже не мав сили. Вона вабила його незрозумілим непереборним чаром. Втеча від неї не визволила його, не розлучила з нею, а була тільки нестерпною мукою, в той час як, скоряючись їй, він матиме від неї все те, що вона обіцяла, бо вона не бреше.

Коні бігли лісом, і він подумав, що за все їхнє побачення їй навіть не спало на думку, ніщо їй не підказало хоч раз підставити йому уста для поцілунку. Вона була все така сама. Ніщо ніколи в ній не зміниться, і, мабуть, він усе життя так само мучитиметься через неї. Спогади про тяжкі години, вже пережиті, про години чекання в страшній певності, що йому ніколи не пощастить запалити її, знову стискали йому серце, викликаючи в ньому передчуття і страх перед неминучою боротьбою і такою самою мукою в майбутньому. І все-таки він був ладен усе перетерпіти, аби тільки знову не втратити її, ладен був навіть скоритися вічному бажанню, що стало в його крові немов жорстоким голодом, ніколи не вдовольнялося і палило його тіло.

Дикі напади божевілля, кілька разів пережиті ним, коли він повертався сам з Отейля, уже знов піднімалися в ньому, змушували його кидатися в ландо, що їхало під затінком великих дерев, аж раптом думка, іДо його чекає Елізабет, така свіжа, молода й гарна, з серцем, повним кохання, і поцілунками на вустах, розлилася в ньому Солодкою відрадою. Зараз він обійме її і, заплющивши очі, дурячи самого себе, як дурять інших, єднаючи в нестямі обіймів ту, котру він любить, з тою, котра любить його, він володітиме ними обома. Так, навіть і зараз його тягло до неї тим вдячним потягом шюті й духу, що народжується від свідомості поділеного кохання і взаємної ніжності й завжди проймає тваринну природу людини. Хіба не буде для його болісного і палючого кохання ця обдурена ним дитина чистим джерелом, знайденим на вечірньому привалі, надією на свіжу воду, що підтримує бадьорість духу при переході пустелі?

Але коли він приїхав додому, виявилося, що Елізабет ще не вернулася; він злякався, стурбувався й спитав у другої служниці:

– Ви певні, що вона пішла з дому?

– Так, пане.

Тоді він теж вийшов, сподіваючись десь її зустріти.

Пройшовши кілька кроків, перш ніж повернути в ту вулицю, що йшла вздовж долини, він побачив перед собою стару церкву, широку й присадкувату, з низенькою дзвіницею, що сиділа на горбочку, над хатками сільця, як квочка над курчатами.

Якийсь здогад, якесь передчуття підштовхнуло Маріоля. Хіба ж хтось знає, які дивні думки можуть народитися в жіночому серці? Що вона подумала? Як зрозуміла? Де ж їй шукати притулку, як не тут, коли тінь правди оіромайнула перед її очима?

У храмі було дуже темно, бо вже вечоріло. Тільки одна пригасла лампадка біля дарохранильииці виявляла незриму присутність небесного утішителя. Маріоль швидко пройшов між лавами. Дійшовши до криласу, він побачив жінку, що стояла навколішках, затуливши обличчя руками. Він підійшов до неї, впізнав її й торкнув за плече. Вони були самі.

Вона здригнулася, озираючись. Вона плакала.

Він запитав:

– Що з тобою?

Вона прошепотіла:

– Я все зрозуміла. Ви тут тому, що вона завдала вам болю. Тепер вона приїхала по вас.

Він був зворушений тим горем, що його цього разу спричинив він сам, і сказав:

– Ти помиляєшся, дитино, я й справді повертаюся до Парижа, але й тебе забираю з собою.

Вона проказала, не вірячи:

– Неправда, неправда!

– Присягаюся тобі.

– Коли ж?

– Завтра.

Знов заридавши, вона простогнала: «Боже мій! Боже мій!»

Тоді він обняв її за плечі, допоміг їй підвестися, повів за собою, спустився схилом горба в густу вечірню темряву, а коли вони опинилися на березі річки, то посадив її на траві і сам сів коло неї. Він чув, як билося її серце й уривався подих, і, збентежений каяттям, пригортаючи її до себе, почав шепотіти їй на вухо такі лагідні слова, яких ще ніколи їй не говорив. Розчулившись од жалю й палаючи від бажання, він майже не брехав і майже не дурив її; і, сам дивуючись тому, що він каже і що почуває, він питав себе, як може він, ще збурений зустріччю з тою, чиїм рабом буде повік, так хвилюватися і тремтіти від жаги, потішаючи її в цьому любовному горі?

Він обіцяв її «дуже любити», – він не сказав їй просто «любити», – обіцяв найняти їй зовсім близько від себе гарне помешкання, обставлене добрими меблями і з покоївкою до її послуг.

Слухаючи його, вона заспокоювалася, потроху приходя-чи до тями, неспроможна повірити, щоб він став так її дурити, розуміючи з його голосу, що він говорить щиро. Переконана, нарешті, й захоплена думкою, що й вона буде пані, засліплена мрією дівчинки, яка народилася в бідності, мрією трактирної служниці, яка раптом зробилася приятелькою такого багатого й порядного чоловіка, – вона сп'яніла від бажання, вдячності й пихи, що змішувалися з її любов’ю до Андре.

Обнявши його за шию, вона шепотіла, вкриваючи його обличчя поцілунками:

– Я вас так люблю! Ви для мене все на світі!

Він відповів розчулено, і собі пестячи її:

– Люба, люба крихітко!

Вона вже майже забула про появу тієї незнайомки, що завдала їй такого горя. А все ж якийсь несвідомий сумнів ще ворушився в неї, і вона запитала його вкрадливо-ніжним голосом:

– А ви справді любитимете мене так, як тут?

Він упевнено відповів:

– Я любитиму тебе так само, як тут.